ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФАСИЛІТАЦІЇ ОСОБИСТІСНОГО ЗРОСТАННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, представлені методи дослідження; висвітлено наукову новизну і практичне значення роботи; наведено відомості про апробацію результатів, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні передумови інтегративної системно-процесуальної концепції особистісного зростання» - виявлені основні тенденції розвитку сучасної психології та психотерапії, які покладені в основу авторського підходу, визначено змістові та критеріальні характеристики особистісного зростання та методи його фасилітації.

Зокрема, розглянуто: інтегративні тенденції (тенденція до інтеграції психологічної науки і психотерапевтичної практики; тенденція до сприяння інтеграції особистості клієнта за допомогою психотерапії або до формування цілісності соціальної системи; тенденція до об’єднання різних психологічних концепцій і напрямів; тенденція до поєднання прийомів різних психотерапевтичних напрямів; тенденція до включення у психотерапевтичний процес елементів духовних практик; тенденція до інтеграції психологічної науки з іншими науками); холістичність (тенденція до цілісного світосприйняття); процесуальність (розгляд психічних явищ як процесів, тобто врахування їх динаміки); домінування розвивальної психотерапії (стосовно лікувальної); утилітарність (випереджувальний розвиток прикладних психотерапевтичних методів за межами психотерапії); екологічність (турбота, базована на врахуванні системних взаємодій, яка проявляється як у соціальних взаєминах, так і у взаємодії з природою); гуманізм (тенденція до гуманізації психології та психотерапії); феноменологічність (врахування суб’єктивних проявів – феноменів досліджуваного); тенденція до теоретичного розгляду духовних аспектів психіки.

На основі аналізу та узагальнення поглядів на особистість, що висловлені в основних школах радянської психології, сучасної української й російської психології, а також в основних напрямках закордонної психології, сформульована наступна дефініція: особистість – це індивідуальна динамічна психічна функціональна система, яка забезпечує стійку своєрідність взаємин і взаємодій індивіда, як суб’єкта культури, з навколишнім світом.

На основі зіставлення трактування поняття «особистісне зростання» та споріднених з ним понять (розвиток особистості, самоактуалізація, індивідуація та ін.) у різних психологічних школах сформульовано визначення особистісного зростання, як сукупності змін особистості у напрямі адаптації, екологічної самореалізації та усвідомленої цілісності.

Зіставлені уявлення про психологічні механізми особистісного зростання. З. Фройд, Б.Ф. Скіннер та інші представники психоаналізу та біхевіоризму пов'язують його з соціальною адаптацією. Б.Ф. Скіннер, крім того, акцентує увагу на контролі поведінки та на навчанні. Дж. Келлі та Д.О. Леонтьєв виділяють самостворення. А. Маслов і К. Роджерс - конгруентність та самоактуалізацію. Відзначено, що ряд авторів вводять спеціальні компоненти особистості, відповідальні за особистісне зростання. Це самість (Self) у Е. Еріксона, пропріум у Ґ. Олпорта, фізис у Е. Берна та людська природа у К. Роджерса. У зв’язку з особистісним зростанням розглянута трансценденція свідомості, що представлена в концепціях В. Джеймса, А. Джорджі, О.В. Завгородньої, Д.О. Леонтьєва, А.О. Реана, К. Роджерса, Е. Фромма та дослідженнях Р. Еммонса. Відзначено зв’язок особистісного зростання із становленням особистісного сенсу, згідно з В. Франклом і Р. Еммонсом.

Порівняно також критерії особистісного зростання, які прийняті в різних підходах. Зокрема, характеристики особистісного зростання клієнта у психотерапевтичному процесі, визначені К. Роджерсом; характерні особливості особистостей, які досягли самоактуалізації, виділені А. Маслоу. Суттєвим для нас є здійснене Т.М. Титаренко поєднання змін особистості в процесі особистісного зростання (за К. Роджерсом) з віковими змінами (за Е. Еріксоном).

Для розробки методів фасилітації особистісного зростання проаналізовані прийоми фасилітації особистісного зростання, запропоновані представниками різних напрямів психології. Тема фасилітації спонтанних процесів особистісного зростання є характерною для всього екзистенційно-гуманістичного напряму психотерапії. Зокрема К. Роджерс вважав основною умовою особистісного зростання емпатійне прийняття клієнта. Він виділив сім стадій процесу особистісного зростання. А. Маслоу пов’язує особистісне зростання з рухом від «нижчих» (фізіологічних) потреб до «вищих» (самоактуалізації), та від дефіцитарних до буттєвих. При цьому він виділяє типи поведінки, які ведуть до самоактуалізації. У діяльнісному підході, котрий розвивався в СРСР, була поширена думка про те, що розвиток особистості відбувається в результаті опосередкованих діяльністю взаємин з референтною групою або особою. Розвиток проходить повторювані в кожних нових взаємодіях фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції. Особистісні новоутворення, що виникають при цьому, закріплюються від взаємодії до взаємодії, формуючи стійку особистісну структуру. В ході описаного процесу розвитку особистості розвивається і самосвідомість.

У гештальт-терапії, «усвідомленні через рух» М. Фельденкрайза, у «сенсорному усвідомленні» Ш. Селвер, процесуальній роботі А. Міндела і деяких інших напрямах особистісне зростання пов’язується з розвитком усвідомленості. В екзистенціальному аналізі прийнято вважати, що особистісному зростанню допомагають екзистенційні переживання, які сприяють прояву екзистенціальної сутності людини. Основним інструментом психотерапевтичного впливу в психоаналітичних підходах є терапевтичні інтерпретації образів несвідомого. Крім того, К. Горні приділяє важливу увагу сприянню самореалізації особистості, В. Франкл – усвідомленню нею своїх життєвих сенсів, Р. Ассаджолі – катарсису, самоідентифікації, тренуванню волі та уяви. Дж. А. Келлі основне значення надає процесу самотворення, основою якого є творчий пошук шляхів відновлення та подолання життєвих труднощів. Подібні ідеї закладені в концепції життєтворчості Д.О. Леонтьєва. Б.С. Братусь пов’язує розвиток особистості з її творчим ставленням до свого життя. В.М. Бехтерєв, Б.С. Братусь, С.Д. Максименко, С.Л. Рубінштейн, В. Франкл особливе значення у сприянні розвитку особистості надають любові.

Отже, у першому розділі визначено підґрунтя для побудови авторського інтегративного системно-процесуального підходу: виділені тенденції сучасної психології й психотерапії, сформульовані інтегративні визначення особистості й особистісного зростання, визначений спектр критеріїв останнього й методів його фасилітації.

У другому розділі – «Теоретичні основи інтегративного системно-процесуального підходу до проблем особистісного зростання» - розглянуті методологічні принципи, що лежать в основі запропонованого автором інтегративного системно-процесуального підходу до фасилітації особистісного зростання.

Перший – узагальнений принцип інтегративності, що поєднує інтегративність у гносеологічному аспекті (синтез положень, властивий різним психологічним концепціям) і в онтологічному (орієнтація на цілісного людського індивіда, на досягнення гармонійної єдності його соматичних, психологічних і духовних властивостей). Цей принцип охоплює всі аспекти інтегративності, розглянуті в розділі 1. Другий – принцип системності, який передбачає розгляд особистості як системи. Третій принцип – принцип процесуальності, що наголошує на динамічності особистості, пов’язаній з невпинними її змінами.

Із трьома названими базовими принципами пов'язані вторинні принципи. Принцип методологічної інтегративності, що припускає комбінацію об'єктивних і феноменологічних методів дослідження відповідно до раціогуманістичного напряму психології, можна розглядати як окремий випадок узагальненого принципу інтегративності. Принцип холістичності (розгляду об'єктів у їхній цілісності) випливає з принципу системності завдяки першорядному значенню системних взаємозв'язків у системному підході. Звідси ж і принцип екологічності (гуманізму), що полягає у відмові від заподіяння шкоди, дбайливому ставленні до всього сущого. Принцип діалектичної єдності протилежностей, прийнятий у радянській психології, можна розглядати як наслідок принципу холістичності. У даній роботі він трактується з погляду системних взаємозв'язків і тому трансформується в принцип єдності взаємодіючих протилежностей. Описаний К.-Ґ. Юнгом феномен енантіодромії, що є значущим для практики фасилітації особистісного зростання, можна розглядати як прояв принципу єдності взаємодіючих протилежностей. Зв'язок принципу єдності свідомості й діяльності з теорією систем показав у 1978 р. Є. М. Юдін. У даному дослідженні цей принцип формулюється як принцип взаємозв'язку свідомості й діяльності. Розгляд свідомості як вищого рівня психічного відображенння й саморегуляції, прийняте в радянській психології, у сполученні з тою роллю, яка надається процесу усвідомлювання в гуманістичній парадигмі, стали підставами для принципу усвідомленості, що полягає у визначальній ролі свідомості в процесі особистісного зростання. Динамічність локалізації в психіці свідомих і несвідомих психічних процесів є окремим проявом принципу процесуальності. Частковим проявом принципу холістичності є й принцип єдності біологічного, психічного, соціального й духовного в особистості.

Інтегративний системно-процесуальний підхід своїм коріннями йде в згадані нижче концепції. Перш за все, це біо-психо-соціальний підхід, запропонований ще на початку ХХ сторіччя В.М. Бехтерєвим. З часом він розвивався Б.Г. Ананьєвим як комплексний підхід, котрий став підґрунтям його антропологічної психології, В.М. Мясищевим у його психології ставлень, а також співробітниками Інституту мозку людини ім. Н.П. Бехтерєвої РАН та Науково-дослідного Психоневрологічного інституту ім. В.М. Бехтерєва. Очевидна відповідність такого підходу поглядам У. Джеймса, який виділив біологічний, соціальний і духовний компоненти особистості. Далі – уявлення О.Ф. Лазурського про ендопсихіку та екзопсихіку і пов’язані з ними ендокомплекси та екзокомплекси, а також про основні етапи особистісного зростання. Модель особистості, запропонована К.-Ґ. Юнґом, клієнт-центрований, заснований на фасилітації, підхід до розвитку особистості, К. Роджерса, а також виділені ним стадії особистісного зростання. Методи тілесно орієнтованої терапії, пов’язані, насамперед, з розробками В. Райха, О. Ловена, Ш. Селвер, М. Фельденкрайза, Р. Мастерса, В. Баскакова, В. Нікітіна і Л. Марчер. Гештальт-підхід клівлендської школи та його застосування до тілесної роботи в дусі Дж. Кепнера, процесуальний підхід А. Мінделла. Генетична психологія С.Д. Максименка, в якій біологічне, соціальне і духовне розглядаються як три джерела існування особистості, а також особливе значення у її генезисі надається любові. Нарешті раціогуманістична орієнтація Г.О. Балла, яка об’єднує раціональну основу діяльнісного і когнітивного підходів з гуманістичною спрямованістю і знаходить конкретизацію у його ж інтегративно-особистісному підході. Спираючись на останній, ми поєднуємо у своєму підході гносеологічну інтеграцію цілої низки психологічних, психотерапевтичних та інших концепцій з онтологічною інтеграцією, маючи на увазі орієнтацію на цілісність людської особистості і на досягнення гармонійної єдності її соматичних, психічних та духовних властивостей.

Викладена авторська концепція та пов’язана з нею модель особистості (див. рис. 1). Згідно із запропонованою моделлю, психічний простір особистості поділений на три компоненти відповідно до трьох, виділених умовно, символічних ділянок зовнішнього середовища. Ділянка I символізує природне фізико-біологічне середовище (в межах особистості – її психобіологічний компонент), ділянка ІІ – соціальне середовище (в межах особистості – її психосоціальний компонент), і ділянка ІІІ – духовне середовище (в межах особистості – її психодуховний компонент). Площина α розмежовує ділянки І та ІІ, а площина β – ділянки ІІ і ІІІ. Площини γ і δ позначають межі особистості відповідно у біологічній та духовній ділянках.