ШУЛЬГА ЯНА МИХАЙЛІВНА. ПАЛОМНИЦТВО ДО КИЇВСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ СВЯТИНЬ У XVIII ст.: СОЦІОАНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Краткое описание

ШУЛЬГА ЯНА МИХАЙЛІВНА. Назва дисертаційної роботи: "ПАЛОМНИЦТВО ДО КИЇВСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ СВЯТИНЬ У XVIII ст.: СОЦІОАНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР"

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
На правах рукопису
Шульга Яна Михайлівна
УДК 94(477-25):2«17»
Паломництво до київських православних святинь
у XVIII ст.: соціоантропологічний вимір
Спеціальність 07.00.01 – Історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник
Ульяновський
Василь Іринархович,
доктор історичних наук,
професор
Київ 2015
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………............3
ВСТУП……………………………………………………………….………….....4
РОЗДІЛ 1: СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Аналіз історіографії …………………………………...…………..…..........13
1.2. Джерельна база дослідження………………………………………….........42
РОЗДІЛ 2: КИЇВСЬКЕ ПАЛОМНИЦТВО В КОНТЕКСТІ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УМОВ XVIII СТ.
2.1. Мандрівка прочан: мотиви та очікування……………………………........50
2.2. Формальні перепони у контексті
київського паломництва XVIII ст. Суміжне та колективне паломництво.......58
2.3. Кількісна динаміка київського паломництва у XVIII ст.
Фактори формування сакральних пріоритетів прочан у Києві…………..…...86
2.4. Побутові характеристики паломництва до
київських святинь у XVIII ст…………………………………………….....….105
РОЗДІЛ 3: ПАЛОМНИЦТВО СВІТСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
ТА ДУХОВЕНСТВА ДО КИЇВСЬКИХ СВЯТИНЬ
3.1. Соціопрофесійні характеристики
світських паломників до Києва у XVIII ст…………………………………....123
3.2. Географічний аспект паломництва мирян……………………………….154
3.3. Паломництво до київських святинь чернецтва та білого священства…158
3.4. Матеріальні пожертви прочан……………………….…………………....178
ВИСНОВКИ…………………………………………………...…………...…...193
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………........200
ДОДАТКИ…………………………………………………………............…....244
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України
імені В.І. Вернадського Національної академії наук України
ЗНТШ – Записки наукового товариства імені Шевченка
КЕВ – Киевские епархиальные ведомости
КПЛ – Києво-Печерська лавра
КС – Киевская старина (1882 - 1906), Київська старовина (з 1992 р.)
НКПІКЗ – Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник
ПСЗРИ – Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года
УІЖ – Український історичний журнал
ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України
в місті Києві
ЧИОНЛ – Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца
4
ВСТУП
Актуальність теми зумовлена потребами сучасної історичної науки,
зокрема необхідністю комплексного та ґрунтовного аналізу паломництва до
київських православних святинь у XVIII ст. Без докладного вивчення цієї
теми неможливо повноцінно реконструювати картину життя українського
суспільства у XVIII ст.
Християнство уже понад 1000 років є основною релігією українського
народу, яка значною мірою визначала його спосіб життя: починаючи з ідей
державного устрою й завершуючи конкретними проявами у побуті та
індивідуальними призвичаєннями. Уявлення про навколишній світ, його
виникнення та сенс існування; про людину, її роль і завдання в житті;
конкретний погляд на історію всього людства і власного народу – все це з
часів хрещення Русі і до сьогодні, різною мірою в окремі періоди, мало
християнське забарвлення. Поширеним проявом релігійності для християн
стало паломництво.
Паломництво було і залишається одним із явищ, які активно
розвиваються. Щороку до рядів паломників приєднуються сотні тисяч людей,
які спрямовуються як до традиційних, так і до нових святинь. Київ
продовжує залишатися чільним духовним центром України, де
зосереджуються православні святині, які вшановувались паломниками
упродовж століть. Відтак, питання про те, які фактори спонукали людей до
прощі, яким був соціопрофесійний портрет паломників, їхній шлях до
святині є однією з ключових проблем у дослідженні релігійності
українського суспільства.
Увага до даної традиції зумовлена також тим, що ходіння на богомілля
по святих місцях може бути одним із показників релігійності українського
народу. Паломництво показувало справжню силу віри людини, оскільки воно
здійснювалося без жодного примусу чи матеріальної вигоди. Вшановуючи
святині, паломник керувався покликом душі, прагненням до спасіння, якщо
5
не в цьому світі, то після смерті, у царстві Божому. Саме тому дослідження
паломництв актуальне, воно дозволяє реконструювати невловиму за
писемними джерелами «живу віру» народу, є значущим елементом у
релігійності соціуму. Підготовка та процес прощі акумулювали навколо себе
низку суспільно-політичних, економічних, культурних факторів, які прямо чи
опосередковано визначали перебіг цього процесу.
Актуальність цієї теми також посилюється через відсутність
комплексних праць з історії паломництва до місцевих українських святинь у
XVIII ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано у межах програми науково-дослідницьких робіт
«Історія формування і розвитку Української держави», затвердженої вченою
радою історичного факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 01БФ046-01).
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній
історичній науці паломництво до київських православних святинь у XVIII ст.
стало об’єктом комплексного історико-антропологічного дослідження.
Зокрема, реконструйовано структурні компоненти процесу прощі, здійснена
змістовна інтерпретація дієвого (акційного) етапу паломництва. Визначено
кількісну динаміку київського паломництва упродовж століття. Розкрито
соціопрофесійні характеристики богомольців; досліджено проблему
паломництва чорного та білого духівництва. Детальніше розпрацьовано
теми «внутрішньоміського» київського паломництва та благодійництва на
користь Церкви. До наукового обігу введено низку нових історичних джерел,
уточнено та конкретизовано ідеї щодо спонукальних мотивів паломництва,
формування сакральної топографії Києва.
Об’єктом дисертації є паломництво до київських православних
святинь у XVIII столітті.
Предметом роботи є соціоантропологічний аспект київського
паломництва.
6
Предмет цієї дисертації сфокусований на позитивістськофактологічному вивченні паломництва у XVIII ст. й не передбачає
дослідження глибинного філософсько-метафізичного осмислення процесу
паломництва. Відтак, духовність, внутрішній світогляд прочан,
історіософські та богословські засади їхнього життя залишаються поза
увагою цієї роботи й потребують спеціальних галузевих студій.
Хронологічні рамки дисертаційної роботи досить умовні: охоплюють
період XVIII століття. Нижня межа зумовлена активізацією процесів
паломництва до Києва з кінця XVII – початку XVIII ст. Верхня межа –
кінець XVIII ст., проведена з огляду на зміни у суспільно-політичному та
церковному житті України, які вплинули на становище православної Церкви
та її вірян. Іншим фактором, що визначив хронологічні межі, є джерельний:
проблему неможливо повноцінно розв’язати в рамках короткого періоду.
Залучення до розв’язання проблеми широкого кола архівних матеріалів
уможливлює дослідження соціоантропологічного виміру паломництва у
межах всього XVIII ст.
Територіальні межі дослідження охоплюють місто Київ XVIII ст., а
також регіони та географічні пункти, з яких прибували прочани. Такий підхід
обумовлений зокрема тим, що наявний чималий комплекс фактичних
матеріалів, пов’язаний із популярним звичаєм ходити на богомілля до
київських святинь.
Мета роботи – дослідити традицію паломництва до київських
православних святинь у XVIII ст., визначити вплив суспільно-політичних
факторів цього часу на процес паломництва, розкрити явище київського
паломництва з огляду на соціоантропологічний ракурс, показати компоненти
соціопрофесійного портрету світських прочан та духівництва. Це важливо
для створення цілісної конкретної картини побутування цього явища у
межах православної ойкумени східноєвропейського регіону. Паломництво
як одна із ознак релігійності народу тісно пов’язане із багатьма сторонами
духовної культури, суспільного побуту і ментальності. Цей взаємозв’язок
7
проявлявся у внутрішніх імпульсах, які штовхали людину до здійснення
прощі.
Для розкриття заявленої тематики ми виокремлюємо наступні
завдання:
– проаналізувати історіографію теми, систематизувати наукову
літературу, з’ясувати ступінь наукової розробленості теми;
– охарактеризувати джерельну базу дисертаційної роботи;
– дослідити основні риси акційного етапу паломництва до Києва в
означений період;
– простежити особливості паломництва світських прочан з огляду
на їхні соціопрофесійні, вікові, статеві, територіальні параметри;
– розкрити ознаки паломництва духівництва: чернецтва та білого
священства;
– визначити основні групи матеріальних пожертв, які
практикувалися серед прочан;
– показати місце паломництва в моделі народної релігійності
українців XVIII ст.
Теоретико-методологічною основою роботи є основні наукові
принципи. Принцип історизму вимагає досліджувати історичне явище
конкретно у процесі його становлення та розвитку, розглядаючи не лише
історичний факт, а його взаємозв’язок у часі з іншими фактами як певну
систему і цілісність, у нашому випадку такими взаємозв’язками є
ієрархічність та структурованість. Історизм у вивченні соціантропологічного
аспекту внутрішнього паломництва потребує врахування історичних,
суспільно-політичних умов, за яких відбувалось здійснення процесу
богомілля; визначення тих чинників, що впливали на трансформування
явища упродовж XVIII ст.
Принцип об’єктивності вимагає врахування всіх джерел, зіставлення
будь-яких згадок і фактів, і лише на цій основі отримується виважений
результат. Це неможливо без всебічності і наступності аналізу як
8
джерельної бази, так і попередньої історіографії. Такий підхід дав змогу
відібрати із широкого кола інформації лише ту, яка несе сутнісне
навантаження стосовно об’єкта дослідження, згрупувати всю відібрану
інформацію за ознаками, що дозволило використати нові неопубліковані
документи з опублікованими джерелами та історіографічною спадщиною.
Принцип системності закликає, з одного боку, підійти до явища
внутрішнього паломництва як до усталеної традиції, що склалася упродовж
століть на теренах України, а з іншого – як до системи, яка включає в себе
чіткі елементи та соціальні групи.
Розкриваючи соціоантропологічний вимір паломництва, ми будемо
послуговуватися методологічними здобутками французької «школи
Анналів». На сторінках журналу «Аннали» вчені звернули увагу на
необхідність антропологізації історичної науки, обрання предметом її
дослідження людини як історичного суб’єкту. Для відтворення цілісної
історії варто розширити масові та просторові межі історичних досліджень,
які містили б усі можливі форми існування людини у часі. Представник
другого покоління «школи Анналів» Фернан Бродель запропонував уявлення
про тернарну систему «культура (складовою частиною якої була релігія) –
соціум - економіка»1
, у межах якої проходили всі історичні процеси. В
контексті цієї дисертації поняття «культура» набуває широкого значення, яке
включає такі терміни, як «духовність», «релігійність», «культ». Особливості
паломництва у цій роботі досліджено у світлі тернарної методологічної
системи, адже всі три фактори мали безпосереднє відношення до процесу
київського паломництва у XVIII ст.

1
Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая деятельность
[Электронный ресурс] // Режим доступа:
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Brod/01.php
9
Щоб забезпечити реалізацію цих принципів, науковість розв’язання
завдань та достовірність висновків, було використано низку
загальнонаукових методів.
Застосування логічного методу уможливлює формулювати тези щодо
закономірностей процесу паломництва в багатовекторній системі
Гетьманщини та її релігійної структури. Релігійні процеси у Гетьманщині
проходили не відокремлено, а були складовою частиною загальноімперських
ініціатив. Це стосується, зокрема, заснування Петром І у 1721 р. Св. Синоду,
до обов’язків якого входило регулювання духовно-релігійного життя
підданих імперії. З одного боку, Гетьманщина втрачала можливість
втілювати власні ініціативи в життя без узгодження з представниками Св.
Синоду, однак, з іншого боку, настановчі приписи з Петербургу далеко не
завжди сприймалися в українських землях як першочергові для виконання.
Залишалося місце для власних традицій, укорінених у свідомості населення
ранньомодерної доби, витіснити які царським адміністраторам так і не
вдалося. А надто це стосується питань народної релігійності, одним із
основних зовнішніх проявів якої був процес паломництва.
Враховуючи, що природа і структура об’єкта і предмета дослідження
впливають на вибір методів, задля розв’язання завдань дослідження
використовується структурно-персональний метод як різновид системноструктурного, суть якого полягає в наступному: визначаються всі структурні
елементи системи (для нас це соціальні групи населення), і кожен з елементів
заповнюється конкретними даними (тобто персоніфіковано
характеризуються представники кожної соціальної групи, відомості про яких
містяться в синодиках київських монастирів XVIII ст.).
З-поміж загальнонаукових методів чільне місце також належить
аналізу при дослідженні причинно-наслідкових зв’язків процесу
внутрішнього паломництва та узагальнення, за допомогою якого можна
інтерпретувати такі аспекти київського паломництва, як соціальний,
географічний, матеріальний.
10
Не менш важливе місце належить використанню групи спеціальних
історичних методів.
Деталізація структурних аспектів паломництва до київських
православних святинь можлива за використання проблемно-історичного
методу. Дослідження проблеми на рівні різних аспектів дає можливість
побудови на їх основі певної теоретичної системи, яка відтворювала б
історичний процес, причому використовується історико-хронологічний
метод. Не менш важливе місце належить й історико-порівняльному методу,
який слід застосувати при визначенні спільних та відмінних рис у процесі
паломництва представниками різних суспільно-професійних груп, а також
різних територій. Застосування історико-порівняльного та системного
методів дозволяє не тільки реконструювати вплив православ’я на спосіб
життя віруючої українського людини XVIII ст., але й розглянути комплекс
зовнішніх проявів релігійності у зв’язку із всією системою життєдіяльності
етносу – календарним і трудовим циклом, соціальними відносинами,
морально-етичними та антропологічними уявленнями. Традиція
паломництва демонструє сталість релігійних уявлень в українському
православному соціумі, сформована під впливом шанобливого ставлення до
місцевих святинь ще з перших століть після християнізації Русі. Історикогенетичний метод варто застосувати при інтерпретації київського
паломництва як давнього звичаю, що піддався незначній трансформації під
впливом змінних історичних умов. Відтворюючи комплекс чинників, які
супроводжували прочанина з моменту прийняття рішення вирушити на
прощу до реалізації головної мети – богомілля та перебування у Києві,
використовуємо ретроспективний метод.
У процесі опрацювання фондів архівів та бібліотек Києва
використовувалися джерелознавчі методи класифікації та систематизації,
бібліографічної та евристики. Ці методи дали можливість виявити та
облікувати комплекс різнохарактерних джерел, виділити основні групи
11
матеріалів, розкрити їхній інформаційний потенціал та визначити пріоритет
для кожного із розділів дисертації.
Системоутворюючим елементом термінології дисертації є поняття
«паломництво», «богомілля» або ж «проща», яким ми надаємо наступного
змісту: похід віруючих («паломники», «прочани», «богомольці») до тих
місць, де зосереджувалися шановані святині. Ми також використовуємо
дефініцію «київське паломництво», що відображає доцентрову тенденцію та
означає паломництво до київських православних святинь у XVIII ст.
Відповідно, суб’єктами такого паломництва є не кияни, а, насамперед,
прочани, які прийшли з-поза меж Києва, для позначення яких
використовується конструкт «київські паломники». У випадках, коли
вшановували святині безпосередньо жителі Києва, застосовуємо поняття
«внтурішньокиївське», або ж «місцеве» паломництво. Чільне місце також
належить поняттю «київські святині», тобто ті сакральні об’єкти, які
зберігалися у київських церквах і монастирях, вшанування яких було метою
для православних прочан.
Дефініцію «соціоантропологічний вимір» ми використовуємо для
дослідження низки факторів та особливостей, які визначали поведінку
київських паломників. Це уможливлює формування узагальненого портрету
різних соціальних груп, представлених прочанами до місцевих святинь, які
були органічними компонентами соціокультурного середовища в Україні у
XVIII ст. Поняття «вимір» слід ототожнювати з терміном «аспект», а також
розглядати у прямому значенні, оскільки у дисертації нерідко наводяться
дані кількісного, відсоткового та статистичного характеру.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її зміст, висновки та
узагальнення покликані розширити наукові знання з історії українського
соціуму XVIII ст. Результати дослідження можуть бути корисними під час
підготовки нормативних і спеціальних курсів у навчальних закладах.
Уведений до наукового обігу матеріал може бути використаний у
подальшому вивченні релігійності православного соціуму України та Східної
12
Європи, для написання праць з сакральної соціотопографії, розробки курсів з
історії Церкви, Києва, України, культури та відповідних навчальних
посібників.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є
самостійною науковою роботою здобувача, в якій викладено авторський
підхід до проблеми київського паломництва у XVIII ст. Усі подані в тексті
дисертації наукові результати отримані автором особисто і викладені в
опублікованих працях
Апробація дослідження. Основні матеріали й положення дисертації
було представлено у формі доповідей і тез на міжнародних наукових
конференціях: «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2008, 2009, 2010,
2011, 2012, 2013, 2014), «Каразінські читання» (Харків, 2009, 2010), «Історія
релігій в Україні» (Львів, 2012), «Одеські читання: актуальні проблеми
історії, археології та етнології» (Одеса, 2012, 2013), «Заснування Київської
Митрополії та християнізаційні впливи на Русі-Україні за часів Великого
князя Київського Оскольда: 1150 років» (Київ, 2012), «Церква – наука –
суспільство: питання взаємодії» (Київ, 2013, 2014), «Генеза та історичні
етапи українського державного і церковного будівництва» (Київ, 2013),
«Шевченківська весна - 2014» (Київ, 2014), «Києвознавчі читання: історичні
та етнокультурні аспекти» (Київ, 2014) та на засіданнях Просемінарію на
кафедрі давньої та нової історії України Київського національного
університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2008 - 2014).
Публікації. Основні матеріали та положення дисертації викладено в 20
публікаціях, 7 з яких – у наукових фахових виданнях, у тому числі одна
стаття – у зарубіжному науковому виданні. Окремі положення та результати
дослідження додатково відображені у 13 публікаціях тез та виступів на
наукових конференціях

Список литературы

ВИСНОВКИ
Як показали опрацьовані матеріали, традиція паломництва до
київських православних святинь в межах визначеного періоду набирає
популярності уже з перших десятиліть XVIII ст. і демонструє розвиток
загальнохристиянських уявлень про шанування місць та предметів,
пов’язаних із Господом, Богородицею чи святими. Прагнення до покаяння у
молитві біля святих місць та чудотворного зцілення чи допомоги у
проблемах було рушійною силою для здійснення паломницької подорожі.
Глибока віра у чудодійність святих ікон, святих мощей, шанованих хрестів та
реліквій давала людям сили для здійснення тривалих богоміль у шановані
храми та монастирі Києва.
Дисертаційна робота дала можливість отримати наступні висновки:
– Встановлено, що в українській історіографії немає історичних
наукових праць, присвячених проблемі паломництва до київських
православних святинь у XVIII ст. Історіографія теоретичного та прикладного
характеру, дотична до теми, об’єкту, предмету, хронології та географії цієї
дисертації , має ряд здобутків та прогалин. Розпрацьованими є такі загальні
напрямки, такі як: християнське паломництво в соціокультурному та
історико-цивілізаційному контекстах, історія православного паломництва до
традиційних святинь Близького Сходу, народна релігійність як складова
християнського соціуму. Серед сюжетів із використанням українських
матеріалів добре дослідженими є проблеми ментальності доби українського
бароко та народної релігійності; окреслені такі напрямки, як побутування
шанованих святинь у православному соціумі, жертводавча діяльність по
відношенню до храмів і обителей Києва. Проте, аналіз наукової літератури
показав, що соціоантропологічний аспект паломництва до київських
православних святинь у XVIII ст. досі не ставав предметом наукових студій в
жодній із перелічених ділянок.
194
– Дослідження історії київського паломництва у XVIII ст. ускладнене
поганою збереженістю та розпорошеністю архівних матеріалів доби. Серед
джерел, які розкривають соціоантропологічний аспект проблеми виділено дві
головні групи – церковного (синодики київських монастирів) та світського
характеру (актово-діловодні матеріали адміністративних інституцій
Гетьманщини). Ці джерела належать до матеріалів «первісного»
індивідуального рівня й дозволяють розкрити структурні компоненти
процесу паломництва до київських православних святинь як усталеної
традиції на українських теренах.
– Акційний етап паломництва відтворював шлях прочан до київських
святинь. Для XVIII ст. були притаманні такі характерні риси побутування
паломницької традиції: здійснення паломництва як пішки так і кінним
транспортом; поширення обітнього паломництва; паломництво із-за кордону
як прояв етнічної та релігійної самоідентифікації; дуальність поведінки
паломників на побутовому та духовному рівнях. Шлях прочанина був
тотожний земному життю людини, яке піддавалося багатьом випробуванням,
незгодам і перешкодам, але тим радісніше сприймалось звільнення душі від
тягаря гріхів, а подолання перешкод дороги (як окремий топос дороги до
святині) давало можливість отримати полегшення і відчути себе на крок
ближче до очікуваної винагороди у Царстві Небесному. Побутування
традицій паломництва до київських православних святинь у XVIII ст.
віддзеркалювало масову релігійну свідомість православного населення.
Мотивами здійснення паломництва у Київ були: говіння і причастя
саме у київських загальновідомих монастирях, а не у своєму приходському
храмі; потреба у сповіді перед святинею; отримання необхідної життєвої
поради чи благословення на якусь справу у шанованого старця чи монаха;
виконання обітниці про відвідання монастиря; пожертвування матеріальних
засобів як подяка за благодіяння Боже; участь в урочистих службах:
престольних святах, архієрейських богослужіннях, освяченні нових церков,
прославленні святих тощо. Важливим мотивом до паломництва було
195
богошукання – прагнення до духовного очищення, відродження, зміцнення
власної віри. Випробування під час подорожі до Києва становили важливий
досвід паломника на його шляху до Бога. У XVIII ст. паломники змушені
були проходити процедуру юридичного оформлення своєї подорожі. Для
безпечного проходження шляху до Києва, прочанин повинен був отримати
дозвіл від свого державця, старшини, ігумена чи єпископа, а також оформити
паспорт. Наступною перешкодою для паломника могли стати форпости чи
застави та київські вартові загони, зустріч з якими була неминучою у межах
акційного етапу прощі. Правовий супровід був неодмінною складовою
процесу київського паломництва у XVIII ст.
Чисельність київських прочан збільшувалась у теплу пору року, що
було пов’язано із сприятливими кліматичними умовами. Кількісна динаміка
богомольців у межах XVIII ст. поступово зростала, досягнувши свого апогею
у період правління імператриці Єлизавети Петрівни, коли відбулося
поліпшення соціокультурних умов для звершення цієї релігійної мандрівки.
У межах народної релігійності й під впливом суспільно-політичних та
соціокультурних умов, київське паломництво XVIII ст. знайшло
відображення у таких явищах, як колективне, суміжне паломництво та
паломництво за посередництвом. Дещо видозмінилися також уявлення
богомольців про форму фізичного пересування на шляху до Києва.
Традиційні переконання у необхідності пішої подорожі, у межах якої
відбувалося зміцнення віри через випробування фізичними стражданнями та
поневіряннями в дорозі, не завжди знаходили підтвердження у середовищі
київських паломників XVIII ст. Частина прочан діставалися до Києва за
допомогою кінного транспорту, що було радше не зневагою до традицій, а
проявом народної релігійності.
Сакральний маршрут прочан у Києві, з одного боку, був традиційним, з
іншого – індивідуалізованим. Традиційність проявлялась у неодмінному
вшановуванні святинь Києво-Печерської лаври як осередку «Єрусалиму
Руського». Формування подальшого шляху визначалося індивідуальними
196
чинниками, які були зумовлені мотивами паломництва і трансформацією
світогляду богомольців під час мандрівки до Києва. Сам контакт із святинею
зовні проявлявся у прикладанні чи цілуванні чудотворної ікони, раки з
мощами святого чи інших священних реліквій. Внутрішнє поклоніння
супроводжувалось молитвенним зверненням до святого, де висловлювалось
захоплення чудодіяннями Божого угодника і повідомлялось йому сокровенне
бажання паломника.
Завершальним етапом поклоніння святиням був акт отримання
символічного пам’ятного знаку чи документу, який підтверджував факт
здійснення паломництва. Такі документи, наприклад, видавала КиєвоПечерська лавра у XVIII ст., або ж паломники купували хрестики та іконки
після вшанування сакральних об’єктів.
– Для XVIII ст. характерна строкатість суб’єктів київського
паломництва з огляду на такі параметри, як соціопрофесійний, віковий,
територіальний тощо. Серед світських паломників чимало було козаків,
військових, різночинців. Особливо значною була частота вшановування
монастирських святинь крамарями та купцями, що частково було пов’язано із
способом занять цих жертводавців, які передбачали поїздки до різних міст,
що створювало можливість до здійснення суміжного паломництва. Ходили
на богомілля віруючі, які займались ремісничою діяльністю. Їхня кількість
переважно є сталою у поминальних книгах київських монастирів та церков,
що вказує на рівномірне вшановування ними різних святинь у зазначений
період.
Для селянства паломницькі ходіння були пов’язані, головним чином, із
сезонними особливостями та обмеженнями у зв’язку із зайнятістю на
сільськогосподарських роботах чи феодальною залежністю. Бажання
вирушити у паломницьку подорож знаходило схвальне ставлення з боку
оточення. Це демонструє, що в основі світогляду більшої частини людей була
православна релігія, яка впливала і на систему соціальних та побутових
відносин. Для інших суспільних груп, менш обмежених суспільним
197
контролем та сезонними роботами, питання про від’їзд вирішувалося
простіше, хоча фактор професійної діяльності також був важливим.
Проаналізовані матеріали дали змогу встановити, що наповнення
київських прочан за віковими параметрами було строкатим: вирушали на
прощу як діти, молоді люди, дорослі, так і літні особи. У співвідношенні
світських богомольців-чоловіків із жінками чоловіки становлять близько
70 %, жінки – 30 % від загальної кількості світських прочан. Четверта
частина паломниць були вдовами, що пов’язано із прагненням записати ім’я
померлого чоловіка у синодики шанованих київських монастирів задля
вічного поминання та спасіння душі покійного. Поширеними були й парні
паломництва, коли вирушали на прощу подружжями.
Православні святині Києва приваблювали до себе віруючих-мирян та
духівництво з різних населених пунктів: як наближених до міста, так і значно
віддалених. Відсоток прийшлих богомольців був значно більшим від
кількості паломників із Києва та його околиць. Помітно переважає
чисельність прочан із території Гетьманщини, Правобережної України та
Слобожанщини, для яких Київ був духовною столицею та «богоспасаємим
градом». Дещо меншою була кількість богомольців із території Росії, Дону та
із зарубіжжя. Така територіальна різновекторність свідчить про значні
територіальні межі поширення концепту Києва як другого Єрусалиму, з
якого Христове вчення поширилось на всю Давню Русь, та про
популяризацію інформації про чудодійні сакральні об’єкти, які
зосереджувалися у місті.
– Визначено, що популярності набуло і паломництво чернецтва, що
відбувалося всупереч численним ініціативам Св. Синоду щодо обмеження
можливості вийти за межі обителей їхнім насельникам. Ченці вирушали на
богомілля як поодинці, так і згруповано, натомість черниці здебільшого
мандрували до святинь колективно. Безперечно, як чернецтво, так і біле
духовенство усвідомлювали важливість і сакральність молитов, що читалися
у таких святих місцях. Відтак прочани, які присвячували своє життя
198
служінню Богу і людям, прагнули записати до монастирських синодиків
поминання своїх родів. Для прочан із духівництва у XVIII ст. були
притаманні наступні особливості з огляду на територіальний ракурс:
богомілля здебільшого здійснювали черниці із Київських монастирів, ченці –
із віддалених територій (зарубіжжя), священики – із терен Київської
митрополії. Представникам білого духівництва, на відміну від усіх інших,
постійно (не залежно від пори року) необхідно було здійснювати
богослужіння у своїй приходській церкві. Однак, що важливо, і для
представників білого священства заява про намір відлучитися для поклоніння
святим місцям була достатньою основою для надання відпустки
єпархіальним керівництвом.
Для київських обителей духовенство, яке вшановувало святині, не
становило якоїсь окремої групи, більш зразкової, ніж світські паломники.
Особливості записів родових поминань як світських, так і духовних осіб є
однаковими, тобто для братії всі були богомольцями з духовними потребами
та вірою в Бога. А от пересічні віряни не сприймали ченців як паломників.
Очевидно, для більшості простого люду не існувало такого поняття, як
паломництво духовенства. Це значною мірою пояснювалось тим, що
світською владою і самим соціумом було сформовано негативний образ
монахів, які не знаходились у монастирях, адже їхня поведінка досить часто
була ганебною. А це, у свою чергу, не співпадало з першопочатковим
уявленням про призначення ченців, які мали зрікатися від усіх «мирських
благ» та жити з молитвою за прощення людських гріхів. Проте не всі
служителі Богу підпадали під таку характеристику. Переважна частина
духовенства, подолавши численні ускладнення побутового характеру, йшла
на богомілля, що було вагомою подією у їхньому житті. Офіційні постанови
Святійшого Синоду не віддзеркалювалися на практичних діях, а отже, й на
свідомості мирян і кліриків, що свідчить з одного боку – про малу обізнаність
православної людності із синодальними приписами, з іншого – про
незначний авторитет цього органу влади для київських ієрархів XVIII ст.
199
– Розміри та види пожертв часто відповідали заняттю чи соціальному
стану богомольця. Тобто, якщо козацька старшина мала чималі прибутки, то,
відповідно, і величина її вкладів вирізнялася з-поміж інших. Інколи
паломники приносили матеріальні дари, що були пов’язані з їхніми
заняттями або ж придбані для монастиря, що використовувалось як у побуті
братії, так і у здійсненні церковних обрядів. Це, зокрема, характерно для
міщан та людей, які займалися ремісничим виробництвом чи торгівлею.
Розмір матеріальних дарів духівництва подеколи був досить великим, що
демонструвало глибоку боговідданість та превалювання духовних цінностей
над земними. Таким чином, демонструється очевидне визнання важливості
паломницького подвигу як на рівні народної релігійності так і у середовищі
адміністративних інституцій.
– Паломництво у XVIII столітті становило важливу складову народної
релігійності. Ця складова активізувалась після тривалого спаду у другій
половині у XVII століття та органічно продовжилась у наступному ХІХ
столітті. Модель народної релігійності у XVIII ст. являла собою динамічну
систему, для якої було притаманним збереження стійкості, незмінності,
самовідтворення незалежно від зовнішніх обставин, та яка була здатна
проявляти гнучкість, відкритість, адаптованість до різних умов. Барокова
доба сформувала духовне та ідеологічне тло для православного соціуму, у
межах релігійної системи якого паломництво стало закономірним проявом
особистісних інтенцій. Людина доби бароко, всупереч численним факторам,
які обмежували її у своїх вчинках та можливостях, ходила на прощу,
демонструючи відданість християнським традиціям. Популярність київських
святинь у православному середовищі Гетьманщини та зарубіжжя
підтверджується строкатістю географії населених пунктів, представники яких
здійснювали паломництво до Києва у XVIII ст. Окреслення дисертаційного
дослідження рамками Києва XVIII ст. дозволило наповнити картину розвитку
та існування традиції внутрішнього паломництва конкретним фактичним
матеріалом