МАЛА ПРОЗА В. ВИННИЧЕНКА У СВІТЛІ АВТОРСЬКОЇ СУБ’ЄКТИВНОСТІ

Краткое описание

Житомирський державний університет імені Івана Франка

На правах рукопису
УДК 821.161.2-32'06

ГОРБАНЬ АНФІСА ВАСИЛІВНА

МАЛА ПРОЗА В.ВИННИЧЕНКА
У СВІТЛІ АВТОРСЬКОЇ СУБ’ЄКТИВНОСТІ

спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Білоус Петро Васильович,
доктор філологічних наук, професор

Житомир 2007

ЗМІСТ

ВСТУП _______________________________________________________

3

РОЗДІЛ I. Авторська суб’єктивність як методологічна пропозиція __

16

1.1. Критика, що апелює до автора: визначення понять ___________

16

1.2. Відношення "письменник персонаж" у сучасному літературознавчому вжитку ______________________________

26

1.3. Авторська суб’єктивність як структурна модель художнього тексту ________________________________________________

35

1.4. Інтроверсія та екстраверсія. Проблема типу установки для дисоційованої особистості _______________________________

40

РОЗДІЛ IІ. Автор та "автор" творчості В.Винниченка _____________

47

2.1. Дисгармонія як невроз: від єзуїтства до месіанства та навпаки _

47

2.2. Уявне як проекція психічного змісту: "Ні, я абсолютно себе не знаю" _________________________________________________

64

2.3. Екзистенційна феноменологія образу: "Так це, голуб’ята, реалістичний символізм..." _______________________________

75

РОЗДІЛ IIІ. Система персонажів в оповіданнях В.Винниченка як дисоційована проекція суб’єктивних психічних змістів ________

83

3.1. Портрети в жанрі натюрморту та пейзажі анфас: співвідношення "я" "інший" ____________________________

83

3. 2. "Дитячі" оповідання: очуднення як відчуження______________

94

3.3. Індивідуально-регресивний рівень авторської суб’єктивності: проблема "хвоста"_______________________________________

100

3.4. Індивідуально-компенсаторний рівень авторської суб’єктивності: від Іванка-дурника до героя_________________

113

3. 5. "Боротьба" В.Винниченка як надособистісна проекція психічного змісту табу __________________________________

118

РОЗДІЛ IV. Структурні моделі: контроверза "Фройд Адлер" у малій прозі В.Винниченка _________________________________

129

4.1. Вмирущі персонажі: HOMO NEGANS _____________________

130

4.2. Сліпий та однорукий: ілюзія вище реальності _______________

140

ВИСНОВКИ ___________________________________________________

154

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ __________________________

166

ВСТУП

Загальновизнаним є статус В.Винниченка як свого роду "межового стовпа" (Г.Костюк) між двома літературними епохами. В.Панченко констатує його "проміжне місце в дискусії між народниками й модерністами, "радянами" й "хатянами" [115, с. 222]".
Епоха модернізму мистецтва дереалізації дійсності мала своїм прологом смерть Бога, проголошену Ніцше, а епілогом смерть Автора, проголошену Бартом. Такий хронологічний контекст не випадковий. Ніцше поставив на місце Бога людину як творця власних цінностей: "Чи можеш ти дати собі своє добро і своє зло і навісити на себе свою волю, як закон? Чи можеш ти бути сам своїм суддею і месником свого закону? [110, с. 46]". Модернізм виразно осмислює естетичне безвідносно до морального абсолюту, адже: "Символи все імена добра і зла: вони нічого не виражають, вони тільки підморгують [110, с. 55]". Але така релятивність, знімаючи відповідальність із Бога, перекладає її на Автора як "найвищу смислову інстанцію" (М.Бахтін). Модерна концепція автора акцентує на його деміургічності. Саме в модерній історії літератури, як вказує О.Забужко, спостерігається різко відмінна від попередніх епох валоризація особи автора, "в чиєму житті суспільна рецепція починає пошукувати в-собі-завершений естетичний феномен не менш цілеспрямовано, ніж у творчості... [70, с. 17]".
Проте одночасно письменник починає втрачати "владу" над власним текстом. Фройд своїм відкриттям неусвідомлюваних детермінант творчості піддає сумніву вагу раціонального "я": людина не знає своєї психічної істоти повністю, тому аж ніяк не авторський задум визначає художній текст. Уже в класичному психоаналізі динамічна модель людської психіки (Я, Воно, Над-Я) засвідчує нове, плюралізоване розуміння суб’єктивності, що не зводиться до декларованої позиції автора. Другий "перерозподіл" авторської влади пов’язаний із "лінгвістичним поворотом" культури, що актуалізував категорію мови й замінив унітарного, цілого й неподільного, суб’єкта мислення на множинних і взаємопроникних суб’єктів мовлення. Психолінгвістична теорія О.Потебні, розмежування формалістами фабули й сюжету засвідчили й на вітчизняному просторі зміну картезіанського розуміння суб’єктивності: одновимірність дійсного поступається варіативності сказаного.
Між "секретарем історії" попередньої епохи та "автором-фікцією" наступної здобуває право на існування "автор-шизофренік", якому йдеться не про об’єкт зображення, а про особливий кут бачення та позицію мовлення. Цей автор суперечливий і непослідовний, оскільки його голос множинний, а його "я" ділить владу з "іншим" неусвідомленим.
М.Євшан свого часу зазначав: "Винниченко все ж таки одна з найбільших наших сил літературних. І можна сказати, дійсно, що він, а не хто інший, являється репрезентантом всієї нашої літератури за останнє десятиліття. Він скупчує в своїй творчости всі важніші її моменти. Не тому, що він свідомо став сумлінням свого часу, навпаки, він мало причинився взагалі до двигнення рівня літературної атмосфери, він свідомо не ставав ніколи в опозиції як творець, але тому, що він являється радше продуктом тієї атмосфери, завершенням цілого того періоду [68, с. 246]". Цитований відгук можна вважати характерним для рецепції раннього Винниченка: значна "літературна сила", але "несвідомий продукт".
Сучасне літературознавство, століття по тому, так само закцентоване на свідомій позиції митця, якій протиставлено впливи та запозичення Винниченко як "продукт". Оригінальний вияв у його творчості категорії "автор" пов’язується з неоднорідністю стилю та гетероглосією позиції. Означення Винниченка як "межового стовпа" доповнене більш романтичним: "художник, розіп’ятий на хресті політики" (М.Жулинський). В.Панченко вказує: "На щастя, художник часто не слухався доктринера, відмовляючись "перти марксизм у мистецтво [115, с. 225]". Отож, Винниченко-митець визнається кращим, ніж Винниченко-політик, однак питання дуалізму лишається.
Мала проза Винниченка, як будь-який справді художній текст, крім свідомого вияву автора-концепції, містить ще й "неявну суб’єктивність" проекцію несвідомих психічних змістів, котрі виходять за межі зручної цілості "я". Психоаналітична інтерпретація дає можливість обґрунтувати деякі дражливі для критики, але посутні для Винниченкової творчості риси наприклад, відзначені В.Панченком парадоксальність, амбівалентність, "розчахнутість" авторської позиції, "чудні" метаморфози персонажів та злами сюжету, а також нав’язливі варіації обмеженого кола мотивів та образів.
Мала проза це та частина творчого доробку В.Винниченка, для якої обраний спосіб інтерпретації видається найбільш адекватним, оскільки:
порівняно зі "скандальною" драматургією, мала проза не надто програє у гостроті конфліктів (що важливо для психоаналізу), проте автор епічних жанрів більше "втягнутий" у текст: як зазначає М.Бахтін, "кожне слово епосу виражає реакцію на реакцію, реакцію автора на реакцію героя, тобто кожне поняття, образ і предмет живуть у двох планах, осмислюються у двох ціннісних контекстах у контексті героя і в контексті автора [5, с. 18]"; відтак неміметична інтерпретація епосу немислима без з’ясування категорії "суб’єктивність";
на відміну від романістики, жанрова природа оповідання, а надто новели, більше тяжіє до суб’єктивного вияву митця; якщо романи Винниченка дають уявлення насамперед про автора-концепцію, то в малій прозі свідоме начало не є визначальним, натомість зростає вага неявної суб’єктивності;
мала проза В.Винниченка це перша віха його творчості (якщо не брати до уваги невдалих віршованих спроб), тобто саме у цих текстах логічно очікувати зародження наступних провокативних моделей;
датування оповідань В.Винниченка має достатню хронологічну тяглість, аби їх інтерпретація була діахронним зрізом авторської суб’єктивності як динаміки творчої активності і водночас як нав’язливої однотипності структурних моделей сталості, завдяки якій ці тексти "впізнаються" як ціле.
Актуальність теми. Творчість В.Винниченка одне з найбільш активно досліджуваних явищ української літератури. Уже критична рецепція сучасників виявила проблемний та неоднозначний характер цих текстів, що провокували дискусії. Відгуки та дослідження І.Франка, М.Євшана, Л.Косач, М.Грушевського, М.Сріблянського, М.Зерова, А.Ніковського та ін. були доповнені пізнішими діаспорними інтерпретаціями (Г.Костюк, І.Качуровський, Т.Осьмачка та ін.), що значною мірою спонукали увагу сучасного вітчизняного літературознавства до творчості В.Винниченка.
Заново відкрита для прочитання в кінці 80-х років, коли вийшли друком збірки "Краса і сила" (1989) та "Намисто" (1989), мала проза доти замовчуваного письменника закономірно потрапила у русло політично ангажованого трактування, що визначило не тільки тематичний підбір оповідань (майже повторений у наступних виданнях творів), але й підставу для інтерпретації, котрою стає автор як політична, світоглядна, філософська концепція та як реальна біографічна постать національного громадського діяча. Передмова І.Дзеверіна до "Краси і сили", попри радянську риторику, неуникну щодо "ідейно нестійкого представника дрібнобуржуазної інтелігенції [63, с. 17]", все ж означила спрямування для більшості подальших наукових досліджень: зв’язок світогляду і творчості, вплив політики, розбіжність декларованого і художнього, етичний вимір (Винниченкова концепція "чесності з собою"), співвідношення "правди життя" й авторської ідеї та, не в останню чергу, проблему стильової належності. "...Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!" устами художника Олафа Стефензона в однойменному своєму оповіданні це говорить сам Винниченко [63, с. 18]", запевняє І.Дзеверін, традиційно розглядаючи персонажа як авторського речника. Відношення "автор" "персонаж" також виявилось дискусійним та привабливим щодо творчості В.Винниченка, і ця проблема лишається актуальною навіть після відмінних розв’язань її Т.Гундоровою, В.Панченком, Л.Мороз, Я.Поліщуком, О.Брайком та ін.
Ідейно-стилістичний вимір малої прози В.Винниченка виявив поліфонічність ідей, амбівалентність позиції автора, стильову неоднорідність. Т.Гундорова пише про "складання психоаналітичного, екзистенціального та суперраціонального типів дискурсу [57, с. 181]", акцентуючи на модерністській структурі творчості В.Винниченка, що "відбиває перспективу не абсолютної правдоподібности зображення, а можливість (чи неможливість) злиття стилізації й дійсности, враження й реальности, я-актора і я-суб’єкта [57, с. 191]". В.Панченко серед художніх течій початку ХХ ст. домінантою для письменника вважає неореалізм та наголошує на тому, що "зображальне, об’єктивне, життєподібне, відтворювальне начало визначає стиль новелістики В.Винниченка, домінуючи над виражальним, суб’єктивним, умовним, перетворювальним [115, с. 246]". О.Брайко відзначає у творах письменника складники неореалістичної, імпресіоністичної, неоромантичної, натуралістичної та експресіоністичної поетики [11, с. 14].
Гадається, саме нешаблоновість та "неканонізованість" постаті Винниченка в пострадянському літературознавстві забезпечила "вічнозелений" інтерес дослідників до його особистості й творів. Цікавою є думка В.Панченка, що "в одну й ту ж пору В.Винниченко був різним у залежності від літературного роду чи жанру, в яких працював. У новелістиці він загалом залишався традиційним... [115, с. 232]".
Оповідання В.Винниченка за останні роки лише у ґрунтовних дисертаційних дослідженнях та монографіях (не згадуючи маси статей) інтерпретувалися у різноманітних зрізах: філософському, компаративно-типологічному, художньо-стилістичному, наративному (Т.Гундорова, В.Панченко, Г.Сиваченко, О.Брайко). Було розглянуто еволюцію психологізму (Л.Мацевко), контрасти і нюанси (В.Гуменюк), утопічний та антиутопічний дискурси (О.Гожик). Однак зазначені праці прив’язані переважно до одного з етапів творчості В.Винниченка, більше уваги надають його романам та драмам, а відтак не мають цілісного охоплення малої прози.
Дослідження Л.Йолкіної присвячене спеціально малій прозі, яку авторка розглядає в традиційних аспектах жанру, проблематики, конфлікту, простежує також форми відображення внутрішнього світу героя. Настанова дослідниці міметична: "Нове прочитання малої прози допомогло з’ясувати, яку естетичну і суспільну цінність являють собою оповідання Винниченка, які глибоко і творчо досліджували актуальні проблеми дійсності [75, с. 7]".
Категорія "автор" у наявних інтерпретаціях малої прози В.Винниченка відбиває переважно аспекти свідомості: аналізуються етичні, естетичні, філософські, політичні концепції, стратегія оповіді, індивідуальний стиль. В.Панченко відзначає поліфонію та амбівалентність авторської позиції, Т.Гундорова окреслює "сліди іншого" в тексті та розглядає "чесність з собою" як наративність, О.Брайко аналізує співвідношення мовленнєвих партій автора й персонажів, функціонування "рольових масок", а Г.Сиваченко інтерпретує оповідне "я" автора щоденника саме як літературне, романне та однаково успішно вписує Винниченкові концепції у різні філософські дискурси. Модель авторської суб’єктивності у зазначених дослідженнях засадничо трактується як плюралістична, однак її несвідомий аспект стосовно "традиційної" малої прози лишився переважно поза увагою дослідників. "Множинність" Винниченкового тексту пояснювалась переважно через усталену в сучасному літературознавстві антиномію "реалізм модернізм", а також через сполучення філософських контекстів. Менше зверталася увага на несвідомий однак теж автентичний вияв автора. Саме надмірна кількість "парадоксів", що спостерігаються сучасними дослідниками творчості В.Винниченка, вказує на потребу доповнення інтерпретаційних методологій.
Актуальною видається інтерпретація малої прози В.Винниченка у світлі плюралістичної моделі авторської суб’єктивності. Пропонована робота замикається на типології суто Винниченкових текстів, шукаючи витоків їх провокативності не в апробованих концепціях, а в художній структурі, яка демонструє децентрування авторської суб’єктивності динамічної та дисоційованої. Це дає можливість розглянути оповідання не як парадоксальну суперечливість індивідуального стилю, розкладеного в ніші різних художніх систем, а як автентичну, внутрішньо доцільну та збалансовану авторську художню модель.
Інший аспект авторської суб’єктивності, задіяний у дисертаційному дослідженні поряд із психоаналітичним, це аспект структурно-семіотичний, власне прагматичний, або функціональний. Застерігаючи від автора як героя біографії "форма, науково досить безпринципна" (М.Бахтін), структурний підхід пропонує натомість розгляд будь-якого тексту (на перший погляд, цілісного й однорідного) як взаємодії кодів. "Для Бахтіна та інших російських філософів-формалістів індивідуальне є місцем конвергенції множин (різних дискурсів, голосів та значень), що не тільки вибудовують суб’єктивність індивіда, а й є невід’ємною частиною будь-якого акту мови та текстуальності [81, с. 295]". Ще Ю.Лотман вказував: "Прагматику тексту дослідники часто несвідомо ототожнюють з категорією суб’єктивного у класичній філософії. Це зумовлює ставлення до прагматики як до чогось зовнішнього і привнесеного, що може захопити, відволікти від об’єктивної структури тексту. Насправді прагматичний аспект це аспект роботи тексту [94, с. 433-434]".
Актуальним для літературознавства (в усі часи) є також потреба плюралізму наукової методології. Говорячи про сприйняття західної літературної теорії, що обертається якраз несприйняттям, розмежовуючи "наші" та "їхні" шістдесяті, Т.Гундорова вказує, що "стратегію письма, здатного підважувати дискурс та анігілювати автора, українська критика сприймала не легко, все-таки воліючи бачити на місці автоматичного письма ідеальний образ автора-пророка [56, с. 17]".
У своїх французьких шістдесятих М.Фуко так само нарікав на консерватизм: "Сучасна літературна критика не зосереджує свою увагу на автентичности, і досі розглядаючи автора традиційно: автор забезпечує основу не тільки для пояснення певних подій твору, але й для пояснення їхньої трансформації, спотворень, різних модифікацій через його біографію, соціальний стан, через виявлення його основного задуму [150, с. 450]".
У вітчизняному літературознавстві пов’язаність творчості з ідеологічним образом письменника безсумнівна. І.Фізер вважає, що й на Заході "ні "смерть автора", ні "смерть літератури" широкого емпіричного втілення не мали. Сьогодні це, швидше за все, непродуктивні та інваріантні фразеологеми, якими користуються ще деякі критики [144, с. 52]", а "в Україні письменник був і, либонь, для багатьох і досі залишається ним, не тому, що писав для когось вірші в альбом, прозу чи драму, але, найбільше, тому, що захищав національну самобутність народу [144, с. 54]".
І все ж між цими двома крайнощами "смертю автора" (як біографічної постаті) на користь знеособленого письма та знову ж таки "смертю автора" (як естетичної категорії) на користь так само знеособленого представника пригніченої нації можна спробувати віднайти третє: функціональну для художнього тексту авторську суб’єктивність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі української літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка. Тема дослідження пов’язана з кафедральною темою "Історична поетика української літератури".
Мета дослідження інтерпретація малої прози В.Винниченка у світлі авторської суб’єктивності.
Завдання дослідження:
- окреслити ключові поняття автор, Аніма, дисоціація, Его, екстраверсія, інтроверсія, інфляція, Персона, проекція, структура, суб’єктивність, Тінь і простежити їх функціональну пов’язаність;
- виробити методику інтерпретації художніх текстів на основі структурної моделі авторської суб’єктивності;
- визначити на основі щоденника та публіцистики В.Винниченка інтенції творення образу, домінанти психічного конфлікту та способи подолання його у творчості;
- розглянути систему персонажів малої прози В.Винниченка як проекцію авторської суб’єктивності лаканівської бінарної моделі ("я" "інший") або плюралізованої юнгіанської;
- розмежувати індивідуально-регресивний, індивідуально-компенсаторний та надособистісний рівень вияву суб’єктивності в оповіданнях В.Винниченка;
- виокремити основні структурні моделі малої прози В.Винниченка на основі компенсаторного співвідношення інтро- та екстраверсії;
- представити інверсію установки (вольової/ чуттєвої) як динамічну модель авторської суб’єктивності, що зумовлює спрямування творчої активності та визначає структуру тексту.
Об’єкт дослідження мала проза В.Винниченка, тобто художні тексти оповідань найповніше видання у восьми томах (К.: Рух, 1923 1928), окрема збірка "Намисто" (1930), а також щоденникові записи, епістолярій та публіцистика письменника, що надаються як допоміжний матеріал.
Предмет дослідження структурні моделі малої прози В.Винниченка та система персонажів як дисоційована проекція суб’єктивних психічних змістів.
Наукова методологія дослідження ґрунтується на засадах семіотики й структуралізму (праці Р.Барта, М.Бахтіна, У.Еко, Ю.Лотмана, В.Проппа), аналітичної психології (К.Г.Юнг), окремих положеннях класичного (З.Фройд) та структурного (Ж.Лакан) психоаналізу, екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр, А.Камю), а також на концепціях українських дослідників (М.Гірняк, Т.Гундорова, О.Забужко, О.Лапко, С.Павличко, В.Панченко, Я.Поліщук, Г.Сиваченко, В.Смілянська, В.Хархун, Н.Шляхова та ін.).
Наукова новизна роботи може бути представлена в таких аспектах:
- застосування до інтерпретації оповідань В.Винниченка функціонального, плюралістичного й децентрованого розуміння категорії "авторська суб’єктивність";
- доповнення наявних досліджень авторської свідомості інтерпретацією несвідомої художньої активності стосовно цілісного охоплення малої прози В.Винниченка;
- доповнення філософського та наративного тлумачення Винниченкової "чесності з собою" психоаналітичним потрактуванням;
- інтерпретація системи персонажів в оповіданнях В.Винниченка як стійких структурних моделей;
- застосування до творчості В.Винниченка юнгівського трактування інтро- та екстраверсії як взаємодоповнюваних установок, інверсія яких визначає спрямування художньої активності.
Теоретичне значення одержаних результатів. Синтез структурно-семіотичної та психоаналітичної методологій у дослідженні обраного предмета, а також плюралістичне розуміння авторської суб’єктивності дає можливість доповнити літературознавчі трактування категорії "автор" у творчості В.Винниченка. Система персонажів розглядається як дисоційована проекція авторської суб’єктивності, що постає в якості динамічних структурних моделей художнього тексту. Окреслюються індивідуально-регресивний, індивідуально-компенсаторний та надособистісний рівні вияву "тіньової істоти" В.Винниченка. "Амбівалентність" останнього з’ясовується саме виходом його творчості у нерозмежованість несвідомих змістів. Варіації окремих мотивів малої прози типізовано на підставі контроверзи "Фройд Адлер", причому виявлено компенсаторне співвідношення чуттєвого та вольового начала. Зміна домінанти (екстраверсії інтроверсії), що визначає несподівані злами сюжету й метаморфози персонажів у творах В.Винниченка, може також слугувати поясненням для спостереженої дослідниками неоднорідності стильової манери.
Практичне значення одержаних результатів. Окремі аспекти та розділи дисертації можуть бути використані у викладанні навчальних курсів, а також у подальшому дослідженні творчої спадщини В.Винниченка.
Апробація результатів дисертації. Окремі ідеї та висновки дослідження були представлені як доповіді на конференціях:
1. "Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч". Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра української літератури ХХ ст. 26 жовтня 2000 р.
2. "Творчий світ Лесі Українки". Житомирський державний педагогічний університет ім. Івана Франка. 27-28 лютого 2001 р.
3. "Український модернізм зі столітньої відстані". Рівненський державний гуманітарний університет. 26-27 квітня 2001 р.
4. V Всеукраїнська науково-теоретична конференція молодих учених. Київ, Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України. 18-19 червня 2002 р.
5. Міжнародна наукова конференція "Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?". Львівський національний університет імені Івана Франка. 14-15 травня 2003 р.
6. VI Міжнародна науково-теоретична конференція молодих учених. Київ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. 18-20 червня 2003 р.
7. Науковий семінар "Творчість Володимира Винниченка як інтелектуальна провокація". Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. 11-12 травня 2005 р.
8. Міжвузівський науковий семінар "Терміносистема слов’янського літературознавства": "Термінологічні проблеми дослідження літературного твору: діахронний аспект". Житомирський державний університет ім. Івана Франка. 14-15 березня 2006 р.
Деякі набутки дослідження апробовано на практичних заняттях курсу "Історія української літератури кін. ХІХ поч. ХХ століття". Аспекти теорії та методології інтерпретації використано в навчальному курсі "Теорія літератури".
Публікації. Результати дослідження опубліковано у вигляді дванадцяти статей у фахових виданнях, визнаних ВАК, збірниках наукових праць і матеріалах конференцій:
1. ГорбаньА.В. Авторська суб’єктивність як структурна модель художнього тексту // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2006. № 26. С.113-116.
2. ГорбаньА.В. "Боротьба" В.Винниченка як надособистісна проекція психічного змісту табу // Винниченкознавчі зошити. Вип. 2. Ніжин, НДУ, 2005. С.27-36.
3. ГорбаньА.В. Відношення "письменник персонаж " у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Част. 1. Львів, 2004. С.146-152.
4. ГорбаньА.В. Вмирущі персонажі малої прози В.Винниченка: Homo Negans // Наукові записки. Випуск 47. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВЦ ІЦ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2002. С.85-91.
5. ГорбаньА.В. Герой-персона як екзистенційний проект: від єзуїтства до месіанства та навпаки (на матеріалі малої прози В.Винниченка) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 6. К.: Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2004. С.27-33.
6. ГорбаньА.В. Модернізм як право на суб’єктивність: на матеріалі малої прози Володимира Винниченка // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. Х, спеціальний. Рівне: РДГУ, 2001. С.235-244.
7. ГорбаньА.В. Персонаж-тінь у творах Лесі Українки та В.Винниченка: дублювання та самототожність // Вісник Житомирського педагогічного університету. № 7. 2001. С.38-41.
8. ГорбаньА.В. Портрети в жанрі натюрморту та пейзажі в анфас (до питання психологізму малої прози В.Винниченка) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. К.: Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2003. С.60-65.
9. ГорбаньА.В. Роман В.Винниченка "Хочу!" у дзеркалі "псевдолюбовних" колізій // Слово і Час. 2004. № 2. С.13-19.
10. ГорбаньА.В. Світоглядні моделі у збірці В.Винниченка "Намисто" // Літературознавчі студії. К.: ВПЦ "Київський університет", 2001. С.76-81.
11. ГорбаньА.В. "Хвостаті" В.Винниченка: психічні проекції автора в художньому творі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІІІ / Ред. кол. ПоліщукЯ.О. та ін. Рівне: Перспектива, 2004. С.132 140.
12. ГорбаньА.В., ЧайковськаВ.Т. Мала проза В.Винниченка у світлі його світогляду // Вісник Житомирського педагогічного університету. 2000. № 5. С.63-67.
Структура роботи: складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 181 сторінка, з них 165 основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Інтерпретація малої прози В.Винниченка у світлі авторської суб’єктивності дозволяє зробити такі висновки:
1. Ймовірною причиною неоднозначного сприйняття творчості В.Винниченка є не стільки її тематика, скільки плюралістична й динамічна модель авторської суб’єктивності, яка для читачів і критиків, що звикли до традиційних "одноголосих" моделей, видавалася непослідовною, суперечливою, навіть лицемірною. Винниченкова "скандальність" більше стосується романів і драм, однак окремі оповідання письменника також свого часу викликали дискусії. Припускаємо, що однією з причин такої "слави" було змішування автором переважно непоєднуваних для тогочасного реципієнта герменевтичних кодів, як-от героїчного й комічного ("Народний діяч", "Уміркований та Щирий"), героїчного й еротичного ("Момент") тощо. Не лише відзначена дослідниками етична релятивність і поліфонія Винниченкових текстів, але й власне нерозмежованість сакрального й профанного, тенденційного й розважального, неоромантики й натуралізму для сучасників письменника була естетично неприйнятною (подібною "літературною непристойністю" пояснює Ю.Лотман первинну рецепцію поеми О.Пушкіна "Руслан і Людмила" [93, с.107-108]). І на сьогодні зіставлення художньої практики Винниченка з декларованими ним же поглядами на літературу, порівняння письменницьких концепцій з випробуванням їх у художньому світі дає дослідникам вдячний матеріал для розмов про Винниченкову амбівалентність і парадоксальність. Плюралістична модель авторської суб’єктивності чинить опір однозначним інтерпретаціям, які спираються на "унітарного" автора.
2. Винниченкова амбівалентність добре надається до структурно-семіотичного прочитання, що оперує бінарними опозиціями й постулює будь-який художній текст як поєднання різних дискурсів і кодів, а також до психоаналізу, для якого не є парадоксом розбіжність того, що письменник хотів сказати, і того, що "сказалося" поза його свідомою волею. Синтез структурно-семіотичної та психоаналітичної методологій у дослідженні малої прози В.Винниченка дозволяє розглядати систему персонажів як дисоційовану проекцію авторської суб’єктивності, що постає у вигляді динамічних структурних моделей художнього тексту.
3. Ми виходимо з того, що суб’єктивність є не об’єктом, але відношенням (в плані взаємозалежності, релятивності й імплікованості). Лаканівська назва такого відношення "я інший", що представляє антиномію бажання та авторитету. Зазначена антиномія нагадує не лише базовий конфлікт класичного психоаналізу, але й контроверзу "Фройд Адлер", на основі якої К.Г.Юнг вибудовує теорію екстраверсії та інтроверсії. Ми скористалися з юнгіанської моделі психіки як збалансованої системи, що саморегулюється, зокрема, за рахунок взаємодоповнення об’єктної й суб’єктної установок, де перша представляє чуттєву сферу ("Фройд", ерос), друга вольову ("Адлер", воля до влади), одна з них є свідомою, інша несвідома. Функціональне, плюралістичне й децентроване розуміння категорії "авторська суб’єктивність" передбачає, що, по-перше, вона не існує до чи поза текстом як причина, ані в тексті як об’єкт, але є принципом "роботи" тексту, способом його означування; по-друге, зазначена категорія не є "одноголосою" авторською сутністю, яка обмежує "розмноження значень" (М.Фуко), вона множинна, дисоційована і складає структуру тексту як модель-інваріант певної кількості феноменів; по-третє, така структура будується не як стала підпорядкованість домінуючому центру (письменницькому характеру, концепції, стилю тощо), а як постійна неврівноваженість динамічного співвідношення двох (як мінімум) первнів, оскільки бінарність є основою коду. У пропонованій роботі такими кодами бачаться, по-перше, психічні інстанції (Воно, Я, Над-я) й архетипи (Персона, Аніма, Тінь та ін.) щодо системи образів як проекції психічного конфлікту, по-друге, рівні взаємодії свідомого й несвідомого (індивідуально-компенсаторний, індивідуально-регресивний, надособистісний) і взаємодоповнювані установки (екстраверсія, інтроверсія) стосовно динаміки розгортання сюжету як психічної доцільності творення уявного.
4. "Єзуїтство" і "месіанство" умовні означення двох граней Винниченкової суб’єктивності: "чесності з собою" та "інстинкту громадського". Винниченкові амбітність, скептичний "імморалізм", блискуча риторика "єзуїтства" компенсаторно віддзеркалюють його ж нарцисично-жертовне, вразливе, аксіологічно зорієнтоване "месіанство". Така роздвоєність пов’язана з відчуженням "Я" і "Над-Я", що можна описати в термінології екзистенціалізму ("розірвана свідомість", свідомість абсурду) або в категоріях класичного психоаналізу (невроз нав’язливих станів). Винниченків етичний релятивізм і волюнтаризм, задекларовані у вигляді безапеляційних імперативних істин, більше скидаються на психологічний захист від над-відповідальності "я" у "світі без бога". Оскільки "дизгармонія" усвідомлена, на її подолання спрямовуються інтелектуальні зусилля, однак рефлексії, теоретизування, самоконтроль і самоаналіз не здатні забезпечити особистості цілісність, а лише поглиблюють дисоціацію. Наслідком над-усвідомлення є занурення у нерозмежованість психічних змістів колективного несвідомого. Гадаємо, Винниченкову амбівалентність спричинила схильність до психічної інфляції. Така "безособовість" звільняє репресоване "Я" від екзистенційної відповідальності ("коли брешу, то незалежно від себе [32, с.109]"). З іншого боку, "привласнення" могутності архетипів, насамперед Персони, задовольняє перебільшені вимоги "Над-Я". Винниченкове "месіанство" представляє саме "розчинення" індивідуальності у Персоні (небезпека для будь-якої публічної людини). Винниченкова "чесність із собою" засвідчує інший конфлікт, власне, назва цієї теорії виказує наявність проблеми. Одне з основних Винниченкових "табу" не брехати, видаючи бажане за дійсне. Відтак зазначена "чесність" якраз і була "єзуїтським" самообманом, покликаним захистити "Я" від претензій "Над-Я", адже таке самоусвідомлення не виправлення "хиб", а лише їх відрефлексованість мало гарантувати повне й цілковите прийняття себе. Зважаючи на спостережені дисоціацію та інфляцію, вважаємо, що Винниченкова художня активність спрямована на подолання відчуження і знеособлення.
5. Значимість Персони не пов’язана з відходом Винниченка від публічної діяльності: послідовне зростання цього архетипу простежується в оповіданнях відпочатково. Однак рання творчість Винниченка засвідчує опір такій "богоподібності". Оповідання "Народний діяч" (1903) є спробою десакралізації соціальної ролі, намаганням відділитися від неї за рахунок іронічного зображення "комика" Васі. Переодягання у козацький одяг засвідчує неорганічність, фальшивість Персони, якої герой зрештою позбувається. Мотив переодягання, прикидання, облудної зміни соціальної маски присутній у багатьох подальших текстах ("Мнімий господін" (1905), "Честь" (1907), "Записна книжка" (1910) та ін.). Уже в "Голоті" (1905) роль борця за соціальну справедливість не виглядає кумедною навпаки, демонізується. Архетипну зануреність психіки автора засвідчують надлюдські та нелюдські якості образу Трохима, симпатії та антипатії якого чітко розподілені за класовим принципом. Пізніші оповідання "Терень" (1913), "Хома Прядка" (1914) трактують як падіння зречення персонажів від ідеалів соціальної боротьби на користь власної вигоди або просто приватного життя. Зростання Персони за рахунок долання індивідуальності, а відтак виразний мотив месіанства простежується в оповіданні "Талісман" (1915). Його герой Піня жертовною кроткістю й амбівалентним поєднанням позірної слабкості та внутрішньої сили нагадує Гуню з дещо ранішого оповідання "Честь". Однак якщо Гуня скидає маску божевільного через вражену гідність, то Піня здобуває загублену гідність за рахунок ідентифікації з роллю старости коридору політичних в’язнів. Діахронний зріз малої прози В.Винниченка демонструє виразне зростання Персони.
6. Компенсаторним для Персони Юнг називає архетип Аніми, що втілює суб’єктивну цінність індивідуального, автентичного. У малій прозі В.Винниченка мотив змарнованої краси, спрямований на знецінення чуттєвості ("Народний діяч", "Заручини", "Голота", "Ланцюг" та ін.), непривабливість, навіть потворність багатьох жіночих образів (особливо прикметним є "рябе" обличчя), а також мотив переборення любові мистецтвом ("Раб краси", "Олаф Стефензон") або "інстинктом громадським" ("Кузь та Грицунь", "Гей, не спиться...") засвідчують придушення власної "жіночої" стихії несвідомого. Значно менше образів, у яких виявляється суб’єктивна значимість Аніми як спротив знеособленості та пробудження індивідуальності, автентичності ("Зіна", "Таємність", "Момент", "Ой випила, вихилила...", "На той бік" та ін.).
7. "Убієнних" немовлят у творчості В.Винниченка ми не схильні пояснювати біографічно. За шість років до драми "Memento" і "реального сюжету" з Люсею Гольдмерштейн В.Винниченко друкує оповідання "Краса і сила" (1902), у якому натрапляємо на репліку Мотрі: "Дитину вб’є? Хай убиває... Клопіт!.. Менше мороки!.. [24, с.8]". Таким чином, йдеться про архетип немовляти, котрий не є відображенням, навпаки першообразом, що стає передумовою як творчості, так і реального життя. Архетип немовляти є універсальним символом вітальної енергії, пробудженої життєвої сили, що актуалізується в переломні етапи історичного буття або в напружені, екзистенційно значимі періоди людського життя. Так, у Винниченковому оповіданні "Хвостаті" син "короля Ліра" дорослий, син головного героя дитина, внучка Шварца лялька-немовля. Таке "здитиніння", власне, поступово виявляє архетип немовляти. У збірці "Намисто" авантюрні й наївні "дитячі" сюжети оприявнюють філософський, етичний і навіть політичний підтекст. Крім очудненої рецепції, це дає Винниченкові ще одну перевагу відчуження. Оскільки персонаж-дитина поєднує письменницьку несвідому ідентифікацію із запереченням, автор почувається по-дорослому скептичним і по-дитячому не відповідальним за соціальні утопії та розчарування в "синій таємній далечіні" ("За Сибіром сонце сходить"), досить переконливим, щоб здолати класову роз’єднаність людей ("Віють вітри, віють буйні"), не підвладним жодному програшу чи невдачі ("Ой випила-вихилила"). Амбівалентне поєднання наївної неосудності й виняткової могутності вказує на архетипну природу персонажа-дитини, що є водночас виявом екзистенційної кризи і способом її регресивного долання. Андрогинна цілість образу "близні" (оповідання "Гей, не спиться...", "Гей, чи пан, чи пропав") засвідчує досягнення психічної єдності в роздвоєному вияві авторської суб’єктивності (Івашко вирішує і діє, а Любка переживає і дивиться). Подібну доповнюваність інтроверсії й екстраверсії представляють образи Михася й Гаврика ("За Сибіром сонце сходить"), Льоні й Сашка ("Та немає гірш нікому..."), Толі й Федька ("Федько-халамидник") та ін.
8. Літературна творчість дозволяє Винниченку здобувати ілюзію влади над "іншим" за рахунок заміни вчинку (дійсного) словом (бажаним); ілюзію єдності "я" і світу не стільки доланням дисоціації, скільки регресивним поверненням у несвідому, докультурну нерозмежованість; а також ілюзію самодостатності: рефлексія, що поєднує екстравертоване самомилування з інтровертованим володінням собою та іншими в мовному, символічному вираженні, стає для письменника умовою щастя. Щоденникові записи Винниченка подекуди є лаконічними паралелями погоди та психічного стану, причому перехід від зовнішнього до внутрішнього здійснюється через мистецтво (літературу або живопис) за схемою "світ процес творення я". Подібну естетичну доповнюваність "я" і світу спостерігаємо в художніх творах. Зокрема, Винниченко поєднує зображення і вираження портретованого ("я") із враженням спостерігача ("інший"), причому домінує не вигляд, а бачення. Функцію такого "іншого" виконує також пейзаж. Умовність і життєподібність у В.Винниченка не є опозиційними: недаремно він означує свій стиль як "реалістичний символізм". Схильність доповнювати (спостережене суб’єктивним значенням, відчуте пластичним виявом) споріднює Винниченкове художнє мислення з несвідомими станами, що поєднують конкретно-чуттєве уречевлення з неоднозначністю й символічним наповненням образів.
9. Як система персонажів, так і сюжет у малій прозі В.Винниченка моделюються за принципом бінарності. В.Хархун на прикладі оповідання В.Винниченка "Краса і сила" розглядає красу і силу як моделювальні категорії [176]. На нашу думку, зазначена Винниченкова метафора вибору може бути представлена й у вигляді інших бінарних опозицій: об’єкт суб’єкт, пасивне активне, фантазія вчинок, мистецтво дійсність, ілюзія правда, любов воля до влади, тобто, зрештою, все це вкладається у контроверзу "Фройд Адлер". Крайнім виявом краси і залежності є мистецтво ("Раб краси"), крайнім виявом сили і свободи є для Винниченка самогубство ("Студент"). Причому якщо мистецтво на сюжетному рівні сублімує-переборює кохання, то смерть є доланням страху. Таким чином, красу і силу як моделювальні категорії можна вважати типами установки, відповідно екстраверсії та інтроверсії. У межах їх динамічного співвідношення-напруги обертаються основні мотиви малої прози В.Винниченка.
10. Модель "Краси і сили" як компенсаторне віддзеркалення суб’єктної (сила) й об’єктної (краса) установок простежується у багатьох подальших текстах. Прикметно, що "сильні" персонажі проекція "адлерівської" установки переважно є рудими: Андрій ("Краса і сила"), Ганенко ("Заручини"), Трохим ("Голота"), Олаф Стефензон з однойменного оповідання, Залєтаєв ("Талісман"), Микола ("Сліпий"), Кузь ("Кузь та Грицунь"), Гаврик ("За Сибіром сонце сходить"), Сашко ("Та немає гірш нікому"), один із дозорців ("Щось більше за нас", "Таємність") та ін. Суб’єктна установка названих персонажів доповнюється об’єктною, "фройдівською": Ілько ("Краса і сила"), Семенюк ("Заручини"), Андрій ("Голота"), Дієго дон Паблес ("Олаф Стефензон"), Піня ("Талісман"), Сидір ("Сліпий"), Грицунь ("Кузь та Грицунь"), Михась ("За Сибіром сонце сходить"), Льоня ("Та немає гірш нікому") та ін. Як правило, у таких парах вольову позицію чи принаймні позу (влади, волюнтаризму, індивідуалізму, критичного неприйняття світу) займає старший за віком, скептично налаштований персонаж, а чуттєва установка представлена молодшим наївним, слабшим духом (іноді це подано як "кротка" жертовність, іноді як "панська" випещеність), не обов’язково фізично або морально привабливим, але поставленим у ситуацію випробування-спокуси. У зазначеному контрасті персонажів частіше проглядає не антитетичність, а доповнюваність. На прикладі "Краси і сили" можна говорити не лише про вибір Мотрі, що прочитується як зміна домінанти (інтроверсії та екстраверсії), але й про вибір Ілька між другом і коханою у такому випадку йдеться про конфлікт, що оприявнюється в кульмінаційному епізоді оповідання, де Андрій калічить голуба, а Ілько вперше виступає проти друга (за Мотрю він ніколи не заступався). Зважаючи на Винниченкове асоціативне наповнення образу голуба ("ранена любов"), така послідовність (загроза чуттєвості бунт проти "сили") дозволяє стверджувати, що, попри наявність любовного трикутника, про едипів комплекс не йдеться. Відсутній страх перед "батьком" навпаки, є уподібнення (Ілько вперше займає позицію суб’єкта). Не можемо бачити в цьому й символічне задоволення бажання перемогти "батька", адже в такому випадку слабший Ілько мав би залишитися з Мотрею. У пізніших оповіданнях ("Заручини", "Кузь та Грицунь" та ін.) добровільна відмова "красивого" персонажа від коханої жінки й повернення його до "сильного" радше може прочитуватися як втрата індивідуальності, нарцисично-жертовне підкорення Персоні. Заперечення слабкості власного "я" здійснюється за рахунок ідентифікації з могутнітністю "іншого": Ілько наслідує Андрія ("Краса і сила"), Толя Федька ("Федько-халамидник"), Семен Комар Семена Ґедзя ("Гей ти, бочечко..."), Віталій Танга ("Радість") тощо. Можна простежити привласнення "красивим" не обов’язково жінки статусу, поведінки, речей "сильного". Для Андрія ("Голота") це асоціальність Трохима, для Піні ("Талісман") влада над оточенням Залєтаєва, для Льоні ("Та немає гірш нікому") безвідповідальна свобода небагатого Сашка, для Толі ("Федько-халамидник"), крім названого, чижик Федька, для Семена Комара ("Гей ти, бочечко...") таке ж ім’я і схоже прізвисько, як і в Семена Ґедзя, для Віталія ("Радість") Тангова правдивість і його кохана. Наведені приклади засвідчують, що нарцисична жертовність Винниченкових персонажів побиття, вигнання, аутсайдерська самотність і навіть смерть символічний вираз втрати автентичності в намаганні дорівнятися до "героя".
11. Доповнюваними у системі персонажів є також позиції оповідача й протагоніста, тобто слова і вчинку, рефлексії та дії. Ще І.Качуровський [76] помітив, що на роль спостерігача Винниченко часто "призначає" героя-антагоніста. Ми схильні вважати, що до цього призводить спостережена також у щоденнику й публіцистиці В.Винниченка екстравертна потреба зовнішнього бачення й "справедливого" поцінування, яке було б захищеним від закидів у самомилуванні ("Уміркований та щирий", "Зіна", "Промінь сонця", "Таємність" та ін.). Така дисоціація виявляє конфлікт "Я Над-Я" і є Винниченковим способом "приведення себе до задоволення собою". У багатьох творах подвоєння дублюється (двоє відмінних спостерігачів і двоє різних учасників), відтак систему персонажів можна означити як "двічі по два" ("Боротьба", "Щось більше за нас", "Тайна", "Олаф Стефензон", "Сліпий" та ін.). Рефлексивне, опосередковане, роздвоєне сприйняття наявне і в оповіданнях із екстрадієгетичною нарацією, оскільки функцію зовнішнього бачення у творах Винниченка виконують також пейзаж і невласне пряма мова. Стан відчуження позначається на виборі письменником "чудних" персонажів, в екзистенційному сенсі "сторонніх" щодо світу ("Раб краси", "Кумедія з Костем" та ін.), навіть асоціальних ("Краса і сила", "Чудний епізод" та ін.) Ситуація репресованого "я" проглядає в топосах замкненого й контрольованого "іншим" простору, зокрема в’язниці ("Краса і сила", "Дим. Різдвяна казка", "Уміркований та щирий", "Щось більше за нас", "Таємність", "Талісман"), казарми ("Боротьба", "Мнімий господін"), божевільні ("Честь", "Хвостаті").
12. Жанр новели вимагає несподіванки, обов’язкового переломного моменту: світоглядного відкриття/ прозріння або ж подієвого зламу сюжету. У малій прозі В.Винниченка такий момент можна трактувати як екзистенційну ситуацію межі, що передбачає не просто інверсію станів: несвободи/ звільнення, покірності/ бунту, ілюзії/ правди тощо, така межа означує іншу ціннісну перспективу, обернену до попереднього бачення світу. Найбільш поширеними в оповіданнях В.Винниченка є "фабули характеру" (Н.Фрідман): дорослішання (наприклад, "Заручини"), реформування ("Талісман"), випробування ("Народний діяч"), дегенерування ("Терень"). Зміну героя та оберненість частин сюжету іноді підсилюють також персонажі-двійники: для прикладу, в оповіданні "Хвостаті" дублюються "король Лір" (батько-жертва) і єврей Шварц (дід-злочинець), служник Кирпа (скривджений) і служник Пантюхін (кривдник), Губан Петрович (спокусник) і "леопард" (рятівник). Спостережені В.Панченком "чудні" злами сюжету й метаморфози персонажів, на нашу думку, пов’язані з інверсією установки чуттєвої та вольової. Зміна виявляє психічну доцільність творення уявного відновлення рівноваги (іноді два злами: порушення відновлення). Відтак причиною зміни можна вважати перебільшення попередньої домінанти. Особливої уваги заслуговує нав’язливість внутрішньої заборони, що зумовлює неуникність її порушення. Табуйованими для Винниченкових персонажів є, зокрема, брехня, плач, дотик. Про "чесність із собою" як психологічний захист уже йшлося. Сльози є забороною для "адлерівської" установки ("Федько-халамидник", "Боротьба" та ін.), у випадку порушення цієї заборони "добровільно", тобто без побиття (дотик) установка змінюється на чуттєву ("Кумедія з Костем", "Віють вітри"). Сміх дає персонажам В.Винниченка владу над світом і собою ("Зіна", "Тайна"), однак лише сльози претендують на любов. Табу на дотик, що виражає архаїчну амбівалентність еротичного й агресивного, співвідносне з "фройдівською" установкою: Винниченкова "філософія" любові бити і жаліти заявлена уже в стосунках Андрія й Мотрі ("Краса і сила"). У пізніших текстах страждання, приниження обертаються близькістю і навпаки ("На той бік", Щось більше за нас"). Однак тут варто розрізняти дотик до об’єкта табу й дотик його (добровільний): лише перший є порушенням заборони й окреслює сюжетний злам перехід до суб’єктної, вольової установки-спротиву. Табуйованим є голуб для Андрія, сам Андрій для Ілька ("Краса і сила"). Крім того, такий дотик не обов’язково є фізичним: подібне табу порушив Андрій ("Голота"), погодившись вивезти хворого; противники "щирого" українця ("Уміркований та Щирий"), що зачіпали святе для нього словом, і він не випадково "недоторканий" ставав одержимим. Загальноприйняті моральні, релігійні, суспільні заборони в оповіданнях Винниченка нерідко очуднюються "дитячим" сприйняттям: паска ("Гей, хто в лісі, обізвися..."), генеральський гудзик ("Ой випила, вихилила..."), натомість аналізовані вище інфантильні табу видаються значно серйознішими, оскільки втілюють пригнічену цінність індивідуального. Контроверза "Фройд Адлер" може слугувати структурною моделлю і для інших мотивів малої прози В.Винниченка: так, адлерівська воля до влади (психологічно страх) реалізується в мотиві смерті, а фройдівський ерос сублімується-переборюється персонажами Винниченка як мистецтво. Два мортальні сценарії романтичний і віталістичний у його творчості не конфліктують: якщо перший ("Студент") долає страх безсилля обіцянкою посмертної волі, то другий ("Момент", "Промінь сонця") компенсує "безбарвність" життя напруженням емоційної, чуттєвої сфери в очікуванні смерті. Мотиви слабкої/ пошкодженої руки та, з іншого боку, сліпоти/ особливого бачення виявляють занурення авторської психіки у стихію колективного несвідомого, однак це дозволяє "зважити" суб’єктивні цінності бачення й дії, уявного й реального. Права рука символічно співвідноситься із дискурсом влади, сліпота ж заперечує дієвість, позбавляє людину включеності у спільноту, але передбачає інтенсивне творення внутрішнього світу і в цьому сенсі стає метафорою мистецтва. Динамічна взаємодія свідомого й несвідомого, за Юнгом, передбачає індивідуально-регресивний, індивідуально-компенсаторний і надособистісний рівні. У малій прозі В.Винниченка вони, як правило, поєднані, а в роботі розглядалися окремо для зручності аналізу.
13. Запропонована до захисту дисертація доповнює наявні винниченкознавчі розвідки і залишає можливості нових інтерпретацій обраного об’єкта. Вироблена методика дослідження може бути продуктивною також для інших текстів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АбрамовС.С. Неявная субъективность: опыт философского исследования. М.; Томск: Издательство Томского университета, 1991. 208с. Библиогр.: с.200-206.
2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 634 с. Імен. покажчик: с.626-633.
3. АрешенковЮ.В. Винниченко як майстер підтексту (Особливості передачі концептуальної інформації в оповіданні "Кумедія з Костем") // Літературознавчі студії. К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. С. 7-13.
4. БартР. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст., с. 3-45, Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 1989. 615с. Работы Р.Барта, лит. о нём: с. 601-602. Имен. указ.: с.603-614.
5. БахтинМ.М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. СПб: Азбука, 2000. 336 с.
6. БахтинМ.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 445 с.
7. БенвенистЭ. О субъективности в языке // БенвенистЭ. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. С. 292-300.
8. БілоусН. Творчість В.Винниченка 10-х років у контексті ідей культури модерну // Літературознавчі студії. К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. С. 22-27.
9. БлажеєвськаТ. "Намисто" Володимира Винниченка як літературний цикл // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Х.: Око. Т. 2. С. 87-94.
10. БрайкоО. Естетика модернізму в поетиці новел В.Винниченка // Літературознавчі студії. К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. С. 33-36.
11. БрайкоО.В. Поетика прози Володимира Винниченка 1900-1910-х рр.: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2002. 16 с.
12. БремонК. Структурное изучение повествовательных текстов после В.Проппа // Семиотика: Антология. М.: Академический Проэкт; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. С. 472-480.
13. БуднийВ. Типологія літературно-критичної інтерпретаці, проблематизація понять і підходів // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2004. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Част. І. С. 153-159.
14. ВинниченкоВ. Відродження нації: В 3 ч. Частина 1. Репринтне видання 1920 року. К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. 348с.
15. ВинниченкоВ. Відродження нації: В 3 ч. Частина 2. Репринтне видання 1920 року. К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. 328с.
16. ВинниченкоВ. Відродження нації: В 3 ч. Частина 3. Репринтне видання 1920 року. К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. 542с.
17. ВинниченкоВ.К. Заповіт борцям за визволення. К.: Криниця, 1991. 128с.
18. ВинниченкоВ. Краса і сила. К.: Дніпро, 1989. 752с.
19. ВинниченкоВ.К. Намисто: Оповідання. К: Веселка, 1989. 380с.
20. ВинниченкоВ.К. О морали господствующих и морали угнетенных. Открытое письмо к моим читателям и критикам. Львов, 1911. 92 с.
21. ВинниченкоВ. Оповідання. Братіслава: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, 1968. 306с.
22. Винниченко В.Публіцистика. Нью-Йорк Київ, 2002. 392с.
23. ВинниченкоВ.К. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи. К.: Веселка, 1993. 383с.
24. ВинниченкоВ.К. Твори: В двох томах. Т. І. К.: Дніпро, 2000. 584с.
25. ВинниченкоВ. Твори. Т. І. Кн. 1. К.: Рух, 1923.
26. ВинниченкоВ. Твори. Т. І. Кн. 2 . К.: Рух, 1923.
27. ВинниченкоВ. Твори. Т. ІІ. К.: Рух, 1927.
28. ВинниченкоВ. Твори. Т. ІV. К.: Рух, 1927.
29. ВинниченкоВ. Твори. Т. VІ. К.: Рух, 1927.
30. ВинниченкоВ. Твори. Т. VII. К.: Рух, 1928.
31. ВинниченкоВ. Твори. Т. VIII. К.: Рух, 1928.
32. ВинниченкоВ. Щоденник. Т. І. (1911-1920). Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. 500с.
33. ВинниченкоВ. Щоденник. Т. ІІ. (1921-1925). Едмонтон, Нью-Йорк: КІУС, 1983. 700с.
34. Володимир і Розалія Винниченки. З подружнього листування (1914) / Вступна стаття, підготовка тексту й примітки Володимира Кузьменка // Слово і Час. 2000. № 7. С. 65-79.
35. ГаврилюкН. Поетика малої прози Володимира Винниченка як засіб відтворення психології персонажа (на матеріалі оповідання "Зіна") // Літературознавчі студії. К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. С. 55-59.
36. ГірнякМ. Авторська свідомість і наративна ідентичність (на матеріалі інтелектуальної прози В.Домонтовича) // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІІІ / Ред. кол. Поліщук Я.О. та ін. Рівне: Перспектива, 2004. С. 34-40.
37. ГірнякМ.О. Диверсифікація авторської свідомості в інтелектуальній прозі В.Домонтовича: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка, НАН України. Київ, 2006. 20с.
38. ГірнякМ. Поняття автора й авторської свідомості в контексті термінологічних проблем сучасного літературознавства // Вісник Житомирського державного університету. 2005. Вип. 22. С.168-172.
39. ГніданО.Д., Дем’янівськаЛ.С. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість: Навч. посібник для студентів-філологів. К.: Четверта хвиля, 1996. 225с.
40. ГожикО.І. Проза В.Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / НАН України. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 2001. 20с.
41. ГорбаньА.В. Авторська суб’єктивність як структурна модель художнього тексту // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2006. № 26. С.113-116.
42. ГорбаньА.В. "Боротьба" В.Винниченка як надособистісна проекція психічного змісту табу // Винниченкознавчі зошити. Вип. 2. Ніжин, НДУ, 2005. С.27-36.
43. ГорбаньА.В. Відношення "письменник персонаж " у сучасному літературознавчому вжитку: повернення блудного автора // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Част. 1. Львів, 2004. С.146-152.
44. ГорбаньА.В. Вмирущі персонажі малої прози В.Винниченка: Homo Negans // Наукові записки. Випуск 47. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВЦ ІЦ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2002. С.85-91.
45. ГорбаньА.В. Герой-персона як екзистенційний проект: від єзуїтства до месіанства та навпаки (на матеріалі малої прози В.Винниченка) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 6. К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2004. С. 27-33.
46. ГорбаньА.В. Модернізм як право на суб’єктивність: на матеріалі малої прози Володимира Винниченка // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. Х, спеціальний. Рівне: РДГУ, 2001. С. 235-244.