Стецюк Христина Петрівна Конституційно-правове регулювання офіційної назви дер­жави: європейський та вітчизняний досвід

Краткое описание

Стецюк Христина Петрівна, головний державний інспектор митного поста «Краківець» Львівської митниці ДФС України: «Конституційно-правове регулювання офіційної назви дер­жави: європейський та вітчизняний досвід» (12.00.02 - кон­ституційне право; муніципальне право). Спецрада Д 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
СТЕЦЮК ХРИСТИНА ПЕТРІВНА
УДК 342.228
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОФІЦІЙНОЇ НАЗВИ
ДЕРЖАВИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД
Спеціальність 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник
ЛОТЮК Ольга Степанівна
доктор юридичних наук, доцент
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
Вступ................................................................................................................... 3
Розділ 1 Теоретико-методологічні та історико-правові основи інституту
офіційної назви держави.......................................................................... 12
1.1 Виникнення та розвиток інституту офіційної назви держави ............. 12
1.2 Поняття, структура та функції офіційної назви держави..................... 28
1.3 Конституційно-правове закріплення офіційної назви держави в
зарубіжних країнах................................................................................. 49
Висновки до розділу 1.................................................................................. 69
Розділ 2 Конституційно-правові засади офіційної назви держави в Україні . 71
2.1 Становлення офіційної назви держави в Україні ................................. 71
2.2 Конституційно-правове закріплення офіційної назви сучасної
Української держави .............................................................................. 95
2.3 Правове регулювання порядку використання офіційної назви
держави в Україні................................................................................... 114
Висновки до розділу 2.................................................................................. 133
Розділ 3 Проблеми удосконалення конституційно-правового статусу та
порядку використання офіційної назви сучасної української
держави ..................................................................................................... 135
3.1 Проблеми удосконалення конституційного регулювання
інституту офіційної назви держави в Україні....................................... 135
3.2 Напрямки удосконалення законодавства України щодо порядку
використання та захисту офіційної назви держави .............................. 146
Висновки до розділу 3.................................................................................. 1587
Висновки............................................................................................................. 1600
Список використаних джерел............................................................................ 1666
Додатки............................................................................................................... 194
3
ВСТУП
Актуальність теми. Конституція України по-новому виклала
більшість своїх положень в порівнянні з попередніми конституційними
актами, що діяли на території нашої держави. Новими, зокрема, є підходи і у
визначенні основних засад (принципів) конституційного ладу, а також тих
положень, які в правознавстві називають конституційними характеристиками
держави. Серед них, важливе значення мають положення про Україну як
державу суверенну та незалежну (ст. 1 Конституції України), а також про
конституційне закріплення атрибутів її державності. Однак, останні не
завжди мають належне нормативно-правове забезпечення порядку їхнього
використання. Зокрема, одним з питань, які потребують системного
правового врегулювання, є відносини, пов’язані із використанням офіційної
назви сучасної Української держави. Адже, саме офіційна назва держави є
тим її невід’ємним атрибутом, який відіграє надзвичайно важливу роль в
процесі міжнародно-правової та суспільно-політичної індивідуалізації
держави.
Питання удосконалення належного регулювання порядку використання
офіційної назви сучасної Української держави потребують свого системного
вирішення. Так, протягом майже двадцяти років, фактично існували
неоднакові підходи у застосуванні офіційної назви держави при реалізації
конституційного положення частини першої ст. 124 Конституції України (в
редакції від 28 червня 1996 року), за яким «судові рішення ухвалюються
судами іменем України»[1]. Проблему становлять також і питання не
урегульованості належної реакції з боку держави на випадки публічного
приниження її найменування. Крім того, увагу до проблематики офіційної
назви держави підсилило прийняття Закону України «Про внесення змін до
Конституції України (щодо правосуддя)» через вилучення останньої
(офіційної назви держави) із найменувань низки вищих судових та
правоохоронних органів країни»[2].
4
У той же час, на сучасному етапі розвитку України, особливо при її
євроінтеграційних прагненнях, важливого значення набуває вивчення та
системне врахування в практиці національного державного будівництва
зарубіжного досвіду. На цьому, зокрема, наголошується і в Указі Президента
України № 119/2015 від 3 березня 2015 року «Про Конституційну Комісію»,
яка була створена як «спеціальний допоміжний орган при Президентові
України» з метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до
Конституції України, «сприяння досягнення громадянського та політичного
консенсусу щодо врегулювання суспільних відносин в Україні»[3]. З огляду
на все це, певний інтерес викликає аналіз конституційно-правового
регулювання порядку встановлення (уточнення, зміни) та використання
офіційної назви держави в зарубіжних країнах.
У науковій літературі справедливо зосереджено увагу на те, що
особливістю сучасного стану вітчизняного правознавства є недостатній
рівень дослідження інституту офіційної держави. Поодинокі публікації
різних років в цьому напрямку (Г. Н. Андреєвої [4, с. 280-281], О. О. Белкіна
[5], В. А. Винокурова [6], О. М. Губрієнко [7], Г. Єллінека [8, с. 149-154],
І. Лозинського [9], В. А. Соколова [10], М. І. Стахіва [11], П. С. Стецюка [12],
С. Шелухіна [13] та ін.) не вирішують питання комплексного дослідження
конституційного-правового статусу інституту офіційної назви держави. У
вітчизняній навчальній юридичній літературі питання про офіційну назву
держави, як правило, оминають, не дивлячись на наявність відповідних
правових (в т.ч. і установчого характеру) норм. Однак, як справедливо
відзначають окремі автори [5; 11], офіційну назву держави можна було б
розглядати і як самостійний інститут конституційного права, який не тільки
фіксує офіційне найменування держави, а й визначає порядок його
використання, служить джерелом для виникнення відповідних норм в інших
галузях законодавства.
Усе наведене обґрунтовує актуальність та своєчасність теми
5
дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота
виконана на кафедрі конституційного права юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до
державних бюджетних науково-дослідних тем «Доктрина права в правовій
системі України: теоретичний та практичний аспекти» (№ 11 БФ 042-01,
номер державної реєстрації 0111U008337), яка досліджувалася на
юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса
Шевченка з 1 січня 2011 р. по 31 грудня 2015 р. і «Теорія та практика
адаптації законодавства України до законодавства ЄС» (№ 16 БФ 042-01), яка
досліджується на юридичному факультеті Київського національного
університету імені Тараса Шевченка у період 2016-2018 років.
Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою юридичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол від 20 грудня 2013 року № 4).
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний
науково-практичний аналіз феномену офіційної назви держави, її виникнення
та розвитку, а також розроблення висновків та пропозицій щодо
удосконалення конституційного-правового регулювання порядку
використання офіційної назви сучасної Української держави.
Мета дослідження обумовлює його завдання, які можна сформулювати
наступним чином:
- дослідити природу офіційної назви держави, особливості процесу
виникнення та розвитку інституту офіційної назви держави, встановлення
особливостей взаємозв’язку між ним та загальним процесом еволюції
держави;
6
- виявити особливості розвитку інституту офіційної назви держави на
сучасному етапі її розвитку;
- з’ясувати структуру офіційної назви держави, її функції;
- визначити поняття офіційної назви держави;
- проаналізувати практику конституційно-правового закріплення
офіційної назви держави в зарубіжних країнах;
- дослідити ґенезу та особливості становлення інституту офіційної
назви держави в Україні, зокрема в контексті процесу утвердження
національної державності українського народу як частини
загальноєвропейського конституційного розвитку;
- проаналізувати систему конституційно-правового закріплення
офіційної назви сучасної Української держави, а також порядку правового
регулювання її використання;
- окреслити основні напрямки удосконалення конституційноправового регулювання інституту офіційної назви держави в Україні.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі
появи та розвитку інституту офіційної назви держави як її невід’ємної
складової.
Предметом дослідження є європейський та вітчизняний досвід
конституційно-правового регулювання офіційної назви держави.
Методи дослідження. З урахуванням окресленої мети і завдань,
об’єкта та предмета дисертаційної роботи основу методології дослідження
становлять сукупність загальнонаукових та спеціально-наукових методів
дослідження. Загальнонауковий діалектичний метод використано на всіх
етапах дисертаційного дослідження, що дало можливість з’ясувати феномен
назви держави, його ґенезу, особливості розвитку інституту офіційної назви
7
держави в контексті еволюції останньої (п. 1.1). Використання
прогностичного методу дозволило дослідити сучасні особливості порядку
конституційного закріплення (встановлення) офіційної назви держави та
окреслити перспективи удосконалення конституційно-правової системи
регулювання порядку використання офіційної назви держави (п.п. 3.1, 3.2).
Метод моделювання використано при підготовці авторського визначення
дефініції офіційної назви держави (п. 1.2). Крім загальнонаукових методів,
під час дослідження широко використовувались і спеціально-юридичні
методи, зокрема історико-правовий, порівняльно-правовий, формальноюридичний. За допомогою історико-правового методу досліджено еволюцію
становлення інституту офіційної назви держави в Україні (п. 2.1).
Порівняльно-правовий метод допоміг системно проаналізувати особливості
конституційно-правового закріплення офіційної назви держави в зарубіжних
країнах (п. 1.3). Під час застосування формально-юридичного методу
здійснено дослідження нормативно-правової основи порядку використання
офіційної назви сучасної Української держави (п. 2.3).
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці
українських вчених, зокрема, В. М. Батанова, М. О. Баймуратова,
Ю. Г. Барабаша, О. М. Бориславської, О. П. Васильченко,
Ф. В. Веніславського, С. П. Головатого, О. М. Губрієнко,
С. С. Дністрянського, О. В. Зайчука, І. Я. Зайця, М. І. Козюбри,
В. П. Колісника, А. М. Колодія, А. Р. Крусян, І. А. Куян, О. С. Лотюк,
О.В.Марцеляка, М. І. Мельника, Н. В. Мішиної, Н. А. Мяловицької,
Н. М. Оніщенко, М. І. Палієнка, М. І. Панова, В. Ф. Погорілка, С. В. Різника,
В. О. Ріяки, О. Ф. Скакун, І. Д. Сліденка, О. В. Совгирі,
В. Я. Старосольського, М. І. Стахіва, П. Б. Стецюка, Ю. М. Тодики,
О. Ф. Фрицького, В. Л. Федоренка, В. М. Шаповала, С. І. Шелухіна,
Л. П. Юзькова та інших, а також зарубіжних вчених: С. А. Авакяна,
Г. Н. Андреєвої, В. Г. Баева, О. О. Белкіна, В. А. Винокурова, Л. Дюгі,
8
Г. Єллінека, Р. В. Енгібаряна, С. Сагана, В. Скшидло, В. А. Соколова,
С. Стойчева, Р. Штайнберга та інших.
Нормативну базу дослідження становлять Конституція та закони
України, конституції та законодавство зарубіжних країн, інші нормативноправові акти, що врегульовують встановлення та використання офіційної
назви держави.
Емпіричною базою дослідження є рішення Конституційного Суду
України, судів загальної юрисдикції, офіційні статистичні дані.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше
у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексне дослідження
конституційно-правового регулювання офіційної назви держави. Здійснене
дослідження дозволило обґрунтувати та сформулювати низку теоретичних
положень, висновків та практичних пропозицій:
вперше:
- сформульовано авторську дефініцію поняття офіційної назви держави як
обов’язкового атрибуту її суверенності, закріпленого на конституційному або
законодавчому рівні у формі лаконічного словесного найменування,
основним призначенням якого є міжнародно-правова та суспільно-політична
індивідуалізація держави, що містить в собі інформацію про національну
приналежність держави, найбільш важливі її суспільно-політичні
характеристики та є визнаною, відповідно до міжнародного права, іншими
державами, Організацією Об’єднаних Націй, світовим співтовариством;
- визначено характерними рисами (суттєвими ознаками) інституту
офіційної назви держави: 1) конституційне/ законодавче закріплення
словесного найменування держави; 2) здатність в лаконічній формі передати
національну приналежність держави та найбільш суттєві особливості її
суспільно-правового устрою; 3) наявність зв'язку «офіційної назви держави»
9
з державним суверенітетом (незалежністю країни), який є основою її
закріплення та встановлення порядку використання і правової охорони;
4) міжнародно-правове визнання держави з таким найменуванням іншими
країнами, ООН, світовим співтовариством;
- сформульовано розуміння сутності основних функцій інституту
офіційної назви сучасної держави та визначено такими - представницьку
(репрезентаційну), політичну, ідеологічну та виховну функцію;
- встановлено, що саме державний суверенітет є основою (підставою)
для появи офіційної назви держави та гарантією її належного використання;
- обґрунтовано необхідність перегляду існуючої на сьогоднішній день в
Україні практики ухвалення «судових рішень» судами різних юрисдикцій як
«іменем України», так і без використання останнього;
- запропоновано створення системи правового захисту офіційної назви
держави, яка могла б включати в себе конституційно-правову, адміністративну
та кримінальну відповідальність;
удосконалено:
- джерельну базу дослідження, зокрема використано маловідомі
джерела досліджень середовища української діаспори першої половини ХХго ст.
- понятійно-термінологічний апарат дослідження, в т.ч. в частині
визначення дефініції «офіційної назви держави» та її основних функцій;
- розуміння структури інституту офіційної назви держави, її складових
частин, їхньої ролі та значення у функціонування офіційної назви держави;
набули подальшого розвитку:
- підтвердження, згідно з яким Україна на своєму історичному шляху
пройшла класичний, як для європейських народів, шлях розвитку інституту
10
офіційної назви держави: від означення на початках держави/державного
утворення іменем пануючого племені, потім використання для означення
назв держави слів «земля/територія», згодом слів - «влада/панування», а в
нові та новітні часи - з використанням слова «nation»/«народ»;
- пропозиції щодо необхідності удосконалення конституційного
регулювання інституту офіційної назви сучасної Української держави,
зокрема в частині «розширення»: з нині існуючої однієї офіційної назви
держави – слова «Україна», на дві рівнозначні назви – «Україна» та
«Українська Республіка»;
- пропозиції щодо удосконалення нормативно-правового регулювання
порядку використання офіційної назви сучасної Української держави в
процесуальному законодавстві, законодавстві про політичні партії,
громадські організації, громадянство, освіту.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
сформульовані у роботі положення, висновки та пропозиції можуть бути
використані:
у науково-дослідній сфері - для подальших досліджень проблематики
офіційної назви держави, теорії та практики реалізації державного
суверенітету;
у правотворчій сфері - для удосконалення чинного законодавства
України: внесення змін до Конституції та законів України, удосконалення
підзаконних нормативно-правових актів;
у навчально-методичній роботі - при підготовці відповідних розділів
підручників, навчальних посібників з конституційного права України та
конституційного права зарубіжних країн, порівняльного правознавства, а
також при викладанні предметів «Конституційне право», «Конституційне
11
право зарубіжних країн», спецкурсу «Сучасні проблеми конституційного
права».
у правовиховній роботі – для підвищення правової культури населення,
професійного та теоретичного рівнів правової культури особистості.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки
дисертаційного дослідження доповідалися на науково-практичних
конференціях: «Захист прав і свобод людини та громадянина в умовах
формування правової держави» (м. Львів, 12 червня 2013 р.); «Сучасні
проблеми правового, економічного та соціального розвитку держави»
(м. Харків, 22 листопада 2013 р.); «Актуальні питання конституційного права
в сучасних умовах суспільного та державного розвитку» (м. Львів, 11 березня
2014 р.); «Державний суверенітет і народний суверенітет в сучасних умовах.
VІІ Тодиківські читання» (м. Харків, 26-27 вересня 2014 р.); «Україна в
умовах реформування правової системи: сучасні реалії та міжнародний
досвід» (м. Тернопіль, 8-9 квітня 2016 р.); «Теорія і практика
конституціоналізму: український та зарубіжний досвід» (м. Львів, 29 квітня
2016 р.); «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 20 травня
2016 р.).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено
в 13 публікаціях: у 6 наукових статтях, з яких 5 опубліковано у фахових
виданнях з юридичних наук (в т.ч. 2 публікації у виданнях, що внесені до
міжнародних наукометричних баз даних) та 1 у виданні іноземної держави;
7 тезах доповідей і повідомлень на наукових конференціях

Список литературы

ВИСНОВКИ
Одним з обов’язкових атрибутів сучасної держави є її офіційна назва.
Без власної назви не існувало і не існує сьогодні жодного самостійного
державного утворення, а тим більше - жодної держави як такої. Вже сама
поява держави, як правило, автоматично передбачає і появу того чи іншого її
офіційного найменування. Назва держави як певне політико-правове явище
пройшла тривалий шлях своєї еволюції разом із самою державою. Її
основними етапами стало означення спочатку держави/державного
утворення іменем пануючого племені (часто з додатком слова «місто»), потім
використання для означення назви держави слів «земля» (як території
розселення), «влада», «панування», «могутність», «сила», «королівство» і
т.д., а в Нові та Новітні часи - з використання слова «nation» (народ).
У структурі офіційних назв сучасних держав присутні, як правило, дві
складові частини - «індивідуалізуюча» (основна) та додаткова (доповнююча).
Такий підхід до вирішення питання змісту офіційної назви сучасної держави
можна назвати класичним. Винятки, як правило, обумовлено особливостями
державно-правового розвитку тої чи іншої країни.
Виходячи із загальнометодологічного розуміння поняття «функцій» у
правознавстві, в т.ч. і в теорії конституційного права як «основних напрямків
діяльності, які виражають суть і призначення того чи іншого явища, його
роль та місце в суспільстві, як певних видів впливу на суспільні відносини»,
під функціями офіційної назви держави можна було б розуміти «основні
напрямки» діяльності останньої та суспільно-політичне призначення
інституту офіційної назви. Звідси, таких ймовірних «напрямків діяльності»
інституту офіційної назви держави (її функцій) можна виділити декілька, а
саме: представницький або репрезентаційний напрямок (місце та роль даного
інституту у взаємовідносининах з іноземними державами, умовний рівень
"держава-держава"); політичний напрямок (рівень "держава-громадянин");
ідеологічний напрямок (в т.ч. і його виховний сегмент) (рівень "державаособа").
161
Офіційна назва держави – це обов’язковий атрибут її суверенності,
закріплений на конституційному або законодавчому рівні у формі
лаконічного словесного найменування, основним призначенням якого є
міжнародно-правова та суспільно-політична індивідуалізація держави, який
містить в собі інформацію про національну приналежність держави,
найбільш важливі її суспільно-політичні характеристики та є визнаним,
відповідно до міжнародного права, іншими держави, Організацією
Об’єднаних Націй, світовим співтовариством.
Характерними рисами (суттєвими ознаками) «офіційної назви
держави» можна вважати: 1) конституційне/ законодавче закріплення
словесного найменування держави; 2) здатність в лаконічній формі передати
національну приналежність держави та найбільш суттєві особливості її
суспільно-правового устрою; 3) наявність зв'язку «офіційної назви держави»
з державним суверенітетом (незалежністю країни), який є основою її
закріплення та встановлення порядку використання і правової охорони;
4) міжнародно-правове визнання держави з таким найменуванням іншими
країнами, ООН, світовим співтовариством.
Найбільш «політично і юридично раціональною формою встановлення
офіційної назви держави чи перейменування держави є конституційний
закон, яким прокламується саме волевиявлення у відношенні номінації
країни, фіксується наступність попередньої і нової назви, а також
проводяться необхідні зміни в основному законі». Останнє підтверджується
конституційно-правовою практикою зарубіжних, насамперед європейських,
країн, досвід яких може бути використано і в Україні.
Україна на своєму історичному шляху пройшла класичний, як для
європейських народів, шлях розвитку інституту офіційної назви держави.
Можна стверджувати про існування у вітчизняній історії як окремих явищ
«найменування» (означення) перших державних утворень словами «поле»,
«поляни», «древляни», «Руська Земля», потім назви «станових держав» -
«Галицько-Волинське князівство», «Військо Запорозьке...», пізніше -
162
офіційних назв українських національних держав поч. ХХ-го ст. -
«Української Народної Республіки» та «Західно-Українскої Народної
Республіки».
Появі офіційної назви сучасної української держави певним чином
передували документи політико-правового характеру, прийняті в останні
роки існування СРСР, серед яких особливе місце посідають Декларація про
державний суверенітет України (16.07.1990) та Концепція нової Конституції
України (16.06.1991). Одночасно з проголошенням державної незалежності
України 24 серпня 1991 року, Верховною Радою Української РСР було
встановлено також і її офіційну назву - «Україна», яка в наступні роки не
зазнала жодних змін та була фактично уконституйована під час прийняття
Конституції України (28.06.1996). Встановлена офіційна назва сучасної
української держави, на відміну від абсолютної більшості офіційних назв
сучасних конституційних держав, не містить у своїй структурі т.з.
доповнюючих/уточнюючих елементів, зокрема характеристики форми
державного правління.
Офіційна назва сучасної української держави має широке поле свого
застосування. Офіційну назву держави використовують на грошових знаках,
знаках поштової оплати, печатках та бланках органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, офіційних виданнях
органів державної влади, паспортах громадян України, свідоцтвах про
народження та інших документах, що посвідчують особу, документах про
освіту, про вчені звання та наукові ступені, на нотаріальних документах, на
будинках, в яких розміщені органи державної влади та місцевого
самоврядування, на прикордонних стовпах та митних переходах і т.д.
Офіційна назва сучасної Української держави є обов’язковим
атрибутом (складовою частиною) судових рішень в Україні. Від її імені
(«України») повинні ухвалюватися судами судові рішення, що є
найважливішим результатом здійснення правосуддя (ч. 1 ст. 1291 Конституції
України). Ця норма у своїй внутрішній природі певним чином гармонізує з
163
низкою інших конституційних положень, зокрема, із частинами першою та
другою ст. 5 Основного Закону держави, за якими «Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи
місцевого самоврядування». В той же самий час, існуюча на сьогоднішній
день практика ухвалення окремих «судових рішень» судами різних
юрисдикцій як «іменем держави», так і без використання останнього, явно
потребує свого перегляду. Визначальним підходом у вирішенні цього
питання має бути неухильне дотримання вимог частини першої ст. 1291
Конституції України, за яким «суд ухвалює рішення іменем України».
Аналіз правового регулювання порядку використання офіційної назви
сучасної Української держави свідчить про наявність в окремих сегментах
такого регулювання відповідних положень фактично на всіх трьох т.з.
базових рівнях - конституційному, рівні законів та рівні підзаконних
нормативно-правових актів. Однак, в загальному плані, правове регулювання
порядку використання офіційної назви сучасної Української держави
потребує комплексного та системного вирішення.
Офіційна назва сучасної української держави потребує свого
удосконалення як на рівні конституційного регулювання порядку її
використання, так і на законодавчому рівні, а також на рівні підзаконних
нормативно-правових актів.
На конституційному рівні, враховуючи відповідний позитивний
зарубіжний досвід, узагальнення практики використання офіційної назви
держави в Україні на сучасному етапі її розвитку, видається за необхідне
внести зміни до статті 1 Конституції України, виклавши її наступним чином:
«Україна – спільне добро всіх її громадян. Українська Республіка -
суверенна, демократична, соціальна, правова держава. Найменування
Україна і Українська Республіка – рівнозначні».
Запровадження двох рівнозначних варіантів офіційних назв сучасної
української держави («Україна» та «Українська Республіка») дозволить
164
значно розширити можливості більш урізноманітненого та доступнішого
викладу відповідної конституційної та нормативно-правової матерії в
законодавчому процесі, а також впорядкувати їх використання на рівні
викладу назв посад вищих службових/посадових осіб держави, назв вищих
органів державної влади, більш урізноманітнити написання текстів присяг
вищих посадових осіб держави і т.д. Пропоноване положення «Україна –
спільне добро всіх її громадян» (як майбутня частина перша статті 1
Конституції України), одного боку було б викладом офіційного бачення
конституцієдавцем поняття «республіки», з іншого – воно б логічно
поєдналося із запропонованим варіантом офіційної назви держави
«Українська Республіка» як рівнозначної існуючому на сьогодні варіанту
«Україна». Все це разом, має на меті підсилити ідеї «республіканізму»,
«народовладдя» та «демократії» в Основному Законі України.
Системний аналіз правового регулювання порядку використання
офіційної назви держави в Україні свідчить про необхідність внесення низки
змін до відповідних нормативно-правових актів на рівні законів. Мета
останнього, насамперед, забезпечення однакового застосування відповідних
нормативних положень про офіційну назву держави, а також заповнення
прогалин в нормативному регулюванні порядку використання офіційної
назви держави. Зокрема, законодавець зобов’язаний внести відповідні зміни і
доповнення до процесуальних законів для забезпечення неухильного
дотримання вимог частини першої статті 1291 Конституції України, за яким
«суд ухвалює рішення іменем України».
Законодавцю також варто «систематизувати» положення низки законів
у частині використання офіційної назви держави як складової найменувань
політичних партій, громадських об’єднань, суб’єктів господарювання. Для
суб’єктів господарювання, як правило, мала б діяти пряма заборона
використовувати слово «Україна» (офіційна назва сучасної української
держави) в своїх найменуваннях; винятки могли б становити
загальнодержавні установи та підприємства.
165
Усвідомлення політико-правової природи (сутності) явища офіційної
назви держави, насамперед, як одного з невід’ємних та надзвичайно
важливих її атрибутів, ставить питання про необхідність не тільки
системного правового врегулювання порядку її використання, а й
запровадження охорони офіційної назви держави як системи державних і
громадських заходів спрямованих на забезпечення виконання і дотримання
норм Конституції України, законів України та підзаконних нормативноправових актів, які регулюють порядок використання офіційної назви
держави, а також застосування заходів державного впливу в разі порушення
цих норм