Паліюк В.П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Короткий зміст

У вступі, що становить першу частину цього автореферата, обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначається предмет та об’єкт дослідження, викладені його мета і завдання,  методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення висновків, що містяться у ній.

Розділ перший “Поняття і зміст моральної (немайнової) шкоди” складається із трьох підрозділів, які присвячуються: історичному розвитку  права про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; огляду літератури за темою; розвитку законодавства України, що передбачає відшкодування цієї шкоди та дослідженню поняття і змісту самої шкоди.

Автором, при детальному дослідженні історії права нашої Вітчизни, зроблений висновок про те, що ознаки відшкодування моральної (немайнової) шкоди, в сучасному її розумінні, знаходяться в письмових памятках древніх слов’ян – договорах Русі з Візантією (912, 944, 971). В основу цього висновку покладено такі аргументи. По-перше, винагорода виплачувалась безпосередньо потерпілому, а не в казну держави; по-друге, розмір винагороди значно (як правило, в три рази) перевищував завдану шкоду; в-третє, передбачалась відповідальність не тільки за майнові збитки, но і за заподіяння тілесних ушкоджень, вбивство і т. ін. Звідси випливає, що винагорода спрямовувалась не тільки як еквівалент майнових збитків, а й для зниження негативних емоцій потерпілого.

Здобувачем, на підставі аналізу Збірника законів Малоросійських прав, розвивається думка про наявність в цій нормі ознак моральної (немайнової) шкоди. Аргументується цей висновок тим, що винагорода виплачувалась безпосередньо потерпілому та її виплата передбачалась одночасно з поновленням його майнового стану. Наводяться приклади на користь цього висновку. Підкреслюється, що Збірник дедалі пиширював сферу застосування цих норм, включаючи все більше коло правовідносин, передбачав виплату за образу не лише діями а й словом. Розмір винагороди за немайнову шкоду визначався судом. При цьому, враховувалась глибина образи, гідність потерпілого та розсуд судді, а в деяких випадках застосовувалась аналогія відповідальності.

Розглядаючи питання, пов’язане з історією розвитку норми моральної (немайнової) шкоди, дисертант відмічає, що єдиного тлумачення цього терміну у дореволюційному законодавстві не було. Хоча в деяких випадках така відповідальність наставала.

З часу революції (1917 р.) та до становлення суверенної України (1990 р.) відшкодування моральної (немайнової) шкоди на законодавчому рівні не передбачалося. Між тим, дисертант розвиває думку науковців про те, що законодавство того періоду давало оцінку немайновій шкоді. Не стояла в стороні і судова практика. Більш всього це проявлялось при розгляді справ у зв’язку з незаконним засудженням та при заподіянні каліцтва або іншого ушкодження здоров’я.

Зараз основою для регулювання цього правового інституту  слугують Конституція України (ст.ст.32, 56, 62, 152), ст.ст. 6, 7, 440-1 Цивільного кодексу (далі - ЦК) та норми спеціальних законів України, які регулюють певні види суспільних правовідносин і передбачають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Здобувач обгрунтовує положення про те, що наведене поняття моральної (немайнової) шкоди у чинному законодавстві України не можна визнати повним, що зазначені точки зору науковців мають право на існування і, як підсумок, окреслюється визначення цього поняття. Враховуючи внутрішнє ставлення потерпілого до завданої йому моральної (немайнової) шкоди, дисертант пропонує класифікувати її на види та підвиди. До видів цієї шкоди слід віднести: “страждання”, “переживання” і “втрати немайнового характеру”.  Щодо підвидів, то вони проявляються тільки у стражданнях, як то: “фізичні”, “душевні” та “психічні”.

Чинне законодавство України, на відміну від інших держав, наприклад, Білорусії та Росії, на конституційному рівні надає юридичним особам право  відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Разом з тим, суперечності законодавчого забезпечення та труднощі у застосуванні дають підстави для дослідження цієї шкоди як способу захисту даного суб’єкта цивільних правовідносин. Діяльність (позитивна чи негативна) юридичної особи обов’язково знаходить своє відображення у свідомості громадськості. Тобто, виникнення шкоди немайнового характеру формується не тільки через відношення юридичної особи (колектива працівників чи власника) до порушення її прав, а також через ставлення суспільства до цього суб’єкта відносин. Тому, на думку автора, “честь”, “гідність” та “ділова репутація” юридичної особи має бути складовою частиною моральної (немайнової) шкоди.

В роботі зроблений висновок про те, що існує дві групи моральної (немайнової) шкоди як для фізичної, так і для юридичної особи. Зокрема, шкода може бути в “первинному” виді (в разі порушення  немайнових прав) та “похідна” від майнової шкоди. Аналіз чинного законодавства та теоретичні дослідження дають  підстави застосовувати загальний термін “відшкодування моральної (немайнової) шкоди”. На думку автора, він (термін) є комплексним, оскільки в повному обсязі розкриває зміст цієї шкоди для всіх суб’єктів цивільно-правових відносин.

Як підсумок, дисертант порівнює законодавство зарубіжних країн (Англії, Бєлорусі, Росії, США, Франції, ФРГ), яке передбачає відкодування моральної (немайнової) шкоди. Відмічається, що у різних правових системах існують свої особливості по застосуванню цього правового інституту, спостерігається, що сфера дії норми про відшкодування моральної (немайнової) шкоди постійно розширюється, робиться висновок про те, що збільшується коло осіб, які мають право на такий спосіб захисту своїх прав. У зв’язку з чим розвивається думка про те, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди впливає на формування позитивної оцінки права, закону, на правосвідомість.

Розділ другий “Умови відповідальності за моральну (немайнову) шкоду” складається із чотирьох підрозділів. В першому підрозділі розглядається наявність моральної (немайнової) шкоди, що заподіяна фізичній чи юридичній особі. При цьому зазначається, що при відсутності цієї шкоди цивільно-правовий інститут її відшкодування не може приводитись в дію. На підставі чого, обгрунтовуються докази, якими можливо довести наявність моральної (немайнової) шкоди. Серед них чільне місце займають пояснення сторін та третіх осіб, а також висновки судово-психологічної експертизи.

Уявляється спірним висновок про відсутність презумції моральної (немайнової) шкоди. На підставі аналіза чинного законодавства та судової практики обгрунтовується ця думка виходячи із слідуючого. По-перше, положення ст. 7 ЦК надають позивачу право доказувати в суді лише факт розповсудження відомостей, що не відповідають дійсності. По-друге, характер відомостей, що порочать особу, є обов’язковою умовою цивільно-правової відповідальності. По-третє, відомості, що порочать особу, безпосередньо пов’язанні із стражданнями через невідповідність цієї інформації. Звідси випливає наявність презумпції моральної (немайнової) шкоди. Таким чином, доказавши факт розповсюдження недостовірної інформації, що порочить особу, позивач тим самим доказав наявність зазначеної шкоди.

В даний час необхідно визначати коло осіб, які мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, оскільки сфера дії цього правового інституту обмежена спеціальними законами. Зазначається, що до цих суб’єктів, зокрема, відносяться: споживачі, реабілітанти, військовослужбовці та ін. Розглядаються питання, пов’язані з визначенням членів сім’ї цих суб’єктів. Робиться висновок про те, що в разі смерті потерпілого розриваються сімейні стосунки, а тому його членам сім’ї та родичам завдаються душевні, фізичні страждання та переживання, а також втрати немайнового характеру, які настали внаслідок цих страждань та переживань. Саме це, як вважає автор, дає право всім членам сім’ї та родичам ставити питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Родині стосунки та відношення їх до потерпілого (при житті) можуть бути підставою для зменьшення розміру цієї шкоди, а не для відмови в цьому, як це помилково, на думку дисертанта, передбачено Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду”.

В другому підрозділі дисертації автор, на підставі аналізу теоретичної літератури та судової практики, розвиває думку, що протиправність поведінки – це невиконання юридичного обов’язку, встановленого нормою права. Форма протиправної поведінки безпосередньо пов’язана з формами юридичних обов’язків про необхідність: а) вчиняти певні дії для конкретної особи; а) утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права.

Дисертант звертає увагу на те, що виключається протиправність заподіяння моральної (немайнової) шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони. Аргументується, що на підставі положень статті 444 ЦК така шкода не підлягає відшкодуванню.

В дисертації зазначається, що протиправна поведінка заподіювача цього виду шкоди, відповідно до статті 445 ЦК, також виключає можливість такої відповідальності.

В третьому підрозділі дисертації здобувач зазначає, що заподіювач моральної (немайнової) шкоди несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Відмічається, що складність встановлення причинного зв’язку в деліктних зобов’язаннях полягає в тому, що у випадку, коли шкода є наслідком декількох причин, то для виникнення відповідальності необхідно встановити, які саме протиправні дії стали причиною виникнення моральної (немайнової) шкоди. В підтвердження цих висновків автор приводить приклади із судової практики.

Досліджуючи коло питань щодо причинного зв’язку, дисертант розвиває думку про те, що вчені єдині в одному – причинний зв’язок є найбільш важким з питань відповідальності, оскільки встановити причину залежності між певними явищами значить визначити, яке явище спричиняє інше явище. Зазначається, що відсутність причинного зв’язку виключає відповідальність заподіювача шкоди і свідчить про наявність інших причин в заподіянні моральної (немайнової) шкоди. Разом з тим здобувач наводить аргументи на підтримку думки про те, що цивільне право знає і відповідальність без причинного зв’язку (наприклад, відповідальність при ушкодженні здоров’я пасажиру літака, яке завдане внаслідок непереборної сили).

Підкреслюється, що встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і моральною (немайновою) шкодою дає можливість визначати суб’єкта відповідальності та її межі. Таким чином, особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Звертається увага на те, що в автотранспортних правопорушеннях причинний зв’язок встановлюється не між діями (бездіяльністю) водія і наслідками, що настали, а між діями (бездіяльністю) водія і порушенням Правил дорожного руху.

В четвертому підрозділі дисертації досліджуються проблемні питання вини, що існують в теорії цивільного права. Автор обгрунтовує висновок про те, що тільки за винні дії настає відповідальність за заподіяну моральну (немайнову) шкоду, що наявність вини є необхідною умовою відповідальності не тільки для фізичних, но і для юридичних осіб, що вина юридичної особи за заподіяну шкоду виявляється у вині її працівників при виконанні ними своїх службових обов’язків, що вина заподіювача цієї шкоди презумірюється.

При розгляді питань про види вини, які склалися в теорії цивільного права, здобувач робить висновок про те, що “злий” умисел, передбачений ст. 17 Закона України “Про державну підримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”, є виняток із загального права.

У роботі також аналізуються спеціальні умови відповідальності за завдану моральну (немайнову) моральну шкоду.

Дисертант відмічає, що Закон України “Про боротьбу з корупцією” передбачає виняток із загальних правил, які встановлені ст.ст. 441, 442 ЦК, про те, що організація повинна нести відповідальність за моральну (немайнову) шкоду, завдану по вині її працівників при виконанні ними своїх обов’язків. Обгрунтовується, що в цьому випадку відповідальність має нести та посадова особа, яка скоїла корупційні дії, оскільки вона вийшла за межі своїх повноважень і його діяльність не передбачалась службовою необхідністю.

Положення ст. 443 ЦК також відносяться до спеціальних деліктів, оскільки передбачають випадки відповідальності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду незалежно від вини їх посадових осіб. Разом з тим, автор вказує на те, що випадки та межі відповідальності за моральну (немайнову) шкоду, яка завдана протиправними діями цих органів, настає не за нормами вказаної статті, а по Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду”. Розглядаються підстави реабілітації, які слугують обставиною для відшкодування моральної (немайнової) шкоди. У зв’язку з цим розглядається проект Цивільного кодексу України в частині, що стосується порядку врегулювання реабілітації громадян. Здобувачем розвивається думка про доповнення законодавства правилом, згідно яким в разі самообмови громадянин може бути частково чи повністю позбавлений права на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Наводяться аргументи про необхідність відшкодування шкоди і в разі сомообмови, якщо це є результатом застосування до громадянина угроз та інших незаконних засобів, що доведено слідчими органами чи судом, або якщо самообмова покладена в основу вироку без належної перевірки обставин справи.

Особливість спеціального делікта, передбаченого ст. 446 ЦК полягає в тому, що відповідальність перед потерпілим за моральну (немайнову) шкоду несуть батьки (усиновителі), опікуни або заклади навчального, виховного чи лікувального характеру, які безпосередньо своїми діями шкоди не завдали. При цьому під їх виною слід розуміти нездійснення в момент заподіяння шкоди неповнолітніми у віці до 15 років належного нагляду за цими підлітками або безвідповідальне ставлення до їх виховання батьків та ін. Уявляється спірним висновок про те, що в цих випадках необхідно враховувати відношення підлітка до протиправної своєї поведінки. Підкреслюється, що згідно ст. 447 ЦК, неповнолітні віком від 15 до 18 років несуть відповідальність за заподіяну ними моральну (немайнову) шкоду на загальних підставах. Разом з тим зазначається, що батьки (усиновителі) та піклувальники можуть нести відповідальність за неповнолітніми вказаного віку у разі: а) відсутності у неповнолітніх майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди; б) наявності вини батьків (усиновителів) та піклувальників.

Зазначається, що суб’єктами відповідальності за моральну (немайнову) шкоду, яку заподіяв громадянин, визнаний недієздатним, є опікуни або юридичні особи, які зобов’язані здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст. 448 ЦК). Суть їх вини полагає в нездійсненні нагляду за недієздатним на момент заподіяння ним шкоди.

Здобувач підтримує думку про необхідність внесення змін до ст. 449 ЦК. Суть їх полягає в тому, що відповідальність за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій, повинні нести особи, які своєчасно не лікували заподіювача шкоди або не прийняли заходів для визнання його нездатним. Наводяться аргументи на користь цього висновку.

Досліджуючи особливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, автор приходить до висновку, що: а) зобов’язання по відшкодуванню цієї шкоди покладається на володільця джерела підвищеної небезпеки, а не на особу, яка керувала вказаним транспортним засобом; б) відповідальність джерела підвищеної небезпеки настає незалежно від його вини. Оскільки ст. 450 ЦК не розкриває суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки, автор аналізує теорії, які набули найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці. На думку дисертанта, відсутність єдності у поглядах вчених на визначення джерела підвищеної небезпеки, дає підстави для підтримання точки зору про необхідність законодавчого закріплення ознак, які притаманні цьому суб’єкту цивільних правовідносин.

Відмічається, що відповідальність за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. Зокрема, такі дії, як непереборна сила та умисел потерпілого звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності.

В роботі розглядаються умови, за яких заподіювач шкоди звільняється від відповідальності за моральну (немайнову) шкоду. Звертається увага на те, що при вирішенні питання про відшкодування цієї шкоди необхідно встановлювати форму вини потерпілого: умисел та грубу необережність. Застосування цього правила порівнюється з ст. 1242 проекта Цивільного кодекса України. В дисертації аналізуються норми ст. 80 Конституції України та чинного законодавства (наприклад, ст. 42 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, ст. 35 “Про інформаційні агенства” та ін.), які передбачають умови звільнення депутатів та засобів масової інформації від відповідальності за розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності.

В розділі третьому “Об’єм відшкодування моральної (немайнової) шкоди” підкреслюється, що законодавець відмовився від регулювання розміру цієї шкоди, а надав таке право суду. Звідси випливає, що дійсного розміру моральної (немайнової) шкоди не існує до того часу, поки суд його не встановить. При цьому, суд повинен враховувати: а) наявність на законодавчому рівні верхної та нижньої межі розміру шкоди; б) критерії її визначення.

Автор, досліджуючи відшкодування моральної (немайнової) шкоди в грошовій формі, не підтримує думку про встановлення для цивільно-правових відносин верхньої межі її відшкодування. Уявляється спірним з цього приводу і висновок науковців про необхідність внесення змін та доповнень до Закону України “Про зихист прав споживачів”, які вважають, що розмір цієї шкоди повинен визначатися в межах від 10 до 20 відсотків вартості проданого товару неналежної якості. Хибність їх позицій обгрунтовується такими висновками. По-перше, втрати немайнового характеру потерпілий може оцінити вище або нище розміру, встановленого законодавцем. По-друге, у правозастосувальній практиці виникають перепони щодо реалізації захисту прав людини на повне відшкодування моральної (немайнової) шкоди. На підставі чого розвивається думка про необхідність визначення розміру грошової суми в залежності від завданої потерпілому шкоди.

Відмічається, що до іншої, окрім грошової форми відшкодування, необхідно відносити придбання телевізора, автомобіля, протезів, путівок в лікувально-оздоровчі заклади тощо. Разом з тим, дисертант вважає, що закриття засобів масової інформації та скасування свідоцтв про його регістрацію не може вважатися іншою формою відшкодування моральної (немайнової) шкоди, оскільки суперечить поставленій меті цього правового інституту. Зокрема, зазначені дії, про що свідчить судова практика, направлені на закриття юридичної особи, а не на ліквідацію негативних наслідків, які настали в разі порушення прав потерпілого.

Враховуючи те, що Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду” не перераховує, що саме є інша матеріальна форма відшкодування моральної (немайнової) шкоди, то дисертант вважає, що до неї слід віднести надання потерпілому жилого приміщення не за місцем його постійного проживання; направлення інформації учбовому закладу, де навчається реабілітант; придбання лікувально-оздоровчих путівок і т.ін. Під іншою матеріальною формою відшкодування цієї шкоди юридичній особі слід розуміти спростування недостовірної інформації, направлення третім особам об’єктивних відомостей, показ реклами, висвітлення через засоби масової інформації позитивного матеріалу тощо.

Разом з тим, в літературі зустрічаються думки про збереження із двох існуючих тільки однієї форми відшкодування моральної (немайнової) шкоди - грошової або тільки іншої матеріальної. У дисертації наводяться аргументи про збереження двох форм відшкодування цієї шкоди. Наявність у чинному законодавстві та у ст. 23 проекта Цивільного кодекса України двох форм відшкодування моральної (немайнової) шкоди дає можливість потерпілій особі, про що свідчить судова практика, за своїм розсудом відновити порушенні права в тій чи іншій формі.

Другим моментом при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди, про що зазначалось вище, є встановлення критеріїв, які мають враховуватись судом та потерпілим при її відшкодуванні. За їх допомогою, зокрема, забезпечується повне відшкодування зазначеної шкоди. Між іншим, це питання залишається дискусійним. Одні автори  вважають, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди завжди буде частковим, оскільки неможливо встановити точних критеріїв матеріального визначення душевної болі. При відшкодуванні цього виду шкоди, на думку інших, можливо вести мову лише про припустиму шкоду, а не про ту, яка настала. Аргументують вони тим, що душевні страждання та переживання не підлягають визначенню, доказати їх наявність в судовому порядку, крім окремих випадків, неможливо. Крім цього, існують пропозиції про те, що розмір моральної (немайнової) шкоди необхідно визначати не по критеріях, а по характерним ознакам “середньої”, “нормальної” людини. За його визначенням розмір цієї шкода буде змінюватися в залежності від громадської оцінки протиправної поведінки. Дисертант не поділяє викладені вище точки зору, оскільки вони не враховують загальні принципи цивільного та цивільно- процесуального права про повне відшкодування шкоди на підставі об’єктивного та всебічного встановлення обставин по кожній справі. Звідси випливає висновок про повне відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Здобувач підкреслює, що принципу повного відшкодування цієї шкоди, наприклад, завданої реабілітанту, також дотримуються і інші науковці.

Детально розглядаються закріплені у чинному законодавстві та зазначені в проекті Цивільного кодексу України, а також визначені судовою практикою критерії, що впливають на розмір моральної (немайнової) шкоди. Виходячи із цього автор, на відміну від точки зору про систему єдиних критеріїв, поділяє їх на загальні та окремі. До загальних слід відносити ті критерії, які застосовуються до всіх категорій справ і без яких взагалі неможливо встановити наявність цієї шкоди та її розмір. Стосовно окремих критеріїв, то вони мають відношення до індивідуальних ознак потерпілого або зазначені у спеціальних законах, що регулюють ті чи інші правовідносини.

Таким чином до загальних критеріїв відносятся: суть позовних вимог; характер поведінки особи, яка завдала шкоду; ступінь вини відповідача; глибина душевних та фізичних страждань; характер і ступінь душевних та фізичних страждань; період часу, впродовж якого існують втрати немайнового характеру; значимість цих втрат. На думку дисертанта суть позовних вимог є одним із головних показників визначення наявності та розміру моральної (немайнової) шкоди, оскільки тільки потерпілий, на відміну від інших, зможе найбільш об’єктивно оцінити об’єм душевних та фізичних страждать, глибину переживань, а також втрати немайнового характеру. Характер поведінки особи, яка заподіяла шкоду та ступінь вини відповідача будуть підставою для збільшення або зменшення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, оскільки ці критерії характеризують відношення відповідача щодо своїх дій та до наслідків, які настали. Безумовно на розмір цієї шкоди буде впливати не тільки факт душевних та фізичних страждань, але і їх глибина (наприклад, незначний душевний чи фізичний біль; значний; сильний та руйнівний біль). Фактором, що збільшує або зменшує розмір шкоди виступає ступінь фізичних страждань (легкі, середні, тяжкі), період часу, впродовж якого існують втрати немайнового характеру (короткочасні, тривалі, довічні) та значимість цих втрат (істотні та неістотні, що підлягають відновленню).

Серед окремих критеріїв особливе місце займають ті, які пов’язані із посяганням на життя та здоров’я людини. Це обумовлено тим, що право на життя кожної людини, відповідно до ст. 27 Конституції України, займає перше місце в числі основних прав і свобод. До них, наприклад, відносяться: вид та спосіб скоєного злочину; суб’єктивна сторона злочину (вина); соціальне положення потерпілого; спосіб одержання інформації про смерть родичів та їх родинні зв’язки.

При посяганні на честь, гідність та ділову репутацію слід виділити такі окремі критерії, як: характер розповсюджених відомостей; громадська оцінка обставини (обставин); регіон розповсюдження відомостей; повторювання інформації (тираж друкованої продукції); “життєдіяльність” джерела інформації; індивідуальні особливості потерпілого; непристойність форми, в якій дається оцінка особи; наслідки, які наступили в разі приниження честі, гідності та ділової репутації; посадове положення потерпілого. Останній критерій потрібно враховувати в тих випадках, коли посягання на честь, гідність та ділову репутацію особи пов’язано з виконанням ним службових обов’язків. Обгрунтовується, що до нього необхідно підходити вибірково, враховуючи положення ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та рішення Європейського Суду по справі Лінгенс проти Австрії (1986 р.).

Зазначається, що приниження ділової репутації має відношення і до юридичної особи, а тому при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди необхідно враховувати наслідки, які настали: невиконання договірних зобов’язань; зниження доходу чи авторитету фірми; зменшення продуктивності; виникнення напруженої атмосфери в трудовому колективі; вимушене звільнення спеціалістів тощо.

Автор зупинився на критеріях розумності та справедливості, що передбачені нормами ст. 1263 проекта Цивільного кодексу України та які можливо використовувати для визначення розміру моральної (немайнової) шкоди. Здобувач, враховуючи відсутність їх визначення на законодавчому рівні, підкреслює, що справедливість завжди пов’язана з правом. Що стосується  розумності, то це - тямущий, поміркований, логічний, розумно обгрунтований поступок. Дисертант, аналізуючи ці критерії та положення ст.ст. 8 і 14 проекта, приходить до висновку, шо при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди суд повинен творчо застосовувати законодавство, з розумінням суті права. На підставі чого, судові рішення будуть не тільки вірні по формі, але і справедливі за змістом.

До факторів, що можуть впливати на розмір моральної (немайнової) шкоди і її грошового відшкодування, слід віднести загальні критерії зниження, які передбачені ст. 454 ЦК. Здобувач підкреслює, що ці критерії (вина потерпілої особи та майновий стан особи, що завдала шкоду) можливо застосовувати як при визначенні розміру шкоди завданої фізичній особі, так і юридичній. Зокрема, якщо відповідач докаже, що повне чи часткове задоволення позову про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням честі, гідності та ділової репутації, приведе до банкрутства або до інших негативних наслідків, то суд вправі враховувати майновий стан засобів масової інформації при визначенні розміру цієї шкоди.

Детально аналізуються, в цілях порівняння, способи визначення розміру грошового відшкодування моральної (немайнової) шкоди по зарубіжному законодавству.