РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ У ПЕДАГОГІЧНИХ ІНСТИТУТАХ УКРАЇНИ (1934-1958 рр.)

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Полтавський національний педагогічний університет
імені В.Г. Короленка

УДК: 378.22 : 93/94 (477) «1934/1958» (043.5)

КРАВЧЕНКО ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ

РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ У ПЕДАГОГІЧНИХ ІНСТИТУТАХ УКРАЇНИ (1934-1958 рр.)

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук
зі спеціальності 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК
доктор педагогічних наук,
професор
Год Борис Васильович

Полтава – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………..
5
РОЗДІЛ I. ПІДГОТОВКА ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ У ПЕДАГОГІЧНИХ ІНСТИТУТАХ УКРАЇНИ У 1934-1958 рр. ЯК ПРОБЛЕМА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ……………………………………..…………...….

17
1.1. Методологічні засади та ступінь розробленості проблеми дослідження………………………………………………......
17
1.2.
Світовий та вітчизняний досвід професійної підготовки вчителя історії – підґрунтя розвитку педагогічної майстерності фахової групи і педагогічних працівників……………………………………………….…..

40
1.3. Загальна, спеціальна та спеціалізована нормативно-правова база як основа підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних інститутах обраного періоду...……………………………………………….…….

63
Висновки до першого розділу ……………………..…….… 81
РОЗДІЛ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ У ПЕДАГОГІЧНИХ ІНСТИТУТАХ УКРАЇНИ У 1934-1958 рр………………………………………………………..

85
2.1. Професійно-ідентифікувальний етап розвитку підготовки вчителя історії (1934-1940 рр.)…………………………..…
86
2.2. Пошуково-відновлювальний етап розвитку професійної підготовки вітчизняного вчителя історії (1941‒1947 рр.)…………………………………..…………...

107
2.3. Організаційно-формувальний етап розвитку професійної підготовки вчителя історії (1948-1952 рр.)………………...
126

2.4. Системно-уніфікувальний етап розвитку професійної підготовки вчителя історії (1953-1958 рр.)………………..
152
Висновки до другого розділу ……………….………………… 166
РОЗДІЛ III. ВИКОРИСТАННЯ ІДЕЙ ТА ДОСВІДУ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ ДОСЛІДЖУВАНОГО ПЕРІОДУ В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ………………………………………...

170
3.1. Актуальні аспекти розвитку педагогічної майстерності вчителя історії у 1934-1958 рр…………………….………...
170
3.2. Упровадження результатів дослідження у сучасній системі професійної підготовки фахівців гуманітарних напрямків………………………………………………….….

186
Висновки до третього розділу …………………………..……. 193
ВИСНОВКИ………………………………………………………………...… 197
ДОДАТКИ ………………………………………………………….................... 201
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………..……………… 262

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
ВКВШ – Всесоюзний комітет у справах вищої школи
ВКП (б) – всесоюзна комуністична партія (більшовиків)
ВНЗ – вищий навчальний заклад
КПРС – комуністична партія Радянського Союзу
РНК – Рада Народних Комісарів
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

ВСТУП
Актуальність проблеми дослідження. Глибокі економічні, соціальні, духовні зрушення, що відбуваються сьогодні в українському суспільстві, суттєво змінюють вимоги до рівня компетентності, інтелектуальних, загальнокультурних, моральних якостей учителя, а отже – змісту і технологій його професійної підготовки. Державною програмою «Вчитель» наголошується, що саме через діяльність педагога реалізується завдання зміцнення інтелектуального й духовного потенціалу нації, розвитку вітчизняної науки, збереження і примноження культурної спадщини українського народу. Концептуальні ідеї і положення щодо вдосконалення та розвитку педагогічної професійної освіти відображено у законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, Національній стратегії розвитку освіти України на період до 2021 року в умовах глобалізаційних викликів.
Особлива роль у сучасних освітніх процесах належить учителеві історії, професійна культура якого пов’язана з відродженням вітчизняної культури, плеканням історичної свідомості, загальнолюдських і національних цінностей. Поліфункціональна, багатоаспектна діяльність вчителя історії нині передбачає творче використання історичної спадщини, адже на нього суспільством покладено місію сприяння формуванню в молодої людини відчуття причетності до національної культури, традицій і звичаїв, прагнення до збереження історичної пам’яті про минуле як основу патріотичних почуттів. У цьому контексті актуалізуються історико-педагогічні аспекти професійної підготовки вчителя історії на різних її етапах, зростає потреба узагальнення її змістових та організаційних засад для виявлення сутності традиційних й інноваційних чинників педагогічної майстерності і предметно-методичної компетентності, визначення тих недоліків професійного формування фахівця, яких у майбутньому не потрібно повторювати.
Теоретико-методологічні засади професійної підготовки майбутнього вчителя для сучасної школи містяться у працях В. Андрущенка, І. Беха, А. Бойко, Б. Года, С. Гончаренка, І. Зязюна, В. Кременя, Н. Ничкало, В. Олійника, О. Савченко, О. Сухомлинської, Г. Щедровицького, В. Розіна, М. Ярмаченка та ін. [19; 36; 43; 67-69; 110; 161; 189; 211; 237]. Ефективні педагогічні технології та історичні чинники підготовки вчителів аналізуються у творах українських та російських учених А. Алексюка, В. Беспалька, Н. Дем’яненко, В. Майбороди, М. Романенка, А. Сбруєвої, С. Сисоєвої, М. Солдатенка, А. Хуторського та ін. [1; 14; 53; 130; 186; 193; 197; 206; 229]. Аспекти підготовки майбутнього вчителя історії розглядаються у працях Е. Андерсена, К. Баханова, Н. Гупан, Л. Задорожної, О. Караманова, Р. Костенко, О. Пометун, В. Мисана, В. Смолія, В. Снагощенко, А. Старєвої, П. Щербаня та ін. [10; 48; 61; 78; 91; 176; 142; 204; 205; 207; 238]. Необхідність використання історико-педагогічного та історико-краєзнавчого знання в процесі професійної підготовки вчителя історії обґрунтовано в сучасних наукових розвідках Т. Демиденко, А. Єрмоленко, М. Коваля, О. Лавріненка, М. Левківського, Р. Страдлінга та ін. [52; 57; 82; 120; 122; 208].
Однак у процесі аналізу комплексу праць з проблеми виявлено, що основні джерела, хоча й свідчать про її важливість та актуальність, проте висвітлюють потребу в більш глибокому осягненні та систематизації історико-педагогічних аспектів підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних вищих навчальних закладах. Науковий інтерес сучасних дослідників викликають зміст та організація такої підготовки у періоди її становлення як системи на засадах ідей універсалізації загальної середньої школи та професіоналізації вищої педагогічної освіти.
У зв’язку з цим поглиблюються соціально-педагогічні суперечності:
– між соціальним запитом на формування відповідальної, креативної, самодостатньої особистості вчителя історії та відсутністю об’єктивних знань про попередні етапи і чинники підготовки вчителя цього фаху;
– між об’єктивною потребою педагогічної науки і практики щодо теоретичного та практичного осмислення надбань і прогалин професійної підготовки вчителя історії у попередні періоди її становлення та недостатньою науковою систематизацією і теоретико-методичною розробленістю проблеми в сучасній педагогічній науці;
– між значним традиційним гуманістичним і ціннісно-освітнім потенціалом професіоналізму вчителя історії та необхідністю використання цього потенціалу у процесі сучасної модернізації професійної педагогічної і загальної середньої освіти.
Отже, актуальність проблеми, недостатня її розробленість у педагогічній теорії, гостра потреба практики, наявність соціально-педагогічних суперечностей обумовили вибір теми дослідження: «Розвиток професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.)».
Звʼязок наукової роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації пов’язана з науковою роботою Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка як складовою комплексної дослідницької теми кафедри культурології та методики викладання культурологічних дисциплін «Методолого-теоретичні основи та організаційно-методичні механізми модернізації вищої освіти Полтавщини» (державний реєстраційний № 0111U000702). Тема дисертації затверджена вченою радою Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 9 від 26 січня 2012 року) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 3 від 27 березня 2012 року).
Об’єкт дослідження: професійна підготовка вчителя історії.
Предмет дослідження: етапи розвитку професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України у 1934-1958 рр.
Мета дослідження – науково узагальнити етапи розвитку професійної підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних інститутах України у 1934-1958 рр. та актуалізувати історичний досвід підготовки фахівця в умовах сьогодення.
Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання дослідження:
1. Вивчити стан дослідженості проблеми підготовки вчителя історії у педагогічній теорії та практиці.
2. Систематизувати нормативно-правові засади, вітчизняний і зарубіжний досвід розвитку професійного формування вчителя історії як основу його підготовки у педагогічних інститутах означеного періоду.
3. Обґрунтувати етапи розвитку професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України1934-1958 рр.
4. Науково узагальнити актуальний досвід розвитку педагогічної майстерності як домінантної складової процесу професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України.
Концептуальна ідея дослідження полягає в тому, що професійна підготовка вчителя історії у вітчизняних педагогічних ВНЗ розглядається як цілеспрямований неперервний процес формування педагогічної майстерності і предметно-історичної компетентності особистості на засадах психолого-педагогічної зорієнтованості змісту навчальної і практичної діяльності, саморозвитку і самовдосконалення фахівця впродовж життя. Це вимагає врахування історичного досвіду розвитку системи підготовки вчителя історії на всіх етапах її існування, виявлення методологічних, теоретичних і технологічних чинників її вдосконалення.
Період 1934-1958 рр. у розвитку системи підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України має розглядатися як складний, заідеологізований, утруднений військовими діями й обставинами післявоєнної відбудови народного господарства, проте важливий у сенсі формування специфічних ознак фахівця: гуманістичної зорієнтованості на особистість учня; відповідальності за реалізацію соціально-політичних ідей та ідеалів; глибокої предметної компетентності, що об’єднувала в собі знання, окрім історії, низки інших гуманітарних дисциплін і досвід їх практичного застосування у навчально-виховному процесі. Основи підготовки саме такого вчителя історії були закладені в педагогічних інститутах України обраного для дослідження періоду. Педагогічні інститути як типові заклади підготовки вчителя забезпечили поетапне становлення і розвиток тих наукових і технологічних чинників (змісту навчальних дисциплін, системи дослідницької діяльності викладачів і студентів, експертних методів періодичного й підсумкового оцінювання знань, педагогічних і виробничих практик фахівців тощо), які є традиційними та актуальними в сучасній системі підготовки вчителя історії.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1934-1958 рр. Це період значних змін у системі вітчизняної освіти, коли універсалізація змісту й організаційно-педагогічних засад історичної освіти у середній школі, пошук її оптимальної структури (на фоні посилення процесів ідеологізації, політизації, тотального репресивного контролю партійно-державних органів) неминуче й поетапно стимулювали становлення системи професійної кваліфікації педагогічних кадрів, яке супроводжувалося професіоналізацією педагогічної підготовки вчителя історії, поглибленням її психолого-педагогічного, предметно-методичного і практико-зорієнтованого компонентів. Нижня межа періоду (1934 р.) – зумовлена перетворенням у 1933-34 рр. педагогічних інститутів в основні навчальні заклади професійної підготовки вчителів та прийняттям постанови ЦК ВКП(б) «Про викладання громадянської історії в школах»; верхня (1958 р.) – переходом на обов’язкове восьмирічне навчання учнів та суттєвими змінами в структурі вищої педагогічної освіти вчителя історії, зумовленими законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти СРСР», який спричинив вихід у світ низки підзаконних актів, що ними вводився п’ятирічний термін підготовки фахівців у педагогічних інститутах та остаточно закріплювалося існування подвійних учительських спеціальностей.
Методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання; вчення про людину як біосоціальну цілісність, задану певною особистістю й соціальними системами; положення про діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів та їх вивчення в конкретно-історичних умовах; науковий плюралізм в оцінці педагогічних персоналій та ідей.
У процесі дослідження застосовано сучасні наукові підходи до вивчення педагогічних проблем: загальнопедагогічні (особистісний, особистісно-соціальний, особистісно-діяльнісний, культурологічний, аксіологічний, компетентнісний) та історико-педагогічні (феноменологічний, герменевтичний, парадигмальний, цивілізаційний), принципи об’єктивності, науковості, історизму, елективності, суб’єктивності та доказовості.
Теоретичну основу дослідження становлять: концептуальні положення державних документів у сфері освіти – Закон України «Про освіту», Закон України «Про вищу освіту», Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року; наукові підходи дослідників історії педагогіки до специфіки висвітлення проблематики професійної педагогічної освіти (В. Беспалько, Ю. Бабанський, Є. Бондаревська, Н. Гупан, Н. Дем’яненко, В. Майборода, А. Макаренко, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська, Н. Побірченко, М. Ярмаченко та ін. [14; 8; 20; 49; 53; 128-130; 131; 212-214; 211]); праці, присвячені історії школи й педагогічної думки (Б. Влахопулов, О. Галай, Б. Год, Г. Корнетов, О. Лавріненко, В. Мисан, П. Каптерєв, О. Музиченко, В. Кравець, Л. Кругликов-Гречаний, Я. Кульжинський, Д. Лихачов, С. Нікітчина, А. Сбруєва та ін. [29; 32; 37-41; 90; 120-121; 141-144; 77; 95; 112; 117; 126; 155; 193-194]); роботи, у яких висвітлено сучасні проблеми освітньої галузі України (А. Бойко, І. Бех, Б. Год, І. Зязюн, Л. Кравченко, В. Лозова, Н. Ничкало, О. Савченко, Г. Троцко, Л. Штефан, П. Щербань та ін. [19; 17-18; 37-41; 67-69; 107; 127; 189-191; 236; 238-239]).
Методи дослідження. Відповідно мети та визначених завдань наукового дослідження використовувався комплекс взаємопов’язаних методів, зокрема: пошуково-бібліографічний і праксиметричний, які дозволили здійснити вивчення архівних матеріалів і бібліотечних каталогів, фондів і бібліографічних видань; історико-ретроспективний, що дав можливість проаналізувати зміст і напрями організації підготовки вчителя історії; порівняльно-зіставний, на основі якого проведено аналіз подій, відомостей і фактів, простежено розвиток процесу підготовки вчителя історії на різних її етапах; хронологічний, що забезпечив розгляд змісту й організації підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних інститутах у динаміці та часовій послідовності; соціологічний (відбір, класифікація та періодизація історичних фактів, опитування – письмове й усне, моделювання, локальний експеримент, прогнозування), що дало можливість здійснити актуалізацію досвіду підготовки вчителя історії, а також з’ясувати результативність вивчення авторського спеціалізованого навчального курсу «Професійна підготовка вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.)»; теоретичного узагальнення, за допомогою якого сформульовано й обґрунтовано висновки на основі результатів науково-пошукової роботи.
Джерельною базою дослідження стали: архівні матеріали про діяльність педагогічних інститутів Центральної України (фонди Державного архіву Полтавської області – ДАПО, Державного архіву Харківської області – ДАХО, Центрального державного історичного архіву у м. Києві – ЦДІАК України, архівів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка та Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди); нормативно-правові документи (постанови з’їздів і пленумів КПРС, партійно-державних органів, розпорядження загальнодержавних, республіканських і регіональних органів управління освітою, керівні документи педагогічних інститутів); матеріали наукової та періодичної преси (ж-ли «Борьба классов», «Исторический журнал», «Шлях освіти», «Радянська школа», «Учительская газета»); музею історії Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка; фонди Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки імені В.О. Сухомлинського, Харківської державної наукової бібліотека імені В.Г. Короленка, Полтавської обласної універсальної бібліотеки імені І.П. Котляревського, наукової бібліотеки Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка; монографії і наукові публікації провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблеми дослідження, матеріали наукових конференцій і публікацій у сучасній періодиці («Освіта», «Освіта України», «Педагогічна газета», «Рідна школа», «Управління освітою», «Вища школа», «Літопис авторефератів дисертацій» та ін.).
Організація та етапи дослідження. Дослідження тривало впродовж 2008-2012 років і мало три етапи:
на першому етапі (2008-2010) – теоретично осмислено проблему, розроблено програму дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, науковий апарат роботи; опрацьовано філософську, історичну, педагогічну і психологічну літературу з обраної теми; сформовано джерельну базу дослідження;
на другому етапі (2010-2011) – здійснювався історико-педагогічний аналіз архівних джерел, що дало змогу теоретично обґрунтувати етапи розвитку професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.), виявити тенденції її розвитку в досліджуваний період;
на третьому етапі (2011-2012) – здійснено узагальнення матеріалів дисертаційної роботи; апробовано та впроваджено авторський спецкурс «Розвиток професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.)»; сформульовано загальні висновки й визначено перспективи подальшого дослідження проблеми.
Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що в ньому:
– вперше конкретизовано поняття «професійна підготовка вчителя історії», на основі цілісного історико-педагогічного аналізу розвитку підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України 1934-1958 рр. виявлено й систематизовано основні теоретичні ідеї підготовки;
– обґрунтовано її періодизацію у єдності логічно зумовлених етапів (І – професійно-ідентифікувальний, ІІ – пошуково-відновлювальний, ІІІ – організаційно-формувальний, ІV – системно-уніфікувальний), схарактеризовано професійну підготовку вчителя історії у 30-50-х роках ХХ ст. як складний, змінний, утруднений військовими діями і післявоєнною відбудовою, але послідовний процес розвитку;
– розроблено сукупність критеріїв (динаміка соціокультурних і політичних процесів; стан системи загальної середньої і професійної педагогічної освіти; вдосконалення організаційно-педагогічних форм професійної підготовки вчителя історії) визначення хронологічних меж етапів підготовки;
– дістали подальшого розвитку основні теоретичні ідеї підготовки вчителя історії (соціальної детермінованості; особистісної, політичної, психолого-педагогічної зорієнтованості змісту навчальної діяльності; педагогічної майстерності та предметно-методичної компетентності; готовності особистості до професійної діяльності в складних умовах; поетапності розвитку системи підготовки), наукові підходи та напрями розробленості проблеми (історико-педагогічний, організаційно-педагогічний, ідеологічний, практико-методичний); визначено шляхи використання досвіду розвитку педагогічної майстерності вчителя історії обраного для дослідження періоду в сучасній системі професійної освіти.
Уведено в науковий обіг 56 маловідомих архівних документів.
Практичне значення роботи полягає у використанні її результатів, зокрема, спеціального навчального курсу «Розвиток професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.)», у процесі фахової підготовки студентів спеціальностей «Історія», «Культурологія», «Економіка» у ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації. Матеріали дисертаційного дослідження можуть слугувати при створенні підручників, навчальних посібників, у написанні курсових, дипломних, магістерських робіт, підготовці доповідей та наукових повідомлень, використовуватися при проведенні конференцій, педагогічних читань, семінарських занять з педагогіки, історії, політології, культурології, а також у роботі курсів підвищення кваліфікації вчителів історії в закладах післядипломної педагогічної освіти.
Основні положення дисертації впроваджено в навчальний процес Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (довідка № 6170/01-30/53 від 14.12.2012 р.), ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет» (довідка № 66-12-607 від 26.11.2012 р.), Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка (довідка № 01-09/5-504 від 21.11.2012 р.), Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського (довідка № 262 від 31.10.2012 р.)
Особистий внесок здобувача. У співавторстві написано дві статті. У праці з Б. Годом «Наукові підходи дослідження проблеми професійної підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних інститутах (1934–1958 рр.)» здобувачу належить визначення сукупності історико-педагогічних методолого-теоретичних підходів та обґрунтування теоретичних ідей щодо проблеми дослідження; у праці з Б. Скорик автором використано в дослідженні підходи вчених Григорʼєва-Нашого та Л. Кругликова-Гречаного до відбору й висвітлення краєзнавчого матеріалу саме вчителем історії.
Вірогідність результатів дослідження забезпечена теоретичною і методологічною обґрунтованістю його вихідних положень; відповідністю комплексу методів об’єктові, предметові, меті й завданням дослідження; аналізом значного масиву архівних матеріалів; поєднанням пошуково-бібліографічного, історико-ретроспективного, порівняльно-зіставного та хронологічного аналізу одержаних даних; позитивними результатами впровадження результатів дослідження в освітню практику.
На захист виносяться положення:
‒ професійна підготовка вчителя історії у педагогічних інститутах України 1934-1958 рр. є складним, заідеологізованим, утрудненим військовими діями й обставинами післявоєнної відбудови народного господарства, проте системним, поетапно вдосконалюваним, прогресивним процесом формування фахівця з особистісними ознаками гуманістичної зорієнтованості, соціальної відповідальності, предметно-історичної компетентності і педагогічної майстерності;
‒ визначений для дослідження період містить чотири логічні етапи розвитку підготовки вчителя історії: І ‒ професійно-ідентифікувальний (1934-1940 рр.); ІІ ‒ пошуково-відновлювальний (1941‒1947 рр.); ІІІ ‒ організаційно-формувальний (1948-1952 рр.); ІV ‒ cистемно-уніфікувальний (1953-1958 рр.), між якими існує неперервний звʼязок і взаємозумовленість наскрізними ознаками педагогічної майстерності й предметно-методичної компетентності вчителя історії, що є актуальними і в сучасній системі професійної педагогічної освіти.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації репрезентовано в наукових публікаціях автора, а також обговорено на науково-практичних конференціях: міжнародних – «Андрагогіка в системі педагогічних наук: методологія, теорія, практика» (Полтава, 2011); «Самоосвіта та розвиток емоційного інтелекту як фактор удосконалення педагогічної майстерності вчителя» (Київ – Полтава – Миргород, 2011); «Упровадження інновацій як чинник єдності педагогічної теорії та освітньої практики» (Полтава, 2012); всеукраїнських – «Філософсько-освітні і мистецькі проблеми сучасної культурології України» (Полтава, 2008), «Духовна культура особистості в системі соціального регулювання суспільства» (Полтава, 2011), «Актуальні проблеми підготовки фахівців у вищій школі» (Слов’янськ, 2012), «Вища педагогічна освіта України: історичний досвід та сучасні євроінтеграційні процеси» (Глухів, 2012); регіональних – «Духовна діяльність особистості як основа пошуків культурної ідентичності у світових модернізаційних процесах» (Полтава, 2008), «Культурологічні сценарії діяльності особистості» (Полтава, 2010), «Культура і духовність молоді як проблема педагогічної освіти» (Полтава, 2011), «Наука як компонент духовної культури особистості» (Полтава, 2011), «Культурні індустрії в Україні у контексті глобалізації» (Полтава, 2012).
Публікації. Результати дослідження висвітлено в 11 наукових публікаціях, з них 7 опубліковано у наукових фахових виданнях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списка використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 291 сторінку, із них 200 – основного тексту; 16 додатків та 9 таблиць. Список використаних джерел містить 305 найменувань, з них 5 іноземною мовою.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації вперше здійснено комплексний аналіз проблеми розвитку професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України у 1934-1958 рр., що посприяло вирішенню наукового завдання, яке полягає в систематизації теоретичних ідей, науковому узагальненні етапів розвитку професійної підготовки вчителя історії у вітчизняних педагогічних інститутах України у 1934-1958 рр. та актуалізації досвіду підготовки фахівця в умовах сьогодення. Реалізовані мета й завдання дослідження дозволяють зробити висновки, що мають теоретичне і практичне значення.
1. Вивчення стану дослідженості проблеми підготовки вчителя історії у педагогічній теорії та практиці дало змогу виокремити основні напрями її розробленості (історико-педагогічний, організаційно-педагогічний, ідеологічний, практико-методичний) та обґрунтувати доцільність використання у процесі дослідження провідних ідей і положень комплексу методолого-теоретичних підходів: загальнопедагогічних (особистісного, особистісно-соціального, особистісно-діяльнісного, культурологічного, аксіологічного, компетентнісного) та історико-педагогічних (феноменологічного, герменевтичного, парадигмального, цивілізаційного). Визначено основні групи джерел: нормативні документи загальнодержавного значення з проблем розвитку школи, викладання історії та підготовки вчителя; науково-педагогічні та історичні праці вчених обраного періоду і сучасності з проблеми; методичні праці, підручники, посібники з викладання історії обраного періоду дослідження; публікації всесоюзних і українських історичних та педагогічних журналів і газет; матеріали державних архівів та архівів провідних педагогічних інститутів, у яких проводилася підготовка вчителів історії в обраний для дослідження період, сучасні публікації краєзнавців, пошуковців з питань історії педагогічної освіти в цілому та підготовки вчителя історії зокрема. У процесі аналізу комплексу джерел доведено, що проблема підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України у 1934-1958 роках ХХ ст. досліджувалася фрагментарно, з позицій офіційної історіографії та ідеологічної точки зору; у сучасній вітчизняній історико-педагогічній науці відсутні системні праці з її вирішення.
2. У ході пошуково-бібліографічного, історико-ретроспективного, порівняльно-зіставного аналізу в межах проблеми дослідження систематизовано нормативно-правові засади (комплекс законодавчих актів, розпоряджень, постанов, рішень партійних і державних органів стосовно розвитку системи освіти в цілому і професійної підготовки вчителя зокрема), сукупність документів (спеціальних і спеціалізованих професійних), визначено ідеї та тенденції вітчизняного досвіду підготовки вчителя історії у навчальних закладах педагогічного спрямування. До ідей вітчизняного досвіду підготовки вчителя історії на етапах, що передували досліджуваним, віднесено: університетський або семінаристсько-педагогічний її характер; поступову ідеологізацію; потужну реалізацію надбань соціальної педагогіки; культурологічну спрямованість підготовки вчителя історії у 20-і роки ХХ ст. Світовими тенденціями підготовки вчителя історії були: потужне зростання впливу реформаторської педагогіки на шкільну історичну освіту й підготовку вчителя історії на почачтку ХХ ст., тлумачення сутності навчання і виховання як процесу підготовки дитини до життя та бачення ролі вчителя історії як особистості, що спрямовує достатню самодіяльність дитини у цьому процесі; реалізація у підготовці вчителя історії ідеї актуалізації внутрішніх чинників процесу пізнання. Провідними вітчизняними тенденціями визначено: зародження у 1917-1920 рр. і збереження у подальшому традицій української школи і викладання історії України в школах республіки; культурологічна спрямованість основних історичних і суспільствознавчих шкільних курсів; стимулювання інтересу вчителя історії до народознавчого і краєзнавчого матеріалу; посилення в складних умовах частої зміни змісту програм і відсутності навчальних книг, уваги до самоосвітньої діяльності і саморозвитку педагогічної майстерності вчителя історії.
3. У ході теоретичного експерименту, побудованого на аналізі, систематизації й узагальненні комплексу архівних матеріалів Полтавського, Київського, Харківського, Ворошиловградського та інших. педагогічних інститутів України, що відносяться до періоду 1934-1958 рр., визначено етапи розвитку професійної підготовки вчителя історії, обґрунтовано їхню сутність і провідні теоретичні та практичні надбання:
І (1934-1940 рр.) – професійно-ідентифікувальний, коли індикаторами визначення професії вчителя історії середньої школи стали: нормативний (професія ототожнювалася з кваліфікацією); психолого-педагогічний (об’єднання психологічного, педагогічного та історичного змісту підготовки); предметно-методичний (переважання методичних аспектів підготовки вчителя історії для початкової, середньої і середньої спеціальної освіти); соціокультурний (панувала ідеологічна заангажованість, що негативно впливало на зміст історичної освіти);
ІІ (1941-1947 рр.) – пошуково-відновлювальний, у єдності двох періодів – воєнного (1941-1943 рр.), коли вчені Інституту історії АН УРСР отримали можливість зайнятися проблематикою визвольної боротьби українського народу в різні історичні епохи та збагатили історичну науку низкою вагомих праць, та періоду післявоєнної відбудови (1944-1947 рр.), коли відбулося поступове відновлення освітньої системи, налагодження навчально-виховної роботи, пошук матеріальних і кадрових резервів для забезпечення ефективної підготовки вчителя історії;
ІІІ (1948-1952 рр.) – організаційно-формувальний, на якому спостерігається формування традиційно важливих для системи професійної освіти країни чинників підготовки вчителя історії – навчальних і виробничих практик; ефективного контролю знань у вигляді державних екзаменів; студентської науково-дослідницької роботи засобами наукових гуртків, виконання курсових робіт, участі в конкурсах студентських наукових робіт тощо; стійка увага колективів викладачів до організації систематичної самостійної роботи студентів з першоджерелами, підручниками, посібниками, додатковою літературою;
ІV (1953-1958 рр.) – системно-уніфікувальний, коли утворилася уніфікована (єдина, спільна) для всієї країни система підготовки вчителя історії на основі однакових навчальних планів, програм, підручників тощо; продовжують розвиватися традиції організації виробничої та навчальної практик майбутніх учителів історії, науково-дослідницької роботи викладачів і студентів.
4. Наукове узагальнення актуального досвіду розвитку педагогічної майстерності як домінантної складової процесу професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України у 1934-1958 рр. дало змогу визначити основні напрями його впровадження в сучасній національній системі педагогічної освіти: інтеграційний, що полягає у збагаченні зв’язків фахової підготовки вчителя історії з іншими напрямами підготовки; гуманістичний, що вимагає реалізації людиноцентристської сутності підготовки; когнітивно-інтелектуальний, що передбачає вдосконалення наукового апарату для подальшого розвитку професійної підготовки вчителя історії як самостійної сфери педагогічного знання; компетентнісний, що стимулює збагачення змісту освітнього процесу підготовки з урахуванням комплексу соціокультурних факторів упливу на особистість майбутнього вчителя історії.
Виконана робота повністю не вичерпує проблеми професійної підготовки вчителя історії у педагогічних інститутах України (1934-1958 рр.). До перспективних напрямів належать: дослідження еволюції змісту діяльності фахівців з наукової роботи; виявлення комплексу професійно-педагогічних характеристик особистісних якостей учителя історії у даний період.

Список використаних джерел
1. Антонова О. Є. Підготовка майбутнього вчителя до роботи з обдарованими учнями як складова його професійної компетентності [Елетронний ресурс] / Антонова О. Є. – Режим доступу: http://studentam.net.ua/content/view/7879/ (дата звернення: 06. 07. 2012 р.). – Назва з екрана.
2. Архангельский С. И. Учебный процесс в высшей школе, его закономерные основы и методы / С. И. Архангельский. – М. : Высш. шк., 1980. – 368 с.
3. Баснина С. Работа археологического кружка Московского Дома пионеров / С. Баснина // Исторический журнал. – 1938. – № 3–4. – С. 97–100.
4. Баханов К. Дослідницька робота учнів на уроках історії / К. Баханов. – X. : Основа, 2004. – 144 с.
5. Баханов К. О. Інноваційні тенденції в сучасному навчанні історії в школі // Українська історична дидактика : міжнародний діалог : зб. наук. ст. К. : Генеза, 2000. – С. 238–239.
6. Баханов К О. Лабораторно-практичні роботи з історії України : метод. посіб. для вчителя / К. О. Баханов. – К. : Генеза, 1996. – 208 с.
7. Безбах С. Подготовка учителя к уроку древней истории / С. Безбах // Исторический журнал. – 1938. – № 5. – С. 103–113.
8. Беспалько В. П. Персонифицированное образование / В. П. Беспалько // Педагогика. – 1998. – № 2. – С. 12–17.
9. Бернадський В. П. Про використання місцевого матеріалу при викладанні історії СРСР / В. П. Бернадський // Комуністична освіта. – 1938. – № 10. – С. 33–37.
10. Берхін І. Б. Історія СРСР. Епоха соціалізму (1917–1963) : навч. посіб. для X–XI кл. серед. шк. / І. Б. Берхін, M. X. Беленький, М. П. Кім. – К. : Рад. шк., 1964. – 406 с.
11. Вища школа Української РСР за 50 років. Ч. І.: 1917–1945 рр. –
К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1967. – 395 с.
12. Вказівки до викладання історії в початковій школі. – К. : Рад. школа, 1939. – 121 с.
13. Влахопулов Б. А. Методика истории / Б. А. Влахопулов. – К. : Тип. Киев. 2 артели, 1913. – 231 с .
14. Вопросы преподавания истории СССР в свете решений ХХ съезда КПСС / под. ред. акад. А. Панкратовой. – М., 1956. – 231 с.
15. Гриценко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917–1965) / М. С. Гриценко. – К. : Рад. школа, 1966. – 260 с.
16. Демиденко Т. П. Из опыта методической подготовки студентов-историков в Полтавском пединституте / Т. П. Демиденко // Формирование личности советского учителя: опыт и проблемы : тез. докл. и сооб. регион. науч.-практ. конф. / Сов. ассоц. педагогов-исследователей СССР, Пед. об-во УССР. – Измаил, 1989. – С. 87.
17. Єрмоленко А. Як працювати з джерелами інформації на уроках історії /А. Єрмоленко // Історія в школах України. – 2007. – № 7. – С. 35–38 ; № 8. – С. 24–26 ; № 9–10. – С. 27–31 ; 2008.– № 2. – С. 32–38.
18. Зязюн І. А. Педагогічна майстерність : підруч. для пед. вузів / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос. – К. : Вища шк., 2004. – 349 с.
19. Иванова О. Методика преподавания на уроках истории СССР / О. Иванова // Исторический журнал. – 1938. – № 5. – С. 114–119.
20. Историческое образование на новом этапе : передовая // Борьба классов. – 1934. – № 5–6. – С. 1–4.
21. Клименко П. Навчання історії у початковій школі / П. Клименко // Вільна українська школа. – 1918. – № 5–6. – С. 2–12 ; № 10. – С. 340–342.
22. Коваль М. В. Політика проти історії: українська історична наука в Другій світовій війні й перші повоєнні роки / М. В. Коваль // Український історичний журнал. – 2002. – № 1 (442). – С. 3–25.
23. Ковбасюк Т. Традиції та новації у використанні писемних джерел на уроках історії України / Т. Ковбасюк // Історія в школах України. – 2008. – № 11–12. – С. 46–48.
24. Матеріали до викладання історії СРСР у школі. – К. : Рад. школа, 1937. – 211 с.
25. Методичний посібник з історії. Нова історія (для ХІ класів сред. школи). Вип VІ / [за ред. проф. О. В. Єфімова і доц. А.В. Фохт]. – К. : Рад. школа, 1940. – 237 с.
26. Методичний посібник з історії. Стародавня історія (для V–VІ класів серед. школи). Вип І / [за ред. проф. А.В. Мішуліна]. – К. : Рад. школа, 1939. – 209 с.
27. Методичний посібник з історії. Історія середніх віків (для VІ–VІІ класів серед. школи). Вип ІІ / [за ред. проф. С.Д. Сказкіна]. – К. : Рад. школа, 1939. – 187 с.
28. Методичний посібник з історії. Нова історія (для VІІІ класу серед. школи). Вип ІІІ / [за ред. проф. О.В. Єфімова]. – К. : Рад. школа, 1939. – 221 с.
29. Мірза-Авакянц Н. Читанка з історії України. Ч. 1 : підруч. учителеві / Н. Мірза-Авакянц. – X., 1922. – 217 с.
30. Педагогіка. Інтегрований курс теорії та історії : навч.-метод. посіб. для закл. вищої пед. освіти 3–4 рівнів акредит. : в 2 ч. / за. ред. А. М. Бойко ; Полтав. держ. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. – Полтава : АСМІ, 2002–2004. – Ч. 1. – 2002.– 370 с. ; Ч. 2.– 2004. – 504 с.
31. Уроки з історії стародавнього світу в V–VІ класах / [за ред. проф. С. І. Ковальова, Н. І. Андрєєвської]. – К. : Рад. школа, 1956. – 245 с.
32. Фохт А. Политическое воспитание на уроках истории / А. Фохт // Исторический журнал. – 1938. – № 7. – С. 116–120.
33. Фохт А. Повторение на уроках истории СССР / А. Фохт // Исторический журнал. – 1938. – № 3. – С. 103–113.
34. Шкільна історія очима істориків-науковців : матеріали робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України / упоряд. Н. Яковенко. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 128 с.