ЛІТЕРАТУРНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ВАПЛІТЕ Й ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНІ ШУКАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

На правах рукопису

КАВУН ЛІДІЯ ІВАНІВНА

УДК 821.161.2 1920/1930”

ЛІТЕРАТУРНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ВАПЛІТЕ
Й ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНІ ШУКАННЯ В
УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література
10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант
Наєнко Михайло Кузьмович,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2007

ЗМІСТ

Вступ..............................................................................................................................3
Розділ 1. Літературна організація ВАПЛІТЕ: генезис, естетика, контекст...........19
1.1.Організаційні та творчі передумови виникнення..............................................19
1.2. Друковані органи ВАПЛІТЕ: формування нового естетичного
простору.......................................................................................................................31
1.3. Естетика ВАПЛІТЕ й літературна дискусія 19251928 років .........................56
1.4.Теоретичний дискурс азіатського ренесансу” в
культурологічному контексті.....................................................................................81
1.5. Світоглядно-естетична і стильова парадигма романтики вітаїзму”
(дискурс ВАПЛІТЕ як літературної школи)...........................................................118
Розділ 2. Художні моделі буття в українській
прозі 20-х років ХХ століття....................................................................................139
2.1. Культура й цивілізація: два модуси художнього буття..................................140
2.2. Парадигма Схід / Захід і Україна” в художній інтерпретації ваплітян......183
2.3. Художній дискурс загірної комуни”...............................................................208
2.4. Трагічна модель буття .......................................................................................216
2.5. Етико-естетичні виміри буття у творі Аркадія Любченка Образа”.............228
2.6. Ґендерні ролі в художній прозі ваплітян.........................................................242
Розділ 3. Поетика української прози 20-х років ХХ століття...............................269
3.1. Жанрово-стильові тенденції..............................................................................269
3.2. Синтез слова, музики і кіномистецтва у творчості ваплітян .........................282
3.3. Ігрова стратегія роману Майка Йогансена Подорож доктора
Леонардо...” ...............................................................................................................296
3.4. Міфопоетична структура роману Юрія Яновського Чотири шаблі”...........312
3.5. Художня модифікація фаустівської” людини................................................327
Висновки....................................................................................................................354
Список використаної літератури.............................................................................362

ВСТУП

В історії розвитку національної літератури 20-ті роки минулого століття були періодом інтенсивних естетично-художніх пошуків. Це один із найскладніших і найцікавіших відрізків історичного часу, сповнений подіями непроминального значення. Словесно-образне мистецтво тодішньої доби, названої пізніше українським ренесансом, відображало зміну культурних парадигм, епоху виникнення й утвердження нових світоглядних, ціннісних, художніх орієнтирів. Література того ренесансу характеризувалася сукупністю різноспрямованих процесів, розмаїттям векторів шукань. Вона являла собою етап багатовікового літературного процесу, відкриту художню систему, в єдиному мистецькому просторі якої співіснували елементи старого” і нового”, акумулювалися традиції різних культур у контексті масштабних світоглядних зрушень, що вимагали створення модерної моделі світу й концепції людини, активного оновлення і збагачення форм, засобів художньої виразності.
Вагому роль у формуванні літературного дискурсу другого десятиліття ХХ століття відіграла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До цього літоб’єднання входили Михайло Яловий, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Микола Бажан, Олександр Довженко, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Григорій Епік, Василь Вражливий, Петро Панч, Іван Сенченко, Павло Тичина, Юрій Яновський, Іван Дніпровський та інші письменники, які вважали себе інтелектуальною елітою і насправді в той час були українським Олімпом” [204, 112].
ВАПЛІТЕ існувала порівняно недовго близько трьох років, але стала яскравою сторінкою в історії вітчизняної культури, значущим епізодом на шляху подальшого її розвитку. Вона виникла в той час, коли співіснували різні естетичні системи і вибір часу ще не був здійснений на користь однієї з них. Ваплітянська епоха пронизана нестримним духом теоретизування й полеміки.
Дослідження української прози 20-х років минулого століття, яка ввібрала модерні філософсько-естетичні пошуки й оригінальні націокультурні моделі, неможливе без осмислення тенденцій розвитку літературно-критичної і художньої творчості митців, що входили до ВАПЛІТЕ. Саме з академії”, як із високої школи, вийшли письменники, які постали блискучою плеядою модерних, різнобічно обдарованих творчих особистостей.
Уже в середині двадцятих років з’являлися твори, написані в дусі м’ятежних прагнень” майбутніх ваплітян. Подальший життєвий і творчий шлях учасників цього літоб’єднання трагічний. Одні з них були фізично знищені (В.Влизько, М.Яловий, М.Куліш, Г.Шкурупій, Г. Епік, О.Досвітній та ін.) у роки більшовицьких репресій, інші опинилися в еміґрації (А.Любченко), а М. Хвильовий вчинив самогубство. Ті ж письменники, що пережили це лихоліття (М.Бажан, О.Довженко, П.Панч, І.Сенченко, П.Тичина, Ю.Яновський та ін.), кожен по-своєму перевиховувались”. Творчість митців ваплітянської доби з її гострими актуальними ідеями, з оригінальними і новими для вітчизняної літератури формами, а головне з орієнтацією на модерне художнє мислення європейських письменників, як правило, викреслювалася з історії української літератури. Натомість популяризувалися лише ті художні тексти, які влаштовували трубадурів офіціозу, оскільки їх можна було вкласти в прокрустове ложе” соціалістичного реалізму. Написане колишніми ваплітянами в 30-х роках не може дати повного уявлення про їхнє справжнє літературне обличчя, позаяк головним критерієм значущості художнього твору в цю добу стала суто радянська проблематика, регламентована складовими комуністичного міфу. Твори письменників періоду їхнього перебування у ВАПЛІТЕ були не відомі читачеві, оскільки замовчувалися, штучно вилучалися з літературного процесу України.
Отже, актуальність дослідження зумовлена необхідністю відтворення цілковитої повноти тієї багатобарвної палітри, котру називаємо художнім процесом минулого століття, висвітлення загальних тенденцій, прикметних для літератури як цілісної системи. Наукове вивчення літературного дискурсу 20-х років минулого століття вимагає всебічного аналізу естетично-художніх шукань українських письменників. Слушною є думка про те, що безплідність клаптикового”, дозувально-цензурного підходу особливо дається взнаки, коли йдеться не лише про окремих письменників, а про цілі угруповання, течії, організації” [106, 8].
Творча діяльність ВАПЛІТЕ належить до малодосліджених сторінок української літератури: недостатньо опрацьований теоретичний матеріал, трапляється дискутивність, а часом і суперечливість оцінок. Саме тому потребує комплексного дослідження. Воно включає визначення концептуальної природи ваплітянства” стосовно явища естетично-художньої сутності, адже мистецька парадигма Вільної академії пролетарської літератури певним чином віддзеркалює дуже суттєві тенденції культурного розвитку в Україні 20-х років минулого століття.
Виходячи з уявлень про загальнолюдські мистецькі цінності, про своєрідну незалежність мистецтва від скороминущих буденних реалій життя, ваплітяни запропонували власну візію специфіки української літератури, яку назвали романтикою вітаїзму”. Без з’ясування філософсько-естетичної парадигми цього явища неможливо уявити дискурс літератури згаданого національного відродження. Бо романтика вітаїзму” (й органічно пов’язані з нею ідея азіатського ренесансу” та концепція нової людини фаустівського типу) відіграла провіденційну роль для всієї української художньої свідомості, що природно виводиться з мистецького контексту 20-х років минулого століття. Вітчизняна проза того часу дала досить помітні твори в річищі модерністських шукань ВАПЛІТЕ. Свідченням тому є творчий доробок самих олімпійців”: оповідання і новели Василя Вражливого (Вовчі байраки”) та Івана Дніпровського (Анатема”, Заради неї” та ін.), повісті Аркадія Любченка (Вертеп”) й Олеся Досвітнього (Гюлле”), романи Юрія Яновського (Майстер корабля”, Чотири шаблі”) і Майка Йогансена (Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію”) тощо. Крім того, романтика вітаїзму” згодом виявила себе в еміграційній прозі, зокрема в романах Докії Гуменної Діти Чумацького Шляху” й Івана Багряного Тигролови”, Сад Гетсиманський”, Людина біжить над прірвою”.
На основі взаємозв’язків та взаємодії з національним і світовим літературним контекстом ваплітяни творили художні тексти, що становлять міжтекстове семантичне поле, яке дозволяє через рецепцію окремого твору сприймати всю множинність художнього вияву романтики вітаїзму”. ВАПЛІТЕ в розпалі своєї діяльності змушена була зійти з мистецької арени під зовнішнім тиском літературних ідеологів та вульгарно-соціологічної критики.
Тенденція вилучення” ваплітянської сторінки з історії української літератури закладалася в критичному дискурсі радянської доби. Питання про літературні угруповання 20-х років, зокрема ВАПЛІТЕ, іноді спорадично зринало, але як порушення, так і розв’язання його перебували в безпосередній залежності від культурно-суспільної ситуації взагалі.
Від самого заснування Вільна академія пролетарської літератури була предметом численних інсинуацій, а творча діяльність ваплітян викликала з боку ідеологічного (соціологічного) літературознавства (В.Коряка, С.Щупака, А.Шамрая та ін.) шквал жорстких упереджених оцінок. Вельми показова в цьому плані стаття С.Щупака Псевдомарксизм Хвильового”. Автор виявляє надзвичайну критичну пильність”, зауваживши, що письменники ВАПЛІТЕ близькі за своїми естетичними уподобаннями до неокласиків і перебувають у цьому інтелігентському, так би мовити, спецівському оточенні”, він помітив, що і перші, і другі у ґрунті йдуть з бажання створити єдиний національний, культурний фронт” [388, 65 66]. Статтю писано в дусі часу, вона рясніє вульгарними спрощеннями, стосовно ваплітян узято брутальний тон проробки”. Упереджена рецепція мала на меті дискредитувати творчу діяльність національно свідомих письменників, спрямовану на інтеграцію української літератури у світову.
Інші критики-ортодокси вбачали в естетично-художньому дискурсі ВАПЛІТЕ спробу відновити буржуазну теорію дореволюційної Української хати” (йдеться про європейськість та про трактування літературної творчості як специфічного художнього феномену) [159, 107], що вважалося непростимим гріхом, оскільки в тогочасній науці про мистецтво слова домінуючу роль починала відігравати ілюстративно-прикладна методологія осмислення літератури, тобто повністю ігнорувалася її іманентна специфіка. Зазначимо, що Микола Хвильовий, синтезувавши погляди покоління українського ренесансу, наголошував на його глибинній духовній єдності з генерацією Молодої України. Бо що таке хатянство?” зауважував митець. Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми дійсно вбачаємо в ньому свого предка” [344, 619].
І все ж рецепція ВАПЛІТЕ в літературному просторі України 20-х років не всуціль позначена лайливою ортодоксальною риторикою. Микола Зеров, Михайло Могилянський та інші літературознавці з академічним складом мислення засвідчили свою солідарність із ваплітянами, наголошуючи на необхідності засвоєння досвіду класичної європейського літератури, на потребі прищеплення в національній словесній творчості справжньої художності, мистецької вибагливості [135, 568569]. Однак їх голос був приглушений хором марксистської ортодоксальної критики.
У літературознавчій науці на більше як понад півстоліття запанували фальсифікації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики. У критичному дискурсі феномен ВАПЛІТЕ існував лише зі знаком мінус”. Навіть в умовах хрущовської відлиги”, суспільного піднесення 60-х років про ваплітян мовилося як про прихильників і апологетів буржуазної культури. Так, у другому томі української радянської енциклопедії зазначено, що ВАПЛІТЕ відіграла в літературному процесі України вкрай негативну роль, затримавши творчий розвиток деяких радянських письменників, які тимчасово опинились під її впливом” [328, 219]. Естетика ваплітян, все те, що від самого початку об’єднувало членів групи, замовчувалося або ж осуджувалося офіційним літературознавством як ваплітянські пороги з їхнім надкласовим гуманізмом і проблемами загальнолюдської моралі” [49, 3]. Незважаючи на те, що в цей час відбувалася реабілітація деяких митців доби розстріляного відродження” (Олесь Досвітній, Григорій Епік, Гео Шкурупій, ОлексаСлісаренко та ін.) і частково поверталися твори до українського читача, ваплітянська сторінка у їхньому творчому житті носила все ту ж негативно-заперечувальну критику. Мовляв, письменники, захопившись новими організаційними формами, не зразу могли розібратися в антирадянській суті хвильовістського лозунга європеїзуватися”, яка зводилась до того, щоб передовому мистецтву революційної Росії, ідеям ленінізму протиставити мистецтво буржуазної Європи і Америки, його реакційну антинародну сутність” [150, 1617].
Послідовна, цілеспрямована фальсифікація цього естетично-художнього феномена здійснювалась і в наступні роки. Рецепція ВАПЛІТЕ радянською критикою є упередженою й тенденційною. Так, скажімо, автори Історії української літератури” (1970) зазначають: Ті ідейно-творчі помилки, що їх у 20-ті роки припускали окремі радянські письменники, здебільшого припадають на час їхнього перебування у ВАПЛІТЕ” [141, 25].
Ширше студіювання феномену ВАПЛІТЕ велося в діаспорі. Західна інтелектуальна критика (Ю.Бойко, П.Голубенко, Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Ю.Луцький, Ю.Шерех та ін.), маючи доступ до багатющого архіву ВАПЛІТЕ, вивезеного А.Любченком з України, та до інших матеріалів українських еміґрантів, використала їх для дослідження ваплітянського епізоду в історії національної літератури.
Наукові праці зарубіжжя позначено посутнім прагненням говорити про ВАПЛІТЕ об’єктивно, і все ж, як інтелектуальний аналіз, вони демонстрували глибинну заангажованість авторської нарації про літературну парадигму означеного періоду. Скажімо, книга Ю.Луцького Літературна політика в радянській Україні 19171934”, присвячена перипетіям взаємин влади і мистецтва в історії ХХ ст., подавала перевернену, або західну”, проекцію фатальних сходжень і розходжень соціалістичної та націоналістичної ідеологій. Досліджуючи проблему літературних організацій і партійної політики, автор вдається до принципів історико-ідеологічної методології. Він, як зазначила Т.Гундорова в передмові до українського видання монографії Ю.Луцького, чи не першим сформулював поняття літературна політика”, фактично аналізуючи те, що пізніше Фуко назве дискурсом влади” [86, 14]. Оскільки центральне місце в книзі, за словами самого автора, відведено змінам партійної політики та їхнім наслідкам у літературному та культурному житті України” [203, 18], то художні шукання письменників, що входили до різних літоб’єднань, в тому числі й ВАПЛІТЕ, залишилися поза увагою літературознавця.
Естетично-художню панораму української літератури 20-х років удалося створити Ю.Лавріненку, укладачеві антології Розстріляне відродження”. Хоча й у цій праці ідеологічний чинник також має місце у трактуванні тих чи інших літературних явищ, все ж літературознавець керується в основному мистецьким методологічним принципом, який він уважає універсальним.
Розуміння словесної творчості як вияву специфічного виду мистецтва дало змогу Ю.Лавріненку розглянути естетично-художню парадигму літератури романтики вітаїзму”. Щоправда, авторові не вдалося позбутися суперечливих суджень. Викликає бажання полемізувати з категоричним твердженням літературознавця про те, що вітаїзм це тільки світовідчування, не завше усвідомлене, але властиве активній людині тогочасного українського відродження” [181, 772]. Відомо, що в теоретичному дискурсі Хвильового означена дефініція вказує не лише на світовідчування, але і на стиль перехідної літературної доби. У художніх творах багатьох митців спостерігається тенденція до модерного експерименту, в якому виявляє себе романтика вітаїзму” на рівні стилю. Як зазначає М.Наєнко у передмові до антології, вони мали такі риси, які єднались у спільному стилі, котрого коріння сягали десь в епоху примхливого бароко чи емоційно-бунтівливого романтизму” [229, 7]. Важливим, однак, у дослідженні є саме порушення проблеми, оскільки воно вказувало на філософський дискурс літератури романтики вітаїзму”, відкритий у культурний часопростір Європи фактом свого звершення.
На материковій Україні лише в 90-ті роки з’явилася можливість панорамно розглянути естетично-художні шукання ВАПЛІТЕ в модерному контексті національної літератури без ідеологічної упередженості та тематичних вилучень. Саме останнє десятиліття в науці про мистецтво слова стало часом повернення авторитарно відкинутих цінностей, дедалі глибшого наукового освоєння ігнорованого раніше національного й пропущеного” світового досвідів, часом широкозасяжного перегляду, кардинальної” переоцінки” [107, 95].
Протягом останніх років в Україні багато зроблено для того, щоб зруйнувати стереотипи, подолати надмірну ідеологізацію, сформовану в радянському літературознавстві. Спробою подолання попередніх, тоталітарних” ідеологем, які замінюються новими, демократичними”, позначено статті Дж. Мейса Буремний дух розстріляного відродження” (1994), А. Колісниченка Катастрофа кентавра. Микола Хвильовий і естетика розстріляного ренесансу” (1998), монографію Ю.Безхутрого Хвильовий: проблеми інтерпретації” (2003), книгу М.Шкандрія Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років” (2006).
Модерні історико-літературні й теоретичні праці характеризуються формуванням естетичної методології, принципи якої спонукають авторів до цілковитого переосмислення українського літпроцесу, повного виведення його з гурту придатків до ідеології” взагалі [231, 319], і до введення філософсько-художньої парадигми ВАПЛІТЕ в мистецький простір України зокрема. Насамперед йдеться про Історію української літератури ХХ століття” (за редакцією В.Дончика), чотири томи хрестоматії Українське слово” (упорядники В.Яременко та Є.Федоренко), книги М.Наєнка Історія українського літературознавства”, Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література” (2-ге видання, зі змінами й доповненнями), низку досліджень про літпроцес 20-х років (В.Агеєвої, М.Жулинського, М.Ільницького, Ю.Коваліва, В.Моренця, В.Мельника, Я.Поліщука та ін.), архівні документи, листування ваплітян, що ввійшли до Ваплітянського збірника” (за редакцією Ю.Луцького), розвідки молодих науковців (В.Лощинської, Р.Мельників, З.Савченко, Л.Пізнюк та ін). Визначальним у них є науково обґрунтований погляд на проблеми літератури національного відродження та оприсутнення” феномена ВАПЛІТЕ в українському культурологічному дискурсі. Завдяки цьому ми наблизилися до розуміння художньої і філософської спадщини письменників, що творили літературу романтики вітаїзму”.
У сучасній науці дедалі більше уваги приділяється ваплітянському епізоду в літературному процесі України, але й сьогодні йому по-давньому не щастить. Деякі дослідники, які претендують на висвітлення проблем образно-словесного мистецтва всього минулого століття, уникають розмови про парадигму ВАПЛІТЕ в контексті естетичних шукань означеної доби. С.Павличко, наприклад, у своїй модерній інтерпретації” лише принагідно згадує про це літоб’єднання, подаючи його як зразок подвійності дискурсу. Хоча важливішою і доречнішою була б увага до безумовних досягнень ваплітянської сторінки в історії вітчизняного словесно-образного мистецтва. Адже українська проза цього відтинку часу є цікавою з точки зору модерністських шукань: у ній перехрестилися багатовимірні літературні перспективи, різні типи художнього мислення. Натомість дослідниця, говорячи про злети і спади модерної свідомості, піддає остракізмові спроби теоретичного обґрунтування М.Хвильовим естетично-літературних шукань ВАПЛІТЕ в контексті своєї епохи. Стосовно митця взято іронічний тон, на його адресу робляться закиди на кшталт: Хвильовий ... закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи, як напівосвічений варвар, заворожений європейською культурною вищістю й водночас розгублений перед нею”[253, 204]. Ми так не думаємо, погоджуючись при тому, що авторка мала право свідомо обмежити поле свого дослідження (що, зрештою, позначилося на переконливості багатьох її висновків). Але не слід применшувати й ролі ваплітян у розвитку тодішнього модерністичного руху. Очевидним є й той факт, що думки М.Хвильового, висловлені в його памфлетах, сформувались на підставі вивчення багатьох філософських джерел, із залученням власних роздумів і життєвої практики.
У сьогочасному літературознавстві помітна тенденція згасання наукового інтересу до проблем словесної творчості доби українського ренесансу, хоча цей материк національної культури ще майже не освоєний. Не є винятком і мистецька парадигма ВАПЛІТЕ, яка нині потребує ґрунтовних досліджень. Заради об’єктивності слід сказати, що принагідні міркування щодо дискурсу ВАПЛІТЕ в контексті художніх шукань української прози висловлювалися в поодиноких розвідках (О.Боярчук, М.Ільницький, Ю.Ковалів, В.Панченко, М.Сулима), коли розглядалося питання словесно-образної творчості окремих представників цього літоб’єднання. Однак вони із зрозумілих причин не торкаються питання ролі й місця ВАПЛІТЕ у формуванні естетично-літературного дискурсу двадцятих років.
Якісним проривом в цій царині є дослідження З.Савченко Романтика вітаїзму” (активний романтизм) в українській прозі першої половини ХХ століття”. Авторка, зупиняючись на одному із концептів ВАПЛІТЕ (романтиці вітаїзму”), теоретично обґрунтуваному М.Хвильовим, здійснює спробу простежити його розвиток від моменту зародження до спроби відродити активний романтизм на базі еміграційної літератури” [290, 3]. До аналізу залучено прозу М.Хвильового, Ю.Яновського та І.Багряного.
Однак З.Савченко висвітлює лише стильову парадигму романтики вітаїзму”, обмежується характеристикою основних аспектів романтизму, що розвивався на національному ґрунті” [290, 7]. Поза увагою дослідниці лишаються інші грані цього феномена доби. Серед них єдність його як художньої форми мислення, генеза романтики вітаїзму”, філософсько-літературний дискурс цього явища в європейському контексті тощо.
У вітчизняному літературознавстві місце словесно-образного мистецтва романтики вітаїзму” типово марґінальне. На сьогодні не віднайдено ще тієї метамови, яка могла б адекватно описати ваплітянську парадигму в руслі естетико-художніх шукань української прози 20-х років минулого століття. Такі пошуки необхідні, адже коли буде запропоновано якнайбільше точок зору, то викристалізується адекватна цьому естетичному феномену метамова, і тоді зуміємо зберегти сам обшир культурної спільності, котрий ми називаємо ВАПЛІТЕ.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідної теми Актуальні проблеми філології” (№ 02БФ044 01). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 130/34 від 26 червня 2001 р.).
Мета дисертаційної роботи полягає у системно-цілісному дослідженні феномену літоб’єднання ВАПЛІТЕ як унікального мистецького явища в річищі художньо-естетичних шукань української прози 20-х років ХХ століття і в більш широкому історико-теоретичному контексті.
Комплексне дослідження літературно-естетичної парадигми ВАПЛІТЕ і її ролі у розвитку прози 20-х років минулого століття передбачає вирішення ряду завдань:
· висвітлити історію створення ВАПЛІТЕ у культурологічному контексті;
· обсервувати філософсько-естетичну парадигму літоб’єднання як цілісності у великій” мистецькій дискусії 1925 1928 рр. й з’ясувати причини його самоліквідації;
· виокремити й обґрунтувати ті критерії ваплітянської доби як специфічного етапу розвитку культури, що дають можливість адекватно описати стан української прози означеного відтинку часу в низці типологічно споріднених явищ;
· розкрити специфіку модерністського дискурсу азіатського ренесансу”;
· дослідити поліаспектну семантику концепту романтики вітаїзму”;
· визначити засадничі принципи вітаїзму і проаналізувати особливості їхнього художнього вираження в українській прозі 20-х років ХХ ст.;
· виявити, які саме моделі буття пропонувала та продуктивно розвинула художня проза ваплітян, дослідити генезу цих моделей і з’ясувати семантику їхніх міфопоетичних констант;
· описати жанрово-стильові модифікації української прози 20-х років ХХ століття, зумовлені синкретизмом художнього мислення;
· вивчити міфологічну структуру української прози доби ренесансу, окреслити характерні модифікації базового есхатологічного міфу і базових архетипних моделей, що дозволяють художньо інтерпретувати письменникам перший етап азіатського ренесансу”;
· ідентифікувати типологічні моделі фаустівської” людини у прозі 20-х років, у котрій відбито парадигматичні особливості пошуків учасників ВАПЛІТЕ;
· простежити механізми перетворень, переорієнтацій у прозі ваплітян, естетичних орієнтацій, зумовлених суспільними обставинами.
Об’єктом дослідження є мистецьке явище ВАПЛІТЕ у його зв’язках із літературним рухом доби національного Ренесансу 20-х років ХХ століття, його вплив на формування художньо-естетичного коду української прози.
Предмет дисертаційної роботи літературно-критична, теоретична й художня спадщина ваплітян, яка є визначним епізодом українського літературного процесу.
Методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений особливостями наукової проблематики та теоретичними питаннями, які вирішуються у роботі, ґрунтуючись на поєднанні кількох методологічних стратегій. Для обґрунтування цілісності творчого доробку письменників, що входили до ВАПЛІТЕ, актуалізуються історико-генетичний і порівняльно-типологічний методи. Використовуються також принципи системного, міфопоетичного, герменевтичного, інтертекстуального аналізу.
Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження є праці з літературної теорії, культурології та естетики (Т.Адорно, М.Бахтіна, А.Берґсона, М.Еліаде, Дж.Кемпбела, Х.Ортеги-і-Гассета, К. Леві-Строса, Н.Фрая, О.Шпенґлера). Використано інструментарій психоаналітичної теорії (З. Фройда, К.-Ґ.Юнга), досвід структурно-семіотичного аналізу (Р.Барта, У.Еко, Ю.Лотмана, Р.Якобсона), дослідження в галузі теорії стилів (О.Білецького, В.Виноградова, В.Жирмунського, М.Ігнатенка, Д.Наливайка, О.Ткаченка), фундаментальні праці, присвячені питанням модернізму (Т.Гундорової, Н.Зборовської, Ю.Коваліва, Г.Костюка, Ю.Лавріненка, Ю.Луцького, М.Наєнка, Є.Маланюка, В.Мельника, М.Моклиці, С.Павличко, Я.Поліщука, Г.Сиваченко, М.Шкандрія, Ю.Шереха). Враховано погляди самих представників ВАПЛІТЕ як учасників літературного процесу, критиків і теоретиків (М. Бажана, О.Досвітнього, А.Лейтеса, М.Йогансена, М.Хвильового, О.Слісаренка, Ю.Смолича, М.Ялового).
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі архівних матеріалів, відомих і малодоступних джерел уперше системно досліджено художньо-естетичний дискурс літоб’єднання ВАПЛІТЕ й розглянуто творчість ваплітян як цілісну динамічну систему в контексті шукань прози 20-х років ХХ століття. У дисертації висвітлено філософські засади азіатського ренесансу” та світоглядно-естетичну і стильову парадигми романтики вітаїзму”, у межах аналізованих концепцій розкрито взаєморецепцію ваплітян як основу формування літературної школи. Ті зміни, які відбувалися в літературі 20-х років, інтерпретуються як домінантні риси, що моделюють параметри нової художньої системи.
Об’єктом наукового дослідження вперше стала художня проза письменників ВАПЛІТЕ, котра аналізується як цілісний гетерогенний текст, який містить елементи історичного, філософського, ідеологічного, літературного та інших дискурсів. При цьому визначено особливості процесу деконструкції різних філософських і соціальних моделей буття в літературі романтики вітаїзму” і на прикладі творів М.Хвильового, О.Досвітнього, А.Любченка, В.Вражливого, І.Дніпровського та інших обґрунтовано, що авторські художні моделі буття нерозривно пов’язані з національною та особистісною самоідентифікацією.
У роботі вперше цілісно проаналізовано формально-змістові особливості метатексту художньої прози ваплітян й окреслено її жанрово-стильові тенденції. Досліджено конкретні форми взаємодії словесної, зорово-пластичної та музично-звукової образності у структурі художньої оповіді прозаїків ВАПЛІТЕ, визначено ігрові стратегії романістів-експериментаторів. Уперше висвітлено на прикладі роману Чотири шаблі” Ю.Яновського питання міфологічної інфраструктури прози ваплітян, виокремлено й розглянуто художні модифікації фаустівської” люди

Список литературы

ВИСНОВКИ

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) сформувалася як літературно-філософське об’єднання, що інспірувало подвійний” зміст: поєднання в ньому двох літературно-художнього і філософсько-естетичного аспектів, з відчутною перевагою першого. Організована під гаслом письменницької кваліфікації, ВАПЛІТЕ заявила про себе як група, товариство творчих однодумців, як школа-напрям, що об’єднана близькими поглядами на мету, місце і характер літературного мистецтва.
До ВАПЛІТЕ входили поети, драматурги, прозаїки, критики, естети, культурологи, які прагнули вивести національну культуру на світовий обшир. Вони обстоювали ідею єдності культурного розвитку людства, апробуючи її у різних сферах мистецького життя: художній творчості, перекладацтві, критиці, театрі, кіно. Деякі з найбільших мистецьких досягнень 1920-х років у кіно (Довженко), театрі (Курбас, Куліш) і живописі (бойчукісти), як і в літературі, належать митцям, які були членами ВАПЛІТЕ або ж тісно пов’язані з нею і яких надихав той творчий неспокій, що охопив групу” [372, 153].
Художньо-естетичний дискурс українських м’ятежних геніїв” окреслився у виданнях Вільної академії пролетарської літератури. Збірник Вапліте”, альманах Вапліте”, а також п’ять чисел однойменного журналу започаткували новий стиль критики й модерний характер теоретичного мислення. Академіки”, спираючись на нові явища не лише художньої, але й теоретичної практики, активізували підхід до літературних явищ як до явищ естетики, що набуло справді оригінальних форм. Дискурс ваплітянських видань засвідчив намір їхніх авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Олімпійці” були зорієнтовані на взаємодію національного і загальноєвропейського художньо-естетичного досвіду, на взаємодію світоглядів і текстів.
Науковий потенціал академіків” зумовив не лише поглиблення інтелектуалізму у їх творчості, але й активізував ведення діалогу зі світовою культурою. Інспіруючим імпульсом для художньо-естетичних пошуків українських м’ятежних геніїв” стала не лише мистецька епоха загальноєвропейського Ренесансу, доба німецького Sturm und Drang” у, але й модерні європейські дискурси рубежу ХІХ ХХ століття, в тому числі представлені і творчістю видатних українських письменників І.Франка, ЛесіУкраїнки, В.Стефаника, М.Коцюбинського та інших ранньомодерністів, а також діяльністю авторів Молодої Музи” та Української хати”. Олімпійці” ратували за творення синтетичного мистецтва, за прищеплення у вітчизняній літературі справжньої художності й мистецької вибагливості, що, на їх думку, є важливими критеріями стилю перехідної мистецької епохи” українського ренесансу, який характеризується універсалізмом, прагненням охопити буття в його розмаїтості.
Естетичні програми, принципи ВАПЛІТЕ стають однією із складових мистецької дискусії 1925 1928 років. Академіки” разом із неокласиками, ланківцями” (марсівцями”) виступили проти універсалізації марксистської ортодоксії в літературі, яка стимулювала засилля графоманства, примітивізму й червоної халтури”. Ваплітян об’єднували пошуки спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися: зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження художньої уваги не на масах, а на особистостях, з’ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм.
Виходячи з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем, українські м’ятежні генії” прагнуть створити стиль перехідної мистецької епохи”, що характеризується синтезом і всеосяжним синкретичним вираженням. Романтика вітаїзму”, обґрунтована провідним теоретиком ВАПЛІТЕ М. Хвильовим, який головним чином і виступав у ваплітянському колі творчих однодумців ґенератором” нових ідей, сміливих і ориґінальних, трактувалася як перехідна світоглядно-стильова парадигма українського відродження, що передує великому (в майбутньому) азіатському ренесансу”. Прагнення до свободи й незалежності, до створення своєї держави лягли в основу теоретичного дискурсу України М.Хвильового. Українські м’ятежні генії” вірили, що епоха горожанських воєн” вилонить нову людину фаустівського” типу, сильну, вольову особистість, яка виведе Україну на широкий шлях цивілізації.
Романтика вітаїзму” як естетична система постає з початку 20-х років, її філософським підґрунтям були ідеї О.Шпенґлера, Ф.Ніцше, А.Берґсона, З.Фройда, К.Юнґа, згодом екзистенціалізму М.Гайдеґґера та ін. Від самого початку вона мала яскраво виражений модерністський характер. Романтика вітаїзму” була третьою хвилею українського модернізму, якій передував ранній (дискурси Івана Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Вороного та ін.) і декларований” модернізми (творча діяльність представників Молодої Музи” та Української хати”). Звертаючись до опонентів, М.Хвильовий пояснював, що силою залізних законів історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище української громадської думки”, яка розвивалась по лінії хатянства” і радянства”. Цим шляхом також ідуть і мільйони Хвильових”, які, на відміну від просвітян”, саме у хатянстві” вбачають одного зі своїх попередників [344, 619]. На його думку, хатянство” не тому прийшло до європейського фрака”, що воно ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна ситуація не відповідала хатянським” гаслам” [344, 619]. Хвильовий стверджував, що ми, азіатські конкістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все західники”, а тому у цьому сенсі вважаємо себе послідовниками хатян” [344, 619]. У змістовій сфері творчість ваплітян об’єднує відчуття кризи гуманістичних цінностей, абсурдності буття, діяльне творче ставлення до світу, віра у цивілізаційний поступ, художня реалізація проблеми Схід / Захід й України, питання ґендерних ролей, формування європейської громадської” людини, ірраціоналізм тощо. У сфері художньої форми визначальною для академіків” є зміна літературної манери творчості: заперечення просвітянського” реалізму, пошук нових зображально-виражальних засобів, гра з читачем”, різноманітні синтетичні жанрово-стильові утворення, тенденція до міфологізації та ін.
Заперечуючи просвітянську” літературу, академіки” творили справді інше” словесно-образне мистецтво, яке поставало як розвиток модерних шукань рубежу ХХ століть. Незважаючи на різновекторність художньо-естетичних шукань авторів, стильове розмаїття, деконструкцію попередніх художніх орієнтирів та ієрархій, характерну для модерністичного світосприйняття, проза романтики вітаїзму” на діахронному рівні являє собою цілісну систему.
У художніх моделях світу, запропонованих ваплітянами, основними інтенціями є відмолодження й гармонія, поєднані зі прискіпливою увагою до історичної й національної топіки. Образ України у творах М.Хвильового, Ю.Яновського, О.Довженка, Г.Епіка, О.Досвітнього, Г.Шкурупія, І.Дніпровського та інших олімпійців” набув виняткової ваги, стрижневого значення; він вживається у різноманітних контекстуальних позиціях, є семантично значущим словообразом. Дійсність модифікується як одвічний світ у русі, в розвитку і художньо відтворюється як перехідний етап на шляху до азіатського ренесансу, до ідеального світовлаштування. Артикулюючи до шпенґлерівської історіософської парадигми культура/цивілізація, м’ятежні” романтики вітаїзму майбутнє України пов’язують із містом, яке у художніх текстах (Майстер корабля” Ю.Яновського, Санаторійна зона” й Сентиментальна історія” М.Хвильового, Двері в день” Г.Шкурупія, Вертеп” А.Любченка, Червоноградські зошити” І.Сенченка) уособлює вітаїстичну енерґію й інтелектуалізм.
У прозі ваплітян стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості, а тому фіксується еволюція героя в напрямку духовного зростання. Йдеться про відродження на українському ґрунті європейської громадської” людини. За цією моделлю скомпоновано образи людини творчого пориву (твори Ю.Яновського, О.Довженка, О.Досвітнього, М.Хвильового, А.Любченка). Для письменників 20-х років характерна інтенція понадчасового трактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства. У прозі ваплітян акцентується можливе відродження світу і стверджується ідея вічного повернення”, яка є одним із аспектів реалізації проблеми Захід / Схід й Україна (повість Алай” О. Досвітнього).
Прагнучи передати дух” фаустівської доби, письменники також звертаються до екзистенційного виміру” в художніх трактуваннях образу сучасника, що, по-перше, підсилило трагічний пафос текстів, по-друге, пов’язало зі загальним модусом розпачу й нестабільності буття, характерним для модерного світосприйняття. А тому таке буття повсякчасно сприймається з душевним болем, інколи зі страхом (Без ґрунту” Г.Епіка), інколи з тупою байдужістю й ненавистю (Вовчі байраки” В.Вражливого) тощо.
Одним із явищ, що визначали сутність естетично-художнього феномена літератури романтики вітаїзму”, була рецепція стосунків чоловіка й жінки як двох типів світовідчування, двох філософій буття. Зокрема у прозі А.Любченка, І.Дніпровського художньо інтерпретуються біологічно-ірраціональні і соціальні аспекти проблеми кохання. Еротика розглядається як віталістична ознака життєствердної моделі буття.
Література романтики вітаїзму” продемонструвала свою типологічну близькість до літератур інших перехідних періодів. Це виявилось, по-перше, в актуалізації есхатологічного міфа, по-друге, у поверненні деяких традиційних моделей сприйняття історії і сучасності.
Ваплітяни виробили власну систему кодування пізнаного всіх рівнів вираження активний романтизм”. Цю дефініцію ввів М.Хвильовий для стислого окреслення жанрово-стильової парадигми літератури фаустівської доби. М’ятежні” романтики вітаїзму виходили з того, що творча природа мистецтва передбачає і шукання, й експеримент, спрямовані на досягнення синтетичної всеохопності літературного матеріалу. Яскравою прикметою літературної манери ваплітян є синкретизм художнього мислення. На художньому рівні відбувається синтезування різних видів мистецтв, літературних жанрів, стилів. Поєднання публіцистичного пафосу й пародійності виявляє себе у дискурсі прози О.Досвітнього, М.Йогансена; могутнього впливу мистецтва кіно зазнали на собі О.Довженко та Ю.Яновський; до синтезу містерії з інтерлюдіями вдається А.Любченко іт.д. Це, звичайно ж, відбилося на стилі художніх творів у цілому й на з’яві таких мистецьких прийомів, як очуднення, гра” з читачем, демонстрації способів творення тексту, іронія тощо. Подібна візія гри як феномену, що пронизує всі рівні тексту й літературного комунікування, простежується в романі М.Йогансена Подорож доктора Леонардо...”.
У прозі ваплітян модифікується нова модель світу, яка тільки-но формується. Так, у романі Чотири шаблі” Яновський усіляко ретранслює міф: кодує його знаками сучасності, ритуально розігрує тощо.
У 20-і роки, як показав аналіз творів Г. Шкурупія, М. Хвильового, Ю.Яновського, О.Слісаренка, пропонується модель людини фаустівського” типу, яка за своїми інтенціями відповідає добі романтики вітаїзму”. Багатоликий і майже невичерпний образ Фауста постійно бере участь у розвитку духовної культури людства і виявляє себе у різноманітних модифікаціях художньому дискурсу м’ятежних” романтиків. Це модель людини з героїчною конструктивною психікою (главковерх чорного трибуналу” (новела Я (Романтика)” М.Хвильового) і Кіхана (повість Байгород” Ю.Яновського), маленька Ю (Китайська новела” А.Любченка), Анатема (однойменна новела І.Дніпровського), Жанна-батальйонерка (Жанна-батальйонерка” Г.Шкурупія), модель надломленої” війною, зайвої” людини (Дмитро Карамазов із Вальдшнепів” М.Хвильового, Шахай, Остюк, Галат і Марченко із Чотирьох шабель” Ю.Яновського та ін.), модель творчої особистості (художник Чаргар із Сентиментальної історії” М.Хвильового, То-Ма-Кі та Сев із Майстра корабля” Ю.Яновського, Василь Трубенко із Землі” О.Довженка, Артем Гайдученко із Чорного Ангела” О.Слісаренка тощо. Зрозуміти дискурс мистецтва романтики вітаїзму” можна лише з урахуванням перехідності епохи, у якій перевага надавалася естетичній парадигмі. Для глибоких теоретичних міркувань про модерну добу ваплітянам забракло часу, оскільки майже всі вони силоміць були вилучені з літературного процесу або зламані як творчі особистості. Українські м’ятежні генії”, покоління фаустівської епохи, екзистенційно переживши її, залишили по собі дух творчого неспокою й невтрачених ілюзій, пов’язаних із контекстом усього розвою України та її літератури.
Історія ВАПЛІТЕ була драмою компромісу, нереалізованою, втраченою можливістю цілої літератури. Українське словесно-образне мистецтво як світове не відбулося, нове художнє мислення не вдалося. Репресована ваплітянська енергія поступилися місцем у літературі радянському псевдонародництву, лжепафосу комуністичних ілюзій, які вбили насамперед дух творчих шукань письменників, розвиток художніх стилів і ствердження мистецьких індивідуальностей. Повернення до традицій ваплітян, дослідження їхніх художніх ініціатив дає змогу вийти на шлях постійного омолодження української літератури та науки про неї.

Список використаної літератури

1. Агеєва В. Жінка в пожовтневій прозі: парад стереотипів // Слово і час. 1991. №6. С.23 29.
2. Агеєва В. П. Олекса Слісаренко: До 100-річчя від дня народження. К.: Т-во Знання” УРСР, 1990. 48 с.
3. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. К.: Факт, 2003. 320с.
4. Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращук. К.: Видавництво Соломії Павличко Основи”, 2002. 518с.
5. Айзеншток І. Десять років Опоязу” // Вапліте. 1927. №1. С.102 108.
6. Аналитическая психология: Прошлое и настоящее / К. Г.Юнг, Э.Сэмюэлс, В.Одайник, Дж. Хаббэк; Сост. В. В.Зеленский, А.М. Руткевич М.: Мартис, 1997. 320 с.
7. Андерхилл Э. Мистицизм и витализм // Андерхилл Э. Мистицизм. Опыт исследования природы и законов развития духовного сознания человека. К.: София Ltd, 2000. С. 6 57.
8. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. 340с.
9. Антипов Г. А. и др. Текст как явление культуры. Новосибирск: Наука, 1989. 197с.
10. Антологія модерної української драми. Київ-Едмонтон-Торонто: Видавництво Канадського Інституту Українських Студій ТАКСОН, 1998. 534 с.
11. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-ге вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. 832 с.
12. Астаф’єв О. Чужий стиль”: семантика запозичених сенсів // Філологічні семінари. Література як стиль і спогад. К.: ВПЦ Київський університет”, 2003. Випуск 6. С. 11 20.
13. Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе: Пер. с нем. М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. 511 с.
14. Бабенко Л. Г., Казарин Ю. В. Лингвистический анализ художественного текста: Теория и практика. М.: Флинта, Наука, 2003. 496 с.
15. Бажан М. Земля” // Кіно. 1930. №5. С. 7 9.
16. Бажан М. Майстер залізної троянди // Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського Майстер корабля” як літературна містифікація С.179 186.
17. Бажан М. Одягніть окуляри // Бумеранг. 1927. № 1. С.23 25.
18. Барт Р. Удовольствие от текста // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М. Прогресс, 1989. С. 462 518.
19. Бахматова Г. Н. Художественно-стилевые открытия в украинской прозе первой четверти ХХ века // Вопросы литератур народов СССР. Киев; Одесса, 1990. Вып.16. С. 138 154.
20. Бахтин М. М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. СПб.: Азбука, 2000. 336с.
21. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. М.: Худож. лит., 1990. 543с.
22. Бахтин М.М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. СПб.: Азбука, 2000. 336с.
23. Бахтин М.М. Проблемы творчества поэтики Достоевского. 4-е изд. М.: Советская Россия, 1994. 318с.
24. Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації. Харків: Фоліо, 2003. 495с.
25. Белая Г. Дон-Кихоты 20-х годов. М.: Советский писатель, 1989. 400с.
26. Белецкий А. Слисаренко // Слисаренко О. Черный Ангел. М., 1930. С.3 10.
27. Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. 528с.
28. Бергсон А. Два источника морали и религии / Пер. с фр., послесловие и примечания А.Б. Гофмана. М.: Канон, 1994. 384с.
29. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания // Собрание сочинений: В 4 т. М.: Московский клуб, 1992. Т. 1. С.45 155.
30. Бергсон А. Сміх: Нарис про значення комічного. К.: Дух і література, 1994. 164 с.
31. Бердяєв М. Національність і людство // Сучасність. 1993. №1. С.149 162.
32. Бернадська Н. І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. К.: Академвидав”, 2004. 368с.
33. Бжеський Р. Політичні ідеї Миколи Куліша. Мюнхен: Критична бібліотека, 1955. 95 с.
34. Білецький О.І. Проза взагалі й наша проза 1925 року // БілецькийО.І. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С.51 90.
35. Біографія Майка Йогансена, того Йогансена, що оздобив прологом, епілогом та інтермедіями 133 книгу Літературного ярмарку” // Літературний ярмарок. 1929. №3. С.2 5.
36. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму (ч. 2. Ейдетика). Посібник для вузу з теорії та історії українського романтизму. Київ, 1998. 111 с.
37. Божович В. Поэзия зрительных образов // Вопросы литературы. 1978. №5. С. 128131.
38. Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літ. процесі ХХ ст. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2003. 584с.
39. Бойко Ю. Вибрані праці. К.: Медекол, 1992. 383 с.
40. Борев Ю. Б. Художественный процесс (Проблемы теории и методологии) // Методология анализа литературного процесса. М., 1989. С. 4 30.
41. Боярчук О. Вертеп А. Любченка театр рухомої рівноваги та життєствердження // Слово і час. 2002. №11. С.32 40.
42. Ванслов В. Эстетика романтизма. М. : Искусство, 1966. 403 с.
43. Ваплітянський збірник / За ред. Ю. Луцького. 2-е вид., доп. Торонто: Мозаїка, 1977. 260 с.
44. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание / Пер. с англ. М.: Рус. словари, 1996. 411 с.
45. Вейман Р. История литературы и мифология / Перевод с немецкого. М.: Прогресс, 1975. 345 с.
46. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. Л.: Худ. лит., 1940. 648 с.
47. Відкритий лист від українських письменників до М. Горького від 27. 05. 1928 р. // Дорогий Аркадію. Листування і архіварія літературного середовища України 1922 1945 рр. Львів: Класика, 2001. С. 82 87.
48. Відозва до читачів альманаху Вапліте” з кінця 1927 // Дорогий Аркадію. Листування і архіварія літературного середовища України 19221945 рр. Львів: Класика, 2001. С. 72 74.
49. Власенко В. Оспівувач великих перетворень: До 70-річчя з дня народження Г.М.Коцюби // Літературна газета. 1962. 16 січня. С.3.
50. Войтович С. Символіка кольорів // Українська міфологія. К.: Либідь, 2002. 664с.
51. Волошинов В.Н. По ту сторону социального // Бахтин М.М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка. Статьи. М.: Лабиринт, 2000. С.18 45.
52. Воронский А. Искусство видеть мир. Портреты. Статьи. М.: Сов. писат., 1987. 704 с.
53. Вражливий В. Земля. Оповідання. Х.: Книгоспілка, 1925. 128с.
54. Выготский Л. С. Мышление и речь: Психологические исследования. М.: Лабиринт, 1996. 416 с.
55. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. Вибрані твори / Пер. з нім. К.: Юніверс”, 2001. 288 с.
56. Ґадамер Г.-Ґ. Поезія і філософія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-ге вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. С.264 271.
57. Гаморак Ю. Три символи М. Хвильового // Хвильовий М. Твори: В 5т. Друге вид. / Упоряд., ред. і вступ. ст. Г. Костюка. Нью-Йорк Балтімор Торонто: Об’єднання Українських Письменників Слово”, Українське Вид-во Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1984. Т. 5. С. 475 478.
58. Ган О. Трагедія Миколи Хвильового. Вид-во Прометей”, б.р. 77с.
59. Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм. Эпос. Лирика. Театр. М.: Просвещение, 1968. 304 с.
60. Гегель Г. В. Ф. Сочинения. М.-Л.: Соцэкгиз, 1958. Т. 14. Книга 3. 440 с.
61. Геґель Ґ. В. Ф. Феноменологія духу / З нім пер. П. Таращук. К.: Вид-во Соломії Павличко Основи”, 2004. 548 с.
62. Гегель. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство, 1971. Т. 3. 322с.
63. Гей Н.К. Искусство слова: О художественности литературы. М.: Наука, 1967. 364 с.
64. Геник-Березовська З. Грані культур: Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. 368 с.
65. Герасимов Ю. К. Религиозная позиция евразийства // Русская литература. СПб., 1995. №1. С. 159 176.
66. Гессе Г. Курортник. Собрание сочинений: В 8 т. М: Прогресс-Литера; Харьков: Фолио, 1994. Т. 3. 476с.
67. Ґете Й.-В. Фауст; Лірика: Для ст. шк. віку / Пер. з нім.; Передм. Д.С.Наливайка. К. Веселка, 2001. 478с.
68. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л.: Худ. лит, 1977. 444 с.
69. Г-н. Українська літературна академія // Література, наука, мистецтво. №18. 1924. 11 трав. Дод. до газ. Вісті ВУЦВК”. С.4.
70. Гнатюк М. М. Юрій Яновський: текст і авантекст: Монографія. К., Ніжин: ТОВ Видавництво Аспект-Поліграф”, 2006. 328 с.
71. Голосовкер Я. Е. Логика мифа. М.: Наука, 1987. 217 с.
72. Голубенко П. М. Хвильовий і О. Шпенґлер // Сучасність. 1963. №5. С.51 70.
73. Голубенко П. Трагедія Миколи Хвильового // Україна: філософський спадок століть. Український культурологічний альманах. Київ, 2000. Випуск 39 40. С.152 163.
74. Голубков М.М. Русская литература ХХ в.: После раскола: Уч. пособие для вузов. М.:Аспект Пресс, 2001. 267с.
75. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.: Наукова думка, 1996. 288с.
76. Грабович Г. Тексти і маски. К.: Критика, 2005. 312с.
77. Григорьев И. Психоанализ как метод исследования художественной литературы // Зигмунд Фрейд, психоанализ и русская мысль. М., 1994. С. 221 236.
78. Гриценко О. Логіка бунту проти логіки: Про творчість М. Гоголя та М.Хвильового // Вітчизна. 1991. №1. С. 152 157.
79. Грищенко Л. Н., Жовниренко Р. И. Романтик витаизма // Особенности духовной жизни украинского народа. Киев, 1994. С. 9.
80. Грищенко О. І пішли ми за ними (спогади) // Панченко В.Є. Морський рейс Юрія Третього. Кіровоград: ПВЦ Мавік”, 2002. С.135 146.
81. Ґроно нездоланних співців: Літературні портрети українських письменників ХХ ст. Навчальний посібник для вчителів та учнів ст. кл. серед. шк. / Упоряд. В.І.Кузьменко. К.: Український письменник, 1997. 285 с.
82. Гундорова Т. Інтелектуальна дистопія Юрія Луцького // Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 1934. К., 2000. С.9 16.
83. Гундорова Т. Модернізм як еротика нового” (В.Винниченко і С.Пшибишевський // Слово і час. 2000. №7. С.17 25.
84. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 298с.
85. Гундорова Т. Femina melanchоlica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. К.: Критика, 2002. 272с.
86. Гундорова Т. Інтелектуальна дистопія Юрія Луцького // Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 1934. К.: Гелікон, 2000. С.9 16.
87. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. К.: Критика, 2005. 264с.
88. Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики //Слово і час. 1993. №11. С.22 28.
89. Гусев В. И. Искусство прозы. Статьи о главном. М.: Изд-во Литерат. ин-та им. М. Горького, 1999. 158 с.
90. Гюнтер Г. Жанровые проблемы утопии и Чевенгур” А. Платонова // Утопия и утопическое мышление: Антология зарубежной литературы. М.: Прогресс, 1991. С. 253 255.
91. Давид К. Дві повісті (Непія”, Без грунту” Г.Епіка) // Критика. 1930. Ч. 9. С.28 40.
92. Дарьялова Л.Н. Русский экспрессионизм в прозе 20-х годов: немецкие истоки, национальное своеобразие // Актуальные проблемы и перспективы: Материалы междунар. юбилейной науч. конф. посв. 450-летию основания Кенигсбергского ун-та Альбертина». Калининград, 1996. С. 85 96.
93. Денисенко В. Сміх в українській модерністичній прозі // Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність. К., 2002. С.95 172.
94. Державин В. Уваги з марксівської літературної критики” // Вапліте. 1927. №5. С. 174 182.
95. Дзюба І. М. Автографии відродження: Літературно-критичні нариси. К.: Радянський письменник, 1986. 304 с.
96. Дмитриев А.С. Теория западно-европейского романтизма // Литературные манифесты западно-европеских романтиков. Под ред. А.С.Дмитриева. М.:Изд-во Моск. ун-та, 1980. С.5 43.
97. Дніпровський І. Марія. ЦДАМЛМ України. Ф. 144. Оп. 1. Од. зб. 193.