НОМІНАТИВНА ТА КОМУНІКАТИВНА ПРИРОДА УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЙ

Краткое описание

Уманський державний педагогічний університет
імені Павла Тичини

На правах рукопису

ДУДЕНКО Олена Володимирівна
УДК 811.161.2: 398.91

НОМІНАТИВНА ТА КОМУНІКАТИВНА ПРИРОДА
УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЙ

Спеціальність: 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор В.В. Жайворонок

Умань 2002

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ. 3
ВСТУП.. 4
РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКІ ПАРЕМІЇ У СИСТЕМІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ. 11
1.1. Лінгвістичні критерії ідентифікації паремій. 11
1.2. Напрями дослідження паремійних одиниць. 23
1.3. Фразеологізованість паремій як результат взаємодії внутрішніх та екстралінгвальних факторів. 36
1.4. Проблема граматичного значення паремійних одиниць. 58
Висновки до розділу 1. 67
РОЗДІЛ 2. ПАРЕМІЇ ЯК НОМІНАТИВНІ ОДИНИЦІ 69
2.1. Природа паремійної номінації 69
2.2. Паремії як знаки-символи типових ситуацій. 87
Висновки до розділу 2. 111
РОЗДІЛ 3. КОМУНІКАТИВНА ПРИРОДА ПАРЕМІЙ.. 113
3.1. Паремії як автосемантеми народнорозмовного дискурсу. 113
3.2. Вияв текстових категорій у паремійних автосемантемах. 143
3.3. Функціонування паремій у конситуаціях та особливості їхніх трансформацій 162
Висновки до розділу 3. 183
ВИСНОВКИ.. 186
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 192
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЇХ СКОРОЧЕНЬ. 216

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АЧ актуальне членування.
ВФ внутрішня форма.
див. дивіться.
ЗКІ змістово-концептуальна інформація.
ЗПІ змістово-підтекстова інформація.
ЗРВ загальнореферентне висловлення.
ЗФІ змістово-фактуальна інформація.
ІГ іменні групи.
ІФ ілокутивна функція.
КУО категорія узагальненої особи.
Л-значення лінгвістичне значення, що випливає з прямих значень мови.
Л-мова лінійна, лінгвістична мова.
М мовець.
М-мова метамова, на яку перекладається” паремія.
напр. наприклад.
НФЄ надфразна єдність.
НХО номінативно-характеризувальні одиниці.
П-мова паремійна мова.
пор. порівняйте.
ПС пресупозиції.
Р реципієнт.
РС референційний статус.
ТМА теорія мовленнєвих актів.
ФО фразеологічна одиниця.

ВСТУП

Паремії як влучні лаконічні висловлення фольклорного походження давно потрапили в коло наукової уваги фольклористів, літературознавців, істориків, етнографів, лінгвістів та інших дослідників. З’явилася спеціальна галузь науки пареміологія, об’єктом дослідження якої є паремії як широке коло малих фольклорних жанрів, що охоплює прислів’я, приказки, загадки, велеризми, прикмети, побажання, каламбури і т.ін. У роботі під терміном паремія розуміємо прислівні народні висловлення повчального характеру, оформлені за зразком синтаксично замкнених, відтворюваних і семантично цілісних речень, поетичних за формою, що узагальнено-образно виражають певні життєві закономірності, правила або істини.
Паремії розглядалися дослідниками у багатьох аспектах. Зокрема, вивчалося їхнє історико-культурне підґрунтя (В.Перетц, М.Сумцов); походження, еволюція форми і змісту (М.Пазяк); тематичне розмаїття (В.Даль, Г.Пермяков); особливості структури і семантики (В.Архангельський, Н.Барлі, А.Дандіс, А.Крікманн, Ю.Левін); типологія з огляду на національний та загальнолюдський ґрунт (К.Грігас, Е.Кокаре); особливості клішування, образності, поетичної структури (В.Анікін, С.Лазутін, Г.Пермяков, О.Саввіна) тощо. Досліджувалися кількісний склад, зміст та функції паремій у мові українських письменників (К.Дорошенко, М.Пазяк, Н.Пашенько, І.Петличний та ін.).
У системі мови паремії традиційно розглядалися на двох рівнях: синтаксичному та фразеологічному. У синтаксисі дослідження їх пов’язується з типологією односкладних речень, зокрема узагальнено-особових (В.Бабайцева, Н.Валгіна, О.Волох, П.Глаголевський, В.Горяний, А.Калінін, М.Каранська, Б.Кулик, П.Лекант, П.Мішуренко, Д.Овсянико-Куликовський, З.Тарланов, Н.Філіповська, А.Юдін та ін.).
Засобом вираження категорії узагальненої особи паремії постали у роботах І.Лозебного, С.Овчарука, Е.Осипової, О.Панчишиної. У плані вираження категорії узагальненості на синтаксичному рівні паремії розглядали Є.Гаврилова, Г.Кондратьєва, Т.Ломтєв, Т.Ніколаєва, В.Таран.
Стійкість, відтворюваність, цілісність значення зближують паремії з фразеологічними одиницями, тому ряд мовознавців (В.Архангельський, Я.Баран, В.Бондаренко, Л.Булаховський, С.Гаврін, О.Кунін, Ф.Медведєв, Л.Скрипник, М.Шанський та ін.) розглядають їх на фразеологічному рівні як стійкі фрази чи фразеологічні одиниці предикативного типу. Частина мовознавців з огляду на наявність у пареміях судження (Л.Авксентьєв, Ю.Гвоздарьов, В.Мокієнко), їхню нееквівалентність слову та комунікативну функцію (Н.Амосова, О.Бабкін, О.Молотков), різноструктурність та синтаксичну членованість (В.Телія, С.Ожегов, В.Феліцина та ін.) вилучають їх зі складу фразеологічних одиниць.
Тим самим серед мовознавців досі немає одностайності стосовно визначення місця паремій серед лінгвістичних одиниць: це знаки мови чи мовлення, одиниці синтаксису чи фразеології. Як комунікативно зорієнтовані висловлення паремії належать мовленню. Водночас вони є і мовними знаками, оскільки їм властива кодифікованість (зафіксовані у словниках, граматиках і у пам’яті мовців), надіндивідуалізованість, відтворюваність у цілісному вигляді. Як мовні одиниці, паремії побудовані за граматичними моделями речень, хоч і є фразеологізованими, тобто мають постійний лексемний склад (з допустимою варіативністю), відтворюються з пам’яті як клішовані, а не спонтанно витворені зі слів та словоформ вислови. Таким чином, лінгвістичний статус паремій залишається досі проблемним.
В останні десятиліття особливої ваги набуває вивчення номінативного аспекту лінгвальних одиниць, що відображено у працях Н.Арутюнової, В.Гака, Г.Колшанського, Є.Кривченко, О.Кубрякової, О.Москальської та ін. Речення-висловлення, повідомляючи про цілісні події чи розчленовані ситуації, водночас називають їх. Взагалі номінативна функція передбачає здатність мовної одиниці бути назвою, виділяти іменоване в окрему сутність чи величину, тобто репрезентувати виділений у акті номінації об’єкт засобами мови і далі заміняти його у мовленнєвій діяльності та у мислительних операціях з ним.
Паремійні висловлення виступають специфічним засобом позначення та іменування позамовленнєвої дійсності, адже акт паремійної номінації передбачає не створення номінанта, а вибір наявного у мові позначення для суті відображуваної типової ситуації. Паремії є стійкими відтворюваними стереотипами, які постають із пам’яті як мовленнєві реакції на типовість подій та явищ. Причому ці одиниці не є їхніми ідентифікуючими відбитками. Мета актуалізованої паремії не кваліфікувати позамовну дійсність, а харак-теризувати та оцінювати її. За їх допомогою мовець намагається вплинути на адресата, перейняти його власним ставленням до позначуваного. Тим самим паремії, як і фразеологізми, служать не для первинного називання, а для характеризування уже названого через образне представлення та інакомовність. Конотативні нашарування детермінують у пареміях евалюативність (оцінність). Якщо партикулярні висловлення, називаючи, інформують, то в пареміях цей процес є зворотним: інформуючи, вони називають, позначають. Характер паремійної номінації, її механізми і розкриваються у пропонованому дослідженні.
Сучасний стан лінгвістики характеризується розширенням її традиційних об’єктів дослідження. У результаті мовні структури постають перед дослідником не лише у власне мовному контексті, а ширше у контексті мовленнєвої діяльності. Крім того, конситуативна обумовленість паремій дозволяє говорити про них як про дискурсні одиниці. З позиції сучасних підходів до вивчення мовних явищ дискурс постає як складне комунікативне явище, яке включає, крім тексту, екстралінгвальні фактори (фонові знання, морально-етичні та естетичні настанови тощо), необхідні для правильного сприймання тексту. Відомо, що мовець може точно вжити паремію лише тоді, коли йому відомі умови і правила її використання. Відповідно, реципієнт правильно зрозуміє паремію, якщо знає ситуацію і той етнокультурний смисл, що вкладено в неї. Тим самим паремії, з одного боку, тісно пов’язані з прагматичною ситуацією, а з другого з етнолінгвальними та соціо-культурними правилами і схемами їхнього використання та розуміння. Це дає підстави вбачати в них дискурсні висловлення. Вважаємо, що такий розгляд паремійних одиниць може бути дуже продуктивним.
Паремії доцільно, на наш погляд, розглядати не лише як одиниці мови, а насамперед як комунікативні одиниці народного дискурсивного мовлення. Такий аспект сприяє з’ясуванню того, як паремія, будучи знаком ситуації, пов’язується з нею, як у ній репрезентується та чи інша конситуація, тобто які семантичні перетворення відбуваються у компонентах сталого висловлення, як позначаються на мовленнєвій ситуації закладені в ньому етнокультурні та інші чинники тощо. Тим самим постає проблема вивчення паремій як автосемантичних текстів, непрямих мовленнєвих актів. Гадаємо, що в сучасній лінгвістиці цей напрям досліджень має свою перспективу. Спроба його розвитку пропонується у даному дослідженні.
Актуальність теми дисертаційної роботи визначається тим, що в українському мовознавстві досі не було розгорнутого монографічного дослідження лінгвістичної природи українських паремій. Розгляд їх у номінативному та комунікативному аспектах дозволяє з’ясувати природу та механізми паремійної номінації, особливості паремій як дискурсних одиниць, автосемантем та мовленнєвих актів. Це, гадаємо, сприятиме істотному доповненню цілісної характеристики паремій як лінгвальних знаків.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з основною науковою проблемою, над якою працює кафедра української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, Структурно-семантичне вивчення синтаксичних одиниць української мови”.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування лінгвістичної природи українських паремій. Увага зосереджується на їхній характеристиці як фразеологізованих лінгвальних знаків, зокрема на особливостях їхньої номінативної, знаково-символічної та комунікативної природи.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
- виділити лінгвістичні критерії ідентифікації паремій, їх відмежування від суміжних одиниць (приказок, авторських афоризмів,сентенцій та ін.);
- дослідити процес фразеологізації паремійних одиниць;
- простежити системні парадигматичні зв’язки між пареміями;
- проаналізувати лінгвістичну природу узагальнення та способи його вираження в пареміях;
- з’ясувати номінативну природу паремій;
- розкрити особливості паремій як знаків-символів типових ситуацій;
- виявити специфіку функціонування паремій як мовленнєвих актів, автосемантем та їхніх трансформацій в інтертекстовому використанні;
- довести, що особливістю комунікативного членування паремійних висловлень є їхня рематичність ;
- простежити вияв текстових категорій у паремійних автосемантемах.
Об’єктом дослідження є українські паремії у синхронічному розгляді.
Предмет дослідження лінгвістичні процеси фразеологізації паремійних висловлень та його наслідки, а також релевантні ознаки та характеристики паремій як автосемантичних текстів, номінантів і знаків-символів типових ситуацій.
Матеріалом для дослідження стали паремійні одиниці, дібрані методом суцільної вибірки з художніх творів українських класиків, загальним обсягом понад 5500 сторінок. Кількість аналізованих текстових одиниць перевищує 500. До розгляду залучено матеріали лексикографічих джерел, зокрема найповніше зібрання українських паремій Прислів’я та приказки”, упорядковане М.М.Пазяком (К.: Наукова думка, 1989-1991), Російсько-український словник сталих виразів” (автори І.О. Вирган, М. М. Пилинська; Х.: Прапор, 2000), Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник” (укладачі І.С.Олійник, М.М.Сидоренко; Х.:Прапор, 1997).
Методи і прийоми роботи обумовлені комплексним підходом до аналізу паремій у семантичному, структурному та функціональному аспектах. Розгляд паремій як знаків-символів та номінантів типових ситуацій і автосемантем проводився за допомогою описового методу та методу лінгвістичних спостережень. При виявленні елементів схожості/відмінності паремій з іншими мовними одиницями був використаний метод порівняльного аналізу. Крім того, використовувався метод компонентного та інтерпретаційного аналізу (при з’ясуванні семантики паремій в інтертекстовому функціонуванні). При потребі дослідження супроводжувалось описом екстралінгвального характеру.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що: 1) застосовано комплексний лінгвістичний підхід до розгляду природи паремій як лінгвальних одиниць; 2) розкрито особливості та механізми паремійної номінації; 3) деталізовано специфіку паремій як знаків-символів типових ситуацій, що обумовлено етномовною традицією та власним досвідом мовців; 4) описано функціонування паремій-автосемантем та можливі їхні трансформації при актуалізації; 5) доводиться необхідність розгляду паремійних одиниць у фразеології як ідеально” структурованих фразеологізованих речень закритого типу; формально-синтаксичне членування паремійних одиниць пропонується здійснювати лише на лінгводидактичному, передусім операційному, рівні; 6) обґрунтовано недоцільність комунікативного членування паремійних висловлень на тему і рему, оскільки їхньою комунікативною особливістю є рематичність.
Теоретичне значення роботи полягає у подальшому розвитку лінгвістичної теорії паремійних одиниць, зокрема номінативного та комунікативного аспектів їхнього розгляду. Дослідження стане певним внеском у розвиток вітчизняної фразеології, текстології, етнолінгвістики та функціональної граматики.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що матеріали, положення і результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у монографічних працях із фразеології, тексто- та етнолінгвістики, при підготовці й проведенні лекцій, семінарів, практичних занять з курсу Сучасна українська літературна мова”, у процесі опрацювання нових спецкурсів і спецсемінарів, при написанні курсових і дипломних робіт із цієї проблематики.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені у доповідях та виступах на щорічних підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи викладачів Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини (1999-2001рр.); на VI Міжнародній науковій конференції ”Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000р.), Всеукраїнських наукових конференціях Актуальні проблеми граматики” (Кіровоград, 2000р.), Граматичні категорії української мови” (Вінниця, 2000р.), Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2001р.) та на X Міжнародній науковій конференції з актуальних проблем семантичних досліджень (Харків, 2001р.)
З теми дисертації є 8 публікацій.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку умовних позначень, списків використаної літератури, джерел та їх скорочень. Загальний обсяг тексту 191 сторінка; список використаної літератури включає 300 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У пропонованій роботі здійснено спробу з’ясування лінгвістичної природи паремій, зокрема їх особливостей як номінативних та комунікативних одиниць. Дослідження паремій як лінгвоментальних, символіко-семіотичних та комунікативних одиниць стало можливим завдяки взаємозв’язку проблеми їхнього вивчення з багатьма проблемами загального мовознавства, а саме: співвідношення мови і мовлення, мови і мислення, комунікативний аспект мовлення і актуальне членування висловлення/речення; проблеми форми і змісту, співвідношення лінгвальних та екстралінгвальних факторів у процесі функціонування мови, проблеми текстології тощо.
Українські паремії розглядаються як знаки мови і мовлення, які характеризуються як структурно-семантичні єдності номінативно-харак-теризувального типу, що забезпечують знаково-символічне відображення типових ситуацій; як мовленнєві акти, в яких обов’язковими є реалізація ілокутивної сили, досягнення перлокутивного впливу та нашарування емоційно-оцінних конотацій. У роботі паремії досліджуються у двох зрізах: як статичні мінітексти автосемантичного характеру, а також у функціональному аспекті як комунікативні одиниці, що допускають певні трансформації.
Результати проведеного дослідження зводяться до таких положень:
1. Відмежовуючи паремії від інших універсальних висловлень (приказок, авторських сентенцій, афоризмів і под.), визначаємо їх як лаконічні повчальні народні висловлення, оформлені за зразком синтаксично замкнених, семантично цілісних та відтворюваних речень поетичного характеру, що узагальнено-образно виражають певні життєві закономірності, правила або істини.
2. На основі трьох найістотніших ознак, притаманних пареміям, стійкості, відтворюваності та цілісності значення, відносимо останні до фразеологізованих одиниць, побудованих за зразком простого чи складного речення. Внаслідок багатовікового функціонування паремії фразеологізувалися, а саме: 1) стали стійкими (на семантичному, компонентному, граматичному рівнях), відтворюваними (у вигляді лінгвоментальних формул), цілісними, вільно трансформованими в той чи інший текст одиницями; 2) легко запа-м’ятовуваними завдяки ритмопоетичній структурі, евфонізму та лаконічності ; 3) вторинними за семантикою, в результаті чого інакомовність сприяє широкому використанню цих одиниць як в усно-розмовному, так і в писемному дискурсі. Це дає право розглядати паремії як одиниці фразеології, а не синтаксису.
3. Лінгвістичні спостереження доводять, що узагальненість семантики специфічна риса усіх паремій, незалежно від їхньої синтаксичної структури. Тому сумнівною є доцільність віднесення їх до узагальнено-особових речень як окремого структурного типу односкладних речень.
Синтаксичне членування паремій з переносним значенням зумовлює з’ясування формально-граматичних особливостей речень-прототипів вихідних структур з прямим значенням, що стали структурно-смисловою базою для паремійних одиниць. Тому синтаксичний розгляд паремій вважаємо продуктивним передусім на операційному, лінгводидактичному рівні.
Вважаємо за доцільне визнати існування в українській мові функціонально-семантичної категорії узагальненої особи, одним із засобів вираження якої виступають українські паремії.
4. Розгляд паремійної номінативності дозволив з’ясувати, що:
паремії представляють клішований тип мовлення, тому є стійкими стереотипними висловленнями;
позначуваним паремії є не якась одинична подія, а узагальнена типова мікроситуація;
та сама паремія використовується мовцями для позначення конситуацій, в основі яких лежить одна модель типової ситуації; відмінність таких мовленнєвих актів може полягати у різній інтенціональній спрямованості та відповідному впливі на адресата;
одна мікроситуація може позначатися різними пареміями-номінантами; проте в основі їх усіх спільність значення та близькість внутрішньої форми;
паремійні номінанти належать до номінативно-характеризувальних одиниць; це означає, що вони служать не для первинного називання, а для емоційно-оцінного вторинного характеризування типових явищ та ситуацій;
кожну паремію супроводжує оцінка, яка є соціально обумовленою і загальновизнаною;
усім пареміям притаманний антропометризм, що зумовлює проекцію кожної на світ людини;
вибір паремії-номінанта залежить від внутрішньої форми вислову його ідеї”, глибинних мотивів номінування, що обумовлює як можливості використання паремії, так і прогнозовані ілокутивні сили висловлень;
характерними рисами паремійної номінації, крім того, є гене-ралізованість, тривалість, самостійність, кореферентність, інтегрованість та фразеологізованість.
5. У процесі довготривалого розвитку і функціонування українські паремійні одиниці еволюціонізували за моделлю знак образ символ”: набуваючи вторинної номінативності та знаковості, вони стали символами. Як стереотипні клішовані вислови, зафіксовані у словниках, граматиках та у пам’яті мовців, вони є одиницями мови; як ситуативні висловлення-номінанти, що мають певне комунікативне навантаження, паремії є одиницями мовлення. Специфічною рисою паремійної знаковості є інакомовність, створювана метафоричністю паремії-вислову та насиченістю його образами-символами.
Символіка українських паремій, маючи в основі загальнолюдські образи-символи, збагачена національним колоритом, а тому є надзвичайно багатою і семантично невичерпною. У пареміях смислової ваги набуває не лише ключовий образ-символ, але й його оточення, у результаті чого весь вираз набуває символічності. Знакова довільність у пареміях усувається: вони, відображаючи суть позначуваних явищ, через образність стають втіленнями певних ідей. Символізація паремій підтверджується і виконуваними загальними функціями: пізнавально-світоглядною, регулятивно-адаптивною та комунікативно-мнемонічною.
6. Спостереження за функціонуванням паремій у живому, хай і фіксованому, мовленні показує, що вони в народнорозмовному дискурсі відзначаються відносною самостійністю і акумулюють найістотнішу інформацію щодо позначуваного, і це дозволяє вважати їх автосемантемами. Їхня своєрідність полягає у тому, що вони обов’язково цілеспрямовані і прагматичні; фокусують у собі найважливішу інформацію, переважно підтекстову; за обсягом мінімальні дорівнюють одному реченню або його частині.
Як мінітекстам та непрямим мовленнєвим актам пареміям притаманні такі особливості:
у народнорозмовному дискурсі вони виконують широке коло функцій: констатують, узагальнюють, повчають, оцінюють, застерігають тощо;
узагальненість висловленого судження детермінує загально-референтність паремійного висловлення, яке водночас характеризується панхронізмом і пантопологією;
як результативні” висловлення, переважну більшість паремій можна віднести до перформативів, проте функція частини паремійних одиниць обмежується лише ствердженням, констатацією, через що є сенс зарахувати їх до констативів;
актуалізація та рецепція паремій є складними психолінгвістичними процесами, що базуються на побудові типових ситуаційних моделей з текстовою базою у довготривалій пам’яті та їх наступному комплексному відтворенні;
у конситуації паремія набуває конкретного смислу, що випливає із її загального значення; поза контекстом паремії сприймаються як універсальні самозначні висловлення, що є функціонально та семантично невизначеними.
7. У гіпертекстах паремійні автосемантеми своєрідно проявляють текстові ознаки, зокрема:
інформативність проявляється домінуванням змістово-підтекстової інформації. Між експлікованою частиною та імпліцитним змістом виникають відношення інкарнації. Зрозуміти підтекст допомагають пресупозиції та імлікатури дискурсу;
паремії не вносять у розвиток ситуації нової фактуальної інформації, а лише допомагають здійснити ретроспекцію до попереднього досвіду;
автосемантизм паремій є відносним: вилучення їх з тексту, як правило, завдає йому шкоди з прагматичного погляду;
формальне зчеплення з дискурсом у паремій слабке або нульове; домінує асоціативна когезія;
паремії міцно інтегруються з контекстом завдяки сильним логіко-семантичним зв’язкам.
8. Автосемантизм паремій, стійкий порядок слів та нерухомість фразового наголосу в них, а також глобальне означування мікроситуацій дозволяють кваліфікувати паремійні висловлення як рематизовані, тобто комунікативно нерозчленовані.
9. Функціонують паремії здебільшого у ситуаціях двох видів: 1) діалогічному та монологічному мовленні; 2) авторському використанні з гномічною (універсальною) адресацією. У ситуаціях першого типу вони узагальнюють сказане, констатують, повчають, засуджують тощо, водночас оцінюючи позначуване. У ситуаціях другого типу для паремій домінантними є композиційна та власне номінативна функції.
10. Окрім автосемантичного входження, паремії можуть включатися у контекст як конституенти висловлень, зазнаючи при цьому певних трансформацій. Усі трансформації у контекстах полягають у додаванні чи опусканні певних елементів, у підстановці нових або перестановці наявних елементів усередині вислову. Проте усі ці перебудови форми залишають незмінним ключовий образ, який проектує реципієнта на вихідну паремію-прототип. Остання допомагає правильно інтерпретувати смисл актуалізованого вислову. Тим самим навіть трансформовані паремії повною мірою виконують комунікативне навантаження, покладене на них.
Таким чином, як лінгвоментальні, символіко-семіотичні та комунікативні одиниці українські паремії особливо активно виявляють себе на рівні текстотворення та дискурсивного використання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська літературна мова: Фразеологія. Харків: Вища школа, 1983. 137с.
2. Адмони В. Г. Система форм речевого высказывания. СПб.: Наука, 1994. 154 с.
3. Ажнюк Б.М. Англійська фразеологія у культурно-історичному висвітленні / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. К.: Наук. думка, 1989. 136с.
4. Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць / АН України, Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Відп. ред. В.Ю.Франчук. К.:Наук. думка, 1991. С.26 43.
5. Актуальные проблемы языковой номинации. Тезисы докладов регионального научного семинара. Саратов, 1988. 104 с.
6. Алефиренко Н.Ф. Фраземообразующее взаимодействие языковых уровней (на материале украинского и русского языков): Автореф. дис. докт. филол. наук. К., 1989. 39 с.
7. Алефіренко М.Ф. Теоретичні питання фразеології. Харків: Вища школа, 1987. 136с.
8. Амосова Н.Н. Основы английской фразеологии. Л. :Изд-во ЛГУ, 1963. 208с.
9. Аникин В.П. Русские народные пословицы, поговорки, загадки и детский фольклор. М.,1957. 240с.
10. Анікіна І.В., Лозебний І.С. Вираження синтаксичної категорії узагальненої особи в російських прислів’ях XVII ст. // Навчально-виховний процес у середній та вищій школі. Проблеми, пошуки, перспективи: Зб. наук. праць . Умань,1994. С.16 21.
11. Апресян Ю.Д. Синонимия и синонимы // Вопросы языкознания. 1969. № 4. С. 75 91.
12. Арват Н.М. Семантическая структура простого (односоставного) предложения (Текст лекций). Черновцы, 1974. 65 с.
13. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1990. С. 136 137.
14. Арутюнова Н.Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной лингвистике: Вып. XIIІ. Логика и лингвистика (Проблемы референции). М.: Радуга, 1982. С. 5 40.
15. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. М.: Прогресс. С. 5 33.
16. Арутюнова Н.Д. Номинация и текст // Языковая номинация (Виды наименований). М.: Наука, 1977. С. 304 357.
17. Арутюнова Н.Д. О номинативной и коммуникативной моделях в предложениях // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1972. Вып. 1. Т. ХХХІ. С. 41 49.
18. Арутюнова Н.Д. О номинативном аспекте предложения // Вопросы языкознания. 1971. № 6. С. 65 73.
19. Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. М.: Наука, 1988. 238с.
20. Арутюнова Н.Д. Понятие пресуппозиции в лингвистике // Известия АН СССР. 1973. Т. ХХХІІ. Вып. 1. С. 84 89.
21. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 383 с.
22. Арутюнова Н.Д. Синтаксис // Общее языкознание. Внутренняя структура языка. М.: Наука, 1972. С. 259 343.
23. Архангельская А.Н. Системные отношения компонентов фразеологических единиц (на материале русского и украинского языков): Дис. канд. филол. наук. Львов, 1994. 210 с.
24. Архангельский В.Л. О понятии устойчивой фразы и типах фраз // Проблемы фразеологии. М. Л.: Наука, 1964. С. 105 125.
25. Архангельский В.Л. Проблема устойчивости фразеологических единиц и их знаковые свойства // Проблемы устойчивости и вариативности фразеологических единиц. Матер. межвуз. симпозиума. Тула, 1968. С. 21 29.
26. Архангельский В.Л. Соотношение и взаимодействие единиц фразеологического уровня с единицами других уровней современного русского языка // Уровни языков и их взаимодействие. М., 1967. С. 22 26.
27. Архангельский В.Л. Устойчивые фразы в современном русском языке. Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского университета, 1964. 316с.
28. Бабайцева В.В. Односоставные предложения в современном русском языке. М.: Просвещение, 1968. 160с.
29. Бабайцева В.В. Переходные конструкции в синтаксисе (двусоставные и односоставные предложения). Воронеж, 1967. 391 с.
30. Бабайцева В.В., Максимов Л.Ю. Современный русский язык: Синтаксис. Пунктуация. Ч.3. М.: Просвещение, 1981. 271с .
31. Балли Ш. Французская стилистика. М.: 1961. 394 с.
32. Баран Я. Фразеологія у системі мови. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. 174с.
33. Барли Н. Структурный подход к пословице и максиме // Паремиологические исследования. Сб. ст. М.: Наука, 1984. С.127 148.
34. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С.250 297.
35. Белоноженко В.М. Фразеологическое значение и способы его разработки в словаре: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. К., 1984. 24с.
36. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 446 с.
37. Бендерли Т.С. Некоторые сведения об английской пословице // Ученые записки. Дальневосточный Российский университет. Выпуск IV. Сер. филол. Владивосток: Приморское книжное изд-во, 1962. С.41 58.
38. Бобкова В. Мудрість народного слова // Українські народні прислів’я та приказки. К., 1963. С. 3 12.
39. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л.: Наука, ЛО., 1971. 114 с.
40. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. Л.: Наука, 1976. 256 с.
41. Бондаренко В.Т. К вопросу о лингвистической сущности пословиц // Лексикология и фразеология: новый взгляд. Тезисы 2-ой межвуз. конф. М.: МГЗПИ, 1990. С. 11 16.
42. Брагина А.А. Синонимы в литературном языке. М.: Наука, 1967. 128 с.
43. Бугров В.А. Мова та символ у контексті проблеми розуміння: Дис. ... канд. філософ. наук. К., 1996. 156с.
44. Булаховский Л.А. Курс русского литературного языка. Т.1. К., 1952. 446 с.
45. Валгина Н.С. и др. Современный русский язык / Н.С.Валгина, Д.Е.Розенталь, М.И.Фомина . М.: Высшая школа, 1987. 480с.
46. Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка. М.: Высшая школа, 1978. 440с.
47. Варлакова Г. Безсоюзные сложные предложения в пословицах: Дис. канд. филол. наук. Симферополь, 1955. 248 с.
48. Васильева А.В. О смысловой структуре текста // Текст, структура и семантика: Межвуз. сб. науч. тр. Пятигорск, 1981. С. 70 77.
49. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 308с.
50. Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова / О.Т.Волох, М.Т.Чемерисов, Є.І.Чернов/. К.: Вища школа, 1976. 376с.
51. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука, 1985. 228 с.
52. Гаврилова Е.Н. Обобщенность как категория лингвистики текста // Русский язык за рубежом. 1980. № 5. С. 68 74.
53. Гаврин С.Г. К вопросу об отличии пословицы от поговорки в современном русском языке // Ученые записки Пермского гос.пединститута. Вып. 17. 1958. С. 29 36.
54. Гаичова Э., Сгалл П. Анализ актуального членения предложения // Научно-техническая информация. Сер. 2. 1981. 10. С. 24 31.
55. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. 1972. М.: Наука, 1973. С. 349 373.
56. Гак В.Г. К типологии лингвистической номинации // Языковая номинация (Виды наименований). М.: Наука, 1977. С. 230 293.
57. Гальперин И.Р. Грамматические категории текста (опыт обобщения) // Известия АН СССР. Сер лит. и яз. Т. 36. 1977. № 6. С. 522 532.
58. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1982. 138 с.
59. Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык. М.: Просвещение, 1968. 343с.
60. Глаголевский П. Синтаксис языка русских пословиц // Журнал Министерства народного просвещения. Ч.156. 1871. 45c.
61. Гнатюк И.С. Трансформации традиционных фразеологизмов в языке современной украинской художественной прозы: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. К., 1982. 24с.
62. Городецька В.А. Структура односкладних речень української мови (у порівнянні з російською): Автореф. дис. ... канд. філол.. наук. К., 1997. 17с.
63. Горяний В.Д. Вивчення односкладних речень у 7 класі // Українська мова і література в школі. 1976. № 11. С. 60 65.
64. Горяний В.Д. Синтаксис односкладних речень: Пос. для вчителя. К.: Рад.школа, 1984. 128с.
65. Грамматика русского языка . Т.II. Синтаксис. Ч.2. М.: Изд-во АН СССР. 1954. 444с.
66. Греймас А.Ж., Курте Ж. Семиотика. Объяснительный словарь теории языка // Семиотика. М.: Радуга, 1983. С. 483 550.
67. Григас К. Литовские пословицы. Сравнительные исследования. Вильнюс: Vaga , 1987. 334с.
68. Григас К. Методологические вопросы сравнительного изучения балтийских славянских пословиц. Вильнюс, 1978. 29с.
69. Грищенко А.П. та ін. Сучасна українська літературна мова / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ, Н.І.Тоцька, І.М.Мадзіган. К.: Вища школа, 1997. 487с.
70. Гудок В.С. Афоризм и пословица // Вопросы русской литературы. Львов: Изд-во Львовского университета. 1967. Вып. 2. С. 88 96.
71. Гулыга Е.В. Реализация категории обобщения на синтаксическом уровне // Вопросы русского языкознания. М.: Изд-во МГУ, 1979. Вып. 2. С. 29 39.
72. Даль В. Напутное // Пословицы русского народа. Сборник В.Даля. М.: Гос. изд-во худ. л-ры, 1957. С. 5 31.
73. Дандис А. О структуре пословицы // Паремиологический сборник: Пословица. Загадка (Структура, смисл, текст). М.: Наука, 1978. С. 13 34.
74. Дейк