НЕДІЙСНІСТЬ ПРАВОЧИНІВ З ДЕФЕКТАМИ ВОЛІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, об’єкт, предмет, основні завдання дисертаційного дослідження, висвітлено наукову новизну одержаних результатів, практичне значення та апробацію результатів дисертації, наведено дані про публікації дисертантки за темою дисертації.

Розділ 1 «Правова природа правочинів з дефектами волі» складається з 3 підрозділів, в яких висвітлено питання волі та волевиявлення особи, проведена класифікація правочинів з дефектами волі та проаналізовано наслідки недійсності правочинів з дефектами волі.

Підрозділ 1.1. «Воля та волевиявлення учасника правочину в доктрині цивільного права» присвячений аналізу поняття волі та волевиявлення особи при вчиненні правочину, а також їх співвідношенню. Зазначається, що визначення суті поняття «воля» можливе за умови врахування теоретичних напрацювань не лише юридичної науки, а й філософії та психології. Досліджуючи доктринальні підходи до визначення поняття волі, автор вказує, що воля фізичної особи на вчинення правочину – це внутрішній цілеспрямований психічний процес на вчинення юридичної дії, спрямованої на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Волевиявлення – це зовнішній прояв волі особи не забороненими законом способами, що робить її доступною для інших осіб і є засобом досягнення правової мети правочину.

В дисертації наголошується, що згідно з панівною в юридичній науці думкою, волю юридичної особи як суб’єкта цивільних правовідносин формують і виражають зовні її органи, які є її невід’ємними частинами. Дисертантка виділяє такі стадії формування волі юридичної особи на вчинення правочину: 1) формування волі на вчинення правочину у кожної фізичної особи, яка є членом відповідного органу юридичної особи; 2) вираження волі членами органу юридичної особи у спосіб, передбачений законом чи установчими документами; 3) фіксація домінуючого волевиявлення членів органу юридичної особи у передбачених законом документах, що підписуються уповноваженими особами; 4) вираження перед іншими учасниками цивільного обороту сформованої органом юридичної особи волі як волі юридичної особи.

З урахуванням особливостей формування волі юридичної особи на вчинення правочину автором визначено поняття дефекту волі юридичної особи як підстави визнання правочину недійсним, під яким пропонується розуміти відхилення у процесі формування волі членів органу управління юридичної особи внаслідок хибних уявлень, введення в оману щодо обставин, що мають істотне значення для вчинення правочину, збігу тяжких обставин чи внаслідок обставин, які виключають існування у них волі в момент вчинення правочину, що вплинуло на домінуюче волевиявлення членів органу юридичної особи на вчинення правочину.

На підставі аналізу теоретичних підходів до визначення правового значення волі та волевиявлення у правочині (пріоритетність волі, перевага волевиявлення, рівнозначність і відповідність волі та волевиявлення), дисертантка визначила найприйнятнішою позицію тих науковців (зокрема, М. М. Агаркова, М. І. Брагінського, О. В. Дзери, О. Л. Зайцева, О. О. Красавчикова, О. О. Отраднової, М. З. Прилуцької, З. В. Ромовської, В. О. Рясенцева, А. П. Сергєєва, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, Н. С. Хатнюк та інших), які відстоюють юридичну рівнозначність волі та волевиявлення у правочині та визначають правочин як єдність суб’єктивного елемента «волі» й об’єктивного елемента «волевиявлення».

У підрозділі 1.2. «Правочини з дефектами волі у системі недійсних правочинів» визначено місце правочинів з дефектами волі в системі недійсних правочинів та удосконалено їх систематизацію.

Автор поділяє думку окремих науковців (О. В. Дзери, О. Л. Зайцева, М. В. Кротова, І. В. Матвєєва, О. О. Отраднової та інших) стосовно того, що недійсні правочини з дефектами волі поділяються на дві групи: 1) правочини, в яких воля учасника правочину сформувалась неправильно; 2) правочини, які вчинені поза волею учасника правочину.

У дослідженні дисертантка розглядає дискусійне питання щодо віднесення до групи правочинів з дефектами волі удаваних і фіктивних правочинів, правочинів, що вчинені дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій, а також правочинів, що вчинені внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Аргументовано, що фіктивні та удавані правочини доцільно відносити до правочинів з дефектами змісту, а не з дефектами волі, оскільки у цих правочинах справжня воля присутня й сформована правильно, без впливу інших осіб, але вона спрямована на досягнення інших цілей, ніж ті, що обумовлені правочином. Отже, у таких правочинах відсутня головна умова дійсності правочину – спрямованість на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Приділено увагу дихотомічному поділу правочинів з дефектами волі за критерієм їхньої відповідності вимогам закону на: 1) протиправні правочини (правочини, вчинені під впливом обману, насильства, в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною); 2) правочини, які не відповідають вимогам закону, але не є правопорушеннями (правочини, вчинені під впливом помилки, тяжкої обставини, та правочини, вчинені дієздатною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними). Такий поділ, на думку дисертантки, дозволяє розмежувати правові наслідки недійсності правочинів з дефектами волі (односторонню та двосторонню реституцію).

Підрозділ 1.3. «Правові наслідки визнання правочинів з дефектами волі недійсними» присвячено аналізу основних, додаткових і особливих правових наслідків недійсності правочинів. Зазначається, що застосування основного правового наслідку недійсності правочину – двосторонньої реституції – залежить від виду майна, яке передавалося на виконання за таким правочином. З огляду на це визначені особливості: повернення індивідуально-визначених речей, переданих на виконання недійсного правочину; повернення речей, визначених родовими ознаками, і грошей, переданих на виконання недійсного правочину; здійснення грошової компенсації у разі неможливості повернення отриманого в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі.

Виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Обґрунтовано доцільність закріплення у ЦК України положення про застосування односторонньої реституції як правового наслідку недійсності правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Також в дисертації розглядаються додаткові майнові наслідки визнання правочинів з дефектом волі недійсними (відшкодування винною стороною чи особою, на користь якої вчинено правочин, іншій стороні правочину або третій особі завданих збитків і моральної шкоди) та особливі наслідки визнання недійсними окремих видів таких правочинів – стягнення подвійної суми збитків зі сторони правочину (особи, на користь якої вчинено правочин), яка винна у його недійсності (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК України).

Розділ 2 «Недійсність правочинів, в яких воля учасника правочину сформована неправильно» складається з 3 підрозділів, в яких аналізується недійсність правочинів, вчинених під впливом помилки, обману, тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.

У підрозділі 2.1. «Недійсність правочину, який вчинено під впливом помилки» досліджено правову природу помилки як підстави визнання правочину недійсним, її особливості й види.

Дефект волі у правочинах, вчинених під впливом помилки, полягає у неправильному формуванні волі учасника правочину внаслідок хибних уявлень про обставини, що мають істотне значення для вчинення правочину. У свою чергу, хибне сприйняття обставин спотворює справжню волю особи, в результаті чого волевиявлення їй не відповідає. У такому випадку волевиявлення учасника правочину хоч і є вільним, але воля на вчинення такого правочину спотворена випадковим збігом обставин або необережністю однієї із сторін правочину.

Дисертантка робить висновок, що для усунення плутанини у юридичній термінології, недоцільно застосовувати поняття «омана» при характеристиці правочинів, вчинених під впливом помилки, адже зазначений термін використано не у ст. 229 ЦК України, а у ст. 230 ЦК України, в якій законодавцем розкрито поняття «обман» через поняття «омана».

На підставі аналізу наукових підходів до визначення поняття помилки при вчиненні правочину дисертанткою зроблено висновок, що вчені-цивілісти не конкретизують перелік обставин, щодо яких учасник правочину може помилитись, оскільки в кожному конкретному випадку вчинення правочину істотне значення можуть мати різноманітні обставини.

Встановлено, що відповідно до чинного цивільного законодавства України для визнання правочину, вчиненого під впливом помилки, недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотною є помилка щодо: 1) природи правочину; 2) прав та обов’язків сторін; 3) таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Аргументовано, що помилкою щодо природи правочину є помилка щодо правової мети правочину – певного, передбаченого особою правового результату, спрямованого на задоволення особистих немайнових та (або) майнових інтересів особи шляхом виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин. Наголошується, що істотна помилка в якості предмета правочину обумовлена суб’єктивними причинами – незрозумілою характеристикою цього предмета або нечітким, поверхневим сприйняттям цих відомостей. Така помилка може мати місце навіть при високій якості предмета правочину, тому в разі придбання товарів неналежної якості необхідно керуватися ст. 678 ЦК України та положеннями законодавства про захист прав споживача, а не ст. 229 ЦК України. У спорах про помилку щодо якості предмета правочину важливо доводити не тільки факт наявності помилки, причинний зв’язок між помилкою і вчиненням правочину, але й той факт, що об’єктивно існуюча якість речі значно знижує її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Особа, яка при вчиненні правочину допустила помилку внаслідок власного недбальства, має право оспорювати такий правочин, якщо він порушує її права, з наступним відшкодуванням контрагенту завданих збитків.

Наголошується, що питання про істотність помилки в кожній справі вирішується судом з урахуванням обставин справи, виходячи з істотності помилки саме для конкретного учасника правочину.

Підрозділ 2.2. «Недійсність правочину, вчиненого під впливом обману» присвячений дослідженню форм і способів обману при вчиненні правочину та кола осіб, які можуть ввести учасника правочину в оману.

Встановлено, що дефект волі при вчиненні правочину під впливом обману полягає в тому, що воля учасника правочину сформувалася неправильно внаслідок умисного введення його в оману іншою стороною правочину чи особою, на користь якої вчинено правочин.

Виокремлено дві основні форми обману при вчиненні правочину: а) активна (навмисне повідомлення, ствердження неправдивих фактів про правочин чи будь-які інші обставини, що мають істотне значення, тобто дезінформація учасника правочину); б) пасивна (свідоме замовчування інформації про дійсні факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину).

Із аналізу ч. 1 ст. 230 ЦК України вбачається, що ввести в оману сторону правочину може інша його сторона. Дисертантка доводить, що вводити сторону правочину в оману може не лише його друга сторона, а й особа, на користь якої вчинено правочин, а також інша особа, яка діяла з відома сторони правочину чи особи, на користь якої вчинено правочин. З огляду на це, в дисертації виокремлено два можливих способи здійснення обману при вчиненні правочину: а) власними діяннями іншої сторони правочину чи особи, на користь якої вчинено правочин; б) за допомогою діянь третіх осіб на прохання та (або) з відома сторони правочину чи особи, на користь якої вчинено правочин. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що правочин, вчинений під впливом обману з боку третьої особи без відома сторони правочину (особи, на користь якої вчинено правочин), може бути визнаний судом недійсним як такий, що вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України).

Аналізуючи умови визнання правочину недійсним на підставі ст. 230 ЦК України, зроблено висновок, що у випадку вчинення правочину під впливом обману доцільно надавати правове значення не корисливому мотиву особи, яка вводить в оману, а невигідності правочину для того учасника, якого ввели в оману.

У підрозділі 2.3. «Недійсність правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах» розкрито сутність кабального правочину та підстави його недійсності.

У випадку вчинення правочину під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах формування волі здійснюється за обставин, які впливають на звичне формування волі та змушують особу вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Воля на вчинення такого правочину виникає у його учасника не у зв’язку з усвідомленням об’єктивної необхідності вчинення правочину, а внаслідок об’єктивно існуючої несприятливої для учасника правочину ситуації.

Встановлено, що для визнання договору недійсним на підставі ст. 233 ЦК України необхідна наявність наступного юридичного складу: 1) наявність тяжкої для сторони правочину обставини, яка повинна бути безпосередньою причиною вчинення кабального правочину, а не просто існувати до чи на момент вчинення правочину; 2) економічна невигідність правочину для особи, яка діяла під впливом тяжкої обставини; 3) усвідомлення другою стороною (особою, на користь якої вчинено правочин) умисного характеру своїх дій, а потерпілою – невигідності вчиненого нею правочину; 4) ініціатором вчинення кабального правочину повинен виступати контрагент сторони, що знаходиться в тяжкому становищі або особа, на користь якої вчинено правочин.

Розділ 3 «Недійсність правочинів, які вчинені поза волею учасника правочину» складається з 3 підрозділів, в яких розглядається сутність дефектів волі недійсності при вчиненні правочинів під впливом насильства, в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною та в момент, коли дієздатна особа не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підрозділ 3.1. «Недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства» присвячено дослідженню змісту поняття «насильство при вчиненні правочину», визначенню кола осіб, які можуть застосовувати насильство при вчиненні правочину та виокремленню об’єктів посягання при насильстві.

Правочин, вчинений під впливом насильства, визнається недійсним через відсутність волі на вчинення правочину в того учасника правочину, до якого застосоване насильство. Воля на вчинення такого правочину існує лише в учасника, який власними діями та (або) через дії інших осіб, застосовує психічний чи фізичний тиск на контрагента, змушуючи його до вчинення правочину.

Дисертантка визначає насильство при вчиненні правочину як незаконний психічний чи фізичний тиск на учасника правочину, його близьких тощо, з метою примушування його до вчинення правочину.

Характеризуючи ознаки насильства як підстави визнання правочину недійсним, автор звертає увагу на те, що його основною ознакою є непереборність. Непереборність насильства визначається за допомогою об’єктивних і суб’єктивних факторів. Об’єктивний фактор полягає в неможливості потерпілої сторони правочину здолати насильство, що може залежати від характеру насильницьких дій. Суб’єктивний – це усвідомлення своєї поведінки як потерпілим, так і особою, яка застосовує насильство. Також наголошується, що насильство при вчиненні правочину повинно бути істотним (значним), інтенсивним та мати причинно-наслідковий зв’язок із вчиненням правочину.

У дисертації зауважується, що психічний тиск є реальним, якщо потерпілий усвідомлює дійсну можливість заподіяння відповідної шкоди. На підставі аналізу наукових поглядів і судової практики щодо можливості визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом насильства, яке здійснюється правомірною дією, дисертантка доводить, що для доведення факту наявності насильства не має значення, якими діями (протиправними чи правомірними) воно вчиняється.

У підрозділі 3.2. «Недійсність правочину, який вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною» розглянуто основні ознаки даного правочину.

Дефект волі правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, полягає в тому, що воля довірителя на вчинення такого правочину взагалі відсутня або волевиявлення представника не відображає справжньої волі довірителя.

Обґрунтовано, що для кваліфікації зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину, не має значення наявність факту одержання учасником такої домовленості будь-якої вигоди від здійснення правочину чи завдання шкоди довірителю.

У підрозділі 3.3. «Недійсність правочину, вчиненого дієздатною особою в момент, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними» з’ясовано особливості такої підстави недійсності правочину як неволездатність (адієздатність) учасника правочину. Вона полягає в тому, що в момент вчинення правочину його сторона (дієздатна фізична особа) через свій психічний стан не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, тобто є неволездатною (адієздатною). Волездатність відображає здатність особи до самостійного психічного процесу, в результаті якого особа вчиняє юридично значущі дії. Волездатність виходить за межі дієздатності, адже повністю дієздатна особа може виявитися неволездатною. При цьому наголошується, що нездатність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними повинна бути у відповідної особи не постійною, а тільки в момент вчинення правочину.

Причини стану, при якому дієздатна фізична особа втрачає здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, можуть бути різноманітними, однак підставами визнання правочинів недійсними не можуть бути похилий вік, невиліковна непсихічна хвороба тощо.