ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ЮРИСТА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його об’єкт і предмет, показано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У розділі І. «Теоретико-методологічні основи юридичної освіти» аналізується багатоаспектний вимір пізнавальних і перетворювальних конструкцій юридичної освіти; з’ясовується значення філософської методології як раціоналізації світоглядних орієнтирів у професійній підготовці юриста; визначаються засади структурованості антропології як окремого напряму філософського знання.

У підрозділі 1.1. «Методологічна багатоаспектність пізнавальних і перетворювальних конструкцій юридичної освіти» зазначається, що в контексті глобалізаційних процесів разом із соціально-економічними змінами у формуванні громадянського суспільства та державотворенні актуалізується потреба висококваліфікованого професійно-правового освітнього вишколу. Це неодмінно сприятиме ефективному функціонуванню та різнобічній адаптації чинного правового поля до міжнародного досвіду, вимог і норм.

Освіта була, є і буде ключовим інструментом розвитку громадянського суспільства та демократично-правової держави, оскільки одвічно трактувалася як пріоритетний напрям державної політики.

У цьому контексті фундаментальним завданням у вишах системи МВС України постає, передовсім, потреба підвищити загальносуспільний рейтинг кваліфікації і професіоналізму своїх випускників у рамках внутрішньодержавної нестабільності та невизначеності у кроках влади. Сьогодні активізується усвідомлення негативних наслідків від правової невизначеності та державної нестабільності для економічного розвитку та залучення міжнародних інвестицій. Попри прив’язаність такого роду ознак лише до хиткості національного законодавства та корупції дослідник переконаний, що «вітчизняна система юридичної освіти також не виховує повагу до правової стабільності. У ній замало уваги приділяється важливості принципу правової стабільності у вітчизняній правовій системі. Формується зневажливе ставлення до судової практики, культивується міф про те, що через відсутність у нашій системі судового прецеденту суди нібито мають право приймати суперечливі рішення у різних справах.

У підрозділі 1.2. «Філософська методологія як раціоналізація світоглядних орієнтирів у професійній підготовці юриста» підкреслюється значимість філософської методології з її альтернативними методами: метафізики та діалектики. Перший метод застосовується у випадках, коли присутньою є повторюваність процесів і наявність фактів переліку механічного утворення. Другий, натомість, застосовується тоді, коли присутніми є динаміка (стрибки, переходи), як, для прикладу, у випадках з інфляцією, маргіналізацією, гіперінфляцією тощо. Проте існує й загальнонаукова методологія (поєднуються діалектика та метафізика), котра включає такі методи: інтуїцію, дедукцію, аналіз, синтез, зв’язок логічного з історичним і т.д. Окрім такої методології існує й методологія конкретного предмета.

Можемо акцентувати, що відставання освіти від розвитку суспільства та держави, як і, зрештою, відсутність освітньої системи для здобуття якісної освіти, у ХХІ ст. вимагає сконцентрування над тематикою філософсько-методологічної основи розв’язання низки проблем сьогоднішнього стану освіти, зокрема, що стосується і раціоналізації світоглядних орієнтирів у професійній підготовці юриста.

У цьому контексті набуває значення аналіз філософської методології трактування правових норм, що, своєю чергою, пояснюється можливістю створення, у рамках теорії філософії права, його цілісної загальнотеоретичної концепції, мета якої полягала би в об’єднанні філософської методології і юридичної герменевтики. Це, безперечно, сприяло б підвищенню ефективності взаємодії юридичної теорії з юридичною практикою. Адже сьогодні зростає значення осмислення усіх рамок правового поля, як і смислу та природи правових норм, їх соціальної обумовленості та ін. Тому, треба зазначити, що правове поле виявляється достатньою мірою відносним і неефективним у контексті наявності недостатньої системності та координування законотворчих процесів.

У підрозділі 1.3. «Структурованість антропології як окремого напряму філософського знання» звертається увага на те, що процес пізнання із самого початку «обтяжений» здатністю людини оцінювати реальність як «олюднену», створену за її виміром. Це знаходить свій вираз в антропоморфізмі, тобто несвідомому сприйнятті космосу і божества як живих істот, подібних до самої людини.

Отже, людина існує у системі взаємодії усіх сил природи і відчуває її різноманітні впливи. Розвиток людини можливий лише за умови її фізіологічного та психологічного пристосування до природного світу, пристосування, так би мовити, ззовні і зсередини. А оскільки людина є передусім істотою соціальною, то адаптуватися до природи вона може лише через суспільство.

Своєю чергою, складна структурність антропології як науки є результатом багатогранності людини як істоти працюючої, або виробничої, розумової, наукової, культурної, політичної, соціальної тощо. Кожній з цих властивостей відповідають антропологічні напрямки (пізнавальна, педагогічна, технічна та економічна, соціальна, культурна, релігійна і т.д.). Становлення людини у всій її багатогранності відбувається, насамперед, шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і наукові знання та відкриття, технічні винаходи, різноманітні знаряддя, різні способи діяльності, культурні надбання, система виховання тощо.

У розділі ІІ. «Стратегічність форм конституювання філософської антропології» розкрито суть загальнофілософської і філософсько-правової інтенцій трактування людини; визначено засади гуманізаційно-правового елементу у сприйнятті людини як соціально-правової цінності; простежено значимість відношення «людина – суспільство» як антропологічного елементу впливу на професійну підготовку юриста.

У підрозділі 2.1. «Трактування людини в межах загальнофілософської і філософсько-правової інтенцій» – розглянуто антропологічну проблематику як центральне питання для світової філософської думки впродовж усієї її історії. Проте, особливо важливою вона стає у філософсько-правовому вимірі. Адже до кінця не усвідомлюючи природу і властивості людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цінностями, афектами, пристрастями, інстинктами, ми не зрозуміємо, що насправді є правом, де його першоджерела і сутність. Це розуміння тісно пов’язане насамперед, із розумінням, що таке людина, яка її сутність, в чому полягає її особистість, властивості та призначення в цьому світі. Своєю чергою, пізнання природи людини дасть можливість зрозуміти, що є справжнім виявом права, що таке право як соціальний інститут.

Вивчення сутності людини дозволяє юридичній науці впорядкувати багатоманітні погляди на природу суспільних та правових відносин. Адже на формування правовідносин мають вплив не тільки норми права, а й норми моралі, норми суспільних інституцій, норми традицій, звичаїв та ритуалів. Спроби довільного, умоглядного «конструювання» правових норм або системи правових норм неминуче призводять до непередбачуваних, а часто і негативних наслідків. Антропологічні дослідження доводять, що процес створення та функціонування системи права не тільки не заперечує, а, навпаки, передбачає існування як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.

Необхідною умовою дослідження філософсько-правового погляду на сутність людини з точки зору сучасної антропології та антропології права є визнання того факту, що поняття особистості визначає людину як істоту цілісну, яка об’єднує у собі природні, особисто-психологічні та соціальні якості.

У підрозділі 2.2. «Гуманізаційно-правовий елемент у сприйнятті людини як соціально-правової цінності» обґрунтовано, що лише суспільство здатне акумулювати, зберігати та ефективно передавати індивідуальний та суспільний життєвий досвід, забезпечувати розвиток людини у найрізноманітніших напрямках людської діяльності, ставлячи при цьому мету, цілі, завдання, які перевершують індивідуальні потреби окремої людини, а отже, саме суспільство виявляється здатним забезпечити розвиток таких сфер людського буття, як державотворення, наука, право, військова справа, екологія навколишнього середовища, суспільної комунікації тощо.

Гуманізаційно-правові цінності виробляються, походять від поняття особи і є відображенням права у взаємодоповнювальних полярних моментах. Очевидно, що вони зміцнюють суспільну і правову єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи можливому руйнівному впливові ззовні. Вони поступово формуються із вибору певних видів поведінки і досвіду у суспільстві, складаються як суспільні загальнолюдські цінності, виникаючи як сукупність способів побутового життя, звичок, специфічних форм поведінки, що передаються із покоління в покоління як зразки поведінки. Згодом закріплюються в нормативних новоутвореннях (традиціях, обрядах, ритуалах як еталони поведінки, схваленої суспільством). У підсумку вони сприяють формуванню певної психології людини, суспільства, ментальності.

Сприйняття людини як суспільної цінності, застосування до неї норм моралі закріплювалися і закріплюються нормами права, як у міжнародних, так і в національних правових актах. Численні підтвердження цьому можна бачити на прикладі не тільки сучасних, але й стародавніх правових актів, що відображають загальнолюдську мораль. За конструкцією суб’єкта права потрібно вбачати особливе вимірювання людини – правової людини як носія здатності визнання, адекватною формою соціального буття якого виступає особа.

Отже, правове сприйняття людини як суспільної та загальнолюдської цінності, закладене на різних етапах розвитку суспільства, в праві і моралі збігаються. Право в цьому випадку закріплює і охороняє мораль, яка, своєю чергою, підтримує право.

У підрозділі 2.3. «Відношення «людина – суспільство» як антропологічний елемент впливу на професійну підготовку юриста» доведено, що перегляд правової доктрини для нормотворення зумовлює необхідність визнання, що основою та критерієм сучасної правової системи є людина та її природні права. Саме законодавство є природним правом, тобто через нього права людини, їхні природність і невід’ємність закріплюються у міжнародному або національному праві.

У своїй філософсько-антропологічній якості право отримує здатність надавати людям чи соціальним утворенням простір для вільного волевиявлення, для активної поведінки, у вигляді суб’єктивних прав. Водночас право виконує іншу свою суспільну функцію, яка полягає в тому, щоб виключити можливість виникнення у суспільстві свавілля і безладу, а якщо такі прояви відбуваються, активно протидіяти їм, а також узгоджувати поведінку людей зі суспільною мораллю та справедливістю. Тут виражається цінність права, яка полягає у його здатності сприяти реалізації загальносоціального права за допомогою спеціальних механізмів та процедур.

Дії людини у соціумі багато в чому визначаються її життєвими цінностями та поняттями і вибором певної концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як суспільної істоти, яка одночасно здатна до самовдосконалення, і як істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому, створюючи певні правові норми та принципи найбільш раціональними, на нашу думку, необхідною є реалізація такого принципу гуманістично-правової справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи, рівності кожного члена суспільства та забезпечення здатності держави та інших соціальних інститутів для здійснення своїх найважливіших функцій з ефективної організації суспільного співжиття.

З цієї позиції ми можемо знову переконатися і впевнено стверджувати, що правові цінності похідні від поняття особистості, які становлять образ права у взаємозалежному і взаємодоповнювальному полярному моментах.

У розділі ІІІ. «Філософсько-правове забезпечення готовності юриста до майбутньої юридичної діяльності» здійснено спробу довести, що неабияке значення у підвищенні ефективності професійної підготовки юриста належить філософсько-методологічному аспекту; простежено необхідність вдосконалення юридичної діяльності крізь призму теоретико-методологічного конструкту філософської антропології; звернено увагу на те, що у філософсько-правовій проблематиці чільне місце належить все ж таки філософсько-антропологічним концепціям.

У підрозділі 3.1. «Філософсько-методологічний аспект професійної підготовки юриста» визначено, що, говорячи про професійну підготовку юриста в контексті трактування освіти як комплексу соціально-філософських і педагогічних ідей, потрібно зазначити, що йдеться передовсім про комплекс ідей і переконань, які є основою філософсько-педагогічного дискурсу в цілому. До речі, схематизація цього дискурсу дозволяє виокремити низку ключових ідей, але найбільш особливою серед них є ідея стосовно можливості освіти сформувати з людини людину, що, натомість, і в культурному, і в соціальному вимірах означає, що людина – це насамперед артефакт, створений в освіті та за допомогою освіти. Другою ідеєю цієї системи є ідея природовідповідності освіти (педагогічні зусилля опираються на знання природи студента та особливостей його розвитку). Третя ідея: в освіті стимуляція активності студента безпосередньо пов’язана з визнанням його особистості. Завданням викладача в такому контексті буде не стільки передавати набуті знання і керувати студентом, скільки демонструвати досвід, захоплюючи увагу та свідомість студента особистим прикладом. Четверта ідея – дисципліна, як відображення бажаного характеру взаємовідносин викладача та студента.

Якість професійної підготовки юриста повинна ґрунтуватися на усьому навчальному процесі, зважаючи на те, що будь-яка система навчального процесу містить свої підсистеми. Необхідно віддати належне й провідному значенню у забезпеченні відповідного рівня підготовки юриста саме управлінській системі, виключно від якої залежить як підбір кадрів, так і управління ними, так, зрештою, й утворення необхідних умов для якісної освіти. У цьому контексті потрібно зазначити, що, загалом, якість реформування правової системи залежить від рівня правової культури суспільства, в якому завжди актуалізувалася значимість професійної правосвідомості.

У підрозділі 3.2. «Філософська антропологія як конструкт теоретико-методологічного вдосконалення юридичної діяльності» простежено, що будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (єства) людини. Феномен права тісно пов’язаний із людиною, її сутністю, сенсом людського буття.

Одним із найважливіших завдань вдосконалення юридичної діяльності в сучасних умовах розвитку правової держави постає розв’язання проблеми універсальної основи людського життя, нового принципу покладання цінностей людського буття. Очікувана відповідь пошуку гуманістичних цінностей в юридичній площині може бути сформульована тільки освіченим юристом, людиною-новатором, здатним і готовим до вирішення універсально значимих завдань на власному унікальному досвіді, який пов’язаний із глибокою духовною трансформацією, подіями, що одночасно відкривають людині його Я і сутність людського буття в цілому. При цьому людина повинна мати здатність цим подіям свого внутрішнього життя, факту «реальної філософії» надати загальнозначиму (філософську) знакову форму. Філософський підхід до трактування речі, події, факту робить перший крок, а юрист, «озброєний» філософською методологією, здатний «інстинктивно створювати форму». Таким чином антропологічний і філософський аспекти поєднуються у процесі професійної підготовки юриста, в центрі уваги якої постає людина як першопочаток суспільної історії, центральний елемент суспільно-правових відносин.

У підрозділі 3.3. «Філософсько-антропологічна концептуальність філософсько-правової проблематики» зазначено, що сьогодні, найчастіше при виборі найперспективніших шляхів модернізації, звертаються до традиційних методологій пізнання не лише освітньої діяльності, а й до світоглядно-методологічних експлікацій, які розкривають природу та сутність основного суб’єкта усіх освітніх перетворень – людину, яка навчається і яка навчає. Підвищення наукового інтересу до методології, зокрема до філософської і філософсько-правової, є необхідним та імперативним, адже розв’язати чималу кількість проблем у відношеннях «особа – суспільство», «особа – природа», «особа – особа» спроможна виключно освічена людина на світоглядно-філософському та філософсько-правовому рівнях.

Потрібно враховувати й те, що якщо людина посідає центральне місце серед інших соціальних цінностей, то й оновленням права має бути його олюднення як теоретичне, так і практичне – у бік його формування як гуманістичного явища. Поява в юридичній термінології таких термінів, як «людський вимір права», «гуманізація права», «антропологія права» та ін. зумовлює потребу дослідження сутності та закономірностей розвитку антропологічного впливу на формування права.

У межах філософської антропології також може актуалізуватися ідентифікація права, проте в такому випадку потрібно дати відповідь на логічно обумовлене запитання, що стосується першооснови правового буття людини (або норма, або процес), з одного боку, та використання випробуваним часом нормативним підходом, досліджуючи норму, виражену в законі, чи аналіз процесу застосування норми, вибравши функціональний підхід, – з іншого. Звісно ж, можна припустити, що юридичні якості та ознаки права не можна звести до формальної визначеності та регулятивності, а з правовими нормами, відповідно, конкурують політичні, моральні норми тощо. Це, своєю чергою, означає, що норма та процедура у праві настільки нероздільні, що найправильнішим у цьому