Микитчик О.В. Злочин як соціальне явище: філософсько-правовий аспект

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, темами, планами; визначено мету і задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження; висвітлюється наукова новизна отриманих результатів; наводяться дані їх апробації.

У першому розділі “Злочин як предмет філософсько-правового аналізу” розглядається сутність філософсько-правової методології аналізу злочину як соціального явища, тобто досліджуються екзистенційні чинники злочину в процесі духовно-практичної життєдіяльності суспільства. Кримінально-правова категорія “злочин” у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового відношення людини до світу в концептуальній системі “зло–злочин–злочинність”.

У першому підрозділі “Світоглядно-історичні уявлення про злочин” з’ясовується взаємозв’язок поняття “зло” і “злочин” в історичній ретроспективі різноманітних міфологічних, релігійних, моральних, філософських і художньо-творчих архетипах культури, що дає змогу показати багатовимірність їх гносеологічного змісту.

Процес установлення змісту кримінально-правової категорії “злочин” зумовлюється різноманітними світоглядними уявленнями про зло як потаємну і безвідносну до будь-якої системи координат силу природи, яка в суспільному розвитку здобуває морально-правові параметри і може характеризуватися людьми як злочин. 

На прикладі моралістичних витоків ідей різних шкіл кримінального права, а також постулатизації злочину у Святих Писаннях основних релігій автор показує неоднозначність його тлумачення в них у поєднанні зі злом, де зло не обмежується злочином, але злочин – це завжди вияв зла. У художньо-творчому витворі злочин настільки забарвлений узагальненою соціально-моральною тональністю, що його конкретний вираз втрачає свій зміст. Злочин у таких випадках може не тільки викликати відразу, а навпаки – приваблювати.

Розглядаючи натуралістично-матеріалістичний та релігійно-ідеалістичний підходи до визначення природи злочину, робиться висновок про те, що залежно від розширення пізнавально-практичної діяльності людини таким же чином, як і зло, що розглядалося як трансцендентна моностатична предметна основа в єдності з добром чи дуалістична духовна субстанція поряд з ним, або ж у їх абсолютному протиставленні чи у взаємопереході одне в одне, так само і поняття злочину набувало історико-конкретновиразного змісту в порівнянні з нормативною поведінкою, і те, що в одних умовах, в одних народів, за одних часів визнавалося як злочин, в інших –  як за нормальне явище, а то і геройство.

Автор дотримується тієї кримінологічної теорії походження злочину, в якій останній поєднується з людиною не просто як з живою істотою, а як з продуктом її доцільної суспільної життєдіяльності. Злочин – це соціальна оцінно-правова характеристика суспільних відносин. Саме умисна (необережна) дія або бездіяльність людини, яка порушує встановлені юридичні норми співжиття людей, характеризує такі ознаки злочину, як винність, протиправність і караність.

У другому підрозділі “Злочин у системі сучасного теоретичного знання” розглядаються конвенційні основи наук, які вивчають злочин у поєднанні з похідним від нього поняттям злочинність як процес вчинення ряду злочинів, як певна соціально-закономірна антисуспільна кримінально-карана поведінка людей.

У кримінологознавчій науці, що поєднує в собі різні галузі знання про злочин, автор виділяє чотири основних рівні, якими є: політико-ідеологічний; філософсько-правової методології; правовий науково-теоретичний і юридичний кримінально-прикладний.

Розкриваючи різнорівневу конвенційність теоретичного знання про злочин і злочинність, автор доводить, що їх кримінально-правові виміри залежать від політико-ідеологічного устрою держави, яка може в одних випадках цілеспрямовано регулювати кількісні і якісні показники злочинності (практика радянських часів), а в інших – сама виступати стосовно людини монопольним злочинцем-насильником, подавляючи менш небезпечні злочини (авторитарно-диктаторський режим).

На рівні філософсько-правової методології злочин розглядається як соціальне явище в онтологічному співвідношенні сутнісних і належних основ світу. Аксіологію злочину автор розкриває через причини морального непідкорення людей стандартизованим нормам поведінки, закріпленим у законі, й доводить: якщо існує закон, то є й шляхи його порушення. Наявність самого закону вже свідчить про об’єктивну здатність людей до порушення соціально-юридичних норм. Норма заборони вже зумовлює можливість вчинення злочину і певним чином спонукає до цього.

Світоглядно-методологічна інтерпретація злочину обумовлює певну систематизацію наукових знань про нього як на теоретико-правовому так і на юридично-кримінальному рівнях. У цьому зв’язку злочин як соціальне явище аналізується з позицій виведених кримінологами закономірностей розвитку злочинності. Причину загальносвітової тенденції до зростання рівня злочинності автор убачає в прискореному динамізмі життєдіяльності суспільства, індивідуалізації особистості, збагаченні її потреб, інтересів і тих перешкод, а так само і гіперможливостей, що виникають на шляху їх до задоволення. Цим поглиблюються протиріччя між людиною і суспільством, що врешті-решт призводять до соціальної апатії, розгубленості, а то й до озлобленості, агресивності. Егоїстичне задоволення своїх потреб та інтересів за рахунок інших зумовлює злочинні наміри в поведінці людей.

Автор підтримує думку тих криміналістів, які вважають умисну злочинну діяльність негативним різновидом соціальної діяльності, а тому вважає виправданим визначити її як професійну, з притаманними їх специфічними ознаками. Злочинний світ – це певний соціум з аморальними традиціями, агресивною системою відтворення і самозбереження, контркультурою.

Проблемними залишаються дослідження кримінальних психологів стосовно визначень змісту понять “особа злочинця” і “тип вродженого злочинця”. Під особою злочинця розуміються лише ті люди, які професійно займаються злочинною діяльністю, а не ті, що випадково чи під впливом збігу обставин вчинили злочин, а під типом вродженого злочинця – маніакально схильні до злочинів люди, які усвідомлено вважають себе винятковими постатями з антилюдською спрямованістю. Психіатри-експерти з року в рік засвідчують, що 71% осіб, які вчинили злочин, властивий “психопатологічний індекс”. У той же час соціологічні дослідження ставлять під сумнів ідею пошуку гена злочинності, оскільки близько 90% періодично опитуваних респондентів дають позитивну відповідь на питання, чи вони могли б вчинити злочин, якби про це ніколи і ніхто не дізнався. У дисертації проводиться думка, що з урахуванням соціобіологічних і психофізіологічних факторів значна частина людей за певних обставин здатна вчинити злочин.

Отже, накопичений досвід вивчення злочинності дозволяє класифікувати злочини та їх суб’єктів за родами і видами, за морально-психологічною мотивацією, за способом їх вчинення, за формами організації, за психофізіологічними якостями винних осіб, за соціологічною типізацією.

У другому розділі “Генеза вчення про злочин у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства” здійснюється філософсько-правовий аналіз розвитку взаємозв’язку нормативного (законодавчого) і доктринального (теоретичного) визначення змісту поняття злочину в поєднанні з державотворчими процесами. Оскільки серед науковців кримінального права немає однозначного визначення поняття злочину, то вивчення генези його становлення розкриває плинний історичний процес, продуктом і регулятором якого є юридично-правові системи. А тому в дисертації акцентується увага на дискусійному питанні про матеріальну і формальну сторони злочину.

У першому підрозділі “Зміна змісту поняття злочину в системі визначень антисуспільної поведінки” основна увага приділяється філософсько-правовій методології визначення головних ознак поняття злочину і його місця в системі загальноюридичних категорій: правопорушення, протиправна поведінка, проступок, делікт, а також соціологічних понять: антисуспільна, асоціальна, девіантна, аморальна поведінки. При цьому зазначається, що поняття злочину вбирає характеристики всіх попередніх визначень, але не зводиться до них.

Наводячи захисні, виховні і регулятивні функції кримінального закону, в дисертації розглядаються два моменти в дискусіях навколо  визначення поняття злочину. Перший – пов’язаний з обґрунтуванням у КК України суспільної небезпеки як суттєвої риси злочину, оскільки ця ознака відсутня в інших кодексах, але в той же час вона має досить широкий зміст, а також політико-ідеологічний відтінок. Кримінальний закон, крім інших об’єктів, завжди захищає суспільно-політичний устрій, але поняття суспільної небезпеки спотворено використовувалось за часів авторитарно-тоталітарних режимів. У плані цих міркувань досить проблемним є питання про те, кого слід визнавати державним злочинцем. Автор – прихильник думки щодо заміни суспільної небезпеки як видової утворювальної ознаки злочину на поняття соціальної шкоди і того, щоб поставити на перший план захист інтересів особи, підпорядковуючи під нього і державний інтерес. Кримінально-правова наука має розробляти систему кримінальної відповідальності за злочин не тільки особи проти держави, а й держави проти особи.

Другий момент пов’язаний з дискусією про об’єкт злочину: кому завдається шкода – суспільним відносинам чи окремій особі?

Історія розвитку правових вчень свідчить, що без правової системи неможливе існування суспільних відносин і навпаки, а тому поняття шкоди, яка завдається злочином окремій людині, передбачає всю систему її суспільної життєдіяльності, де вона перебуває під соціально-правовим захистом.

Розкриваючи загальноісторичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, у дисертації пропонується таке філософсько-правове визначення злочину: “Злочин – це вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі суспільних відносин і державі, за що передбачається кримінальним законом покарання”.

У другому підрозділі “Методологічні принципи аналізу поняття злочину в різних правових системах” під кутом найпоширеніших галузевих кримінально-правових та методологічних принципів проводиться їх змістовне розкриття у вітчизняних та зарубіжних правових вченнях про злочин.

Історія кримінального законодавства Великобританії, США, Франції, Іспанії, Італії, ФРН, Японії, Росії свідчить, що при всіх національних особливостях загальним для них є суперечливий процес розвитку кримінально-правових (соціологічно-позитивістських) принципів, таких, як точне визначення в законі всіх ознак злочинного діяння; заборона застосування зворотної сили закону, що посилює відповідальність за вчинене; принцип персональної відповідальності; принцип урізноманітнення системи санкцій при визначенні покарання; принцип заборони екстрадиції за політичні злочини тощо.

Показуючи історичну відмінність витоків східно- і західноєвропейської кримінально-правової науки і практики, в дисертації аналізуються нормативні та доктринальні визначення змісту поняття злочину. При цьому зазначається, що провідною тенденцією кримінально-правового прогресу, який відображає культурно-цивілізаційний історичний розвиток, є утвердження принципу економії кримінальної репресії, який пов’язаний з принципом законодавчого визначення злочину (nullum crimen sine lege). Соціальний зміст такої тенденції полягає в декриміналізації суспільних відносин, де загальною закономірністю у визначенні поняття злочину є зміна пріоритетів з суспільно небезпечних діянь особи стосовно держави на охорону  основних свобод людини, захист її життя, здоров’я, приватної власності, честі і гідності, хоча у всіх країнах держава захищається як найважливіша соціальна цінність. Саме тому в кримінально-законодавчому визначенні поняття злочину перевага здебільшого надається не матеріальній, а його формальній ознаці – протиправності й караності. У зарубіжних країнах, при всьому розмаїтті доктринальних визначень поняття злочину, по суті за своїми ознаками вони зосереджуються навколо нормативних дефініцій, коли злочин пов’язується з мірою покарання, передбаченого кримінальним законом (ФРН, Італія), чи мірою заподіяної шкоди (Китай), або ж через визначення порушення “правового блага” (штати США Каліфорнія, Нью-Йорк).

Питання про співвідношення діяння, вини і протиправності достатньо складно і суперечливо обговорюється в англо-американській і континентальній системах права. Так, в англо-американській системі кримінального судочинства протягом тривалого часу орієнтирною формулою було: “actus non facit reum, nisi mens sit rea” (“дія не робить людину винною, якщо її дух невинний”).

У дисертації висвітлено суперечливе тлумачення і застосування в юридичній практиці методологічних принципів: законності, демократизму і гуманізму.

Причиною  проблематичності принципу законності в судово-правових системах багатьох країн є: неупорядкованість законодавчої бази, коли примітки до Конституцій заперечують норми, викладені в ній (“Про свободу зібрань” у ФРН); відставання в реформуванні Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів (Франція); розбіжність між більш прогресивними положеннями у Конституціях і дією застарілих норм КК (Італія); розгалужена база джерел кримінального права (Англія, Франція); неупорядкованість кримінального законодавства, коли діють на одній і тій же території федеральні і місцеві закони (США). Для довільного тлумачення кримінального закону під виглядом врахування конкретних ситуацій часто застосовуються так звані “каучукові” форми викладення норм. Західне кримінальне законодавство дає широкі повноваження виконавчій владі, що створює основу для зловживань.

Гуманістичність західного кримінального законодавства виявляється в зміні структури покарання – переходу від жорстоких видів покарання до більш ліберальних і в постійному урізноманітненні, конкретизації і відповідній кодифікації міри покарання.

Принципом демократизму, позначеним двома особливостями – консерватизмом і постійним реформуванням, наголошується стабільність суспільно-політичних відносин і їх динамізм, а тому західноєвропейська традиція не дотримується єдиного ні нормативного, ні доктринального визначення поняття злочину.

У третьому підрозділі “Основні причини та динаміка злочинності в сучасній Україні”, аналізуючи кількісні і якісні показники злочинності за останні десять років, розглядаються три основні філософсько-правові проблеми: 1) зв’язок історично традиційних видів злочину для перехідних етапів суспільно-економічних відносин і національно-самобутніх особливостей розвитку криміногенних процесів в Україні; 2) співвідношення влади, закону і злочину; 3) науково-теоретичний і практичний правоохоронний захист населення.

У рамках першої проблеми підкреслюється, що в Україні, як і здавна в історії людства, в періоди занепаду старих і зародження нових економічних відносин криміналізується все суспільство, створюється, з одного боку, передкримінальне середовище з числа людей викинутих соціальними умовами з нормального життя. Серед виявлених осіб, які в 2001 р. вчинили злочин, 70,5% становлять працездатні, але непрацюючі й не зайняті навчанням. З іншого боку, під тиском криміналітету збільшуються можливості країни потрапити в “кримінальний капкан”. Що до динаміки злочинності, то Україні це загрожувало ще у 1995 році.

Особливістю “українського варіанту” був незнаний в історії перехід власності від загально-всенародної до приватної, чим скористався злочинний світ.

У межах другої проблеми показовим є те, що після посилення державно-правового контролю вже в 1996-2000 рр. кількість викритих посадових злочинів зросла майже втричі (у 2001 р. приріст становив 3,8%). За деякими дослідженнями, у корумпованих відносинах перебувають близько 90% комерційних структур і майже 40% підприємців. Проте кожна друга кримінальна справа, порушена за фактом корумпованих дій, закривається в ході розслідування. Серед засуджених за економічні злочини в 15 разів більше службовців, ніж інших категорій населення.

У плані третьої проблеми наголошується, що в умовах посилення позицій криміналітету через низький рівень матеріального і соціально-правового захисту працівників ОВС триває розмивання їх професійного ядра, зрощування окремих елементів зі злочинним світом. Дослідження свідчать, що з 1992 по 1997 р. значно зменшилася в ОВС питома вага осіб з вищою юридичною освітою і стажем роботи від 10 до 25 років, а також працівників віком від 31-45 років, тобто тих, які мають необхідний досвід і високий рівень професійності. Нині ситуація дещо поліпшилась, хоча у 2001 р. після закінчення вищих навчальних закладів МВС України на службу в ОВС було прийнято та прибуло 4008 працівників з юридичною освітою, а звільнено – 4265.

У дисертації вказується на деяке поліпшення сучасної криміногенної ситуації, зокрема, завдяки розвитку законодавчої бази, що регулює кримінально-правові відносини, певному її упорядкуванню. Нові й розширені кваліфікуючими ознаками норми КК України спрямовані на соціальний, моральний, психологічний захист перш за все тих осіб, які потребують соціальної допомоги: дітей, неповнолітніх, жінок, літніх людей (ч. 2 ст. 135, ст. 137, 148, 150, 166, 168 КК України).

У роботі наголошується на необхідності розвитку кримінально-правової науки в напрямі більш чіткої визначеності таких висхідних понять, як “розбій” і “грабіж”, “корупція” і “організована злочинність”, “бандитські угруповання” і “групи”, “порушення громадського порядку”, “вандалізм” та інших. Вимагають кримінально-правового розвитку поняття “корисливий злочин” й “агресивна злочинність” та кваліфікуючі ознаки відповідних складів злочинів.