ІДІОСТИЛЬ Ю.КЛЕНА У КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАТОРСЬКИХ МОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ

Краткое описание

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

ЧЕРЕВЧЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 811.161.2’373: 82 144 (477)

ІДІОСТИЛЬ Ю.КЛЕНА У КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАТОРСЬКИХ МОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ

Спеціальність: 10.02.01 українська мова

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:
доктор філологічних
наук, професор
Жайворонок В.В.

УМАНЬ 2005

ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................

3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОЕТИЧНОЇ МОВОТВОРЧОСТІ.....................................................................................

12

1.1. Лінгвістичні аспекти художнього слова............................................
1.1.1. Значення і смисл як семасіологічні категорії ........................
1.1.2. Особливості художнього смислу ............................................
1.1.3. Художня естетика поетичного тексту ....................................

12
16
22
28

1.2. Авторський поетичний світ як моделювальна система ..................
1.2.1. Універсальні та національно-специфічні аспекти концептуалізації світу ..............................................................
1.2.2. Співвідношення концептуальної та мовної картин світу .....
1.2.3. Мовна картина світу та її складники ......................................
1.2.4. Художньо-індивідуальна картина світу на тлі історичної доби ...

33

34
39
42
44

1.3. Поетичний дискурс українського неокласицизму: історико-філологічне тло проблеми..................................................................
1.3.1. Концепція софійності ..............................................................
1.3.2. Рецепція античності .................................................................
1.3.3. Трансформація біблійних сюжетів .........................................
1.3.4. Функціонування образів світової культури ...........................
1.3.5. Національний культуропростір ..............................................
Висновки до 1 розділу ...............................................................................

49
52
56
62
68
89

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНА СИСТЕМА ПОЕТИЧНОГО МИСЛЕННЯ Ю.КЛЕНА ...........................................................................

91

2.1. Загальнокультурні принципи поетичної творчості Ю.Клена..........

92

2.2. Авторські засоби увиразнення категорії персональності.................

106

2.3. Ключові концепти ідіостилю Ю.Клена ...........................................

124

2.3.1. Образно-символічна паралель життя вода .....................

124

2.3.2. Образно-символічна паралель життя земля ....................

133

2.3.3. Образно-символічна паралель життя вогонь ..................

142

2.3.4. Образно-символічна паралель життя душа ....................

153

Висновки до 2 розділу .............................................................................

160

РОЗДІЛ 3. СИНКРЕТИЗМ ЯК СТИЛЕТВОРЧА ОСОБЛИВІСТЬ ПОЕТИКИ Ю.КЛЕНА ...............................................................................

162

3.1. Ідіостильові новації античних образів...............................................

163

3.2. Стильові трансформації новоєвропейських образів ........................

172

3.3. Українська класична традиція в ідіостилі поета ..............................

181

3.4. Особливості стилістичної семантики кольороназв ..........................

189

3.5. Ідіостилістика поетичного твору як текстової одиниці .................

201

Висновки до 3 розділу .............................................................................

210

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ...........................................................................

212

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................

216

ВСТУП

У сучасній лінгвістиці поступово відновлюються продуктивні антропоцентричні підходи при дослідженні тих чи інших мовних явищ. Тому центр лінгвістичного пошуку змістився зі структурно-описових характеристик мовної системи в антропоорієнтовані: функціонально-комунікативні, -когнітивні, -прагматичні. Це стало причиною концептуального оновлення дослідницько-аналітичних підходів до вивчення мовних явищ. Із вузьких контекстів лінгвопоетики, лінгвостилістики, інтерпретації художнього твору, де проблема аналізу художнього мовлення зводилася до функціонування тропів, незвичного порядку слів тощо, напрямок дослідження спрямовано в інтегрувальні галузі мовознавчої науки: етнолінгвістику, лінгвокультурологію, психолінгвістику, герменевтику, лінгвокогнітивістику. Науковці шукають джерела мовотворчості в особливостях людської свідомості, діяльності, світосприймання, прагнуть осмислити художньо-образні процеси в тісному зв’язку з екстра- та інтралінгвальною сферою. З антропоцентричним підходом пов’язане і формування новітніх термінологічних понять мовна картина світу, дискурс, ідіостиль, концепт, інтелектуалізація мови тощо, які фіксують і відображають у мові бачення світу тією чи іншою особистістю або мовним колективом.
Художня творчість окремого майстра слова репрезентує загальнонародну мову в плані розвитку її творчих можливостей, зокрема її експресивно-стилістичного та естетичного потенціалу. З’ясування механізму репрезентації пов’язане з індивідуальними чинниками мовотворчості, тому такого значення набуває поняття індивідуального стилю, специфічні ознаки якого виявляються у використанні загальнонародних мовних засобів та їх особливому комбінуванні. У зв’язку з цим перед сучасною лінгвістикою постає важливе завдання вивчення ідіостилю окремого поета на тлі національної та загальнолюдської культури, дослідження впливу ситуативного і соціально-культурного контексту на смисл поетичного слова та функціональне навантаження останнього в тексті.
Для позначення сукупності характерних мовних рис окремого митця вживають декілька термінів: індивідуальний стиль, ідіостиль, ідіолект. Більшість сучасних мовознавців використовують їх як взаємозамінні. Як зазначає С.Єрмоленко, „індивідуальний стиль, або ідіолект, сукупність мовно-виразових засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших” [Єрмоленко, 1999, 304].
Енциклопедичний мовознавчий словник подає визначення терміна ідіолект (від грецьк. іdios свій, своєрідний, особливий та (діа) лект) як сукупність формальних і стилістичних особливостей, притаманних мовленню окремого носія певної мови. Слово ідіолект утворене за моделлю іншого спеціалізованого слова діалект для позначення індивідуального варіювання мови на відміну від територіального й соціального варіювання [Языкознание, 1998, 171].
Особливість функціонування терміна індивідуальний стиль (ідіостиль, ідіолект) полягає у його тісному зв’язку з поняттями світогляд митця та мовна картина світу, інтегрувальним чинником яких виступає мовна особистість. Категорія індивідуального створюється насамперед функцією повторюваності й закономірності, яка формує естетичне організаційне ядро кожного ідіостилю. Ця функція нерозривно пов’язана із значущістю певної художньої ідеї, мотиву або шматочка дійсності у структурі її авторської моделі. Перебуваючи у межах національно-мовної визначеності, митець у свій особливий спосіб (відповідно до власного світосприйняття, індивідуальної майстерності та художніх настанов) створює неповторний мовний світ.
Для того щоб сказати щось нове, відчути й відтворити відомий лише йому світ, митець має подолати традиційність світосприйняття мовного колективу та способу висловлювання. Оскільки художня мовотворчість є відтворенням індивідуального ставлення до дійсності, то розмаїття форм, у які зодягається той чи інший зміст, те чи інше поняття може бути безкінечним. Проте особливість індивідуального стилю полягає не тільки у подоланні традиційного, а й у власне авторському поєднанні та використанні типових образів та мовних засобів. Ідіостиль, спрямований на об’єктивно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук, відкритість інноваціям, сприяє інтелектуалізації як окремого художнього твору, так і літературної мови в цілому. Цій меті можуть сприяти будь-які (фонетичні, лексичні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні) засоби, які надають їхній мові образності, посилюють виразність та емоційність вислову.
Дослідження процесів інтелектуалізації української літературної мови обмежувалося тим, що вчені кваліфікували її як характерну ознаку літератури ХХ ст., проте комплексно не визначали засобів, які створюють тло сучасного інтелектуального мовлення. Досі ці засоби не стали предметом аналізу в ідіостилі окремого автора, не було встановлено їхнього значення для дослідження індивідуально-авторського способу мислення і вираження його мовними формами.
Засобами інтелектуалізації поетичного мовлення вважаємо сукупність мовних одиниць, які мають значне смислове навантаження (культурологічне, історіософське, філософське, лінгвософське тощо), зумовлене контекстним оточенням, лініями семантичних зв’язків та перегуків. Найбільш виразними серед цих засобів стають: знаки національної культури, іншомовні лексичні маркери, екзотизми, поетична онімія, одиниці різних терміносистем, абстрактна лексика тощо.
В українській літературі початку ХХ ст. поетичні ідіостилі формуються у рамках літературних напрямів, угруповань, шкіл. Спільність естетичних поглядів зумовлює появу характерних для представників певного літературного напрямку засобів відображення дійсності, відбору й організації мовних засобів. У художній системі того чи того поетичного дискурсу виникають і певний час діють свої стильові норми, виражені в ідейно-естетичних програмах, поетичних творах, літературно-критичних працях, публіцистичних виступах, які регламентують добір слів відповідного стилістичного забарвлення.
Поетична творчість Ю.Клена (Освальда Бургардта), який входив до групи київських неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), так званого грона п’ятірного”, є частиною загальноукраїнського літературного процесу. Та прогалина, що утворилася внаслідок умовного заідеологізованого поділу нашого письменства на власне українське та емігрантське, стала причиною півстолітнього ігнорування та забуття творчого здобутку письменника-неокласика. Сьогодні поетична спадщина митця, її ідіостильові ознаки потребують детального наукового дослідження.
Як оригінальний поет Ю.Клен почав свою діяльність під впливом неокласичної” естетики. У період 20-30 рр. ХХ ст., коли в суспільстві торжествувала ідея деструкції всього попереднього досвіду, саме неокласики закликали митців повернутися до джерел культури. Їхня поетична мова демонструвала глибоку філософську ерудицію, ґрунтовні знання з вітчизняної та світової літератури і значною мірою розкривала діалектику внутрішніх переживань людини. Намагаючись говорити мовою нових образів, неокласики свідомо будували свій поетичний словник на основі класичних традицій.
Вітчизняні й зарубіжні вчені кваліфікують поетичну мову неокласиків як неординарне явище в історії української словесної творчості. За визначенням М.Неврлого, здобутки світової класики, починаючи з античності і кінчаючи французькими парнасцями та німецькими експресіоністами, вони органічно поєднували з вітчизняною традицією. Своєю творчістю неокласики утворили самобутній і повнокровний поетичний стиль, пройнятий духом справжнього гуманізму” [Неврлий, 1991, 78].
Ю.Клен особлива постать у неокласичному угрупованні. Поет, український” німець за походженням, самокритично порівнюючи себе з М.Рильським чи М.Зеровим, П.Филиповичем чи М.Драй-Хмарою, сумнівався щодо можливості й доцільності змагатися з ними, сподівався, що його праця буде значно кориснішою у царині художнього перекладу та філологічних досліджень. Проте весь його творчий доробок свідчить про раціональні й водночас новаторські принципи поетичного мислення митця, високохудожні особливості його феномена.
Поезія Ю.Клена не була адекватно поцінована за часів радянської України, про митця згадували як про „злісного ворога соціалістичного ладу”, „співця буржуазно-націоналістичної української еміграції” [Ковалів, 1991, 3], а його твори оголошувалися ворожими народу й тодішньому суспільству. Нечисленні виступи Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Шереха про творчість митця позначені публіцистичним пафосом. Вивчення ж окремих аспектів стильової парадигми поета не розкривало повної картини його творчої оригінальності. З кінця 80-х р. ім’я Ю.Клена з’явилося у періодичних виданнях України завдяки Ю.Коваліву, М.Неврлому. У контексті „неокласики” і „празької школи” його згадують О.Астаф’єв, В.Брюховецький, І.Дзюба, М.Ільницький, М.Крупач, Г.Райбедюк. Своєрідність поетичної мови неокласиків, і Ю.Клена зокрема, аналізується в дисертаціях Л.Кравець, Л.Ставицької, фразеологічних особливостей у В.Калашника, зіставної лексичної семантики у Л.Савченко, культурологічної семантики окремих образів у працях О.Ашер, М.Ласло-Куцюк, Л.Новиченка, Л.Таран.
Пильної уваги заслуговують літературознавчі дослідження Л.Темченко „Український неокласицизм 20-х рр. ХХ ст.: генезис, естетика, поетика”, 1997; М.Богач „Світогляд і поетика Ю.Клена”, 1998; В.Сарапин „Поезія Юрія Клена та її місце в літературному процесі першої половини ХХ ст.”, 2000. Проте історіографія питання змушує констатувати, що недостатньо з’ясованою залишається проблема ідіостильових ознак творчості Ю.Клена, своєрідності концептуально-мовної системи митця, її структурно-семантичного ядра, естетико-філософської зумовленості стильових домінант, генетичних, типологічних і лінгвальних зв’язків із художніми напрямами вітчизняного та європейського літературного процесу. Саме цим і зумовлена актуальність цього дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з колективною науковою темою Лексика у синхронії та діахронії” кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі лексико-семантичного та концептуального аналізу виявити характерні ідіостильові ознаки поетичної мовотворчості Ю.Клена.
Для досягнення поставленої мети слід розв’язати такі завдання:
- уточнити онтологічний та аксіологічний аспекти поетичної мовотворчості;
- розкрити конструктивний характер художньо-поетичного слова, його значення у формуванні макро- і мікрообразів, смислової багатоплановості тексту;
- визначити основні засади моделювання поетичної картини світу;
- з’ясувати головні ознаки ідейно-стильової парадигми київських неокласиків, її творчої інтерпретації Ю.Кленом;
- дослідити стилетворчі особливості лінгвопоетики митця з урахуванням її зв’язків із відповідними вітчизняними та європейськими художньо-філософськими традиціями;
- виявити ключові культурні концепти мовотворчості поета-неокласика;
- обґрунтувати ідіостильові засади лінгвопоетики Ю.Клена.
Об’єкт дослідження поетична мова Ю.Клена, а його предмет стильові домінанти поетичних текстів митця.
Матеріал дослідження вірші та поетичні переклади Ю.Клена. Картотека поетичних слововживань нараховує близько 5000 текстових одиниць.
Методика дослідження. В основу дослідження покладено концепцію О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид пізнання дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю. При виробленні загальних засад дослідження видається природним спиратися на досвід студій у галузі лінгвопоетики, лінгвостилістики, етнолінгвістики, репрезентований працями В.Григор’єва, В.Жайворонка, В.Калашника, Н.Кожевникової, Л.Масенко, А.Мойсієнка, Н.Слухай, Л.Ставицької, Л.Шевченко, які орієнтують на комплексний аналіз поетичного слова в єдності його структури й функцій, логічного й психологічного, раціонального та емоційного складників.
У цьому дослідженні використовується метод семантичного аналізу, який дозволяє визначити відмінність ідіопоетичних явищ від узуальномовних, зіставно-стилістичний, семантико-стилістичний, а також концептуальний аналізи, спрямовані на визначення ключових культурних концептів окремого твору (чи збірки) та ідіостилю в цілому.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на лексико-семантичному та синтаксичному рівнях досліджується стильова модель поетичної мовотворчості Ю.Клена з огляду на її тісні зв’язки з відповідними художньо-філософськими традиціями світової літератури; з’ясовуються її стилетвірні чинники, зокрема процеси формування макро- та мікрообразів, смислової багатоплановості поетичного тексту, шляхів його інтелектуалізації, а також індивідуальна інтерпретація поетом ідейно-стильової парадигми творчої манери київських неокласиків .
Теоретичне значення роботи полягає у збагаченні підходів до вивчення художньої мовотворчості, розкритті її загальнотеоретичних та ідіостильових ознак. Результати аналізу доповнюють і розширюють знання про відображення світоглядних позицій автора, його естетичного кредо через моделювання мовної картини світу поета, включення її в загальнокультурну та національну художньо-міфософську традицію. Саме мова окремих особистостей, надто непересічних, які імпонують середовищу своїм соціальним становищем, розумом, талантом, рівнем внутрішньої культури, стає джерелом розвитку літературної мови, зокрема її інтелектуалізації.
Практична цінність дисертації. Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні курсів історії української літературної мови та стилістики, підготовці спецкурсів і спецсемінарів з лінгвопоетики, в лексикографічній практиці.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на науково-практичних конференціях молодих учених (Кіровоград, 1989, 1990, 1991), регіональній науковій конференції Изучение творческого наследия проф. Г.О.Винокура” (Київ, 1991), Міжнародній науково-практичній конференції (Шолоховские чтения) М.А.Шолохов и духовная культура нации” (Ростов-на-Дону, 2000), науково-практичній конференції Актуальні проблеми науково-методичного забезпечення викладання зарубіжної літератури в навчальних закладах України” (Київ, 2001), Міжнародній науково-практичній конференції Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), Всеукраїнській науковій конференції Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003), Міжнародній науковій конференції Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество” (Київ, 2003), VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), Міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов” (Вінниця, 2003), Міжнародній лінгвістичній конференції на честь 80-річного ювілею професора І.К.Кучеренка і професора Н.І.Тоцької (Київ, 2003), науковому семінарі Лексика в синхронії і діахронії” (Умань, 2004). Дисертація в цілому та її розділи обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
Публікації. Основні положення і результати дослідження відображено у 17 опублікованих авторських працях (серед них 7 статей надруковано у виданнях, визначених ВАК України як фахові).
Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (300 позицій). Повний обсяг дисертації 238 сторінок, з них 215 тексту.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. З’ясування механізмів породження образно-смислової інформації у творчості майстра слова зумовлено не тільки специфікою поетичного дискурсу, а й загальномовними та естетичними особливостями досліджуваного феномена. Його об’єктивно-суб’єктивна природа породжена творчим характером мови та окремого мовця (або ж колективу мовців). Виникнення художньо-поетичного смислу зумовлює активізацію всієї терміносистеми, у якій одне з ключових місць посідають поняття „значення” та „смисл”, що дозволяють розглянути семантичну структуру слова на рівні мовної абстракції та функціонування в тексті. На цьому тлі встановлюються специфічні особливості художнього смислу, структура якого базується на лексико-семантичних закономірностях (концепція О.Потебні про „найближче” та „найдальше” значення слова), однак підпорядкована естетичним завданням, що набувають ідіостильових ознак. Так чи інакше, зміст літературно-художнього твору є складною системою, кожний елемент якої вмотивований, оскільки співвіднесений із загальним творчим задумом поета. Специфічною особливістю словесної форми літературно-художнього твору є функціональне ускладнення мовних одиниць, зумовлене суб’єктивним ставленням до предметів довкілля. Матеріальним засобом вираження образного змісту літературно-художнього твору є семантична та асоціативна співвіднесеність мовних одиниць.
2. У поетичному тексті (як найбільш антропоцентричній, егоцентричній структурі) посилюються асоціативні зв’язки, відбувається актуалізація певних семантичних ознак мовних одиниць, їх експлікація чи імплікація. Ідіофункціональний характер останніх зумовлює численні модифікації поетичного слова не тільки у контекстах різних авторів, а й у творах окремого художника різних періодів його життя і творчості. Зумовлено цей процес як загальноестетичними закономірностями мистецтва художньої творчості, особливість якої полягає у зіставленні реалій довкілля з ідеальним уявленням про них, так і специфікою мовно-поетичної картини світу митця. У цій структурі визначаємо ідейно-стильові домінанти, що відповідають особливостям світосприйняття митця. Залежно від них формується естетичне організаційне ядро кожного ідіостилю, макро- і мікрообрази творів, смислова багатогранність тексту.
3. Дослідження останніх років зосереджують увагу на мовних засобах, які експлікують концептуальну картину світу. В аналізі мовної особистості існує можливість переходу до інтелектуальної сфери, до свідомості, до індивідуальної моделі світу, адже одиницями цього рівня стають ідеї, поняття, концепти, які складаються у кожної мовної особистості в більш-менш систематизовану модель. Вона відображає ієрархію цінностей і виконує функцію своєрідного посередника у спілкуванні індивідів. Досить цікавою у цьому відношенні постає індивідуальна мовна картина світу дво- чи кількамовної особистості, що дозволяє бачити світ у багатогранніших вимірах.
4. Культурно-мистецькі погляди неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, М.Рильський, П.Филипович) вирізнялися глибоким естетизмом. Орієнтація письменників на античність, творчість парнасців, золотий і срібний вік російської поезії, символізм і акмеїзм зумовила особливу увагу до форми, поетичної техніки, культури поетичного слова. Усвідомлення культурного (естетичного, літературного, мовного) відставання України, спричиненого її довготривалим колоніальним становищем, директивними утисками щодо національної мови й літератури, а звідси порушенням природної еволюції розвитку, особливо стильового, спонукало митців виробити чітку програму літературної творчості. Ними було сформульовано й реалізовано основні положення ідейно-естетичної платформи, які полягали у засвоєнні європейської та національної культурної спадщини головної передумови подальшого розвитку національної літератури як шляху подолання мистецької аморфності, інтенсифікації загального мовного розвитку та поетичного стилю, збагаченого новими словесно-художніми засобами. Незважаючи на належність авторів до одного літературного угруповання, мовна картина світу кожного з них позначена індивідуальними особливостями. Через кристалізовані досвідом художні форми, які зберігають пам’ять культур, поети прагнули відтворити красу, гармонію світу (зокрема через концепцію софійності). Смислова і функціональна єдність добра і краси як праоснови гармонійного світоустрою визначила тематику і проблематику їхнього творчого доробку.
5. Перебуваючи в типологічних співвідношеннях і взаємозалежностях з філософсько-естетичними тенденціями доби, будучи генетично пов’язаною з художніми системами попередніх літературних епох, стильова манера Ю.Клена успадкувала національні та європейські мистецько-філософські традиції, увібравши водночас ознаки найновіших модерних літературних віянь, що безпосередньо вплинуло на формування фонетичної, лексичної, синтаксичної структури його творів. Так, лексична система характеризується використанням різних груп лексики як за походженням (народнорозмовна, старослов’янська, діалектна, просторічна, запозичена), так і за тривалістю перебування та місцем у мовній системі (архаїчна, індивідуально-авторська, історично та культурно маркована). Новітні тенденції розвитку модерністичної літератури зумовлюють естетичне використання фонетичних засобів. Поет, зокрема, вдається до прийому семантизації близькозвучних слів. Стилістично увиразненою постає синтаксична структура творів Ю.Клена, яка характеризується тенденцією до її ускладнення. У художній системі поета імпліцитно присутні оригінально-авторські ознаки структурно-функціональних рівнів поетики, наскрізні символи міфогенного та політогенного характеру, зумовлені індивідуальними прикметами його художньої свідомості, своєрідним типом світобачення й світовідтворення.
6. У контекстній семантиці образів поета виразно позначився синтез фольклорно-міфологічного мислення і традиції поетичної мови. Концептуальний характер у мовотворчості митця виявляють образно-символічні моделі життя вода, життя земля, життя сонце, життя душа, які репрезентують особливості етносвідомості митця, значно розширюючи їх за рахунок історико-літературних алюзій чи ремінісценцій, темпоральних, звукових, зорових ознак. Ці моделі формують міфопоетичні категорії його естетичної системи. Семантика аналізованих мовних одиниць пов’язана також із системою асоціативних комплексів, що постають на контекстах української етнокультури. Це зумовлює нашарування екстралінгвальних національно-культурних компонентів значення слів-образів. Підкреслимо, що активне використання міфологічних кодів у новій семантичній ситуації відображає авторське бачення суперечностей часу, зберігає онтологічний досвід людського буття.
7. Співвіднесеність із естетичними засадами класичного мистецтва Ю.Клен сприймає як вияв високої художньої досконалості. Тому провідною стильовою ознакою творчості поета виступає онтологічно важлива ідея спадкоємності культур, з якою пов’язана художня інтерпретація національної історії. Ідіостиль Ю.Клена надзвичайно оригінальне явище в історії української літератури. Митець став єднальною ланкою різних культурних традицій: з одного боку, етнокультурної традиції предків, а з другого, духовних надбань інших народів. На тлі української етнокультури цей процес позначився найбільше, оскільки Ю.Клен реалізувався як український національний поет. Особливість ідіостильової парадигми митця визначили найпродуктивніші для національної міфософської стихії образно-символічні засоби. На його ідіостильовій манері позначився не лише власний досвід та творчі уподобання, а й своєрідність поетичної парадигми київських неокласиків, предметом пошуку яких стали кращі здобутки як національної, так і світової літературної та культурно-історичної традиції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антофійчук В.І., Нямцу А.Є. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ ХХ ст. Чернівці: Рута, 1996. 208 с.
2. Апресян Ю.Д. Интегральное описание языка и толковый словарь // Вопросы языкознания. 1986. №2. С.57-70.
3. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. М.: Языки русской культуры, 1995. 608 с.
4. Апресян Ю.Д. Образ человека по данным языка: Попытка системного описания // Вопросы зыкознания. 1995. - №1. С.37-67.
5. Аристотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134с.
6. Афанасьев А.Н. Древо жизни. Избранные статьи. М.: Современник, 1982. 464 с.
7. Ахманова О.С. Очерки по общей и русской лексикологии. М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин. просв. РСФСР, 1957. 295с.
8. Ашер О. Поетична мова Михайла Драй-Хмари // Слово і час. 1991. №9. С. 45-48.
9. Ашукин Н.С., Ашукина М.Г. Крылатые слова: Литературные цитаты; Образные выражения. 4-изд., доп. М.: Художественная литература, 1987. 528с.
10. Баглай Б. Іван Франко дослідник античної літератури. Ужгород: Вид-во УжДУ, 1998. 138 с.
11. Бакастова Т.В. Имя собственное в художественном тексте // Русская ономастика: Сб. науч. тр. Одесса, 1984. С. 157-160.
12. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. Изд. 2-е, стереотипн. М.: УРСС, 2001. 416 с.
13. Балль X. Манифест к первому вечеру дадаистов в Цюрихе // Называть вещи своими именами: Программные выступления мастеров западноевропейской литературы XX века. / Сост., предисл., общ. ред. Л.Г.Андреева. М.: Прогресс, 1986. С.316-317.
14. Бархударов Л.С. Язык и перевод. М.: Международные отношения, 1975. 247 с.
15. Бахтин М.М. К эстетике слова // Контекст 1973. М.: Наука, 1974. 278 с.
16. Бахтин М.М. Человек в мире слова. М. Изд-во Российского открытого ун-та, 1995. 140 с.
17. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 89 с.
18. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. Підручник. К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. 344 с.
19. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. Т. 8. М.: Наука, 1955. 789 с.
20. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українські поезії кінця XIX початку XX ст. Kijow-Zielona Gora, 1999. 160 с.
21. Белецкий А.В. В мастерской художника слова. М.: Высшая школа, 1989. 159 с.
22. Білодід І.К. Крилате слово Шевченка / Джерела мовної майстерності Т.Г.Шевченка. К.: Вид-во АН УРСР, 1964. С. 3-20.
23. Білодід І.К. Поетична мова Максима Рильського. До 70-річчя з дня народження поета. К.: Наук., думка, 1965. 173 с.
24. Білодід І.К. Т.Г. Шевченко в історії української літературної мови. К.: Наукова думка, 1964. 134 с.
25. Бибик С.П. Асоціативно-образний ряд у структурі художнього тексту // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. Вип. 7. К., 2003. С. 117-121.
26. Бибик С.П. Історична стилістика: статус та стан розвитку // Лінгвістика. Зб. наук. праць. № 1(2). Луганськ, 2004. С. 39-44.
27. Бибик С.П. Діалектне слово у словнику і тексті // Семантика мови і тексту. Івано-Франківськ: Плай, 2003. С. 46-50.
28. Богин Г.И. Интенциональность и стиль // Принципы изучения художественного текста. Саратов, 1992. С. 7-10.
29. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
30. Брутян Г.А. Гипотеза Сепира-Уорфа. Ереван: Луис, 1968. 66с.
31. Брутян Г.А. Языковая картина мира и её роль в познании // Методологические проблемы анализа языка. Ереван: Ереванский государственный университет, 1976. С.57-65.
32. Брутян Г.А. Язык и картина мира // НДВШ. Философские науки. 1973. №1. С.108-115.
33. Брушлинский А.В.Взаимосвязь процессуального и личностного аспектов мышления / методологический анализ // Мышление: процесс, деятельность, общение. М.: Наука, 1982. С.18-44.
34. Брюховецький B.C. Микола Зеров // Гроно нездоланих співців: Літ портети. укр. письменників XX ст., твори яких увійшли до оновлених шкіл, прогр.: Навч. посібник для вчителів та учнів ст. кл. серед, шк. / Упоряд. В.І. Кузьменко. К.: Укр. письменник, 1997. С.73-82.
35. Булаховський Л.А. Мовні засоби інтимізації в поезії Т. Шевченка // Булаховський Л.А. Вибрані праці: у 5 т. К.: Наукова думка, 1977. Т. 2. С. 573-594.
36. Бутенко Н.П. Словник асоціативних норм української мови. Львів: Вища школа. Вид-во при Львів, університеті, 1979. 120 с.
37. Бутенко Н.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові / Наук. ред. А.Є. Супрун. Львів: Вища школа. Вид-во при Львів. університеті, 1989. 328 с.
38. Васильев Л.М. Значение как предмет лингвистической семантики / Исследования по семантике. Уфа, 1983. С. 11-20.
39. Васильев С.А. Уровни понимания текста / Понимание как логико-гносеологическая проблема. К.: Наукова думка, 1982. 264 с.
40. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / Пер. с англ. А.Д.Шмелёва под ред. Т.В.Булыгиной. М.: Языки русской культуры, 1999. І-ХІІ, 780 с.
41. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура: Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного. М.: Русский язык, 1983. 269 с.
42. Веселовский А.Н. Три главы из исторической поэтики // Веселовский А.Н. Историческая поэтика. - М.: Высш. шк., 1989. С. 155-298.
43. Виноградов В. О символике Анны Ахматовой // Литературная мысль: Альманах. Пг.: Мысль, 1922. С. 91-139.
44. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240с.
45. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Госиздат художественной литературы, 1959. 653 с.
46. Виноградов В.В. О языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. 360 с.
47. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во AH CCCP, 1963. 210 с.
48. Виноградов С.И. О социальном аспекте лексической нормы (общественная оценка аббревиации и аббревиатур в 20-х нач. 30-х годов // Литературная норма в лексике и фразеологии. М.: Наука, 1983. С.82-83
49. Винокур Г.О. Об изучении языка литературных произведений / Избранные работы по русскому языку. М.: Учпедгиз, 1959. 229-265.
50. Винокур Г.О. О языке художественной литературы: Учеб. пособие для филол. специальностей вузов / Сост. Т.Г. Винокур. М.: Высш. школа, 1991. 448с.
51. Винокур Т.Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. М.: Наука, 1980. 238 с.
52. Войтович В. Українська міфологія. Київ.: Либідь, 2002. 660 с.
53. Воропаєва Г.С. Знаково-символічні системи культури та етнічна свідомість / Язык и культура. Третья международная конференция. Доклады. К.: Наукова думка, 1994. С.87-94.
54. Гадамер Г.-Г. Прометей и трагедия культуры // Г.-Г. Гадамер Актуальность прекрасного М.: Искусство, 1997. С.242-256.
55. Гак В.Г. К проблеме семантической синтагматики / Проблемы структурной лингвистики 1971. М.: Наука, 1972. С. 37-52.
56. Гальперин И.Р. Информативность единиц языка / Пособие по курсу общего языкознанию. М.: Высшая школа, 1974. 175 с.
57. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 139 с.
58. Гальчук О. Поетичне осмислення Миколою Зеровим світової культурної спадщини // Дивослово. 1997. № 8. С. 5-7.
59. Гачев Г. Жизнь художественного сознания: Очерки по истории образа. М.: Искусство, 1972. 200 с.
60. Гачев Г. Национальные образы мира. М.: Сов.писатель, 1988. 448 с.
61. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3: Философия духа. М.: Мысль, 1977. 471 с.
62. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4-х т. М.: Искусство, 1969. Т.2. 324 с.
63. Гей Н.К. Искусство слова. М.: Наука, 1967. 362 с.
64. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М.: Наука, 1977. 349 с.
65. Гинзбург Л. Литература в поисках реальности. Статьи. Эссе. Заметки. Л.: Советский писатель, 1987. 400 с.
66. Гнатюк Л.П. Мовні картини світу дво- і кількамовної особистості // Українське мовознавство. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. С. 71-75.
67. Говердовский В.И. Коннотативная структура слова. Харьков, ХГУ: Вища школа, 1989. 179 с.
68. Голіченко Т.С. Слов'янська міфологія. К.: Наук, думка, 1994. 92с.
69. Голобородько К.Ю. Лінгвістичний статус концепту / Культура народов Причерноморья. 2002. № 32. 399 с.
70. Голянич М.І. Внутрішня форма слова в художньому тексті: Автореф. дис доктора філол. наук. К., 1998. 32 с.
71. Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Вік, 1997. 180 с.
72. Горанов К. Художественный образ и его историческая жизнь. М.: Искусство, 1979. 519 с.
73. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. Навчальний посібник. К.: Наук.думка, 1996. 286 с.
74. Гречанюк С. Один із „ґрона п’ятірного” (Павло Филипович) // Гречанюк С. На тлі XX століття. К., 1990. С. 59-98.
75. Григорьев В.П. Структура слова как единицы поэтического языка // Григорьев В.П. Из прошлого лингвистической поэтики и интерлингвистики. М.: Наука, 1993. С.15-17.
76. Григорьев В.П. Собственные имена и связанные с ними апеллятивы в словотворчестве Хлебникова // Ономастика и грамматика. М.: Наука, 1981. С.196-222.
77. Григорьев В.П. Стилевые течения в литературе и стили поэтического языка // Из прошлого лингвистической поэтики и интерлингвистики. М.: Наука, 1993. С.17-18.
78. Григорьева А.Д. Судьба поэтической фразеологии в русской поэзии XIX нач. XX в. // Очерки по стилистике художественной речи. М.: Наука, 1979. С.165-198.
79. Грин Р. 48 законов власти. Пер. с англ. Е.Я. Мигунововй. М.: «Рипол Классик», 2001. 768 с.
80. Гуйванюк Н.В. Актуалізація як умова каузативного ускладнення комунікативної семантики висловлення / Семантика мови і тексту. Зб. Статей VІІІ Міжнародної конференції. Івано-Франківськ: Плай, 2003. С. 126-131.
81. Гумбольдт В. фон. Избранные труди по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 397 с.
82. Гумбольдт В. Язык и философия культуры: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1985. 451 с.
83. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 237 с.
84. Данилюк Н. Національно-мовна картина світу в українській народній пісні // Мовознавство: Тези та повідомлення III Міжнародного конгресу україністів. X.: Око, 1996. С. 219-224.
85. Данилюк Н.О. Традиційне і новаторське у мовній структурі сучасної метафори // Мовознавство. 1984. №4. С. 64-67.
86. Дем’яненко Н.Б. Фразеологічні одиниці на позначення ментальної діяльності людини як відображення мовної картини світу (на матеріалі польської мови) / Культура народов Причерноморья. 2002. № 32. С.34-37.
87. Дибенко Т.А. К вопросу о символе (лингвистический аспект) // Семантика и прагматика языковых единиц: Сб. науч. тр. Харьков: ХПИ, 1991. С.32-34.
88. Довгалевський М. Поетика: Сад поетичний. К.: Мистецтво, 1973. 233с.
89. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1991. 296 с.
90. Дорошкевич Ол. Формальні досягнення неокласиків // Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. Вид.3. Книгоспілка, 1927. С.300-320.
91. Драй-Хмара М.11. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 542с.
92. Элиаде М. Избранные сочинения: Миф о вечном возвращении: Образы и символы. Священное и мирское / Пер. с фр. М.: Ладомир, 2000. 414 с.
93. Єрмоленко С.Я. Категорія персональності у поетичному контексті: „неадресатне” вживання другої особи. Слово. Фраза. Текст. Сборник научных статей к 60-летию М.А.Алексеенко. М.: Азбуковник, 2002. С.184-186.
94. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: Стилістика та культура мови. К.: Довіра, 1999. 431 с.
95. Єрмоленко С.Я. Розвиток семантики фольклорного слова у поетичній мові М.Рильського // Тези доповідей і повідомлень республіканської науково-теоретичної конференції. Житомир, 1985. С. 45-46.
96. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наукова думка, 1982. 212 с.
97. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. К.: Наук, думка, 1987. 245с.
98. Ефимов А.И. О языке художественных произведений. М.: Изд-во Министерства Просвещения РСФСР, 1954. 287 с.
99. Жайворонок В.В. Лінгвостилістична основа поетики Т.Г. Шевченка // Мовознавство. 1994. № 2-3. С. 3-13.
100. Жайворонок В.В. Мова і духовний розвиток народу // Мовознавство. 1991. № 3. С. 22-30.
101. Жайворонок В.В. Мовні одиниці-етносимволи в контексті вчення О.О.Потебні // Тези доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції Мова у слов’янському культурному просторі”. Умань, 2002. С. 39-42.
102. Жайворонок В.В. Національна мова та ідіолект // Мовознавство. 1998. № 6. С. 27-35.
103. Жайворонок В.В. Символіка імені в контексті етнокультури // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського Національного лінгвістичного університету. LINGUAPAX VІІІ: Мова, освіта, культура: наукові парадигми і сучасний світ. Філологія. Педагогіка. Психологія. 2001. Вип.5. Київ: Видавничий центр КНЛУ. С.106-115.
104. Жайворонок В.В. Українські обрядові мовні формули на етнокультурному тлі // Слово. Фраза. Текст. Сборник научных статей к 60-летию М.А.Алексеенко. М.: Азбуковник, 2002. С.182-195.
105. Жайворонок В.В. Що не і’мя то образ, що не прізвище шукай змісту / Рідне слово. Вип. 8. К., 1974. С. 27-28.
106. Жулинський М.Г. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). К.: Дніпро, 1990. 446 с.
107. Журавская И.Е. Мировые образы в украинской советской литературе // Сравнительное изучение славянских литератур. М.: Искусство, 1973. С.453-454.
108. Зварич В.З. Стилетворчі функції традиційних образів у поезії неокласиків. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Дрогобич, 2002. 175 с.
109. Звегинцев В.А. История языкознания ХІХи ХХ в. в очерках и извлечениях. Ч. ІІ. М.: Учпедгиз, 1960. 398 с.
110. Зеленько А. Чи тотожні концептуальна та мовна моделі світу? / Семантика мови і тексту. Зб. Статей VІІІ Міжнародної конференції. Івано-Франківськ: Плай, 2003. С. 189-195.
111. Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. №4. С.151-178.
112. Зеров М.К. Твори: у 2-х томах: Т.1 Поезії. Переклади. К.: Дніпро, 1990. 842 с.
113. Зеров М.К. Твори: у 2-х томах: Т.2. Історико-літературні та літературознавчі праці. К.: Дніпро, 1990. 594 с.
114. Золотницький М.Ф. Квіти в легендах та переказах / Пер. з рос. П.Ф.Кравчука. К.: Довіра, 1992. 207с.
115. История всемирной литературы: В 9 т. М.: Наука, 1983. Т.1. 478 с.