ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Короткий зміст

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми і рівень дослідження дисертації. Успішне вирішення завдань, що стоять сьогодні перед країною в політичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховенства права, що забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Це обумовлює необхідність побудови правової держави, що можливо тільки за умови комплексного та системного реформування всіх сфер суспільного життя, складовою частиною якого виступає судово-правова реформа. З прийняттям у 2001 році змін до чинного цивільного процесуального законодавства і підготовкою нового Цивільного процесуального кодексу детального глибокого дослідження потребують основні ідеї, положення, керівні засади права, тобто його принципи, визначальне місце серед яких посідає принцип диспозитивності. Роль і значення принципів цивільного процесуального права і принципу диспозитивності в сучасних умовах правотворення постійно зростають, оскільки вони трансформуються в норми права конкретного змісту.

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена також тим, що захист конституційних прав і свобод людини та громадянина у формі цивільного судочинства забезпечується сукупністю і системою процесуальних дій суду та учасників процесу, які ґрунтуються на нормах ЦПК, в яких відтворено принцип диспозитивності. Закріпивши і гарантувавши свободу в реалізації суб’єктивних прав їх носіями, принцип диспозитивності набув універсального значення для всього цивільного судочинства України. Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює важливі питання щодо поняття, змісту і реалізації принципу диспозитивності у цивільному судочинстві. Саме тому виникла нагальна потреба в його поглибленому науковому дослідженні, а також в аналізі судової практики і реалізації зазначеного принципу у нормах цивільного процесуального законодавства.

У ході дослідження теми принципу диспозитивності було вивчено і проаналізовано 212 судових справ, які розглядалися судами першої інстанції та 84 справи, які розглядалися судами апеляційної і касаційної інстанції, та Верховним судом України за період 1998–2002 років. По кожній 3 – 4 цивільній справі виявлено порушення судами загальних засад судочинства. Сторони і особи, які беруть участь у справі, у більшості випадків активно не використовують надані їм законом матеріальні права щодо предмету спору і процесуальні засоби захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу. Така позиція сторін не сприяє належному захисту їх прав та інтересів. Часто однією з причин допущення судами помилок, недотримання ними принципів цивільного процесуального права є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.

Проблема реалізації принципу диспозитивності полягає в тому, що певні положення диспозитивності відтворюються у статтях 35, 55, 56, п. 4 ст. 129 Конституції України, проте прямого закріплення нею серед загальних засад судочинства принцип диспозитивності не посів. Відсутнє його понятійне визначення в нормах чинного цивільного процесуального законодавства України, новому Цивільному процесуальному кодексі, мають місце прогалини в механізмі його реалізації. Невирішеними певною мірою залишаються питання щодо прав осіб, які беруть участь у справі, визначення і розширення обсягу спеціальних прав сторін. Потребують правового вдосконалення норми чинного ЦПК України, що визначають розпорядчі дії суду та специфіку реалізації прав особами, які беруть участь у справі.

Невідкладною є проблема розроблення оновлених концептуальних засад диспозитивності стосовно не тільки їх прояву, але й текстуального втілення у нормах ЦПК України і вирішення питань правозастосовчого характеру. Дослідження та обґрунтування такого складного явища, як принцип диспозитивності, на теоретичному рівні вимагає з’ясування як його змісту, так і прояву на всіх стадіях цивільного процесу, інтегрованого дослідження окремих елементів і структурних зв’язків, оптимального співвідношення диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права України.

Актуальність теми дисертації посилюється й тим, що в теорії цивільного процесуального права України відсутні комплексні монографічні дослідження принципу диспозитивності.

У вітчизняній правовій науці проблема принципу диспозитивності висвітлювалась Штефаном М.Й. у праці «Принципы гражданского процесуального права» (1982 р.). Тема принципу диспозитивності певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці не досліджувалась.

У науці цивільного процесуального права принцип диспозитивності залишається одним із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення принципу диспозитивності, так і до розуміння змісту цього принципу, визначення суб’єктного складу та меж дії диспозитивності у цивільному процесі, визначеного обсягу повноважень сторін і інших осіб, які беруть у часть усправі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджується з цільовою комплексною науково-дослідною програмою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав, інтересів людини і громадянина в Україні” (номер державної реєстрації ТЗ НДР № 01 БФ 042-01), темою принципи правосуддя , яка входить до курсу цивільного процесуального права України.