КАЙЛО ІВАН ЮРІЙОВИЧ . ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Короткий опис

КАЙЛО ІВАН ЮРІЙОВИЧ . Назва дисертаційної роботи: "ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
На правах рукопису
КАЙЛО ІВАН ЮРІЙОВИЧ
УДК 343.14(477)
ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Спеціальність: 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;
судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник –
Вапнярчук В’ячеслав Віталійович,
кандидат юридичних наук, доцент
Харків – 2016
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………...………4
ВСТУП……………………………………………………………………... 5
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДОПУСТИМОСТІ
ЯК ВЛАСТИВОСТІ ДОКАЗІВ…………………………………….….. 13
1.1. Поняття допустимості доказів……………………………………… 13
1.2. Умови допустимості доказів………………………………………... 33
1.2.1. Належне процесуальне джерело…………………………….. 38
1.2.2. Належний суб'єкт збирання доказів………………………… 45
1.2.3. Належна процесуальна форма………………………………. 53
1.3. Співвідношення допустимості та інших властивостей
доказів (належності, достовірності, достатності)………………………..59
Висновки до розділу 1……………………………………………………...72
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ СПЕЦИФІКИ ОКРЕМИХ
ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ НА МЕХАНІЗМ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ ДОПУСТИМОСТІ…………………………….. 78
2.1. Допустимість показань…………………………………………………78
2.2. Допустимість речових доказів………………………………………….92
2.3. Допустимість документів……………………………………………… 110
2.4. Допустимість висновків експертів…………………………………….. 122
Висновки до розділу 2……………………………………………………...136
РОЗДІЛ 3. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД
І ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ ЯК ГАРАНТІЇ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОПУСТИМОСТІ ДОКАЗІВ…………………... 142
3
3.1. Прокурорський нагляд як гарантія
забезпечення допустимості доказів……………………………………... 142
3.2. Діяльність суду як гарантія
забезпечення допустимості доказів……………………………………... 160
3.2.1. Судовий контроль у системі
гарантій забезпечення допустимості доказів………………………161
3.2.2. Забезпечення допустимості доказів у перебігу
судового розгляду кримінального провадження…………………..169
Висновки до розділу 3……………………………………………………...184
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….. 189
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..195
4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АРК – Автономна Республіка Крим
ВСУ – Верховний Суд України
ВССУ – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ
ЄДРСР – Єдиний державний реєстр судових рішень
ЄРДР – Єдиний реєстр досудових розслідувань
ЗУ – Закон України
КК України – Кримінальний кодекс України
КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс України
КСУ – Конституційний Суд України
КУ – Конституція України
КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення
ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини
ОРД – оперативно-розшукова діяльність
СКС – Статут кримінального судочинства
СОГ – слідчо-оперативна група
5
ВСТУП
Актуальність теми. Становлення України як правової держави, де
свободи людини превалюють над публічними інтересами, передбачає у всіх
галузях права глибокі реформи, спрямовані на реальне забезпечення
конституційного положення про визнання життя, здоров'я, честі й гідності
людини найвищими соціальними цінностями. У сфері кримінального
судочинства такий напрямок державного розвитку значною мірою залежить
від установлення оптимального співвідношення між потребами отримання
інформації для розкриття кримінального правопорушення й доведення вини
особи та необхідністю дотримання прав і свобод людини у процесі збирання
доказового матеріалу. Своєрідним підґрунтям досягнення вказаної мети
послужила ст. 62 Конституції України, яка визначила, що обвинувачення не
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
Відображення й деталізація цього правила в рамках законодавства з питань
кримінального судочинства, по суті, забезпечили нормативне
регламентування кримінального процесуального інституту допустимості
доказів.
Будучи одним з найвагоміших інститутів доказового права, інститут
допустимості доказів послужив предметом наукового осмислення в низці
досліджень науковців-процесуалістів. Розкриття зазначеної тематики під
різними ракурсами зустрічаємо у працях С. А. Альперта, В. Д. Арсеньєва,
М. І. Бажанова, В. П. Бахіна, Р. С. Бєлкіна, В. П. Бож’єва,
Т. В. Варфоломєєвої, В. П. Гмирка, В. Г. Гончаренка, М. М. Гродзинського,
Ю. М. Грошевого, А. Я. Дубинського, В. С. Зеленецького, П. А. Елькінд,
В. І. Зажицького, З. З. Зінатулліна, М. М. Кіпніса, Л. Д. Кокорєва,
В. Г. Лукашевича, Є. Д. Лук’янчикова, В. Т. Маляренка, О. Р. Михайленка,
М. М. Михеєнка, Г. С. Мосесяна, В. Т. Нора, П. Ф. Пашкевича,
І. Л. Петрухіна, Д. П. Письменного, М. А. Погорецького, Н. В.Сибільової,
М. І. Сірого, С. М. Стахівського, М. М. Стоянова, М. С. Строговича,
Ф. Н. Фаткулліна, І. Л. Чупрікова, В. П. Шибіка, М. Є. Шумила та ін.
6
Незважаючи на таку широку наукову бібліографію, окремі питання
допустимості доказів і до сьогодення залишаються дискусійними на
доктринальному рівні та/або такими, що потребують відповідного
осмислення з метою вирішення практико-прикладних проблем. Зокрема, це
стосується питань легальної дефініції категорії «допустимість», визначення
умов допустимості доказів та її співвідношення з іншими юридичними
властивостями доказового матеріалу, нормативного і правореалізаційного
забезпечення допустимості окремих джерел доказів при їх формуванні в
межах кримінального провадження, оптимізації механізмів прокурорського
нагляду й судового контролю, спрямованих на забезпечення законності
доказової бази та ін.
Актуалізація цих питань значною мірою викликана низкою
принципових новацій Кримінального процесуального кодексу України 2012
р. (далі – КПК), які стосуються не лише процедурних аспектів забезпечення
законності доказового матеріалу, а й базових питань допустимості доказів,
що, звичайно ж, змінило парадигму досліджуваного інституту в
кримінальному процесуальному праві України.
Наведене зумовило вибір теми дисертації й визначило основні її
напрямки.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри
кримінального процесу Національного юридичного університету імені
Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми
«Проблеми вдосконалення організації та діяльності суду і правоохоронних
органів» (номер державної реєстрації 0106U002293). Тема дисертаційного
дослідження затверджена вченою радою університету, протокол № 5 від 24
грудня 2010 р.
Мета й задачі дослідження. Метою роботи є комплексне вивчення
інституту допустимості доказів у кримінальному процесі, виявлення
пов'язаних з ним проблем теоретичного і прикладного характеру,
7
розроблення й наукове обґрунтування можливих шляхів їх подолання. Для
досягнення окресленої мети необхідно вирішити такі задачі:
– розкрити особливості нормативного регламентування інституту
допустимості доказів у кримінальному процесі України та визначити його
сутнісні риси;
– визначити і здійснити аналіз умов допустимості доказів;
– дослідити співвідношення допустимості доказів з іншими їх
юридичними властивостями;
– розглянути вплив специфіки окремих джерел доказів на механізм
забезпечення їх допустимості;
– розробити напрямки оптимізації прокурорського нагляду й судового
контролю як механізмів забезпечення допустимості доказового матеріалу, що
формується на стадії досудового розслідування;
– запропонувати шляхи підвищення ефективності діяльності суду в
частині вирішення питань допустимості доказів під час судового розгляду;
– сформулювати науково обґрунтовані пропозиції, спрямовані на
вдосконалення нормативного механізму забезпечення допустимості доказів у
кримінальному провадженні.
Об'єктом дослідження виступають кримінальні процесуальні
відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку з формуванням доказового
матеріалу й діяльністю учасників кримінального провадження по збиранню,
перевірці й оцінюванню доказів.
Предметом дослідження є допустимість доказів у кримінальному
процесі України.
Методи дослідження обрані з урахуванням особливостей мети й
завдань дисертації. У роботі задіяно діалектичний, історико-правовий,
системно-структурний, порівняльно-правовий, статистичний та інші методи.
Звернення до діалектичного методу забезпечило вивчення інституту
допустимості доказів з позиції динаміки його становлення й розвитку;
історико-правовий обрано для дослідження ґенези нормативного
8
регулювання й доктринального бачення питання допустимості доказів у
кримінальному процесі; системно-структурний надав можливості провести
паралелі між допустимістю та іншими юридичними властивостями доказів й
відмежувати їх; порівняльно-правовий метод дозволив порівняти різні
підходи в регулюванні питань допустимості доказів за законодавством різних
держав; статистичний став у нагоді при узагальненні матеріалів практики.
Названі методи використовувалися як взаємопов'язані і
взаємодоповнюючі, що сприяло повноті дослідження й обґрунтованості
сформульованих наукових висновків і пропозицій.
Нормативно-правове й інформаційне підґрунтя дисертаційної роботи
становлять: Конституція України; міжнародні договори, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України; Рішення
Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини; чинний
КПК України, закони й підзаконні нормативно-правові акти України;
постанови Пленуму Верховного Суду України; інформаційні листи Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;
законодавство іноземних держав; КПК України 1960 р.
Теоретичними підвалинами дисертації послужили наукові праці
вітчизняних і зарубіжних правників у галузі загальної теорії права,
кримінального і кримінального процесуального права, а також
вузькоспеціалізовані дослідження вчених з питань доказового права.
Емпіричним фундаментом цього дослідження стали результати
проведеного його автором узагальнення правозастосовної практики в органах
прокуратури й у місцевих судах Закарпатської, Київської й Харківської
областей у 2013 – 2014 рр. (досліджено матеріали 110 кримінальних
проваджень), а також судові рішення, розміщені в Єдиному державному
реєстрі судових рішень.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що ця
дисертаційна робота є першим в українській кримінальній процесуальній
науці комплексним дослідженням проблем забезпечення допустимості
9
доказів, проведеним після набрання чинності новим КПК України. До
найбільш вагомих результатів, що містять новизну, слід віднести
нижченаведені.
Уперше:
– обґрунтовано доцільність відновлення в чинному КПК України
положення щодо недопустимості використання в доказуванні повідомлених
особою даних, джерело яких невідоме;
– висловлено думку, що відомості, які стосуються особи підозрюваного,
обвинуваченого, зазначені у ст. 88 КПК, не можуть використовуватися для
підтвердження винності підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні
кримінального правопорушення. Для встановлення ж інших обставин, що
входять до предмета доказування (наприклад, закріплених у п. 4 ч.1 ст. 91
КПК), заборони щодо визнання їх допустимими немає;
– комплексно розглянуто особливості впливу специфіки процесуальних
джерел доказів (зокрема, процедури їх отримання й документального
оформлення) на механізм забезпечення їх допустимості;
– рекомендовано поділ повноважень прокурора, спрямованих на
забезпечення додержання вимог допустимості під час досудового
розслідування, на три групи: (а) спрямовані на забезпечення дотримання
вимог допустимості під час збирання й закріплення доказів, (б) контрольні,
які дають можливість виявити вади зібраного доказового матеріалу, і (в)
компенсаційні, спрямовані на усунення порушень вимог допустимості
доказів.
Удосконалено:
– розуміння поняття «допустимість доказів», сутність якого полягає у
визначенні обов’язкових для дотримання умов, а саме: належного
процесуального джерела доказу, належного суб'єкта й належної
процесуальної форми їх збирання;
– теоретичний підхід до поділу всіх доказів з позиції допустимості на
допустимі, недопустимі й умовно допустимі. Під останніми розуміються
10
фактичні дані, допустимість або недопустимість яких залежить не від
додержання нормативно визначеної процедури їх отримання, а від
інформаційного наповнення й мети їх використання (ст. 88 КПК);
– наукові уявлення щодо правової природи висновку експерта як
джерела доказу, сутність якої полягає в нерозривному поєднанні таких
складових його елементів, як об’єкт експертного дослідження й висновки
фахівця, який його досліджує;
– класифікацію повноважень слідчого судді, спрямованих на
забезпечення допустимості доказового матеріалу.
Набули подальшого розвитку:
– пропозиції щодо доповнення статей 40 і 41 КПК положенням про
можливість надання слідчим оперативному підрозділу доручень на
проведення не тільки слідчих (розшукових), а й інших процесуальних дій,
спрямованих на отримання доказової інформації;
– наукове бачення щодо некоректності терміна «недопустимий доказ», з
огляду на законодавче тлумачення доказів як «фактичних даних, що отримані
в передбаченому КПК порядку»;
– науковий підхід, згідно з яким визнання доказів недопустимими може
бути наслідком лише істотних порушень кримінальної процесуальної форми
їх отримання;
– погляди, відповідно до яких показання з чужих слів не повинні
використовуватися як докази (визнаватися допустимими), якщо є можливість
допитати особу, яка надала первинні пояснення. У зв’язку із цим
пропонується внести відповідні зміни до ст. 97 КПК;
– пропозиції щодо законодавчого врегулювання процедури збирання
речових доказів і належного документального її оформлення учасниками
кримінального провадження сторони захисту й потерпілим;
– аргументація стосовно необхідності доповнення ч. 2 ст. 65 КПК
положенням про заборону допитувати як свідків осіб, які за висновком
судово-психіатричної експертизи не в змозі правильно сприймати факти, що
11
мають доказове значення, й давати показання про них. Показання таких осіб
повинні визнаватися недопустимими доказами з огляду на неналежну якість
джерела доказової інформації;
– наукові позиції щодо порядку передачі й можливого дослідження
матеріалів кримінального провадження, визнаних недопустимими на
досудовому розслідуванні, до суду.
На підставі проведеного дослідження сформульовано низку пропозицій
по внесенню змін і доповнень до чинного кримінального процесуального
законодавства.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації
висновки і пропозиції можуть бути використані: (а) у науково-дослідницькій
сфері – при подальших дослідженнях інституту допустимості доказів; (б) у
законотворчій діяльності – для вдосконалення й розвитку чинного
кримінального процесуального законодавства; (в) у правозастосовній
діяльності – у процесі надання допомоги практичним працівникам у
питаннях формування доказового матеріалу й оцінювання доказів; (г) у
навчально-методичному процесі – під час викладання курсу кримінального
процесу та спецкурсів, при підготовці підручників і науково-практичних
посібників.
Апробація результатів дисертації. Робота виконана на кафедрі
кримінального процесу Національного юридичного університету імені
Ярослава Мудрого й рекомендована до захисту на засіданні цієї кафедри.
Основні положення й висновки дисертації доповідалися й були предметом
обговорення на ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Правові
засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина» (м.
Полтава, 22 травня 2015 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції
«Тенденції та пріоритети реформування законодавства України» (м. Херсон,
11-12 грудня 2015 р.); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції
«Правові засади діяльності правоохоронних органів» (м. Харків, 19 грудня
2015 р.).
12
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли
відображення у дев’яти наукових публікаціях: у п’яти статтях, опублікованих
у фахових виданнях України, в одній статті, опублікованій у міжнародному
виданні, й у трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації зумовлена предметом, цілями й завданнями
дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу,
трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків і списку
використаних джерел (198 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 218
сторінок, з яких основного тексту – 194 сторінки, список використаних
джерел становить 24 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ
Дисертація становить собою комплексне дослідження інституту
допустимості доказів у кримінальному процесі. У ній виявлено проблеми
доктринального і прикладного характеру, пов'язані з указаним інститутом,
розроблено й науково обґрунтовано можливі шляхи їх подолання. Проведене
дослідження дозволяє сформулювати низку висновків і пропозицій,
спрямованих на поглиблення наукового розуміння вказаного інституту й
удосконалення його нормативного врегулювання.
1. Законодавча регламентація інституту допустимості доказів не
обмежується лише нормами, що охоплюються главою 4 КПК України
«Докази і доказування», а включає: (а) поняття доказів і форм закріплення
доказової інформації; (б) критерії допустимості доказів і процедуру оцінки
доказового матеріалу стосовно його допустимості; (в) правила проведення
слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій і фіксацію доказової
інформації; (г) вимоги до суб'єктів, які збирають доказовий матеріал, і
питання їх відводів; (д) юридичні наслідки визнання доказу недопустимим.
Усі докази з позиції допустимості можуть бути поділені на допустимі,
недопустимі й умовно допустимі. Під останніми відповідно до частин 2 і 3 ст.
88 КПК слід розуміти відомості, допустимість або недопустимість яких
залежить не від дотримання нормативно визначеної процедури отримання
інформації, а від умов її використання.
2. Базовими умовами, забезпечення яких зумовлює допустимість
доказової інформації, є: (а) належне процесуальне джерело, (б) належний
суб'єкт збирання доказів; (в) належна процесуальна форма (тобто
передбачена законом процесуальна дія й порядок її проведення).
Варіативність окремих наукових підходів залежить лише від бачення того чи
іншого дослідника щодо змістовного наповнення вказаних умов
допустимості доказів.
3. Належне процесуальне джерело, як умова допустимості доказів,
означає: (а) передбачуваність джерела доказів у КПК (за ч. 2 ст. 84 КПК ними
190
є показання, речові докази, документи, висновки експертів) і (б) якість такого
джерела (так, зокрема, остання є сумнівною при повідомленні свідком
інформації, джерело якої невідоме). Відсутність у чинному КПК норми про
недопустимість як доказів повідомлених особою даних, джерело яких
невідоме, є прогалиною, яку слід усунути шляхом законодавчого
врегулювання відповідного положення.
4. З метою усунення законодавчих прогалин, у зв'язку з наявністю яких
виникають проблеми щодо визнання допустимими доказами окремих
матеріалів, отриманих оперативними працівниками, доцільно внести зміни до п.
3 ч. 2 ст. 40, частин 1 і 3 ст. 41 КПК і ч. 4 ст. 7 Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність», де вказати на можливість надання слідчим доручень
оперативному підрозділу як на проведення слідчих (розшукових) і негласних
слідчих (розшукових) дій, так й на здійснення інших процесуальних дій,
спрямованих на отримання доказової інформації.
5. Належна процесуальна форма, як умова допустимості доказів, означає:
(а) застосовування передбачених законом процесуальних дій, перелік яких є
вичерпним; (б) проведення останніх за чітко встановленою процедурою; (в)
оформлення отриманих результатів без відступів від законодавчих положень;
(г) неухильне дотримання прав і свобод людини.
Визнання доказів недопустимими може бути наслідком лише істотних
порушень кримінальної процесуальної форми їх отримання. Перелік
передбачених в ст. 87 КПК істотних порушень, які призводять до
недопустимості доказів, не є вичерпним. Такий висновок випливає з огляду
на визначення допустимих доказів як таких, що «отримані у порядку,
встановленому КПК» (ч. 1 ст. 86 КПК). Співставлення положень ч. 1 ст. 86 і
ч. 2 ст. 87 КПК дає можливість висловити тезу про поділ усіх порушень
процесуальної форми (з позиції їх впливу на допустимість доказів) на
імперативно-істотні (передбачені ч. 2 ст. 87 КПК) і диспозитивно-істотні
(істотність або неістотність яких визначається розсудом правозастосовника).
191
6. При розгляді співвідношення допустимості з іншими властивостями
доказів відзначається, що допустимість і достовірність, не є
взаємокорелюючими властивостями доказів. Як будь-який достовірний доказ
може бути визнано недопустимим, так і чітке додержання законодавчо
встановленої процедури при отриманні доказової інформації не може
гарантувати її достовірності. Достатність доказів виявляється не в простій
арифметичній сукупності певної їх кількості, а в їх системі, де вони
взаємодоповнюються, усуваючи інформаційні прогалини. Якщо частина
доказів визнається недопустимими, це означатиме втрату узгодженою
моделлю низки елементів, що порушує її цілісність і здатність повно
відтворити обставини об'єктивної дійсності. Отже, вплив допустимості
доказів на достатність їх системи має характер прямо пропорційного зв'язку.
7. Для забезпечення вимог допустимості показань повинні бути дотримані
певні умови, а саме: показання мають бути одержані: (а) належним суб’єктом
процесуальної діяльності; (б) від осіб, які відповідно до КПК можуть бути
допитані (підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, експерт); (в)
виключно в результаті проведення допиту як процесуальної дії; (г) з
дотриманням процесуального порядку проведення допиту, передбаченого
для окремих учасників процесуальної діяльності.
Показання з чужих слів може бути визнано допустимим виключно у
випадках, якщо воно відповідає всім умовам, означеним у ч. 2 ст. 97 КПК. За
наявності можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, з
огляду на необхідність забезпечення безпосередності їх дослідження
показання з чужих слів не можуть визнаватися допустимим джерелом
доказів. У зв’язку із цим пропонується внести відповідні корективи до абзацу
1 ч. 2 ст. 97 КПК.
8. Безпосередній вплив на допустимість речового доказу має обрання
належного способу отримання предмета, його документально-правового
оформлення й подальшого зберігання. Надавши стороні захисту й потерпілому
право збирати речові докази (зокрема, шляхом отримання в порядку
192
добровільного надання чи вилучення речових доказів через інститут
тимчасового доступу), законодавець не регламентував процедури його
документально-правового оформлення, що, у свою чергу, може негативно
вплинути на вирішення питання про допустимість речового доказу. Ця
проблема потребує якнайшвидшого вирішення шляхом детальної правової
регламентації порядку збирання й оформлення речових доказів такими
способами і вказаними учасниками кримінального провадження.
9. Допустимість документа як доказу у кримінальному провадженні
однаково залежить як від його зовнішнього оформлення, так і від змісту й
характеру інформації, закріпленої в цьому документі. Таке розуміння є
винятком з наукової тези, що на предмет допустимості доказ оцінюється
шляхом аналізу його форми, а не змісту. Підтвердженням такого висновку є,
зокрема, положення ст. 88 КПК, відповідно до якого рішення про визнання
доказу допустимим приймається з урахуванням особливостей його
інформаційного наповнення й мети, з якою суб'єкт доказування прагне
використати такий доказ. Саме такий підхід надав можливість висловити й
обґрунтувати тезу про виділення «умовно допустимих» доказів, допустимість
або недопустимість яких залежить не від дотримання нормативно визначеної
процедури отримання інформації, а від умов її використання.
Такі елементи предмета доказування, як обставини, що впливають на
ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують
особу обвинуваченого, обтяжують або пом’якшують покарання (п. 4 ч. 1 ст. 91
КПК), можуть установлюватися з допомогою документів, що містять
інформацію, яка стосується цієї особи в розумінні ст. 88 КПК.
10. Недопустимість висновку експерта найчастіше визнається у зв’язку з
недопустимістю об’єкта експертного дослідження. Інколи він може
оцінюється як недопустимий через порушення порядку залучення експерта
(призначення експертизи), процедури й методики проведення експертного
дослідження, а також вимог до оформлення експертного висновку.
193
Правова природа висновку експерта як джерела доказу є комплексною,
оскільки нерозривно поєднує елементи об'єкта експертизи й особистого
бачення фахівця, який цей об’єкт досліджує. Причинно-наслідковий зв'язок
між недопустимістю досліджуваного об’єкта й експертного висновку є більш
тісним, аніж у випадках застосування правила «плодів отруєного дерева».
Об’єкт експертного дослідження органічно пов’язаний з експертним
висновком, є невід’ємним складником його правової природи, тоді як згадане
правило стосується насамперед інформаційних зв'язків між доказами, що
самі по собі є взаємовідокремленими.
11. Запровадження в КПК правила незмінності процесуального керівника
й обов’язку прокурора особисто здійснювати (або узгоджувати) етапні
процесуальні дії належить розглядати як гарантію підвищення якості
проведення контролю за досудовим розслідуванням у цілому й формуванням
доказового матеріалу, зокрема.
Законодавчий підхід щодо процесуальних можливостей прокурора по
забезпеченню якості доказового матеріалу на стадії досудового
розслідування доцільно доповнити положеннями, відповідно до яких
(а) прокурор вправі визнати доказ недопустимим за клопотанням
підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, потерпілого, його
представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється
кримінальне провадження, чи з власної ініціативи; (б) таке його рішення на
стадії досудового розслідування процесуально має оформлюватись у виді
відповідної постанови; (в) при відкритті сторонами одна одній матеріалів
прокурор надає змогу учасникам ознайомитися з матеріалами, вилученими з
процесу доказування через визнання їх недопустимими.
12. Існуючий порядок, за якого слідчий суддя не наділений окремими
повноваженнями щодо визнання доказів недопустимими, є цілком
виправданим, й таким, що виступає гарантією можливості здійснення
ревізійного дослідження судом доказів, визнаних недопустимими на стадії
досудового розслідування.
194
З метою забезпечення чистоти сприйняття судом доказів доцільно з
матеріалів, вилучених з обсягу доказування внаслідок визнання їх
недопустимими на досудовому провадженні, сформувати окремий том, який
надається суду окремо від інших матеріалів провадження. Під час судового
розгляду суд повинен дослідити ці матеріали лише у випадку, якщо згідно з
ч. 3 ст. 89 КПК хтось з учасників подасть клопотання про їх дослідження. У
ч. 2 ст. 89 КПК є сенс закріпити положення, згідно з яким питання про
визнання доказу недопустимим має вирішуватися в нарадчій кімнаті
вмотивованою ухвалою суду