ЛІНГВОСТИЛІСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 60 – 90-Х РОКІВ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В. ДРОЗДА, Р. ІВАНИЧУКА, ВАЛ. ШЕВЧУКА)

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

НА ПРАВАХ РУКОПИСУ

УДК 811.161.2’58’371

ХОМ’ЯК ОКСАНА ІВАНІВНА

ЛІНГВОСТИЛІСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ
6090-Х РОКІВ ХХСТ. (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ
В.ДРОЗДА, Р.ІВАНИЧУКА, ВАЛ.ШЕВЧУКА)

10.02.01 УКРАЇНСЬКА МОВА

ДИСЕРТАЦІЯ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ
КАНДИДАТА ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК
ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОР
ШЕВЧЕНКО ЛАРИСА ІВАНІВНА

КИЇВ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП

4

РОЗДІЛ1.КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ІДІОСТИЛІСТИКИ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ

15

1.1.Еволюція ідей функціональної природи художнього слова

15

1.1.1.Лінгвостилістична проблематика в концепціях сучасного мовознавства

15

1.1.2.Психолінгвістична мотивація в аналізі мови художнього твору

18

1.1.3.Структуральна мотивація функціональної природи художнього тексту

23

1.1.4.Герменевтичні критерії інтерпретації вербалізованої художньої свідомості

26

1.2.Мовна картина світу в функціонально-стилістичному дискурсі

31

1.2.1.Принципи лінгвістичних уявлень про концептуальну, мовну та ідіостилістичну картини світу

31

1.2.2.Естетика вербалізованого простору української художньої прози 60-90-х років ХХ ст.

37

1.3.Тропеїстика як об’єкт лінгвостилістичного аналізу

42

1.3.1.Мовознавча аргументація тропеїчних функцій у тексті

42

1.3.2.Троп у контексті інваріантних характеристик семантики художнього слова

46

РОЗДІЛ2.ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МЕТАФОРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 6090-Х РОКІВ ХХ СТ.

51

2.1.Лінгвістичні ідеї дослідження метафоризованого слова

51

2.2.Лінгвостилістична інтерпретація української літературної метафори останньої третини ХХ ст.

54

2.2.1.Людина як об’єкт метафоризації

55

2.2.2.Астральна модель світу в асоціативно-образному українському слові

70

2.2.3.Лексико-семантична парадигма земної моделі світу в художньому тексті

86

2.2.4.Вербалізація націомовних символів в українській художній традиції нового часу

100

РОЗДІЛ3.СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ПОРІВНЯЛЬНИХ ЗВОРОТІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИХХСТ.

108

3.1.Порівняння як механізм моделювання й інтерпретації художнього світу

108

3.2.Реалізація семантико-стилістичного потенціалу націоментальних образів у порівняннях шістдесятників

111

3.2.1.Функціональні особливості семантичної моделі особа особа”

112

3.2.2.Текстова реалізація семантичного потенціалу моделі особа тварина”

123

3.2.2.1.Лінгвістична інтерпретація семантики символу птаха в порівняльних зворотах

123

3.2.2.2.Образи тварин середнього світу як компонент порівняльних зворотів художньої мови

129

3.2.2.3.Стилістичні особливості порівняльного функціонування назв істот нижнього світу

138

3.2.3.Можливості порівняння в семантико-текстовому моделюванні відношень особа рослина”

144

3.2.4.Функції і стилістична перспектива семантичної моделі особа явище природи” в художньому тексті

159

ВИСНОВКИ

171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

182

ВСТУП

Сучасний стан розвитку української ідіостилістики формує пріоритетність функціонального напрямку дослідження мовотворчості − одиниці мови розглядаються як вербалізація індивідуально-авторського мислення, персоналізованої психологічної реакції на навколишній світ, художньо-естетичного моделювання свідомості. Цим зумовлюється специфіка аналізу мовних одиниць у художніх текстах, спрямована на визначення стилістичних функцій образно-виражальних засобів мовної структури. Лінгвістичне дослідження текстів художньої літератури акцентує увагу на науковій інтерпретації авторської мовної картини світу, особливостях функціонування мовних одиниць у процесі творення художньої образності як репрезентативного рівня ідіостилістики тексту, виявленні механізму трансформації мовних явищ у системі авторського художньо-мовного бачення світу.
Функціональний аспект вивчення ідіостилістичних мовних явищ активізував увагу до класичних філософсько-філологічних положень В.фонГумбольдта, О.О.Потебні та ін., естетико-герменевтичних − Г.Г.Шпета та ін., структурно-аналітичних − Б.Кроче, Я.Мукаржовського, Ю.Н.Тинянова, Р.Якобсона, Ю.М.Лотмана та ін., психолінгвістичних − А.Горнфельда, В.Я.Брюсова, В’яч.Вс.Іванова та ін., герменевтичних − М.Хайдеггера, Г.-Г.Гадамера та ін.
Традиційні дослідження мовотворчості письменників в історії становлення лінгвостилістичного напрямку в україністиці характеризувалися структурним та описовим методами аналізу мови художніх творів на лексичному, фразеологічному, морфологічному, синтаксичному рівнях. Особливу увагу приділено тропам в аспектах їх виокремлення та естетичного оцінювання. Цей період розвитку українського мовознавства представлений роботами таких учених, як: О.Синявський, ЮШевельов, І.Г.Чередниченко, І.Є.Грицютенко, В.С.Ващенко, П.П.Плющ, А.П.Коваль, Г.П.Їжакевич та ін.
Поглиблення функціонально-стилістичного підходу до дослідження ідіостилю письменника зумовило активне вивчення семантичних можливостей слова у контексті, його реалізацію в комунікативно зумовленій позиції на тлі загальномовних процесів. Теоретичні питання таких лінгвостилістичних параметрів поетичної мови розробляються у працях В.М.Русанівського, С.Я.Єрмоленко, В.В.Жайворонка, Л.А.Лисиченко, М.М.Пилинського, Ф.С.Бацевича, Н.М.Сологуб, Л.І.Шевченко, Г.М.Колесника, Л.О.Пустовіт, Н.Ф.Непийводи, М.П.Кочергана, Л.О.Ставицької, Л.Л.Шевченко, М.І.Голянич та ін.
Останні десятиріччя вітчизняної лінгвостилістики позначені пошуком критеріїв щодо вироблення системних засад комплексного функціонально-стилістичного аналізу мови художнього твору з увагою до онтологічної сутності гуманітарного знання, що сприяє найбільш повному та об’єктивному аналізу внутрішніх інтенцій художнього твору, естетичної вартості художнього слова, природи і сутності індивідуальної мовної картини світу.
Осмислення авторської індивідуальності відбувається передусім на рівні інтерпретації мови художніх творів та встановлення принципів лексико-семантичної їх побудови. При цьому системність пізнання ґрунтується на усвідомленні зв’язку мови і мислення, проникненні у формування мовної картини світу, що поєднує загальні й індивідуальні, одиничні, особливі ознаки виразності мови.
Лінгвістичні методи дослідження мовної особистості зумовлюють визначення особливостей слововживання, образних парадигм, сформованих навколо ключових понять мовотворчості письменника, слів-символів, встановлення характерних ознак синтаксичного ладу. За виявленими словесно-художніми параметрами простежуються особливості образного світобачення, індивідуальна мовна картина світу.
Будь-який художній твір, за висловом О.О.Потебні, як і людина, є мікрокосм”. Це індивідуально-неповторна художня структура, що репрезентує певні стилістичні форми, особливості і тенденції художньої мови, притаманні автору, та відтворює мовні структури, властиві літературним творам відповідної епохи. На думку В.В.Виноградова, поетичний ідіолект” має вузьке і широке значення. У широкому значенні він включає в себе ідіостиль, тобто сукупність і мовно-виражальних засобів письменника, і мовно-образний світ. У вузькому значенні це система індивідуально-естетичного використання притаманних певному періоду розвитку художньої літератури засобів мовного вираження”[42,с.40].
Митець слова інтерпретує буття, спираючись на ментально-світоглядну домінанту, що визначає погляд на світ, систему цінностей, сукупність психологічних особливостей, характерних для переважної більшості представників певної нації, тобто менталітет. У такому разі прийнято говорити про національну специфіку художньої творчості. Пізнаючи, втілюючи національну душу, передусім у мовних знакових кодах, митець здобуває доступ до відображеної у мові багатовікової мудрості свого народу, колективного підсвідомого, що зберігає пам’ять, досвід усіх поколінь.
Вершиною самовияву, розквіту будь-якої нації М.Хвильовий називав високорозвинену, самобутню національну культуру, насамперед мистецтво, словесна форма якого є з історичного погляду найбільш системною. Близькою до висловленого є позиція М.О.Бердяєва, який твердив: Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства шлях національного зростання і розвитку національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей” [Цит. за 154,с.134].
Оскільки національне є специфічною формою втілення вселюдського, то художнє слово синтезує універсалізм мислення людини і національний колорит, ментальні особливості народу. У цьому зв’язку В.І.Пахаренко стверджує, що націю творять, власне, два чинники: 1)спільний національний менталітет (тобто національна душа, психологія), що виростає зі спільної міфології; 2)породжена менталітетом єдина мова. Вони (як причина і наслідок, зміст і форма) визначають належність митця до тієї чи іншої нації [154, с.135].
Непересічні мовні особистості, на думку С.Я.Єрмоленко [82, с.358-359], володіють талантом, інтуїцією відчувати колективний досвід у сприйманні естетичної природи слова й трансформувати його в такі мовні форми, які й за природою творення, й за характером сприйняття (саме в єдності цих двох процесів!) постають як мовно-естетичні знаки національної культури. Відповідно, мовно-естетичні знаки національної культури сприймаються в цілісності тексту, одиниць тексту, що їх упізнає читач, відповідних реалій, ситуативного контексту, зокрема й вербального, пов’язаного з загальномовними конотаціями та з прагматичним змістом.
Характерними з цього погляду є задекларовані естетичні позиції авторів художніх текстів запропонованого для аналізу періоду. Так, Вал.Шевчук висловлює свою світоглядну концепцію, підкреслюючи духовну єдність зі своїм народом: Простежити історію людської душі продовж усієї історії мого народу. Наш розвиток, як homo sapiens, має свою неповторну історію людина створила свій морально-етичний кодекс, важко переходячи через море бід, через жорстокість, дикість, біду, нещастя, водночас вона не забувала про розум, добротворення, красу, любов, віру, сподівання всі оці тисячі років мільйони індивідуальностей боролися, падали, гинули, зводилися, будували й руйнували не тільки матеріальні цінності, але й себе, свою суть, свою духовну структуру тільки при цій умові мій народ зміг вижити і скласти в сучасності живу наявну реальність. Я хочу в міру сили своєї в цьому розібратися” [262, с.228-229].
Предтеча нової української літератури Г.Сковорода трактував мистецтво як символічний спосіб пізнання духовного світу через уподоблення” його до матеріального, а також як відображення божественної краси людини і світу. Світ мистецтва слова це своєрідне буття з власною історією, духовністю, законами, естетично модельованою мовою, це світосприйняття у вербалізованих художніх образах. У словесному образі об’єктивується, усвідомлюється, систематизується та концептуалізується сприйняття світу людиною. Однією з основних категорій концептуальної, а отже й мовної, картини світу індивіда є в такому разі словесний образ.
Образ складається з елементів, що становлять його внутрішню структуру. Формами реалізації образної природи є тропи, що синтезують образ у форму емоційного змісту” [158, с.152], перетворюючи його у засіб, завдяки якому породжується уявлення.
Останнім часом спостерігається зростання наукового інтересу до внутрішньої природи тропів, про що свідчить значна кількість робіт вітчизняних та зарубіжних науковців, головним завданням яких є аналіз мовного механізму творення тропів, а також теоретичні і функціональні дискурси, присвячені ролі тропів у художньому мовленні взагалі (Н.Д.Арутюнова, О.Г.Кузнєцова, Б.О.Серебренников, В.М.Телія, Т.М.Берест, Ю.В.Тимошенко, Л.М.Мялковська, Т.А.Єщенко та ін.).
За такої теоретико-лінгвістичної ситуації увага до художньої персоніфікації слова та її функціональної типології в сучасних лінгвостилістичних дослідженнях є закономірною.
Стиль доби завжди позначається на мовотворчості письменників, їх індивідуальних творчих пошуках. Простір і час накладають на мовну особистість певні рамки використання мови, що спричиняє функціональну значущість поетичних номінацій. Аналітичність і неординарність їхнього мислення виявляє себе у своєрідності текстових структур” [148, с.4].
Умови, що в них довелося жити і творити письменникам 60-90-х років ХХст., визначила певні спільні риси у світогляді українських авторів. Водночас виразними є специфічні ознаки їхньої мовотворчості. Українська художня література цього часу прагне осмислити сучасну їй соціальну ситуацію, якій притаманні ідеолого-теоретичні зміни посттоталітарного буття, осягнення нових філософських дискурсів, актуалізація постмодерної свідомості та нових інтерпретаційних пошуків. Дослідження української художньої мови останньої третини ХХст. є однією з актуальних проблем української лінгвостилістики як з еволюційного погляду на історію розвитку семантики образного слова і літературної мови в цілому, так і у зв’язку з виробленням принципово нових підходів до побудови типології авторського слововживання у просторі національної культури.
Мова української прози названого періоду не була предметом спеціального аналізу лінгвістів або ж вивчалася в підпорядкуванні іншим дослідницьким завданням. Проте цей хронологічний відрізок у розвитку поетичної мови становить інтерес не тільки з погляду збереження поетичних традицій у художньому стилі, а передусім із погляду індивідуального внеску прозаїків у мовностилістичну природу сучасного поетичного вислову, а також мови та стилю в цілому, спільних тенденцій у художній мовотворчості цього періоду на тлі загальних процесів у літературній мові, що дозволяє розглянути динаміку розвитку образного слова в контексті відродження української культури, національної самосвідомості.
Науковий пошук зумовлений потребою визначення лінгвостилістичного статусу та механізму лексико-семантичного оновлення слова в досліджуваних текстах української прози 60-90-х років ХХст., що відбили глобальні соціальні потрясіння і зміну ідеологічних, світоглядних, художніх орієнтирів”, пошуки виходу з культурної кризи”(Г.Ю.Мережинська). Мовотворчість В.Дрозда, Р.Іваничука, Вал.Шевчука відтворює загальні тенденції розвитку художнього слова названого періоду, водночас втілюючи специфіку авторської мовної картини світу, дозволяючи спостерігати синтез загального й окремого в тенденціях розвитку національної літературної мови, її функціонально-стильові еволюційні тенденції, що не було проаналізовано в сучасній українській лінгвістиці.
Можливість моделювання ідіостилістичної картини світу з урахуванням культурологічного контексту доби і подальшим встановленням спільних, типологічно представлених особливостей розвитку семантики слова є новим і перспективним напрямком світового мовознавства, актуальність якого методологічно об’єктивізована домінантою антропологічності сучасної науки. Тропи визначають сутність наукової інтерпретації художньої прози, мотивуючи лінгвостилістичну та літературно-естетичну трансформацію слова.
Актуальність теми зумовлена потребою з’ясування причин і особливостей новаторського використання тропів у художній літературі, заперечення механістичних підходів до вивчення тропів як слів, вжитих у переносному значенні, та інтерпретації їх функцій у тексті, що дозволяє пояснити їх природу в образному осмисленні дійсності. Лінгвістична сутність тропів та їх функцій у художньому творі експлікуються на загальні закони пізнання і відображення дійсності, відповідно тропеїстика трактується в ідеях та категоріях психологічної мотивації специфіки образного мислення, сприйняття, що є актуальним для сучасних комплексних підходів у лінгвістиці, і дає перспективу створення об’єктивних критеріїв щодо авторського моделювання тексту.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у межах державної наукової теми № 02БФ044-01 Актуальні проблеми філології”, що розробляється мовними кафедрами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета дослідження проаналізувати семантичні структури та мовно-символічний код поетики української прози 60-90-х років ХХст. через виявлення закономірностей функціонування індивідуально-авторських тропів, дослідити авторську систему значеннєвого оновлення художнього слова, з’ясувати специфіку впливу авторського мовлення на тенденції розвитку значення слова і збагачення способів вираження певного змісту в художньому стилі сучасної української літературної мови.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
обґрунтувати принципи та критерії системності лінгвостилістичного аналізу художнього тексту в аспекті дослідження авторської, співвіднесеної з часовим і психологічним простором картини світу;
виявити закономірності моделювання ідіостилістичної картини світу українськими прозаїками 60-90-х років ХХ ст.;
розкрити особливості лінгвального самовираження та ідіостилістичного пошуку письменників у мовотворчому процесі аналізованого періоду;
з’ясувати роль слів-символів у вираженні світоглядних та художньо-естетичних концептів української прози останньої третини ХХ ст.;
визначити структуру, моделі авторської тропіки з метою окреслення специфіки й функцій індивідуальних лексико-семантичних полів у сучасній літературній мові та образної парадигми авторського слова, визначення лінгвостилістичної сутності тропів у поетиці художньої прози названого періоду;
дослідити функціонально-стилістичну природу авторських метафор і порівняльних зворотів як механізму персоніфікованого моделювання та інтерпретації мовної картини світу.
Об’єктом дослідження є художня мова творів В.Дрозда, Р.Іваничука та Вал.Шевчука 60-90-х років ХХст.
Предметом дослідження є лексико-семантична та функціонально-стилістична природа авторських метафор і порівняльних зворотів.
Матеріалом дослідження є мова творів В.Дрозда, Р.Іваничука, Вал.Шевчука. Джерельна база дисертації укладена на основі текстів картотека, що складає 13578 позицій. До аналізу залучено словники української мови: ГрінченкоБ. Словарь української мови: В 4 т. К.: Вид-во АН УРСР, 1907 1909; Словник епітетів української мови / С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт. К.: Довіра, 1998; Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та ін. К.: Наукова думка, 1999 2000; Словник української мови: В 11 т. К.: Наукова думка, 1970 1980; Фразеологічний словник української мови. Друге вид.: У 2 кн. / Уклад.: В.М.Білоноженко та ін. К.: Наукова думка, 1999; Інтегрована лексикографічна система словники України / Український мовно-інформаційний фонд, 2001.
Методика дослідження. Комплексний підхід до вивчення мовотворчості прозаїків полягає у виявленні мотивації основних прийомів та засобів словесної поетизації прози, визначенні структурно-семантичних типів тропів та їх функціональних властивостей. Текстовий матеріал вивчається в основному прийомом контекстного аналізу, представленого методами семантичного моделювання, компонентного аналізу, інтерпретативного спостереження, зіставлення та узагальнення мовновиражальних засобів.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в лінгвоукраїністиці систематизовано подано основні семантичні характеристики мовних образів української прози 60-90-х років ХХст., простежено характер їх упливу на тенденції розвитку сучасної української літературної мови, прокоментовано їх на тлі комплексного вивчення специфіки функціонування індивідуально-авторських тропів, а також природи уживання останніх у персоніфікованому і типологічно віднесеному до певного часового періоду художньому тексті. Запропоновано і на новому для лінгвістики матеріалі аргументовано принципи кореляції мовних світів творчих особистостей в аспекті лінгвального моделювання художнього простору, пов’язаного з особливостями індивідуального світосприймання на тлі культурної доби останньої третиниХХст.
Теоретичне значення роботи полягає в лінгвістичній розробці актуальних теоретичних питань функціональної стилістики і герменевтики про мовний образ світу та його репрезентацію в авторському художньому слові як функціональній моделі історичного і психологічного часу. Дисертаційне дослідження актуалізує і поглиблює синергетичну мотивацію вивчення ідіостилю письменника, забезпечує ґрунтовні висновки про зв’язок мови художніх творів із світоглядними позиціями митців.
Практична цінність дослідження визначається тим, що матеріали і положення роботи можуть знайти практичне застосування у викладанні курсів стилістики, історії української літературної мови, лексикології, лінгвістичного аналізу тексту, при підготовці посібників та підручників із цих курсів, у спецкурсах і спецсемінарах з ідіостилістики.
Особистий внесок здобувача. Праці, опубліковані з теми дисертаційної роботи, є одноосібними.
Апробація роботи. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені ТарасаШевченка та наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), наукових конференціях молодих учених (Київ, 2000, 2001, 2002), науково-практичній конференції Сучасні тенденції розвитку слов’янських мов”, присвяченій пам’яті д.ф.н. професора М.М.Пилинського (Київ, 2002), УІІІ Міжнародній науково-практичній конференції Економічні та гуманітарні проблеми розвитку суспільства в третьому тисячолітті” (Рівне, 2003), Міжнародній науковій конференції Проблема розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003), лінгвістичних семінарах кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені ТарасаШевченка.
Публікації. З теми дисертації опубліковано 10 наукових статей.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1.Лінгвістичні методи дослідження авторського стилю об’єктивуються функціональною мотивацією і закономірностями використання словесних одиниць, моделюванням особливостей художньо-образного мовомислення, функціонуванням слова у специфічних синтаксичних конструкціях і текстових репрезентаціях. Із цього погляду системний підхід до аналізу мови твору враховує об’єктивну мотивацію ресурсів індивідуального стилю письменника, цілісність наукового пізнання тексту, вплив на авторське слово традиційних естетичних норм, вироблених художньою практикою народу.
Дослідження психологічної основи процесу творчості як лінгвістичного оформлення художньої свідомості полягає в аналізі тих екстралінгвальних факторів, що спрямовують пошук художника слова до створення естетично значущих творів. Виникає потреба досліджувати внутрішню мотивацію і художню структуру прийомів митця, що залежать від перетворення об’єктів індивідуальної свідомості у творчо інтерпретовані, вербалізовані психолінгвальні моделі.
Продуктивними в такому лінгвістичному дискурсі є і прийоми структурального методу до ідіостилістики тексту, що реалізує принципи аналізу складної системи скорельованих між собою мовно-художніх елементів чи їх відношень, зв’язків, які характеризують авторське слово. Від зміни чи диспропорції мовних одиниць залежить зміна самої ідіостилістичної системи. Таким чином, можливості структуральних прийомів в інтерпретації художнього твору продуктивні як спосіб розкриття взаємозумовленостей і взаємозалежностей вербалізованого художнього мислення, що мотивує закономірності і логіку виникнення художнього тексту.
Заглиблення у природу й особливості художнього тексту поєднується з герменевтичним розумінням мовно-естетичних виражень, тобто розумінням їх значень, а отже, проникненням в смисл. Відношення між мовним вираженням і позамовною реальністю є одним із визначальних при осягненні смислу і значень текстових одиниць. Інтерпретація в такій дослідницькій мотивації завжди є спробою відтворення певного духовного досвіду. Логічною з цього погляду є зверненість до основоположних теоретичних принципів ідіостилістичного трактування художнього тексту, зокрема контекстуальна інтерпретація, герменевтичне коло, а також аналізу мети і задуму автора, що актуалізують лінгвостилістичне дослідження об’єктивно-психологічним складником і враховують історичні й соціальні умови життя” текстів.

2.Бінарна диспозиція мислення і мови самостійних, але в той же час онтологічно взаємопов’язаних феноменів зумовлює розрізнення в лінгвістичному аналізі двох картин світу концептуальної і мовної. Мовний образ світу, основним елементом якого є слово, твориться в процесі номінації та інтерпретації знань, що створюють концептуальну картину світу.
Мовна картина світу складне і багатовимірне явище, оскільки охоплює не лише мовну систему та її одиниці, а й особливості їх використання, зумовлені світоглядом, системою мовно-естетичних цінностей, що є властивими одному народу або представникам різних культур. Закономірним є виокремлення специфічних ідіостилістичних, націоментальних та універсальних концептів, що вербалізовано виявляються передусім у номінаціях, їх образних трансформаціях, лексико-семантичних парадигмах, у специфічній конотації семантичної структури слова, в характері символізації образних засобів мови, що пов’язані з особливостями місцерозвитку і мисленнєвої діяльності народу, інтелектуального пізнання світу художником слова.
Найрепрезентативнішим виявом цих особливостей є мовні картини світу письменників, де персоніфікуються, інтегруються і варіюються мовно-виражальні засоби пізнання. Індивідуально-авторське поетичне світосприймання та світовідтворення визначає художньо-образну конкретизацію дійсності, естетичну функцію мови, що реалізується внаслідок використання специфікації мовних засобів, особливого типу функціонально-семантичних структур та ідіостилістичних прийомів.
Остання третина ХХ ст. засвідчила тенденцію світової літератури до значного посилення філософського струменя, що тяжів до цілісного розуміння буття, синтезу власного художнього досвіду, знання універсальних життєвих принципів, реалізованих одночасно в націоментальних словесних моделях.
Аналіз мовної картини світу В.Дрозда, Р.Іваничука та Вал.Шевчука виявив ремінісценції у духовну традицію українського народу, що становить єдиний світоглядний масив і віддзеркалюється в текстах ідіостилістичною системою художнього слова. Мовотворчість кожного з художників слова вирізняється оригінальним способом мистецького творення уявного світу, засобами вираження суб’єктивного бачення об’єктивних реалій, домінантними художніми словообразами. Характерним для мовотворчості цього періоду є вербалізоване утвердження ідеї національної самосвідомості та метафоризоване висловлення власної позиції щодо перебігу історичного процесу відродження української культури, мови, національної ідентичності українських екзистенційних проблем, таких, як: відчуження особистості від суспільних ідеологем, пошук істини, сенсу буття, подолання кризових станів свідомості.
Ідея національного відродження як органічна складова частина духовного життя українського суспільства останньої третини ХХст. визначила домінанту естетики мовотворчості письменників. Генетично заглиблені в понятійний досвід нації, шістдесятники-інтелектуали семантично оновлюють українську мову, гармонізують органічний і вмотивований зв’язок природного середовища з рисами ментальності та світогляду українців, тому часто основою образного переосмислення є фразеологічно зумовлені значення. Так, у мовній моделі світу В.Дрозда, Р.Іваничука та Вал.Шевчука символи української свідомості виражають не лише авторське бачення світу, але й репрезентують світомодель покоління шістдесятників.
Ідіостиль В.Дрозда виявляє в такій дослідницькій парадигмі індивідуальне осмислення традиційної літературної та фольклорної міфології. Герменевтичний за типом художньої свідомості спосіб пізнання автором світу це лінгвістичне моделювання естетики конкретного, мікрокосму духовності, що проектується на вербалізоване пізнання загальних законів людського буття.
Найвизначальнішою рисою мовно-естетичного коду Р.Іваничука є ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини” (С.Андрусів). Саме цей код можна розглядати як концепт мовотворчості українського художника слова.
Мовний феномен Вал.Шевчука філософсько насичене, національно закодоване осягнення української дійсності в контексті загальнолюдських цінностей, увага до джерел історичної пам’яті народу, націоментального та їх вербалізоване представлення.

3.Лінгвостилістичний аналіз творів художньої літератури передбачає інтерпретацію їх як авторської вербалізованої свідомості, де текстові репрезентації змодельовано відповідно до світогляду та мовної картини світу. Такий аналіз дозволяє встановити художню і смислову значущість окремих елементів мовної структури, визначити функціональну роль актуалізованих у контексті одиниць. Мова в такому розумінні є закономірністю поєднань художніх елементів; звичні поняття перетворюються в художні образи за допомогою трансформованих значень слів, які, за В.Виноградовим, є сукупністю форм і значень, що виявляються в контекстах, реченнях, фразах.
Ідіостилістичний пошук авторів реалізує значний потенціал ресурсів української мови, де образність художнього слова виявляє перспективу мовноестетичних засобів.
Існування слова потенційно багатозначної одиниці зумовлено в такій постановці питання соціальною, комунікативною та естетичною функцією мови, а також суспільно-художньою практикою творців слова. Сучасність, історія та культура народу, передані в художньому досвіді, є чинниками індивідуального осягнення дійсності і впливають на мовотворчість письменника. Художня мотиваційна тенденція виявляється в особливостях добору, використання, комбінування, концентрації та способах організації ідіостилістики тексту. В індивідуальному, незвичному поєднанні слова набувають додаткових значень, невластивих мові поза текстом, і в такий спосіб визначають тенденції розвитку художнього слова.
Особливе бачення світу передають передусім такі засоби образного мислення, як тропи, які, на наше переконання, виконують найважливішу роль у моделюванні стилістичної системи творів словесного мистецтва і визначають специфіку ідіостилістичної картини світу митця.
Як оригінальним творцям художнього тексту, прозаїкам останньої третини ХХст. притаманні активні пошуки нестандартного слова. У їхній мовотворчості спостерігаємо велику кількість індивідуально-авторських тропів, що збагатили понятійний, конкретно-образний і експресивно-емоційний зміст мовно-образного простору української ментальності”(В.Русанівський).

4. Символовживання пов’язане з традиційним художнім використанням, що вимагає в аналізі врахування їх семантичного окреслення в українській міфології, фольклорі, та набуває нових метафоричних відтінків у авторській стилістиці тексту.
Основою вираження образного змісту у мовній картині світу шістдесятників служить духовно-естетична спадщина народу, інтерпретація якої зазнає психологічного аналізу, філософського розгортання думки, інтелектуального начала, використання міфологічних архетипів та умовно-символічних відтворень у мовних відповідниках.
Мовностильова образність авторів цього періоду зосереджена на вербалізації логіко-семантичних концептів людина, всесвіт (зокрема астральної та земної моделей світу). Їх вербалізована естетична природа становить собою унікальне з художнього погляду поєднання витоків національного світосприйняття з необароковими та екзистенційними лінгвоестетичними пошуками. Індивідуальна образність конструюється асоціативним протиставленням концептів: життя смерть, добро зло, сакральне профанне, що є функціонально-структурними домінантами та похідними світло тьма, дух тіло, багатство бідність, розум почуття, краса, радість буття трагічні роздуми, сумніви, вагання тощо.
Так, у поетиці слова В.Дрозда прочитується сум за недосяжним ідеалом раю на землі. Аскетизм та внутрішня відчуженість від реальності притаманна стилістиці Вал.Шевчука. Відчуття втрати гармонії та досконалості внутрішнього світу людини репрезентує образну свідомість Р.Іваничука.
У мисленнєвих пластах свідомості шістдесятників вирізняємо вербалізацію знакових понять, пов’язаних із існуванням людини та пізнанням буття. Усвідомлення цінності кожної людини відображає індивідуально-авторське осмислення барокової естетики та філософії екзистенціалізму, що звернені до сповненої контрастів людської психології, загадкової і суперечливої людської душі. Барокова та екзистенційна здатність помічати суперечності у внутрішньому світі людини актуалізує словообрази на позначення психічних рис людини, особливості семантизації яких позначені негативним емоційним забарвленням це периферійні концепти непевності, вагання, розгубленості перед складністю духовних проблем.
Основними способами символізації та поетичного осмислення образів небесних світил є розвиток антропоморфних та метафоричних значень. Земна модель світу репрезентована вербалізацією образів тварин, рослин та явищ природи, що є носіями символічних значень, асоційованих із ментальністю народу. Загальні риси семантики зберігають ядро символічного значення, його узагальнювальний зміст, а також набувають нового, переважно персоніфікованого осмислення і словесного втілення.
Важливими концептуально та значеннєво місткими в мовній картині світу шістдесятників є символи, що творять сучасну національну модель світу. Автори актуалізують і персоніфікують одночасно сформоване уявлення про вербалізований націомовний простір. Тема історичної пам’яті постає органічною для українських прозаїків зазначеного періоду, а українські символи хата, земля, пісня не тільки архітектонічними та часо-просторовими об’єктами авторського письма, а й своєрідними знаками, що виконують естетичну і символічну функції.
Нові контексти зумовлюють переосмислення словообразів, підкреслюють їх емоційне забарвлення, посилюють виразність, надають нових семантичних відтінків. Так, свобода як вираження сутності людського існування асоціюється з особливою роллю мови як форми самовираження, свідомості, культури, тоді як традиційним втіленням ідеї волі в духовному світі українця є образ коня та воїна-вершника. Відбувається концептуально-семантичне оновлення словообразів слово, мова за рахунок розширення контекстів та введення їх у нові світоглядні моделі.

5.Мовностилістичний аналіз творчості шістдесятників дає підстави вважати тропеїчні засоби виразно специфічними, стилістично маркованими, функціонально-структурними домінантами мовної свідомості, що пройняті духом часу й закорінені в глибинах національної символіки. В основі семантичних процесів творення художніх форм мови лежить асоціативне мислення, що моделює і зумовлює кореляцію значення слова й естетико-понятійних уявлень.
Функціонально-стилістичні властивості тропів пов’язані з певними типами актуалізації семантичного потенціалу мови, кожен із яких характерний лише для одного різновиду тропа і складає його значеннєву модель. Формально троп у художньому тексті не відрізняється від слова чи словосполучення, але це не механістично відтворена словникова одиниця, вжита у переносному значенні. У художньому творі такі мовні звороти набувають додаткового змістового навантаження і зміст їх може бути повністю розкритий тільки на основі епістемологічних підходів, що аналізують зв’язок мови і мислення.
Образний зміст авторських мовних виразів закладений у внутрішній формі компонентів, що змінюється під впливом незвичних асоціацій, функціональної природи тексту, шляхів та мотивів прямих і вторинних називань. Естетичне значення мовних зворотів засноване на гнучкості, рухливості семантичної структури слова і зумовлене лінгвістичною роллю асоціативно-смислових зв’язків у художньому тексті. Реалізація стилістичної функції тропів виявляється у збагаченні та зміні семантичного потенціалу мови шляхом актуалізації додаткових значень їх компонентів. Поява індивідуальних значень мовних виразів спричинена творчою потребою виділити, підкреслити певну ознаку, важливу для вираження авторського світогляду.
Мотивованість художньо-образних структур на основі лексичних трансформацій може бути з’ясована в конкретному контексті, тому лише в ньому стилістичні одиниці набувають нових значень. Виявляючи потенційні можливості, текстові елементи вступають у семантико-формальні зв’язки, корелюють з іншими виражальними засобами. Осмислення взаємозумовленості цих зв’язків спричиняє появу нових, практично невичерпних зіставлень, співвідношень, протиставлень, асоціацій, впливає на мовне означення й витворення художньої концепції світу. Завдяки тропам, що репрезентують взаємодію мовних знаків, логіко-семантичного позначення, експресивної насиченості та предметної образності, художній текст концентрує в обмеженому просторі слова такий обсяг інформації, що значно перевищує можливості мовного знака поза текстом.
Тропи як найменші смислові єдності художньої мови виражають світосприймання автора, його буття, природу художньої свідомості і беруть участь у побудові структурної цілісності художнього твору. Аналіз цих елементів мовотворчості дає можливість всебічного розгляду мовної особистості митця, розуміння його художньо-естетичної системи та одночасно концепції світобачення покоління.

6.Сутність тропів і їх лінгвостилістичні функції у художніх творах шістдесятників дозволяють твердити про загальні закони художнього пізнання та мовно-естетичного відображення навколишньої реальності. Найбільш активними у поетичній мові аналізованого періоду є метафори та порівняння універсалізовані форми художнього моделювання дійсності.
Метафора як засіб отримання нового знання, що створюється потужним асоціативним полем, є синтезом семантичних полів, взаємного зчеплення смислів, внутрішньої напруги між ними й слугує джерелом парадоксальної образності. Метафора у шістдесятників має різноспричинений генезис: виникає в узагальненні частин і цілого, окремого й загального, конкретно-чуттєвого та абстрактно-логічного, пов’язаних з образним сприйняттям, мовною свідомістю автора.
Завдяки метафорі створюється осягнений і вербалізовано відтворений майстрами слова світ. Процес вилучення з глибин генетичної пам’яті образів предметного світу, символізація мисленнєвих і естетичних абстракцій, рефлексія на національне буття в мовотворчості українських прозаїків останньої третини ХХст. моделюється метафоричною вербалізацією психологічних рис українців, астральних моделей, націоментальних словообразів, що несуть концептуальну інформацію про інтелектуально-психологічний рівень прози. Характерно, що у переважній більшості метафоричних значень увага зосереджена на дієслівній ознаці.
Одним із засобів авторського пізнання світу є порівняння, що відображає навколишні реалії шляхом виявлення зовнішніх та внутрішніх зв’язків і ґрунтується на зіставленні понять, паралелізмі уявлень, асоціативних зв’язках. Семантична структура порівняльного звороту в художньому тексті цього періоду відображає лінгвістичне моделювання її семантичних складників суб’єкта, об’єкта й основи порівняння.
Особливості формування та семантизації оригінальної концепції людини у порівняльних зворотах українських прозаїків останньої третиниХХ ст. зумовлені специфікою світосприйняття, що ґрунтується на художньо-філософській своєрідності екзистенційного осмислення світу та персоніфікації тваринних, рослинних та природних символів, процес вербалізації яких позначений саме актуалізацією екзистенційних мотивів, передусім смерті, абсурдності існування, самотності. Водночас лінгвостилістичне відтворення та моделювання системи образів-символів здійснюється переважно у складі традиційних, властивих бароковій естетиці опозиційних пар: життя смерть, добро зло, сакральне профанне.
Механізм оновлення лексичної семантики слова, що найповніше відображається у метафоричних та порівняльних конструкціях аналізованого періоду, відбувається здебільшого внаслідок зсуву смислової віднесеності, що можна інтерпретувати як характерну особливість авторського пошуку шістдесятників. Семантичний розвиток естетики слова в мові прози останньої третини ХХст. зумовлений інтра- та екстралінгвальними факторами і відображає еволюційні тенденції використання засобів художнього пізнання дійсності в українському авторському тексті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АверинцевС.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. М.: Языки русской культуры, 1996. 446с.
2. АверинцевС.С. Софія-Логос. Словник. К.: Дух і Літера, 1999. 464с.
3. АжнюкБ.М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. К.: Рідна мова, 1999. 450с.
4. АкуленкоВ.В. Вопросы интернационализации словарного состава языка. Харьков: Харьковский гос. ун-т, 1972. 108с.
5. АндрусівС. Слово і час. 1997. №8. С.50-54.
6. АндрусівС. Володимир Дрозд // Історія української літератури ХХст.: У 2кн. Кн.2: Друга половина ХХст.: Підручник / За ред. В.Г.Дончика. − К.: Либідь, 1998. − 456с.
7. АнтиповГ.А. и др. Текст как явление культуры. Новосибирск: Наука. Сиб. отделение, 1989. 197с.
8. АпресянЮ.Д. Новый объяснительный словарь синонимов: концепция и типы информации // Новый объяснительный словарь синонимов русского языка. Проспект. М.: Русские словари, 1995. С.7-118.
9. Аристотель. Поетика / Пер. Б.Тена. К.: Мистецтво, 1967. 134с.
10. АрнольдИ.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей / П.Е.Бухаркин (науч. ред.); Санкт-Петербургский гос. ун-т. С.Пб.: Изд-во Санкт-Петербурского ун-та, 1999. 444с.
11. АрутюноваН.Д. Аномалия и язык (К проблеме языковой картины мира”) // Вопросы языкознания. 1987. № 3. С.3-20.
12. АрутюноваН.Д. Языковая метафора (синтаксис и лексика) // Лингвистика и поэтика: Сб. статей / АН СССР, Ин-т рус. яз. М.: Наука, 1979, 309 с. С.147-173.
13. АрутюноваН.Д. Наивные размышления о наивной картине языка // Язык о языке. М.: Языки русской культуры, 2000. С.7-19.
14. АрутюноваН.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. М.: Наука, 1988. С.117-129.
15. Астаф’євО. Українська екзистенціальна поезія: смертельна ” гра видимостей // Вісник КНУ. Серія Літературознавство. Мовознавство. Фольклор. К.: ВПЦ Київський університет”, 2002. Вип. 1213. С.85-88.
16. АхмановаО.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопедия, 1966. 607с.
17. БабійІрина. Естетична роль колірних порівнянь у мові художньої прози // Слово. Стиль. Норма. Збірник наукових праць, присвяч. 65-річчю з дня народження д.ф.н., проф. С.Я.Єрмоленко. К., 2002. 162с. С.72-80.
18. БаранникД.Х. Текст как высшая форма реализации коммуникативной функции речи и его основные единицы // Семантические и коммуникативные категории текста. Ереван: Изд-во Ерев. гос. ун-та, 1990. С.14-16.
19. БартР. Избранные работы. Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. 603с.
20. БахтинМ. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 445с.
21. БацевичФ.С. Функционально-ономасиологическое изучение лексики: теоретические и практические аспекты (на материале русского глагола). Львов: Львов. гос. ун-т, 1993. 170с.
22. БацевичФ.С., КосмедаТ.А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Свит, 1997. 392с.
23. БелецкийА.А. Цивилизация и культура // Collegium. 1993. № 1. С.5-8.
24. БєляєваН. Історична проза Валерія Шевчука в інтертекстуальному аспекті // Слово і час. 2001. №4. С.58-64.
25. БенчичЖ. Поэтическая функция языка и игра // Роман Якобсон: Тексты, документы, исследования. М.: Рос. гос. гум. ун-т, 1999. С.626-637.
26. БергерЛ.Г. Пространственный образ мира (парадигма познания) в структуре художественного стиля // Вопросы философии. 1994. № 4. С.114-128.
27. БибихинВ.В. К онтологическому статусу языкового значения // Традиция в истории культуры. М.: Наука, 1978. С.231-243.
28. БовсунівськаТ.В. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2001. 344с.
29. БойчукБ. Від Yokonapatawpha Country до Пакуля, без дороги назад // Світовид. 1993. № 4. С.94-96.
30. БолотноваН.С. Художественный текст в коммуникативном аспекте и комплексний анализ единиц лексического уровня Томск: ТГПУ, 1992. 312с.
31. БрутянГ.А. Гипотеза Сепира-Уорфа: Лекция, прочитанная в Лондонском университете в 1967 году. Ереван: Луйс, 1968. 68с.
32. БурбелоВ.Б. СоломарскаяЕ.А. Лингвистика художественного текста. К.: УМЛ ВО, 1988. 215с.
33. БуяноваЛ.Ю. Поэтический текст как мир виртуального: проблема эмотивности // Текст: Узоры ковра: Научно-метод. семинар TEXTUS”: Сб. ст. / Рос. гос. пед. ун-т им. А.И.Герцена, Ставроп. гос. ун-т. СПб.; Ставрополь, 1999. Вып. 4, ч. 2. С.10-13.
34. ВасилевичА.П. Язык и культура: сопоставительный анализ группы слов-цветообозначений // Этнопсихолингвистика. М.: Наука, 1988. С.58-64.
35. ВежбицкаяА. Язык. Культура. Познание. М.: Русские словари, 1996. 411с.
36. ВейБяо Стилистический прием и его роль в создании художественного образа // Вестник Московского университета. Серия 19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. 2000. №1. С.134-141.
37. ВеличковскийБ.М. Когнитивная психология. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. 153с.
38. ВендинаТ.И. Языковое сознание и методы его исследования // Вестник международного славянского ун-та. Харьков. Серия Филология, 2001. Т.4. №1. − С.15-18.
39. ВыготскийЛ.С. Психология развития как феномен культуры. М: Изд. Институт практической психологии”, Воронеж: НПО”МОДЭК”, 1996. 512с.
40. ВиноградовВ.В. История русских лингвистических учений. М.: Высшая школа, 1978. 367с.
41. Виноградов В.В. К построению поэтического языка. Поэтика. Вып. 3 Л., 1923. 198с.
42. ВиноградовВ.В. Наука о языке художественной литературы и ее задачи. М.: Изд-во АН СССР, 1958. 51с.
43. ВиноградовВ.В. Проблемы русской стилистики. М.: Высшая школа, 1981. 320с.
44. Виноградов В.В. Язык художественных произведений // Вопросы языкознания. 1954. №5. С.3-26.
45. ВинокурГ.О. Избранные работы по русскому языку. М.: Учпедгиз, 1959. 492с.
46. ВинокурГ.О. Филологические исследования: Лингвистика и поэтика. М: Наука, 1990 457с.
47. ВинокурГ.О. О языке художественной литературы. М.: Высшая школа, 1991. 449с.
48. ВинокурТ.Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. М.: Наука, 1980. 237с.
49. ВокальчукГ.М. Оказіональна номінація осіб в українській поезії 2030-х років ХХ століття: Дис...канд. філол. наук / КДПІ ім. М.П.Драгоманова. К., 1991. 225л.
50. ВольфЕ.М. Прилагательное в тексте (система языка и картина мира”) // Лингвистика и поэтика. М.: Наука, 1979. С. 118135.
51. ГадамерГ.-Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. М.: Искусство, 1991. 367с.
52. ГадамерХ.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики: Пер. с нем. М.:Прогресс, 1988. 704с.
53. ГакВ.К. К диалектике семантических отношений в языке // Принципы и методы семантических исследований. М.: Наука, 1976. С.73-89.
54. ГальперинИ.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 138с.
55. ГейзінгаЙ. Homo Ludens / О. Мокровольський (Пер. з англ.). К.: Основи, 1994. 250с.
56. ГолоюхЛ.В. Порівняння як структурно-стилістичний компонент художнього тексту (на матеріалі сучасної української історичної прози): Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01. / НАН України, Ін-т укр. мови. К., 1996. 20с.
57. ГоляничМ.І. Внутрішня форма слова і художній текст. Івано-Франківськ: Плай, 1997. 178с.
58. ГорнфельдА. Троп // Вестник молодых ученых. 2000 №2: Серия: Филологические науки. С.15-17.
59. ГорнфельдА. Фигура в поэтике и риторике // Вестник молодых ученых. М., 2000. №2: Серия: Филологические науки. С.12-15.
60. Горнятко-ШумиловичА. Боротьба за автентичну людину”: Проза ВалеріяШевчука як віддзеркалення екзистенціалізму / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. Львів: Каменяр, 1999. 49с.
61. ГрабовичГригорій. Функції жанру і стилю у становленні нової української літератури // Записки НТШ. Т. ССХХІ. Праці філологічної секції. Львів, 1900. С.13-27.
62. ГримичГ.М. Загадка творчого бунту: Новелістика українських шістдесятників: Літературно-критичний нарис. К.: Укр. письменник, 1993. 248с.
63. ГриценкоП.Ю. Ареальне варіювання лексики. К.: Наукова думка, 1990. 269с.
64. ГригорьевВ.П. Словотворчество и смежные процессы языка поэта. М.: Наука, 1986. 253с.
65. ГрінченкоБ. Словарь української мови: В 4 т. К.: Вид-во АН УРСР, 1907 1909.
66. Гумбольдт,Вильгельмфон. Избранные труды по языкознанию / Пер. с нем. под ред. и с предисл. Г.В.Рамишвили. М.: Прогресс, 1984. 397с.
67. ГундороваТ. Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297с.
68. ГутманЧ. А., ЛитвинФ.А., ЧеремисинаМ.И. Сопоставительный анализ зооморфных характеристик: На материале русского, английского и французкого языков // Национально-культурная специфика речевого поведения. М.: Наука, 1977. С.147-165.
69. ДемськаО., КульчицькийІ. Словник омонімів української мови. Львів: Фенікс, 1996. 223с.
70. ДемьянковВ.З. Семантические роли и образы языка // Язык о языке: Сб. ст. М.: Языка русской культуры, 2000. С.193-270.
71. Діалектика художнього пошуку. Літературний процес 60-80-х років / Авт. кол.: В.П.Агеєва та ін.; АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. &nd