Саленко Ірина Володимирівна Правове регулювання раціонального використання робочого часу

Краткое описание

Саленко Ірина Володимирівна, начальник юридично­го відділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Правове регулювання раціонального використання робочого часу» (12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення). Спецрада Д 26.001.46 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
САЛЕНКО ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА
Прим. № ____
УДК 349.2
ДИСЕРТАЦІЯ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО
ВИКОРИСТАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ
12.00.05 – трудове право;
право соціального забезпечення
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
______________________І.В. Саленко
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник –
Іншин Микола Іванович,
доктор юридичних наук, професор
Київ – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП ......................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОЧОГО
ЧАСУ ......................................................................................................................... 12
1.1 Поняття робочого часу як економічної і правової категорії ....................... 12
1.2 Державна політика регулювання тривалості робочого часу ....................... 30
1.3 Cпіввідношення централізованого і локального регулювання робочого
часу .......................................................................................................................... 44
Висновки до розділу 1 .......................................................................................... 60
РОЗДІЛ 2 ІСТОРИЧНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПРАВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ ............................................................... 66
2.1 Еволюція розвитку інституту робочого часу в Україні ............................ 66
2.2 Зарубіжний досвід правового регулювання робочого часу ................... 107
Висновки до розділу 2 ........................................................................................ 131
РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ
ІНСТИТУТУ РОБОЧОГО ЧАСУ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ................. 137
3.1 Режими робочого часу та його види ............................................................ 137
3.2 Правове регулювання надурочних робіт і робіт у нічний час ................... 158
3.3 Договірне забезпечення правового регулювання робочого часу .............. 174
Висновки до розділу 3 ........................................................................................ 182
ВИСНОВКИ ........................................................................................................... 186
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .......................................................... 194
ДОДАТОК 1 ............................................................................................................ 214
ДОДАТОК 2 ............................................................................................................ 216

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення і надано нове вирішення
наукового завдання, яке полягало в тому, щоб на підставі теоретичних та
практичних висновків та узагальнень учених-правознавців, порівняльного
аналізу законодавства про працю України й законодавства Європейського
Союзу визначити особливості правового регулювання робочого часу в умовах
євроінтеграційних процесів.
1. Робочий час – це час, протягом якого працівник відповідно до правил
внутрішнього трудового розпорядку, умов трудового договору або з інших
законних підстав, на основі яких він працює, має виконувати трудову функцію,
а також час знаходження на робочому місці (або поза ним) в інших випадках,
передбачених законодавством.
2. Характерними ознаки робочого часу як правової та економічної
категорії є: 1) робочий час – це часовий проміжок; 2) його межі
регламентуються актами законодавства, індивідуальним чи колективним
трудовим договором; 3) його встановлення та дотримання гарантує реалізацію
взаємних прав та обов’язків сторін трудових правовідносин; 4) як міра праці
робочий час виступає в якості основи для розрахунку розміру заробітної плати,
прояву трудового потенціалу працівника; 5) є уособленням динаміки власне
трудових правовідносин.
3. Робочий час також слід розуміти як окремий самостійний інститут
трудового права, в якому поєднується сукупність правових норм, що
визначають тривалість, норми, режими робочого часу, способи його обліку.
Його положення спрямовані на забезпечення реалізації працівниками
конституційного права на відпочинок та на встановлення міри праці, що
стосується інтересів як безпосередньо працівника, так і роботодавця. Так,
норми, які регулюють окреслене коло сфер у рамках робочого часу, містяться у
нормативно-правових актах різної юридичної сили – від Конституції України
до підзаконних нормативно-правових актів та нормативно-правових договорів.
187
Ідея намагання встановлення найбільш прийнятної кількості робочого часу,
поступового його скорочення, яку можливо реалізувати за рахунок розвитку
технологій, засобів виробництва, забезпечення зростання ефективності та
результативності будь-якої трудової діяльності, на наше глибоке переконання,
повинна лежати в основі розвитку політики у сфері регулювання тривалості
робочого часу кожної сучасної держави, а також ефективного використання
робочого часу на підприємстві, в установі чи організації.
4. На підставі аналізу історії правового регулювання робочого часу,
зроблено висновок, що сам історичний процес регулювання можна поділити на
такі етапи:
а) перший етап (період до н.е.) – регулювання робочого часу за
первіснообщинного ладу, де праця переважно регулювалася природними
законами і люди підпорядковувалися їм;
б) другий етап (від початку н.е. до XIX ст.) – становлення і розвиток
регулювання робочого часу в давні часи, за яких з’являється перше розуміння
робочого часу, робляться перші спроби виокремлення певних часових проміжків;
в) третій етап (так званий період дореволюційного розвитку Російської
імперії). Впродовж нього увага переважно приділялася праці дітей та жінок,
започатковувалися перші нормативні документи, що відносилися до того часу,
встановлювався контроль за їх виконанням;
г) четвертий етап (з початку ХХ ст. до 1918 року). Він характерний
динамічним розвитком законодавства про час праці і час відпочинку. У той
період до робочого часу було включено не тільки час для виконання роботи,
але й підготовчий час. Були запроваджені обмеження щодо застосування
надурочних робіт, що поширювалися на вагітних жінок і дітей, які не досягли
18 років. Заборонялися нічна праця з 21 години до 5 години, а також прийом на
підземні роботи жінок і дітей до 18 років;
ґ) п’ятий етап регулювання робочого часу (1918–1938 роки). Впродовж
нього активно розвивалось законодавче регулювання інституту робочого часу.
Особливість цього періоду полягала в тому, що було прийнято низку
188
нормативних документів, які регламентували робочий час. Одним із ключових
був КЗпП 1922 року, за яким до трудової повинності залучалися особи у чітко
визначених конкретних випадках. До неї заборонялося залучати такі категорії
населення: осіб, які не досягли 18 років; чоловіків, які досягли 45 років; жінок,
які досягли 40 років; непрацездатних осіб; вагітних жінок. За цим актом
тривалість нормального робочого часу не могла перевищувати 6 годин.
Понаднормові роботи допускалися у виняткових випадках і не більше 120
годин на рік. Заборонялося застосовувати працю жінок в особливо важких і
шкідливих виробництвах, також вони не допускалися до нічної і понаднормової
роботи. Матерям, які годують груддю, надавалися додаткові перерви для
годування дитини;
д) шостий етап – це період Великої Вітчизняної війни. Він
характеризувався тим, що в умовах тяжкого економічного та соціального
становища на перший план виходив пріоритет держави, а інтереси громадянина
залишалися позаду. В той час керівництво СРСР змушене було йди на
радикальні заходи з метою забезпечення стратегічних планів країни. Такими
заходами було, зокрема, запровадження восьмигодинного робочого дня,
введення шестиденного робочого тижня. За порушення трудової дисципліни
передбачалася кримінальна відповідальність. Запроваджувались також
обов’язкові понаднормові роботи тривалістю від 1 до 3 годин на день. Особи,
що не досягли 16 років, могли бути залучені до надурочних робіт, але не більше
2 годин на день. Не допускалися до понаднормових робіт такі особливі
категорії працівників: вагітні жінки, починаючи з шостого місяця вагітності,
жінки, які годують груддю протягом 6 місяців годування. Залучалися до праці й
інваліди третьої групи;
е) сьомий етап (1946–1970 роки). У цей період здійснювалися спроби
переходу на шести- і семигодинний робочий день. Дана реформа мала
загальний характер і здійснювалась на підставі розрізнених нормативноправових актів. Для всіх робітників і службовців запроваджувався робочий
день тривалістю не більше 7 годин, а для провідних професій, зайнятих на
189
підземних роботах, – не більше 6 годин, також ставилося завдання стосовно
завершення переведення робітників і службовців на семи- і шестигодинний
робочий день у 1960 році;
є) восьмий етап (1971–1991 роки). Цей період вважається ключовим у
становленні інституту робочого часу. Впродовж нього було прийнято велику
масу нормативних документів, за якими встановлювали нормальну тривалість
робочого часу не більше 41 години на тиждень і визначали, що скорочена
тривалість праці залежить від категорії трудящих і умов праці. Для робітників і
службовців встановлювався п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними
днями. При шестиденному робочому тижні тривалість зміни не могла
перевищувати 7 годин при тижневій нормі 41 година, 6 годин при тижневій
нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години. Напередодні святкових
днів тривалість роботи працівників скорочувалася на одну годину. Нічним
вважався час з 22 години до 6 години. Тривалість роботи в нічний час
скорочувалася на одну годину. До роботи в нічний час не допускалися вагітні
жінки, матері, які годують груддю, жінки, які мають дітей до 1 року, робітники
і службовці молодше 18 років. Заборонялися понаднормові роботи, однак
допускалися особливі випадки, коли вони могли застосовуватись. До
надурочних робіт не допускалися ті ж категорії трудящих, що і при роботах у
нічний час;
ж) дев’ятий етап (триває з 1991 року). Перехід до ринкових відносин не міг
не призвести до адаптації норм правового регулювання праці до нинішніх умов.
У цей період всі права, які містилися в існуючих нормативно-правових актах,
були систематизовані і закріплені на найвищому законодавчому рівні. В цей час
увага переважно приділялася забезпеченню охорони і захисту трудових прав
працівників у галузі робочого часу, а також встановленню нагляду і контрою за
дотриманням законодавства з приводу регулювання інституту робочого часу.
5. На сучасному етапі, не дивлячись на єдині закріплені норми, деякі
держави встановили додаткові умови регулювання робочого часу. У процесі
дослідження специфіки стандартів робочого часу в Європейському Союзі
190
визначено особливості правового регулювання у цій сфері і виокремлено
аспекти, які б мали позитивний плив на правове регулювання робочого часу в
Україні, а саме:
1) закріплення легального визначення поняття «робочий час» на підставі
досвіду країн Центральної Європи та Скандинавських країн;
2) допущення готовності приступити до роботи поза робочим місцем в
робочий час, що регулюється специфікою законодавства Швеції;
3) поєднання рис неповного і скороченого робочого часу, який
простежується в законодавстві Греції, за яким у цій країні тривалість робочого
часу класична – 8 годин на день та 40 годин на тиждень, проте виняток
становлять деякі категорії працівників – вагітні жінки, неповнолітні,
будівельники та інші особи, для яких передбачена менша норма. Крім цього, за
домовленістю з роботодавцем такий працівник може працювати на умовах
неповного робочого часу, але це не вплине на розмір оплати праці (отримає
стільки ж, як і за роботу тривалістю 40 год.);
4) визначення режиму розділеної роботи, який передбачається в
законодавстві США, під яким розуміють виконання трудової функції двома або
більшою кількістю працівників згідно з трудовим договором або іншою угодою.
Кожен із таких працівників працює на умовах неповного робочого часу;
5) використання моделей неповного робочого часу для осіб похилого віку
на підставі досвіду Німеччини, до яких належать: а) гнучка модель неповного
робочого часу за віком – об’єм роботи таких працівників складає половину від
звичайного об’єму роботи середньостатистичного працівника; б) блочна модель
неповного робочого часу за віком – ділить весь період такої роботи на два
етапи: протягом першого особа працює повний робочий час, а протягом
другого – достроково виходить на пенсію за віком; в) ступінчаста модель –
передбачає поступове зниження об’єму робочого часу;
6) виділення нестандартних режимів робочого часу, до яких можна
віднести режим «стислого тижня», коли тижнева або двотижнева норма
робочого часу відпрацьовується не за 5 чи 10 робочих днів відповідно, а за 34
191
або 89 робочих днів. Наприклад, у Нідерландах використовується стислий
триденний робочий тиждень з робочим днем тривалістю 0,75 год.
6. Режим робочого часу є комплексним правовим явищем трудового
права, що характеризується багатоаспектністю та різноманітністю. Режим
робочого часу може встановлюватись в залежності від певної групи
працівників, які працюють у межах відповідного структурного підрозділу
підприємства, установи чи організації. Можлива також індивідуальна
регламентація часу роботи щодо кожного окремого працівника. Ознаки режиму
робочого часу: 1) режим часу роботи являє собою регламентований поділ
часової норми щодо відповідного працівника на певні календарні проміжки. До
складових частин режиму робочого часу належать: час початку та закінчення
роботи; час та тривалість перерв; тривалість чергувань і порядок їх визначення.
Дана ознака характеризує часові періоди, що визнаються робочим часом та
включаються до змісту режиму робочого часу. Узагальнюючи наведені
положення, необхідно зауважити, що до режиму робочого часу також входить і
час відпочинку, який є його ознакою; 2) режим робочого часу характеризується
нормованістю – встановленням максимальної тривалості робочого часу, що не
може перевищувати норму, крім випадків, визначених законом. Зазначена
гарантія деталізується нормами статті 50 Кодексу законів про працю України.
Дана норма регламентує максимальну тривалість режиму робочого часу щодо
всіх працівників. Але необхідно акцентувати увагу на тому, що вказана
тривалість робочого часу диференціюється щодо певних професій та видів
робіт, категорій працівників безпосередньо у даному Кодексі законів про працю
або в інших нормативно-правових актах трудового законодавства.