Каталог / ПОЛИТИЧЕСКИЕ НАУКИ / История и теория политики
скачать файл:
- Название:
- ВЛАДА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ
- Альтернативное название:
- ВЛАСТЬ И ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО: МЕХАНИЗМЫ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ
- ВУЗ:
- НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА
- Краткое описание:
- НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА
На правах рукопису
БОЙЧУК МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ
УДК: 321.01:316.462
ВЛАДА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:
МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ
Спеціальність 23.00.01 – історія і теорія політичних наук
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Науковий керівник
Бех Володимир Павлович,
доктор філософських наук,
професор
Київ – 2006
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ І ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ВЛАДИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 26
1.1 Співвідношення влади і громадянського суспільства як філософсько-політологічна проблема 26
1.2 Суперечливість підходів до висвітлення влади і громадянського суспільства 48
1.3 Принципи, методи та категоріальний апарат дослідження 65
Висновки до першого розділу 88
РОЗДІЛ ІІ ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВЛАДИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 90
2.1 Філософсько-політологічний аналіз соціального інституту влади 90
2.2 Недержавна влада як чинник самоорганізації громадянського суспільства 118
2.3 Державна влада як чинник становлення громадянського суспільства у структурі соціального організму країни 147
2.4 Діалектика організації і самоорганізації у формуванні громадянського суспільства в Україні 167
Висновки до другого розділу 191
ВИСНОВКИ 194
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 200
ВСТУП
Цілісний дискурс багатоманітних аспектів становлення громадянського суспільства, безумовно, є однією із нагальних сучасних філософсько-політологічних проблем, особливо у такому важливому її вимірі, як правові відносини між суспільством та державою. Ця суперечність завжди була однією з головних загальнолюдських проблем незалежно від того втілювалася вона в матеріалістичну або ідеалістичну форму, надавався їй класовий, або позакласовий характер чи ні. При цьому, як правило, вирішувались питання про первинну чи вторинну взаємозалежність держави і суспільства, але використання влади як інструменту формування онтології розвиненого громадянського суспільства залишалось на другому плані, ніби то як таке, що саме собою зрозуміло.
Держава стереотипно розглядалась як суб’єкт влади, тобто як її “єдиний і законний” володар і носій/користувач, а суспільство – як об’єкт владних впливів, з боку держави. Оскільки здебільшого проблему розподілу влади між державою і громадянським суспільством дослідники делікатно обходили мовчанням, то онтологічні, самоорганізаційні та управлінські засади останнього не аналізувалися.
Натомість громадянське суспільство, є нелінійним соціальним утворенням, тобто саморозгортається за космологічними законами, саме є володарем певного обсягу прав або свобод і повинно мати “свій” сегмент правового поля. Про це яскраво свідчать соціальні революції. В Україні на це яскраво вказують події, що пов’язані з виборами Президента України 2004 року, парламенту 2006 року. Протистояння політичних сил в Україні, що сформувалось на початок 2007 року навколо Закону про Кабінет Міністрів України, аналізується у площині “Президент України – Кабінет Міністрів України”, а його більш негативні наслідки слід очікувати у площині – “державна влада – влада громадянського суспільства”. Цей аспект суспільно-політичного розвитку потребує окремого аналізу, оскільки є потенційно конфліктногенним.
Нехтування державною владою права народу на свободу волевиявлення або прийняття рішення відносно того, хто має право очолювати українську державу, призвело до того, що у ході масового протесту громадянське суспільство “розставило” все по своїх місцях. При цьому “помаранчева революція” пройшла у мирній формі, а громадянське суспільство піднялось на вищий щабель організаційної свідомості і соціально-політичної зрілості. Після встановлення соціальної справедливості соціально-політичне життя української нації увійшло в нормальне русло, і Україна пішла більш демократичним шляхом, ніж це передбачалося планами партноменклатурного державного керівництва.
Отже правове поле держави й правове поле громадянського суспільства не суперечать одне одному, а навпаки, завдяки синергетичним закономірностям інтегруються у цілісність – тому потребують більш-менш рівномірного розподілу влади як субстрату, що наповнює загальноправовий простір соціального організму будь-якої країни.
Нова методологічна призма здатна по-іншому висвітлити проблему взаємодії вищеназваних елементів соціального організму країни, забезпечити приріст нових політологічних знань. Це означає, що вона відкриває можливість подавати усю систему, а саме: соціальний організм країни, як інтегровану цілісність громадянського суспільства та держави, що має постійно перебувати у стані динамічної рівноваги за допомогою медіатора влади.
Таким чином, принцип підкорення, що лежить в основі взаємозв’язку соціальних систем, призводить до колосальної концентрації філософсько-методологічної, світоглядно-ідеологічної, науково-практичної, соціально-політологічної, нарешті, управлінської інформації про механізм взаємодії держави та громадянського суспільства, у якому влада відіграє унікальну інтеграційну, морфогенну та саморегуляційну функції.
Проблема співвідношення влади у державі та громадянському суспільстві значно актуалізується під впливом міжцивілізаційного зсуву, у який потрапив наприкінці ХХ століття соціальний світ. За умов глобальної переструктуризації субстанціональної основи планетарної спільноти, по-перше, проблема розподілу владних взаємовідносин між громадянським суспільством і державою стає своєрідним ключем до з’ясування перспектив людини та суспільства у третьому тисячолітті.
По-друге, визначення влади як універсального засобу формування громадянського суспільства, оскільки воно формується як “знизу” (через самоврядування народу), так і “згори”, під впливом держави, є теоретичною підвалиною справжнього визнання вагомості громадянського суспільства та зростання демократичної, правової складової в функціонуванні державних інституцій, а також істотним внеском до моделювання перспективних стратегій українського суспільства і соціальної української держави.
По-третє, ця проблема виявила той стрижень, що забезпечує та супроводжує міждержавне розуміння і спілкування. Контури його чітко виявилися на тлі найнебезпечнішої для людської цивілізації дилеми – “комунізм або капіталізм”. Саме вона протягом ХХ сторіччя неодноразово ставила людство на межу третьої світової війни, це – з одного боку, а з іншого – цей стрижень є провідним алгоритмом розбудови Об’єднаної Європи під тиском сучасних глобалізаційних процесів.
По-четверте, новітня історія, схоже, цього разу вже остаточно виштовхнула зазначену проблему зі сфери академічної науки у сферу предметно-практичного знання, внутрішньої і зовнішньої політики, конкретної економіки. Події жовтня-листопада 2004 року в Україні про це переконливо свідчать.
По-п’яте, методологічний прорив сучасної політологічної думки до апарату синергетики відкриває можливість проаналізувати становлення громадянського суспільства як таке, що прагне до певного рівня свободи, звертаючись до феномену влади як фактору порядку або саморегуляції у ході його спонтанного саморозгортання.
Для України у ХХІ сторіччі значення цієї проблеми неймовірно зростає як з точки зору її історичного досвіду у ХХ столітті, так і з позицій необхідності реалізації її унікального геополітичного положення. Особливої актуальності названій темі, а також проблемам демократизації та легітимації влади, вибору форм правління, лібералізації політичних інституцій надали докорінні зрушення в економічній, соціально-політичній та духовних сферах українського суспільства, прагнення України органічно долучитися до європейського та світового економічного, соціального, освітнього та культурного простору. “Помаранчева революція” в Україні підняла український народ на більш високий ступінь демократичного розвитку, до нових владних відносин між державою і громадянським суспільством.
Таким чином, становлення ефективно діючого громадянського суспільства теоретично і практично неможливе без філософсько-політологічного, теоретичного і практичного, постійного, наполегливого, поступово інтенсифікованого з’ясування його взаємин з державою щодо розподілу влади і створення рівноправних владних відносин між ними у межах інтегрованого цілого – соціального організму країни.
Водночас розбудова Української держави, поглиблення її міжнародних зв’язків як рівноправного члена світового співтовариства потребує розв’язання проблеми легітимізації правових норм та політичних рішень, дослідження нових підходів до проблеми співвідношення моральних норм, цінностей і політичних інституцій громадянського суспільства, моралі та політики як соціальних субсистем. Постає питання, якою мірою правова держава потребує моральної легітимізації і, в який спосіб це може здійснюватися, що закономірно конкретизується питанням про співвідношення держави й громадянського суспільства.
До того ж ця проблема ускладнюється процесом глобалізації, який потребує створення нових політичних інституцій, а отже й нових форм їхньої легітимізації. Тут йдеться також про проблематику з’ясування меж взаємодії цих соціальних систем, а отже, й проблематику меж філософії моралі та філософії права. Дана проблема потребує спеціального дослідження ще й з тієї точки зору, що незважаючи на те, що глобалізація ставить під сумнів існування національних держав, а відтак і формально-процедурний тип легітимізації, заснований громадянським суспільством, подальший розвиток нових громадських рухів відкриває шлях до реконструкції категорії публічності, а отже й ідеї “всесвітнього громадянського суспільства”.
Ступінь наукової розробки проблеми формування громадянського суспільства засобами влади залишається низьким. Сьогодні майже відсутні публікації з цієї проблеми. На особливу увагу, у межах теоретичної концептуалізації означеного в роботі механізму взаємодії, заслуговують три складові даного політологічного проекту, а саме: держава, влада і громадянське суспільство. При цьому поняття “держава” і “влада” майже співпадали в обсязі і функціях і тому вживались як поняття “державна влада”. Ми “розводимо” поняття “держава”, “влада” і “громадянське суспільство” і вважаємо, що вони є рівноправними учасниками владних відносин, у яких “держава” і “громадянське суспільство”, – суб’єкти соціальної взаємодії, – володіють правом і можливістю використовувати владу як інструмент впливу одне на одного.
Держава у даному випадку розглядається як “форма організації суспільного буття за допомогою законів, дія яких забезпечується відповідними суспільно-соціальними і владними структурами, установами й організаціями”.
До цього часу процес формування громадянського суспільства та феномен влади, як предмет кратології, розглядались зарубіжною та вітчизняною науковою думкою як дві відносно самостійні проблеми суспільного розвитку. За таких обставин сучасна філософсько-політологічна думка ще не встановила між ними, мається на увазі феноменами “влади” і “громадянського суспільства”, достатній технологічний зв’язок. За нашою настановою “влада” – це елемент опосередкування, тобто дослідження його місця та ролі є серцевиною доведення будь-якої ідеї, гіпотези, парадигми, концепції або теорії.
Для нас продуктивною є ідея російського дослідника В. Ф. Халіпова щодо необхідності виділення влади в особливий предмет дослідження. Передбачається, що ця наука охоплюватиме всі проблеми влади: економічну, соціальну, філософську, правову, політичну, ідеологічну, духовну, моральну та ін.
Основи кратологічного знання почали формуватися вже в контексті розвитку соціально-філософської думки в Стародавньому світі як узагальнення соціально-політичного досвіду країн Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Середньовіччя збагатило кратологічне знання схоластичним опрацюванням концепції “двох мечів”, що допускає існування і світської, і релігійної влади. Ренесанс актуалізував проблему влади, привертаючи увагу до фігури “Государя”, зумовлюючи формування фундаменту абсолютизму. У новоєвропейській філософії поступово відбувалося впровадження демократичних починань в осмислення влади, владного буття і сформувалися основи “каузальної” моделі розвитку влади, яка і до цього дня домінує в західній соціально-філософській, політологічній і соціологічній літературі.
У Новітній час до аналізу феномену влади зверталися багато філософів, соціологів і політичних мислителів зі світовим ім’ям, в тому числі Х. Арендт, Б. Беррі, М. Вебер, Е. Гідденс, Р. Даль, Х. Лассуелл, С. Л’юкс, К. Маркс, Ч. Мерріам, Т. Парсонс, Б. Рассел, Д. Ронг, М. Фуко та ін., роблячи вагомий внесок у розробку загальної теорії влади. Починаючи з другої половини ХХ ст., обсяг кратологічної літератури в країнах західного світу став різко зростати, почалося відверте суперництво класичної або “індивідуально-групової” парадигми влади (М. Вебер та ін.), згідно з якою отримують свою реалізацію індивідуально-групові інтереси суб’єкта, і некласична або “суспільна” (Т. Парсонс та ін.), згідно з якою влада реалізовує суспільний інтерес.
У вітчизняній соціально-філософській, юридичній і політологічній літературі також накопичений певний досвід дослідження влади. Однак традиції ці не такі глибокі. Аж до 60-х років ХХ ст. вивчення влади як суспільного явища практично було відсутнє, а саме поняття “влада” не мало самостійного місця в системі соціальних понять і, звичайно, ототожнювалося з поняттям “державна влада”. Вперше воно було введене в коло дослідницьких проблем лише в 1963 році в статті А. Корольова і А. Мушкіна “Держава і влада”. Першими значними дослідженнями феномену влади стали монографії М. Байтіна і М. Кейзерова. Пізніше з’явилися роботи Т. Алексєєвої, Р. Алексюка, В. Амеліна, А. Анікевича, Ю. Батуріна, Ф. Бурлацького, А. Кіма, І. Кравченко, Л. Кривушина, О. Лузана, Б. Макарова, В. Мшвенієрадзе, Є. Осипової, В. Подороги, Ю. Тихомирова, В. Усачьова, Е. Фарбера, Г. Філіппова, в яких автори намагалися розглянути різні аспекти феномену влади, в тому числі розкрити і сутність, визначити поняття влади, її різні види, і зробили вагомий внесок у розвиток загальної теорії владних відносин як у колишньому Радянському Союзі, так і у всіх пострадянських країнах.
Наприкінці 80-х- початку 90-х років ХХ ст. (з розпадом СРСР і утворенням нових незалежних держав на місці колишніх радянських республік) на пострадянському просторі, зокрема в суверенній Україні, інтерес до вивчення і соціально-філософського осмислення проблеми влади починає істотно зростати, а разом з тим зростає і обсяг кратологічної літератури в країнах СНД. З проблеми влади і з складових її питань вітчизняними дослідниками був захищений ряд дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (О. Черниш, 1990 р.; С. Рябов, 1997 р.) і кандидата філософських наук (О. Ледяєва, 1989 р.; Л. Байрачна, 1992 р.; І. Васильєва, 1993 р.; Е. Суліма, 1997 р.; В. Дехтяр, 1999 р.; Р. Зимовець, 2001 р.; Н. Діденко, 2002 р.).
Крім цього, вітчизняними вченими, дослідниками ближнього зарубіжжя були підготовлені і репрезентовані монографії, що містять елементи соціально-філософського аналізу феномену влади, словники з кратологічної тематики (В. Андрущенко, С. Рябов, В. Халіпов), численні наукові статті в періодичних виданнях, що стосуються проблеми влади.
Однак за наявності великої кількості літератури з владної тематики спостерігається не так вже і багато дослідницьких робіт, праць монографічного рівня, які спеціально присвячені цілісному соціально-філософському аналізу феномену влади і містять всебічне і ґрунтовне дослідження проблеми влади. Винятки складають, на наш погляд, серед дослідників далекого зарубіжжя праці П. Морріса і Д. Ронга, а серед вітчизняних авторів і дослідників ближнього зарубіжжя – роботи Л. Байрачної, В. Ледяєва, О. Ледяєвої, С. Рябова, В. Халіпова, В. Дементьєва, О. Краснокутського. Але і в цих роботах деякі питання, що стосуються проблеми влади, залишилися без належної уваги або ж не розглянуті з достатньою мірою ґрунтовності.
В основному в кратологічній літературі переважає розгляд окремих аспектів влади без аналізу питань, що стосуються, по-перше, визначення основних етапів і тенденцій розвитку кратологічної думки людства, по-друге, розкриття цілісного змісту поняття влади, що включає всі основні сутнісні структурні аспекти останньої, по-третє, визначення основної закономірності розвитку феномену влади, тобто форми прояву закону – суттєвого, стійкого, що повторюється, внутрішнього, об’єктивного і необхідного зв’язку, – і детермінант оптимізації розвитку цього явища в сучасному суспільстві, зокрема, українському соціумі.
Крім цього, наразі залишаються невирішеними питання, пов’язані з виробленням нової єдиної парадигми впливу феномену влади на формування громадянського суспільства, що розглядається нами, яка була б здатна піднятися над полярністю класичної і некласичної парадигм влади, подолати протиріччя між концепціями “влади над” і “влади для”. Ці обставини посилюють актуальність проведення даного філософсько-політологічного аналізу феномену влади.
Більш ґрунтовно у сучасній науковій літературі представлене громадянське суспільство. Саморозгортання цього явища подано у наукових джерелах від поняття до ідеї громадянського суспільства, а від ідеї громадянського суспільства до її реалізації на практиці. Зроблені спроби висвітлити генезис громадянського суспільства, його економічне підґрунтя, досить ґрунтовно подана, як відомо, проблема співвідношення його з державою, вивчаються його соціокультурні засади, зокрема роботи, присвячені висвітленню цього явища в умовах того чи іншого регіону [35; 45; 46; 71; 74; 158; 171; 200].
Онтологічний вимір цього явища залишається ойкуменою для дослідників. Тому його морфологічна основа, елементна база та структура є менш вивченою, ніж загальні функції цього явища у соціальному організмі країни. У функціональному відношенні залишаються великою таємницею механізми функціонування та саморегуляції громадянського суспільства. За сімома печатками є визначення онтологічного, морфологічного і функціонального впливу влади як агента опосередкування на процес становлення і розвитку громадянського суспільства.
Тому природно, коли одні дослідники вважають, що громадянське суспільство є основою для розбудови держави, а другі – відстоюють діаметрально протилежну точку зору і вимагають від сучасної держави штучно розбудовувати громадянське суспільство. Отже діалектика взаємодії громадянського суспільства та держави за посередництвом феномену влади дійсно ще чекає на своїх дослідників.
Тому не дивно, що у сучасній науковій літературі існує декілька підходів до визначення сутності громадянського суспільства. І це попри те, що протягом усього розвитку історії європейської суспільної думки найрізноманітніші аспекти становлення, розвитку та функціонування громадського суспільства були об’єктом уваги і предметом теоретичних досліджень багатьох мислителів світового рівня, а також сучасних соціальних філософів, теологів, правників, політологів, культурологів та соціологів.
Перші громадянські ідеї і принципи були висловлені, як відомо, Платоном, Аристотелем, Цицероном, римськими правниками. Подальший розвиток протогромадянського світогляду був пов’язаний з добою Середньовіччя. Концепція Августина Аврелія про Божу і земну громади теоретично віддзеркалила великий процес соціального відокремлення духовної влади Церкви і політичної влади держави, що здійснювався протягом цієї доби.
Відродження – історичний час виникнення перших варіацій громадянського суспільства у середньоморських містах-комунах, найяскравіше репрезентується соціально-політичною філософією Ніколо Макіавеллі. Але справжній спалах концептуальної уваги до феномену громадянського суспільства спостерігається у Новий час. Девід Юм, Адам Фергюсон, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Алексис Токвіль, Шарль Монтеск’є, Георг Гегель – перші дослідники громадянського суспільства, його реальних взірців.
Карл Маркс трактує історію громадянського суспільства як процес вивільнення суспільних індивідів з лабет всеохоплюючої держави. Громадянське суспільство, згідно з переконанням А. Грамаши, є суспільством соціальним, сферою громадянських асоціацій, профспілок, церкви, засобів масової комунікації, прошарком між державою і економічною структурою.
Проблеми генезису громадянського суспільства досить ґрунтовно висвітлюються в працях Макса Вебера, зокрема роль релігійного чинника.
У сучасній західній соціально-філософській традиції проблеми громадянського суспільства посідають вагоме місце. Питання гармонізації стосунків між суспільством і державою у той чи інший спосіб вирішуються в працях К. Аллена, Г. Алмонда, А. Арато, А. Аренда, Р. Арона, Ф. Броделя, Р. Броуна, С. Верби, Ю. Габермаса, Жака Ле Гофа, Р. Дарендорфа, Д. Кола, О. Ланге, М. Маркуса, К. Поппера, А. Тойнбі та інших.
У філософсько-політологічній літератури країн, так званого соціалістичного табору проблеми громадянського суспільства почали з’являтись з 80-х років минулого століття у вигляді критики тоталітарного суспільства. У цей же час почала культивуватись ідея про “соціалістичне громадянське суспільство” та “соціалістичну правову державу”. Певну данину цій ідеї віддали поляки З. Печлинський та Л. Колаковський, угорці М. Вайда та Я. Кіш, радянські дослідники А. Мігранян, В. Нерсесянц та деякі ін.
Але вже на початку 90-х років ХХ ст. постає усвідомлення загальнолюдської вартості понять громадянського суспільства і його органічної сполученості з демократією. На ці позиції поступово переходять Л. Колоковський та Я. Кіш. У російській літературі до подібної позиції схиляються Р. Андерсон, А. Ахієзер, Л. Баткін, В. Віттюк, М. Вихляєва, Н. Волков, К. Гаджиєв, Н. Беляєва, А. Галкін, З. Голенкова, І. Григор’єва, Є. Гуренко, А. Дука, М. Ільїн, Л. Карпов, І. Кравченко, Ю. Красін, В. Львович, А. Медушевський, Б. Коваль, В. Пастухов, І. Пантін, С. Перегудов, Н. Петрова, Б. Славний, В. Ступишин, В. Смирнова, Д. Фельдман, І. Кальной, І. Шанський.
До недавнього часу дослідженню проблем громадянського суспільства вітчизняною наукою приділялось мало уваги. Українські автори Б. Цимбалістий та І. Лисяк-Рудницький зробили перші спроби співставлення соціально-громадянського життя в Україні з відповідними процесами на Заході.
Сьогодні дещо краще досліджується становлення громадянського суспільства в сучасній Україні. Вагомий внесок в обґрунтування філософсько-історичних і методологічних проблем дослідження громадянського суспільства являють собі праці В. Шинкарука, І. Паська, Я. Паська. Питання взаємодії соціальної і політичної сфери, особистості і держави ґрунтовано висвітлюються в публікаціях М. Мокляка, А. Карася, В. Шамрая. Різноманітні актуальні аспекти громадянського суспільства піддаються висвітленню у розвідках В. Баркова, Ю. Баумана, В. Беха, А. Білоуса, Ю. Васильчука, А. Волкова, В. Гаєця, О. Горпинич, А. Дергачова, В. Ігратьєффа, В. Ільїна, Б. Замбровського, Ю. Корнілова, В. Костицького, А. Кочеткова, В. Коцюбинського, Б. Кухти, М. Лукашевича, А. Мацюка, М. Михальченка, О. Оніщенка, Р. Павленка, В. Полохала, Р. Рябова, П. Рябчука, В. Селіванова, С. Семенця, О. Скрипнюка, А. Слюсаренка, С. Сухачова, М. Недашківської, М. Томенка, М. Ткаченка, В. Шамрай, Л. Шкляра, Г. Щедрової, С. Фареника, І. Хмелька, Г. Щедрової та інших авторів.
Аналіз наукових праць вищеназваних авторів дає можливість зробити важливий висновок для нашого дослідження, що вони одностайно підтверджують ідею про те, що громадянське суспільство забезпечує репродукцію родового соціального життя людини. Тому природно, що активними складовими його є інститути відтворення та саморегуляції соціального життя.
Зростаючої популярності концепція громадянського суспільства набула за останні двадцять років. Утворене у глибині Нового часу громадянське суспільство стало виявом соціальної політичної і культурної реальності, відомої як Західноєвропейська цивілізація. Йдеться про цивілізацію, життєвий простір якої окреслений цінностями, що покладені в основу суспільного добробуту, високих стандартів життя і вільного розвитку особистості людини. У центрі цих цінностей перебуває свобода і гуманістичні й демократичні норми її самоздійснення.
Розпад соціальності “соціалістичного табору” на чолі з Радянським Союзом „експериментально” підтвердив згубність доктринерського підходу до розв’язання соціальних проблем людства, забезпечення соціальних прав людини, надання державі рис соціальності та реалізації на цих засадах принципу соціальної справедливості.
Зачарування теоріями, які надавали первинного значення політичній системі у поширенні її впливу на економічну, соціальну і навіть на культурну сфери життя суспільства, здавалося б, повинне відійти в історію. Дедалі очевиднішого значення набувають неполітичні та недержавні форми організації суспільного життя, які виникають не з примусу, а добровільно, і стають вагомими чинниками примноження соціального капіталу.
Було і є чимало теоретичних спроб, якими з різних підходів намагалися пояснити нові соціальні процеси. Одним із таких підходів є теорія громадянського суспільства. Поновлення інтересу до неї, особливо вітчизняної суспільствознавчої думки, свідчить загалом про значну трансформацію саморозуміння людини у сучасному соціальному середовищі, а також про формування нової філософської парадигми щодо тлумачення змісту колективних акцій і природи суспільних, національних і державних спільнот.
Сьогодні у центрі уваги вітчизняних філософів та науковців є, як правило, проблематика співвідношення громадянського суспільства та держави, розширення основ демократизації соціальних і політичних процесів на етапі переходу від індустріальної до інформаційної фази розвитку світової спільноти. Одночасно практика цього переходу потребує уваги дослідника не тільки до вирішення „старих” проблем, що існують протягом тривалого часу, інколи століть, а й висовує нові проблеми.
Саме однією з таких нових проблем є для нас, як це випливає з Конституції України, розбудова соціальної, демократичної, правової держави. При цьому склалося розуміння того, що соціальність – це царина опосередкованості, де приватні інтереси, індивідуальна і групова активність, громадські інститути відіграють суспільні (публічні) ролі і, водночас, суспільні інститути, в тому числі державні, можуть перебирати приватні егоїстичні функції. Соціальна опосередкованість пов’язана з цінностями культури на індивідуальному і груповому рівні та державним патерналізмом, – власне, цей аспект проблеми залишається найменше дослідженим і привертає особливу увагу.
Тому вивчення дослідження громадянського суспільства крізь призму громадянського суспільства та функціонування інституту влади або політики молодої і незалежної української держави є надто важливим для її майбутнього. Влада є тим елементом, що об’єднує людину, державу та громадянське суспільство. Тому вивчення характеру взаємозв’язку та механізму взаємодії громадянського суспільства і владних інституцій є вимогою часу, що відкриває потенційно багаті можливості для руху України до Об’єднаної Європи.
Аморфність механізму формування громадянського суспільства за допомогою влади є на даний момент найуразливішим місцем у житті молодої і незалежної країни, яка прагне водночас набути рис соціальності й демократичності, отримати сталий правовий статус.
Актуальність проблеми полягає ще й в тому, що будь-яке суспільство зацікавлене в тому, щоб інститути самовідтворення або органи підтримки соціального або родового життя діяли в автоматичному режимі, зберігаючи при цьому час, економно споживали ресурси та забезпечували максимально можливі темпи розвитку суспільства та особистості.
Отже, у науковій літературі ці два пошукові напрями дослідницької думки ще не перетинались. Один напрям її віддзеркалює напрацювання науковців щодо громадянського суспільства, а інший – феномену влади. Це дві потужні детермінанти нашого буття, призначення та цінність яких ще потребує уточнення, оскільки від них залежать процеси творення та відтворення не тільки особистості пересічного громадянина як учасника громадянського суспільства та інституту державності, але й сталість соціального організму країни.
Отже, філософські узагальнення відносно сутності, форм взаємозалежності й змісту механізму взаємодії громадянського суспільства та інституту влади потребують спеціального теоретичного аналізу з метою формування засобами соціального інституту влади на теренах України конкурентоспроможного на європейському та світовому просторах громадянського суспільства, що має пом’якшити входження України до Ради Європи, забезпечення сталості функціонування соціального організму України.
Проблемна ситуація полягає у тому, що в культурно-історичному і політологічному вимірах існує суперечливе уявлення про місце та роль влади у формуванні громадянського суспільства, оскільки доведено, що влада належить, з одного боку, державі, а з другого – нібито належить і громадянському суспільству, яке разом з державою створюють єдиний правовий простір і тому мають бути рівноправними учасниками владних відносин у межах соціального організму країни.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження є складовою частиною в розробці наукової проблеми „Саморегуляція соціального організму країни” (держреєстрація № 2201020), що виконується в Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова на замовлення Міністерства освіти і науки України і відповідно планів науково-дослідної роботи кафедри соціології, управління та євроінтеграції НПУ імені М.П.Драгоманова. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол № 6 від 25 грудня 2003 року).
Об’єкт дослідження – соціальний організм країни як цілісність, у якій шляхом діалектичної взаємодії інтегруються носії влади: держава і громадянське суспільство.
Предмет дослідження – влада як соціальний інститут формування громадянського суспільства.
Метою дослідження є системний аналіз використання влади як інструменту впливу на формування та розвиток громадянського суспільства.
Для досягнення поставленої мети у дисертації визначені такі завдання:
• уточнити поняття “формування громадянського суспільства”;
• здійснити історичний екскурс у проблему використання влади в якості засобу розбудови родового життя людини;
• визначити принципи, методи та категоріальний апарат дослідження;
• розкрити природу, генезис, сутність, зміст, форми і види влади як елементу соціального буття людини;
• висвітлити самоорганізуючий характер громадянського суспільства;
• з’ясувати механізм впливу державної влади на становлення громадянського суспільства в структурі соціального організму країни;
• проаналізувати діалектику організації та самоорганізації в формуванні громадянського суспільства;
• розробити пропозиції щодо використання влади в якості засобу оптимізації розвитку соціального організму України.
Мета і завдання дослідження обумовили і контури теоретико-методологічних основ дисертаційної роботи, в основу яких покладені принципи матеріалістичної діалектики, які, відображаючи об’єктивні моменти розвитку світу у всій його різноманітності, орієнтують і направляють наукове пізнання, в тому числі і осмислення влади, на пошук істини. Крім цього, в дисертаційній роботі використані методологічні принципи, які визначають соціально-філософську специфіку дослідження феномену влади, а саме: принципи історизму, соціального детермінізму, комплексності, діалектичної єдності соціальної теорії і соціальної практики, об’єктивності, системності, цілісності, розвитку, загального зв’язку, причинності, а також загальнонаукові методи, зокрема, узагальнення, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання тощо, застосування яких дозволило розглянути феномен влади в контексті історичного розвитку всього людства, визначити його функціональну роль у надскладній соціальній системі (громадянському суспільстві), виявити основну закономірність влади, детермінанти оптимізації владних відносин у сучасному соціумі, зокрема в Україні. За їх допомогою у роботі також проаналізовані питання, пов’язані із генезисом розвитку кратологічної думки і особливостями розвитку владних відносин на різних етапах формування громадянського суспільства, досліджено феномен влади як морфогенного чинника у громадянському суспільстві, виявлені і вивчені детермінанти оптимізації розвитку феномену влади, владних відносин у сучасній Україні.
Пізнання процесу формування та взаємодії елементів проблемної ситуації досягається у вимірі постмодерністської культурологічної парадигми, що характеризується, як відомо, переходом від монізму, фундаменталізму, елементаризму, редукціонізму, лінійності й динамічності до інтегратизму, холізму, поліфункціональності, лінійності, додатковості, нестаціонарності та синергетизму.
Завдяки вищенаведеному методологічному інструментарію відкриваються перспективи використання в дослідженні різних за світоглядною орієнтацією праць вітчизняних і зарубіжних фахівців з філософії, історії філософії, соціальної філософії, політології, культурології, права, державотворення, соціальної роботи, психології, етики, історії культури і громадянського суспільства та ін. Тож, емпіричною основою концептуальних узагальнень став широкий масив результатів наукових досліджень залучених з інших галузей знань – історії, політології, культурології, соціальної психології та правознавства.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації зроблена спроба створення цілісної теоретичної концепції механізму взаємодії влади і громадянського суспільства. Зокрема, зосереджена увага на висвітленні таких положень, які виносяться на захист:
• вперше у вітчизняній науковій думці поставлена й досліджена проблема взаємозалежності та взаємодії громадянського суспільства як продукту природного походження та влади, що тисне на нього, з одного боку, у формі чинника самоорганізаційного процесу, а з іншого – у формі державного управління, тобто цілераціональної діяльності державних службовців. Виявлені рівні їх взаємозв’язку: генетичний, онтологічний, морфологічний, функціональний, саморегулятивний, топологічний та технологічний;
• поглиблено знання про владу, як соціальний інститут, який має семантичну природу і не належить одноосібно ні громадянському суспільству, ні державі. Він суб’єктивований в організаційній свідомості людини і об’єктивований у системах органів державної і недержавної влади. Сутність його полягає у відносинах “командування – підкорення”, зміст подається як специфічна комунікативна діяльність, що має багато форм, видів та різновидів влади, які забезпечують у соціальному організмі країни каталітичну функцію; поглиблено уявлення про онтологічну основу даного соціального інституту, яка пов’язана з існуванням смислогенезу як геологічного процесу, що забезпечує існування даного явища на мікро-, макро- і мегарівнях, обумовлює його можливість здійснювати тиск одночасно на підсвідомість, свідомість і надсвідомість людини;
• дістало подальшого розвитку пізнання громадянського суспільства як специфічного сегмента соціального простору, в якому самовідтворюється родове життя людини. Громадянське суспільство має свою елементну базу і свій алгоритм формування, сутність якого розгортається по лінії: людина – сім’я – корпорація – прошарки – національна еліта. Доведено, що у площині громадянського суспільства влада діє як чинник у ході його самоорганізації і як інструмент управління в процесі організації родового життя з боку держави;
• отримало подальший розвиток питання про взаємозв’язок та взаємодію громадянського суспільства та держави, що має більш тісний зв’яз
- Список литературы:
- ВИСНОВКИ
Завершуючи аналіз проблеми формування громадянського суспільства засобами влади, слід зазначити, що ця проблема є наскрізною проблемою суспільствознавчою науки взагалі, а соціальної філософії і політології особливо. Влада як явище соціального життя у науці не має однозначності, і тому до його дослідження долучались різні школи і течії. Наприкінці ХХ ст. навіть почала формуватись спеціальна наука – кратологія, що зробила владу предметом спеціального теоретичного аналізу. Позитивних наслідків роботи було б важко очікувати, якби у роботі не було детально обґрунтовано принципи, методи та категоріальний апарат дослідження. До комплексу методологічних засобів автором включено як традиційні принципи та методи, що добре себе зарекомендували у ході дослідження політологічних явищ та систем, так і нетрадиційні, наприклад, синергетику, що формує нові образи і нетрадиційні алгоритми наукового пошуку.
Найбільш вагомі результати теоретичного аналізу досягнуто у другому розділі шляхом застосування філософського інструментарію до політологічної матерії. Тут формалізовано семантичну природу влади, висвітлена її сутність, зміст та форми існування, а також встановлено великий перелік різновидів влади. У залежності від сфери громадянського суспільства виявлено існування економічної, соціальної, політичної та ідеологічної влади. Доведено, що її носіями або суб’єктами можуть бути як громадянське суспільство, так і держава. З тією різницею, що державна влада має політичний характер, вона забезпечується державними службовцями і діє у вертикальному вимірі, у той час як влада громадянського суспільства має характер добровільних угод і функціонує у горизонтальному вимірі. Влада не завершує своє існування на мікро- і макрорівнях, а простирається на мегарівень.
Далі проаналізовано функціонування влади у просторі громадянського суспільства, у якому вона виконує функцію чинника в процесі родового життя людей. Розкрито багатоманіття її прояву і встановлені основні її характеристики. На основі системи саморегуляції соціального процесу встановлені їх морфологічні і функціональні зв’язки.
Багатство наявного матеріалу у філософській і політологічній літературі сприяло ґрунтовному аналізу феномену державної влади, що має політичний характер і щодо влади громадянського суспільства виконує авангардну функцію, тобто визначає головні параметри останньої. Крім того, теоретичний аналіз показав, що вона.
Нарешті, у ході праксіологічного аналізу доведено, що влада держави і влада громадянського суспільства, як різновиди одного й того ж матеріалу у структурі соціального організму країни, вступають у взаємодію, відповідно перебуваючи у формі організації і самоорганізації. На прикладі соціального організму України запропонована концепція соціального інституту влади перевірена і доведена її висока евристична ефективність.
Послідовне виконання вищевикладених наукових та практичних завдань забезпечило реалізацію головної мети дисертаційного дослідження.
При цьому ми підтвердили основну й допоміжні гіпотези дослідження. Більше того, саме ґрунтовний політологічний аналіз довів, що влада дійсно є соціальним інститутом, оскільки явище має усі необхідні ознаки інституалізації, і він пройшов низку етапів, а саме: у соціальному організму країни цілком природнім шляхом визріла потреба в наявності спільних організованих дій з наведення порядку у взаємовідносинах; формування загальних цілей діяльності; поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії у чотирьох основних сферах суспільства: економічній, соціальній, політичній та ідеологічній; поява процедур, що пов’язані з нормами і правилами прийняття рішень; інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття та використання; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх використання в окремих випадках; створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів соціального процесу. Цього переліку характеристик цілком достатньо, щоб визнати існування інституту влади як самостійного і незалежного, що у соціальному житті обслуговує специфічний вид діяльності людей.
Перша допоміжна гіпотеза допомогла визначити механізм самоорганізації громадянського суспільства, морфологічним органом якого є система місцевого самоврядування, що функціонує у горизонтальній площині.
Друга допоміжна гіпотеза розкрила механізм функціонування державної влади, що є ефективним інструментом формування громадянського суспільства, який світова спільнота використовує для цього у формі установлення певних пропорцій у співвідношенні між централізацією та децентралізацією владних повноважень між державними і недержавними організаціями, центром і регіонами, між системою органів державного управління і системою місцевого самоврядування, оскільки воно є самоорганізованним утворенням.
Нарешті, третя допоміжна гіпотеза висвітила механізм інтеграції і сенс взаємодії державної влади і влади громадянського суспільства, що разом утворюють у соціальному організму країни систему саморегуляційний контур. Тут вони обидві втрачають причинно-наслідкові залежності і стають одна до одної механізмом зворотного зв’язку, тим самим вони здатні до сталої і довготривалої еволюції і до безмежного розвитку соціального організму країни.
Вже сьогодні активно складаються нові історичні форми, притаманні перехідному етапу, а можливо, і семантичному рівню системи саморегуляції. Це – “світ-система”, термін який ввів А. І. Фурсов, макрореґіони. Проти держави виступають і так звані “сірі зони”. Цей термін запропонував А. Менк, і він означає території, що не контролюються або погано контролюються державою. На думку А. І. Фурсова, такими зонами можуть бути, по-перше, зони на “межі” або на території кількох держав (“золотий трикутник” в Південно-Східній Азії, “золотий півмісяць” на Близькому Сході); по-друге, частина території держави (наприклад, Чечня в Росії); по-третє, цілі райони великих мегаполісів (Південний Бронкс в Нью-Йорку).
Як уже було зазначено, трансформацію громадянського суспільства можна віднести до процесів перехідного періоду та напрямків формування семантичного рівня системи саморегуляції.
Соціальні норми, які існують у суспільстві на сьогодні, стануть основою формування нових норм. Однак найбільш вагомими серед всіх видів соціальних норм “нормативної піраміди” на семантичному рівні стають ідеологічні норми, що починають займати провідне місце у розвитку суспільства. Це проявляється в активному формуванні різних угруповань, що мають і політичне, і соціальне, і культурне забарвлення. Велике значення при цьому відіграють засоби масової інформації, які опосередковано впливають на саморегуляцію соціального процесу. Оскільки саморегуляція відбувається на основі інформаційних впливів, тобто на основі інформації, яку отримує регулююча система, то можна зробити висновок, що в сучасному суспільстві навантаження, яке несе в собі інформація, котру отримує регулююча система, а також регульована система від засобів масової інформації має певний вплив на систему саморегуляції соціального процесу.
Помітне місце у формуванні семантичного рівня системи саморегуляції займає і моральне управління, що формує моральні норми та ідеали суспільства. Але на першому місці у формуванні нового рівня системи саморегуляції стоїть формування нового типу людини, що проявляється у формуванні “свободи волі” як “свободи” індивідів у складі “свободи” світового співтовариства. Цей напрямок характеризується спрямованістю аксіології на антропологічні цінності, смислове навантаження. Тобто можна простежити становлення “впевненого у собі” індивіда й підпорядкування цьому процесові всіх інших напрямків семантичного рівня саморегуляції.
У внутрішньому вимірі, з поглибленням наших уявлень про характер, зміст та шляхи формування громадянського суспільства, його перспективи в нашій країні є нагода використати матеріали дослідження для модернізації системи внутрішніх зв’язків. Напрацьовані принципи дисертації також здатні вплинути на подальшу розбудову української державності, яка прямо залежить від параметрів громадянського суспільства, шляхом посилення соціальних інвестицій у відтворення людського потенціалу та забезпечення соціальної згуртованості громади, населення регіонів, окремих етнічних угрупувань, нарешті, всього населення країни. Це на рівні суспільства. На особистісному рівні результати дослідження можуть бути використані, у створенні ефективного забезпечення реалізації соціальних прав пересічного громадянина, який має фізичні вади або тимчасово потрапив у маргінальну ситуацію.
У зовнішньому вимірі, молода і незалежна українська держава може використати матеріали даного дослідження для підвищення ефективності просування України на шляху до Європи шляхом набуття статусу соціальної та правової держави, що забезпечує їй гідне місце серед країн-учасниць Ради Європи.
Концепція формування громадянського суспільства засобами влади, що запропонована у даній дисертаційній роботі, є лише одним із можливих варіантів їх узгодженої взаємодії у структурі соціального організму країни. Тут можливе існування й інших поглядів на цей процес. Однак обґрунтування механізму взаємодії цих двох складових соціального організму країни робить концепцію вагомою і такою, що простим запереченням відкинути не можливо. Перспективним є вивчення, наприклад, зростання чисельності та впливу громадських організацій на даний процес взаємодії цих двох суб'єктів соціального розвитку
Отже, вона, концепція, потребує подальшого дослідження оскільки опанування вищевикладеного механізму взаємодії є логічним і продуктивним кроком з точки зору практичної розбудови соціальної держави, оскільки світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал – найефективніші. Саме цим зумовлюється нова якість економічного зростання, яка утвердилася за останні десятиріччя в розвинених країнах. У Західній Європі цей компонент забезпечує близько 75% приросту національного багатства. Залучення такого ресурсу для України, особливо в умовах хронічної фінансової скрути, є конче необхідним та своєчасним.
З іншого боку, залучення на повну потужність потенціалу влади наповнює вітрила соціальності і примушує усіх учасників соціального процесу дбати про зменшення ентропії соціального організму країни, що робить діяльність людини майже стовідсотково напруженою і цілераціональною. Такий організм здатен на функціонування та розвиток у надзвичайно високому темпі. Знизити його може тільки особистість людини, якщо своєчасно не оволодіє організаційної культурою, чого вимагає інститут влади, гуманітарною культурою, чого вимагає громадянське суспільство і, нарешті політичною культурою, чого вимагає третій учасник еволюційного процесу – держава, що нині монопольно використовує владу в якості інструменту модернізації соціальних відносин і структур.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Александрова О. А. Российский средний класс: идейный контекст становления // Общественные науки и современность. – 2002. – № 1. – С. 25-33.
2. Алёхин В. В., Коноваленко Н. В. Воля и власть в социальном управлении (историко-философский аспект) // Менеджер. – 1998. – № 1. – С. 75-81.
3. Американська демократія: ідеологічні основи американської політичної системи. – К.: Сучасність, 1990. – 186 с.
4. Андреев И. Л. Связь пространственно-временных представлений с генезисом собственности и власти // Вопросы философии. – 1999. – № 4. – С. 54-77.
5. Антипов Г. А., Кочергин А. Н. Проблемы методологии исследования общества как целостной системы. – Новосибирск: Наука, 1988. – 258 с.
6. Антоненко В. Г. Відповідальність соціальна // Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / Заг. ред. і уклад.: В. П. Андрущенко, М. І. Горлач. – Київ-Харків: ВМП “Рубікон”, 1997. – С. 81-82.
7. Aрато E., Коген Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства // Політична думка. – 1996. – № 1. –
С. 24-30.
8. Аристотель. Политика: В 4-х т. – Т. 4. – М.: Мысль, 1972. – 644 с.
9. Артхашастра или наука политики: Пер. с санскрита / Издание подготовил В. И. Кальянов; Ред. комис. В. В. Струве и др. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1959. – 793 с.
10. Афанасьев В. Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368 с.
11. Байрачная Л. К. Власть: содержание, структура, функции (социально-философский анализ). Дис. … канд. филос. наук: 09.00.11. – Харьков, 1992. – 179 с.
12. Бакуменко В. Роль державно-управлінських рішень у становленні громадянського суспільства // Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К.: Видавництво УАДУ, 2001. – 247 с.
13. Барабаш Ю. Н., Їжак О. І., Мерніков Г. І. Європейський нейтралітет і невизначеність України: Монографія / За ред. д-ра техн. наук, професора А. І. Шевцова. – Дніпропетровськ: ДФ НІСД, 2002. – 190 с.
14. Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Харьков: "Фолио", 1999. – 607 с.
15. Безпека економічних трансформацій: Зб. матеріалів “круглого столу” / За ред. Я. А. Жаліла. – К.: НІСД: “Альтерпрес”, 2000. – 386 с.
16. Бех В. П. Генезис соціального організму країни: Монографія. 2-е вид. доп. – Запоріжжя: Просвіта, 2000. – 288с.
17. Бех В. П. Философия социального мира. – Запорожье: Тандем–У, 1999. – 284 с.
18. Блауберг И. В., Садовский В. Н., Юдин Э. Г. Системный подход: предпосылки, проблемы, трудности. – М.: Знание, 1969. – 48 с.
19. Богданов А. А. Тектология: (Всеобщая организационная наука): В 2-х томах. – Т. 1. – М.: Экономика, 1989. – 304 с.
20. Богданов А. А. Тектология: (Всеобщая организационная наука): В 2-х томах. – Т. 2. – М.: Экономика, 1989. – 309 с.
21. Бойченко І. В. Суспільство // Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / Заг. ред. і уклад.: В. П. Андрущенко, М. І. Горлач. – Київ-Харків: ВМП “Рубікон”, 1997. – С. 351-352.
22. Борецька Л. П. Середній клас як основа соціально-економічних перетворень // Регіональна економіка. – 2001. – № 2. – С. 17-20.
23. Бочковський О. Вступ до націології. – Мюнхен: Український Технічно-Господарський Інститут, 1991-1992. – 397 с.
24. Будон Р. Место беспорядка: Критика теорий социальных изменений. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 284 с.
25. Бурлачук В., Токарева В. "Вождь" и "масса" в посттоталитарном обществе // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. – К.: Видавництво Українсько-фінського у менеджменту і бізнесу, 1999. – С. 196-203.
26. Быченков В. М. Институты: сверхколлективные образования и безличные формы в социальной субъективности. – М.: Российская академия социальных наук, 1996. – 965 с.
27. Василькова В. В. Порядок и хаос в развитии социальных систем. – СПб.: Лань, 1999. – 480 с.
28. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 808с.
29. Веселов Ю. В. Экономическая социология: История идей. – СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 1995. – 168с.
30. Відносини між державою і громадянським суспільством: Матеріали “круглого столу” 19 листопада 2003 року. – К.: НІСД, 2003. – 115 с.
31. Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. – 328 с.
32. Воеводин Л. Д. Права человека, труд, собственность и государство // Вестник МГУ. Серия: Право. – 1995. – № 14. – С. 3-14.
33. Войтенко В. П., Полюхов А. М. Системные механизмы развития и старения. – Л.: Наука, 1986. – 183 с.
34. Войтович С. О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1998. – 120 с.
35. Волков Ю. Н., Гуторов В. А. Гражданское общество: истоки и современность. – С-Петербург: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 296 с.
36. Воловик В. І. Вступ до філософії: Навчальний посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – 160 с.
37. Гальчинський А. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002. – 180 с.
38. Гегель Г. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
39. Гегель Г. Наука логики. – М.: Мысль, 1970. – Т. 1. – 501 c.
40. Гегель Г. Наука логики. – М.: Мысль, 1970. – Т. 3. – 371 с.
41. Геєць В. М. Економічна реформа в Україні: моделі, реалії та уроки // Банківська справа. – 1996. – № 4. – С. 26-34.
42. Гипотезы. Прогнозы. (Будущее науки): Международный ежегодник. – Выпуск 22. – М.: Знание, 1989. – 300 с.
43. Гнатюк В., Франко І. І ми в Європі: Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття // Форум. – 1996. – № 2. – С. 22 – 27.
44. Гобозов И. А. Философия политики. – М.: ТЕИС, 1998. – 154 с.
45. Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні: Тези наукової конференції / За ред. А. Ф. Карася. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 126 с.
46. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід / За ред. Анатолія Карася. – Львів: Львівський національний університет імені І. Франка, 1999. – 384 с.
47. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1990. – 278 с.
48. Гущин Д. А., Огородников В. П., Поджарова А. М., Папанов В. В. Соотношение категорий материалистической диалектики и общенаучных понятий // Философские науки. – 1981. – № 1. – С. 161-165.
49. Гюлальп Х. Глобализация постмодернизма: исламистская и западная социальные теории // Афро-азиатский мир: региональные исторические системы и капитализм: Проблемно-тематический сборник / РАН ИНИОН. Центр научно-информационных исследований глобальных и региональных проблем. Отдел Азии и Африки / Сост. Фурсов А. И. – М., 1999. – С. 122-129.
50. Дайси А. В. Основы государственного права Англии. Введение в изучение английской конституции: Пер. с англ. – М.: Типогр. т-ва И. Д. Сытина, 1907. – 671 с.
51. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. – СПб.: «Диамант», 1996. – 688 с.
52. Дементьев В. В. Власть: экономический анализ. Основы экономической теории власти: Монография. – Донецк: Каштан, 2003. – 200с.
53. Деркач Л. Тотальный контроль над политструктурами – это миф // Зеркало недели. – 2000. – 5 февраля.
54. Драгоманов М. П. Переднє слово (до “Громади” 1878) // Вибране („...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”) / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р. С. Міщук; Приміт. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. – К.: Либідь, 1991. – 243 с.
55. Древний Рим: Государственное устройство. Искусство. Наука. Философия / Под ред. В. Бутромеева. – М.: Современник, 1997. – 417 с.
56. Духовное производство: Социально-философский аспект проблемы духовной деятельности / Под ред. В. И. Толстых. – М.: Наука, 1981. – 352 с.
57. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. – М.: Канон, 1996. – 432 с.
58. Здравомыслов А. Г. Интерес // Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – С. 213-214.
59. Здравомыслов Г. А. Российский средний класс – проблема границ и численности // Социс. – 2001. – № 5. – С. 76-85.
60. Зинченко В. П., Мамардашвили М. К. Проблема объективного метода в психологии // Вопросы философии. – 1997. – № 7. – С. 109–125.
61. Ильин В. В. Власть (статья 1) // Вестник Московского университета. Серия 12. Социально-политические исследования. – 1992. – № 3. – С. 10-23.
62. Исследования по общей теории систем. / Общ. ред. и вступит. статья В. Н. Садовского и Э. Г. Юдина. – М.: Прогресс, 1969. – 520 с.
63. История социологии в Западной Европе и США. – М.: Наука, 1993. – 430 с.
64. Каган М. С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений. – М.: Политиздат, 1988. – 319 с.
65. Калініченко М. М. Влада громадянського суспільства. – Суми: ВТД „Університетська книга”. – 2006 . – 175 с.
66. Капитонов Э. А. Социология ХХ века: История и технологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 625 с.
67. Карась А. Дискурсивне розрізнення соціальних інтенцій на шляху до громадянського суспільства в України // Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 5-21.
68. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Монографія. – Київ; Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 520 с.
69. Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. Критика буржуазных теорий. – М.: Юридическая литература, 1973. – 264 с.
70. Ким А. И. Общественная власть как разновидность социальной власти // Проблемы советского государства и права. – Иркутск, 1975. – Выпуск 8. – С. 3-11.
71. Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення: Пер. англ. О. Гриценко. – К.: К. І. С., 2000. – 192 с.
72. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. – СПб.: Алетейя, 2002. – 414 с.
73. Князева Е. Н. Случайность, которая творит мир (новые представления о самоорганизации в природе и обществе). Серия: Философия и жизнь. – М.: Знание, 1991. – № 7. – С. 3-31.
74. Колодій А. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього (формування ідеалу). – Львів: Редакція часопису „Ї”, 2001. – 284 с.
75. Колодій А. Концепція громадянського суспільства: проблема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей // Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід: Зб. наук. пр. / За ред. А. Карася. – Львів, 1999. – С. 21-38.
76. Коммунистическая партия и научное управление. – К.: Изд-во политической литературы Украины, 1984. – 364 с.
77. Конституции государств Европейского Союза. – М.: Изд. группа ИНФРА, 1997. – 816 с.
78. Концепція реформування політичної системи України. Проект. – К.: Полюс, 2001. – 38 c.
79. Концепція соціальної держави України (проект). – К.: Полюс, 2004. – 16 с.
80. Корені трави: Громад. суспільство в Україні: стан та перспективи розвитку / Упоряд: І. Підлуська та ін. – К.: Фонд «ЄвропаХХІ», 2003. – 288 с.
81. Кравец А. С. Вероятность и системы. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1970. – 168 с.
82. Кравченко И. И. Средний (”мезо”) уровень политической и неполитической власти // Власть: философско-политические аспекты /АН СССР. Ин-т философии; Отв. ред. В. В. Мшвениерадзе. – М.: Ин-т философии АН СССР, 1989. – С. 6-25.
83. Кравчук А., Димид М. Внесок Львівської Богословської Академії в підтримку демократизації та громадянського суспільства в Україні // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід. – Львів: Львівський Національний університет імені Івана франка, 1999. – С. 316-323.
84. Крамер С. Н. История начинается в Шумере. 2-е изд., измененное / Предисл., пер. шумерских поэтич. текстов и коммент. В. К. Афанасьева. – М.: Наука, 1991. – 254 с.
85. Кривега Л. Д. Мировоззренческие ориентации личности в условиях трансформации общества. – Запорожье: ЗГУ, 1998. – 189 с.
86. Криворучко Ю. Молодь як суспільний чинник формування громадянського суспільства України // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід. – Львів: Львівський Національний університет імені Івана франка, 1999. – С. 309–315.
87. Крохмаль Н. В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. – 144 с.
88. Кузьменко Б. Правління права, політична демократія, громадянське суспільство: перспективи інтегрованої ідеології // Право України. – 1999. – № 11. – С. 20-23.
89. Купрій В. Держава й громадські організації: від політики панування до політики соціального партнерства // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ). – 2001. – Т. 1. – С. 118–120.
90. Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина
80-х рр. ХХ ст.). – К.: Інститут історії України, 1994. – 190 с.
91. Ледяев В. Г. Власть: концептуальный анализ. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. – 384 с.
92. Ледяев В. Г. Формы власти: типологический анализ // Политические исследования. – 2000. – № 2. – С. 6-18.
93. Ледяева О. М. Власть как предмет социально-философского анализа: Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.00.01 / Ивановский государственный университет. – Иваново, 1989. – 19 с.
94. Ледяева О. М. Понятие власти // Власть многоликая: Сб. научн. трудов / Рос. филос. об-во; Ред. кол.: В. Н. Абрамов, В. А. Гусев, И. Г. Львов, А. И. Уваров; Отв. ред. А. И. Уваров. – М.: Российское философское общество, 1992. – С. 4-29;
95. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. Изд. 3-е. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972. – 575 с.
96. Лок Дж. Два трактати про врядування. – К.: Основи, 2001. – 265 с.
97. Луман Никлас. Власть: Пер. с нем. А. Ю. Антоновского. – М.: Праксис, 2001. – 256 с.
98. Макаренко В. П. Русская власть (теоретико-социологические проблемы) издательство СКНЦ ВШ, 1998. – 448 с.
99. Макаров Б. М. Понятие общественной власти и её системы // Вестник МГУ. Серия 12. Право. – 1971. – № 1. – С. 43-52.
100. Макеев С. Процессы социальной структуризации в современной Украине // Полис. – 1998. – С. 49-60.
101. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1990. – 365 с.
102. Маркс К. Критика політичної економії (черновий начерк 1857-1858 років) // К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори: Пер. з 2-го рос. видання. – К.: Політвидав України, 1982. – Т. 46. – Ч. 1. – С. 47-466.
103. Маркс К., Энгельс Ф. Избр. соч. В 9-и т. – Т. 2. – 574 с.
104. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 1.- 798 с.
105. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 3. – 628 с.
106. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 13. – 770 с.
107. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 18. – 807 с.
108. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 26. – Ч. 3. – 674 с.
109. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 27. – 695 с.
110. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 42. – 535 с.
111. Матвеев В. А. Страсть власти и власть страсти: Историческое повествование о нравах королевского двора Англии XVI–XIX вв. – М.: Республика, 1997. – 368 с.
112. Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАНУ, 2001. – 440 с.
113. Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. – М.: Молодая гвардия, 1990. – 351 с.
114. Монархи Европы: судьбы династий / Ред.-сост. Н. В. Попов. – М.: Республика, 1996. – 623 с.
115. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – 798 с.
116. Муляр В. І. Проблема становлення особистості в системі “індивід – суспільство” (філософсько-культурологічний аналіз): Дис. ... д-ра філос. наук: (09.00.03) / Житомирський державний технічний університет. – Житомир, 1999. – 362 с.
117. Надольний М. І. Мета і засоби мети // Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / Заг. ред. і уклад.: В. П. Андрущенко, М. І. Горлач. – Київ-Харків: ВМП “Рубікон”, 1997. – С. 236-237.
118. Новий тлумачний словник української мови: В 4-х т. / Укладачі В. Яременко, О. Сліпушко. – Т. 1. – К.: Ви-во “Аконіт”, 1998. – 910 с.
119. Общественные отношения (социально-философский анализ) / АН УССР. Ин-т философии; Отв. ред. В. И. Куценко. – К.: Наукова думка, 1991. – 283 с.
120. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти: Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька та ін. – Л.: Кальварія, 1997. – 336 с.
121. Очерки по истории теоретической социологии ХХ столетия (от М. Вебера к Ю. Хабермасу, от Г. Зиммеля к постмодернизму) / Ю. В. Давыдов, А. Б. Гофман, А. Д. Ковалев и др. – М.: Наука, 1994. – 380 с.
122. Павиленис Р. И. Проблема смысла: современный логико-философский анализ языка. – М.: Мысль, 1983. – 286 с.
123. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999. – 98 с.
124. Панкратова Н. Д., Курилин Б. И. Концептуальные основы системного анализа рисков в динамике управления безопасностью сложных систем. – Ч. 1. Основные утверждения и обоснование подхода // Проблемы управления и информатики. – 2000. – № 6. – С. 110-132.
125. Панкратова Н. Д., Курилин Б. И. Концептуальные основы системного анализа рисков в динамике управления безопасностью сложных систем. – Ч. 2. Общая задача системного анализа рисков и стратегии ее решения // Проблемы управления и информатики. – 2001. – № 2. – С. 108-126.
126. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академический Проект, 2000. – 880с.
127. Парсонс Т. Общий обзор // Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы. – М.: Прогресс, 1972. – С. 367-368.
128. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория системы действия: культура, личность и место социальных систем // Американская социология / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: МГУ, 1994. – С. 448-468.
129. Парсонс Т. Система современных обществ: Пер. с анг. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 270 с.
130. Перегудов С. П. Организованные интересы и государство: смена парадигм // ПОЛИС. – 1994. – № 2. – С. 45-53.
131. Перегудов С. П. Гражданское общество: «трехчленная» или одночленная модель // ПОЛИС. – 1995. – № 3. – С. 58-60.
132. Платон. Государство: Соч. в 3-х т. – Т.3. – Ч. 3.– М.: Мысль, 1968-1972. – 820 с.
133. Плахотный А. Ф. Проблема социальной ответственности. – Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те, 1981. – 192 с.
134. Подсевная А. П. Общественная воля, её место и роль в жизни общества: Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.00.01 / Иркутский государственный университет. – Иркутск, 1973. – 27 с.
135. Политология: Альбом схем / Сост.: Е. В. Макаренков, В. И. Сушков. – М.: Юристъ, 1998. – 208 с.
136. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М. А. Василенко. – М.: Юрист, 1999. – 600 с.
137. Політичні режими сучасності та перехід до демократії / С. Давимука, А. Колодій, Ю. Кужелюк, В. Харченко. – Львів: НАН України, 1999. – 166 с.
138. Полохало В. “Середній українець” – соціальна основа громадянського суспільства // Людина і влада. – 2000. – № 2. – С. 21-26.
139. Попович М. Громадянське суспільство України: підсумки ХХ століття // День. – 1999. – 31 грудня.
140. Потятиник Б. Масова комунікація в громадянському суспільстві // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід. – Львів: Львівський Національний університет імені Івана франка, 1999. – С. 114-120.
141. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.
142. Проценко О., Чепинога В. Походження свободи (Осмислення витоків та розвитку концепції громад. суспільства). – К.: Смолоскип, 1996. – 142 с.
143. Пушкарёва Г. В. Власть как социальный институт // Социально-политический журнал. – 1995. – № 2. – С. 84-96.
144. Радугин А. А., Радугин К. А. Социология: Курс лекций. – М.: Центр, 2000. – 362 с.
145. Резник Ю. М. Гражданское общество как феномен цивилизации. Ч. 1: Идея гражданского общества в социальной мысли. – М.: Изд-во МГСУ "Союз", 1993. – 167 с.
146. Резник Ю. М. Гражданское общество как феномен цивилизации. – Ч. 2: Теоретико-методологичексие аспекты исследования. – М.: Изд-во МГСУ "Союз", 1998. – 560 с.
147. Ролз Джон. Політичний лібералізм: Пер. з англ. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2000. – 382 с.
148. Ролз Джон. Теорія справедливості: Пер. з англ. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 822 с.
149. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. – К.: РНБО України, НІСД, 1996. – Випуск 1. – 124 с. – (Серія ”Стратегія, політика і політичний аналіз”).
150. Рябов С. Г. Легітимація влади як соціально-філософська проблема (концептуально-методологічний аналіз): Автореф. дис. ... д-ра філос. наук: 09.00.03 / Київський університет імені Тараса Шевченка. – К., 1997. – 33 с.
151. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. – 2-е вид. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.
152. Рябчук Н. Ю. Гражданское общество и национальная эмансипация // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 12. – С. 14-20.
153. Седов Л. А. Т. Парсонс // Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – С. 259.
154. Сетров М. И. Основы функциональной теории организации. – Л.: Наука, Ленингр. отделение, 1972. – 155 с.
155. Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 536 с.
156. Синергетичесая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. – М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 496 с.
157. Синергетическая парадигма. Человек и общество в условиях нестабильности. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 584 с.
158. Скворець В. О. Громадянське суспільство: сутність і зміст поняття // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – 2003. – Випуск 32. – С. 149-162.
159. Словарь русского языка: В 4-х т. / АН СССР. Ин-т рус. яз.; Под ред. А. П. Евгеньевой. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Изд-во „Русский язик”, 1981. – Т. 1. – 698 с.
160. Словник української мови: У 11-ти т. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 1. – 799 с.
161. Советский энциклопедический словарь / Глав. ред. А. М. Прохоров. – 4-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 1632 с.
162. Советский энциклопедический словарь. – М.: „Советская энциклопедия”, 1980. – 1600 с.
163. Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 432 с.
164. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с.
165. Социальные отношения: познание и совершенствование / Н. Н. Мокляк, В. Ю. Барков и др.; Отв. ред. Н. Н. Мокляк. – К.: Наукова думка, 1990. – 232 с.
166. Социальные отношения: проблемы и перспективы развития. – К.: Наукова думка, 1993. – 200 с.
167. Социальные технологии: Толковый словарь / Отв. ред. В. Н. Иванов. – М.–Белгород: Луч – Центр социальных технологий, 1995. – 309 с.
168. Соціальне управління: Довідник / В. Л. Василенко (керівник авт. колективу), В. Б. Авер’янов, Ф. Г. Бурчак та ін.: Упоряд.: В. О. Тихонович та ін. – К.: Політвидав України, 1986. – 415 с.
169. Столяров А. А. Воля // Новая философская энциклопедия: В 4-х т. / Ин-т философии РАН. Нац. общ.-науч. фонд; Научно-ред. совет: предс. В. С. Степин, заместители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – Т. 1. – М.: Мысль, 2000. – С. 432-434.
170. Султан Х., Мішев Д. Роль фінансової системи у економічному зростанні перехідних економік: банківська система України // Гарвардський інститут міжнародного розвитку. – Жовтень, 1999.
171. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 424 с.
172. Суспільство на порозі ХХІ століття: філософське осмислення плинного світу. Навчальний посібник. – К.: Укр. центр духовної культури, 1999. – 272 с.
173. Токвиль Алексис де. Демократия в Америке: Пер. с фр. – М.: Изд. группа «Прогресс» – «Литера», 1994. – 554 с.
174. Томашівський С. Під колесами історії. 2-е вид. – Нью-Йорк: Булава, 1962. – 111 с.
175. Тоффлер О. Проблемы власти на пороге ХХI века // Свободная мисль. – 1992. – № 2. – С. 113-120.
176. Усачёв В. Л. Социальная власть (понятие и разновидности) // Вестник Московского университета. Серия 12. Право. – 1976. – № 6. – С. 67-74.
177. Устич С. І. Системне дослідження суспільства. – Львів: Світ, 1992. – 136 с.
178. Фартушний А. Громадянське суспільство та пострадянські реалії // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід. – Львів: Львівський Національний університет імені Івана франка, 1999. – С. 251-259.
179. Федотова В. Теорії соціальної модернізації та євразійство // Політична думка. – 1995. – № 2-3. – С. 74-80.
180. Филиппов Г. Г. Социальная организация и политическая власть. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1987. – 257 с.
181. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. – 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Политиздат, 1991. – 560 с.
182. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.
183. Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост. Е. Ф. Губский, Г. В. Кораблёва, В. А. Лутченко. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 576 с.
184. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1989 . – 815 с.
185. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.–упоряд.: В. П. Андрущенко та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.
186. Філософія політики: Підручник. – К.: Знання України, 2003. – 400 с.
187. Філософський словник соціальних термінів. – Харків: “Корвін”, 2002. – 672 с.
188. Халипов В. Ф. Власть: Кратологический словарь. – М.: Республика, 1997. – 431 с.
189. Халипов В. Ф. Кратология – наука о власти: Концепция. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика””, 2002 . – 303 с.
190. Халипов В. Ф. Кратология как система наук о власти. – М.: Республика, 1999. – 303 с.
191. Ходаківський М. Громадське суспільство як проблема культури // Людина і політика. – 1999. – № 1. – С. 10-15.
192. Цапик С. Українські “середні”: ті, які прагнуть більшого // Політика і культура. – 2000. – № 2. – С. 40-41.
193. Цикин В. А. Философия самоорганизации сложных систем. – Сумы: СГПУ, 2001. – 196 с.
194. Червона Л. М. Феномен опозиції в Україні: соціально-філософський аналіз // Дис. … канд. філос. наук: (09.00.03) / Інститут вищої освіти АПН України. – К., 2004. – 178 с.
195. Черевань В. Локомотив економіки – середній клас // Голос України. – 2001. – 13 грудня. – С. 6.
196. Черныш А. М. Политическая ответственность в системе социалистического народовластия. – Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те, 1987. – 193 с.
197. Черныш А. М. Социально-политический механизм обеспечения ответственности институтов власти в социалистическом обществе: Автореф. дис. … д-ра филос. наук: 09.00.02 / Московская Высшая партиная школа. – М., 1990. – 32 с.
198. Шангіна Л. Відкладене життя або середній клас в українському суспільстві // Дзеркало тижня. – 2002. – № 43. – 9 листопада.
199. Шеллинг Ф. В.Й. Система трансцендентального идеализма // Соч.:
В 2-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1987. – С. 227-489.
200. Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформацію
(за матеріалами засідання „круглого столу”, проведеного 11 квітня 2001 року в м. Харкові. –Харків: УАДУ ХФ, 2001. – 168 с.
201. Штомпка П. Социология социальных изменений: Пер. с англ. / Под ред. В. А. Ядова. – М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 1996. – 416 с.
202. Юдин Э. Г. Сис
- Стоимость доставки:
- 150.00 грн