ЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ: ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, ПРАКТИКА Автореферат

У першому розділі – «Соціально-економічні передумови розвитку земельних відносин» – розкрито теоретичну сутність відносин власності як категорії, основні положення якої вивчає економічна теорія та юриспруденція, і визначено їх місце в системі економічного регулювання. Досліджено розвиток земельних відносин в Україні і за кордоном.

Узагальнення теоретичних підходів до визначення поняття відносин власності дозволяє зробити висновок, що власність є багатогранною категорією, яка відображає суспільні відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва і предметів праці у процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання. В історичному розвитку форми та відносини власності пройшли кілька етапів, визначаючи на кожному з них певний спосіб виробництва й економічний устрій.

Зміст права власності становлять три складові, які було започатковано ще римлянами: право володіння, право користування і право розпорядження. Правомочність власника щодо права володіння полягає у фактичному володінні своєю річчю, яка має бути в його господарстві, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Право користування – це правомочність власника, яка полягає в тому, що він має право здобувати користь з речі, доходи і прирощення від неї. Право користування річчю вважається найважливішою правомочністю власника, оскільки в ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Право розпорядження є правомочністю власника, за якою він визначає правову долю речі, тобто можливість відчужувати її всіма дозволеними способами. Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за неодмінної умови – воно не повинно суперечити закону.

Власність є фундаментальною основою всієї системи соціально-економічних відносин у суспільстві. У своєму еволюційному розвитку власність в Україні мала багатоукладний характер. Свого часу переважали такі форми власності, як державна, приватна, колгоспно-кооперативна, власність громадських організацій. Проте слід зазначити, що чітко визначились лише дві: державна і приватна. Кожній формі власності притаманні певні переваги і недоліки, тому ідеалізувати їх неможна, оскільки вони є рівноправними і мають право на існування.

Земля є основним засобом виробництва в сільському господарстві, то визначальними для аграрного сектору є земельні відносини. Аналіз різних визначень поняття «земельні відносини» провідними вченими-економістами дає підстави зробити висновок, що земельні відносини є складовою частиною суспільних відносин, які виникають з приводу власності й управління земельними ресурсами при розподілі доходів, одержаних у результаті їх використання. Оскільки земельні відносини є певним сегментом суспільних відносин, то етапи їх розвитку відповідають історичним етапам розвитку виробничих сил суспільства. Зміст поняття земельних відносин охоплює широке коло питань як економічного (виробничого), так і правового характеру, в основі яких лежить категорія власності на землю.

Аналіз історії розвитку земельних відносин свідчить, що при проведенні реформ необхідно враховувати не тільки економічні, а й соціокультурні фактори, традиції населення, національні особливості. Так, вибір форми власності та типу господарювання, які в результаті природного відбору можуть довести свою життєздатність. Дуже важливим є своєчасно проведений об’єктивний аналіз результатів аграрних реформ, оскільки процеси, які відбуваються в суспільстві, мають циклічний характер, тому зроблені своєчасно висновки допоможуть передбачити негативні наслідки і по можливості запобігти їх у майбутньому.

Аналіз розвитку земельних відносин у країнах Західної Європи та Азії свідчить, що урожайність сільськогосподарських культур, якість обробітку полів, їх чистота й інші виробничі показники залежать не від форми землекористування, а лише від обсягу застосовуваних ресурсів і ступеня кваліфікації та працездатності фермера. Тому думка про те, що лише приватне землеволодіння, тільки своя земля дає змогу інтенсивно і впевнено вести сільськогосподарське виробництво, не підтверджується світовим досвідом. Також сільськогосподарське виробництво можна вести інтенсивно і на орендованих, і державних землях за умови, що права землекористування будуть відповідним чином закріплені.

У країнах Заходу не існує єдиної практики встановлення орендної плати. Так, у Данії, Греції, Ірландії власник землі й орендар самостійно домовляються про її рівень. У Бельгії, Нідерландах, Португалії рівень орендної плати встановлюється законодавчо. При цьому орендна плата виплачується в грошовій формі.

Щодо строків, на які укладено договір оренди, то в країнах із розвиненими ринковими відносинами він регулюється державою. У країнах Західної Європи майже 90 % договорів укладають на термін понад дев’ять років. Саме за цей період проходить повний цикл сівозмін і окуповується вартість основних засобів. Це досягається шляхом гармонізації інтересів суб’єктів орендних відносин щодо умов оренди і, насамперед, за рахунок високої орендної плати. Законодавство цих країн регламентує мінімальні терміни оренди і диференціює їх залежно від суб’єкта оренди.

Зарубіжний досвід свідчить, що для функціонування цивілізованих орендних відносин необхідно, щоб було розроблено механізм їх регулювання, який би спирався на економічні методи, щоб першочергового значення набули питання ефективного й раціонального використання землі, збереження та відновлення її родючості для організації ефективної господарської діяльності.

Таким чином, форма власності в ринковій економіці відіграє важливу роль серед усіх інших базових основ суспільства, тому можна застосовувати як приватну, так і державну власність при ефективному й раціональному використанні землі. Використання землі для сільськогосподарських потреб повинно регулюватися державою і забезпечуватися переважно адміністративно-правовими методами. Для цього необхідно вивчати й аналізувати як вітчизняний, так і зарубіжний досвід розвитку земельних відносин.

У другому розділі – «Теоретико-методологічні засади економічного регулювання земельних відносин» – сформульовано й обґрунтовано наукові підходи та визначено методологічні засади регулювання земельних відносин, проаналізовано рентні відносини у сільському господарстві.

Економічне регулювання земельних відносин охоплює велике коло питань, серед яких: формування оптимальних розмірів землекористування; встановлення місцевих податків та інших економічних важелів для ефективного використання землі, що знаходиться у приватній, державній та комунальній власності; вдосконалення оцінки земель сільськогосподарського призначення; розробка в межах законодавчих актів заходів щодо відповідальності за недбале використання землі (санкції, штрафи, позбавлення прав на землю тощо), а також заходів матеріального і морального заохочення за дбайливе використання й охорону землі; посилення контролю за охороною та цільовим використанням сільськогосподарських земель, а також якісним станом ґрунтів тощо.

Об’єктами економічного регулювання земельних відносин є: форми власності (державна, приватна, комунальна); право на землю (володіння, користування, розпорядження); розподіл результатів діяльності господарюючих суб’єктів в аграрному секторі; процес господарського використання сільськогосподарських земель. Суб’єктами при цьому виступають держава, громадяни та сільськогосподарські підприємства.

Основу економічного регулювання в аграрній сфері становлять організаційний, соціальний, екологічний та правовий аспекти, кожний з яких є визначальним для врегулювання земельних відносин (рис.1).

Так, організаційний аспект передбачає цільове об’єднання ресурсів для досягнення певної мети. Тому питання щодо ефективного використання земельних угідь, визначення оптимального розміру землекористування, а також вдосконалення положень оцінки земель є ключовими для економічного регулювання земельних відносин.

Особливості взаємодії індивідів, їх груп включає соціальний аспект. Саме він пов’язаний з розвитком сільських територій і покращенням життя сільських жителів.