Здреник Іванна Василівна Працівник правоохоронного органу як суб’єкт злочину

Короткий опис

Здреник Іванна Василівна, викладач кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права, Львівський державний університет внутрішніх справ. Назва дисертації: «Працівник правоохоронного органу як суб’єкт злочину». Шифр та назва спеціальності - 12.00.08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. Спецрада Д 26.236.02 Інституту держави і права ім.В.М.Корецького

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису

ЗДРЕНИК ІВАННА ВАСИЛІВНА

УДК 343.35

ДИСЕРТАЦІЯ
ПРАЦІВНИК ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ ЯК СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ

12.00.08 – «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії)

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_____________ І. В. Здреник

Науковий керівник Созанський Тарас Іванович,
кандидат юридичних наук, доцент

ЛЬВІВ – 2020

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ
КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКА
ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ ЯК СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ
ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ 12
1.1 Стан дослідження проблеми кримінальної відповідальності
працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину
за кримінальним правом України 12
1.2 Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності
працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину
за кримінальним правом України 27
Висновки до першого розділу 42
РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ
ТА ВИДИ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕННЯ ЯКИХ ЦИМ СУБ’ЄКТОМ
МАЄ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ 44
2.1 Поняття працівника правоохоронного органу 44
2.2 Види злочинів, вчинення яких працівником
правоохоронного органу має кримінально-правове значення 77
Висновки до другого розділу 88
РОЗДІЛ 3
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕННЯ ЯКИХ
ПРАЦІВНИКОМ ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ
МАЄ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ 90
3.1. Об’єктивні ознаки злочинів, вчинення яких працівником
правоохоронного органу має кримінально-правове значення 90
3.2. Суб’єктивні ознаки злочинів,
вчинення яких працівником правоохоронного органу
має кримінально-правове значення 155
Висновки до третього розділу 173
ВИСНОВКИ 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 184
ДОДАТКИ 211

ВСТУП

Актуальність теми. Розбудова України як правової держави передбачає реалізацію принципу верховенства права, відповідно до якого головним напрямом діяльності є забезпечення прав і свобод людини, а діяльність органів держави регламентується Конституцією та законами України. Зміни у суспільній свідомості зумовили необхідність реформування насамперед державних органів, що забезпечують правопорядок.
Демократизація суспільних відносин, конституційна реформа, активізація процесів євроінтеграції, удосконалення законодавства у рамках посилення захищеності прав та свобод громадянина обумовлюють необхідність чіткого визначення теоретичної сутності правового статусу правоохоронних органів, що визначає їх роль та місце у побудові правової соціальної держави.
Одним зі завдань правової реформи в Україні є поліпшення роботи правоохоронних органів та забезпечення безпеки громадян у суспільстві. Водночас працівники правоохоронних органів, які мають забезпечувати безпеку суспільства та стежити за правопорядком, є представниками цього суспільства зі всіма його позитивними та негативними проявами. Тому подекуди є випадки порушення ними закону, які не лише створюють у суспільстві негативний імідж працівників правоохоронних органів, а й не дають змоги громадянам почуватися захищеними, а відтак підривають авторитет усієї правоохоронної системи України.
КК України містить низку норм, що передбачають відповідальність працівників правоохоронних органів і у самостійних статтях (частинах статей), і як складову інших злочинних діянь. Водночас у дисертації проаналізовано лише злочини, у яких статус працівника правоохоронного органу має кримінально-правове значення, зокрема це – злочини зі спеціальним суб’єктом, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу, безпосереднім об’єктом посягання яких є суспільні відносини не у службовій чи правоохоронній сфері, однак, як правило, пов’язані із правоохоронною діяльністю; злочини зі спеціальним суб’єктом – службовою особою, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу безпосередньо у сфері службової діяльності; злочини, у яких закон прямо визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу (службову особу правоохоронного органу); злочини, у яких закон прямо не визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу, однак це очевидно з положень інших нормативно-правових актів, або ж визначає суб’єктом лише окремі категорії працівників правоохоронних органів (слідчих, прокурорів тощо).
Попри впроваджені реформи та створення нових правоохоронних структур, аналіз кількісних показників свідчить про необхідність вжиття додаткових заходів протидії злочинам, що вчиняються працівниками правоохоронних органів. Згідно з інформацією Генеральної прокуратури України працівниками правоохоронних органів вчинено: у 2016 році – 550 злочинів, 2017 – 529, 2018 році – 507 . Незважаючи на тенденцію до зменшення кількості зареєстрованих злочинів цієї категорії, показник є ще доволі високим.
Дослідження зазначених злочинів, як правило, стосувалося питань загальної кримінально-правової наукової дискусії без урахування специфіки суб’єкта злочину. Особливістю злочинів цієї категорії є те, що відповідальність за них передбачена у різних розділах КК України, що свідчить про необхідність урахування специфіки не лише самого суб’єкта та вчинюваних ним діянь, а й об’єкта, що підлягає кримінально-правовій охороні.
Деякі аспекти цієї проблеми висвітлено у коментарях до кримінального законодавства, підручниках із кримінального права, наукових статтях тощо. Окремі проблемні питання кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів досліджували: П. П. Андрушко, Г. М. Анісімов, М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, В. І. Борисов, О. М. Броневицька, П. А. Воробей, О. М. Джужа, В. Т. Дзюба, О. О. Дудоров, Ю. О. Загуменна, П. О. Загодіренко, К. П. Задоя, А. П. Закалюк, Н. Ю. Карпов, Е. М. Кісілюк, В. П. Коваленко, М. В. Коваль, В. В. Ковальська, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, С. І. Кравченко, А. М. Кучук, С. І. Литвиненко, С. Я. Лихова, В. І. Маркін, П. В. Мельник, М.І. Мельник, А. А. Музика, В. О. Навроцький, В. І. Осадчий, О. Ф. Пасєка, А. В. Савченко, В. Я. Тацій, П. Л. Фріс, М. I. Хавронюк, В. Б. Харченко, В. Г. Хашев, В. І. Шакун, Д. О. Шумейко, С. В. Якимова, С. С. Яценко та інші. Однак постійні зміни до кримінального законодавства, розвиток суспільних відносин, проблеми застосування на практиці норм, які забезпечують кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності, зумовлюють необхідність комплексного дослідження у цій сфері.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1 Інституту з підготовки фахівців для підрозділів слідства Львівського державного університету внутрішніх справ та в межах наукової теми «Протидія злочинам, підслідним ОВС: правові, кримінологічні та криміналістичні аспекти» (номери державної реєстрації 0112U007493, 0115U006501).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є наукове обґрунтування теоретичних засад відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину, а також формулювання пропозицій щодо удосконалення окремих положень чинного законодавства і практики його застосування. Мета дослідження конкретизується у таких завданнях:
– узагальнити теоретичні напрацювання щодо кримінальної відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину за кримінальним правом України;
– узагальнити складові соціальної обумовленості кримінальної відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину за кримінальним правом України;
– з’ясувати зміст поняття «працівник правоохоронного органу» та здійснити його розмежування зі суміжними поняттями;
– здійснити класифікацію злочинів, що можуть вчинятися працівником правоохоронного органу за кримінальним законодавством України;
– встановити об’єктивні ознаки складів злочинів, суб’єктом яких є працівник правоохоронного органу;
– узагальнити суб’єктивні ознаки складів злочинів, суб’єктом яких є працівник правоохоронного органу;
– розробити пропозиції щодо удосконалення законодавства України і практики його застосування в частині відповідальності працівників правоохоронних органів.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правового забезпечення ефективної та правомірної діяльності правоохоронних органів в Україні.
Предметом дослідження є відповідальність працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину за кримінальним правом України.
Методи дослідження. Під час дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Історичний метод застосовано під час аналізу стану дослідження та соціальної обумовленості розвитку законодавчої регламентації відповідальності працівників правоохоронних органів (підрозділи 1.1, 1.2); порівняльно-правовий – у рамках зіставлення норм кримінального законодавства між собою й відповідними положеннями інших законів України, кримінального законодавства деяких країн, а також під час аналізу санкцій статей, у яких передбачено відповідальність працівника правоохоронного органу (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2); системно-структурний – для визначення місця кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність працівників правоохоронних органів, у системі Особливої частини кримінального законодавства (підрозділи 2.1, 2.2); логіко-юридичний – з метою розроблення пропозицій щодо вдосконалення окремих положень КК України (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2); догматичний – під час аналізу відповідних кримінально-правових норм і положень інших законів України (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2).
Емпіричну основу дисертації становлять: статистична інформація Генеральної прокуратури України про кримінальні правопорушення, вчиненні працівниками правоохоронних органів; практика судів України у справах про злочини, які були вчинені працівниками правоохоронних органів (понад 140 рішень судів, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень).
Теоретичну основу дисертації становлять наукові праці зі загальної теорії права, кримінального права та інших галузей права, а також енциклопедичні та довідкові видання.
Нормативною основою дослідження є Конституція України, міжнародні нормативно-правові акти, кримінальне, кримінальне процесуальне законодавство, інші закони та підзаконні нормативно-правові акти України, законодавчі акти деяких зарубіжних країн.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних наукових досліджень проблеми відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину. Найбільш важливі положення, висновки та пропозиції, що сформульовані в дисертації та містять ознаки новизни, такі:
вперше:
1) виокремлено сім груп злочинів, які можуть вчинятися працівниками правоохоронних органів – це злочини зі загальним суб’єктом, що можуть бути вчинені і працівником правоохоронного органу; зі загальним суб’єктом, вчинення яких службовою особою із використанням свого службового становища утворює кваліфікований склад; зі спеціальним суб’єктом – службовою особою, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу, однак безпосередньо не посягають ні на службову, ні на правоохоронну діяльність; зі спеціальним суб’єктом, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу, безпосереднім об’єктом посягання яких є суспільні відносини, пов’язані із правоохоронною діяльністю; зі спеціальним суб’єктом – службовою особою, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу безпосередньо у сфері службової діяльності; у яких закон прямо визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу; у яких закон прямо не визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу, однак це очевидно з положень інших нормативно-правових актів, або визначає суб’єктом лише деякі категорії працівників правоохоронних органів. Окрім того, доведено, що статус працівника правоохоронного органу має кримінально-правове значення лише в останніх чотирьох із них;
2) встановлено відсутність достатньої соціальної обумовленості для визначення виключно працівника правоохоронного органу суб’єктом будь-якого основного складу злочину, крім випадків вчинення ним діяння, що передбачено в диспозиції відповідної статті КК України, як виконання певної процесуальної дії, яка, з огляду на норми процесуального законодавства України, може бути вчинена лише працівником правоохоронного органу;
3) обґрунтовано, що обов’язковою ознакою працівника правоохоронного органу як спеціального суб’єкта злочину має бути, окрім інших, така ознака, як «вчинення діяння безпосередньо під час виконання цією особою правоохоронних функцій»;
удосконалено:
4) визначення переліку державних органів, що належать до категорії «правоохоронний», запропоновано до правоохоронних органів відносити лише такі, статус яких прямо визначено у нормативно-правовому акті, що регламентує діяльність цього органу;
5) наукові погляди щодо визначення форм об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 366 КК України, зокрема, визначено такі форми, як підроблення офіційного документа та використання завідомо підробленого офіційного документа. Моментом закінчення такого злочину визначено настання істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, інтересам суспільства чи держави;
6) наукову позицію щодо визначення у відповідних нормах КК України мінімальної суми неправомірної вигоди у розмірі одного прожиткового мінімуму на працездатну особу;
дістали подальшого розвитку:
7) визначення змісту поняття «правоохоронний орган», зокрема, правоохоронним слід вважати державний орган, визначений законодавством України у сфері правоохоронної діяльності та безпосередньо призначений для здійснення правоохоронних функцій, зокрема й із застосуванням заходів примусу;
8) позиція щодо недоцільності використання у визначенні поняття «правоохоронний орган» ознаки «виконання правозастосовних функцій», оскільки відповідна функція притаманна не лише правоохоронному органу, а й загалом державним органам;
9) науковий підхід щодо недоцільності визначення спеціальної мети як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 364 КК України;
10) обґрунтування необхідності скасування внесених законодавцем змін до ст. 365 КК України в частині визначення спеціальним суб’єктом цього злочину виключно працівника правоохоронного органу та доцільності встановлення відповідальності й інших службових осіб.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки й рекомендації стосовно кримінальної відповідальності за перешкоджання діяльності можуть бути використані у таких сферах:
– науково-дослідній – для подальшого дослідження правових проблем перешкоджання діяльності;
– правотворчій – у рамках подальшого вдосконалення кримінального законодавства;
– правозастосовній – для вирішення питань кваліфікації відповідної категорії злочинів і застосування заходів кримінально-правового впливу щодо них;
– навчальній – під час викладання кримінального права, підготовки відповідних розділів підручників, посібників, методичних рекомендацій, науково-практичних коментарів КК України (акт про впровадження наукових розробок дисертації у навчальний процес Львівського державного університету внутрішніх справ від 22.09.2019).
Апробація результатів дослідження. Основні положення й теоретичні висновки дисертації оприлюднено на таких науково-практичних заходах: міжнародному симпозіумі «Кримінальний кодекс України: 10 років очікувань» (м. Львів, 23–24 вересня 2011 р.); звітній науковій конференції ад’юнктів, аспірантів та здобувачів «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Львів, 28 вересня 2012 р.); міжнародній науково-практичній Інтернет-конференції «Політика в сфері боротьби зі злочинністю» (м. Івано-Франківськ, 11–13 березня 2015 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Політика в сфері боротьби зі злочинністю» (м. Івано-Франківськ, 18–19 грудня 2015 р.); V Всеукраїнському науково-практичному семінарі «Теоретичні та практичні проблеми розвитку кримінального права і процесу» (м. Івано-Франківськ, 6 грудня 2016 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Теорія та практика протидії злочинності у сучасних умовах» (м. Львів, 9 листопада 2018 р.).
Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в 11 наукових публікаціях, із яких 4 – наукові статті, опубліковані у виданнях, що входять до переліку фахових наукових видань, 1 – у зарубіжному виданні, а також 6 тезах доповідей на науково-практичних заходах.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації 215 сторінок, із них список використаних джерел (276 найменувань) – 27 сторінок, додатки – 5 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової задачі, що виявилося у комплексному дослідженні науково-теоретичних засад відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину. Крім цього, проведене дослідження підтвердило недостатність уваги до відповідних проблем у теорії кримінального права. Більшість із них є невирішеними з боку законодавця, а також науковців. З огляду на це в роботі запропоновано такі напрями їх розв’язання.
1. На основі вивчення й узагальнення науково-теоретичних положень, викладених у кримінальному праві України, встановлено, що комплексний системний аналіз проблеми відповідальності працівника правоохоронного органу як суб’єкта злочину не здійснювався. Дослідники здебільшого приділяли увагу з’ясуванню ознак окремих складів злочинів, що входять до групи тих суспільно небезпечних діянь, які можуть вчинятися працівником правоохоронного органу. Відтак наголошено, що сучасні фахівці є одностайними у тому, що злочини, вчинення яких працівником правоохоронного органу має кримінально-правове значення, посягають на суспільні відносини у сфері захисту державної таємниці, у сфері службової діяльності та у сфері здійснення правосуддя, а додатковими об’єктами є, як правило, життя та здоров’я особи, її честь та гідність, особиста недоторканість, власність. Немає розбіжностей у теорії кримінального права й щодо визначення предмета, окремих ознак об’єктивної сторони та ознак суб’єктивної сторони складів аналізованих злочинів.
2. Дискусійним є визначення поняття «працівник правоохоронного органу», встановлення переліку осіб, які мають охоплюватися цим поняттям, а також критерії, якими слід у цьому разі керуватися, визначення системи державних органів, що належать до «правоохоронних» та системи ознак, за допомогою яких можна цього досягти. Неоднозначними є і окремі доктринальні положення кримінального права, зокрема, немає одностайності серед науковців щодо доцільності чи навпаки недоцільності визначення мінімального розміру неправомірної вигоди в складах злочинів, де остання є предметом, а також конкретного розміру цієї вигоди, достатньої для настання саме кримінальної відповідальності; щодо доцільності криміналізації декларування недостовірної інформації, суб’єктом якого зокрема є працівники правоохоронних органів; криміналізації пропозиції та обіцянки неправомірної вигоди, а так само прийняття пропозиції, обіцянки неправомірної вигоди.
3. Доведено, що малодослідженими або ж недослідженими взагалі є положення, що стосуються визначення вичерпного переліку суспільно небезпечних діянь, вчинення яких працівниками правоохоронного органу має кримінально-правове значення; не знайшли відображення в наукових публікаціях положення щодо визначення змісту понять «працівник правоохоронного органу», «службова особа правоохоронного органу» як суб’єктів злочину. Не вдалося віднайти й аргументи, які б дали змогу обґрунтувати доцільність визначення у складі перевищення влади або службових повноважень виключно працівника правоохоронного органу.
4. Встановлено відносну поширеність злочинів, вчинених працівником правоохоронного органу, про що свідчать статистичні дані Генеральної прокуратури України та судова практика. Водночас аналіз історичних пам’яток права, кримінального законодавства України та норм законодавства окремих зарубіжних держав дав змогу визначити, що закріплення в якості спеціального суб’єкта основного складу злочину виключно працівника правоохоронного органу у багатьох складах злочинів не є виправданим. Натомість застосування поняття «працівник правоохоронного органу» при формулюванні кваліфікованого складу злочину є більш прийнятним для слідчо-судової практики.
5. Передумовою визначення поняття «працівник правоохоронного органу» є з’ясування поняття «правоохоронний орган», яке законодавець неоднаково формулює у різних нормативних актах. Критерієм, що визначає державний орган як правоохоронний, не може бути виконання працівником цього органу правозастосовних функцій, оскільки такі функції мають працівники усіх державних установ. Натомість характерними функціями для правоохоронних органів є боротьба зі злочинністю; захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань; застосування заходів примусу, відтак співробітники таких органів мають специфічний правовий статус. Визначено приблизний перелік державних органів, які слід вважати правоохоронними, який має бути розвинутий у подальших наукових дослідженнях.
6. Виокремлено сім груп злочинів, що вчиняються працівником правоохоронного органу, та доведено, що статус працівника правоохоронного органу має кримінально-правове значення лише для чотирьох із них: злочини зі спеціальним суб’єктом, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу, безпосереднім об’єктом посягання яких є суспільні відносини пов’язані із правоохоронною діяльністю; злочини зі спеціальним суб’єктом – службовою особою, які можуть бути вчинені працівником правоохоронного органу безпосередньо у сфері службової діяльності; злочини, у яких закон прямо визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу; злочини, у яких закон прямо не визначає суб’єктом працівника правоохоронного органу, однак це очевидно з положень інших нормативно-правових актів, або визначає суб’єктом лише окремі категорії працівників правоохоронних органів.
7. Визначено, що працівник правоохоронного органу використовує свій статус, вчиняючи злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг; у сфері правосуддя. Вчинення цих злочинів, з об’єктивної сторони, може проявлятись у формі подання завідомо недостовірних відомостей; неналежного виконання службових обов’язків; несвоєчасного прийняття або прийняття недостатньо обґрунтованих рішень, а також несвоєчасного вжиття достатніх заходів для безпеки; неподання декларації; невиконання службових обов’язків; неприйняття рішення, а також невжиття достатніх заходів безпеки. Визначення розміру істотної шкоди у злочинах, пов’язаних із одержанням чи наданням неправомірної вигоди; з прийняттям пропозиції, обіцянки чи проханням надати неправомірну вигоду, пропонується визначити на рівні одного прожиткового мінімуму на працездатну особу.
8. Виокремлено декілька категорій суб’єктів складів злочинів, вчинення яких працівником правоохоронного органу, має кримінально-правове значення: працівник правоохоронного органу є одним із різновидів спеціального суб’єкта злочину, лише працівник правоохоронного органу є суб’єктом злочину, лише службова особа правоохоронного органу є суб’єктом злочину, суб’єктом злочину визначено працівника правоохоронного органу, однак не будь-якого, а лише певну їх категорію (наприклад слідчого, прокурора, особу, яка прийняла рішення про застосування заходів безпеки щодо особи, взятої під захист тощо).
9. Визначено, що за суб’єктивною стороною аналізовані злочини можна поділити на декілька груп, зокрема за формою вини: 1) злочини з матеріальним або формальним складом, які характеризуються виключно умисною формою вини (ст.ст. 330, 366, 3661, 368, 370–374 КК України); 2) злочини з матеріальним складом, які характеризуються виключно умисною формою вини до діяння і умисною або необережною формою вини до наслідків (ст.ст. 364, 365 КК України); 3) злочини з матеріальним або формальним складом, які характеризуються необережною формою вини (ст.ст. 380, 381 КК України); 4) злочини з формальним складом, які можуть характеризуватися як умисною, так і необережною формою вини (ст.ст. 328, 387 КК України); 5) злочини з матеріальним складом, які характеризуються умисною або необережною формою вини до діяння і необережною формою вини до наслідку (ст. 329, 367 КК України). Виключно з прямим умислом можуть вчинятися злочини, передбачені ст.ст. 330, 366, 3661 (у формі подання завідомо недостовірних відомостей), 368, 370–374 КК України. Злочини, передбачені ст.ст. 364, 365 (у разі, якщо винний і до діяння, і до наслідку ставився умисно), 3661 (у формі умисного неподання декларації) КК України, можуть бути вчинені як з прямим, так і непрямим умислом.
10. Обґрунтовано внесення змін до Кримінального кодексу України:
1) Частину 1 ст. 364 КК України викласти у такій редакції:
Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем
1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, – карається ...
2) Пункт 3 та 4 примітки до ст. 364 КК України викласти у такій редакції:
3. Істотною шкодою у статтях 364, 3641, 365, 3652, 367, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
4. Тяжкими наслідками у статтях 364–367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі наслідки, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
3) Статтю 365 КК України викласти у такій редакції:
Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень службовою особою
1. Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб, –
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою правоохоронного органу, або якщо вони супроводжувалися насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування, –
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, –
караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Примітка. Службовими особами правоохоронного органу є особи, які на законних підставах обіймають посади в штаті правоохоронного органу та які відповідно до закону безпосередньо здійснюють функції представників влади, а також виконують обов’язки, пов’язані із здійсненням правоохоронної діяльності.
4) У ст.ст. 160, 354, 368, 3683, 3684, 369 та 3692 КК України виключити такі форми об’єктивної сторони, як «прийняття пропозиції, обіцянки надати неправомірну вигоду, а так само прохання надати неправомірну вигоду» та «пропозиція чи обіцянка надати неправомірну вигоду».
5) Задля однакового тлумачення законодавчої термінології запропоновано у ч. 2 ст. 387 КК України словосполучення «працівником оперативно-розшукового органу» замінити на «працівником підрозділу, який має право здійснювати оперативно-розшукову діяльність».
4) Ст.ст. 328, 329, 330, 364, 366, 367, 368 КК України доповнити такою кваліфікуючою ознакою, як «те саме діяння, вчинене службовою особою правоохоронного органу».