Гринишина Марина Олександрівна. Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ – початку ХХ століття

Короткий опис

Гринишина Марина Олександрівна. Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ початку ХХ століття : Дис... д-ра наук: 26.00.01 2009

Гринишина М. О. Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ початку ХХ століття. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства зі спеціальності 26.00.01 Теорія та історія культури. Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського Міністерства культури і туризму України, Київ, 2009.
У дисертації за методологією дискурс-аналізу досліджується процес формування сценічної культури в Україні в останній третині ХІХ і на початку ХХ століття як вияв дискурсивної практики стилю реалізму, виявляється художня специфіка українського інваріанту «великого» стилю реалізму у зіставленні з його інонаціональними варіантами, формулюються європейський та український порядки реалістичного дискурсу. Дискурсивна практика українського реалізму визначається у драматургічній та сценічній площинах, що дозволяє повною мірою окреслити феномен вітчизняної «нової» драми та сформованого на її основі «нового» (режисерського) театру. Означені феноменологічні особливості українського драматургічного та сценічного стильових інваріантів натуралізму, неореалізму, неоромантизму, символізму корелюються із ідейно-естетичним комплексом драматичного доробку Івана Франка, Лесі Українки та Володимира Винниченка і остаточно коригуються через аналіз його сценічного відбитку 1890 1910-х рр.

Епісистема останньої третини ХІХ початку ХХ століття передусім виявила переходовий характер даної культурної епохи, з одного боку, оперуючи тими поняттями, якими була закодована загальноєвропейська цивілізація у Новий час, з іншого, сформулювавши цілу низку новітніх символів та способів мовлення. Водночас цей період став ледь не останнім часом діяльності «сутнісної людини» людини-творця, креативні зусилля якої уможливлювали взаємопроникне існування соціальної реальності та культурних прагнень. Зокрема відчутні естетико-художні трансформації, що відбувалися в українському театрі у 1880 1910-х рр., прямо залежали від змін у тогочасній суспільно-історичній свідомості, пов’язувались із скасуванням народницької парадигми та ствердженням всеєвропейської парадигми суспільного прогресизму, забарвленої ідеєю національного вивільнення.
Позатим, практика реалізму, який у першій чверті позаминулого століття оформився у провідну мистецьку течію європейського та російського культурного простору, у вищезазначений період доволі швидко набуває виразних ознак дискурсивності. Зокрема аналіз тогочасної театральної реальності передусім європейської унаочнює в ній активну «новодрамівську» рецепцію і два типи «обмежень» натуралістичний та символістичний. Втім, пройшовши через їхнє «горнило», реалізм, по-перше, підтвердив власні ідеологічні пріоритети, що виявились найбільш щільно вмонтованими у тогочасну епісистему, по-друге, його структура витримала іспит на здатність лишатися стабільною впродовж довготривалого історичного періоду і підтвердила свою естетичну плідність для різних культурних регіонів. Саме ці риси дискурсу реалізму сприяли чи не найвагомішій ролі стилю у складанні культурного інтертексту кінця ХІХ початку ХХ століття.
Дискурс українського драматургічного та сценічного реалізму також припав на період порубіжжя. Його ознаками стали злам ідеологічної парадигми (раніш всевладна «народницька» ідеологія поступилася місцем соціал-демократичній доктрині) та зміна театральних віх (модель «режисерського» театру заступила попередню у часі модель «авторського» театру). Однак, різновекторні інтенції нової генерації українських постановників так само засновувалися переважно витворами пера нової генерації українських драматургів, чия творчість «сформулювала» ознаки національного інваріанту «нової» драми, емблематизованого драмами та комедіями Івана Франка і Володимира Винниченка та драматичними поемами Лесі Українки. Також були зазначені нові ідейно-художні акценти, якими позначена пізня драматургія І. Карпенка-Карого, що дозволили її плідне використання національною сценою у 1900-х і на наступному етапі у 1920-ті 1930-ті, намагання українських «новодрамівських» авторів відбити у сюжетах та проблематиці нові явища життя (зосібна Б. Грінченко, Л. Яновська), «щепити» її ідейно-естетичними здобутками європейського натуралізму (Г. Хоткевич), надати свіжого дихання побутовій драмі через використання елементів імпресіонізму (С. Васильченко), рецепціювати стилістику неоромантизму (Л. Старицька-Черняхівська, С. Черкасенко, В. Пачовський), апробувати «фарби» з палітри європейського символізму (О. Олесь). Ці сукупні творчі зусилля ускладнили структуру українського реалізму, яка в той час синтезувала в цілісну систему і неокомпоненти «справжнього» чистого стилю, і рецепційовані компоненти із корпусу «приближених» до реалізму формотворчих систем, в такий спосіб продовжуючи художнє існування стилю на початку минулого століття.
Ще один аспект українського реалістичного дискурсу виявляють власне модерні інтенції вітчизняного кону змагання української режисури до позареалістичного «умовного» театру за зразком європейського мистецького обширу. Також значною мірою інспіровані формотворчими інноваціями національної драматургії, зокрема застосованими у драматичних поемах І. Франка, Лесі Українки та В. Пачовського, у драмах і «маленьких» п’єсах С. Черкасенка, у драматичних етюдах О. Олеся та вправах із «драмою живих символів» В. Винниченка, вони конкретизуються у символістичних стилізаціях та у формуванні естетичного простору «драми живих символів» І. Мар’яненком, М. Вороним, Л. Курбасом, О. Загаровим. Ця увага тогочасної української режисури до української і європейської модерної драми, її досліди на території «умовного» театру не лише не скасували чільного місця, яке посідав реалізм в українському сценічному мистецтві від останньої третини ХІХ століття, але, навпаки, подовжили його художнє життя через активні неостилістичні інновації, через вкрай продуктивну модерністичну рецепційність, якою відзначився дискурс стилю у зазначений період.