ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЕЛІТИ І ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ЇЇ СУБ’ЄКТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

На правах рукопису

Селютіна Наталія Федорівна

УДК 35.082.3:35.082.2:323.39

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЕЛІТИ
І ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ЇЇ СУБ’ЄКТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Спеціальність 25.00.01 - теорія та історія державного управління

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата наук з державного управління

Науковий керівник
Куценко Ольга Дмитрівна
доктор соціологічних наук, професор

Харків 2007

ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження політико-адміністративної еліти як суб’єкта державного управління
1.1. Основні етапи еволюції елітології та становлення еліти як суб’єкта державного управління
1.2. Концептуальні засади дослідження політико-адміністративної еліти
1.3. Потенціал політико-адміністративної еліти як соціальної групи
Висновки до розділу 1
Розділ 2. Структурно-функціональні та діяльнісні фактори формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні державного управління
2.1.Структурно-функціональні складові політико-адміністративної еліти з урахуванням співвідношення і взаємодії гілок влади
2.2.Корпоратизм, вибори та призначення у процесі формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні
2.2.1.Вибори як засіб становлення політичної складової політико-адміністративної еліти
2.2.2.Призначення як канал рекрутування адміністративної складової політико-адміністративної еліти
2.3.Теоретична інтерпретація сутності та складових суб’єктного потенціалу політико-адміністративної еліти
Висновки до розділу 2
Розділ 3. Суб’єктивні виміри процесу формування регіональної політико-адміністративної еліти в сучасній системі державного управління в Україні
3.1.Самоідентифікація регіональної політико-адміністративної еліти
3.2.Конфігурація каналів рекрутування регіональної політико-адміністративної еліти
3.3.Елементи та форми прояву суб’єктного потенціалу регіональної політико-адміністративної еліти
3.3.1.Самовизначення особистісного компоненту суб’єктного потенціалу регіональної політико-адміністративної еліти
3.3.2.Самооцінка управлінського впливу регіональної політико-адміністративної еліти на суспільно-політичне життя регіону
Висновки до розділу 3
Висновки
Список використаних джерел
Додатки

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Інтерес до діяльності еліти особливо актуалізується в переломні, кризові моменти історії. Так, теорії класичного елітизму розроблялися в період динамічної трансформації суспільств Західної Європи. Сучасна Україна, в якій здійснюються перехідні процеси в усіх сферах суспільного життя, не стала винятком. Сьогодні особливо відчутна потреба в яскравих, вольових, професійних особистостях, які володіють потужним суб'єктним потенціалом для подолання суспільної кризи та подальшого зміцнення держави. Тому нагальними стають питання стосовно досліджень суб’єкта державного управління політико-адміністративної еліти, процесів її формування, наявності та прояву її суб'єктного потенціалу.
Західні демократичні традиції припускають певну відкритість елітних груп і для наукових досліджень також. Разом з тим, тоталітарно-авторитарне правління, що притаманне радянському минулому, спричиняє замкненість еліти та неможливість її вивчення науковцями. Відсутність цілісної теорії еліти, методів отримання емпіричних даних у вітчизняній соціально-політичній думці зумовили однобічний розвиток сучасної української елітології, її маловідомість. У посттоталітарному розвитку виникає необхідність ширшого застосування знань елітології в системі державного управління, особливо для вирішення питань кадрової політики.
Характер сучасних публікацій в Україні із проблем політико-адміністративної еліти відрізняється різноманітністю, але, як правило, науковці досліджують політико-адміністративну еліту центрального, загальнодержавного рівня, залишаючи регіональний рівень поза увагою. Тому дослідження процесу формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні, її ролі в управлінні державою, прояву суб'єктного потенціалу при прийнятті рішень є вкрай актуальними в сучасному українському суспільно-політичному житті. Саме це визначає основне завдання даної дисертаційної роботи.
Питання наявності й доцільності розподілу суспільства на тих, хто управляє, і тих, ким управляють, а також становлення й розвитку управлінської елітної групи суспільства знайшли широке втілення у філософських концепціях, які отримали розвиток у працях мислителів Стародавньої Греції (перш за все, Платон [90], Арістотель, Епікур, Полібій); творах часів Середньовіччя в Європі та в Давньоруській державі (Т.Аквінський, Діонісій Ареопагіт [111], Іларіон, Нестор, ДаниїлЗаточник, ін.); напрацюваннях епохи Відродження та Нового Часу (Н.Макіавеллі [75], Е.Роттердамський [135], Ш.Монтеск’є [79], Т.Гоббс [27], Дж.Локк); філософській спадщині Г.Гегеля [21], Ф.Ніцше [83] та ін. У працях вищезазначених мислителів еліта обґрунтовувалась переважно в контексті її історичного існування й розвитку, пошуку найкращих форм правління та керування державою.
Зародження елітології як окремого напрямку наукових досліджень відбулося на межі ХІХ-ХХ ст.; В.Парето [154], Г.Моска [153], Р.Міхельс [152] вважаються засновниками класичного елітизму.
Ціннісні уявлення В. Парето заклали фундамент теорій неоелітизму це концепції елітарної демократії (К.Мангейм [150], Й. Шумпетер [133], Т. Дай, С. М. Ліпсет, П. Бахрах, Дж. Сарторі [107] та ін.), а також концепції плюралізму еліт (О. Шґамер, С. Келер [148], Р. Даль та ін.). Прибічники поглядів Г.Моски (А.Етціоні, Т.Дай, Г.Лассуелл, Р. Дарендорф, Ч.Р.Міллс [76]) підштовхнули розвиток владного підходу до вивчення еліт. Вони розуміють еліту як тих, хто в даному суспільстві володіє вирішальною владою. Поряд з вищезазначеними теоріями еліти особливо виділяються партократичні концепції (Р. Міхельс, В. І.Ленін, М. Восленський [18], М. Джілас та ін.), в яких досліджується тенденції функціонування та динаміки еліти партійних організацій.
Науково-технічна революція ХХ ст. стимулювала розвиток теорій технократичного напрямку (Т.Веблен [163], Дж. Бернхейм [141] та ін.) а, пізніше зміцнилися концепції неотехнократичного спрямування, найважливішими представниками яких є Д.Белл [138], Дж.Гелбрейт [30] та ін. Одним із найсучасніших досліджень еліти є елітиська концепція переходу до демократії Дж.Хіглі та Р.Гунтера [147].
Окремим науковим здобутком є сучасні теоретичні напрацювання українських та російських науковців у дослідженнях політичної й адміністративної еліти у постсоціалістичних суспільствах. Вивчення еліти фокусується на таких питаннях, як процес її формування, структурування, функціонування у нових умовах, роль у суспільних перетвореннях. Особлива увага віддіється методологічним аспектам дослідження еліти. Серед науковців, які працюють за даними напрямками, можна виділити М.Афанасьєва [4], Г.Ашина [6, 7], Л.Бевзенко, О. Гаман-Голутвіну [20], О.Дуку, В.Єлізарова, В.Журавського, О.Криштановську, І.Куколєва, Б.Кухту, Н.Теплоухову [96], О.Лазоренко, В.Мохова, С.Перегудова, О.Понєдєлкова [98], А.Старостіна, В.Полохала, О.Потєхіна, О.Соловйова [114], Д.Табачника, Ж.Тощенка [121], В.Фесенка, М.Шульгу [131], Д.Погорілого та ін.
Вивчення еліти як суб’єкта дії на мезорівні здійснюється С.Бразіловим, Н.Лапіною, А.Чиріковою, О.Князєвою, Е.Куприяничевою, О. Крюковим [57], О.Чернишовим, А.Зоткіним [51].
У розробках Дж. Александера, М. Арчер, У. Баклі, Е. Гідденса, А. Етціоні, Н. Лумана, А. Турена, П. Штомпки, Т.Заславської [45,47], О. Куценко [62], А. Вишневського, Ю. Саєнка [106] джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодія старої й нової політичної та економічної еліт розглядаються крізь призму діяльнісно-структурної, „активістської” парадигми. Науковці вивчають зміни суспільства як зміни соціальної структури завдяки діям (діяльності, практикам) соціальних акторів, у тому числі еліти, які, у свою чергу, обмежені структурними умовами.
Аналіз наукової літератури, що існує, свідчить, що, враховуючи величезні напрацювання, остаточно ще не з’ясовано суть політико-адміністративної еліти у трансформаційному суспільстві, не визначено її структуру, недостатньо вивчено процес її становлення і майже зовсім не здійснюються дослідження стосовно її суб'єктного потенціалу. У сучасних наукових працях переважають конкретно-теоретичні та загально-філософські способи аналізу еліти, причому еліти, як правило, центрального рівня. У той же час узагальнювальні праці на рівні емпіричного пізнання еліти, особливо регіональної, майже відсутні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідних робіт, що здійснені у 2003 та 2004 рр. кафедрою політології та філософії Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за темами: „Аналіз політики регіональних владних структур” (державний реєстраційний номер 0102U001592), де проаналізовано діяльність органів влади регіонального рівня на прикладі Луганської області, їх взаємодія з громадськістю та запропоновано підходи вирішення визначених у ході аналізу проблем, і „Оцінювання та аналіз політики регіональних органів влади” (державний реєстраційний номер 0104U000090), де здійснено аналіз частини емпіричних даних стосовно довіри населення до суб’єктів влади, відповідальності представників влади, оцінки населенням якості роботи місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні і проявів її суб’єктного потенціалу у трансформаційних процесах у сучасній Українській державі.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:
- дослідити еволюцію ідей формування й розвитку еліти в історичній ретроспективі суспільно-політичної думки;
- узагальнити і систематизувати концептуальні засади та методологічні підходи до визначення провідної соціальної групи, яка здійснює управління державою;
- розкрити зміст явищ і відповідних їм понять „політико-адміністративна еліта” і „суб’єктний потенціал політико-адміністративної еліти”;
- здійснити структурно-функціональний аналіз української політико-адміністративної еліти;
- проаналізувати механізми формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні в Україні в роки незалежності;
- з’ясувати суб’єктивні виміри процесу формування української регіональної політико-адміністративної еліти;
- визначити якісні характеристики суб’єктного потенціалу регіональної політико-адміністративної еліти в Україні.
Об’єкт дослідження українська політико-адміністративна еліта як суб’єкт управлінської діяльності.
Предмет дослідження процес формування політико-адміністративної еліти та особливості прояву її суб’єктного потенціалу в державному управлінні на регіональному рівні.
Методи дослідження. У дисертаційній роботі для вирішення поставлених дослідницьких завдань використовувався такий комплекс загальнонаукових методів: історичний метод, який застосовувався при аналізі еволюції елітологічних ідей та історичних змін в еліті як соціальній групі; методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції, які дозволили обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження політико-адміністративної еліти як суб’єкта державного управління, систематизувати елітологічні концепції; метод порівняльного аналізу для характеристики механізмів формування політико-адміністративної еліти; системного аналізу, який було використано у процесі розроблення концепції суб'єктного потенціалу політико-адміністративної еліти, визначення рівнів його прояву; вторинного аналізу емпіричних даних у ході дослідження суб’єктивних вимірів процесу формування регіональної політико-адміністративної еліти та елементів її суб’єктного потенціалу. Застосовано структурно-функціональний та інституціональний підходи при визначенні структури та особливостей формування політико-адміністративної еліти.
Теоретико-методологічною основою дослідження є елітологічні теорії меритократичного та владного напрямків, а також концепції, що розробляються в межах структурно-діяльнісного підходу або „активістської парадигми” у соціології.
Емпіричну базу дисертаційної роботи складають опубліковані дані опитувань, проведені соціологічним факультетом Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна і Східно-українським фондом соціальних досліджень у листопаді 2000 р., дані експертних опитувань, здійснених інформаційно-аналітичним відділом Харківського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України, державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування Північно-Східного регіону України (Харківська, Луганська, Полтавська і Сумська області) за темами: „Роздуми про соціально-політичну ситуацію в Україні” (жовтеньгрудень 1998 р.) і Роздуми про соціально-політичну ситуацію і функціонуючу регіональну управлінську еліту” (листопад-грудень 2004 р.).
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у дослідженні еліти як суб’єкта державного управління, а також в обґрунтуванні концептуальних положень стосовно процесу формування політико-адміністративної еліти та проявів її суб'єктного потенціалу.
У дисертації вперше:
- здійснено системне обґрунтування концепту „суб’єктний потенціал політико-адміністративної еліти”, визначено прояви цього феномена на основі застосування структурно-діяльнісної методології;
- на основі вторинного аналізу емпіричних даних розкрито суб’єктивні виміри процесу формування української регіональної політико-адміністративної еліти в сучасній системі державного управління через дослідження її самоідентифікації, каналів рекрутування, самооцінки її впливу на суспільно-політичне життя територіально-адміністративної одиниці;
- виявлено особливості прояву суб'єктного потенціалу української регіональної політико-адміністративної еліти: наявність протиріччя між необхідністю негайного застосування суб'єктного потенціала в сучасних об'єктивних суспільно-політичних умовах і реальними діями політико-адміністративної еліти, які здійснюються не завжди із використанням діяльнісного компоненту суб'єктного потенціала; мотивацією прояву суб'єктного потенціалу виступає вирішення не суспільних, а власних інтересів; діяльність переважної більшості політико-адміністративної еліти відповідає адаптаційному рівню прояву суб'єктного потенціалу і лише незначна частина еліти досягла рівня функціонального прояву.
Удосконалено:
- визначення поняття „політико-адміністративна еліта”, що застосовано до аналізу провідної соціальної групи, представники якої займають найвищі позиції у владній ієрархії та приймають стратегічні рішення загальнодержавного чи регіонального масштабу або здійснюють визначальний вплив на їхнє прийняття;
- визначення історичних особливостей розвитку політико-адміністративної еліти як суб’єкта державного управління, а також знання про неї у межах еволюції елітології від античності до сучасності на підставі узагальнення, аналізу та систематизації вітчизняного і зарубіжного наукового досвіду;
- теоретичне обґрунтування уявлень про формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні через вибори (становлення політичної складової еліти) та призначення на посаду (формування адміністративної складової), а також корпораційні процеси у структурах еліти: інкорпорація, ротація й екскорпорація.
Дістало подальший розвиток:
- систематизація концептуальних підходів до визначення, виокремлення еліти через включення елітиської теорії переходу до демократії до наукових течій неоелітизму, основу яких складають меритократичні концепції, а також виділення технократичних і неотехнократичних концепцій у окремий підхід вивчення еліти;
- знання про структуру української політико-адміністративної еліти у сучасній системі державного управління; на основі структурно-функціонального аналізу виділено чотири структурні критерії: розподіл влади у державі; участь у прийнятті та реалізації політико-адміністративних рішень і механізм їхнього формування; масштаб політичних повноважень і вплив на суспільство; доступ до організаційних ресурсів державної влади.
Теоретичне і практичне значення результатів роботи визначається актуальністю теми дослідження, ступенем її опрацьованості та новизною. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження можуть стати теоретичною базою для подальшого аналізу діяльності суб’єкта державного управління політико-адміністративної еліти, особливо механізмів її формування й вивчення питань щодо прояву, визначення і застосування у сфері державного управління її суб’єктного потенціалу. Отримані напрацювання розширюють можливості наукового пояснення сучасних процесів елітотворення в Україні і використані у навчально-методичних посібниках, програмах загальних і спеціальних навчальних курсів з підготовки магістрів державного управління (акти про впровадження від 26.06.2006р., 27.06.2006р.), а також у процесі удосконалення кадрової політики в місцевому самоврядуванні (довідка про впровадження від 04.09.2006р. № 11).
Апробація результатів дисертації. Основні результати та висновки дисертаційного дослідження доповідалися на таких науково-практичних конференціях: „Адміністративне реформування територіальних органів влади” (2002 р., м. Харків), „Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (2004 р., м. Київ), „Шляхи вдосконалення форм і видів підвищення кваліфікації державних службовців” (2004 р., м. Харків), „Механізми надання соціально-управлінських послуг органами влади” (2004 р., м. Харків), „Ефективність діяльності місцевих органів влади: проблеми та рішення” (2004 р., м. Харків), „Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування: сучасний стан та перспективи регіонального розвитку” (2005, м. Одеса), „Якісні управлінські послуги головна умова підвищення довіри населення до органів влади” (2005, м. Харків); на Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Ломоносов-2004” (2004 р., м. Москва), IV, V, VI міжнародних наукових конгресах „Державне управління та місцеве самоврядування” (2004, 2005, 2006 рр., м. Харків), IV Міжнародній конференції „Стратегічні еліти та розширення Європейського Союзу: реакції та перспективи східноєвропейських країн, які на сьогодні є за межами ЄС” (2006, Київ).
Публікації. Основні ідеї та результати дисертаційного дослідження викладено у 12 публікаціях, у тому числі 5 наукових статтях у збірниках наукових праць, що входять до затвердженого ВАК України переліку фахових видань у галузі державного управління. Загальний обсяг публікацій становить близько 3,8 авт. арк.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 212 сторінок, у тому числі 20 рисунків на 9 сторінках, 15 таблиць на 7 сторінках і 6 додатків на 8 сторінках. Список використаних джерел налічує 164 найменувань, 28 із них іноземних.

Список літератури

ВИСНОВКИ

З давніх-давен людство чітко визначило, що життя мільйонів осіб у багатьох його проявах залежить від дій невеликої групи людей, що знаходиться при владі. Вирішальним є рівень професійності суб’єктів, які приймають рішення, а також те, і це головне, чиї інтереси і потреби захищаються: більшості населення чи привілейованої меншості. Тому особлива роль правителів, лідерів, еліти незмінно була предметом пильної уваги мислителів за всіх часів. Ще в античності було визначено, що управління державою здійснює не весь народ, а його незначна меншість.
З розвитком провідної групи суспільства, яка приймає рішення і забезпечує їхнє виконання еліти, в суспільно-політичній думці складалося об’єктивне підґрунтя для виокремлення спеціальної галузі науки елітології. Цей етап еволюції елітології у даній роботі визначено як протоетап. Три періоди протоетапу об’єднують три великі історично-філософські доби: античність; середньовіччя (в Європі і в Давній Русі); Відродження і новий час. У перший період наводяться і доводяться ідеї розподілу суспільства на „вищих” і „нижчих”. Древньогрецькі мислителі звертали особливу увагу на пряму залежність між ефективним управлінням і, як наслідок, процвітанням держави та особистими якостями верховних правителів.
Другий період характеризується перевагою в суспільному мисленні релігійного догматизму. Відмінною рисою російської середньовічної моделі політичного розвитку стала кристалізація у якості основи державності не взаємооборотних відносин васалітету „західного” типу, за якого всі верстви суспільства отримували певні гарантії своїх прав і привілеїв, а моделі відносин „службово-підданського” типу, принципово односторонніх, асиметричних, неправових.
У світосприйнятті Відродження вважалося, що доля людини повинна визначатися не її знатністю, походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно її особистими достоїнствами: доблестю, активністю, шляхетністю у справах і думках. Загальна концептуальна схема (з „природними правами” та „суспільним договором”) у різноманітних напрямках політичної думки нового часу отримала доволі різні інтерпретації. Залежно від того, перевагу прав якого елемента визнавалося: особистості, суспільства, держави, було утворено три вектори політичного мислення: ліберальний, радикально-демократичний, авторитарно-державний.
Отже, характерними рисами протоетапу є, по-перше, відсутність у тогочасних суспільствах політико-адміністративної еліти як окремої соціальної групи, яка здійснює управлінські функції на державному рівні, та, по-друге, несформованість окремого фундаментального наукового знання щодо провідної соціальної групи суб’єкта реалізації влади в державі.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. завдяки працям Г.Моски, В.Парето і Р.Міхельса у політико-філософській думці формується окремий напрямок досліджень, який надає теоретичне обґрунтування поняттю „еліта” і процесам, що відбуваються в цій соціальній групі (формування, функціонування). З цієї точки відліку розпочинається перший етап еволюції елітології етап становлення та розвитку, який збігається зі становленням окремої соціальної верстви політико-адміністративної еліти, представники якої професійно займаються державним управлінням у суспільствах Західної Європи та Америки. У соціалістичних суспільствах формується партократична еліта номенклатура, наукове обґрунтування якої здійснювалося вже за фактом її існування. Етапи розвитку політико-адміністративної еліти та еволюції вчень про неї виділено за критерієм розвитку держави і виокремлення політико-адміністративних позицій та відповідних суспільних функцій.
Загальною тенденцією розвитку теорій еліти в ХХ ст. став зсув як від домінування психологічних критеріїв до соціологічних, так і від широкої історико-філософської конструкції до емпіричних досліджень еліт. З погляду методичних аспектів, інтерес становлять дослідження 6070-х рр., що описали природу, або конкретні спеціалізовані еліти, або рівень інтеграції, який демонструвала національна еліта. Основною метою цих робіт була перевірка там, де це можливо, тверджень і гіпотез елітистів.
Пізніше концепції еліти в рамках загальних тенденцій розвитку соціальних наук набули характерної риси емпіричного підтвердження, що почасти було викликано необхідністю довести те, що проголошувалося до цього в теорії. Знання того, як побудована, з чого складається і як функціонує керівна група даного суспільства, дійсно важливо з пізнавальної й корисно з практичної точок зору.
Систематизація підходів до виокремлення й вивчення еліти дозволила визначитися з концептуальною основою дослідження української політико-адміністративної еліти:
- ціннісний підхід до інтерпретації еліти, за яким існування еліти зумовлено наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм перевагу над іншими людьми. Еліта, таким чином, видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам. Послідовники ціннісного підходу стверджують, що елітарність закономірно випливає з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії;
- владний підхід звертає особливу увагу на важливість функцій управління суспільством, які здійснює невелика група людей, і суспільних позицій, які обіймає ця група. Цей прошарок населення є політичною й адміністративною елітою. Згідно з даним підходом, принцип розподілу праці вимагає, як необхідної умови її ефективності, професійного заняття управлінською працею висока суспільна значущість якої зумовлює особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов’язаного з наданням еліті різних соціальних привілеїв.
На основі аналізу підходів до визначення політичної еліти, які склалися у світовій суспільно-політичній думці (макіавеллістський, нормативно-ціннісний, організаційний), напрямів теоретичного обґрунтування сутності еліти (ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний), класифікацій критеріїв виокремлення політико-адміністративної еліти (особистісні та соціальні якості, вищі позиції у суспільстві, вплив на розвиток суспільства) зроблено висновок, що в українських та зарубіжних соціальних науках не сформовано чіткого визначення поняття „політико-адміністративна еліта”, тому для досягнення мети дослідження та для подальшої операціоналізації поняття виникла потреба уточнити його зміст.
У роботі доведено, що політико-адміністративна еліта це група осіб, які мають відносну автономію у прийнятті політичних, адміністративних рішень, закріплену на законодавчому рівні; виробляють та ухвалюють стратегічні рішення загальнонаціонального чи регіонального масштабу, здійснюють контроль їхнього виконання, займають найвищі політичні й адміністративні позиції (посади) в суспільно-політичних інституціях. Причому, як правило, вони володіють певним психологічним, культурним, соціально-політичним, суб'єктним потенціалом, прояв якого залежить від наявних у конкретному суспільстві механізмів селекції.
Аналіз типологій політико-адміністративної еліти, які здійснені російськими та українськими науковцями за значною кількістю ознак, дозволив дійти висновку, що жодна з них не є вичерпною. Крім того, виділення певних типів еліти не означає, що ці еліти не є взаємопов’язані; навпаки, вони не можуть функціонувати одна без одної. Вони тісно переплетені між собою як за вертикаллю, так і за горизонталлю зв’язків. Їх пов’язує також форма і зміст їхньої діяльності.
У результаті порівняльного аналізу моделей політико-адміністративних формальних відносин між компонентами політико-адміністративної еліти (політичного визначає напрямок розвитку держави та адміністративного реалізує визначений напрямок розвитку) дійшли до висновку, що з моменту отримання незалежності в Україні політичні й адміністративні відносини за своєю суттю спочатку мали наближення до такої теоретичної моделі, як розмежування політичного та адміністративного компонентів; пізніше було набуто ознак моделі поглинання адміністративним компонентом політичного, а зараз спостерігається зворотне поглинання політичним компонентом адміністративного. На нашу думку, у взаємодіях обох компонентів політико-адміністративної еліти необхідним є налагодження партнерських професійно-функціональних стосунків, що створить сприятливі умови для ефективного функціонування системи державного управління. Теоретичне підґрунтя такої взаємодії надається моделлю взаємовпливу політичного та адміністративного компонентів, яка передбачає участь адміністраторів у визначенні політичного курсу держави, а також участь політиків у реалізації цього курсу.
За допомогою структурно-функціонального й інституціонального підходів визначено структуру української політико-адміністративної еліти за такими критеріями:
1) розподіл влади в державі;
2) участь у прийнятті та реалізації політико-адміністративних рішень і механізм їхнього формування;
3) масштаби політичних повноважень та вплив на суспільство;
4) доступ до організаційних ресурсів державної влади.
Відповідно до першого критерію у складі політико-адміністративної еліти виокремлено законодавчу, виконавчу та судову, до другого політичну й адміністративну еліти. За третім критерієм виділено загальнодержавну, регіональну й місцеву еліти. Четвертий критерій зумовлює поділ на правлячу, опозиційну й маргінальну еліти.
З’ясовано, що на регіональному рівні представлено політичну й адміністративну еліти всіх інституцій державної влади і політичних утворень (інституції законодавчої й виконавчої влади, судові та правоохоронні інституції, партійні та громадсько-політичні інституції), окрім інституцій президентства.
У дисертаційній роботі визначено два механізми формування політико-адміністративної еліти: вибори (утворення політичного складу) та призначення (формування адміністративної ієрархії).
Для дослідження першого механізму, а саме виборів, було здійснено порівняльний аналіз законів України про вибори на регіональному рівні 1998 і 2004 рр., що надало можливість сформулювати принципові відмінності цих законів і проаналізувати їхні можливі наслідки:
- механізм формування регіональної політико-адміністративної еліти перехід від мажоритарної виборчої системи відносної більшості (закон 1998 р.) до пропорційної та частково мажоритарної (закон 2004 р.). Це сприятиме: а) ідеологічному обґрунтуванню професійної діяльності політико-адміністративної еліти; б) поступовості, логічності, визначеності її дій у досягненні соціальних, а не тільки особистих інтересів; в) підвищенню рівня відповідальності регіональних державних акторів перед населенням: через пряму та опосередковану партійну відповідальність; г) зміцненню місцевих політичних осередків;
- принцип визначення загального складу місцевих рад за кількістю територіальних громад, районів, міст обласного значення у законі 1998 р. і за кількістю населення на певні територіально-адміністративній одиниці у законі 2004 р. Ця норма надає реального забезпечення співвідношення виборців та депутатів, що сприятиме виконанню основного завдання виборів реалізації інтересів населення через обраних ними депутатів;
- право висування кандидатів у депутати місцевих рад та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови. У результаті було здійснено перехід від соціалістичних колективних засад до більш індивідуальних шляхом скасування висувань кандидатів на колективних зборах. Нові засади висування надають: а) більшої чіткості механізму висування кандидатів; б) сприяють підвищенню рівня усвідомлення процесу висування;
- вимоги, щодо необхідної кількості підтримуючих осіб, яка має бути зареєстрована кандидатом у депутати закон 2004 р. висуває єдині вимоги, що створює умови для більшої прозорості, чіткості, розуміння, і, як наслідок, демократизації виборчого процесу. Підвищується ступінь усвідомленості та відповідальності тих, хто висуває кандидатів;
- вимоги до легалізації політичних партій (блоків) у законі 2004 р. вони підсилилися, що сприятиме консолідації українського політичного простору (особливо у передвиборчі періоди, коли, за законом 1998 р., кількість політичних партій могла різко зрости).
Аналіз механізмів формування політико-адміністративної еліти (вибори та призначення) на регіональному рівні здійснено крізь призму корпораційних процесів (інкорпорація, ротація та екскорпорація), які забезпечують соціальну мобільність суб’єктів державного управління.
Інкорпораційні процеси політичної складової політико-адміністративної еліти забезпечуються через вибори перший механізм формування політико-адміністративної еліти. Ротація як фаза соціальної мобільності еліти реалізується у прямих та представницьких виборах. Ці два види ротації мають таку відмінність: перша здійснюється як у межах політичної складової політико-адміністративної еліти, так і між політичною й адміністративною складовими, а друга лише між представниками політичної. Причому вибори створюють умови лише для горизонтальної ротації та вертикальної, яка йде вгору, а от вертикальна ротація, яка йде вниз, у ході виборів не відбувається. Ротаційні процеси надають можливість еліті нагромаджувати широкий досвід, який використовуватиметься у подальшій взаємодії між виконавчою гілкою влади та органами місцевого самоврядування і для зростання професіоналізму політичних акторів. Екскорпорація представників політичної складової політико-адміністративної еліти відбувається в разі закінчення строку повноважень депутата ради чи міського голови будь-якого рівня або в разі, коли він сам, за власним бажанням, складає повноваження з причин, передбачених українським законодавством.
Другий механізм призначення, за яким здійснюється утворення кадрового складу виконавчої гілки влади на всіх рівнях, є також важливим механізмом процесу інкорпорації.
За процедурою здійснення визначено два види призначення:
- одноособове, за конкурсом (коли відбір осіб, які приймаються на роботу до органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, здійснюється за конкурсом і рішення про призначення на посаду приймає одна особа керівник);
- „колегіальне”, без конкурсу (коли призначення на посаду здійснюється керівником вищого рівня за поданням органу державної влади, чи навпаки, призначає орган державної влади за поданням керівника вищого рівня).
Виявлено три відмінності призначення від виборів у фокусі процесу формування еліти:
- перманентність реалізації здійснюється постійно, у будь-який момент у разі потреби, а не один раз на певний період часу, як вибори;
- суб’єкт використання механізму це державний орган або посадова особа, які призначають особу на цю посаду; на відміну від виборів, де суб’єктом виступає народ;
- суб’єктивна невизначеність залежність кар’єри від волі керівника чи установи вищого рівня. Натомість, у ході виборів особа обирається на певний термін і підставою для припинення її повноважень має бути колективне вираження недовіри.
Розкрито, що ротація вгору (просування по кар’єрній сходинці, тобто призначення на більш високу посаду) можлива за умови високої кваліфікації та сумлінної праці особи і за її згодою; горизонтальна ротація (призначення на рівнозначну посаду за соціальним статусом та матеріальним забезпеченням) використовується для набуття більшого досвіду й підвищення професіоналізму державного службовця, може відбуватися без його згоди на переведення; ротація вниз (призначення на нижчу посаду, яка входить до переліку елітних) застосовується в разі некомпетентного виконання працівником своїх службових обов’язків. З’ясовується в ході атестації, згода на пониження на посаді не потрібна.
Екскорпорація через призначення може реалізуватися такими шляхами:
- звільнення з займаної посади за власним бажанням чи за ініціативою керівника або органу влади.
- ротація вниз, за умови, що нова посада державного службовця не входить до переліку елітних посад, тобто нове призначення призводить до виходу з лав політико-адміністративної еліти.
Отже, всі фази соціальної мобільності еліти інкорпорація, ротація та екскорпорація реалізуються в механізмах формування політико-адміністративної еліти: вибори та призначення, але різною мірою:
- процес інкорпорації повною мірою забезпечується через вибори та призначення;
- для втілення в життя ротації вибори відіграють не настільки значну роль, як призначення, саме останній механізм є основним у здійсненні переміщення осіб у межах елітної верстви;
- процес екскорпорації безпосередньо через вибори не реалізується: завершення терміну повноважень депутата або обраного голови. Призначення на нищу посаду, яка не входить до елітного складу, має пряме відношення до процесу виходу з елітної верстви.
Концептуальним підґрунтям вивчення потенціалу політико-адміністративної еліти як соціальної групи послугувала комплексна теоретична концепція пострадянської трансформації суспільства Т.І.Заславської, в якій, поряд з економічним, геополітичним, історико-культурним потенціалами, особливо виділено людський потенціал. Саме останній виступає як поєднальний фактор у схемі життєздатності нації, забезпечуючи цілісність цього феномена.
Через відсутність можливості здійснення аналізу макрорівня до індивіда чи до соціальної групи для дослідження категорії „потенціал соціальної групи” обрано аналіз мезорівня це дослідження рушійних сил та акторів трансформаційних процесів (концепції діяльнісно-структурного потенціалу” О.Д. Куценко й „інноваційно-реформаторського потенціалу” Т.І. Заславської).
У межах предмета даного дослідження сформульовано визначення поняття „потенціал соціальної групи” як сукупності здібностей, знань, навичок та вмінь, можливостей і ресурсів особи, що можуть бути використані за певних умов для досягнення поставленої мети, здійснення певних соціальних дій. Відповідно до запропонованого визначення виявлено і розкрито загальні складові потенціалу політико-адміністративної еліти як соціальної групи це ціннісні орієнтації, політичні ідеали, життєві шанси й політична культура, зміст якої включає такі компоненти: політичні орієнтації та знання, політичні почуття, настанови на політичну поведінку та участь.
Динаміка суспільства і особливо успішність формування політико-адміністративної еліти залежить від такої якості суспільства і соціальних акторів, як „суб’єктність” чи „агентство”, під якими розуміється здатність творити, вбудовувати інтереси, потреби, цінності в існуючі структурно-культурні обмеження та змінювати їх. Ця якість являє собою суб’єктний потенціал суспільства в цілому і провідної соціальної групи зокрема. Суб’єктний потенціал політико-адміністративної еліти проявляється в її політичних, соціальних та управлінських практиках, які здійснюються у ціннісно-нормативних середовищах певного суспільства.
Під суб’єктним потенціалом політико-адміністративної еліти в даному дослідженні розуміється потенціал певної соціальної групи (суб’єкта державного управління), яка є носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, пов'язаної з прийняттям стратегічних політичних та адміністративних рішень і здійсненням контролю їхнього виконання.
У роботі виявлено й досліджено компоненти суб'єктного потенціалу політико-адміністративної еліти: діяльнісний та особистісний. Перший характеризує здібність представників еліти діяти активно, ініціативно, відповідально, інноваційно, а також наявність об’єктивних умов для вільної реалізації соціальних та творчих потенцій у межах наданних повноважень, яка забезпечується розвиненістю горизонтальних громадянських зв’язків між політико-адміністративними позиціями (їхніми носіями) і громадськістю. Діяльнісний компонент суб'єктного потенціалу складається з таких елементів: роль у прийнятті стратегічних рішень, ресурс довіри, наявність повноважень для вирішення проблем, готовність і підготовленість для прийняття відповідальних рішень. Саме діяльнісний компонент, на тлі істотного впливу особистісного компонента, виступає вирішальним чинником практичного прояву суб'єктного потенціалу.
Особистісний компонент суб'єктного потенціалу висвітлює багатомірність особистісної ресурсної бази даного суб’єкта дії. Він має дві складові: особистісно зумовлена суб’єктна і зовнішньо зумовлена об’єктивна. Перша представлена освітою та її престижністю; професійним досвідом, кваліфікацією, компетентністю в управлінській діяльності та в певній галузі, управління якою здійснюється; знаннями, вміннями та навичками; розумовими, інтелектуальними здібностями; здатністю до дій, до прийняття рішення, до відповідальності; якостями лідера (наприклад, харизма, ораторські, організаційні здібності); фізичними даними (здоров’я, зовнішність та ін.); цінностями, ціннісними настановами, преференціями; демографічними ознаками (сім’я, стать, вік); соціальним капіталом.
До складу об’єктивної складової особистісного компонента суб'єктного потенціалу політико-адміністративної еліти входить приналежність до певної соціальної групи, певного соціально-культурного середовища; посада місце в політико-адміністративній ієрархії, її престижність; соціальне визнання особи та її діяльності; ресурс громадянства та регіональної приналежності.
Цікаво те, що особистісний компонент виступає обмеженням діяльнісного, але саме діяльнісний і забезпечує зміни в особистісному, утворюючи нові обмеження дій.
Отже, завдяки наявності суб'єктного потенціалу еліта спроможна визначати цілі та шляхи їхнього досягнення, які пізніше стають легітимними для більш ширшого кола соціальних акторів, стають зразком для наслідування і об’єктом інституціоналізації та законодавчого регулювання.
Прояв суб'єктного потенціалу, як суспільне явище, містить у собі три невід'ємні умови здійснення: мотивацію (внутрішнє спонукання до діяльності, яке базується на інтересі й потребі та сконцентровано виражається в меті та ціннісних орієнтаціях); можливість дії (реальність досягнення поставленої мети з урахуванням зовнішніх/внутрішніх умов та ресурсної бази, як матеріальної, так і нематеріальної); власне діяльність (комплекс дій із досягнення мети: усвідомленої, сформульованої й артикульованої чи неусвідомленої).
За ступенем активності та включення суб’єктів політико-адміністративної діяльності в управлінський процес сформульовано п’ять рівнів прояву суб’єктного потенціалу політико-адміністративної еліти:
- інновація (найвищий рівень) суб’єкт застосовує новаторські принципи поведінки чи використовує нові можливості досягнення цілей у межах повноважень, які відкриваються у процесі життєдіяльності;
- функціональний прояв реалізація цілей виконання структурно-функціональних повноважень за регламентаціями, що передбачає орієнтацію на традиційну дію; орієнтація на виконання повноважень як на цінність;
- адаптація пристосування до нових структурно-функціональних повноважень (обов’язків та можливостей) без прийняття їхньої значущості як особистісної цінності. Адаптація розподіляється на пасивну орієнтовану на збереження мінімальних позицій і активну мобілізацію сил для відтворення нового соціального статусу, вищого за попередній;
- реактивно-пасивний прояв використання своїх потенцій лише для зберігання статусу, що існує, структурно-функціональних позицій без будь-яких домагань щодо розвитку та вдосконалення;
- ексклюзія незгода зі змінами викликає відмову від пристосування до них, наслідком чого є ізоляція (добровільна чи примусова) та бездіяльність суб’єкта.
У процесі вторинного аналізу результатів соціологічних досліджень виявлено зниження суб'єктного потенціалу політико-адміністративної еліти регіонального рівня через низьку затребуваність діяльнісного компонента і, частково, через погіршення суб’єктивних ознак самої еліти. Визначено дистанціювання працівників державних органів влади від пересічних громадян, яке перешкоджає інформованості одних про інших і не створює сприятливих умов для функціонування системи державного управління. Встановлено уповільнення елітних стратифікаційних процесів в українському суспільстві, яке не дозволяє можливості стверджувати про завершеність становлення регіональної політико-адміністративної еліти як соціальної групи, про що свідчать і її настрої.
На базі емпіричних даних спостерігається перевага ознак закритої системи, які мала ще радянська номенклатура пізнього періоду, у досліджуваній соціальній групі політико-адміністративної еліти Східно-Північного регіону. Це зумовлено відсутністю суттєвого, принципового її оновлення, а також відсутністю затребуваності на наявність суб'єктного потенціалу в суб’єктів державного управління, хоча об’єктивна потреба у ньому в українському суспільстві вже виникла.
Омолодження політико-адміністративної еліти на регіональному рівні і заміна управлінського досвіду, набутого в недемократичних, авторитарних умовах, демократичними методами державного управління сприятиме інтенсивному застосуванню суб'єктного потенціалу еліти, що підвищить ефективність системи державного управління в Україні. Але залишається проблема існування специфічного радянського соціального капіталу, який майже без будь-яких трансформацій вбудовується в сучасну систему управлінських відносин, що формується в Україні.
У результаті дослідження визначено об’єктивні перешкоди реалізації інкорпораційних процесів політико-адміністративної еліти, що особливо проявляються на регіональному рівні. Це обмеження доступу пересічного громадянина до ресурсів суб'єктного потенціалу, до елементів як діяльнісного, так і особистісного компонентів, і неконкурентоспроможність (слабкість) того суб'єктного потенціалу, яким володіє значна частина населення, на відміну від переделітного прошарку, який складають державні службовці і посадові особи місцевого самоврядування середньої ланки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Артемов Г.П. Политическая социология. Курс лекций. - СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2000. 256 с.
2. Арчер М. Реализм и морфогенез // Теория общества. Сборник. / пер. с нем., англ. / Вступ. статья, сост. и общ. ред. А. Ф. Филиппова. М.: «Канон-пресс-Ц», 1999. С. 157-195.
3. Атаманюк З.М. Теорія еліти у творчості західних та українських вчених // Наукове пізнання: Методологія та технологія, 2000. № 1-2. С. 120-123
4. Афанасьев М.Н. Правящие элиты и государственность посттоталитарной России. Воронеж, 1996.
5. Ашин Г.К. Исследование элит в изменяющемся мире // На путях политической трансформации (политические партии и политические элиты постсоветского периода). Вып. 8: Ч.ІІ . 1997. С.5-7.
6. Ашин Г.К. Миф об элите и массовом обществе. М., 1966.
7. Ашин Г.К. Современные теории элиты. Критический анализ. М., 1985.
8. Ашин Г.К., Понеделков А.В. Основы политической элитологии. М., 1999.
9. Бабенко С.С. Социокультурный потенциал трансформации постсоветского общества. Диссертация на соиск. научн. ст. к.социол. н. Харьков, 2004 186 с.
10. Бакиров B.C. Ценностное сознание как объект социологического анализа (теоретические и методологические проблемы): Дис. доктора социол. наук: 22.00.01. Защищена 26.11.91 X., 1991. 343 с.
11. Бакіров B.C. Проблеми ідеологічної інтерпретації пострадянського соціуму. Третє покоління демократичних ідеологій: український контекст // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. Харків: Вид-во ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2001. С. 200-203.
12. Бевзенко Л. Зміст життєвого ycпixy: соціально-культурологічний контекст // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. №1. С. 34-51.
13. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М.: «Медиум», 1995. 324 с.
14. Бердяев Н. Философия неравенства. М.,1990.
15. Бехтерев В. М. Коллективная рефлексология. Пг., 1921.
16. Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. М.: Прогресс, 1990.
17. Власть и элиты в современной России: Сб. научных статей / Под ред. А.В. Дуки. СПб.: Социологическое общество и. М.М. Ковалевского, 2003. 416с.
18. Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. М.: „Советская Россия” совм. с МП „Октябрь”, 1991. 624 с.
19. Гаман-Голутвина О.В. Определение основных понятий элитологии // Полис. 2000. №3. С. 97-103.
20. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России. М., 1998.
21. Гегель Г. Лекции по философии истории. СПб., 1993.
22. Гегель Г.В. Философия права. М., 1990.
23. Гельман В.Я. „Сообщество элит” и пределы демократизации: Нижегородская область // Полис. 1999. № 1. С. 71-83.
24. Генисаретский О.И., Носов Н.А., Юдин Б.Г. Концепция человеческого потенциала: основные положения // Человеческий потенциал: опыт комп­лексного подхода. М: Эдиториал УРСС, 1999.
25. Гидденс Э. Социология. М.