КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюється мета і задачі дослідження, його об’єкт та предмет, методи, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться дані щодо їх апробації.

Розділ 1 «Загальні засади дослідження проблем кримінально-правової охорони свободи віросповідання» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Історія розвитку вітчизняного законодавства про кримінально-правову охорону свободи віросповідання» на основі вивчення пам’яток права держав, до складу яких входила територія сучасної України, запропоновано періодизацію історії розвитку вітчизняного законодавства про кримінально-правову охорону свободи віросповідання, де виділено чотири окремі періоди. Показано історичну обумовленість норм про кримінально-правову охорону релігійних обрядів, об’єктів релігійного призначення; встановлено також, що починаючи із XIX століття (Звід законів 1832 р.) виникають аналоги норми ст. 181 КК України.

У підрозділі 1.2. «Кримінально-правова охорона свободи віросповідання за законодавством зарубіжних країн» констатується, що норми, які забезпечують кримінально-правову охорону свободи віросповідання, існують у законодавстві абсолютної більшості, із проаналізованих автором, країн світу. Однак сам механізм такої охорони істотно різниться: у одних країнах свобода віросповідання виступає основним об’єктом відповідних складів злочинів, тоді як у інших країнах – охороняється як інтегрований елемент більш широкого за обсягом правового блага, або ж лише побічно, поряд із іншими близькими за соціальною-правовою природою феноменами, громадським порядком чи громадським спокоєм. Позитивно оцінюється практика країн, у яких встановлено кримінальну відповідальність не лише за перешкоджання проведенню релігійного обряду та участі у ньому, але й за примушування до відповідної поведінки, а також країн, де визнається кримінально караною наруга над об’єктами релігійного призначення.

Підрозділ 1.3. «Підстава та умови криміналізації посягань щодо свободи віросповідання» присвячений дослідженню основних факторів криміналізації посягань щодо свободи віросповідання, які автор поділяє на підставу та умови. Обґрунтовується, що єдиною підставою криміналізації цих посягань є суспільна небезпека останніх; вона обумовлюється, у першу чергу, соціально-політичним статусом свободи віросповідання як невід’ємного елементу системи громадянських (особистих) прав і свобод людини, а також виконуваною цією свободою (як об’єктом кримінально-правової охорони) превентивною функцією. Також наявні основні умови криміналізації посягань щодо свободи віросповідання: відносна поширеність цих посягань; неможливість успішної боротьби із ними без застосування заходів кримінально-правового характеру; узгодженість запропонованої редакції норм про кримінально-правову охорону свободи віросповідання із системою КК України та системою законодавства України у цілому.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика складів злочинів проти свободи віросповідання» містить чотири підрозділи. Підрозділ 2.1. «Об’єкт складів злочинів проти свободи віросповідання» присвячено дослідженню родового, видового і безпосередніх об’єктів складів злочинів проти свободи віросповідання, а також аналізу предмета та потерпілого.

У роботі автор підтримує думку науковців, які вказують на спільність родового об’єкта складів злочинів, об’єднаних розділом V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» Особливої частини КК України. Цим об’єктом потрібно визнавати охоронювані нормами КК України виборчі, трудові, сімейні та деякі інші права та свободи людини і громадянина; послідовні зміни пропонується внести й до назви розділу V Особливої частини КК України.

Свободу віросповідання як видовий об’єкт складів злочинів утворюють три тісно пов’язані між собою та, водночас, відносно самостійні елементи: 1) свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (дотримуватися нерелігійних переконань); 2) свобода безперешкодного здійснення релігійних обрядів (у т. ч. участі у обрядах) або утримання від такої поведінки; 3) свобода релігійної або атеїстичної діяльності.

Встановлено, що кримінально-правова охорона свободи віросповідання забезпечується ст. 178–ст. 181 КК України, а основними безпосередніми об’єктами відповідних складів злочинів виступають: свобода задоволення релігійних (духовних) потреб з використанням релігійних споруд, культових будинків (ст. 178); свобода здійснення релігійних обрядів (ч. 1 ст. 180); свобода утримання від проведення релігійних обрядів (ч. 2 ст. 180); свобода безпечної (для життя, здоров’я, моральності, статевої свободи та недоторканості) участі у релігійних обрядах чи проповідях релігійних віровчень (ст. 181).

Основний безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 179 КК України, на думку автора, є складним: ним може виступати свобода задоволення релігійних (духовних) потреб із використанням релігійних святинь (у випадку їх незаконного утримування, знищення) або ж суспільна моральність у частині шанобливого ставлення до релігійних святинь (у разі їх осквернення).

Всупереч існуючим у сучасній кримінально-правовій доктрині підходам доводиться, що свобода віросповідання (чи її окремі сфери) не є обов’язковим (основним чи додатковим) об’єктом складів злочинів, передбачених ст. 161 та ст. 442 КК України; у випадку вчинення дій, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образи почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями така свобода може виступати лише додатковим факультативним об’єктом.

Релігійним спорудам, культовим будинкам як предмету складів злочинів проти свободи віросповідання характерні фізичні (це створені чи пристосовані матеріальні об’єкти навколишнього світу), соціальні (такі об’єкти спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей) та юридичні (вони повинні бути чужими для винної особи) ознаки. Релігійним святиням притаманні фізичні (це реально існуючі матеріальні утворення), соціальні (такі святині також призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей) та сакральні (вони розглядаються віруючими як унікальні, незвичайні предмети (об’єкти), наділені надприродними властивостями) ознаки.

Священнослужителем як потерпілим у складі злочину, передбаченому ч. 2 ст. 180 КК України, потрібно визнавати не лише служителів християнського культу, але й інших осіб, які згідно канонів того чи іншого віровчення наділені правом проведення релігійних обрядів та визнані такими у порядку, встановленому цим віровченням чи релігійною організацією.

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона складів злочинів проти свободи віросповідання» автор досліджує конструкцію, а також зміст ознак об’єктивної сторони складів злочинів проти свободи віросповідання.

Склад злочину, передбачений ст. 178 КК України, відноситься до матеріальних, а термінами «пошкодження», «зруйнування» у тексті закону позначено тільки одну ознаку об’єктивної сторони – суспільно небезпечні наслідки злочину; діяння ж хоча і є обов’язковою ознакою цього складу, однак безпосередньо у диспозиції статті не зазначене. Поняття «знищення» та «зруйнування» є різними за обсягом: друге з них є вужчим і охоплює собою лише частину випадків знищення майна (у тому числі релігійних споруд, культових будинків), за яких порушено фізичну цілісність такого майна, його внутрішню структуру.

Формулювання ст. 179 КК України дозволяє віднести передбачений нею склад злочину до формально-матеріальних: у випадку незаконного утримування, осквернення релігійної святині злочин є закінченим із моменту вчинення цих діянь, тоді як для третьої форми обов’язковим є настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді знищення релігійної святині. Дослідивши існуючі підходи щодо змісту понять «незаконне утримування», «осквернення», а також «знищення» релігійних святинь, автор пропонує їх уточнені дефініції. Встановлено, зокрема, що діяння щодо привласнення релігійних святинь та діяння щодо їх утримування існують у різних часових проміжках, тому утримування становлять лише діяння, пов’язані із продовженням фактичного володіння релігійними святинями, збереженням їх під власним контролем, у сфері свого фізичного впливу.

У ст. 180 КК України передбачено одразу два самостійні склади злочинів, один з яких є матеріальним (ч. 1 ст. 180), а інший – формальним (ч. 2 ст. 180). На основі аналізу чинного законодавства, літератури з релігієзнавства та права виділено об’єктивні (три) та суб’єктивні (одну) ознаки релігійного обряду, а також запропоновано дефініцію останнього. Вказується, що будь-який релігійний обряд визначений та обмежений у часі, тому зривом релігійного обряду є випадки, коли обряд не відбувся у запланований проміжок часу; загроза ж зриву релігійного обряду – це така обстановка, яка об’єктивно утруднює здійснення обряду, якщо він відбувся у запланований проміжок часу. Пропонується авторська класифікація типових способів перешкоджання здійсненню релігійного обряду.

Дослідження об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 180 КК України, засвідчило різноманітність підходів щодо обсягу «психічного насильства» як способу вчинення злочину; таким насильством пропонується завжди визнавати погрозу застосування фізичного насильства, погрозу знищення чи пошкодження майна, а також іншу погрозу, названу законодавцем як спосіб у основних складах злочинів. Наголошується, що примушування священнослужителя до участі у релігійному обряді не тягне кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 180 КК України.

Аналізуючи склад злочину, передбачений ст. 181 КК України, автор відносить його до формальних, а моментом закінчення відповідного злочину пропонує визнавати момент набуття групою її обов’язкових ознак: а) діяльність групи реально здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів; б) така діяльність насправді поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей, вчиненням актів статевої розпусти. Підкреслюється, що кримінально карані випадки заподіяння шкоди здоров’ю людей, прояви статевої розпусти, які вчинені організаторами чи керівниками групи, не охоплюються досліджуваним складом злочину, а положення ч. 2 ст. 181 КК України можуть бути застосовані лише тоді, коли група вже розпочала свою діяльність. З’ясовано зміст та обсяг понять «організація», «керівництво» передбаченою ст. 181 КК України групою; досліджено також ознаки цієї групи.

У підрозділі 2.3. «Суб’єкт складів злочинів проти свободи віросповідання» на основі критичного аналізу існуючих у кримінально-правовій літературі підходів доводиться, що суб’єкт усіх складів злочинів проти свободи віросповідання є загальним: фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягнула шістнадцятирічного (ст. 178, ст. 179, ст. 180, ч. 1 ст. 181 КК України) або вісімнадцятирічного (ч. 2 ст. 181 КК України) віку. Наголошується, що між релігійними (чи атеїстичними) переконаннями суб’єкта та його можливістю усвідомлювати свої дії та керувати ними відсутній сталий, наділений кількісно-якісними характеристиками взаємозв’язок.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона складів злочинів проти свободи віросповідання» досліджено форми та види вини, а також вивчено проблемні питання мети та мотиву у складах злочинів проти свободи віросповідання. Автор не підтримує думку вчених, які допускають можливість необережного вчинення окремих злочинів проти свободи віросповідання та доводить, що суб’єктивна сторона усіх складів злочинів цієї групи характеризується умисною формою вини; при цьому вид умислу обумовлюється конструкцією об’єктивної сторони складу злочину. Тому у складах, передбачених ст. 178, ст. 179 та ч. 1 ст. 180 КК України, можливий як прямий, так і непрямий умисел, тоді як складам, передбаченим ч. 2 ст. 180 та ст. 181 КК України, притаманним є лише прямий умисел. Мотив та мета не є обов’язковими ознаками складів злочинів проти свободи віросповідання.

Розділ 3 «Проблеми вдосконалення законодавства України про кримінально-правову охорону свободи віросповідання» присвячений детальному аналізу недоліків чинного законодавства про кримінально-правову охорону свободи віросповідання (які автор поділяє на техніко-юридичні та системно-правові), а також пошуку оптимальних шляхів його вдосконалення.

Враховуючи необхідність усунення цих недоліків, а також зважаючи на історичний та зарубіжний досвід, пропонується внести такі зміни до КК України:

1) виключити із КК України ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь», оскільки більша частина передбачених ними посягань охоплюється іншими статтями Особливої частини КК України. Натомість, особливий соціальних статус об’єктів релігійного призначення обумовлює необхідність визнання кримінально караною наруги над ними як посягання на суспільну моральність; у зв’язку з цим слід доповнити КК України ст. 297-1 «Наруга над об’єктом релігійного призначення»;

2) передбачити кримінальну відповідальність за перешкоджання участі у релігійному обряді, а так само за примушування (будь-кого, а не лише священнослужителя) до проведення чи до участі у релігійному обряді. Для цього необхідно викласти у новій редакції ст. 180 «Перешкоджання проведенню релігійного обряду або участі у ньому» та доповнити КК України ст. 180-1 «Примушування до проведення релігійного обряду або до участі у ньому»;

3) викласти у новій редакції ст. 181 «Організація або керівництво забороненими релігійними групами» КК України, де визнати кримінально караними організацію або керівництво групою, релігійна (культова) практика якої передбачає заподіяння шкоди життю, здоров’ю людей або вчинення актів статевої розпусти;

4) виключити із тексту ст. 161 КК України слова « … або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями … », оскільки формулювання цієї заборони є надто абстрактним і ускладнює правозастосування. Найбільш грубі форми образи релігійних почуттів тягнутимуть кримінальну відповідальність за пропонованими редакціями ст. 180, ст. 180-1 та ст. 297-1 КК України.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено комплексне дослідження проблем кримінально-правової охорони свободи віросповідання, підсумком якого стало теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання щодо з’ясування системи складів злочинів проти свободи віросповідання, встановлення їх ознак, а також удосконалення передбаченого КК України механізму охорони цієї свободи.

1. Проаналізовано історію розвитку вітчизняного законодавства про кримінально-правову охорону свободи віросповідання, де запропоновано виділяти чотири періоди: 1) посиленої кримінально-правової охорони державної релігії; 2) посиленої кримінально-правової охорони атеїзму; 3) мінімальної кримінально-правової охорони свободи віросповідання; 4) помірної кримінально-правової охорони свободи віросповідання.

2. Досліджено моделі кримінально-правової охорони свободи віросповідання у зарубіжних країнах та констатовано плюралізм законодавчих підходів у цій частині: якщо у одних країнах свобода віросповідання виступає основним об’єктом відповідних складів злочинів, то у інших – охороняється як інтегрований елемент більш широкого за обсягом правового блага, або ж лише побічно, поряд із іншими близькими за соціальною-правовою природою феноменами, громадським порядком чи громадським спокоєм.

3. Встановлено, що підставою криміналізації посягань щодо свободи віросповідання є суспільна небезпека останніх, яка обумовлюється, насамперед: а) соціально-політичним статусом свободи віросповідання та б) виконуваною нею (як об’єктом кримінально-правової охорони) превентивною функцією. Наявні також основні умови криміналізації посягань щодо свободи віросповідання.

4. Доведено, що кримінально-правова охорона свободи віросповідання забезпечується ст. 178, ст. 179, ст. 180 та ст. 181 КК України, а основними безпосередніми об’єктами відповідних складів злочинів виступають: свобода задоволення релігійних (духовних) потреб з використанням релігійних споруд, культових будинків (ст. 178); свобода здійснення релігійних обрядів (ч. 1 ст. 180); свобода утримання від проведення релігійних обрядів (ч. 2 ст. 180); свобода безпечної (для життя, здоров’я, моральності, статевої свободи та недоторканості) участі у релігійних обрядах чи проповідях релігійних віровчень (ст. 181). Основний безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 179 КК України, є складним: ним може виступати свобода задоволення релігійних (духовних) потреб із використанням релігійних святинь або ж суспільна моральність у частині шанобливого ставлення до релігійних святинь.

5. Зроблено висновок про те, що свобода віросповідання (чи її окремі сфери) не є обов’язковим (основним або додатковим) об’єктом складів злочинів, передбачених ст. 161 та ст. 442 КК України. У разі вчинення частини із передбачених ст. 161 КК України діянь така свобода може виступати лише додатковим факультативним об’єктом.

6. Пропонується система та розкривається зміст кримінально-правових ознак предметів складів злочинів проти свободи віросповідання: фізичних, соціальних та юридичних (характерних для релігійних споруд, культових будинків); фізичних, соціальних та сакральних (які притаманні релігійним святиням).

7. Досліджено об’єктивну сторону складів злочинів проти свободи віросповідання та з’ясовано, що за її конструкцією ці склади можна віднести до: формальних (ч. 2 ст. 180, ст. 181 КК України); матеріальних (ст. 178, ч. 1 ст. 180 КК України) та формально-матеріальних (ст. 179 КК України). Найбільш важливими, з теоретико-прикладної точки зору, є такі положення:

– термінами «пошкодження», «зруйнування» (ст. 178 КК України) та «знищення» (ст. 179 КК України) відображено суспільно небезпечні наслідки злочину, а саме поняття «зруйнування» є вужчим за обсягом, ніж поняття «знищення», і охоплює собою частину випадків знищення майна (у т. ч. релігійних споруд, культових будинків), за якого порушено його фізичну цілісність, внутрішню структуру;

– незаконне утримування релігійних святинь (ст. 179 КК України) не охоплює собою діянь щодо привласнення цих предметів складів злочинів. Його становлять діяння, пов’язані з продовженням фактичного володіння релігійними святинями, збереженням їх під власним контролем, у сфері свого фізичного впливу;

– встановлення суспільно небезпечних наслідків у вигляді зриву чи загрози зриву релігійного обряду (ч. 1 ст. 180 КК України) повинно відбуватися із урахуванням такої його ознаки як визначеність та обмеженість обряду у часі;

– злочин, передбачений ст. 181 КК України, є закінченим з моменту набуття групою зазначених у статті обов’язкових ознак, а усі кримінально карані випадки заподіяння шкоди здоров’ю людей, прояви статевої розпусти, які вчинені організаторами чи керівниками групи, потребують додаткової кримінально-правової оцінки.

8. На основі критичного аналізу існуючих у кримінально-правовій літературі підходів обґрунтовано, що суб’єкт усіх складів злочинів проти свободи віросповідання є загальним: фізична осудна особа, яка досягнула віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

9. Встановлено, що суб’єктивна сторона усіх складів злочинів проти свободи віросповідання характеризується виключно умисною формою вини, а вид умислу обумовлюється конструкцією об’єктивної сторони складу злочину. Мотив та мета не є обов’язковими суб’єктивними ознаками цих складів, хоча їх встановлення має важливе значення для кримінально-правової кваліфікації.

10. Запропоновано внести наступні зміни до КК України:

по-перше, виключити ст. 178. «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків», а також ст. 179. «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»;

по-друге, доповнити розділ XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» Особливої частини ст. 297-1 такого змісту:

«Стаття 297-1. Наруга над об’єктом релігійного призначення

1. Наруга над релігійною спорудою чи іншим об’єктом релігійного призначення, –

карається …

2. Те саме діяння, вчинене щодо релігійної святині, –

карається …»;

по-третє, викласти ст. 180 у такій редакції:

«Стаття 180. Перешкоджання проведенню релігійного обряду або участі у ньому

1. Перешкоджання проведенню релігійного обряду, а так само перешкоджання участі у ньому шляхом застосування фізичного насильства до потерпілого чи його близького родича, погрози застосування фізичного насильства або погрози обмеження прав, свобод чи законних інтересів цих осіб, –

карається … »;

по-четверте, назвати розділ V Особливої частини «Злочини проти виборчих, трудових, сімейних та деяких інших прав та свобод людини і громадянина», а також доповнити його ст. 180-1 наступного змісту:

«Стаття 180-1. Примушування до проведення релігійного обряду або до участі у ньому

1. Примушування до проведення релігійного обряду або до участі у ньому шляхом застосування фізичного насильства до потерпілого чи його близького родича, погрози застосування фізичного насильства або погрози обмеження прав, свобод чи законних інтересів цих осіб, –

карається … »;

по-п’яте, викласти ст. 181 у такій редакції:

«Стаття 181. Організація або керівництво забороненими релігійними групами

1. Організація або керівництво групою, релігійна (культова) практика якої передбачає заподіяння шкоди життю, здоров’ю людей або вчинення актів статевої розпусти, –

карається …

2. Ті самі дії, поєднані із залученням до групи неповнолітнього, –

карається … »;

по-шосте, виключити із ст. 161 слова « … або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями … ».