Шевчук Л.В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, дається характеристика об'єкта, предмета і методологічної основи дослідження, визначається мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ перший  “Спадкування за заповітом як особливий вид правонаступництва в цивільному праві” присвячений загальнотеоретичному обгрунтуванню спадкування за заповітом із позицій характеристики його як особливого виду правонаступництва в цивільному праві. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Основні положення вчення про правонаступництво в цивільному праві” містить обгрунтування положень про те, що основною категорією спадкового права є поняття спадкового правонаступництва, яке в своїх характерних рисах опирається  на основні положення вчення про правонаступництво в цивільному праві.   Передача права одним суб'єктом і наступництво цього ж права іншим суб'єктом визначає похідний характер правонабуття, що відбувається, і становить сутність юридичної категорії правонаступництва. Відзначається, що правопопередник може передати правонаступникові лише ті права й обов'язки, правомірним носієм яких він був. Отже, характерною ознакою правонаступництва є зв'язок між набутими правами й обов'язками і правовідносинами, що продовжують існувати у зміненому вигляді. Проблема тотожності обсягу прав і обов'язків, що передаються правонаступником правопопереднику, знаходить своє відображення в існуванні різних видів правонаступництва. За ознакою обсягу прав та обов'язків, які переходять від правопопередника до правонаступника, виділяють транслятивне та конститутивне, універсальне і сингулярне правонаступництво. За порядком переходу цих прав і обов'язків виділяють безпосереднє та опосередковане правонаступництво.

В підрозділі 1.2. “Проблема підстав правонаступництва у зв'язку з спадкуванням за заповітом” наголошується, що в якості підстави спадкового правонаступництва можуть виступати лише передбачені нормами цивільного законодавства кваліфіковані юридичні склади. Окремі юридичні факти в цьому випадку, незалежно від їх виду, мають правозмінюючі наслідки лише якщо вони входять до зазначених юридичних складів, накопичених у певній послідовності. Визначається, що юридичний склад спадкового правонаступництва - це сукупність передбачених законом юридичних фактів, накопичених у строгій послідовності і необхідних для переходу прав і обов'язків спадкодавця до його правонаступників.  Виняткове значення заповіту, як односторонньої угоди спадкодавця, в якості несамостійного юридичного факту, що входить до юридичного складу правонаступництва за заповітом,  пояснюється тим, що в заповіті спадкодавець на свій розсуд визначає порядок і умови спадкового правонаступництва. Тому термін “спадкування в порядку, передбаченому заповітом” більш обгрунтований з точки зору теорії цивільного права загалом, і теорії юридичних фактів, зокрема. Але закріплене законодавством поняття “заповіт, як підстава спадкування” має безумовне право на існування в силу абсолютної специфічності й важливості акта заповіту для визначення порядку й особливостей правонаступництва при спадкуванні за заповітом.

У підрозділі 1.3. “Поняття і види правонаступництва при спадкуванні за заповітом” обгрунтовуються положення про те, що в спадковому праві України існують дві системи переходу майна померлої особи до її правонаступників: спадкування – в єдино можливій формі універсального правонаступництва і сингулярне правонаступництво з майна померлої особи. Спадкування, як універсальне правонаступництво, характеризується згідно  з чинним законодавством певними ознаками: об'єктом такого правонаступництва є сукупність прав та обов'язків померлої особи, що володіють ознакою відчужуваності; єдиним актом прийняття спадщини (ст.ст.548 – 549 ЦК України), спадкоємець стає суб'єктом всіх прав та обов'язків, що складають спадщину; ці права та обов'язки переходять до спадкоємця в момент смерті спадкодавця (ч.2 ст.548 ЦК України); спадкоємець, як універсальний правонаступник, стає суб'єктом прав та обов'язків, що складають спадщину безпосередньо, без акта передачі їх правопопередником (спадкодавцем), без участі і сприяння третіх осіб. Універсальне правонаступництво при спадкуванні за заповітом завжди є транслятивним. Сингулярне правонаступництво з майна померлої особи має місце лише при спадкуванні за заповітом, і є, отже, характерною ознакою правонаступництва при спадкуванні за заповітом. У випадку, коли фактично спадкування за заповітом не відбуватиметься внаслідок того, що спадкоємець помре до відкриття спадщини, або в разі неприйняття ним спадщини, сингулярне правонаступництво із заповідального відказу буде здійснюватись, і центральним фактом юридичного складу такого правонаступництва буде виступати одностороння угода заповіту.  Отже, в роботі визначено поняття правонаступництво при спадкуванні за заповітом як поєднання універсального і сингулярного правонаступництво, яке здійснюється на умовах і в порядку, встановленому у відповідності до волі заповідача, із  застереженнями, що містяться в імперативних цивільно-правових нормах.  

Підрозділ 1.4. “Об'єкт правонаступництва при спадкуванні за заповітом” вказує на те, що об'єктом правонаступництва при спадкуванні за заповітом може виступати лише об'єкт правовідносин. На думку автора, концепція “об'єкт правовідношення - права і обов'язки” відповідає домінуючому в світовій цивілістиці розумінню майна як сукупності прав і обов'язків особи. Дана концепція співвідноситься з єдино можливим, з точки зору спадкування як правонаступництва, розумінням категорії “спадкове майно” – “спадщина”. В порядку спадкування, як універсального правонаступництва, до спадкоємців від спадкодавця переходять майнові та деякі немайнові права і обов'язки, які утворюють актив і пасив  спадщини як єдине ціле. Таке розуміння спадщини не суперечить терміну “майно”, який вживається законодавцем у чинному ЦК, в тому числі в ст. 534 ЦК України.

Специфічні риси, які властиві правонаступництву при спадкуванні за заповітом, призводять до необхідності теоретичного виділення саме об'єкта спадкування за заповітом як окремої правової категорії. В роботі обгрунтовується, що об'єкт спадкування за заповітом характеризується специфікою прав і обов'язків, що складають спадкове майно, і порядком їх переходу до правонаступників спадкодавця, які визначені в заповіті. Отже, об'єкт спадкування за заповітом - це сукупність суб'єктивних прав і обов'язків, що їх коло та порядок переходу визначив спадкодавець у заповіті.

Розділ другий “Юридична характеристика заповіту як односторонньої угоди” присвячений теоретико-правовому аналізу юридичної природи заповіту як односторонньої угоди в юридичному складі спадкування за заповітом. Розділ складається із п'яти підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Поняття та специфічні ознаки заповіту” містить положення про те, що заповіт у момент його вчинення є правовою дією особи і має значення юридичного факту, що входить до юридичного складу спадкування за заповітом.  Поняття заповіту розкривають його специфічні ознаки, які є взаєпов'язаними і випливають одна з одної. Заповіт є строго односторонньою, одноособовою й особистою, уповноважуючою, розпорядчою із зобов'язальними елементами, угодою, яка для породження нею суб'єктивних прав (прийняти спадщину або відмовитись від неї) не потребує сприйняття інших осіб. На підставі цього визначається, що: “Заповіт - це угода, зміст якої становить одностороннє особисте розпорядження фізичної особи, яке спрямоване на встановлення умов і порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті”. 

Підрозділ 2.2. “Форма заповіту” містить класифікацію форм заповітів, у зв'язку з чим вказується, що заповіти можуть бути за формою свого зовнішнього вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту. Як перші, так і другі, можуть бути звичайними і спеціальними (особливими). Названі види форм заповітів можуть бути спрощеними чи ускладненими в залежності від можливих відхилень або в бік ускладнення, або спрощення від звичайної процедури їх вчинення. Вказується, що згідно з чинним українським законодавством основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма (ст. 541 ЦК України). Спеціальні (особливі) заповіти, (заповіти прирівняні до нотаріально посвідчених),  виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми заповітів (ст. 542 ЦК України). Автором обгрунтовується положення про те, що правила щодо регулювання спеціальних форм заповітів  повинні розглядатись у напрямку ускладнення процедури їх вчинення і потребують законодавчого передбачення присутності свідків при вчиненні заповіту будь-якого виду спеціальної форми.

У підрозділі 2.3. “Правосуб'єктні передумови заповіту” стверджується, що правосуб'єктні передумови заповіту визначаються заповідальною право- дієздатністю винятково однієї особи – заповідача. Спадкоємці за заповітом можуть розглядатись як суб'єкти правонаступництва при спадкуванні за заповітом, і ні в якому випадку не як суб'єкти заповіту. Виділення окремої категорії заповідальної правосуб'єктності (єдність заповідальної правоздатності та заповідальної дієздатності) відбувається із врахуванням неможливості застосування правила про приєднання до правоздатності недієздатних і обмежено дієздатних, дієздатності їх батьків, опікунів і піклувальників. Зумовлюється це строго особистим характером заповіту і неможливістю його вчинення через представника. Вік заповідальної правосуб'єктності визначається за правилами ст. 11 ЦК України. Настання віку повної дієздатності вказує на сформовану заповідальну правосуб'єктність особи.

Підрозділ 2.4. “Воля і волевиявлення заповідача. Тлумачення змісту заповіту як односторонньої угоди” вказує, що сутність заповіту як односторонньої угоди становлять воля  і волевиявлення заповідача в їх єдності, розгляду підлягає об'єктивація волі заповідача  в заповідальних розпорядженнях, сукупність яких становить зміст заповіту.  На підставі здійсненої класифікації умов заповіту стверджується, що єдиною необхідною (об'єктивно суттєвою) умовою заповіту можна вважати визначення волевиявленням особи-заповідача спадкоємця за заповітом як універсального правонаступника на випадок власної смерті. Додатковими (суб'єктивно суттєвими) умовами виступатимуть ті, які супроводжують це основне призначення: підпризначення спадкоємця, встановлення заповідального відказу, покладання і т.ін.

У підрозділі вказується, що збіг волі і волевиявлення заповідача - це також проблема тлумачення заповіту. Обгрунтовується положення про те, що як основною метою тлумачення необхідно визнати встановлення істинної волі заповідача. Отже, тлумачення заповіту - це процес встановлення судом, нотаріусом або спадкоємцями істинної волі заповідача за обставин неясності змісту заповіту. На думку автора, в процедурі тлумачення заповіту повинні враховуватись, на відміну від двосторонніх угод, суб'єктивні моменти, зокрема, мотиви, якими керувався заповідач, особисті відносини між заповідачем і спадкоємцями тощо. Якщо в результаті проведеного тлумачення зміст волі заповідача в цілому чи в окремих заповітних розпорядженнях встановити неможливо, вони повинні бути визнані недійсними.

  Підрозділ 2.5. “Правові підстави недійсності заповіту. Зміна і скасування заповіту” містить обгрунтування положень про те, що правові підстави визнання заповіту недійсним можуть розглядатися лише на момент вчинення заповіту. Заповіт, як і будь-яка інша угода, може бути визнаний у судовому порядку недійсним згідно з правовими підставами, передбаченими законом. Не можуть розглядатись в якості правових підстав визнання заповіту недійсним ті, які не співвідносні з юридичною природою заповіту. В зв'язку з цим питання правових наслідків визнання заповіту недійсним пов'язане, в першу чергу, з юридичною природою заповіту як односторонньої розпорядчої угоди на випадок смерті, а не з тим чи іншим видом недійсності угоди, як це спостерігається щодо інших видів угод. В якості правових наслідків визнання заповіту недійсним в судовому порядку можна розглядати: закликання до спадкування спадкоємців за законом чи за іншим заповітом (згідно з чинним ЦК України); усунення спадкоємця від спадкування як такого, що перешкоджав здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі, відумерлість  спадщини (згідно з Проектом ЦК України від 25 серпня 1996 р.). У відповідності з буквальним змістом ст. 544 ЦК України, чинним законодавством передбачено два способи як скасування, так і зміни заповіту: шляхом вчинення нового заповіту і шляхом подачі відповідної заяви нотаріальному органу.

Проведений аналіз ст. 544 ЦК України свідчить, що за своєю юридичною природою заява про зміну заповіту є односторонньою угодою, спрямованою на встановлення порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті. На думку автора, спрощений порядок вчинення такої заяви, порівняно із заповітом, нівелює обгрунтування строгої нотаріальної форми заповіту. В роботі підтримується позиція нотаріальної практики України, якою допускається зміна заповіту лише шляхом вчинення нового заповіту.

Дисертантом вказується, що відновлення правового значення раніше скасованого заповіту є можливим наслідком визнання заповіту недійсним у судовому порядку чи його скасування заповідачем. Відсутність юридичного акта, яким скасовувався попередній заповіт, повинна вести до відновлення юридичної сили первісного заповіту. Це має місце, якщо заповіт, яким скасовувався попередній, буде скасовано новим заповітом чи відповідною заявою.

 У розділі третьому “Правова характеристика заповідального відказу” міститься обгрунтування характеристики заповідального відказу як підстави сингулярного правонаступництва в цивільному праві України.

Підрозділ 3.1. “Поняття, ознаки та місце заповідального відказу в системі спадкового права” вказує, що заповідальний відказ це - розпорядження заповідача в межах заповіту, яке спрямоване на встановлення сингулярного правонаступництва в окремих правах із майна померлого на користь визначених осіб. Те, що заповідальний відказ - це розпорядження про право на користь визначених осіб, дозволяє відмежувати заповідальний відказ від покладання (ст. 540 ЦК України), як розпорядження на користь невизначеного кола осіб.

Вказується, що заповідальний відказ згідно з чинним законодавством  є окремим інститутом цивільного права, який можна визначити як сукупність норм спадкового права, що врегульовують заповітне розпорядження особи-спадкодавця, яким вона надає особі-відказо-одержувачу право стосовно спадкоємця на отримання певного роду майнових або немайнових благ за рахунок і в межах майна, що складає спадщину. Автором обгрунтовується твердження про те, що інститут заповідального відказу характеризують такі ознаки: 1) заповідальний відказ – це розпорядження, встановлене в межах заповіту і поза заповітом воно не дійсне у будь-якій формі; 2) зобов'язальне правовідношення заповідального відказу передбачає наявність двох суб'єктів: особи-спадкоємця, частка якого обтяжена відказом, і відказоодержувача, на користь якого цей відказ установлено; 3) це заповідальне розпорядження про певний специфічний об'єкт - об'єкт заповідального відказу – це суб'єктивне право, без кореспондуючого йому обов'язку, правовий режим якого визначив заповідач окремим заповітним розпорядженням; 4) об'єкт заповідального відказу надається відказоодержувачу не безпосередньо, а у формі зобов'язання, покладеного на спадкоємця; 5) заповідальний відказ виконується за рахунок і в межах майна, що складає спадщину; 6) право на відказ набувається, як і право спадкування, з моменту смерті спадкодавця, але відказоодержувач стає суб'єктом цього права з часу його прийняття; 7) заповідальний відказ є сингулярним правонаступництвом із майна померлого.

Підрозділ 3.2. “Зміст заповідального відказу”  містить положення про те, що зміст заповідального відказу утворюють   суб'єктивні права  й обов'язки спадкоємця, частка якого обтяжена відказом, і відказодержувача, які опосередковують сингулярне правонаступництво окремого права з майна померлого. Стверджується, що особливістю, яка відрізняє заповідальний відказ від інших видів зобов'язань, є встановлення довільним волевиявленням третьої особи, яка не є суб'єктом правовідносин із заповідального відказу і на момент його виконання навіть не є живою, як сторін цього зобов'язання, так і його виду, і в залежності від цього - їх прав та обов'язків. На думку автора, конкретна сукупність прав і обов'язків, які становлять зміст заповідального відказу, буде різною в залежності від типу правовідносин, які можуть мати місце: абсолютні відносини - при речевому заповідальному відказі, відносні відносини - при зобов'язальному заповідальному відказі. Зазначається, що визначення правової долі відказу досягається шляхом прийняття або відмови від відказу. Вони повинні бути здійснені шляхом таких дій відказоодержувача, що достатньо визначено свідчать про зміст його волі. Вимоги про виконання заповідального відказу відказоодержувач може пред'явити до спадкоємця протягом строку позовної давності, рахуючи з моменту відкриття спадщини.