ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРОВАДЖЕННЯ СЛІДЧИХ ДІЙ ЗА СУДОВИМ РІШЕННЯМ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ перший “Правовий інститут дозволу на провадження слідчих дій як гарантія захисту прав особи від втручання в приватне життя” складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню правового інституту дозволу на провадження слідчих дій, його розвитку в історії кримінального процесу та ролі у сучасному судочинстві.

У підрозділі 1.1. “Розвиток інституту дозволу на провадження слідчих дій” розглянуто виникнення та розвиток механізмів судового контролю, у тому числі, інституту судового дозволу на провадження слідчих дій, у контексті історії формування суду в аспекті становлення системи контрольно-наглядових функцій.

Дисертант констатує, що за початкової форми процесу (приватно-позовної або обвинувальної) провадження розпочиналось за бажанням потерпілого і відбувалось у виді активного змагання сторін перед пасивним судом. Пізніше, з розвитком уявлень про злочин, як про діяння, що є небезпечним не тільки для окремої особи, а й для усього суспільства та держави, остання перебирає на себе функцію переслідування злочинців, у зв’язку з чим виникла нова форма процесу – розшукова (інквізиційна). Зі становленням і розвитком державного апарату (протягом 16-18 ст.) суд мав стати гарантом для особи від свавілля влади. Суди мали вирішувати справи за точним приписом закону, а у випадку його неповноти, неточності чи суперечливості обґрунтовувати свої рішення відповідно до загального змісту законів. Заборонялось тримання під вартою інакше, як у випадках, визначених законом, або у приміщеннях, не визначених законом. Суддя чи прокурор зобов’язані були негайно звільнити особу, що була неправильно позбавлена свободи, в межах своєї компетенції. У цих повноваженнях судді та прокурора вперше можна виділити окремі зародкові елементи судового контролю та прокурорського нагляду. На початку 20 ст. у зв’язку з революцією 1905 р., а далі і першою світовою війною, судова реформа втратила свою актуальність. Під час жовтневої революції 1917 р. більшовики вважали обов’язком пролетарської революції не реформування судових установ, а їх знищення.

Перший Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1922 р. хоча і не послідовно, однак був орієнтований на змішану форму процесу, що допускала елементи змагальності у досудовому провадженні. Перш за все, це виражалось у певній процесуальній незалежності слідчого, що перебував у судовому відомстві, від прокурора і органів дізнання. У 1958-1961 роках була здійснена нова спроба кодифікації кримінально-процесуального законодавства, що стало більш демократичним. Були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік, а у 1961 році вступив у дію Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р. У ньому були розширені процесуальні гарантії особи, передбачено більше можливостей для ведення змагального процесу і виправлення помилок у судових рішеннях.

Конституція України 1996 року проголосила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і поклала на державу обов’язок щодо їх утвердження і забезпечення. В реалізації цієї державної функції центральне місце належить судовій системі. Вивчення міжнародної судової практики сприяло розвитку і в Україні засобів захисту свободи, особистої недоторканності та інших конституційних прав громадян, що можуть бути обмежені в сфері кримінального судочинства. Процес оновлення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства у цьому напрямі розпочався у 1992 році і триває по сьогодні. Концепцією реформування кримінальної юстиції України, що затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 р., визначено, що одним із завдань реформування кримінально-процесуального законодавства є удосконалення процедури судового контролю. Зокрема, тільки з дозволу суду (слідчого судді) за поданням прокурора вбачається можливим тимчасове обмеження конституційних прав людини і основоположних свобод.

Ідея про виключно судовий контроль за обмеженням конституційних прав і свобод людини у досудовому провадженні є, на думку дисертанта, цілком прогресивною, такою, що відповідає міжнародним стандартам у галузі захисту прав і свобод людини та громадянина, а тому підтримується багатьма ученими та практиками. Закладена вона і у положеннях проекту Кримінального процесуального кодексу України, розробленого робочою групою з питань реформування кримінального судочинства, створеною відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 року № 820.

У підрозділі 1.2. “Конституційні гарантії захисту прав особи на недоторканність під час провадження слідчих дій” дисертантом здійснюється аналіз змісту поняття конституційних гарантій прав особи загалом і прав особи на недоторканність під час провадження слідчих дій, зокрема.

Проаналізувавши загальні інтерпретації поняття „гарантія”, дисертант вважає можливим сформулювати його як систему або сукупність способів і засобів, які забезпечують існування чи виконання чого-небудь. З урахуванням цього визначення зроблено висновок, що гарантіями прав та свобод особи в загальноправовому значенні є система або сукупність способів і засобів, що забезпечують усім і кожному рівні правові можливості для набуття й реального здійснення цих прав.

Такими гарантіями для людини і громадянина виступають умови, засоби, способи, які забезпечують всебічну охорону прав та свобод особи й дотримання їх у повному обсязі. Поняття „гарантії” охоплює всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод індивіда, на усунення можливих перешкод їх повного й належного здійснення.

Конституційні гарантії захисту прав особи на недоторканність під час провадження слідчих дій є складовими правових гарантій. Вони виступають у ролі механізму забезпечення дотримання, виконання, застосування й використання конституційних та інших норм права органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовцями, іншими фізичними та юридичними особами. Ці гарантії мають найвищу юридичну силу, виступають основою правових гарантій, спрямовані на охорону, насамперед, Конституції України, а також передбачених нею інститутів, у тому числі, прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Дисертант підтримує тих науковців, які вважають, що за сучасних умов недопустимо визначати співвідношення гарантій правосуддя і гарантій прав особи як вид і рід або ж як ціле й частина. Подібний поділ гарантій лише підкреслює пріоритети суспільних, державних інтересів над особистими, що було характерним для кримінального процесу радянської доби.

Кримінально-процесуальні гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина визначаються дисертантом як правовий механізм, що виражається в реалізації компетентними органами, посадовими особами і громадянами системи правових засобів у сфері кримінального судочинства, які спрямовані на охорону, забезпечення, реалізацію й захист конституційних прав, свобод та інтересів осіб, потерпілих від злочину, необґрунтованого кримінального переслідування; захист індивіда від незаконного й необґрунтованого обвинувачення й засудження, на поновлення цих прав і свобод у разі їх порушення; реабілітацію кожного, хто необґрунтовано зазнав кримінального переслідування.

Конституційні гарантії захисту прав особи на недоторканність під час провадження слідчих дій безпосередньо пов’язані з питанням обмеження цих прав з метою досягнення завдань кримінального судочинства. Таке обмеження відбувається суто в межах процесуальної діяльності, що здійснюється виключно у передбаченій законом процесуальній формі. Основою процесуальної форми є категорії законності та обґрунтованості, вони ж є невід’ємними вимогами при обмеженні прав особи на недоторканність.

Дисертант доходить висновку, що законність обмеження прав особи на недоторканність у кримінальному судочинстві – це точне і неухильне дотримання та виконання норм, які регулюють порядок здійснення відповідних заходів, органами досудового розслідування, прокуратури, судом та всіма особами, що беруть участь у справі. А під обґрунтованістю обмеження прав особи на недоторканність у кримінальному процесі, на думку автора, слід вважати наявність у компетентного суб’єкта вагомих доводів, які свідчать про безумовну необхідність обмеження прав особи для досягнення завдань кримінального процесу, за умови дотримання відповідних пріоритетів.

Гарантіями законності та обґрунтованості обмеження прав особи на недоторканність при провадженні слідчих дій автор називає систему умов, засобів і способів, які встановлені нормами міжнародного, конституційного, кримінально-процесуального законодавства, а також здійснювану на їх основі процесуальну діяльність, які забезпечують особі охорону та захист її фізичної, моральної та психологічної недоторканності, недоторканності її приватного життя, житла та іншого володіння від свавільних посягань під час порушення справи, розслідування злочину та розгляду справи в суді.

Розділ другий “Кримінально-процесуальні проблеми провадження слідчих дій за судовим рішенням” складається з трьох підрозділів. Він присвячений дослідженню підстав провадження слідчих дій, порядку одержання судового рішення про їх провадження та повноважень суду при вирішенні цього питання.

У підрозділі 2.1. “Підстави для прийняття процесуальних рішень про провадження слідчих дій” досліджуються поняття процесуального рішення про провадження слідчих дій, а також його фактичні та правові підстави.

Дисертант зазначає, що в умовах реформування кримінально-процесуального законодавства України, особливо у зв’язку з посиленням контрольних функцій суду і керівних функцій прокурора у досудовому провадженні, особливої актуальності і значущості набувають питання законності і обґрунтованості провадження слідчих дій, якими обмежуються конституційні права та свободи людини і громадянина, і проведення яких, відповідно до чинного законодавства, вимагає одержання судового дозволу.

Законність провадження слідчих дій визначається правильністю вирішення питання про наявність чи відсутність належних підстав для цього. Необґрунтоване провадження слідчих дій і особливо тих, які обмежують конституційні права і свободи особи, може стати предметом прокурорського нагляду та судового контролю, призвести до втрати доказового значення результатів їх проведення, а в деяких випадках і до неможливості їх повторного проведення з метою одержання доказів (наприклад, обшук та виїмка документів або предметів, які вже були незаконно вилучені).

На думку дисертанта, процесуальними рішеннями про провадження слідчих дій слід вважати спрямовані на збирання та перевірку доказів, обумовлені встановленими обставинами (фактичні підстави) владні волевиявлення особи, яка провадить дізнання, органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, що відповідають вимогам кримінально-процесуального закону (правові підстави).

Фактичними підставами провадження слідчих дій дисертант визнає сукупність даних, які обумовлюють необхідність і можливість провадження певної слідчої дії у конкретних умовах.

Досліджуючи нормативне регулювання фактичних підстав провадження слідчих дій автор доходить висновку, що за ступенем формальної визначеності диспозиції норми, яка їх передбачає, процес встановлення зазначених підстав відбувається в умовах абсолютної визначеності (наприклад, випадки обов’язкового призначення експертизи, встановлені ст. 76 КПК України), відносної визначеності (зокрема, випадки проведення слідчих дій, фактичними підставами яких закон визначає “достатні дані”, наприклад, обшук, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку), невизначеності (зокрема, у випадках прийняття рішення про допит свідка, проведення очної ставки тощо).

Дисертант поділяє точку зору тих учених, які відстоюють доцільність закріплення у законі, у правовій нормі про кожну слідчу дію трьох елементів, які у сукупності створюють внутрішню пізнавальну структуру слідчої дії. Відповідно до цієї пропозиції правова норма про підстави провадження кожної слідчої дії повинна містити:

— джерела, з яких можливо одержати доказову інформацію (ділянка місцевості, приміщення, труп, підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, тощо);

— мета провадження слідчої дії;

— фактичні дані в тому обсязі, який є достатнім для висновку про наявність у зазначених джерелах необхідної доказової інформації.

Відсутність законодавчого закріплення фактичних підстав провадження кожної слідчої дії призводить до помилок, однією з яких є підміна однієї слідчої дії іншою. Так, подекуди під виглядом огляду місця події фактично проводились такі слідчі дії, як обшук і виїмка.

Фактичними підставами слідчих дій можуть виступати докази, результати оперативно-розшукової діяльності та інші дані (наприклад, викладені у клопотанні захисника про проведення певної слідчої дії). Законність і обґрунтованість їх використання як фактичних підстав провадження слідчої дії повинна визначатись відповідністю структури слідчої дії, об’єкту пізнання та визначеної у законі мети.

Правовими підставами провадження слідчих дій, на думку дисертанта, є наявність відповідних повноважень державних органів і посадових осіб на проведення конкретної слідчої дії у поєднанні з належною процесуальною формою рішення про її проведення.

Аналіз відповідних норм КПК України дозволяє дійти висновку про те, що рішення щодо провадження слідчих дій може бути прийнято двома категоріями суб’єктів кримінального процесу відповідно до їх функцій та обсягу повноважень:

1) посадовими особами і органами в процесі реалізації ними функції розслідування злочинів (особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий);

2) посадовими особами і органами в процесі реалізації ними контрольних і наглядових функцій (начальник слідчого відділу, прокурор, суд, суддя).

Аналіз норм КПК України в частині встановленого порядку оформлення рішення про проведення слідчих дій, дозволяє класифікувати усі слідчі дії таким чином:

1) слідчі дії, порядок провадження яких не вимагає винесення спеціальної постанови (наприклад, допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання);

2) слідчі дії, порядок провадження яких вимагає винесення спеціальної постанови органом чи посадовою особою, в провадженні яких перебуває справа (наприклад, освідування, призначення експертизи);

3) слідчі дії, порядок провадження яких вимагає винесення спеціальної постанови та одержання санкції прокурора (наприклад, ексгумація трупа, обшук за винятком житла чи іншого володіння особи);

4) слідчі дії, порядок провадження яких вимагає винесення спеціальної постанови судом (наприклад, зняття інформації з каналів зв’язку, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, обшук житла чи іншого володіння особи).

Таким чином, постанова про проведення слідчої дії у кримінальному судочинстві має важливе значення: по-перше, вона є належним зовнішнім оформленням прийнятого процесуального рішення про проведення слідчої дії, тобто однією з умов її законного проведення; по-друге, способом закріплення прийнятого процесуального рішення про проведення слідчої дії в матеріалах кримінальної справи; по-третє, встановленою процесуальною формою звернення до прокурора для одержання санкції на проведення відповідної слідчої дії.

Підрозділ 2.2. “Процесуальний порядок одержання судового рішення про провадження слідчих дій” містить аналіз окремих питань процесуального порядку одержання органами досудового розслідування, прокурором судового рішення про провадження слідчих дій.

Автор стверджує, що змістом правовідносин, зокрема, слідчого з начальником слідчого відділу, прокурором і суддею у контексті одержання судового рішення про провадження слідчих дій, є сукупність таких прав і обов’язків слідчого: 1) з’ясування наявності фактичних підстав і умов провадження слідчої дії, що вимагає судового дозволу; 2) винесення подання про провадження слідчої дії; 3) одержання у передбачених відомчими нормативними актами випадках згоди начальника слідчого відділу; 4) обов’язок слідчого за вимогою начальника слідчого відділу надати для ознайомлення матеріали кримінальної справи, в якій слідчим підготовлене подання до суду; 5) одержання згоди прокурора на внесення подання до суду; 6) обов’язок слідчого за вимогою прокурора надати для ознайомлення матеріали кримінальної справи, в якій слідчим підготовлене подання до суду; 7) надання до суду подання про проведення слідчої дії та матеріалів кримінальної справи, якими це подання обґрунтовується; 8) участь у судовому розгляді внесеного подання, у разі необхідності за вимогою судді – дача пояснень по суті внесеного подання.

Дисертант констатує, що, на жаль, чинний КПК України чітко і детально не встановлює порядок отримання дозволу суду на проведення відповідних слідчих дій. У ч. 5 ст. 177 КПК України (як і в ч. 4 ст. 187 КПК України) він розкривається лише в загальних рисах, залишаючи без відповіді деякі важливі питання: якою має бути форма і зміст відповідного подання; протягом якого часу суддя повинен розглянути і вирішити подання (термін “негайно” є відносно визначеним і в такій ситуації для нормативного використання, на наш погляд, недоречним); чи повинен суддя мотивувати відмову в задоволенні подання слідчого; яким є предмет судового контролю під час розгляду подання тощо?

У зв’язку з цим автор вважає за необхідне у чинному КПК України (та проекті нового КПК України) передбачити окрему статтю, присвячену порядку отримання дозволу суду на проведення слідчих дій, що матиме загальний характер і в той же час буде враховувати особливості проведення окремих з них. У ній, зокрема, мають бути вирішені питання щодо форми та змісту подання слідчого, прокурора; строку, протягом якого суддя повинен розглянути і вирішити подання; режиму такого судового засідання; обов’язку судді мотивувати відмову в задоволенні подання слідчого, прокурора; можливості оскарження судового рішення; випадків проведення слідчих дій без постанови судді і порядок здійснення судового контролю в таких ситуаціях.

Автором досліджені окремі проблемні питання процесуального порядку одержання судового рішення про провадження слідчих дій, запропоновані шляхи їх вирішення.

У підрозділі 2.3. “Порядок судового засідання та повноваження суду при прийнятті рішення про провадження слідчих дій” досліджено окремі питання порядку розгляду суддею подання органів досудового розслідування, прокурора про провадження слідчих дій, а також з’ясовано межі повноважень суду при вирішенні цих питань.

Так, з’ясовано, що вибір територіальної підсудності подання відбувається за розсудом органу досудового розслідування (прокурора), виходячи з інтересів розслідування: або за місцем провадження досудового слідства, або за місцем проведення слідчої дії. Згідно ч. 5 ст. 177 КПК України подання підлягає розгляду суддею одноособово за місцем провадження слідства. Водночас, в певних випадках (пов’язаних з провадженням у складних, багатоепізодних справах тощо) може виникнути необхідність у проведенні невідкладної слідчої дії, в тому числі в житлі чи іншому володінні особи, поза межами місця провадження досудового слідства. У таких випадках виникає потреба невідкладного звернення з поданням до судді за місцем розташування житла чи іншого володіння, тобто за місцем провадження слідчої дії.

Встановлено, що після отримання подання суддя здійснює підготовчі дії до його розгляду в судовому засіданні: перевіряє, чи підсудне йому це подання; визначає коло осіб, що підлягають виклику в судове засідання. Слід зауважити, що закон не передбачає можливості повернення подання через недостатність представлених з ним матеріалів. У такому випадку суддя розглядає подання і виносить рішення на підставі наявних матеріалів, у разі недостатності яких – відмовляє в задоволенні подання через його необґрунтованість. Відмова в задоволенні подання не перешкоджає органу розслідування надалі звернутися з новим поданням після усунення вказаних у постанові судді недоліків.

Дисертант цілком погоджується з позицією В. Т. Маляренка щодо неможливості розгляду подання негайно після його одержання і підтримує пропозицію щодо встановлення 24 годинного строку його розгляду.

З метою забезпечення таємниці досудового розслідування, убезпечення витоку інформації про проведення слідчих дій, позитивний результат яких значною мірою обумовлений їх раптовим і конфіденційним характером, дисертантом пропонується встановлення закритого режиму судового засідання при розгляді таких подань з винесенням суддею відповідної постанови в порядку ст. 20 КПК України.

На думку дисертанта, розглядаючи подання про проведення слідчої дії, суддя повинен з’ясувати його законність і обґрунтованість. Під обґрунтованістю подання про провадження слідчої дії автор розуміє наявність зазначених у законі фактичних підстав для її проведення. А тому разом з поданням судді мають бути представлені матеріали кримінальної справи, що нададуть йому змогу перевірити законність і обґрунтованість прийнятого органами досудового розслідування рішення про необхідність провадження слідчої дії, що обмежує конституційні права та свободи особи. Такими матеріалами є сукупність документів – як джерел доказів та інших документів (протоколи слідчих дій, висновки експертів, пояснення, рапорти, заяви тощо).

З метою вдосконалення кримінально-процесуального закону та практики його застосування щодо порядку отримання дозволу суду на проведення слідчих дій пропонується чинний КПК України доповнити новою статтею “Порядок отримання дозволу суду на провадження слідчих дій”.

Розділ третій “Підготовка і провадження слідчих дій за судовим рішенням” складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку і виїмки за судовим рішенням, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку.

У підрозділі 3.1. “Підготовка і проведення огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку і виїмки за судовим рішенням” досліджується порядок і особливості провадження огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку і виїмки за судовим рішенням.

Процесуальний порядок проведення обшуку, виїмки і огляду в житлі чи іншому володінні особи представляє собою групу правил, які безпосередньо регламентують дії слідчого та інших осіб, що беруть участь в їх проведенні.

Дисертантом досліджено правила, що визначають коло осіб, які беруть участь в цих слідчих діях. Встановлено, що незабезпечення за наявності до того можливості участі особи, яка займає приміщення, під час обшуку та виїмки є грубим порушенням закону, прав цієї особи і має потягнути за собою визнання протоколу обшуку чи виїмки, як і їх результатів недопустимим доказом у справі. У разі, якщо присутність особи, яка займає приміщення, забезпечити не вдалось, у протоколі обшуку чи виїмки слід мотивувати причини відсутності цієї особи з посиланням на конкретні матеріали справи, що підтверджують неможливість такої присутності. До того ж, якщо в справі бере участь захисник, то орган досудового розслідування зобов’язаний забезпечити його присутність при проведенні всіх слідчих дій, що провадяться стосовно чи з участю підозрюваного, обвинуваченого.

Автор звертає увагу на певну непослідовність законодавця: при проведенні обшуку та виїмки він вимагає присутності особи, яка займає приміщення (тобто проживає в ньому), а при проведенні огляду вимагає згоди володільця приміщення. То чиєї згоди слід питати у випадку, коли в приміщенні проживає не його володілець (наприклад, у разі оренди приміщення)? На думку дисертанта, згоду на проведення огляду в житлі чи іншому володінні має давати особа, що в ньому проживає чи ним користується.

Дисертант підтримує позицію окремих авторів щодо необхідності отримання дозволу суду на проведення огляду житла чи іншого володіння у разі, якщо хоча б одна з осіб, що проживають в певному приміщенні, заперечує проведення огляду в ньому.

Крім того, досліджено правила, що встановлюють гарантії прав і законних інтересів учасників цих слідчих дій, визначають зміст пошукових і пізнавальних операцій під час проведення слідчих дій, а також умови, що забезпечують їх ефективність, встановлюють форму засвідчення перебігу та результатів слідчих дій. Запропоновано зміни і доповнення до чинного КПК України.

У підрозділі 3.2. “Організація і технологія накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку” досліджуються фактичні і правові підстави провадження цих слідчих дій. Звертається увага на необхідність чіткого законодавчого визначення фактичних підстав накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку як слідчих дій, що сприяло б посиленню охорони прав і законних інтересів громадян.

Також дисертант вважає доречним законодавчо визначити категорії злочинів, по яким можуть застосовуватись ці слідчі дії. Прийнятною вважаємо позицію законодавця РФ, де контроль і запис переговорів допускається лише при розслідуванні тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Автор доходить висновку щодо необхідності удосконалення процедури зняття інформації з каналів зв’язку (застосування технічних засобів отримання інформації, перехоплення телекомунікацій), а відповідно і допустимості використання таких фактичних даних як доказів у кримінальному судочинстві, а саме: 1) необхідне чітке розмежування процедури проведення слідчої та оперативно-розшукової дії; 2) гарантованість судового контролю за застосуванням технічних засобів отримання інформації; 3) у законі слід чітко визначити строки застосування технічних засобів отримання інформації; 4) письмове викладення інформації, записаної на аудіо плівку та долучення до протоколу є обов’язковою умовою визнання цього запису доказом.