ЗАХИСТ ПРОКУРАТУРОЮ УКРАЇНИ МУНІЦИПАЛЬНИХ ПРАВ ОСОБИСТОСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ЄГОРОВ ОЛЕКСАНДР ЄВГЕНОВИЧ

УДК 342.722.037:347.963(477)(043.5)

ЗАХИСТ ПРОКУРАТУРОЮ УКРАЇНИ МУНІЦИПАЛЬНИХ ПРАВ ОСОБИСТОСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Баймуратов Михайло Олександрович
доктор юридичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України

Маріуполь – 2011
ЗМІСТ
Стор.

ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ……………………………………………………...12
1.1. Прокуратура України в системі органів держави...…….……………………12
1.2. Завдання і функції прокуратури України...………….………………………..37
1.3. Захист прав і свобод людини і громадянина як пріоритетний
напрям прокурорського нагляду...…………………………………………………58
Висновки до розділу 1………………………………………………………………76
РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ МУНІЦИПАЛЬНИХ
ПРАВ ОСОБИСТОСТІ Й НЕОБХІДНОСТІ ЇХ ЗАХИСТУ…………………89
2.1. Теоретичні підходи до визначення муніципальних прав особистості...........89
2.2. Місце муніципальних прав особистості в системі прав
людини і громадянина...…………………………………………………………..103
2.3. Місцеве самоврядування як сфера прояву, функціонування і
захисту муніципальних прав особистості...……………………………………...114
Висновки до розділу 2…………………………………………………………….129
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ МУНІЦИПАЛЬНИХ
ПРАВ ОСОБИСТОСТІ ПРОКУРАТУРОЮ УКРАЇНИ……………………133
3.1. Концептуальні й нормативні підходи до становлення системи
захисту муніципальних прав особистості в діяльності прокуратури...………..133
3.2. Організаційно-правові форми діяльності прокуратури України
із захисту муніципальних прав особистості...…………………………………..149
3.3. Реалізація прокуратурою України функції захисту
муніципальних прав особистості...………………………………………………162
Висновки до розділу 3…………………………………………………………….169
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………172
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………..190

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Становлення правової демократичної державності в Україні нерозривно пов'язано з формуванням системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Конституція України закріплює, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ст. 3). Одним із найважливіших феноменів демократичної державності є конституційна легалізація і розвиток інституту місцевого самоврядування, становлення якого супроводжується процесами децентралізації державної публічної влади і формуванням нового колективного суб'єкта конституційного права – територіальної громади (далі: ТГ), що поєднує жителів сіл, селищ і міст із метою реалізації питань місцевого значення в межах Конституції і законів України.
У зазначених процесах важливу роль відіграє прокуратура України – орган держави, закликаний поряд з іншими завданнями здійснювати захист від неправомірних зазіхань гарантованих Конституцією, іншими законами України і міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини і громадянина, а також територіальних утворень, до яких належать територіальні громади.
Своєрідний симбіоз суб’єктно-об’єктного складу, що виникає в процесі такої взаємодії – «прокуратура» – «права і свободи людини і громадянина» – «місцеве самоврядування» (далі: МСВ), – об'єктивує й актуалізує проблематику ролі прокуратури України в захисті муніципальних прав особистості, що виникають у людини і громадянина в процесі функціонування в рамках ТГ.
Варто вказати, що, по-перше, переважна більшість наукових публікацій, дисертаційних досліджень з питань конституційно-правового статусу прокуратури стосуються радянського періоду і в них, звичайно, ще не могли бути враховані зміни, що відбулися в політико-правових реаліях сучасної України, зокрема становлення системи МСВ й актуалізація захисту його прав і прав його органів і суб'єктів. По-друге, у сучасній вітчизняній літературі зазначена проблематика практично не досліджена, її ідентифікація проглядається тільки на рівні окремих наукових статей. По-третє, заявлена проблематика відображає об'єктивну необхідність і актуальні напрями реформування прокуратури, її становлення як незалежного державного органу відповідно до принципів Конституції України і потреб розвитку українського суспільства, що в першу чергу обумовлює вирішення на теоретичному рівні ряду питань, які стосуються існуючих проблем конституційно-правового статусу вітчизняної прокуратури та її ролі в захисті муніципальних прав особистості. По-четверте, тут виявляються роль і значення міжнародних зобов'язань України в контексті реформування прокуратури, узятих нею в рамках Ради Європи і європейських інтеграційних процесів. По-п'яте, при цьому необхідно мати на увазі, що в нашій країні традиційно прокуратура завжди відігравала важливу роль у системі органів, закликаних охороняти права і законні інтереси громадян і держави, вести боротьбу із злочинністю й іншими правопорушеннями.
Незважаючи на велике значення для України обраної проблематики, вона ще не була досліджена окремо і самостійно на рівні монографічного дослідження. У той самий час необхідно відзначити, що питанням конституційно-правового статусу прокуратури присвятили значну кількість публікацій на рівні статей, глав, параграфів у підручниках і монографіях такі вітчизняні вчені, як В. І. Басков, В. Г. Даєв, Т. М. Добровольська, Р. А. Жоган, В. С. Зеленецький, О. Ф. Козлов, В. Д. Ломовський, М. М. Маршунов, О. Є. Меженцева, О. Р. Михайленко, Г. А. Мурашин, С. Г. Новиков, М. Ю. Рагинський, Є. В. Ремізов, В. П. Рябцев, В. М. Савицький, Ю. С. Сапожніков, В. С. Тадевосян, В. Я. Чеканов, Є. Б. Черв’якова та ін.
Теоретико-правові проблеми МСВ, у тому числі й принципи його відносин з іншими суб'єктами права, державними і недержавними інституціями, актуальні проблеми становлення муніципальних прав особистості досліджувалися в працях Б. П. Андресюка, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, М. М. Гуренко-Вайцман, О. В. Зайчука, О. Л. Копиленка, І. І. Корнієнка, Т. О. Костецької, В. В. Кравченка, А. Р. Крусян, В. С. Куйбіди, П. М. Любченка, Н. М. Онищенко, М. П. Орзіх, Б. А. Пережняка, В. Ф. Погорілка, О. В. Прієшкіної, А. О. Селиванова, В. Ф. Сиренка, Г. Г. Танаджи, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка та ін.
Однак незважаючи на наявність великого переліку наукових праць, присвячених проблемам становлення і діяльності прокуратури України і МСВ як соціального феномена, що функціонує у сфері й у формі діяльності ТГ і сформованих ними органів місцевого самоврядування (далі: ОМСВ), фактично поза увагою вчених залишилися принципові питання щодо взаємодії прокуратури з інститутом МСВ у контексті захисту муніципальних прав особистості. Сучасний стан теорії і практики прокурорської діяльності, функціонування МСВ й ОМСВ, а також відсутність комплексних монографічних досліджень, присвячених профільній проблематиці, обумовили вибір теми, визначення мети і завдань дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної теми кафедри конституційного, адміністративного і міжнародного права Маріупольського державного університету «Актуальні конституційні і міжнародно-правові проблеми становлення, розвитку і функціонування публічної влади в Україні в умовах міждержавної інтеграції» (державний реєстраційний номер 0108U008427).
Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням значення наукової проблематики, актуальності обраної теми і стану її наукового осмислення. Оскільки дана тема не розглядалася комплексно і всебічно, автор дисертаційного дослідження поставив за свою мету досліджувати теоретичні й нормативно-правові основи діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості й формування на цій основі висновків і пропозицій щодо вдосконалення її діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.
Для досягнення зазначеної мети в дослідженні були поставлені такі завдання:
– дослідити конституційно-правовий статус прокуратури України;
– визначити місце прокуратури України в системі органів держави;
– дослідити та проаналізувати завдання й функції прокуратури України в контексті необхідності їх трансформації;
– розглянути захист прав і свобод людини і громадянина як пріоритетний напрям прокурорського нагляду;
– проаналізувати проблему становлення муніципальних прав особистості й об'єктивний характер необхідності їх захисту;
– розглянути теоретичні та нормативні підходи до визначення муніципальних прав особистості;
– визначити місце муніципальних прав особистості в системі прав людини і громадянина;
– дослідити інститут місцевого самоврядування як сферу прояву, функціонування і захисту муніципальних прав особистості;
– обґрунтувати проблему захисту муніципальних прав особистості прокуратурою України;
– дослідити концептуальні й нормативні підходи до становлення системи захисту муніципальних прав особистості в діяльності прокуратури;
– здійснити аналіз організаційно-правових форм діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості;
– дослідити концептуальні підходи до реалізації прокуратурою України функції захисту муніципальних прав особистості.
Об'єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі захисту прокуратурою України муніципальних прав особистості.
Предметом дослідження є загальнотеоретичні проблеми становлення і розвитку конституційно-правових аспектів діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає система філолофсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціальних юридичних методів. Діалектичний метод дав можливість розкрити єдність і суперечності у становленні конституційно-правового статусу прокуратури в Україні, її функцій і завдання, інститутів місцевого самоврядування і муніципальних прав особистості. Системний аналіз, що базується на принципах єдності логічного й історичного, дав можливість дійти висновку про те, що практика застосування законодавства України про захист прав людини і місцеве самоврядуванні істотно випереджає концептуальне осмислення основних теоретичних положень. Це обумовило необхідність розширення і поглиблення методологічної бази дослідження, зокрема використання системно-структурного (прокуратура як складовий елемент апарату демократичної держави; муніципальні права особистості як складова елементна частина системного комплексу конституційних прав людини і громадянина) і функціонального (дослідження функцій прокуратури, організаційно-правових форм її діяльності, місцевого самоврядування в контексті функціональної спрямованості муніципальних прав особистості) методів аналізу конституційно-правової взаємодії прокуратури з місцевим самоврядуванням, його первинним суб'єктом – ТГ і членами цієї ТГ – жителями адміністративно-територіальних одиниць держави. У процесі побудови концептуальної і нормативної моделі такої взаємодії використовувався метод конституційної інженерії.
Предмет даного дослідження перебуває на стику національного конституційного і міжнародного права, тому неодмінною умовою в пошуках відповіді на поставлені завдання став компаративний (порівняльно-правовий) метод, що сприяє запозиченню прогресивного досвіду інших держав і їх міждержавних об'єднань. У питанні дослідження трансформації функцій і завдань прокуратури в контексті необхідності внесення змін у Конституцію України, правового регулювання конституційно-правового статусу прокуратури, місцевого самоврядування, прав і свобод людини і громадянина, муніципальних прав особистості був використаний прогностичний метод.
Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній науці конституційного права здійснене комплексне, монографічне спеціальне дослідження сутності й особливостей діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості в контексті прогресивного зарубіжного досвіду, у ході якого сформульований ряд теоретичних положень і висновків, що містять елементи наукової новизни, які виносяться на захист, зокрема:
Уперше:
– актуалізована проблематика ролі прокуратури України в захисті муніципальних прав особистості й показаний її об'єктивний характер в умовах формування правової демократичної державності;
– визначені особливості конституційно-правового статусу прокуратури України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина стосовно захисту муніципальних прав особистості у сфері МСВ;
– здійснений структурно-функціональний і формально-юридичний аналіз трансформації функцій і завдань прокуратури України в процесі інституціоналізації муніципальних прав особистості у сфері МСВ;
– побудована й обґрунтована концептуально-нормативна модель діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості у сфері МСВ;
– визначені організаційно-правові форми діяльності прокуратури, у рамках яких можливе здійснення захисту прокуратурою муніципальних прав особистості;
– аргументована пропозиція з включення у функції прокуратури захисту муніципальних прав особистості;
– розкрита ефективність національної системи правового регулювання муніципальних прав особистості, розроблені рекомендації з її подальшого вдосконалення;
– показано, що в основі телеологічної домінанти захисту інституту МСВ як складного соціально-правового феномена лежить складний і системний, полісуб'єктний і поліоб'єктний вузол проблем, що мають безпосередній вихід на стабільне функціонування органів державної влади, ОМСВ, територіальної організації публічної влади, формування і функціонування системи локальної демократії, а також на формування і належну реалізацію правового статусу особистості, що на рівні МСВ виступає як член відповідної ТГ;
– показано, що в умовах формування правової демократичної державності об'єктивується й актуалізується проблематика прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод людини і громадянина саме у сфері МСВ, що знаходить своє яскраве вираження у формуванні практично нового об'єкта прокурорського нагляду – муніципальних прав особистості;
– положення про те, що інституціоналізація муніципальних прав особистості, яка випливає з принципу існування і локальної реалізації прав і свобод людини, фактично трансформує захист прав і свобод людини, що здійснюється прокуратурою як завдання прокурорського нагляду за дотриманням законів, у захист муніципальних прав і свобод особи;
Вдосконалено:
– наукові й доктринальні позиції на проблему дослідження і напрям реформування конституційно-правового статусу прокуратури в Україні;
– положення про те, що юридично конституційно-правовий статус прокуратури України сформульований і урегульований у Конституції України загалом, схематично, концептуально і, з огляду на конституційний рівень його регламентації, нормативно дуже неякісно;
– положення про те, що проблематика правового захисту прав людини як складного, багатогранного, поліструктурного, різнорівневого, поліоб'єктного і полісуб'єктного нормативно-правового і організаційно-правового утворення і механізму універсалізує, об'єктивує й актуалізує численні й різноманітні теоретичні підходи, у тому числі й про роль прокуратури в цьому процесі;
– положення про те, що завдяки міжнародним процесам нормативізації основний об'єкт МСВ України – питання місцевого значення – стає об'єктом міжнародно-правового регулювання, що фактично вибудовує відповідну систему координат «житель-член ТГ – муніципальні права людини (особистості) – МСВ – держава – світове співтовариство держав», яка має вихід з локального на глобальний рівень управління й у якій муніципальні права виступають найважливішою сполучною ланкою;
Набули подальшого розвитку:
– висновок про те, що виявленню істотних параметрів і особливостей характеристики конституційно-правового статусу прокуратури України сприяють його доктринальне і нормативне забезпечення і супровід, що уявляються явно недостатніми: системні дослідження в цій сфері відсутні, хоча потреба в цьому об'єктивується й актуалізується, виходячи із запитів як теорії, особливо в контексті доктринального супроводу конституційної реформи, здійснюваної в Україні, що включає в себе і реформу системи прокуратури, її функціонально-статутарну складову, так і з урахуванням потреб практичної діяльності прокуратури із захисту прав і свобод громадян;
– висновок про те, що систематичний аналіз доктринально-нормативних підходів до визначення прокурорського нагляду дає можливість зробити висновок про те, що хоча діяльність місцевих рад і їхніх виконавчих органів, що входять у систему ОМСВ, і є об'єктом прокурорського нагляду, основним його змістом є дотримання і правильне застосування законів, а не захист прав і свобод людини і громадянина в межах МСВ;
– теоретико-методологічні положення про муніципальні права особистості, що продукуються на локальному рівні соціуму, відображають сукупність локальних інтересів (інтереси території – інтереси ТГ – інтереси конкретного члена ТГ) і знаходять свій конкретний прояв у муніципальних правах і свободах кожного жителя-члена ТГ.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовані й обґрунтовані висновки і пропозиції, що дають можливість поглибити концептуальні основи становлення і розвитку демократичної правової державності в Україні, вдосконалити методологію їх дослідження, розширити уявлення про роль прокуратури в захисті муніципальних прав особистості. Зазначені висновки і положення можуть бути використані: у науково-дослідній діяльності – для подальших досліджень правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі захисту прокуратурою України прав МСВ і муніципальних прав особистості; у сфері нормотворчості – у процесі реформування й удосконалення національного законодавства про прокуратуру, місцеве самоврядування, права і свободи людини і громадянина; у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін (прокурорський нагляд, конституційне право, муніципальне право, право прав людини) і спеціальних курсів, а також при підготовці й підвищенні кваліфікації державних і муніципальних службовців; у практичній діяльності органів прокуратури і місцевого самоврядування.
Апробація результатів дослідження відбувалась у процесі обговорення концепції, основних положень та висновків дисертації на засіданнях кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Маріупольського державного університету, під час проведення II, III Всеукраїнських конференцій студентів, аспірантів і молодих вчених «Сучасний розвиток державотворення та правотворення в Україні: проблеми теорії та практики» (м. Маріуполь, 12 березня 2010 р., 11 березня 2011 р., тези опубліковано), Всеукраїнської конференції науковців та практиків «Теоретико-практичні механізми розбудови правової держави» (м. Львів, 23-24 вересня 2011 р., тези опубліковано), Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні питання сучасної юридичної науки» (м. Київ, 5-6 жовтня 2011 р., тези опубліковано).
Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 4 наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях і тезах 4 доповідей на наукових конференціях.
Структура дисертації зумовлена метою і предметом дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків до дисертації, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 224 сторінок, з них основного тексту – 189 сторінок. Список літератури містить 383 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження можна дійти таких висновків:
1. Конституційно-правовий статус прокуратури України та її роль у системі органів держави розкривається за допомогою так званих «опорних» понять, до яких належать термінологічні зв'язки «конституційно-правовий статус» і «орган держави», що вказують на сутність відбиваних у понятті предметів і що розкривають онтологічний дискурс його змісту.
2. У доктринальних дефініціях правового статусу суб'єкта, незважаючи на їх удавану суперечливість і невідповідність, можна виділити загальні підходи: а) основний суб'єкт правового статусу – суб'єкт права в контексті його видової характеристики (особистість, юридична особа, орган держави і т. д.); б) основне змістовне «ядро» правового статусу – систему (сукупність) прав і обов'язків; в) основну умову існування правового статусу – легалізацію (легітимацію) прав і обов'язків суб'єкта законодавством.
3. Методологічно правильним і аксіологічно обґрунтованим уявляється визначення правового статусу суб'єкта саме як системи (а не сукупності) прав і обов'язків суб'єкта.
4. До ознак (критеріїв) правового статусу представники доктрини відносять такі: а) він залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує (соціальний критерій. – Авт.); б) установлюється спеціально уповноваженими органами держави і його зміст міняється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на яких він поширюється (імперативний критерій. – Авт.); в) одержує вираження у формах права – нормативно-правовому акті, нормативно-правовому договорі (у т. ч. міжнародно-правовому договорі), судовому прецеденті та ін. (зовнішній формальний критерій. – Авт.); г) складається з частин (елементів) – статусних прав і обов'язків (внутрішній формальний, структурно-архітектонічний критерій. – Авт.); д) його елементи мають універсальний характер – однакові для всіх його носіїв одного виду (універсальний критерій. – Авт.); е) визначає межі, в яких формуються статусні права й обов'язки (критерій граничності. – Авт.).
5. Для більш глибокого розуміння правового статусу суб'єкта автор вважає доцільним, поряд із зазначеними вище, виділити такі ознаки (критерії) правового статусу: а) конституюючий – правовий статус є однією з найважливіших елементних політико-правових категорій, що іманентно пов'язана і детермінується соціальною структурою суспільства, рівнем гуманізму і демократії, станом законності в державі, побудовою демократичної державності й забезпеченням правового порядку; б) організаційний – означаючий, що правовий статус суб'єкта становить оптимальну модель, побудовану у вигляді системної організаційної структури, що включає в себе: по-перше, інші суб'єкти, що визнають, легалізують, легітимізують, гарантують, охороняють, захищають і т. д. його права й обов'язки; по-друге, телеологічну домінанту (цілі, «дерево» цілей); по-третє, легальні способи реалізації таких цілей для досягнення при цьому певного управлінського ефекту; в) нормативний – правовий статус суб'єкта заснований і ґрунтується на праві, його принципах і нормах, він виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права; г) інституціональний – правовий статус як багатоаспектний і різнорівневий конституційно-правовий феномен фактично структурує (інституціоналізує) національне і міжнародне правове поле, у рамках якого діють суб'єкти права; д) суб'єктний – правовий статус мають тільки належні суб'єкти – суб'єкти права – носії прав і обов'язків, передбачених у чинному законодавстві; е) об'єктний – основним об'єктом правового статусу в широкому розумінні виступає забезпечення порядку, впорядкованості в правових відносинах – правопорядок; є) поведінковий (діяльнісний) – правовий статус визначає відповідні поведінку і діяльність суб'єктів, бо заснований на їхніх правах і обов'язках, установлених законодавством; ж) комунікативний – правовий статус суб'єктів права визначає їх відносини (взаємодію) між собою; з) гносеологічний, епістемологічний (пізнавальний) – правовий статус дає знання про принципи і методи виникнення, устрою, регулювання і регламентації правосуб'єктності – загальної, абстрактної здатності фізичної і юридичної особи мати і здійснювати суб'єктивні права й обов'язки; і) аксіологічний (ціннісний) – правовий статус розкриває суб’єктно-ціннісний потенціал права як досягнення людської цивілізації і його особливу важливість для існування і реалізації права; к) методологічний – у рамках правового статусу існує можливість виділення системи принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності людей, організацій, держави та її органів у рамках національного права; л) доктринально-прагматичний – формування правового статусу суб'єкта здійснюється на підставі національної і міжнародної правових доктрин, практичного досвіду держави і міжнародних організацій, а також норм національного і загальновизнаного принципів міжнародного публічного права; м) статутарний – правовий статус закріплює реальне становище суб'єктів права і їх особливу соціально-правову значимість; н) емпіричний – наявність і функціонування феномена правового статусу суб'єкта дає можливість виявити його характерні риси, принципи його побудови, форми його реалізації; о) проспективний (прогностичний) – виявляється в тім, що функціонування правового статусу суб'єкта дає можливість передбачати основні тенденції і нормативні межі перспективного розвитку його правового становища (чи правового статусу в широкому розумінні); п) дефінітивний (понятійний) – правовий статус як понятійний (семантичний) елемент дає можливість виділити цілий ряд понятійних характеристик конституційного права – особистість, держава, органи держави, права й обов'язки, правосуб'єктність, законність і т. д.; р) компаративний – феномен правового статусу співвідноситься і може порівнюватися як із правовим становищем, правосуб'єктністю, правопорядком у державі, так і з різними аналогічними, але вже галузевими феноменами, що існують у національному праві, – наприклад, правовий статус особистості й органу держави, правосуб'єктність особистості в конституційному, кримінальному і цивільному праві й т. д.; с) нарративний – правовий статус розуміється у вигляді процесуального характеру самоздійснення функціонування суб'єкта як способу його соціально-правового буття (статусні, передстатусні, післястатусні елементи і т. д.).
6. Конституційно-правовий статус суб'єкта становить багатоаспектний феномен, що знаходить свій прояв у вигляді конституційно-правового механізму, що характеризується наявністю належних суб'єктів конституційного права, які мають заснований на нормах Конституції держави системний комплекс конституційних прав і обов'язків, а також владні повноваженнями з метою їх реалізації.
7. Орган держави, як і кожен структурний елемент держави, має низку ознак: А) він формується державою чи безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі (конституююча ознака. – Авт.); Б) має передбачені конституцією чи іншими законами спеціальні завдання і функції, що здійснює від імені держави. Він здійснює від імені держави її завдання і функції за допомогою певного виду діяльності в дорученій сфері (телеологічна ознака. – Авт.); В) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому робити юридично обов'язкові дії (владна-функціональна ознака. – Авт.), а саме: а) видавати нормативні й індивідуальні акти; б) здійснювати контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; в) забезпечувати і захищати ці вимоги від порушення шляхом ужиття заходів виховання, переконання, стимулювання, державного примусу – у разі потреби; Г) взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом» (комунікативно-колабораційна ознака. – Авт.). Таким чином, органи держави тісно взаємодіють між собою. Вони утворюють єдиний соціальний організм, головним завданням якого є забезпечення нормального функціонування суспільства, захист законних прав і інтересів особистості, охорона зовнішньої безпеки і територіальної цілісності держави; Д) має певну структуру, всі органи держави об'єднані в підрозділи, скріплені єдиними цілями, заради досягнення яких утворені; складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах з органом і один із одним і мають певний правовий статус; обсяг їхніх повноважень і порядок їх використання встановлюються законом і одержують конкретизацію в посадових інструкціях, штатних розкладах і ін. (структурно-кадрова ознака. – Авт.); Е) має необхідну матеріальну базу – казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування – державний бюджет (майнова ознака. – Авт.).
Крім наведених ознак, як окремі уявляється за необхідне виділити такі: Є) має територіальний масштаб діяльності (територіальна ознака. – Авт.); Ж) має певну самостійність, служить частиною єдиного механізму держави, посідає в ньому своє місце і міцно пов'язаний з іншими його частинами (інституціональна ознака. – Авт.); З) активно бере участь у реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи (організаційна ознака. – Авт.).
8. Виявленню істотних параметрів і особливостей характеристики конституційно-правового статусу прокуратури України сприяють його доктринальне і нормативне забезпечення і супровід, що уявляються явно недостатніми – системні дослідження в цій сфері відсутні, хоча потреба в цьому об'єктивується й актуалізується, виходячи із запитів як теорії, особливо в контексті доктринального супроводу конституційної реформи, здійснюваної в Україні, що включає в себе і реформу системи прокуратури, її функціонально-статутарну складову, так і з урахуванням потреб практичної діяльності прокуратури із захисту прав і свобод громадян.
9. Юридично конституційно-правовий статус прокуратури України: а) сформульований і урегульований у Конституції України загалом, схематично, концептуально і, з огляду на конституційний рівень його регламентації, нормативно дуже неякісно; б) не дає відповіді на питання про функціональну модель прокуратури; в) з питання критеріїв і елементного складу правового статусу цього найважливішого органу держави фактично відсилає до профільного Закону «Про прокуратуру України», що нівелює установчу функцію Конституції держави; г) містить пряму вказівку на перспективну модифікацію (демонтаж) функцій прокуратури в контексті їх обмеження і передачі (функції загального нагляду і досудового слідства) іншим державним органам; д) залишає питання про терміни такої модифікації відкритим, бо не містить часових рамок її початку і закінчення; е) фактично закріплює відмовлення законодавця від основної функції прокуратури – прокурорського нагляду, що є однією з головних форм державного контролю; є) наслідком чого стає можливим висновок про явно неповну, неякісну, неналежну, дефектну конституційно-правову регламентацію статусу прокуратури України, що веде до можливих стратегічних дисфункцій у її діяльності в ординарних і екстраординарних умовах функціонування державності.
10. Питання про місце прокуратури в механізмі держави залишається дискусійним. У той самий час конституційно-правовий статус прокуратури можна охарактеризувати як нормативно «розмитий», нівельований, однак він усе-таки може бути визначений, виходячи з уже статутарно наявного кола конституційних норм і норм профільного законодавчого акта, до якого прямо відсилає ст. 123 Конституції України.
11. Співвідношення завдань і функцій прокуратури України в контексті телеології уможливлюють побудову технологічного ланцюжка взаємозв'язків парадигмального, функціонального і процесуального характеру, здійснюваних у системі координат «завдання – мета», що трансформується в певний управлінський алгоритм дій.
12. Завдання прокуратури України можна оцінити з різних позицій:
А) виходячи із значеннєвого змісту і значеннєвого навантаження зазначених завдань – вони становлять складний системний багаторівневий комплекс імперативних завдань із множинною суб’єктно-об’єктною характеристикою, від вирішення яких залежить існування демократичної правової державності (екзистенціальна характеристика. – Авт.);
Б) це сформульовані за допомогою правових норм управлінські завдання (функціональна характеристика. – Авт.);
В) їх можна легко транспонувати в конкретні й вимірні цілі, що мають істотне значення для стабільного функціонування соціуму і демократичної правової державності (аксіологічна характеристика. – Авт.);
Г) їх можна тлумачити й у вигляді взаємно підтримуючих цілей, бо між ними існує симбіотична взаємодія, спрямована на досягнення мегамети – підтримку законності в державі (онтологічна характеристика. – Авт.);
Д) вони є важливим пізнавальним феноменом, що дозволяє визначити роль і місце прокуратури в механізмі й апараті держави (гносеологічна характеристика. – Авт.);
Е) вони легалізовані законодавцем, і з цих позицій правові норми, якими вони закріплюються (спеціалізовані (нетипові) норми права. – Авт.), можна охарактеризувати як завдання-цілі, норми-цілі (нормативна характеристика. – Авт.), тобто прогностичні норми – норми, в яких містяться прогнози (бачення законодавця. – Авт.) розвитку державного чи суспільно-політичного ладу. Ці норми моделюють і закріплюють систему телеологічних домінант у діяльності прокуратури як найважливішого органу держави, закликаного виконувати завдання важливого державного значення.
13. У контексті реалізації норм-цілей, що регламентують завдання прокуратури, явно проглядається психологічно-діяльнісна характеристика поведінки законодавця: а) функція ініціативи законодавця; б) розуміння сформульованих і поставлених ним завдань як інструмент управління; в) пряма настанова законодавцем критерію ухвалення рішення для реалізації даних завдань; г) додання комплексу даних завдань властивостей інструмента координації; д) визначення даних завдань як інструмент контролю.
14. Систематичне дослідження завдань прокуратури України дає можливість зробити висновки про них: а) системний характер, що визначає виникнення складних горизонтально-вертикальних організаційних і організаційно-правових зв'язків у процесі їх реалізації; б) екстраординарне значення для існування і стабільного функціонування демократичної правової державності в контексті вказівок законодавця на нормативні межі формування апріорно заданого правового простору; в) істотний управлінський потенціал, детермінований виникненням системного комплексу управлінських зв'язків і відносин субординації, координації, реординації, делегування і т. д. у процесі їх практичної реалізації; г) ціннісне значення для життя соціуму і держави, її інституцій і інституцій громадянського суспільства, фізичних і юридичних осіб; д) спрямованість на досягнення найважливішого соціального ефекту і побудова ефективної державності; е) феноменологічна значимість для системи координат механізму держави та її апарату; є) значимість, що детермінує, для визначення параметрально-діяльнісних координат і функціонально-компетенційних характеристик діяльності органу держави; ж) настановна роль у виявленні й функціональному наповненні діяльності прокуратури.
15. Виходячи з того, що прокуратура, як і будь-який інший орган держави, існує остільки, оскільки вона функціонує, тобто діє, «живе», стає більш ясною і рельєфною роль і значимість її функцій, актуалізується домінуюча важливість їх науково пізнавальної і практико-прикладної значимості – адже теоретичне і прагматичне осмислення цього поняття і розробка інших, пов'язаних з ним проблем дадуть можливість не тільки визначити функціональну характеристику прокуратури, але на основі використання норм чинного законодавства дадуть можливість вибудувати її нині діючу, а також перспективну нормативно-функціональну модель.
16. Загальноприйняте поняття «функції прокуратури», що адекватно відповідало би потребам теорії і практики прокурорської діяльності, залишається практично дотепер не розробленим – у вітчизняній та й у цілому в радянській і пострадянській юридичній літературі домінує підхід, в основу якого кладеться не дефінітивне визначення функцій прокуратури, а доктринальні позиції з проблематики таких функцій.
17. При доктринальному визначенні функцій прокуратури уявляється доцільним використовувати такі складові даного поняття: а) діяльнісну – основні напрями діяльності; б) функціональну – сукупність однорідних аспектів діяльності прокуратури; в) онтологічну – функції виражають суть і соціальне призначення прокуратури; г) конституюючу – прокуратура як конституційно-закріплена особлива форма діяльності держави; д) телеологічну – метою функцій прокуратури є охорона законних прав і інтересів громадян і інтересів держави; е) організаційну – функції прокуратури реалізуються з використанням специфічних форм і методів; є) легальну – функції прокуратури реалізуються в рамках обкреслених законом повноважень.
18. Для розкриття змісту поняття функцій прокуратури повинний використовуватися комплексний і системний підходи, що знаходять свій прояв у контексті взаємозв'язку чотирьох «елементів» – завдань, предмета відання, повноважень і правових засобів.
19. Розгляд поняття «функції прокуратури» за допомогою узагальнення, критичного осмислення й уточнення доктринальних позицій, що мають місце в літературі, дає можливість дійти таких висновків концептуального плану: – з онто-концептуальних позицій прокуратура є одним із видів органів держави, тому поняття функцій прокуратури органічно випливає з поняття функцій органів держави; – з гносео-концептуальних позицій при тлумаченні функцій не слід протиставляти поняття «функції» і термінологічну зв'язку «основні напрями діяльності»; – з позицій синергетичного підходу розгляд поняття функцій прокуратури безпосередньо актуалізує питання про їх взаємодію з її цілями і завданнями; – з позицій проспективності й у релятивістському ключі варто враховувати потенційні можливості розширення переліку функцій прокуратури за допомогою змін і переміщень у системі координат функціонування її завдань, цілей і функцій; – з позицій, що концептуально-конституюють, варто розуміти, що тлумачення функцій прокуратури іманентно пов'язано з основними напрямами її діяльності, її соціальним призначенням і особою соціальною значимістю; – з концептуально-аксіологічних позицій недоцільним уявляється змішання функції прокуратури з її компетенцією, повноваженнями й обов'язками; – з концептуально-процесуальних позицій варто враховувати співвідношення функцій прокуратури з формами і методами їх здійснення.
20. Систематичний підхід до визначення, розуміння і з'ясування прав людини насамперед об'єктивує не тільки необхідність етимологічного аналізу термінів «людина» і «права», що складають цю досить складну в теоретичному і прагматичному аспектах термінологічну зв'язку, але й власне людини як первинної, пріоритетної, екзистенціальної одиниці соціуму і «суб'єкта-об'єкта» публічної влади.
21. Системне поняття «людина» у зв'язці «права людини» виступає як системна органічна й іманентна єдність усіх трьох її іпостасей – людини, особистості й громадянина (апатрида, біпатрида, біженця і т. д.).
22. Інститут прав людини виконує специфічні функції як щодо окремої людини (забезпечення її нормального існування і гармонічного розвитку), так і суспільства в цілому (забезпечення його упорядкованості й поступального руху).
23. Складне поняття прав людини варто тлумачити у вигляді певної екзистенціальної, філолофсько-поведінкової й організаційно-нормативної сукупності, складові елементи якої характеризувалися б певним взаємозв'язком (ступінчастістю, переходом), виступали б свого роду ланками одного ланцюга.
24. Проблематика правового захисту прав людини як складного, багатогранного, поліструктурного, різнорівневого, поліоб'єктного і полісуб'єктного нормативно-правового й організаційно-правового утворення і механізму універсалізує, об'єктивує й актуалізує численні й різноманітні теоретичні підходи.
25. У контексті виявлення парадигми діяльнісної поведінки суб'єктів правового захисту прав людини уявляється важливим з'ясування змісту двох різних правових захисних явища, що мають місце в правовій дійсності: 1) охорона прав; і 2) захист прав.
26. Правовий захист людини не є простою сукупністю, банальним додаванням охорони прав і захисту прав – він явно й однозначно виходить за рамки і того й іншого явища і набуває своєї унікальної індивідуальної властивості, що переконливо можна показати на розходженнях між правовим захистом людини, з одного боку, і захистом і охороною – з іншого.
27. Зазначені розходження акцентують роль прокуратури в правовому захисті людини і зводяться до такого: – якщо охорона і захист прав людини це тільки правозастосовна діяльність, то правовий захист – це і правозастосовна і правотворча діяльність. Причому перша – це конкретний, реальний правовий захист, а друга – це абстрактний правовий захист. Прокуратура займається сугубо правозастосовною діяльністю; – правовий захист – це не тільки охорона і захист прав, але додатково ще і юридична допомога людині, що робиться адвокатурою, нотаріатом, громадськими об'єднаннями, урядовими організаціями й установами. У широкому розумінні діяльності прокуратури можна стверджувати про наявність у її діяльності аспекту юридичної допомоги, що робиться людині; – якщо правовий захист діє на всіх стадіях прояву права – загального стану, володіння і користування (безпосередньої реалізації), то захист права діє тільки на стадії користування правом. Діяльність прокуратури здійснюється на всіх стадіях прояву права; – правовий захист, з одного боку, і охорона і захист прав – з іншого, мають різні цілі: перша – забезпечити правову захищеність людини в цілому, друга – відгородити від порушення чи відновити порушене конкретне суб'єктивне право. У широкому розумінні діяльність прокуратури синтезує в собі обидві зазначені цілі – вона спрямована на забезпечення правової захищеності людини в цілому (макрорівень. – Авт.), а також на захист (превенція, відновлення) конкретного суб'єктивного права (мікрорівень. – Авт.); – правовий захист людини і захист прав відрізняються і по видах діяльності, через які вони здійснюються. Перший реалізується через юридико-правову діяльність (юридичну по формах виникнення, існування і формально-правову за змістом), а другий – тільки через юридичну діяльність. Якщо ми будемо розуміти юридичну діяльність (правотворчу, правозастосовну і т. д.) як діяльність, організовану за допомогою процедурних чи процесуальних норм, здійснювану шляхом прийняття державно-владних рішень як загального, так і індивідуального характеру, тоді можна констатувати, що прокуратура реалізує свої завдання і функції саме за допомогою її; – правовий захист, на відміну від охорони і захисту прав, охоплює й інші елементи правового статусу людини, у тому числі й її обов'язку. Діяльність прокуратури в контексті захисту прав людини стосується і її обов'язку; – якщо охорона і захист права поширюються тільки на суб'єктивне право, то правовий захист – і на норми права (об'єктивне право). Діяльність прокуратури поширюється на захист суб'єктивного й об'єктивного права.
28. Діяльність прокуратури в межах правового захисту прав людини варіюється в системі координат «правовий захист – охорона і захист права» – така амбівалентна позиція в діяльності прокуратури із захисту прав людини, виявлена на основі систематичного аналізу феномена правового захисту прав людини, як обґрунтовано уявляється, має свої причини: – недостатнє доктринальне пророблення даного правового феномена; – відсутність точно визначених нормативно-правових орієнтирів даного правового феномена; – через недостатнє пророблення ролі й місця цього феномена в механізмі забезпечення прав і свобод людини і громадянина в публічному управлінні.
29. Прокурорський нагляд виступає важливою профільною формою здійснення повноважень прокуратури, функцією і принципом її діяльності, у тому числі й у процесі захисту прав і свобод людини і громадянина.
30. Багатобічний підхід до дотримання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина в діяльності прокуратури, причому як усередині країни, так і на міжнародному рівні, а також фактичний перенос його із завдань прокуратури, що має місце в профільному Законі України, з подальшою різнорівневою інтерпретацією у функції прокуратури, об'єктивує й актуалізує захист прав і свобод людини і громадянина як пріоритетний напрям прокурорського нагляду.
31. Проблематика необхідності існування нагляду прокуратури за дотриманням прав і свобод людини і громадянина не викликає заперечень; вона містить у собі цілий ряд актуальних питань теоретичного і практичного характеру, причому не тільки щодо виявлення причин, які перешкоджають повноцінному захисту прав людини і громадянина, шляхам і засобам їх усунення, але й виявлення нових сфер здійснення такого нагляду, зокрема, у сфері захисту муніципальних прав особистості. Це детермінує необхідність розробки теоретичних основ удосконалення досліджуваного напряму прокурорської діяльності, а також внесення конкретних пропозицій з удосконалення законодавства про прокуратуру України.
32. Визначення дефінітивного значення термінологічної зв'язки «муніципальні права особистості», виявлення їхньої правової природи, відображення доктринальних підходів до розуміння цього феномена і потенційного нормативного «наповнення» цього терміна прямо пов'язано із з'ясуванням термінологічного апарату:
– муніципальні права особистості продукуються, виникають і функціонують у рамках муніципально-правових, комунально-правових відносин, що виникають у сфері МСВ;
– предмет муніципального право є істотно більш широким, у нього, крім суспільних відносин, що регулюють взаємини МСВ, його органів і суб'єктів, в обов'язковому порядку входять: а) суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації ТГ своєї правосуб'єктності; б) суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації членами ТГ своїх колективних і групових інтересів (прав і свобод. – Авт); в) суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації членами ТГ своїх індивідуальних інтересів (прав і свобод. – Авт.);
– конституціоналізація муніципальних прав особистості виникає і фактично тісно пов'язана з технологічним ланцюжком виникнення праправа, формуванням правових форм поведінки на основі стійкого інтересу, що виникає на локально-територіальному рівні функціонування соціуму;
– муніципальні права особистості виникають у результаті взаємодії МСВ і людини-члена ТГ, що обумовлено тим, що: а) МСВ є природним і фактично єдиним соціальним екзистенціальним середовищем, у якому постійно живе індивідуум у контексті реалізації своєї життєдіяльності, тому його індивідуальні, групові, колективні й інші рівні інтересу формуються, виявляються і, переважно, реалізуються саме у сфері МСВ (екзистенціальний зв'язок між МСВ і людиною-членом ТГ); б) інтереси індивідуума в рамках локального соціуму формуються не довільно, а здебільшого по вже вироблених раніше «соціальних лекалах» можливої і належної поведінки – правах людини (праксеологічний зв'язок між людиною і соціальною практикою в рамках МСВ); в) процес формування своєрідного «дерева» інтересів індивідуума на локальному рівні соціуму «приземляє» права людини із загальнодержавного рівня на локальний рівень соціуму, «муніципалізує» їх у контексті прив'язки до природних потреб і устремлінь людини та в контексті їх реалізації в рамках локального муніципального соціуму – ТГ (інтерпретація прав людини в муніципальні права особистості в рамках МСВ); г) у рамках прояву індивідуумом інтересу в МСВ проходить трансформація місця і ролі людини в сучасному державознавстві: замість розглянутої нами тріади «людина – особистість – громадянин» виникає тетрада «людина – особистість – громадянин – житель-член ТГ» (розширення позицій людини в сучасному державознавстві та її правового статусу в рамках МСВ); д) у рамках такого інтересу індивідуум в умовах повсякденності починає відіграти різні соціальні ролі на різних рівнях мікросоціуму (житель, платник місцевих податків і зборів, власник майна, глава родини, член родини, учень, студент, працівник, пенсіонер і т. д.) (розширення рольових позицій людини в рамках МСВ);
– концепт муніципальних прав особистості базується на гуманістичному потенціалі муніципального права, прямо торкається його природи і логіки;
– формуванню механізму виникнення муніципальних прав об'єктивно сприяє ряд факторів, виникнення яких має домінування комунікативності: а) співжиття і комунікація з іншими людьми (власне комунікативний фактор); б) співжиття з іншими людьми в рамках ТГ (соціальний фактор); в) функціонування як член ТГ – житель певної території (територіальний фактор); г) співжиття і комунікація з іншими людьми з метою виживання (екзистенціальний фактор); д) реалізація індивідуальних прав людини за допомогою використання нормативного концепту таких прав, установленого публічною владою для всіх членів соціуму (інтелектуальний фактор);
– становлення муніципальних прав особистості відбувається в процесі синергізації основних рис МСВ і муніципального права, у результаті чого стає можливим виявити і зафіксувати такі принципи: а) екзистенціальності муніципальних прав особистості; б) синергізації і поділу локального соціуму і ТГ у контексті виникнення муніципальних прав; в) дихотомії «колективне –індивідуальне» у МСВ й у муніципальних правах; г) наступності муніципальних прав; д) наявності управлінського потенціалу в муніципальних правах; е) легальності й легітимності муніципальних прав; є) компромісності муніципальних прав у дихотомії «публічне – приватне»; ж) міжнародного визнання муніципальних прав людини; з) світськості муніципальних прав; і) нормоутворюючого потенціалу муніципальних прав; к) єдності групових і індивідуальних інтересів у муніципальних правах; л) системної єдності основних прав людини і муніципальних прав особистості;
– у контексті значимості муніципальних прав особистості актуалізується правовий статус індивідуума – як суб'єкта локального соціуму, і отут особливого значення набуває формулювання ст. 140 Конституції України, що визначає якісно іншу і якісно нову рольову позицію людини у сфері МСВ України – житель, причому дана позиція стає конституційно-легальною і конституційно-легітимною та фактично є «запускаючим механізмом» для становлення і розвитку вже нормативного феномена «муніципальних прав особистості»;
– використання концептів «людина – особистість» стосовно муніципальних прав не є термінологічною чехардою, а відбувається в залежності від того аспекту, що автори доктринальної позиції хочуть виділити, причому в основі такої акцентуації лежать два підходи у визначенні загальних прав людини: природно-правовий і позитивістський;
– у виявленні місця муніципальних прав людини в системі прав людини визначальне значення відіграє порівняльна характеристика права природного і права позитивного;
– визначення муніципальних прав людини містить у собі такі параметри: а) їх легалізацію – вони визнані й гарантовані державою; б) муніципальні права – це природні права людини та її асоціацій; в) основний об'єкт цих прав – питання місцевого значення; г) сфера функціонування таких прав – різні сфери громадського життя, зокрема політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна і т. д. Разом з тим у даному визначенні особливо повинний бути виділений правозахисний аспект муніципальних прав людини, що актуалізує дослідження даної проблематики;
– дослідження ролі МСВ як сфери прояву, функціонування і захисту муніципальних прав особистості доцільно і варто провадити на основі системної єдності наукових і прагматичних факторів, що запропонував М. О. Баймуратов, які включають дослідження його історичних коренів, управлінської парадигми, суб’єктно-об’єктного складу, методологічного, аксіологічного потенціалів, міжнародно-правової значимості й т. д.;
– зазначені вище фактори є методологічними константами для виявлення онтологічно-видової характеристики муніципальних прав, при цьому відсутність належного нормативно-правового і законодавчого закріплення муніципальних прав людини не впливає на виявлення в доктрині відповідних ознак, що їх характеризують (колективні й індивідуальні муніципальні права і свободи);
– наведений перелік індивідуальних муніципальних прав і свобод також не є вичерпним, він не підлягає обмеженню, як і інтереси, що продукуються в рамках МСВ членами ТГ і складають основу появи нових муніципальних прав і свобод; крім того, і це особливо варто мати на увазі, якщо враховувати, що не тільки право на участь у МСВ, але й багато інших прав і свобод, що належать до класичної системи конституційних прав і свобод людини і громадянина, можуть набувати конкретних муніципально-правових характеристик, особливо в процесі їх реалізації.
33. Питання взаємодії в діяльності прокуратури й інституту МСВ, ОМСВ в Україні в правовій доктрині є практично доктринально не дослідженими і концептуально не розробленими;
– в умовах формування правової демократичної державності об'єктивується і зростає актуальність питань взаємодії прокуратури й інституту МСВ, ОМСВ у контексті становлення і функціонування системи публічної влади в Україні;
– особливістю взаємодії прокуратури й інституту МСВ, ОМСВ в Україні є те, що: а) така взаємодія здійснюється через інститут прокурорського нагляду; б) діяльність ОМСВ і їхніх виконавчих органів є об'єктом прокурорського нагляду; в) сам прокурорський нагляд є формою діяльності прокуратури щодо забезпечення законності, що містить у собі, крім нагляду за виконанням законів, ще й нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина; г) на локальному рівні функціонування соціуму в рамках ТГ такий нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина трансформується в нагляд (захист) муніципальних прав особистості;
– авторська інтерпретація законодавчих принципів діяльності прокуратури дає можливість не тільки сформувати багаторівневу онтологічно-функціональну систему взаємозв'язків і взаємодії прокуратури і МСВ в умовах формування правової демократичної державності, але й виявляє відповідні недоліки в нормативно-правовій регламентації правового статусу прокуратури, усунення яких дасть можливість підвищити рівень нормативно-правової регламентації як правового статусу прокуратури, так і її повноважень у сфері захисту муніципальних прав особистості;
– в основі телеологічної домінанти захисту інституту МСВ як складного соціально-правового феномена лежить складний і системний, полісуб'єктний і поліоб'єктний вузол проблем, що має безпосередній вихід на стабільне функціонування органів державної влади, ОМСВ, територіальної організації публічної влади, формування і функціонування системи локальної демократії, а також на формування і належну реалізацію правового статусу особистості, що на рівні МСВ виступає як член відповідної ТГ;
– у зазначених умовах об'єктивується й актуалізується проблематика прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод людини і громадянина саме у сфері МСВ, що знаходить своє яскраве вираження у формуванні практично нового об'єкта прокурорського нагляду – муніципальних прав особистості;
– відзначена проблематика на доктринальному рівні має фактично синтетичний характер, вона практично не досліджувалася у вітчизняній юридичній науці, а тому є актуальною і своєчасною, бо в першу чергу закликана не тільки адекватно відбити і формалізувати практичну діяльність органів прокуратури в досліджуваній сфері, але й підвищити рівень нормативно-правової регламентації їхньої діяльності, а це, природно, приведе до підвищення рівня правового захисту особистості у сфері МСВ;
– систематичний аналі