ПОЛІТИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ



Название:
ПОЛІТИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший  розділ дисертаційної роботи “Теоретико-методологічні засади дослідження політичної аргументаціїприсвячено розгляду джерельної бази та стану наукової розробленості теми в науковій літературі.  В ньому  визначено основні напрями теоретичного осмислення заявленої проблематики у різних галузях сучасного наукового знання, визначено методологічні засади аналізу інструментальної ролі аргументації у процесі  раціоналізації політичної комунікації.

 У першому підрозділі “Когнітивний   підхід у дослідженні політичної аргументації  розглянуто значну групу досліджень, що розкривають проблеми політичної мовленнєвої діяльності крізь призму процесу  здобуття та використання знань окремими індивідами та групами, важливим чинником якого виступає аргументативне мовлення. Представники даного напряму (В. Сергєєв, В. Хотинець, Т. ван Дейк, А. Баранов та ін.) вважають знання про політичну сферу одним з найважливіших сегментів знань людини про зовнішній світ. Когнітивна сфера як сукупність процесів пізнання виступає об’єктивним психо-фізіологічним підґрунтям аргументації як діяльності людини, що спрямована на підтримання соціальних взаємин з іншими людськими істотами. У якості найбільш значущих для політологічної концепції політичної аргументації є  положення когнітивного підходу, згідно якого базовою умовою аргументативної діяльності у суспільно-політичному житті як комунікаційного феномену є модельно-плановий характер отримання та використання індивідами знань про соціальний та політичний світи. Окрім того, важливим результатом досліджень у межах когнітивного підходу є встановлення того,  що аргументування у політичному полі має справу з двома рівнями когнітивної діяльності. Перший локалізовано у сфері набуття соціальної ідентичності (наприклад, групової), другий – у сфері отримання інформації з джерел масової комунікації. Вагомим результатом досліджень політичної аргументації  (здійснених, зокрема, А. Барановим) є відзначення  зв’язку  між змістовним наповненням  аргументативного мовлення у політиці та  домінуючою системою політичних цінностей суспільства. Однак, цінність когнітивного підходу для політологічної концептуалізації аргументації зменшується завдяки  орієнтації його представників на осягнення індивідуального рівня когнітивних процесів та якнайточнішого встановлення етапів та форм їх перебігу. Когнітивний підхід у дослідженні політичної аргументації лише частково розкриває ті риси даного явища, що впливають на процес трансформації політичних відносин, не зосереджуючи на них пріоритетної уваги.

Другий підрозділ під назвою  “Риторико-лінгвістичний напрям дослідження політичної аргументації  спрямовано на з’ясування ролі риторичної науки та лінгвістичної теорії у висвітленні сутнісних аспектів політичної аргументації. Аналіз даної групи джерел показав, що зазначені  наукові дисципліни здійснюють дослідження політичної аргументації з позицій вивчення застосування мови, як основного предмету свого наукового інтересу. Політичний контекст виступає при цьому специфічним полем функціонування мови як засобу виразу намірів, позицій та дій суб'єктів політики, настільки, наскільки вони є суб'єктами мовлення. Аргументація за такого стану справ є методом організації та побудови мовленнєвого повідомлення, що має на меті ефективне переконування. У роботах І. Гавришиної, Т. Гулака, І. Черської  та ін. політична аргументація розглядається як частина політичного дискурсу, що, у свою чергу, виступає об’єднуючим поняттям для усієї множини мовленнєвих проявів, що відбуваються у  політичному житті. Проте, філологічні дослідження експлікують лише особливий горизонт функціонування мови, розкривають окремі риси її еволюції як динамічної системи у сучасний період на прикладі політики.

Риторичний напрям також акцентує увагу на далекій від політологічних дослідницьких інтересів проблемній сфері. Не зважаючи на визначний внесок Платона/Сократа, Арістотеля та їх послідовників  у розробку  правил логічного та переконливого мовлення у публічних справах, їх праці не дають тлумачення поняття політичної аргументації, актуального для сучасних політичних умов. Сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники, що здійснюють вивчення аргументації у межах неориторичної теорії (Х. Перельман, Н. Безменова, І. Зарецька та ін.), у більшості випадків намагаються адаптувати традиційні давно відомі прийоми  красномовства до сучасних реалій суспільно-політичного життя. В цьому контексті раціональна  аргументація виступає лише окремим елементом у сукупності риторичних засобів, серед який велику роль відіграють позамовні прийоми: відповідність контексту події, підготовка настрою аудиторії, естетичний аспект промови, особисті якості оратора та ін. Розгляд літератури з лінгвістики та риторики дозволяє стверджувати, що попри велику кількість публікацій та значну актуалізацію аргументативної проблематики у останні півтора десятиліття,  вивчення проблеми раціоналізації політичної комунікації потребує якісно нових підходів, які мають розкрити роль та значення  аргументації як суто політичного явища, а не окремого випадку універсальної практики мовлення.

Огляд масиву літератури що у найбільшій мірі є співзвучною  цілям та задачам даного дослідження здійснено у третьому підрозділі, що має назву “Теорія аргументації як окремий напрям дослідження практики мовленнєвої комунікації”. Представники даного підходу виокремили ряд важливих  для дослідження політичної аргументації як засобу раціоналізації політичної комунікації особливостей даного явища, що становлять вихідні умови для постановки проблеми та її вирішення. По-перше, у роботах В. Курбатова, А. Брутяна, Х. ван  Єємерена та Р. Гроотендорста було встановлено, що аргументація є не тільки самостійним (яке не зводиться до риторики) явищем мовленнєвої практики людини, але й окремим видом соціально-політичної діяльності. По-друге, Х. ван Єємереном, Р. Гроотендорстом  та А. Рузавіним було визначено аргументацію як однозначно  раціональний тип діяльності, відносно якого риторичні прийоми та свідоме маніпулювання розглядаються як помилки. По-третє, у дослідженнях Д. Волтона, А. Мінз, Р. Макдермота, Ф. Маерз практика застосування упереджених тверджень, свідоме введення в оману слухачів, що досягається риторичними засобами, вважаються домінуючими прийомами політичної комунікативної практики у сучасних розвинених демократичних суспільствах (США, Канади). Виокремлення даної тенденції є надзвичайно цінним, оскільки  демонструє проблемний стан політико-комунікативної сфери, підриває стійкість пануючого нині  у теоретичній думці уявлення про „об’єктивність” та „природність” подібного стану речей, стає пунктом відліку для концептуальної розробки шляхів його подолання.

 Проте, розглянуті дослідження у сфері теорії аргументації, попри їх досягнення у науковому осмисленні феномену політичної аргументації,  не дають оцінки масштабів даної практики для суспільства в цілому, не наголошують на значущості або оптимальності даного способу ведення  дискусій для концептуального опису політичної комунікації.

У  другому підрозділі  “Методологічні засади дослідження політичної аргументації” викладено обґрунтування методології, у відповідністю з настановами якої відбувається застосування комплексу методів для дослідження політичної аргументації як засобу раціоналізації політичної комунікації.

Основним методологічним підґрунтям даного дослідження виступає комунікативна ревізія раціонально-епістемологічної парадигми як провідний напрям філософської теорії пізнання сучасності. Нове бачення  даної парадигми було запропоноване В. А. Лекторським та Н. І. Данієлян як  альтернатива класичній теорії пізнання, в центрі якої перебуває суб’єктивний розум, що здійснює опанування та перетворення навколишнього світу. Поширення принципів некласичної епістемології  на дослідницьке поле політичної науки дозволяє  застосувати нове розуміння раціональності та комунікації, що передбачає, відповідно, заперечення інструменталізму у практиці суспільних відносин та сприйняття комунікативної діяльності як інтерактивного, а не технологічного процесу.

 Виходячи із зазначених методологічних умов, що є результатами розвитку фундаментальної теорії пізнання,  у дослідженні вирішуються завдання побудови концепції раціоналізації політичної комунікації на підставі використання соціально-філософської комунікативної теорії, розробленої Ю. Габермасом та К.‑О. Апелем. За допомогою даної теорії здійснюється пошук підстав раціональності політичної аргументації у онтологічних умовах буття сучасної людини, чільне місце серед яких посідають  морально-етичні настанови. У підрозділі велику увагу також надано обґрунтуванню застосування принципів комунікативної методології у вітчизняній соціально-філософській думці, зокрема у працях В. Окорокова, Р. Сирінського, В. Чугуєнка.  Показано, що увага до комунікативно-прагматичної парадигми свідчить про активне і плідне використання її результатів для вирішення актуальних дослідницьких завдань сучасної політичної теорії України.

У якості методологічних засад дослідження у підрозділі вказано на пряму детермінацію наукового пошуку у сучасній політологічній теорії  загальним станом та специфікою наукової спільноти у наявний історичний період її розвитку. За визначенням О. Токовенка, на підставі даного зв’язку формується методологічна матриця, що обумовлює актуальне розуміння раціональності та загальний порядок денний окремих наукових дисциплін. Ілюстрацією даної тези виступає зв’язок між раціонально-критичною  епістемологією К. Р. Поппера та його політичною теорією.

Другий  розділ “Витоки раціональності політичної аргументації у етично обумовленій мовленнєвій діяльності” спрямовано на  аналіз підвалин та чинників, які визначають природу та сутність політичної аргументації як раціональної практичної діяльності, укоріненої у принципах комунікативної онтології.  У розділі розкривається потенціал політичної аргументації як засобу раціоналізації, робиться висновок про її виключне становище серед інших сценаріїв та способів трансформації демократичного політичного життя  у напрямі досягнення стану рівноваги та конструктивного стабільного розвитку.

У першому підрозділі “Політична аргументація та політична комунікація: зміст та співвідношення понять” здійснено огляд теоретичних передумов визначення змісту понять політична аргументація та політична комунікація, а також викладено інтерпретацію даних концептів у відповідності із потребами дослідження. Зокрема, політична аргументація розуміється автором   як практика публічних промов та дебатів у представницьких органах, де від перебігу обговорень залежить суть обговорюваних питань, також її зміст відповідає усім можливим актам громадських обговорень, де фізично існують сторони, до яких спрямовані аргументи та гарантовані викладення та повага до позицій сторін та свобода висловлювань. Окрім того, істотне значення для прояснення змісту даного поняття має уявлення про гіпотетичну природу та етичну обумовленість політичної аргументації, завдяки якій вона  отримує проективний сенс чинника перетворення існуючої політичної реальності на засадах конструктивності комунікативних відносин. Проте, це не відкидає практичного сенсу політичної аргументації, оскільки остання втілюється в реальності в сфері неупереджених, заснованих на взаємній повазі мовленнєвих проявів, які навіть за умов політичного конфлікту є орієнтованими на збереження миру та досягнення згоди. Таким чином, політична аргументація являє собою тип політичної діяльності, позбавленої „інструменталізму” та „ об’єктивізму доцільності” та спрямованої на реалізацію гуманістичних  цінностей.

Головною сутнісною ознакою політичної комунікації як досліджуваного явища є те, що вона представляє собою специфічні політичні відносини, роль яких для політичної сфери та її системного виміру є не периферійною, а центральною. Політична комунікація структурує політичну реальність, оскільки розділяє вимоги, потреби, інтереси дійових осіб політики на виражені та приховані, експліцитні та імпліцитні. Безглуздо відкидати думку про багатовимірність політичної комунікації, її символічну природу, тяжіння до багатоканальності (з огляду на багатоканальність людського сприйняття) та використання під час її здійснення екстралінгвістичних, або взагалі не пов’язаних із мовною специфікою засобів. Проте, в межах даного дослідження політична комунікація розуміється як побудована на мові форма взаємодії людських істот, яка має стандартизований та повторювальний характер. Ареною зазначених взаємодій виступає політична сфера життєдіяльності суспільства, що характеризується високою інтенсивністю комунікативних обмінів та потребою у передаванні великих обсягів інформації. Специфічною рисою політичної комунікації  є її виняткова важливість для суспільства, оскільки результатом багатьох комунікативних взаємодій  у політиці є прийняття доленосних владних рішень, визначення стратегій розвитку соціуму та його окремих сегментів.

Зміст поняття політичної комунікації у цій роботі також  пояснюється через її функціональну спрямованість на підтримання цілісності та інтегрованості соціуму та політикуму через поширення стандартних повідомлень, усім зрозумілих та всім потрібних відомостей. Політична комунікація є феноменом фактичних взаємодій суб’єктів політики, тому вона не несе в собі рис ідеальної проективності, як політична аргументація. Тому у зміст даного поняття входить також і сфера масової комунікації у її політично орієнтованому сегменті з усіма правилами та специфікою  масового інформування, обумовленого логікою роботи технічних засобів, досконалість яких зростає, проте маніпулятивна природа залишається незмінною.

  Другий  підрозділ під назвою “Комунікативна раціоналізація та проблема  раціональності у  сучасному суспільстві”  зосереджено на окресленні загальних передумов, варіантів та альтернатив процесів раціоналізації комунікативної сфери політики на тлі процесів розвитку сучасного суспільства в цілому. У підрозділі вказано, що зростаюча тенденція до технізації усіх сторін соціального життя набуває у політичному сегменті гіпертрофованих форм. Дані процеси проявляються у спотворенні  первинного сенсу демократичного політичного устрою через утворення режиму так званої медіакратії, в якій втілюється техніцистське уявлення про  доцільність належності політичної влади елітарній меншості, що має контроль над найновітнішими засобами розповсюдження інформації та маніпулювання  нею. 

   Новий зріз  та предметну основу теоретичного визначення комунікативних процесів у політичному житті запропонувала одна з найбільш авторитетних сучасних соціально-філософських течій – комунікативна теорія. Працюючи під впливом методологічних установок „лінгвістичного повороту у філософії”, її засновники, Ю. Габермас та К.‑О. Апель, здійснили дослідження структури відносин мовлення між індивідами та групами у суспільстві. Для політологічної теорії комунікації ця перспектива стає поштовхом для виходу з глухого кута невизначеності способу трактування раціональності та однобічного розгляду мотивацій дій політичних акторів з позицій класичного постмодерну.

Причина значного евристичного потенціалу комунікативної теорії для завдань теоретичного опису перспектив побудови раціональної моделі політичної комунікації полягає у новому осмисленні значення поняття раціональність для розуміння логіки розвитку політичних відносин у сучасному суспільстві.

Воно ґрунтується на пошуці засобів подолання наслідків панування форм перекрученої раціональності у міжособовій мовній інтеракції, під час якої індивіди перебувають у суб’єкт – суб’єктних відносинах взаємності (інтерсуб’єктивності).

Центральним поняттям для здійснення проекту комунікативної раціоналізації суспільства у Ю. Габермаса виступає аргументація. Вона являє собою одночасно найбільш поширену практику мовлення, спосіб побудови комунікативних повідомлень та єдиний наявний прояв логічної, тобто такої, що обумовлюється та підпорядковується лише розуму,  культури виразу думок. Відповідно до особливої форми раціональності, яку має реалізувати втілення ідеї комунікативної діяльності, до аргументації також висувається низка вимог, які розкриваються в морально-етичній перспективі.

Третій підрозділ “Морально-прагматичні засади політичної аргументації як засобу раціоналізації комунікації” присвячено визначенню того, яким чином сфера моральної прагматики зумовлює раціональну природу політичної аргументації, які саме ідейні конструкти в межах фундаментальної комунікативної теорії дають підстави вважати раціональність її провідною сутнісною рисою.

Вихідним пунктом при розгляді мовно-прагматичних комунікативних відносин для вчених, що працюють у межах комунікативної теорії, виступає обґрунтування раціонального образу даної сфери. Це означає підпорядкованість відносин спілкування засадам розумності, яка полягає у пріоритеті логічного судження над усіма іншими проявами вербальної та текстової комунікації.

Відображенням трансцендентальних підстав раціональності комунікації, на думку філософів-представників комунікативної теорії, виступає закріпленість вимог до раціональності практичних розмов у правилах суспільної моралі.

Згідно з  Ю. Габермасом та К.‑О. Апелем, моральна сфера та аргументативна комунікативна практика є настільки взаємопов’язаними, що визначення природи моральних явищ здійснюється через дослідження аргументації, як основного предмету.  Конкретним втіленням пріоритетності розумної організації комунікативних взаємодій виступає спрямованість норм на утвердження у реальності  таких підсумків  кожної фактичної розмови , які б передбачали згоду сторін, що беруть в ній участь. Інструментом досягнення останньої виступає консенсус, тобто поява спільних поглядів щодо теми обговорення.

Отже, морально-етична сфера, обґрунтована методологічними засадами універсальної трансцендентальної прагматики, стає для сфери політичної комунікації джерелом норм та орієнтирів, на підставі яких відбувається експлікація сутнісних принципів  та змістовних особливостей аргументативної практики, як апріорі раціональної.

Концептуальні засади втілення практики політичної аргументації як морально обумовленого раціонального мовлення у реальну політичну сферу та наслідки даного теоретичного експерименту для стану політичної комунікації розглянуто  у четвертому підрозділі “Демократична публічна  сфера як простір  раціонального політичного аргументування”. Публічна сфера визначається як особливе середовище спілкування членів демократичного суспільства, певний контекст реалізації комунікативного аспекту громадянських прав та свобод, що становить обов’язкове підґрунтя громадянського суспільства.

Точкою відліку у з’ясуванні руйнівної природи наявної комунікативної структури у політиці є зображення політичного суспільства початкового періоду  доби модерну (початок-середина ХІХ ст.), в якому публічність, заснована на повазі до приватності, була значним фактором та органічно співіснувала із системою комунікації. 

Важливою сутнісною рисою публічної аргументативної практики, виділеною у даному розділі, є додержання припущень, що суперечать фактичному стану справ та не спираються на ситуативні підстави. Постійне урахування учасниками реальних дискурсів гіпотетичних стандартів розумного мовлення лише підтверджує їх універсальну значущість та апріорну природу. Дотримання партнерами по комунікації норм, що не погрожують санкціями у разі їх невиконання, але є орієнтованими на свідомість та відповідальність суб’єктів мовлення, виступають чинником стабільності у більшій мірі, ніж будь-який цілеспрямований інституалізований вплив.

Засобом, що дає змогу редукувати соціально-філософську дослідницьку інтенцію універсальної прагматики на проблемне поле політології є дискурсивна теорія демократії. Дана теорія являє собою модифікацію загальної комунікативної теорії, що досліджує проблему раціональної комунікації у зв’язку із нормативним тлом демократії. Аргументативна проблематика розкривається тут як базис дискурсивної практики – провідної форми існування відкритої та необмеженої публічної сфери. Від  перспективи публічності раціональна політична  аргументація окрім згаданих у попередніх розділах морально-етичних засад отримує обґрунтування у якості доцільної та оптимальної діяльності у контексті найбільш сучасного проекту удосконалення демократії. Через експлікацію найважливіших аспектів функціонування публічності дискурсивна теорія демократії одночасно виявляє ключові моменти вільного політичного аргументування. Попри концептуальний характер досліджень, дискурсивна теорія досить наочно демонструє фундаментальні переваги раціональної комунікації.

Демократична публічність також визначає безальтернативність раціональності політичного аргументування через зв’язок сучасної публічної сфери із образом полісної демократії, яка, як вважає Х. Арендт, представляє собою підґрунтя розуміння істинного сенсу політики як раціонально орієнтованого спілкування. Маючи смислові витоки у етимологічній генезі поняття політики, політична раціональна аргументація отримує надзвичайно високий рівень теоретичної легітимації, стає однією з функціональних засад наукового відображення політичної реальності.

У третьому  розділі “Сучасне ліберальне суспільство  як основна передумова реального функціонування  політичної аргументації” проведено аналіз ідейних засад сучасного ліберально-демократичного суспільства як системи політичного устрою, що фактично наявна у ряді регіонів світу, як реально існуючих передумов фактичного застосування практики політичної аргументації.  Його перший підрозділ “Право на обґрунтування як підстава раціональності політичної аргументації” зосереджено на  викладі  змісту одного з фундаментальних аспектів ліберальної громадянської правосвідомості. У  відповідності з ним політична аргументація виступає не тільки бажаним та гіпотетичним явищем політико-комунікативної сфери, але й наявним способом реалізації   правової дієздатності громадян ліберального суспільства.

Раціональна сутність права на обґрунтування полягає, у готовності слухачів сприймати пояснення,  а також у рефлексивному порядку оцінки  наведених аргументів. Раціональна природа обґрунтування підсилюється очікуванням сприйняття людини як істоти, яка за усіх обставин має право на повагу яке втілюється у застосуванні до неї тих самих доказів, що вона сама повинна наводити.

Право на обґрунтування виступає одним з рівнів розкриття раціональної природи політичної аргументації. Даний рівень утворюється за рахунок внутрішньо притаманної здатності громадян ліберального суспільства до самоорганізації, самовираження та відстоювання своїх інтересів. Значення права на обґрунтування для встановлення базових засад політичного аргументування полягає у експлікації факту постійно відкритої для реалізації можливості відстоювання політично спрямованих інтересів. 

Другий підрозділ “Функціонування громадянського суспільства як основа раціоналізації політичної комунікації” спрямовано на прояснення конкретних механізмах комунікативної  життєдіяльності громадянського суспільства, що були розкриті сучасною ліберальною теорією.

 На думку автора однієї з найбільш фундаментальних концепцій лібералізму, яка лежить в основі сучасного розуміння даного соціально-політичного феномену, Дж. Ролза, розумність спілкування із політичних питань закладена на дополітичному рівні у самому образі судження, притаманного усім без винятку членам ліберального суспільства.

Розсудковість політичної поведінки індивідів ліберального соціуму обґрунтовує „природність”, яка є свідченням  автентичності у порівнянні з іншими концепціями. Істотно важливою рисою розсудковості виступає її поширеність на всіх індивідів, що робить її своєрідним правилом гри, якого не можна не враховувати. Розсудковість є онтологічною обставиною і тому не ставиться під сумнів. Впевненість у тому, що всі члени суспільства поділяють та використовують спільні розсудкові правила орієнтує систему в цілому на співробітництво. 

Все ж таки, смисл розсудкової діяльності, полягає не тільки у продукуванні суджень, які демонструють позицію  під час обговорення, але й у досягненні згоди, якою вимірюється успішність комунікативних взаємодій. Навіть враховуючи роз’єднувальні  фактори, співрозмовники повинні бути готовими для забезпечення консенсусу, що передбачає  певний зустрічний рух у міркуваннях, співвіднесення важливості відстоювання інтересів та пріоритетності збереження позиції для продовження контактів.

Колективна підпорядкованість громадян   фундаментальним засадам розсудку, поділяння ними незмінності вихідних умов взаємоповаги, неупередженості та співробітництва концентруються, згідно ліберальній теорії, у ідеї громадського розсудку (public reason). Ця ідея виконує  пояснювальну функцію об’єднуючого чинника, що дає змогу зрозуміти, яким чином індивідуальні розсудки громадян утворюють незмінні  передумови рівних можливостей самовиразу, сприйняття усіх дій як таких, що мають раціональне обґрунтування та заслуговують на увагу. За допомогою ідеї громадського розсудку розкривається практика самоорганізованих та таких, що самовідтворюються, автономних політичних взаємин, яка не потребує жодних попередніх домовленостей та умов, не передбачає суперечок та полеміки, оскільки є вже визнаною усіма громадянами.

У третьому підрозділі  “Раціонально-критична дискусія як  модель практичної реалізації проекту раціональної політичної комунікації” розкрито значення для проекту раціоналізації політичної комунікації практики наукової дискусії, спрямованої на пошук достовірної істини. Зазначена форма наукової діяльності визначається як  зразок для проведення політичних дискусій та вважається найбільш оптимальним з тих, що реально існує, варіантом застосування політичної аргументації як засобу раціоналізації політико-комунікативної сфери.

Раціональність, заснована на принципі критицизму, подоланні передсудів, хибних тверджень та міфологізації свідомості, утворює атмосферу вільного обговорення та визнання точки зору співрозмовника вартою уваги та розгляду її за суттю  у відповідності з процедурою. Це додає самостійності індивідам, які можуть без перешкод, впевнено та автономно висловлюватися  з приводу важливих для них тем. Відсутність іншого образу мовленнєвих дій змушує членів ліберального суспільства мимоволі ставати відповідальними за свої слова, уникати мотивування своїх дій ірраціональними чинниками.

Сповідуючи та поділяючи ліберальні ідеали, громадяни, згідно фундаментальній ліберальній теорії, повинні також поділяти та сповідувати загальні правила та процедури, що належать сферам мислення та здобуття знань. Їх участь у політичному мовленні повинна не просто відповідати проблемам самовиразу, але й перебувати у  спільному контексті постійної критичної дискусії. Остання екзаменує істинність політичних тверджень, тим самим даючи або позбавляючи їх права на життя.

Впровадження раціональних критичних дискусій є основним  елементом раціоналізації свідомості громадськості, яка, за ліберальною доктриною, бере вирішальну участь у творенні держави та визначенні напрямів її функціонування. Саме прозорі, неупереджені та чесні дискусії можуть стати засобом подолання передсудів, стійких міфів та прихованих помилок. Цей шлях відповідає вимогам раціональності, оскільки він апробований у практиці наукового пізнання, що обґрунтовує його достовірність. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины