ОБОВ’ЯЗКИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ТАГІЄВ Садіг Рза огли

УДК 349.6

ОБОВ’ЯЗКИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

Спеціальність 12.00.06 земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Малишева Наталія Рафаелівна,
доктор юридичних наук, професор,
академік АПрН України

КИЇВ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОЛОГІЧНИХ ОБОВ`ЯЗКІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ12
1.1.Обов‘язки в еколого-правовому статусі фізичних осіб, їх система та класифікація ........................................................................................................12
1.2. Фізичні особи як суб‘єкти екологічних обов‘язків за законодавством України..................................................................................................................30
1.3. Історичні етапи становлення екологічних обов‘язків фізичних осіб на території України..................................................................................................47
Висновки до розділу 1...78

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ МЕХАНИЗМ РЕАЛІЗАЦЇ ФІЗИЧНИМИ ОСОБАМИ ЕКОЛОГІЧНИХ ОБОВ`ЯЗКІВ.89
2.1. Загальна характеристика правового забезпечення реалізації фізичними особами екологічних обов‘язків..........................................................................89
2.2. Гарантії реалізації екологічних обов‘язків фізичних осіб115
2.3. Заходи реагування на порушення фізичними особами екологічних обов‘язків .............................................................................................................154
Висновки до розділу 2.....171

ВИСНОВКИ181

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ191

ВСТУП

Актуальність теми. Одним із центральних інститутів екологічного права України є еколого-правовий статус людини і громадянина. Ключове значення цього інституту знайшло відображення у визначенні основних елементів відповідного статусу в Основному законі держави Конституції України (статтях 50, 66 та інших), у детальному врегулюванні відносин щодо екологічних прав та інтересів, їх гарантуванні та захисті з боку держави в низці екологічних та природоресурсних законів та кодексів. При цьому в головному екологічному законі держави Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища, розділ ІІ «Екологічні права та обов’язки громадян» (статті 912) вміщено одразу після «Загальних поло­жень», що свідчить про усвідомлення законодавцем системоутворюючого значення відповідного правового інституту та спрямованість всього екологічного законодавства на забезпечення належного еколого-правового статусу людини.
Дослідження в площині внутрішньої структури цього правового інсти­туту, однак, дають підстави для висновку про нерівнозначність правового регулювання двох основних елементів відповідного статусу, а саме: прав з одного боку і обов’язків з іншого. Якщо екологічні права громадян і в Конституції України, і в чинному екологічному законодавстві врегульовані досить детально, то обов’язкам в кожному з екологічних та природо ресурсних законодавчих актів присвячено по одній статті, де такі обов’язки, зазвичай, викладено в дуже узагальненому вигляді.
Така нерівнозначність в законодавчому забезпеченні відповідної сфери може знайти своє пояснення в майже повному нехтуванні екологічними правами людини в період, що передував прийняттю нині чинного еколо­гічного законодавства України, і в прагненні законодавця привернути найбільшу увагу саме до забезпечення екологічних прав. Зазначена правова перевага є невиправданою з точки зору актуальних екологічних проблем сьогодення, для їх вирішення необхідне мобілізація всіх наявних матеріально-технічних і людських ресурсів, усвідомлення кожним власної причетності до розв’язання як поточних, так і перспективних екологічних проблем на всіх рівнях. Правове регулювання обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля у цьому контексті набуває не меншої вагомості, ніж регулювання екологічних прав. Ці два елементи еколого-правового статусу фізичної особи є нерозривно пов’язаними між собою, вони повинні бути взаємно збалансованими, і будь-який гіпертрофований розвиток одного з елементів такого статусу і недооцінка другого спричиняють шкоду відповідним суспільним відносинам щодо охорони довкілля, раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки.
Стан і спрямованість правового регулювання таких відносин вплинув і на сферу наукового пошуку. Якщо різним аспектам екологічних прав людини і громадянина в останнє десятиріччя було присвячено значну кількість науко­вих досліджень, в тому числі монографічних (А.В.Анісімова, С.О.Бого­любов, М.І.Васильєва, Т.Р.Захарченко, Н.Р.Кобецька, С.М.Кравченко, М.В.Краснова, Г.В.Мороз, Е.В.Позняк, О.Б.Федоровська, М.В.Хотулєва), то питанням екологічних обов’язків вітчизняні правознавці екологічного профілю до цього часу не приділяли належної уваги. Ці проблеми були предметом лише загального розгляду у відповідних розділах підручників екологічного права чи монографій, присвячених еколого-правовим питан­ням. Комплексне монографічне дослідження відповідної проблематики на сьогодні відсутнє.
Теоретичною основою дисертації стали наукові праці провідних вітчиз­няних та зарубіжних дослідників-правознавців в галузі екологічного права, а саме: В.І.Андрейцева, А.В.Анісімової, Г.І.Балюк, А.Г.Бобкової, С.О.Бого­любова, М.М.Бринчука, М.І.Васильєвої, А.П.Гетьмана, О.К.Голіченкова, О.Л.Дубовик, М.І.Єрофеєва, Т.Р.Захарченко, І.І.Каракаша, О.С.Колбасова, В.В.Костицького, С.М.Кравченко, Н.Р.Малишевої, В.Л.Мунтяна, В.В.Пет­рова, О.О.Погрібного, В.К.Попова, С.В.Размєтаєва, Б.Г.Розовського, І.М.Розумович, В.І.Семчика, Ю.С.Шемшученка, М.В.Шульги та інших.
При формулюванні теоретичних висновків і практичних пропозицій автор також спирався на науковий доробок фахівців у галузі теорії держави і права: Ю.М.Бисаги, О.В.Зайчука, О.І.Екімова, А.М.Колодія, О.А.Лукашової, О.В.Малька, М.І.Матузова, Т.Околіт, Н.М.Оніщенко, М.Ф.Орзіха, П.М.Рабиновича, З.В.Ромовської, В.В.Субочева, М.І.Хавронюка; історії держави і права України: В.Д.Гончаренка, О.М.Мироненка, І.Б.Усенка; в галузі конституційного права: Т.М.Заворотченко, В.В.Кравченко, О.Г.Куш­ніренка, Л.І.Летнянчина, В.Ф.Погорілка, Б.М.Семененка, Ю.Н.Тодики, О.Ф.Фрицького, В.М.Шаповала, Т.В.Шаповал, Н.Г.Шукліної; адміністра­тивного права та державного управління: О.Ф.Андрійко, Д.М.Овсянко, В.М.Селіванова, О.В.Скрипнюка, В.В.Цвєткова та інших.
Інформаційну базу дослідження склали Конституція України, міжнародні нормативно-правові акти, нормативні акти Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, акти міністерств і відомств, довідкові і періодичні видання та судова практика України.
Всі ці обставини зумовлюють необхідність проведення комплексного дослідження обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля і правового механізму їх реалізації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу аграрного ,земельного та екологічного права Інституту держави і права ім.В.М. Корецького НАН України «Проблеми систематизації екологічного законодавства України» (номер державної реєстрації РК 0105U00749, 20052006 рр.), «Проблеми вдосконалення природоресурсного законодавства (номер державної реєстрації PK 0106U012121, 20072008 рр. ).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка та визначення юридичного поняття, сутності та правового змісту обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля та практики їх реалізації, розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення механізмів їх реалізації.
Для досягнення поставленої мети зроблена спроба вирішити наступні завдання:
виявити характерні ознаки обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля як ключових елементів еколого-правового статусу фізичної особи та дослідити відпо­відний понятійно-термінологічний апарат;
здійснити аналіз поняття «фізична особа» в галузі екологічного права та його співвідношення з іншими поняттями, що вживаються для індивідуа­лізації суб’єктів, на яких покладаються екологічні обов’язки, та визначити на цій основі шляхи подальшого вдосконалення відповідного законодавства;
дослідити історію формування обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля на території України і на цій основі визначити основні фактори, що впливають на сучасний розвиток правових екологічних обов’язків;
визначити та всебічно проаналізувати основні елементи правового механізму реалізації екологічних обов’язків фізичних осіб та обґрунтувати пропозиції щодо його вдосконалення;
розкрити сутність та склад правових гарантій додержання фізичними особами обов’язків в галузі охорони довкілля та окреслити шляхи вдосконалення їх право­вого забезпечення;
проаналізувати юридичну відповідальність за порушення екологічних обов’язків фізичними особами, обґрунтувати пропозиції щодо її вдоско­налення.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з формуванням та реалізацією обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля .
Предметом дослідження є нормативно-правові акти України, в яких закріплено норми щодо обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля та регламентовано їх реалізацію, міжнародно-правові документи та практика застосування відповідного законодавства.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження виступає сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання.
Основним серед зазначених методів в роботі є діалектичний метод пізнання. Формально-логічний метод дав змогу проаналізувати та поглибити понятійно-термінологічний апарат, розкрити зміст та особливості застосування окремих правових норм.
Порівняльно-правовий метод був використаний для вивчення існуючих в Україні та зарубіжних країнах особливостей формування та реалізації правових екологічних обов’язків фізичних осіб.
За допомогою методу історичного аналізу проаналізовано еволюцію формування на території України екологічних обов’язків фізичних осіб, виявлено тенденції у цьому розвитку.
Застосування структурно-функціонального, системного методів мало місце у процесі аналізу розвитку відповідного законодавства, організації діяльності державних органів та громадських організацій і має вплив на реалізацію екологічних обов’язків фізичних осіб.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дана робота є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним дослідженням, що присвячене теоретичним та практичним проблемам формування правових обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля та їх реалізації, вдосконаленню законодавчого регулювання відносин, пов’язаних із цим видом обов’язків фізичних осіб.
Одержано такі основні результати, які характеризуються науковою новизною і виносяться на захист:
вперше:
−сформульовано авторське визначення поняття екологічного обов’язку фізичної особи як встановленої законодавством та забезпеченої державою міри необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта у його ставленні до при­роди, її ресурсів, процесів чи умов;
обґрунтовано класифікації екологічних обов’язків за різними критеріями: за юридичною силою джерел, в яких вони закріплені (конституційні, законодавчі, міжнародні та договірні); за сферою поширення (загальні та спеціальні ); за природою цих обов’язків (майнові та немайнові); за формами реалізації (такі, що реалізуються у формі дотримання, і такі, що реалізуються у формі виконання); за характером санкцій, що застосовуються у випадку порушення екологічних обов’язків (такі, що захищаються адміністративно-правовими, кримінально-правовими, дисциплінарними мірами);
обґрунтовано висновок щодо доцільності заміни терміну «громадянин» на «фізичні особи» у низці статей Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законодавчих актах України, що регулюють відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища, так як в них не зазначені обов`язки іноземців та осіб без громадянства (апатридів);
обґрунтована періодизація розвитку правового регулювання обов’язків фізичних осіб у даній сфері на території сучасної України з урахуванням суспільних відносин, які склалися, класової структури суспільства; при цьо­му доведено, що ґенезу соціального регулювання екологічних обов’язків осо­би слід шукати в звичаях українського народу і звичаєвому праві України;
надано визначення правового механізму реалізації екологічних обов’язків фізичних осіб як визначених у законодавстві умов, способів, вимог щодо практичного застосування правових екологічних обов’язків та гарантій такого застосування; розроблено класифікацію норм за напрямками регулювання відповідних суспільних відносин;
аргументовано необхідність систематизації норм, які регламентують ліцензування видів діяльності, що пов`язані із спеціальним використанням природних ресурсів, і прийняття Кабінетом Міністрів України Положення про екологічне ліцензування;
аргументовано необхідність доповнення переліку правопорушень, визначеного у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», новими складами правопорушень: нецільове використання природних ресурсів; невиконання обов’язків щодо приведення природних ресурсів у стан, придатний для використання за призначенням; приховування від обліку та реєстрації, а також перекручення даних про стан земель та інших природних ресурсів; знищення захисних насаджень; заготівля (використання) природних ресурсів способами, що негативно впливають на їх відтворення та стан довкілля тощо.
запропоновано поширення застосування у Кодексі України про адміністративні правопорушення ( КУпАП) такого запобіжного адміністративного заходу як попередження за усі адміністративні екологічні правопорушення; об’єднання в одну тих статей КУпАП , що встановлюють відповідальність за невиконання вимог органів, які здійснюють державний контроль (нагляд) за додержанням вимог екологічного законодавства; деталізації та конкретизації кваліфікуючих ознак окремих складів екологічних злочинів (за незаконну порубку лісу, незаконне полювання тощо) та врахування у кримінальному законодавстві України положень законодавства Європейського Союзу з питань кримінально-правової охорони довкілля; вдосконалення порядку визначення розмірів екологічної шкоди (зокрема, пропонується відмовитися від відомчого регулювання зазначеного питання).
удосконалено:
пропозиції щодо розробки концепції безперервної екологічної освіти на всіх стадіях освітницького процесу й прийняття Закону України «Про екологічну освіту», який має відіграти суттєву роль у формуванні у фізичних осіб належного становлення до своїх обов’язків в галузі охорони довкілля;
висунуті нові аргументи щодо доцільності розробки Еколого-процесуального кодексу України, бо зв’язок екологічних обов’язків фізичних осіб та повноваження органів, що приймають рішення з питань охорони довкілля, природокористування та здійснюють контроль в цих сферах, закріплено в процесуальних нормах багатьох нормативно-правових актів;

набули подальшого розвитку:
теоретичні та практичні аспекти визначення правових гарантій забезпечення реалізації обов’язків в галузі охорони довкілля (це правові умови і засоби забезпечення реалізації обов’язків фізичних осіб), висунуто їх класифікацію (з урахуванням практичної спрямованості та інших ознак цих гарантій виділено ідеологічні, організаційні, економічні та контрольні);
пропозиції про надання громадському контролю в сфері охорони навколишнього природного середовища самостійних форм здійснення своєї
діяльності, і необхідність прийняття Закону України «Про екологічний контроль», у я кому слід чітко визначити форми і методи громадського контролю по ресурсним ознакам;
Практичне значення одержаних результатів полягає у визначенні шляхів удосконалення правового регулювання відносин, пов’язаних із реаліза­цією обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля , які можуть бути використані:
у наукових дослідженнях для подальшого опрацювання окремих аспектів правового регулювання та реалізації екологічних обов’язків фізичних осіб в Україні ;
у правотворчості та правозастосовній діяльності результати дослідження містять низку пропозицій щодо вдосконалення законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законів і нормативно-правових актів, якими регулюються обов’язки фізичних осіб, а також при розробці проектів нових актів, зокрема, відповідного розділу проекту Екологічного кодексу України, у діяльності громадських організацій чи інших громадських формувань, для професійної підготовки експертів у галузі екологічної оцінки;
у навчальному процесі при викладанні курсу «Екологічне право» та спецкурсів еколого-правового спрямування, а також при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів.
Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції дослідження були оприлюднені на Міжнародних науково-практичних конференціях на тему: «Екологічне законодавство України: стан та перспективи» (м. Харків, 13-14 грудня 2007 року) та «Дер­жавний контроль за додержанням земельного та екологічного законодавства: стан, проблеми, шляхи вдосконалення» (м. Київ, 17 червня 2008 року).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відобра­жено у п’яти статтях у виданнях, включених до переліку наукових фахових видань, затвердженого ВАК України, та в двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Найбільш суттєвими результатами і положеннями дисертаційного дослідження, що стосуються удосконалення правового регулювання екологічних обов‘язків фізичних осіб та практики застосування відповідного законодавства, є такі:
1. Сформульовано авторське визначення поняття екологічних обов‘язків фізичних осіб. Це встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов‘язаного суб‘єкта у його ставленні до природи, її ресурсів, процесів чи умов. Проаналізовано: а) взаємозалежність екологічних обов‘язків та екологічних прав, які разом формують ключові елементи еколого-правового статусу фізичної особи; б) співвідношення правових (юридичних) екологічних обов‘язків, що базуються на вимогах закону чи договору, та етичних екологічних обов‘язків, формування яких походить від внутрішнього відчуття людини в здійсненні добра, справедливості, осягнення власної духовної рівноваги. Етичні норми щодо природокористування глибоко вкорінені в свідомості нашого народу, а більшість з них покладено в основу формування правових норм.
2. Обґрунтовані та розглянуті класифікації екологічних обов‘язків за різними критеріями: за юридичною силою джерел, в яких вони закріплені, екологічні обов’язки можна поділити на конституційні, законодавчі, міжнародні та договірні; за сферою поширення виділяються загальні (закріплені в актах інтегрованого екологічного законодавства і поширюються на всіх фізичних осіб) та спеціальні екологічні обов’язки; за природою цих обов‘язків розрізняються майнові та немайнові екологічні обов‘язки; за формами реалізації екологічні обов’язки поділяються на такі, що реалізуються у формі дотримання (недопущення порушення обов’язків) і такі, що реалізуються у формі виконання (вимагають активних дій щодо реалізації обов’язку); за характером санкцій, що застосовуються у випадку порушення екологічних обов’язків, розрізняються такі, що захищаються адміністративно-правовими, кримінально-правовими, дисциплінарними, майновими засобами.
3. Проаналізовано терміни, які вживаються для індивідуалізації суб‘єктів екологічних обов‘язків (людина”, громадянин”, особа”, кожен”, кожна людина”, всі” тощо), їх співвідношення, правовий зв‘язок, сфера застосування.
Зроблено висновок про те, що в інтегрованому екологічному та природоресурсному законодавстві має місце термінологічна нечіткість у визначенні суб‘єктів екологічних обов‘язків. Більшість сформульованих тут екологічних обов‘язків адресовані до громадян”. Між тим дослідження змісту відповідних законодавчих положень дають підстави для висновку про те, що воля законодавця при формулюванні відповідних екологічних обов‘язків спрямована не тільки до громадян України, а й до більш широкого кола суб‘єктів, до кожної людини, що перебуває на території України, в тому числі іноземців та осіб без громадянства (апатридів). З огляду на зазначене, загальні екологічні обов‘язки людини, які закріплені більшістю актів екологічного законодавства, мають бути адресовані фізичним особам як суб‘єктам відповідних відносин. Саме такий суб‘єкт буде найбільш повно відповідати характеру відносин щодо закріплення та реалізації екологічних обов‘язків, охопить усіх суб‘єктів, які мають екологічні обов‘язки, включаючи іноземців, осіб без громадянства, фізичних осіб-підприємців.
Обгрунтовані пропозиції щодо заміни терміну громадянин” на фізичні особи” у певних статтях Закону України Про охорону навколишнього природного середовища” та в нормах інших законодавчих актів України, що регулюють відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища.
4. Проаналізована еволюція формування екологічних обов‘язків фізичних осіб на території України. В дисертації доведено, що ґенезу соціального регулювання екологічних обов’язків особи слід шукати в звичаях українського народу і звичаєвому праві України. При цьому звичаєве регулювання поєднувалося з правовим регулюванням. У дисертації обґрунтована періодизація розвитку правового регулювання обов‘язків фізичних осіб у даній сфері: 1) правове регулювання обов’язків фізичних осіб у сфері природокористування за Руською правдою (охоплює період від початку XI ст. до 1529 року.); 2) правове регулювання обов’язків фізичних осіб у сфері природокористування за Литовськими статутами (1529 р. - 1842 р.); 3) закріплення екологічних обов’язків фізичних осіб у пам’ятках кодифікації малоросійського права (з середини XVIII - до поч. XIX ст.) (цей період за хронологією є складовою частиною попереднього, проте характеризується появою нових джерел права, що дає підстави для виділення цього періоду як самостійного); 4) середина XIX ст. початок XX ст. (дорадянський період); 5) радянський період (1917-1991 р.); 6) сучасний період (від прийняття Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища до цього часу).
В роботі зроблено висновок, що правове регулювання обов’язків фізичних осіб у сфері природокористування на території України протягом тривалого історичного періоду становить єдину правову традицію.
5. Автором проаналізовано зміст правового механізму реалізації екологічних обов‘язків фізичних осіб. Цей механізм є складовою загального механізму правореалізації і як такий із урахуванням особливостей сфери правового регулювання може розглядатися як визначені у законодавстві умови, способи, вимоги щодо практичного застосування правових екологічних обов‘язків та гарантії такого застосування. У дисертації розроблено класифікацію норм за напрямками регулювання відповідних суспільних відносин, а саме: норми, що регулюють суспільні відносини, котрі виникають у зв‘язку: а) з діяльністю, яка несе на собі ризик виникнення небезпеки для довкілля, здоров‘я людини; б) з експлуатацією, споживанням корисних властивостей природних ресурсів; в) із виконанням відповідними суб‘єктами приписів законодавства щодо організації та здійснення функцій управління у даній сфері, за допомогою яких упорядковується процес природокористування.
6. Доведено, що способи реалізації екологічних обов‘язків фізичних осіб обумовлені регулятивно-статичними та регулятивно-динамічними функціями права. Так, регулятивно-статичний спосіб передбачає застосування обмежень (заборон) на певні дії, які покладають на фізичних осіб обов‘язок утримуватися від вчинення дій, котрі суперечать нормам екологічного права. Регулятивно-динамічний спосіб базується на застосуванні дозволів та зобов‘язань, які вимагають від відповідних суб‘єктів здійснення певних активних дій у визначених межах. Безпосередньо механізми реалізації екологічних обов‘язків фізичних осіб визначаються у контексті правового регулювання певних видів використання тих чи інших природних ресурсів (загального та спеціального природокористування).
7. З огляду на те, що при здійсненні загального природокористування необхідно додержуватися відповідних обмежень, а також певну неупорядкованість у визначенні цих обмежень в законодавстві, у дисертації аргументується необхідність упорядкування (систематизації) норм, що передбачають зазначені обмеження й робляться відповідні рекомендації. Пропонується у Законі України Про охорону навколишнього природного середовища” змінити редакцію положення, що гарантує громадянам право загального природокористування за винятком обмежень, передбачених законодавством України” (ст. 38). Тут відсильна норма має бути замінена положенням, що безпосередньо визначатиме систему відповідних обмежень, що можуть накладатися: за способами природокористування; за ситуаціями, що створюють загрозу для життя і здоров‘я людини; за органами, що приймають рішення про введення обмеження на природокористування. За цією системою мали б визначатися й обмеження щодо загального природокористування в головних природоресурсних актах.
8. У дисертації аргументуються й пропозиції щодо удосконалення положень законодавства, що регулюють екологічні обов‘язки в умовах запровадження приватної власності на природні ресурси. Так, доведено, що з правом власника лісу надавати згоду на загальне лісокористування має поєднуватися його обов‘язок щодо дотримання певних екологічних вимог й інформування населення про встановлені обмеження (без цього вони мають визнаватися недійсними). У Водному кодексі України з метою захисту права загального водокористування мають бути передбачені положення, що: а) покладають на власників земель обов‘язок забезпечувати вільний прохід через їх територію громадян до тієї частини водних об‘єктів, які традиційно є місцями загального водокористування; б) зобов‘язують органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування й їх посадових осіб при визначенні місць розташування нових котеджних містечок, дач передбачати вільний доступ до водних об‘єктів, що за звичаєм, традиційно використовуються як місця загального водокористування.
9. Аналіз екологічних обов‘язків фізичних осіб у їх зв‘язку зі здійсненням спеціального природокористування дозволив зробити висновок про те, що вимоги щодо їх додержання отримали в законодавстві різну ступінь деталізації. В одних випадках вони мають достатньо загальний характер, лише орієнтують на бажаний результат, а отже надають свободу вибору рішення щодо застосування технологій чи способів природокористування головне вийти на необхідний результат, а в інших містять детальну регламентацію того, як здійснювати те чи інше природокористування. У першому випадку, механізм дії відповідних вимог пов‘язаний, як правило, із застосуванням екологічних стандартів та нормативів, які визначають параметри допустимих впливів господарської діяльності на довкілля. У випадках, коли існують давні традиції у природокористуванні та на основі практичного досвіду, рекомендацій науки склалися ефективні технології (способи) раціонального користування природними ресурсами, застосовуються ретельно регламентовані правила природокористування.
На основі дослідження правового забезпечення екологічних нормативів було зроблено висновок про необхідність його удосконалення з метою усунення безсистемності та певних розбіжностей у їх визначенні на законодавчому рівні. З огляду на те, що сьогодні на порядок денний поставлено питання про розроблення та прийняття Екологічного кодексу України, у ньому варто було б виділити спеціальний розділ, присвячений визначенню системи екологічного нормування.
10. Сформульовано визначення правових гарантій забезпечення реалізації екологічних обов‘язків (це правові умови і засоби забезпечення реалізації обов‘язків фізичних осіб) та розроблена їх класифікація. З урахуванням практичної спрямованості та інших ознак цих гарантій виділені ідеологічні, організаційні, економічні та контрольні гарантії.
11. Обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення:
1) правового регулювання ліцензійної діяльності, яке має суттєве значення для забезпечення реалізації екологічних обов‘язків. На даний час серед численних нормативно-правових актів, що регламентують ліцензійну діяльність у даній сфері, немає жодного, який би системно врегулював ліцензійну діяльність у даній сфері. Тому є сенс підтримати пропозицію щодо визначення у Законі України Про охорону навколишнього природного середовища” поняття екологічне ліцензування” та основних засад здійснення ліцензування видів діяльності, що пов‘язані зі спеціальним використанням природних ресурсів, небезпечними впливами на довкілля і стосуються екологічних інтересів особи, держави та суспільства в цілому”. Також на рівні Кабінету Міністрів України доцільно прийняти Положення про екологічне ліцензування, у якому системно й детально було б регламентовано порядок екологічного ліцензування з урахуванням особливостей галузей його застосування й здійснення екологічно небезпечних видів діяльності;
2) законодавчого забезпечення економічного стимулювання природоохоронної діяльності з метою посилення його впливу на реалізацію екологічних обов‘язків фізичними особами. Переважна більшість заходів економічного стимулювання природоохоронної діяльності фізичних осіб, передбачених ст. 48 Закону України Про охорону навколишнього природного середовища”, не отримали відповідних механізмів реалізації. Ці суб‘єкти екологічних відносин випадають у деяких випадках з числа осіб, на яких розповсюджується дія тих чи інших нормативно-правових актів, що визначають відповідні механізми. Тому важливим завданням удосконалення законодавчого регулювання економічного стимулювання природоохоронної діяльності фізичних осіб є забезпечення переходу від декларування здійснення такого стимулювання до реального (конкретного) визначення механізмів економічного заохочення фізичних осіб щодо використання новітніх екологічно чистих технологій, устаткування;
3) законодавства про екологічну освіту, яке відіграє суттєву роль у формуванні у фізичних осіб належного відношення до свої екологічних обов‘язків. Важливим завданням тут є розробка й прийняття Закону України Про екологічну освіту”. Цей закон має визначити в якості пріоритетного педагогічного завдання формування екологічної культури населення, закріпити систему екологічної освіти та виховання в Україні, принципи її організації.
12. З метою посилення ефективності екологічного законодавства у забезпеченні додержання екологічних обов‘язків у дисертації аргументується необхідність прийняття Закону України „Про екологічний контроль”. У ньому мають бути визначені загальні принципи такого контролю, усі суб‘єкти, що мають контрольні повноваження у даній сфері, основні форми, напрямки та порядок його здійснення, а також заходи реагування контролюючих органів на порушення екологічного законодавства, у тому числі фізичними особами. Цей закон має усунути розпорошеність законодавства про екологічний контроль, зробити більш доступним відповідне законодавство для сприйняття громадськістю.
У роботі також доводиться необхідність систематизації норм про громадський екологічний контроль. У Законі України Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 36) слід усунути надто вузьке визначення даного контролю (здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища), врахувати, що його форми є досить різноманітними (громадські експертизи, консультації, участь в оцінці впливу на довкілля, звернення до органів державної влади про забезпечення усунення порушень екологічного законодавства з боку певних осіб, як юридичних, так і фізичних, тощо) й здійснюватися він може не тільки громадськими інспекторами, а й громадськістю в цілому, включаючи об‘єднання громадян та окремих громадян.
13. Дослідження заходів реагування на порушення фізичними особами екологічних обов‘язків (пов‘язані із застосуванням певних видів юридичної відповідальності) показало необхідність удосконалення їх правового забезпечення. Так, у Законі України Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 68) надто загально та фрагментарно передбачена відповідальність за порушення вимог щодо використання природних ресурсів (за: перевищення лімітів та порушення інших вимог використання природних ресурсів; самовільне спеціальне використання природних ресурсів; порушення строків внесення зборів за використання природних ресурсів п.п. ”ж”, з”, и”). Великий масив правопорушень у сфері природокористування лишився поза увагою цього Закону, а отже, він не виконує повною мірою свої інформаційно-регламентуючі функції, не забезпечує системний (комплексний) підхід до встановлення відповідальності у даній сфері. Щоб уникнути цього, до ст. 68 Закону України Про охорону навколишнього природного середовища” доцільно додатково включити склади таких правопорушень:
- нецільове використання природних ресурсів;
- невиконання обов‘язків щодо приведення природних ресурсів у стан, придатний для використання за призначенням;
- приховування від обліку та реєстрації, а також перекручення даних про стан земель та інших природних ресурсів;
- знищення захисних насаджень;
- заготівля (використання) природних ресурсів способами, що негативно впливають на їх відтворення та стан довкілля, тощо.
Практика свідчить про необхідність розширення сфери застосування такого запобіжного адміністративного заходу, як попередження. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачене його застосування за такі екологічні проступки, як самовільна переуступка права користування об‘єктами тваринного світу (ст. 50), недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря (ст. 79), порушення законодавства про захист рослин (ст. 83-1). Є сенс передбачити попередження як захід реагування на екологічні правопорушення в усіх статтях КпАП України, із метою розширення можливостей здійснювати запобіжний вплив на фізичних осіб, в тому числі підприємців, які є суб‘єктами природоохоронних відносин. Потребують систематизації норми, що регламентують у випадках порушення вимог екологічного законодавства застосування обмеження, припинення, зупинення об‘єктів чи робіт. Для цього слід у Законі України Про охорону навколишнього природного середовища” визначити основні положення щодо застосування цього заходу стосовно фізичних та юридичних осіб, які користуються (у власності яких є) об‘єктами, експлуатація яких із порушенням екологічних та санітарно-гігієнічних вимог є небезпечною для людини та довкілля. Детально відповідне питання має бути врегульовано у Положенні про припинення діяльності, що здійснюється з порушенням вимог законодавства щодо безпеки довкілля, життя та здоров‘я людини, яке має затверджуватися Кабінетом Міністрів України.
Доцільно об‘єднати в одну статтю ті статті Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 188-5; ст. 188-11; ст. 188-12; ст. 188-15; ст. 188-16; ст. 188-18), що встановлюють відповідальність за невиконання законних вимог органів, які здійснюють державний контроль (нагляд) за дотриманням законодавства щодо забезпечення безпеки. Це дозволить усунути розбіжності у визначенні розмірів адміністративних штрафів за даного роду правопорушення, зменшить кількість норм, що регламентують однорідні питання.
Аналіз складів екологічних адміністративних правопорушень (гл. 7 КпАП України) указує, що в них практично не використовується така ознака, як повторність (винятком є ст. 85 КпАП України, яка передбачає посилену відповідальність за повторне порушення правил полювання). Тож, можна неодноразово впродовж певного періоду вчиняти порушення екологічних вимог, не відчуваючи від того ніякого посилення адміністративної відповідальності. Варто за повторне скоєння адміністративних правопорушень у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів передбачити підвищення розмірів адміністративних штрафів в усіх випадках у декілька разів.
Доцільно переглянути склади екологічних злочинів (розділ VIII КК України ) із метою деталізації й конкретизації їх кваліфікуючих ознак. Це, зокрема, стосується відповідальності за незаконне полювання (ст..248), незаконну порубку лісу (ст..246), незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст..249) тощо. У кримінальному законодавстві України доцільно врахувати й деякі положення законодавства Європейського Союзу з питань кримінально-правової охорони довкілля, які мають посилити гарантії дотримання фізичними особами та іншими суб‘єктами екологічних відносин правових вимог із питань екологічної безпеки та охорони природних ресурсів. Це, зокрема, стосується криміналізації діянь, пов‘язаних із незаконною торгівлею озоноруйнуючими речовинами (Україна є учасницею міжнародних угод із питань охорони озонового шару й відповідно до них регламентує експорт, імпорт, виробництво та використання озоноруйнуючих речовин) та видами дикої флори і фауни чи їхньою частиною, які захищаються національним правом із метою недопущення їхнього вимирання, що передбачено Рамковим рішенням Ради ЄС Про кримінально-правову охорону навколишнього середовища” (2003/80/ЮВС, 27 січня 2003 р.).
Потребує удосконалення й правове регулювання порядку визначення розмірів екологічної шкоди. Зокрема, слід відмовитися від відомчого підходу у регламентації відповідних відносин й встановити правило, за яким визначення розміру стягнень за збитки, заподіяні порушеннями екологічного законодавства, має здійснюватися на основі законів актами Кабінету Міністрів України, а відомче регулювання зазначених питань має носити лише інструктивно-методичний характер.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АлексеевС.С. Теория права / С.С.Алексеев. М.: Юрист, 1994. 224с.
2.БобровникС.В. Правове регулювання суспільних відносин та реалізація права / С.В.Бобровник // Правова держава: щорічник наукових праць. 1996. Вип.7. С.103108.
3.БобровникС.В. Обов’язок юридичний / С.В.Бобровник // Юридична енциклопедія: У 6- ти томах / редкол.: Ю.С.Шемшученко (гол. ред.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. . Т. 4.: Н-П. 2002. С.226.
4.БусуйокД.В. Обмеження прав на землю за законодавством України / Д.В.Бусуйок; [за заг. ред. П.Ф.Куличина]; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. К.: Юрид. думка, 2006. 143с.
5.Водний кодекс Української РСР від 9 червня 1972 р. / Верховна Рада УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. 1972. №24. Ст.200.
6. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1995. №24. Ст.189.
7. ГавришС.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства / С.Б.Гавриш. К.: Книга, 2002. 634с.
8. ГерасименкоЮ.В. Иностранцы: понятие и содержание их конституционно-правового статуса: лекция / Ю.В.Герасименко. Омск: Юридический институт МВД России, 1996. 28с.
9. ГетьманА.П. Процессуальные нормы и отношения в экологическом праве / А.П.Гетьман Х.: Основа, 1994. 134с.
10. ГоличенковА.К. Экологический контроль: теорія, практика правового регулюрования / Александр Константинович Голиченков М.: Изд-во МГУ, 1992. 136с.
11. Головченко В.В. Деякі тенденції розвитку масової правосвідомості / В.В.Головченко // Правова держава: щорічник наукових праць. 1994. Вип.5. С.7677.
12. Даль В. Толковый словарь живаго великорусскаго языка: 2-е изд. / В.Даль СПб. М.: издание книгопродавца-типографа М.О.Вольфа, 1880. . Т.ІІ. 1881. 640с.
13. Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию: [утв. Конференцией ООН по окружающей среде и развитию 314 июня 1992 года в Рио-де-Жанейро] / Организация Объединенных Наций // Международное публичное право. Сборник документов. В 2-х т. / сост. и авт. вступ. ст. К.А.Бекяшев, А.Г.Ходаков. Т.2. М.: БЕК,1996. С. 135138.
14. Декрет второго Всероссийского съезда Советов «О земле» от 8февраля 1917 г. / Всероссийский съезд Советов // Декреты Советской власти. Т.I. М.: Гос.изд-во полит. литературы, 1957. С.1718.
15. Декрет Ради Народних Комісарів Української РСР від 26 лютого 1919 р. «Про охорону лісів» / Рада Народних Комісарів Української РСР // ЗУ УРСР. 1919. № 16. Ст. 176.
16. ДеркачА.Л. Організаційно-правові аспекти контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки: дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Андрій Леонідович Деркач. К., 2007. 230с.
17. Дубовик О.Л. Экологическое право / О.Л. Дубовик М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. 584 с.
18. Екологічне право України. Академічний курс: підручник / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Юридична думка, 2005. 848 с.
19. Шевчук В.Я Екологічне управління: підручник / В.Я.Шевчук, Ю.М.Саталкін, Г.О.Білявський, В.М.Навроцький. К.: Либідь, 2004. 432с.
20. Єремеєва Н.В. Матеріальна відповідальність за екологічну шкоду / Н.В Єремеєва // Економіко-правові питання екології. К., 1996. 125 с.
21. Єрофеєв М.І. Охорона навколишнього природного середовища в умовах переходу до ринку (економіко-правовий аналіз) / М.І. Єрофеєв // Юридичний вісник (Одеса). 1995. №2. С.98102.
22. Єрофеєв М.І. Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища / М.І.Єрофеєв // Економіко-правові питання екології. К., 1996. С. 7-37.
23. Єрофеєв М.І. Лімітуваня в галузі природокористування / М.І. Єрофеєв // Екологічне право України. Академічний курс: підручник / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Юридична думка, 2005. 848 с
24. Жевлаков Э.Н. Экологические преступления: понятие, виды, проблемы ответственности: автореф. дис. на соискание ученой степени докт. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Э.Н.Жевлаков. М., 1991. 52с.
25. Завгородня В.М. Майнова відповідальність за порушення лісового законодавства: дис. кандидата юрид. наук: 12.00.06 / Завгородня Владислава Миколаївна. К., 2003. С.99.
26. Закон «Про охорону природи Української РСР» від 30 червня 1960р. / Верховна Рада УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. №23. Ст.175.
27. Закон УРСР «Про охорону атмосферного повітря» від 27 листопада 1981 р. / Верховна Рада УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. 1981. №49. Ст.833.
28. Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1991. №41. Ст.546.
29. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1992. №34. Ст.502.
30. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1993. №52. Ст.490.
31. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1994. №27. Ст.21.
32. Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1995. №27. Ст.198.
33. Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 9 лютого 1995 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1995. №14. Ст.91.
34. Закон України «Про екологічну експертизу» 9 лютого 1995 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1995. №27. Ст.198.
35. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1997. №24. Ст.170.
36. Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1998 №22. Ст.115.
37. Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1998. №36-37. Ст.242.
38. Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1998. №46-47. Ст.280.
39. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1999. №20-21. Ст.190.
40. Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1999. №22-23. Ст.198.
41. Закон України «Про металобрухт» від 5 травня 1999 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1999. №25. Ст.212.
42. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 6 липня 1999 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 1999. №34. Ст.296.
43. Закон України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2000. №11. Ст.90.
44. Закон України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону» від 10 лютого 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2000. №13. Ст.99.
45. Закон України «Про мисливське господарство і полювання» від 22 лютого 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2000. №18. Ст.132.
46. Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2000. №42. Ст.348.
47. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2000. №50. Ст.435.
48. Закону України «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання» від 19 жовтня 2000 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2001. №1. Ст.1.
49. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2001. №13. Ст.65.
50. Закон України «Про автомобільний транспорт» від 5 квiтня 2001 року / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2001. №22. Ст.105.
51. Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07 червня 2001 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2001. №33. Ст.175.
52. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» в ред. від 21 червня 2001 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2001. №48. Ст.252.
53. Закон України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2002. №14. Ст.97.
54. Закон України «Про судоустрій в України» від 7 лютого 2002 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2002. №27-28. Ст.180.
55. Закон України «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2002. №30. Ст.201.
56. Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2003. №36. Ст.282.
57. Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2003. №39.