Кутателадзе О.Д. Підстави виникнення зобов\'язань за римським приватним правом і сучасним цивільним законодавством України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, формулюється мета роботи і задачі, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх наукове та практичне значення, наводяться відомості про апробацію та впровадження одержаних результатів.

Перший розділ “Огляд літератури за темою дисертації та обрання напрямків дослідження” присвячено з'ясуванню стану вивчення в науковій літературі питань із проблематики дослідження, а також вибору напрямків дослідження.

Зазначається про недостатню вивченість концепції і стану правового регулювання підстав виникнення зобов'язань у римському праві. Найбільш ґрунтовно окремі проблемні питання зобов'язального права були розглянуті в російській та німецькій романістиці XIX - початку XX ст., що було пов'язане, як уявляється, із кодифікаціями цивільного права, які мали місце або готувалися на той час у цих країнах. Однак при цьому недостатньо уваги приділялося встановленню концепції і загальній характеристиці підстав виникнення зобов'язань. Вітчизняна романістика (як і свого часу радянська романістика) цим питанням уваги фактично не приділяла. Тому зроблено висновок про необхідність проведення комплексного дослідження системи підстав виникнення зобов'язань у

римському праві та наступне порівняння їх із відповідною системою підстав виникнення зобов'язань у сучасному цивільному законодавстві України.

У підрозділі 1.1. “Огляд літератури за темою дисертації” проводиться аналіз літератури за двома напрямками: 1) першоджерела (акти римського права та акти сучасного цивільного законодавства); 2) наукові дослідження питань, що охоплюються проблематикою дисертації.

Першоджерела включають різноманітні історичні, юридичні, літературні і т. п. пам'ятки. Серед них, згідно з проблематикою дисертаційного дослідження, найбільший інтерес являють юридичні пам'ятки (Закони XII таблиць, Дигести Юстиніана, Інституції Юстиніана та Кодекс Юстиніана, а також Інституції Гая).

Поряд із першоджерелами римського права вивчалися наукові роботи у цій галузі, в яких спеціально або побіжно висвітлюються питання підстав виникнення зобов'язань. Огляд наукових досліджень здійснювався автором у декількох напрямках. По-перше, було проаналізовано питання визначення і класифікації юридичних фактів як у загальній теорії права, так і в галузевих науках, насамперед, тих, що належать до сфери приватного права. Здійснювався також аналіз стану літератури з питань дослідження проблеми поняття та сутності зобов'язань як у римському праві, так і в сучасному цивільному праві України. І нарешті, автором було здійснено спробу оцінки стану вивчення питань підстав виникнення зобов'язань у римському праві та у цивільному праві України.

У другому розділі “Методологічні засади визначення і характеристики підстав виникнення цивільних зобов'язань” наводяться визначення поняття “зобов'язання”, характеризується категорія “юридичні факти”, обираються напрямки дослідження.

У підрозділі 2.1. “Зобов'язання як категорія цивільного права” визначається поняття “зобов'язання” за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України, проводиться класифікація зобов'язань за цивільним законодавством України. Зокрема, зазначається, що зобов'язання поділяються на односторонні і взаємні, прості та складні, головні (основні) і додаткові (акцесорні), особистого характеру і зобов'язання неперсоніфіковані тощо. Крім того, характеризуються елементи зобов'язання, яким є суб'єкти, об'єкт та зміст.

У підрозділі 2.2. “Категорії “юридичні факти” та “підстави виникнення зобов'язань” у цивільному праві” на підставі аналізу різних точок зору з приводу розуміння сутності поняття “юридичні факти” окреслюються основні ознаки даної правової категорії, а саме те, що

юридичні факти є обставинами конкретними, індивідуальними, що існують у певній точці часу і простору, а також певним чином об'єктивовані зовні і характеризують наявність або відсутність певних явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством процедурно-процесуальній формі, спричиняють передбачені законом правові наслідки.

Аналізуються функції юридичних фактів, серед яких головною є функція забезпечення переходу від загальної моделі прав та обов'язків до конкретної.

Характеризуючи юридичні факти як підстави виникнення зобов'язань, звертається увага на принципово важливу відмінність у підходах до визначення їх значення та переліку у галузі приватного та публічного права, яка має місце в літературі. Так, згідно зі ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки можуть виникати як із дій, що передбачені актами цивільного законодавства, так і внаслідок дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це положення розвинене у частині 2 ст. 11 ЦК України, де відсутній вичерпний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, тому наголошується, що останні виникають не тільки за прямо вказаних обставин, але й “з інших юридичних фактів”. Натомість, у галузі публічного права юридичні факти мають бути точно визначені в нормах законодавства. Наприклад, угода сторін, котра у цивільному праві є найбільш поширеним видом юридичних фактів і, як правило, не потребує спеціального нормативного дозволу, у праві адміністративному може мати місце лише у випадках і межах, спеціально передбачених нормою права.

Пропонується класифікація юридичних фактів, котра передбачає їх розмежування на окремі групи за певними ознаками, взятими за основу. Залежно від наявності та характеру вольового елемента, тобто значення волі суб'єкта права для виникнення, зміни або припинення правових відносин, юридичні факти поділяються на: 1) дії, тобто обставини, що залежать від волі людини, і 2) події - обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідвладні їй. Виокремлюють також позитивні та негативні юридичні факти. В основу такого розподілу покладено спосіб зв'язку з дійсністю. Правові наслідки можуть бути пов'язані як із наявністю, так і з відсутністю якогось явища. У першому випадку юридичний факт буде позитивним, а в другому - негативним. Залежно від характеру наслідків, юридичні факти можуть бути поділені на: 1) такі, що встановлюють право; 2) такі, що змінюють право; 3) такі, що припиняють право; 4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права, 5) такі, що поновлюють право.

Можливі також класифікації юридичних фактів і за іншими критеріями, визначення яких залежить від мети дослідження, сфери, у якій виникають правовідносини, тощо.

Обґрунтовується, що поняття “юридичні факти” за обсягом не є тотожним поняттю “підстави виникнення зобов'язань”, оскільки юридичні факти є підставою виникнення будь-яких правовідносин взагалі, тоді, як у другому випадку йдеться про підстави виникнення лише одного з видів правовідносин - зобов'язальних.

У третьому розділі “Підстави виникнення зобов'язань у римському приватному праві” розглядаються історичні умови формування системи підстав виникнення зобов'язань у Стародавньому Римі, досліджуються у порядку появи в римському праві такі підстави виникнення зобов'язань, як делікти, контракти, а також, квазіконтракти та квазіделікти.

У підрозділі 3.1. “Формування системи підстав виникнення зобов'язань у Стародавньому Римі” зазначається, що розгляд особливостей, характеру і тенденцій розвитку системи підстав виникнення зобов'язань за римським правом є неможливим поза контекстом трансформацій самого римського права, тому в першу чергу проводиться виокремлення періодів та визначальних етапів розвитку римського права. Враховуючи те, що приватне право не було характерним для всієї історії існування Стародавнього Риму, виокремлюються такі періоди розвитку римського права: 1) дія норм jus civile, кодифікація цивільного права (VII - IV ст. до н.е.); 2) удосконалення норм jus civile, формування засад приватного права (IV - I ст. до н.е.); 3) завершення формування концепції приватного права, як галузі, розроблення критеріїв розмежування приватного і публічного права (І ст. до н.е. - II ст. н.е.); 4) удосконалення правових рішень, кодифікації приватного права в рамках загальних кодифікацій римського права (II - V ст. н.е.).

Водночас, зазначається, що етапи розвитку інституту зобов'язань не збігаються безпосередньо із згаданою вище періодизацією римського права. Обґрунтовується, що етапи розвитку зобов'язального права слід підрозділяти на “зобов'язальне право раннього Риму” і “зобов'язальне право доби класичного римського приватного права”. Саме при такому підході найбільш повно враховуються якісні зміни у розвитку окремих положень римського зобов'язального права.

Система зобов'язань, яка була закріплена в Інституціях Юстиніана включала в себе зобов'язання, що виникають із контрактів (договорів); зобов'язання, що виникають із квазіконтрактів (ніби — договорів); зобов'язання, що виникають з деліктів (правопорушень); зобов'язання, що виникають із квазіделіктів (ніби — правопорушень).

Зобов'язання з деліктів мають більш раннє походження, ніж зобов'язання з контрактів, тому в дисертації розгляд підстав виникнення зобов'язань за римським правом починається саме з деліктів.

У підрозділі 3.2. “Делікти як підстави виникнення зобов'язань за римським приватним правом” характеризується процес трансформації деліктних зобов'язань, які мали явно виражений характер кровної помсти, у систему грошових штрафів.

Зазначається, що деліктна відповідальність формувалася за принципом кумуляції. Так, якщо за договірних відносин кожен із боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту солідарних боржників, то деліктна відповідальність при вчиненні делікту кількома особами ніби помножувалась на їх число. Кожен з тих, хто заподіяв шкоду, відповідав повною мірою (наприклад, за позовом на підставі крадіжки штраф зобов'язували сплатити в повному обсязі всіх злодіїв, котрі брали участь у крадіжці).

У римському праві сформувалася концепція несення відповідальності однією особою за дії іншої. Так, якщо делікт вчинявся підвладним або рабом, pater familias надавалося право вибору - відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або видати винного для розправи, а пізніше - для відробітку шкоди.

Коло деліктів, за які наставала відповідальність за римським правом, було обмеженим. Унаслідок цього приватними деліктами визнавалися тільки ті правопорушення, що в нормі права визначалися як: а) кривда (особиста образа); б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

У підрозділі 3.3. “Контракти як підстава виникнення зобов'язань за римським приватним правом” зазначається, що спочатку наслідками порушення договірних зобов'язань, так само як і деліктів, була помста. Тому в найдавніші часи практично не проводилося відмежування деліктів та договірних зобов'язань.

Із часом, коли держава починає втручатися у відносини між приватними особами, регулюючи наслідки укладених між ними угод, виникає категорія правових договірних зобов'язань, як результат угод у цивільному праві (jus civile), нормами якого передбачається можливість вимагати їх примусового виконання.

Система контрактів римського права сформувалася в Римі в перші три століття нашої ери і виглядала наступним чином: контракти поділялися на вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. У процесі розвитку римського права згадана система контрактів була розширена за рахунок включення в неї інномінальних (безіменних) договорів, які

поділялися залежно від характеру відносин на чотири види: 1) do ut des (даю, щоб ти мені дав); 2) do ut facias (даю, щоб ти мені зробив); 3) facio ut des (роблю, щоб ти мені дав); 4) facio ut facias (роблю, щоб ти мені зробив).

У підрозділі 3.4. “Інші підстави виникнення зобов'язань” розглядаються такі підстави виникнення зобов'язань за римським правом, як квазіконтракти та квазіделікти. Римське право післякласичного періоду відносила до квазі контракті в інститути “negotiorum gestio” (ведення справ без доручення) та безпідставне збагачення. Віднесення ведення чужих справ до квазіконтрактів пояснюється тим, що позитивне схвалення домінусом діяльності гестора свідчить про встановлення договірного зобов'язання (договір доручення) між ними та, відповідно, виникає обов'язок домінуса відшкодувати витрати, що їх зазнав гестор. Неможливість віднесення ведення справ без доручення до категорії договорів пов'язана з тим, що відмова домінуса від схвалення дій гестора має своїм наслідком обов'язок останнього відновити становище, яке існувало до ведення справ без доручення. Інший вид квазіконтракту - безпідставне збагачення - виникав між власником речі та її володільцем у випадку будь-якого безпідставного володіння річчю. На підставі цього квазіконтракту володілець зобов'язувався або повернути ту ж річ, або надати ту ж кількість такого ж роду речей власнику, якщо йдеться про речі взаємозамінні. Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Унаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесено до групи ніби — договірних, квазіконтрактних зобов'язань, тобто таких зобов'язань, у силу яких особа, що одержала майнове надання з певною метою, яка не здійснилась, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно одержано.

Четверту групу підстав виникнення зобов'язань - квазіделіктів - складали позадоговірні цивільні правопорушення, що спричиняли виникнення шкоди і не підпадали під ознаки делікту. До цієї категорії відносили: відповідальність судді за винесення несправедливого присуду, відповідальність мешканців будинків за викинуте або вилите, небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене, що може впасти на людей, тощо.

Розділі 4. “Підстави виникнення зобов'язань за сучасним цивільним законодавством України” присвячено характеристиці підстав виникнення зобов'язань за сучасним цивільним законодавством України. Цей розділ складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Концептуальні засади визначення системи підстав виникнення зобов'язань за цивільним законодавством України

та вплив на них римського права” досліджується становлення системи підстав виникнення зобов'язань вітчизняного цивільного права за такими джерелами, як Руська правда, статути Великого князівства Литовського, за збіркою “Зібрання малоросійських прав” 1807 p., за проектом Цивільного уложення Російської імперії. Зокрема, зазначається, що система підстав виникнення зобов'язань у зазначених джерелах була частково рецепована з римського приватного права доби Ранньої Республіки та частково з Німецького цивільного кодексу.

Певною мірою така тенденція зберігалася також у радянський період, зокрема, при створенні цивільних кодексів союзних республік. ЦК УСРР 1922 р. містив спеціальну норму (ст. 106), присвячену визначенню підстав виникнення зобов'язань, яка встановлювала, що “зобов'язання виникають із договорів та інших передбачених законом підстав, зокрема внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок завдання іншій особі шкоди”.

Концепція радянського цивільного права періоду дії ЦК УРСР 1963 р. у сфері визначення підстав виникнення зобов'язань ґрунтувалася на визнанні тієї обставини, що поняття підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є ширшим за поняття виникнення зобов'язань, тому правознавці фактично розрізняли як підстави виникнення зобов'язань договори (глави 20 - 32, 34 - 38), публічну обіцянку винагороди (глава 39), заподіяння шкоди (глава 40), рятування соціалістичного майна (глава 41), придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав (глава 42), інші дії суб'єктів цивільного права, зокрема, пов'язані з розрахунковими та кредитними відносинами (глава 33). Отже, в ЦК УРСР 1963 р. були присутні елементи римської концепції summa divisio, в той час, як вплив римського права на радянське цивільне законодавство офіційно заперечувався.

У процесі сучасної кодифікації цивільного законодавства України концепція визначення підстав виникнення зобов'язань зазнала певних змін, що знайшло своє відображення у ЦК України 2003 р. У частині першій ст. 11 ЦК України, котра називається “Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків”, передбачається, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У частині другій ст. 11 ЦК України наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У підрозділі 4.2. “Договір як підстава виникнення зобов'язань за цивільним законодавством України” надається законодавче визначення поняття договору, наводяться основні класифікації договорів, котрі мають значення для характеристики його як підстави виникнення зобов'язань (зобов'язальні та речові, односторонні, двосторонні та багатосторонні договори; відплатні та безвідплатні договори; публічні та приватні договори; основні договори та договори приєднання; остаточні та попередні договори; договори на користь його учасників (кредитора) та договори на користь третьої особи).

На підставі проведеного аналізу структури та змісту книги третьої ЦК “Право власності та інші речові права” і книги п'ятої “Зобов'язальне право”, зроблено висновок, що договір є підставою виникнення саме зобов'язань і не розглядається як абстрактна (поза конкретними зобов'язанням про передачу певної речі) підстава виникнення речових прав.

Крім того, виходячи з положень глави 16 ЦК України “Правочини”, розглядаються такі види договорів: 1) усні та письмові (у тому числі з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією - ст. 205-210 ЦК); 2) договори під умовою та договори без умови (ст. 212 ЦК).

Зазначається, що письмові договори є підставами виникнення зобов'язань лише у випадку, коли закон не вимагає нотаріального посвідчення чи державної реєстрації договору. У випадках вимоги нотаріального посвідчення чи державної реєстрації договору сам по собі договір не є самостійною (достатньою) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Правовідносини в таких випадках виникають на підставі юридичного складу, елементами якого є договір і адміністративний акт (нотаріальне посвідчення чи державна реєстрація), що надає цьому договору юридичного значення.

У “договорі з умовою” сам договір виступає як підстава виникнення зобов'язання (юридичний факт), а відкладальна обставина має значення юридичної умови. Підставою виникнення зобов'язань може бути відкладальна, але не скасувальна обставина.

У даному підрозділі також характеризуються інші класифікації договірних зобов'язань (договори реальні та консенсуальні, абстрактні та каузальні).

Зазначається про доцільність запровадження у ЦК України категорії літеральних та “безіменних” договорів (“рамкових”) договорів.

У підрозділі 4.3. “Підстави виникнення недоговірних зобов'язань за ЦК України” розглядаються різноманітні види зобов'язань, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у яких є не договори, а інші юридичні факти, зокрема, публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у

майнових інтересах іншої особи без її доручення, вчинення рятувальних дій, створення загрози заподіяння шкоди, набуття та збереження майна без достатньої правової підстави, заподіяння шкоди.

Зазначається, що зобов'язання із відшкодування шкоди, мають давньоримське походження та можуть виникати на підставі завдання шкоди як неправомірними (“деліктні зобов'язання”), так й правомірними діями (зобов'язання внаслідок правомірних дій).

Указується на некоректність найменування глави 82 ЦК України, яка на відміну від більшості глав підрозділу другого книги п'ятої ЦК України у назві містить вказівку не на підставу виникнення зобов'язання, а на його мету. Такий підхід загалом виправданий логікою розуміння сутності зазначених зобов'язань. Але, разом із тим, він суперечить загальній концепції недоговірних зобов'язань за ЦК України, яка передбачає побудову відповідного підрозділу з урахуванням підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, котрі складають зміст останніх. З урахуванням зазначеного пропонується вести мову про “зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди” або “деліктні зобов'язання” у широкому значенні слова (класичному розумінні).

Обґрунтовується положення, відповідно до якого підставою виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди є сам факт завдання шкоди іншій особі, тоді як ознак цивільно-правової відповідальності ці відносини набувають за наявності юридичного складу (складу цивільного правопорушення).

На підставі аналізу окремих глав (78, 79, 80, 81, 83) підрозділу другого розділу третього книги п'ятої ЦК України пропонується класифікація підстав виникнення недоговірних зобов'язань на такі, що являють собою традиційні цивїлістичні інститути, давно відомі цивільному праву (набуття або збереження майна без достатньої правової підстави (безпідставне збагачення), а також діяльність у майнових інтересах іншої особи без її доручення (ведення чужих справ без доручення), і такі, що сформувалися у цивільному законодавстві пізніше (публічна обіцянка винагороди (глава 78 ЦК України); вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (глава 79 ЦК України); рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи (глава 80 ЦК України); створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи (глава 81 ЦК України).