ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА РЕАЛІЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ПРАКТИКИ КИЄВА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

БЄЛОМЄСЯЦЕВ
1. Андрій Борисович

УДК 72.01

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
ТА РЕАЛІЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ПРАКТИКИ КИЄВА
КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

18.00.01 Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури

2. Дисертація
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата архітектури

3.
4. Харків 2003

Андрій БЄЛОМЄСЯЦЕВ

АРХІТЕКТУРА КИЄВА КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
ТА РЕАЛІЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ПРАКТИКИ

Вступ.

Історіографічний огляд. Стан дослідженості проблеми

Розділ перший
Теоретичні передумови реконструкції
історичного минулого в архітектурознавстві

1.1. Природа архітектури, історик архітектури та історико-архітектурна реальність
1.2. Предмет історико-архітектурної науки, історичне пізнання та історична свідомість в архітектурознавстві
1.3. Культурологічний підхід до історії архітектури Києва кінця ХІХ початку ХХ століття
Висновки по першому розділу

Розділ другий
Соціально-політичні та формотворчі особливості розвитку архітектури Києва
кінця ХІХ початку ХХ століття

2.1. Законодавчі, технічні та соціально-політичні чинники виникнення особливих рис архітектури і містобудування Києва на зламі ХІХХХ століть
2.2. Київські виставки 1897 та 1913 років як формотворчий чинник розвитку архітектури Києва
2.3. Проблема стилю в архітектурно-художньому житті Києва на зламі XIXXX століть. Модернізм і традиціоналізм
Висновки по другому розділу

Розділ третій
Особливості архітектурної практики Києва кінця ХІХ початку ХХ століття
та її сучасна доля

3.1. Модерн у Києві раціоналістична альтернатива романтизму
3.2. Історизм та неокласика наслідування і стилізаторство
3.3. Світоглядні орієнтації у реконструкції київської забудови кінця ХІХ початку ХХ століття на сучасному етапі
Висновки по третьому розділу

Загальні висновки

Використана література

Перелік схем

ВСТУП

Дослідження історії Києва, особливо останнім часом, посідають значне місце у діяльності вітчизняних істориків та архітектурознавців. І не тільки тому, що Київ в останнє десятиліття перетворився на столицю самостійної держави, яка прагне цивілізовано увійти в європейське співтовариство, а й тому, що Київ є унікальним ландшафтно-просторовим містобудівним утворенням на європейському терені. Архітектура Києва з точки зору її історії не тільки не є виключенням, а навпаки основою, ґрунтом, провідною засадою для побудови історичних конструкцій”.
Архітектурознавчі дослідження Києва, що здійснювалися у різних наукових напрямах протягом останніх 150 років, включали студіювання окремих пам’яток, історичних етапів розвитку, питання взаємозв’язку (та взаємовпливу) архітектури Києва з архітектурою інших регіонів України та Росії, сусідніх країн, передовсім Західної Європи. За межами архітектурного києвознавства” дослідження торкалися вивчення мистецького життя Києва. І найбільший інтерес завжди викликав етап кінця XIX початку XX ст., в якому настільки яскравими були саме ті риси, котрі відокремлювали цей етап як від попередніх, більш архаїчних і часто-густо позбавлених рис унікальності (класицизм та ампір мали широке, канонічне розповсюдження по Європі та Америці), так і від наступних, не менш цікавих в архітектурному та мистецькому прояві, але більш політизованих (конструктивізм, сталінська неокласика” тощо). Це, на наш погляд, свідчить на користь того, що протягом тривалого часу саме цей часовий проміжок буде стояти у центрі уваги києвознавців.
Не дивлячись на незначну тривалість приблизно тридцять-сорок років архітектурні і художні явища кінця XIX початку XX ст. приваблюють, по-перше, відносно стійким відчуттям наукової осяйності” матеріалу, доступності його (архіви, приватні збірки тощо), по-друге, відносно доброю матеріальною збереженістю об’єктів архітектури (і мистецтва), які, власне, і складають сучасний міський простір у центрі міста. Все це дозволяє говорити не лише про актуальність дослідження, результат якого читач тримає в руках у вигляді книги, але й про актуальність цієї теми взагалі на сучасному етапі розвитку міста, коли питання що робити?” під час реконструкції та при намаганні змінити міське середовище на користь сучасності стає все більш гострим й часом затьмарює інші соціальні питання. Ми вже звикли, що питання що робити?” тутешнього походження, на іншому, більш цивілізованому терені споконвіку таке питання не виникає: в Європі, мабуть, завжди знають, що робити”. Тому актуальність питання, а звідси, й актуальність відповідних наукових розвідок саме на нашому терені є такою, яка не зникає з часом і не вирішується раз і назавжди, але у кожному випадку вимагає нове, за місцем прийняте рішення. Особливо це стосується архітектури й архітектурного процесу, що можуть розвиватися в історично складених містах лише на засадах реконструкції будівель і споруд та практичним шляхом здійснення цієї реконструкції.
Виникнувши як певний результат на відповідному щаблі та у відповідній ситуації історичного розвитку, пов’язаний з історично визначеним суспільством, місто з давніх-давен стало важливим чинником соціального розвитку та прогресу. Розірване” у конкретно-історичній репрезентації, воно постійно відтворюється як особливий організм суспільства, яке постійно розвивається, і відтворює систему взаємовідношень, пов’язаних з цим суспільством, а також тих, що ним інтегруються. Однак зрозуміти місто, виокремити в ньому те, що розвивається, окреслити стадії розвитку та визначити його як особливе соціальне явище можна, лише встановивши суспільно-історичну необхідність й характер його функціонування, його роль у структурі процесу суспільного розвитку, у зв’язку з визначенням змістовної сутності соціальності, яка породила необхідність міста й зумовила особливість та спрямованість, тенденції його тривалого розвитку, умови інтеграції у суспільстві на тому або іншому проміжку часу. Саме такі питання мусять цікавити дослідників історії архітектури Києва на зламі XIXXX ст. у науковому плані. Як явище історичного процесу місто” відтворюється як особливий соціальний організм, який структуровано багатощаблево Це особливий світ стосунків, цінностей матеріальних і духовних, це особлива просторова організація специфічних структурних компонентів і це особливий соціокультурний простір інтелектуальний, мовний, комунікативний і т. ін.” [Город 1994, с. 7]. Саме у такому комплексному характері й мають корінитися ознаки актуальності сучасних студій київської архітектурної ситуації принаймні наприкінці XIX на початку XX ст.
Отже, об’єктом студії, що пропонується читацькій увазі, є архітектура Києва кінця XIX початку ХХ ст., що узята в широкому розумінні архітектури як специфічної форми суспільного буття зі всіма особливостями, які випливають з такого розуміння. З одного боку, це конгломерат власне архітектурних творів (міста, поселення, будинки, споруди), з іншого, діяльність архітекторів, різних за фахом спеціалістів та аматорів (які так чи інакше мають відношення до архітектури), спрямована на створення архітектурних творів такими, якими вони є як власне матеріальні форми, наповнені змістом корисності, зручності та ошатності.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні передумови та матеріальні реалії архітектурної практики Києва кінця XIX початку ХХ ст., які виражаються у загальнокультурних та мистецьких уподобаннях і сферах інтелектуального інтересу найкращих представників культури того часу. Крупний масштаб предмету дослідження визначив звернення до методів різних наук й наукових дисциплін. Але аж ніяк не можна сказати, що ця робота виходить за рамки т. зв. культурологічного архітектурознавства: можливо, нею саме ці рамки встановлюються, показуючи, яке саме коло питань має осягнути дослідник, щоб його праця могла бути визнана ретельною. Тому по ходу студіювання прийшлося удаватися до матеріалу філософських, соціологічних дисциплін, до загальноісторичного знання, до методів фахово-архітектурного аналізу. Усе це царина архітектурознавства. Важливими для нашої роботи опинилися джерелознавчий та текстуальний аналізи текстів, їх коментування. У той саме час традиційно найважливіше вираження архітектурної думки за допомогою зображення, звісно, не скидалося зі щитів, але воно посідає відносно скромне місце те, яке диктувалося предметом та задачами дослідження, які не можуть охопити неохоплене”. Будучи частиною історії, твір архітектури (або мистецтва) сам є історичною системою і саме як історична система має бути аналізований. Його границі з іншими творами є умовними, перехідними. Тому аналіз одиничного твору мусить виходити з історичного цілого, як аналіз окремих елементів твору з їхньої сукупності, з цілого, а не часткового елемента. В нашому дослідженні головну увагу зосереджено не стільки на тих або інших архітектурних формах київського міського простору кінця XIX початку XX ст., скільки на принципах їх породження: поза-архітектурних, культурних, мистецьких, літературних, побутових та ін.
Метою дослідження є визначення теоретико-методологічних передумов розвитку архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. з культурологічної точки зору, доведення єдності розвитку архітектурних реалій Києва на зламі XIXXX ст. та загальнокультурного розвитку суспільства, створення теоретичної моделі взаємного розвитку літератури, мистецтва та архітектури на київському терені кінця XIX початку ХХ ст. Методика дослідження ґрунтується на ідеї єдності історичного та логічного в аналізі процесів та явищ, що відповідає теоретико-історичному характеру нашої студії. Методична послідовність роботи включає: систематизацію матеріалів, уточнення основних понять і категорій архітектурного процесу (архітектурної діяльності) та архітектурного мислення; виявлення основних рис та історично актуальних моментів у розвитку історичного контексту архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст.; студіювання теорій, доктрин, концепцій та особливостей проектно-будівельної діяльності у зв’язку з розвитком нових стилістичних уподобань, що виникли наприкінці XIX ст.; виявлення історичних та культурологічних закономірностей та взаємозв’язків у царині архітектури Києва на зламі XIXХХ ст. У роботі використано також історико-генезичний та культурологічний аналіз передумов, становлення та розвитку архітектурної діяльності на київському терені кінця XIX початку ХХ ст.; аналіз теоретичних моделей, які лежать в основі різного трактування особливостей архітектурної діяльності на зламі XIXXX ст.; критико-аналітичний розгляд та порівняльно-історичний аналіз основних світоглядних концепцій в літературі, мистецтві та архітектурі кінця XIX початку ХХ ст.
Досліджуючи історико-теоретичні проблеми, які усвідомлювалися сучасниками й обговорювалися ними (причому не лише фахівцями, але й громадськими діячами, філософами, письменниками, критиками, журналістами та ін.), будь-який автор стає перед необхідністю відбору. Зрозуміло, що в одній роботі немає можливості рівнозначно дослідити усі проблеми, які побутували в архітектурі кінця XIX початку ХХ ст. на різних етапах її недовгого, але стрімкого розвитку. Визначаючи коло проблем, які підлягають дослідженню, на базі усього кола джерел ми обирали лише ті проблеми, які найбільш часто й активно обговорювалися на тому або іншому етапі розвитку, визначаючи тим або знову таки іншим чином її специфіку.
Тому задачі репрезентованого дослідження полягають у:
визначенні теоретичних передумов реконструкції історичного минулого в архітектурознавстві, з’ясуванні методики ставлення історика архітектури до історичної реальності;
визначенні предмету історико-архітектурної науки, з’ясуванні методологічного співвідношення історичного пізнання архітектурознавця та історичної свідомості мешканця;
формулюванні принципів культурологічного підходу до історії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст.;
виявленні законодавчих, технічних та соціально-політичних чинників виникнення особливих рис архітектури і містобудування Києва на зламі XIXХХ ст.;
розкритті ролі київських виставок 1897 та 1913 рр. як формотворчого чинника розвитку архітектури Києва
визначенні місця проблеми стилю в архітектурно-художньому житті Києва на зламі XIXХХ ст. у перебігу співвідношення модернізму й традиціоналізму;
простеженні рис розвитку модерну в Києві як раціоналістичної альтернативи романтизму;
виявленні в архітектурі Києва зламу XIXXX ст. рис історизму та неокласики як чинників виникнення наслідування й стилізаторства.
пропозиціях щодо світоглядних орієнтацій при реконструкції київської забудови кінця XIX початку ХХ ст. на сучасному етапі.
Відповідно до поставлених задач цю роботу й структуровано за розділами та параграфами. Межі дослідження охоплюють хронологічно 18801910-ті рр.[1], територіально місто Київ як столицю Півдня Російської імперії (Верхнє місто, Печерськ, Липки, Поділ, околиці); тематично архітектурні твори, задуми, проекти, ідеї, твори художньої літератури, живопису, скульптури, поліграфічного мистецтва, театру, явищ побуту та дозвілля і т. ін. кінця XIX початку ХХ ст. як російського, так і українського спрямування.
Наукова новизна пропонованої студії, на наш погляд, визначається тим, що в книзі вперше зібрано, узагальнено й обмірковано значний фактичний та текстовий матеріал, який розкриває становлення та еволюцію як архітектурних, так і поза-архітектурних чинників формування архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. Вперше виявлено й на змістовному рівні розглянуто теоретичні проблеми, які були найактуальнішими у 18801910-х рр. для київського архітектурного процесу, у тісній його взаємодії не тільки з практикою самої архітектури, але й загальнокультурним контекстом. До тези новизни можна також віднести першу спробу реконструювати становлення історичного знання про архітектуру Києва кінця XIX початку ХХ ст. Власне, цим дослідженням здійснено спробу виконати чи не перший крок від архітектурного пам’яткознавства до архітектурної культурології на матеріалі київської архітектури кінця XIX початку XX ст.
Практична цінність виконаної роботи, що визначена загальною орієнтацією дослідження на сучасні проблеми формування міського середовища, вдосконалення засобів реконструкції та нового будівництва в історичному оточенні, може бути схарактеризована у декількох напрямах прирощення наукового знання. По-перше, у роботі запропоновано таку міру теоретичного узагальнення існуючих відомостей про історію архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст., яка дозволяє зводити усі подальші віднайдені фактичні матеріали до єдиної світоглядно-матеріальної системи моделі розвитку київської архітектури кінця XIX початку ХХ ст., як її уявляє автор. Тим самим досягнуто важливий, на наш погляд, результат побудовано таку матрицю конструювання історичного архітектурного минулого сучасним дослідником, завдяки якій можна, знаючи про одні чинники, віднайти інші, завдяки яким і ті, і інші разом становитимуть цілісну картину культурного розвитку минулої доби. По-друге, отримані в результаті дослідження положення й висновки щодо побудови та механізмів розвитку професії кінця XIX початку ХХ ст. можуть знайти практичне застосування як теоретичне обґрунтування при сучасному виборі стратегії управління її розвитком (якщо таку стратегію можна уявити можливою), у вдосконаленні підготовки архітекторів при розробці нових моделей професійної підготовки і т. ін. По-третє, результати дослідження можуть стати в нагоді як опрацьований матеріал для відповідних розділів історико-містобудівних монографій та навчальних курсів, можуть використовуватись у курсах з теорії та історії архітектури і містобудування, у навчальних та методичних посібниках. Пропозиції щодо методів реконструкції київської забудови 18801910-х рр. на сучасному етапі носять світоглядний характер і можуть бути корисними як загальні настанови для архітектора-практика сьогодення.
Сучасна суспільна потреба у таких переоцінках та переосмисленні, можливо, є більш високою, ніж за радянського часу, і тому навряд чи доцільно чекати, доки суспільні науки уторують шлях для архітектурознавчого дослідження[2]. Навпаки, уявляється, що матеріал архітектурознавчий є настільки важливим у загальносвітоглядній проблематиці, що спроба його узагальнити нехай і на спеціальному архітектурознавчому ж рівні може стати корисною у загальному контексті розвитку саме гуманітарного знання.
Основні положення та висновки дослідження, зокрема, загальносвітоглядні, опубліковані автором у київській газетній періодиці (у газетах ), у фахових часописах щорічнику Держбуду України Архітектурна спадщина України” (К., 2002, вип. 5), збірнику наукових праць НДІТІАМ Теорія та історія архітектури і містобудування” (К., 2002, вип. 5. На честь О. М. Годованюк). Крім того, автор був одним з відповідальних редакторів видання Фотоспомин: Київ, якого немає (Анотований альбом світлин 19771988 років)” (К., 2000), сприяв виходу в світ декількох видань з історії архітектури Києва.
Дивна відсутність узагальнюючих праць з історії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. зв’язана, слід вважати, не лише з молодістю предмета дослідження, не лише з труднощами об’єктивних оцінок того часу, безперечність яких кочувала з підручника у підручник, зі статті у статтю, з монографії у монографію, доки наприкінці 1960-х рр. добу російського імперіалізму” було дозволено офіційно поставити в один ряд з іншими історичними епохами й вивчати майже на рівні з іншими[3]. За тридцять останніх років, з яких двадцять прийшлися на радянський час, мала місце надто велика залежність дослідників від поточної суспільної ситуації; слід констатувати різкі коливання ідейних оцінок (вивчати було можна, але оцінювати лише негативно або зневажливо), які змінювалися навіть не по роках, а по місяцях[4], і т. ін. Не меншою складністю характеризуються і загальні обставини з дослідженням історії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст.
Можливо, автору й не слід було братися за перо, не ризикувати репутацією, якщо вже існують роботи М. В. Закревського, М. М. Захарченка, В. Д. Бублика, В. С. Іконникова, К. В. Шероцького, М. І. Петрова, Г. К. Лукомського, Ф. Л. Ернста, А. О. Матушевича, Г. Н. Логвина, М. М. Шулькевича, Т. Д. Дмитренко, В. Є. Ясієвича, В. В. Чепелика, А. М. Макарова, В. В. Ковалинського, М. О. Рибакова, М. Б. Кальницького, Б. Л. Єрофалова, М. В. Виноградової, Д. В. Малакова, К. О. Третяка та ін.? Можливо, автору слід було б вибрати якусь іншу тему, хоча його й цікавила саме ця? Втручатися у досить зоране поле дослідження архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. при наявності таких славнозвісних у києвознавстві імен і ґрунтовності, копіткості” їхніх досліджень справді справа для наукової репутації небезпечна. Але, як не дивно, слід зауважити, що майже усі перелічені роботи, за певними винятками, присвячені не теорії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст., а її пам’яткознавству, знанню про пам’ятки та пов’язані з ними події (історичні, анекдотичні” тощо), себто історії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. На цьому шляху, не можна не визнати, зараз досягнуто значних результатів: Державний архів міста Києва (особливо його фонд № 163, де зберігаються майже неосяжні матеріали Будівельного відділу Міської управи Київської міської думи) та інші установи, приватні архіви та збірки надали дослідникам необхідні відомості про історію забудови Києва кінця XIX початку ХХ ст. Підкреслюємо: про історію. Так, з історичного боку проблему, можна вважати, досліджено ретельно й майже вичерпно. До того ж, перша частина першого тому багатотомного Зводу пам’яток історії та культури” (К., 1999), присвяченого Києву, охоплює найважливіші відомості та цікавинки щодо кожної більш-менш значної київської споруди кінця XIX початку ХХ ст. Готується до друку друга частина цього тому. Але ми певні, що це не все: не можна вважати архітектуру Києва кінця XIX початку ХХ ст. дослідженою у всій належній їй повноті. І ось чому.
Якщо історичний матеріал накопичено, то це лише велетенська фактологічна заготовка” для подальших узагальнень, які мусять мати якійсь теоретичний ґрунт. Історія архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст. зараз знаходиться на такій стадії розвитку, що вже репродукує сама себе (у путівниках та довідниках), а це свідчить, що самого разу задати їй хоч будь-які теоретичні рамки, піднявши на теоретичний рівень від конкретних добре обстежених об’єктів до теж конкретних, але часом зовсім не обстежених суспільних явищ, посеред яких і завдяки яким ці архітектурні об’єкти виникли й існували.
Саме цьому, висловлюючись ненауково, й присвячено книжку, яку читач тримає у руках.
До того ж, склалася ситуація, коли стає малозрозумілим сама функція історика архітектури в її відмінності від історика взагалі або, зокрема, історика мистецтва, тобто мистецтвознавця. Предмет та метод дослідження історії архітектури, котрі, як нам відомо, у науковій літературі ретельно не розглядалися, викликали до життя першій розділ книги, в якому ми намагаємось дати відповідь на те запитання, яке поставив батькові-історику маленький хлопчик: Тато, поясни мені, навіщо потрібна історія”. М. Блок, який 1941 р. починає книгу Apologie pour l’Histoire, ou Metier d’Historien” (Апологія історії, або Ремесло історика”) з цього саме запитання, мусив відповісти на нього не в обсязі небагатослівної констатації, а саме монографією. У нас немає також можливості: ми відповідаємо розділом.
Немає рації вважати, що ця книга якоюсь мірою заперечує попередні цікаві й науково важливі здобутки інших дослідників, вона певною мірою продовжує і розвиває їх у напряму, так би мовити, перпендикулярному” до традиційного київського пам’яткознавства, намагаючись доповнити історичне знання про наше місто знанням теоретичним. Від цього, на наш погляд, історичне знання має лише виграти й предстати перед небайдужим читачем в іншому ракурсі, з іншого кута зору. Як саме вдалося упоратися із поставленою задачею, не мені судити, і тому я буду вдячний за будь-які зауваження та поради щодо покращання змісту монографії для можливих наступних її перевидань. Я прагнув бути вірним духу діалектики, розуміючи теорію архітектури не як суму встановлених правил, а як саму логіку архітектурного процесу.
До низки задач дослідження не входило створення цілісної теорії історії архітектури Києва кінця XIX початку ХХ ст.”, як це декому може здатися. Постановка та розв’язання такої задачі справа майбутнього. Тим не менше, як уявляється, виявлення основної проблематики теорії історії” архітектури Києва 18801910-х рр. має стати суттєвим кроком на шляху формування нових наукових дисциплін або коригування проблемологічного поля старих” дисциплін. Уже одне те, що матеріал дослідження дозволив поставити таку проблему, свідчить: передумови для створення або коригування історичних дисциплін у сфері архітектури, зокрема, архітектури Києва, склалися, а значить, історія київської архітектури мусить здобути нову якість, збагачену новим знанням. Це свідчить також і про певний етап у фаховій самосвідомості вітчизняного архітектурознавства.
Ще момент. Оскільки істориків архітектури як самостійних фахівців, які не просто є істориками (котрих готують, скажімо, історичні факультети університетів або педагогічних інститутів), в архітектурних вузах не готують, до цього клану” може потрапити будь-хто від інженера до філолога. І нічого дивного у тому не було б, якби результати діяльності цих істориків не були б наслідком їх фундаментальної освіти (інженерної справи або філології). Коли історією архітектури починає займатися архітектор за фахом, питання, які досліджуються, до певної міри здобувають професійного окрасу. А якщо не-архітектор? Який окрас отримує історико-архітектурна студія? Це питання стоїть найбільш гостро саме тепер, коли накопичений багатий досвід історико-архітектурних опрацювань не-архітекторами. Поряд з цим існує ще питання: чи не можна бути істориком архітектури, будучи просто людиною, якій не є сторонніми розмірковування, людиною ерудованою у цій галузі знання? Здається, можна. Але змістовні, розгорнуті відповіді на ці запитання ми теж спробуємо подати нижче.
У книзі використано текстові та ілюстративні матеріали державних архівів, архівних фондів державних установ та закладів (зокрема, НДІТІАМ), а також особисті архіви різних приватних осіб[5].
Андрій БЄЛОМЄСЯЦЕВ
Київ, грудень 2002 року

[1] Перша рамка зумовлена тим, що саме на зламі 1880-х рр. Київ здобув максимального у XIX ст. торговельно-фінансового піднесення, перетворившись на один з провідних промислових центрів Південно-Західного краю” Російської імперії. Друга рамка 1910-ті рр. охоплює історичні події, що відбувалися у Києві і пов’язані з першою світовою війною, евакуацією (в тому числі і Університету св. Володимира) й так званими революційними змаганнями” кінця 1910-х рр., що завершилися встановленням 1919 р. більшовицької влади. Хронологічна рамка 18801910-ті рр. є загальноприйнятою для характеристики явищ, які синонімічно позначаються також як кінець XIX початок XX ст.”

[2] Адже прецедент існує дисертація К. О. Третяка Історія забудови та архітектури Києва наприкінці XIX початку ХХ ст.”, захищена 1999 р. в Інституті історії НАН України. Див. про цю роботу нижче.

[3] Цьому сприяв захист М. Ф. Хомутецьким докторської дисертації на тему: Архітектура Росії з середини XIX ст. по 1917 рік” (Ленінград, 1955 р.).

[4] В одному з історіографічних досліджень зазначалося, що протягом 19201940-х рр. негативну послугу історії архітектури в цілому та архітектурі різних регіонів СРСР зокрема зробило специфічне поняття актуальність”, яке постійно насаджувалося згори”. Багато з ідей, численні художні, соціологічні, політичні побудови, які не потрапили до розряду актуальних”, навіть не критикувалися, а просто замовчувалися, нібито їх не існувало. В. В. Чепелик у книзі Український архітектурний модерн” [Чепелик 2000], яку відзначено Державною премією України в галузі архітектури, визначив актуальність українського архітектурного модерну кінця XIX початку ХХ ст. через нехтування офіційної актуальності”, в якій у 19201940-і рр. було відмовлено історичній добі кінця XIX початку ХХ ст. Київ не тільки не був виключенням, але слугував прикладом такого ставлення держави до історичного минулого доби імперіалізму”.

[5] На жаль, ми не могли використати багатий і цікавий фактичний матеріал, який зібрано у книзі А. М. Макарова Малая энциклопедия киевской старины” (К.: Довіра, 2002. 558 с.), котра побачила світ, коли роботу над рукописом монографії було завершено.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Архітектура як і будь-яка матеріальна й творча діяльність, будучи породженням суспільних потреб та відносин, нерозривно пов’язана з розвитком суспільства. Відповідно, без знання основних чинників і фактів, без розуміння сутності розвитку історії людства неможлива й справжня історія архітектури.
Двадцяте століття, хронологічно завершившись, поступово перетворюється на історію, стає історією. Це хронологічне завершення дозволяє на сьогоднішній день вести мову про історію архітектури ХХ століття від його непересічного за художніми явищами початку, срібним віком у російському мистецтві та літературі, європейським модерном до тих ультрасучасних архітектурно-розпланувальних тенденцій і постмодернізму, які аж ніяк не могли бути передбаченими ще на початку минулого століття. Можливо, XIX ст., яке розпочалося з загальноєвропейського класицизму та ампіру, а завершилося наслідуванням історичним стилям попередніх століть та рецепцією того саме класицизму, не було настільки різким за зміною архітектурних смаків, як двадцяте століття . Навіть бурхливий розвиток інженерної й будівельної думки, виникнення й широке застосування нових будівельних матеріалів (залізобетон, метал, скло, кераміка та ін.) не вніс таких кардинальних змін в архітектуру XIX початку XX ст., які відбулися завдяки розвитку нових соціально-політичних систем протягом XX століття.
Протягом минулого століття, яке зазнало дві світові війни, наслідки яких змінили обличчя міст і сіл Західної та Східної Європи, витримало зміни у соціально-політичному устрої багатьох держав світу, в тому числі й на терені колишньої Російської імперії, яка наприкінці 1910-х рр. стала більшовицькою державою, а на початку 1990-х союзом незалежних держав, протягом цього століття архітектура значною мірою перетворилася з результату приватних смакових примх заможних верств населення на важливий соціальний чинник розвитку міст, які у свою чергу перетворилися на великі агломерації. Усвідомлення ролі архітектури у розвитку матеріального простору життєдіяльності людини перетворилося на окрему науку архітектурознавство, в рамках якої жваво студіюються як теоретичні, так і прагматичні аспекти створення архітектурної форми.
Не останнє місто у цих бурхливо змінюваних процесах посідає історія архітектури, у тому числі історія архітектури окремих міст і явищ, стилів і майстрів, конструкцій і матеріалів.
В цій царині історія архітектури Києва зламу XIXXX ст. для українського архітектурознавства посідає одне з чільних місць не лише тому, що більшість збереженої архітектурно-містобудівної спадщини Києва припадає на цей етап, але й тому, що у справі майбутнього розвитку столиці України саме центральна частина її становить своєрідний просторово-соціальний і культурно-історичний феномен, розгляду якого й присвячено наше дослідження.
Підсумовуючи попередній виклад, слід зробити такі загальні висновки з виконаної студії.
Минуле архітектури Києва являє собою містку, розгалужену багатоманітність творчих ідей, концепцій, архітектурних форм, творчих течій і напрямів, часом незначних за формою вираження, але впливових за суттю. Вивчення сучасного стану історії архітектури взагалі та архітектури Києва на зламі XIXXX ст. зокрема дозволяє стверджувати, що на сучасному етапі розвитку історії архітектури як частини історії культури дослідник має відійти від описового підходу до пам’яток архітектури у бік підходу культурологічного.
Будь-який архітектурний твір, будучи штучним матеріальним середовищем, в якому відбувається різнобічна діяльність суспільства та окремої людини, має свій утилітарно цінний зміст, що виражений певними засобами архітектурного і художнього порядку. Історик архітектури на сучасному етапі має виступати як культуролог архітектури. Сучасне культурологічне архітектурознавство досягає цілісного охоплення свого предмету не на шляху нормативної систематизації. За теперішнього часу є суттєво важливим інший рух: виявлення закономірностей, які просякають історичне життя архітектурної творчості (як специфічного виду творчості) і сприйняття архітектурних форм (як специфічного типу сприйняття).
Предметом історії архітектури на сучасному етапі її розвитку є ті форми реалізації історичної свідомості минулих часів, які представлені досліднику в культурних явищах самої архітектури як особливого типу суспільного буття, а також рівною мірою формами живопису, скульптури, графіки, художньої, наукової та критичної літератури, поліграфії, декоративно-ужиткового мистецтва та інших галузей людської діяльності в їх ментальній взаємодії на певному історичному етапі.
Наприкінці XIX на початку XX ст. головну увагу зосереджено на проектуванні і зведенні споруд, які задовольняють духовні потреби суспільства, особливо тих типів, які виникли завдяки новим типам” дозвілля, розваг. Особливе місце тут посідають музейні та виставкові заклади, поява яких свідчить про зростаючу самосвідомість держави, циркові та заклади, пов’язані з кінематографом. Звичаї, світогляд, мистецтво, дозвілля, інженерія на зламі XIXXX ст. зливаються у щось настільки загальне, що знання будь-якої попередньої історичної епохи (хронологічно) або сусідніх країн (територіально) включає вже і знайомство з їх мистецтвом: так, якщо у першій половині XIX ст. на російському терені виявився інтерес до наслідування різним історичним стилям минулого завдяки обізнаності та смаку замовників будівель, то наприкінці цього саме століття знайомство із мистецтвом оточуючих країн, жвавий зв’язок художників Європи, Росії та України, з одного боку, й виникнення нових форм дозвілля, з другого боку, ініціювали появу нових смаків навіть вищих кіл суспільства, котрі, як правило, були найбільш консервативними.
Конгломерат типологічних, політичних, духовних і матеріальних чинників створює те культурологічне підґрунтя, на якому можна розглядати процес розгортання архітектурної практики на зламі XIXXX століть, коли архітектор не тільки перестав бути явищем лише архітектурного життя доби, але опинився показовим чинником та законодавцем смаку елітного суспільного руху.
Законодавство у сфері будівництва було чи не найголовнішим чинником для початку роботи над проектуванням та зведенням будь-якої споруди. Головним керівним документом був Статут будівельний”. Серед іншого, саме цей документ слід вважати чи не найпершою регламентацією з питань охорони пам’яток. У роботі було показано, що уся система типології споруд була дуже нестійкою й протирічливою.
Регламентації Статуту будівельного, урядові постанови та обов’язкові рішення Київської міської думи торкалися передусім конструкційних, протипожежних та інших технічних обмежень процесу будівництва. У жодній статті Статуту не знаходимо творчих рекомендацій архітектору усюди йдеться лише про його соціальні та фахові обов’язки перед Міською управою та замовником. Наприкінці 1912 р. Київська міська дума приймає лише одну власне архітектурну” постанову щодо обмеження висоти будинків стосовно влаштування мансард не вище за чотири поверхи (з цоколем). Це, можливо, єдине творче” обмеження діяльності архітектора, який працював у місті. Але регламентувалася не фізична висота будинку, а саме його поверховість. З цього випливає можливість визначити значну творчу свободу архітектора на зламі XIXXX ст. у проектуванні будинків необмеженої поверховості. Російська імперія мала три юридичні категорії будівельних законів та норм (вертикальна ієрархія”), а саме: державні закони й постанови центрального уряду; закони місцевого, муніципального значення; норми громадського будівництва. Цікаво зазначити, що у всіх цих типах законів і норм можна знайти повторювані й такі, що доповнюють один одного, вимоги за такими трьома відгалуженнями (горизонтальна ієрархія”): норми зонування міста; норми проектування цивільних будинків; норми будівельної техніки й протипожежної охорони. Для Києва, як було показано, така горизонтальна” і вертикальна” ієрархічність була властива навіть, можливо, більшою мірою, ніж для інших міст Російської імперії. Неабияку вагу мали також практичні довідники архітектора, які з іншого боку зсередини фаху диктували певні умови.
На основі вивчення матеріалів з влаштування у Києві так званого Історичного шляху” та зведення пам’ятника княгині Ользі, апостолові Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу і Мефодію 1911 р. показано, які саме політично-культурні чинники впливали на прийняття Міською думою рішень в галузі культури: з одного боку, шовіністична налаштованість, характерна для цього етапу ідеології Російської імперії, з другого боку, врахування місцевих традицій і рис національної самосвідомості мешканців Києва.
Взявши до ілюстрації критичні матеріали діяльності міського самоуправління Києва 19061910 рр., було зосереджено увагу на особливому, по-перше, у законодавчому плані, по-друге, в активізації будівництва, аспекті діяльності центрального політичного органу Києва як самостійного міста зі своїм Міським положенням”, особливу увагу приділивши двом датам, які оконтурюють” 19061910 рр.: року проведення у Києві сільськогосподарської та промислової виставки 1897 р. та Всеросійської виставки 1913 р. Обидві виставки є тими культурно-мистецькими і архітектурними віхами, завдяки яким вдається чітко розпізнати відмінності архітектурних пристрастей як кінця XIX ст., так і двох перших десятиліть XX ст.
Було встановлено, що в архітектурних формах павільйонів виставки 1897 р. відбився самий дух київського терену; романтичність київських природних ландшафтів збіглася з романтичністю штучного архітектурного ландшафту, презентованого виставкою. Крім того, що це була виставка промислова, вона ще була виставкою архітектурних форм, а точніше, архітектурного смаку киян останніх десятиліть XIX ст. І саме тому, що стилістичне навантаження архітектури павільйонів не могло бути підданим якійсь суворо стилістичній кваліфікації, павільйони стали ознакою не лише часу, але й романтичного настрою узагальненого” (якщо можна так сказати) київського зодчого кінця XIX ст., ознакою демократичних тенденцій, які посідали значне місце в художньому та мистецькому житті Києва. Форми павільйонів виставки 1897 р. усе частіше починають використовуватися у проектах громадських споруд першого десятиліття XX ст. У розпланування комплексу Всеросійської виставки 1913 р. було закладено дещо інші позиції, ніж виставки 1897 р. По-перше, виставка була всеросійською, а не лише південноросійською. По-друге, вона замислювалася не як тимчасова, а як постійна. По-третє, саме 1913 р. Російська імперія зазнала самого піку економічного й суспільно-політичного розквіту. По-четверте, не лише класицистичні, але й авангардні традиції були помітними у просторі культури Києва. Влаштування виставки 1913 р. було пов’язане з містобудівною реконструкцією району як Черепанової гори, так і Троїцького ринку. Виставковий комплекс 1913 р. став не лише штучним елементом міського розпланування, а саме певною моделлю архітектури Києва початку XX ст., що дуже точно відбиває суспільно-культурну та політичну значущість міста у системі великих міст Російської імперії в її матеріалізованому вигляді.
Поєднання класицистичного принципу розпланування з мальовничо-парковим у виставці 1913 р. було певним продовженням мальовничості розпланування виставки 1897 р., але з урахуванням пластичних і смакових вимог часу. Власне кажучи, київські виставки 1897 та 1913 рр. були лабораторіями вироблення стилю архітектури Києва кінця XIX початку XX ст. Ці дві виставки були унікальним явищем репрезентації зміни не лише архітектурних форм, але й самих форм життя, що відбивалися в архітектурних формах. У цьому відношенні Київ був унікальним у Росії містом.
У роботі показано, що коли ми стикаємося з певною неможливістю охопити головне, центральне у самому понятті стиль”, оскільки, на нашу думку, стиль” (як і час”, простір”, архітектура”) доволі абстрактне поняття, за яким стоїть щось, що не можна побачити на власні очі як матеріальний об’єкт, але можна зрозуміти на власний розсуд як комплекс художніх (естетичних) вражень. Коли ці художні враження виростають у свідомості як результат переживання певної художньої системи, тоді сама свідомість диктує глядачеві необхідність сформулювати це враження, охопивши його певним поняттям. Саме таким поняттям і виступає поняття стиль”.
Зосередившись на питаннях міфологічного художнього мислення київських митців, у роботі було показано, що міфологічність мислення, притаманна майже усім відомим нині художникам і архітекторам тієї доби, відбивалася якнайменше у двох головних напрямах: по-перше, це використання письменником, художником, архітектором традиційних міфологічних сюжетів та образів, прагнення досягти інтерпретованої схожості ситуацій літературного, художнього, архітектурного твору з відомими міфологічними сюжетами; по-друге, спроба моделювання дійсності за законами власне міфологічного мислення. Останнє відбилося на фасадах київських будинків у формах численних маскаронів, каріатид, атлантів, тварин, сюжетних композицій на фризах та латинських написах на фасадах будинків, переважно житлових. Матеріал, в якому виконувалися ці скульптурні оздоблення фасадів, був різноманітним: від гіпсу до майоліки. Фрагментарність включення міфологічного декоративного елементу у загальний контекст архітектурної форми є особливою позастильовою рисою створення архітектурної форми.
Лібералізація академізму в живописі та скульптурі, сприяння виникненню модернізму в архітектурі ініціювала заснування у Києві низки спеціальних мистецьких закладів і товариств, які справляли значний вплив на формування мистецького світогляду художників і архітекторів. Розглянуто цілі та діяльність декількох київських мистецьких товариств кінця XIX початку XX ст., з’ясовано їхній вплив на формування художнього мислення тодішніх митців. Визначено, що архітектурний пейзаж київських митців-модерністів А. А. Манєвича, В. Г. Кричевського, Г. К. Лукомського та В. А. Фельдмана якнайбільше вплинув на формування сучасного на той час ставлення до мистецтва й архітектури на київському терені початку ХХ ст. В образотворчому мистецтві й архітектурі демократично налаштовані митці і модерністично налаштовані митці були більшою мірою суміщені в одній особі. Те, що було характерним для літературного процесу як галузі мистецтва, не було характерним для образотворчого мистецтва й, особливо, архітектури як процесу значною мірою прагматично-соціального. І модерністи, і так звані декаденти боролися проти застарілих прийомів у мистецтві на шляхах зовнішньо-формального новаторства, в їх творах форма нерідко ставала самоціллю, перетворювався на шукання форми заради форми. В архітектурі це було неможливе за самою природою архітектурної форми. Тут діяли два формальні чинники стиль і мода, зумовлені смаком замовника і майстерністю архітектора, яка не в останню чергу відточувалася завдяки саме стилю і моді. Тому на київському терені проблема стилю в архітектурно-художньому житті була не стільки світоглядною, скільки практичною й підвладною моді, яка линула з художніх уподобань Європи і визначалася у кожному конкретному стосунку між замовником і архітектором.
Київ початку ХХ ст. йшов загальноєвропейським шляхом розвитку архітектури, наслідував моду на модерн, яка склалася у всіх значних містах Європи і Росії, але зразків вищого ґатунку, які являють нам об’єкти європейських центрів модерну, у Києві небагато. Це передовсім роботи В. В. Городецького і Г. К. Лєдоховського.
Архітектурна творчість київських зодчих, які працювали у стилістиці модерну, може бути розподілена за кількома напрямами: розпланувально-декоративним, декоративно-фасадним та стилізуючим. Значний вплив на розвиток ідеології модерну у містобудівному відношенні мала вулична поліграфія” (афіши, плакати, реклама), а також загальне використання київськими типографіями модерних гарнітур шрифтів у різних видах друкованої продукції, яка складала той дух епохи, який ми і називаємо добою модерну. Модерн в архітектурі Києва опинився раціоналістичною альтернативою романтизму, який існував на київському терені завдяки особливостям рельєфу і архітектурним формам, що найбільш яскраво виявилися у павільйонах виставки 1897 р. Неокласика 19001910-х рр. напитувалася романтичними ідеями непохитності основ” Російської імперії тою саме мірою, якою модерн прагнув подолати романтичні основи київського терену в геологічному смислі. Але на відміну від інших столичних міст у Києві неокласика не користувалася особливою шаною у середовищі архітекторів. Найбільш масовим у рамках раціоналістичного, себто позбавленого якихось конкретних стилістичних уподобань з минулого, був т. зв. цегляний стиль київських підрядчиків”, який брав з історизму стилізовані форми попередніх стилів й інтерпретував їх на свій кшталт.
Головною особливістю архітектури центральних районів Києва, основаної на цікавих особливостях київського рельєфу та ландшафту зламу століть, була широка палітра містобудівних й архітектурно-стилістичних можливостей і прийомів, з яких кожний мав право на життя. З одного боку, це самоусвідомлення Києва як європейського міста (модерн), як унікального за розплануванням міста (романтизм), з іншого боку, прагнення залишатися містом Російської імперії (неокласика) й наслідувати історії світового зодчества (історизм).
Одна з найважливіших світоглядних проблем практики міського розвитку на теперішньому етапі пов’язана з подоланням протиріч між цілями охорони історичної спадщини й задачами реконструкції та модернізації історичного центру Києва. Життя у зонах історичної забудови багато в чому визначається гостротою протиборства між охоронним рухом у суспільстві та складеною містобудівною практикою, традиційно орієнтованою на зведення новобудов. У більшості міст України і особливо в Києві зони охорони фактично стали зонами охорони від проектування і проектувальників, що веде до стагнації міського розвитку. Проект новобудови слід розглядати не як новий центральний елемент більш широкої розпланувальної ситуації, а як засіб проявлення й загострення вже існуючої системи відношень, індивідуальних якостей місця. Тому проблеми охорони спадщини історичного центру повинні розглядатися лише у контексті загальних проблем розвитку міста в цілому.
Реалізм у справі охорони пам’яток, насамперед, вимагає відмовлення від крайнощів при вимозі автентичності об’єкта; переважна більшість об’єктів потрапляє в охоронний перелік за якимсь досить конкретним і локальним приводом. Процедура присвоєння статусу пам’ятки не повинна відбуватися келійно усередині відповідного відомства. В ухваленні рішення мають брати участь власник об’єкту, а також органи, що відповідають за інвестиційну політику, розвиток підприємництва і туризм.

Серед задач в рамках обраної теми, які слід розв’язувати у подальших студіях, можна виокремити дослідження розвитку сакральної архітектури Києва зламу XIXXX ст., інших окремих типів споруд; було б варто більш ретельно дослідити творчість провідних для Києва архітекторів, виявити їхній вплив один на одного й на розвиток тогочасного зодчества; більш докладно вивчити розвиток містобудівної системи столиці України зламу XIXXX ст. та ін. Ці дослідження дозволять з’ясувати роль пам’яток архітектури і містобудування у подальшому архітектурно-розпланувальному розвиткові Києва, а також визначитись з проблемами їх охорони, реставрації та реконструкції, аби остаточно перетворити столицю України на справжнє європейське місто.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

· Александровский 1905. Александровский И. В. Собор св. Владимира в Киеве: Сооружение собора. Внешний вид собора, отделка его. Картины Васнецова, картины Нестерова, Сведомского, Котарбинского. Орнаментика (и проч.). К.: Тип. С. В. Кульженко, 1905. 80 с.: ил.
· Антипов 1987. Антипов Г. А. Историческое прошлое и пути его познания / Отв. ред. Р. С. Васильевский, Л. С. Сычева. Новосибирск: Наука, 1987. 242 с.
· Архитектура Киева 1982. Архитектура Киева: Сб. науч. тр. КиевНИИТИ / Редкол.: В. П. Дахно (отв. ред.), С. К. Килессо, Н. С. Коломиец и др. К.: КиевЗНИИЭП, 1982. 116 с.
· Архитектурное наследие 1985. Архитектурное наследие конца XIX начала ХХ века и его роль в современном градостроительстве: М-лы респ. конф., проводившейся в Таллине 29 июня 1 июля 1983 г. Таллин: Валгус, 1985. 174 с.: ил.
· Архітектура 1995. Архітектура: Короткий словник-довідник / А. П. Мардер, Ю. М. Євреїнов, О. А. Пламеницька та ін.; За заг. ред. А. П. Мардера. К.: Будівельник, 1995. 336 с.: іл.
· Асеев 1989. Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К.: Будивэльнык, 1989. 104 с.: ил.
· Асеева 1979. Асеева Н. Ю. Украинско-французские художественные связи 2030-х гг. ХХ ст.: Автореф. дис. канд. искусствоведения: 17.00.04 / ВНИИ искусствоведения МК СССР. М., 1979. 24 с.
· Асеева 1989. Асеева Н. Ю. Украинское искусство и европейские художественные центры: Конец XIX начало XX века / Отв. ред. В. А. Афанасьев. К.: Наук. думка, 1989. 200 с.: ил.
· Астафьева 1990. Астафьева М. И. Формирование проблематики теории и истории советской архитектуры. 19171954 гг. (Опыт историографического исследования): Автореф. дис. д-ра архитектуры: 18.00.01 / ВНИИТАГ. М., 1990. 46 с.
· Бассегода Нонель 1986. Бассегода Нонель Х. Антонио Гауди / Пер. с исп. М. Г. Одоньеса; Под ред. В. Л. Глазычева. М.: Стройиздат, 1986. 208 с.
· Баумгартен 1902. Баумгартен Е. Е. Общество и художественная архитектура // Архитектурный музей. 1902. № 3. С. 2425; № 4. С. 3334; № 5. С. 4345; № 6. С. 5457.
· Баумгартен 1909. Баумгартен Е. Е. Торжество рекламы // Городское дело. 1909. № 4. С. 3539.
· Баумгартен, Ильин 1911. Баумгартен Е. Е., Ильин Л. А. Вандализм рекламы // Труды IV съезда 1911. С. 6970.
· Бекетов 1940. Бекетов А. Н. Автобиография // Методфонд НИИТАГ. 1940. Рукопись. 23 л.
· Беккер, Щенков 1986. Беккер А. Ю., Щенков А. С. Современная городская среда и архитектурное наследие: Эстетический аспект. М.: Стройиздат, 1986. 204 с.
· Белецкий 1985. Белецкий П. А. Георгий Иванович Нарбут. Л.: Искусство, 1985. 237 с.: ил.
· Белічко, Підгора 1982. Київ в образотворчому мистецтві XIIXX століть / Автори-упорядники Ю. В. Белічко, В. П. Підгора. К.: Мистецтво, 1982. 335 с.: іл.
· Бердяев 1918. Бердяев Н. А. Кризис искусства. М.: Изд. Г. А. Лемана, С. И. Сахарова, 1918. 48 с.
· Берлинский 1991. Берлинский М. Ф. Краткое описание Киева: Репринтное изд. [с предисл. Г. Ю. Ивакина.] К.: Час, 1991. 224 с.
· Бєломєсяцев 2002. Бєломєсяцев А. Київські виставки 1897 та 1913 років як формотворчий чинник розвитку архітектури Києва кінця XIX початку XX століття: Теоретичний аспект // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. НДІТІАМ. К.: НДІТІАМ, 2002. Вип. 5. С. 167182.
· Бєломєсяцев 2002. Бєломєсяцев А. Особливості методологічних засад студіювання історії архітектури Києва кінця ХІХ початку ХХ ст. // Архітектурна спадщина України. К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. Вип. 5. С. .
· Білецький 1983. Білецький П. О. Георгій Нарбут: Альбом. К.: Мистецтво, 1983. 124 с.: іл.
· Блок 1973. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка / Пер. Е. М. Лысенко; Прим. А. Я. Гуревича. М.: Наука, 1973. 232 с.
· Борисова, Каждан 1971. Борисова Е. А., Каждан Т. П. Русская архитектура конца XIX начала XX века / Отв. ред. Г. Ю. Стернин. М.: Наука, 1971. 240 с.
· Борисова, Стернин 1990. Борисова Е. А., Стернин Г. Ю. Русский модерн. М.: Сов. художник, 1990. 362 с.
· Брайчевський 1991. Брайчевський М. Ю. Стиль київських підрядчиків: Про міський архітектурний фольклор // Архітектура України. 1991. № 3. С. 3132.
· Вагнер 1987. Вагнер Г. К. Канон и стиль в древнерусском искусстве. М.: Искусство, 1987. 288 с.
· Вагнер 1990. Вагнер Г. К. Искусство мыслить в камне: Опыт функциональной типологии памятников древнерусской архитектуры / Отв. ред. Т. И. Макарова. М.: Наука, 1990. 256 с.: ил.
· Вёльфлин 1994. Вёльфлин Г. Основные понятия истории искусств: Проблема эволюции стиля в новом искусстве / Пер. с нем. А. А. Франковского. СПб: Мифрил, 1994. XVIII+398 с.
· Весь Киев 1906. Весь Киев в кармане: Иллюстрированный путеводитель по г. Киеву и справочная книга. 2 е изд. К.: б/и, 1906. 120 с.
· Весь Киев 1914. Весь Киев на 1914 год: Адресная и справочная книга. К.: Изд. Богуславского, 1914. 1272 с.
· Вечерський 2002. Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. 592 с.: іл.
· Власюк 1972. Власюк А. И. Архитектура России // Всеобщая история архитектуры. М.: Стройиздат, 1972. Т. 10. Архитектура XIX начала ХХ вв. / Редкол.: С. О. Хан-Магомедов (отв. ред.), П. Н. Максимова, Ю. Ю. Савицкого. С. 33137.
· Власюк 1985. Власюк А. И. Эволюция строительного законодательства России в 1830-е 1910-е годы // Памятники русской архитектуры и монументального искусства: Города, ансамбли, зодчие. М.: Наука, 1985. С. 226246.
· Водзинський 1998. Водзинський Є. Є. Цінність території історичного центру Києва і можлива міра її реконструкції // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. НДІТІАМ. К.: НДІТІАМ, 1998. Вип. 3. На честь Г. Н. Логвина. С. 180188.
· Водзинський 1999. Водзинський Є. Є. Містобудівна спадщина історичного центру Києва: Потреби її дослідження, обліку та охорони // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. НДІТІАМ. К.: НДІТІАМ, 1999. Вип. 4. На честь Є. В. Тимановича. С. 250257.
· Водопровод 1910. Описание Киевского водопровода / Сост. Технический отдел Городского общественного управления. К.: Тип. К. Ш. Круглянского, 1910. 4+XIX+209 с.
· Врона 1946. Врона И. И. Предреволюционная архитектура Украины (конец XIX ХХ ст.) / Ин-т искусствознания, фольклора и этнографии. К., 1946. 224 л. (Методфонд НДІТІАМ)
· Врубель 1963. Врубель: Переписка. Воспоминания о художнике / Сост. и коммент. Э. П. Гомберг-Вержбицкой, Ю. Н. Подкопаевой. М.; Л.: Искусство, 1963. 364 с.: илл.
· Выставка 1897. Путеводитель по г. Киеву с каталогом Киевской сельскохозяйственной и прмышленной выставки 1897 г. с планами г. Киева и выставки. К.: Изд. М. Л. Радоминского, 1897. 132 с.
· Выставка 1898. Киевская сельскохозяйственная и промышленная выставка 1897 года и ее участники: Лит.-худож. Издание С. В. Кульженко и Б. К. Струнского / Ред. И. В. Лещенко. К.: Тип. С. В. Кульженко, 1898. Ч. 1. 14 с.; Ч. 2. 78 с.; Ч. 3. 56 с. (в одном томе)
· Выставка 1913. Киевская Всероссийская выставка 1913 г. К.: Тип. Н. Т. Корчак-Новицкого, 1913. 82 с.
· Выставка 1914. Всероссийская выставка. Г. Киев. 1913 (Описание). К.: Ред.-изд. Б. Н. Клебанов, 1914. 308+LXIII с.
· Гегелло 1962. Гегелло А. И. Из творческого опыта: Возникновение и развитие архитектурного замысла. Л.: ГИЛСАиСМ, 1962. 376 с.
· Гильдебранд 1991. Гильдебранд А. фон. Проблема формы в изобразительном искусстве” и собрание статей / Пер. В. А. Фаворского, Н. В. Розенфельда; Вступ. ст. А. В. Васнецова. М.: Изд-во Моск. полигр. ин-та, 1991. 137 с.: ил.
· Гіляров 1936. Гіляров С. О. Архітектура Києва передвоєнної доби // Соціалістичний Київ. 1936. № 4. С. 3640.
· Гіляров, Наконечний 1940. Гіляров С. О., Наконечний Е. І. Архітектор громадський діяч (В. М. Риков) // Архітектура Радянської України. 1940. № 3. С. 614.
· Глазычев 1977. Глазычев В. Л. Организация архитектурного проектирования (Вопросы теории). М.: Стройиздат, 1977. 173 с.
· Глазычев 1985. Глазычев В. Л. Лад слова и камня // Литературное обозрение. 1985. № 2. С. 8991.
· Головні архітектори 1999. Головні та міські архітектори Києва: 17991999 / М. В. Виноградова, М. Б. Кальницький, Д. В. Малаков, А. О. Пучков, О. С. Червінський; За ред. М. М. Дьоміна. К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 1999. 36 с.
· Голынец 1972. Голынец Г. В., Голынец С. В. Иван Яковлевич Билибин. М.: Изобр. искусство, 1972. 224 с.
· Гомбрих 1999. Гомбрих Э. История искусства / Пер. с англ. В. А. Крючковой, М. И. Майской. М.: АСТ, 1998. 688 с.: ил.
· Гонзик 1967. Гонзик К. По пути к социалистической архитектуре / Пер. с чешск. Ю. Колова. М.: Стройиздат, 1967. 368 с.
· Город 1995. Город как социокультурное явление исторического процесса / Редкол.: В. Л. Глазычев, Г. А. Гольц, С. П. Карпов и др.; Отв. ред. Э. В. Сайко. М.: Наука, 1995. 352 с.
· Городская дума 1910а. Обзор деятельности Киевской городской думы за четырехлетие 19061910 годы. К.: Изд. Группы гласных Думы, 1910. 118 с.
· Городская дума 1910б. Киевская городская дума 19061910 гг. К.: б/м, б/г. 24 с.
· Горчакова 1886. Горчакова Е. Киев. 2-е изд. М.: Тип. Л. Ф. Снегирева, 1886. 136 с.
· Горюнов 1984. Горюнов В. С. Истоки эклектизма и теория архитектуры второй половины XIX века: Автореф. дис. канд. архитектуры: 18.00.01 / Ин-т живописи, скульптуры и архитектуры им. И. Е. Репина. Л., 1984. 24 с.
· Горюнов, Тубли 1992. Горюнов В. С., Тубли М. П. Архитектура эпохи модерна: Концепции. Направления. Мастера. СПб: Стройиздат, 1992. 360 с.: ил.
· Грабарь 1969. Грабарь И. Э. О русской архитектуре. М.: Наука, 1969. 434 с.