ПРИЙМЕННИКОВІ КОНСТРУКЦІЇ ПРОСТОРОВОЇ СЕМАНТИКИ У ГРЕЦЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи і джерела дослідження. Вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення, особистий внесок здобувача та апробацію дослідження.

Перший розділ „Становлення прийменникової системи грецької мови” містить чотири підрозділи. У першому підрозділі „Статус прийменників як лексико-граматичного класу слів”  розглядаються концепції щодо статусу прийменників як лексико-граматичного класу слів, їх місця і ролі серед інших мовних одиниць.

Сучасні дослідники вважають за необхідне з’ясувати природу прийменників, беручи до уваги їх системні внутрішні і зовнішні зв’язки на тлі частин мови, семантичної і морфологічної структури слова, семантико-синтаксичної структури мови. Вирішити це питання дозволяє застосування ряду критеріїв: 1) семантичний критерій, що виконує роль базового, оскільки зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні;                                              2) синтаксичний критерій, що становить пункт перетину і взаємодії лексики і граматики;                     3) морфологічний критерій (І.Р. Вихованець).

            Застосування цих критеріїв з усією очевидністю виявляє морфемний характер прийменників, їх суто синтаксичне призначення. Функціональна співвіднесеність між прийменниками та іншими релятивними морфемами, їх семантична специфіка, що виявляється  у відсутності номінативної функції, послужили підставою для кваліфікації прийменників як аналітичних синтаксичних морфем.

Базуючись на таких специфічних ознаках прийменника, в сучасній лінгвістиці сформувалось три підходи до визначення статусу прийменника, який розглядається як:                         1) службове слово (А.М.Пашківський, О.С. Мельничук, А.С. Колодяжний, В.В. Виноградов);               2) особлива морфема (О.О. Потебня, І.О. Бодуен де Куртене, О.М. Пєшковський,                              В.О. Богородицький, Ж. Вандрієс, І.І. Мещанінов, А. Мартіне, Є. Курилович, І.Р. Вихованець);             3) окреме слово у прийменниково-відмінковій групі (І.К. Кучеренко, А.І. Смирницький,                    З.І. Іваненко).

У другому підрозділі „Питання взаємодії відмінкової і прийменникової системи” з’ясовується характер відношень між прийменником та відмінковою формою у відповідній конструкції. Прийменник функціонує в межах синтагми {дієслово – прийменник – іменник}. Більшість досліджень стосовно лінгвістичного статусу прийменника ведеться у рамках прийменниково-відмінкових конструкцій, в яких прийменник може відігравати роль морфеми і дорівнювати функції відмінкової флексії (Є. Курилович, О.С. Мельничук), або мати певні лексичні та граматичні значення (О.О. Шахматов, В. В. Виноградов, М.Г. Сенів), або бути головним, керуючим словом (А.М. Пашківський, В.І. Добош). При будь-якому тлумаченні цих конструкцій очевидно те, що поєднання службових слів з повнозначними, є складною семантичною структурою з необмеженими можливостями у плані вираження.

            У третьому підрозділі „Первинні прийменники грецької мови” розглядаються концепції, які стосуються причин виникнення прийменників в індоєвропейських і, зокрема, у грецькій мові; подається класифікація прийменників грецької мови; вивчаються особливості функціонування прийменників на формально-морфологічному рівні в різні періоди розвитку грецької мови.

Походження прийменників тісно пов’язане із загальною тенденцією в розвитку індоєвропейських мов – переходом від синтетичного ладу до аналітичного. Цей процес характеризувався рядом зрушень в організації мовної системи: поступовим скороченням кількості відмінків, синкретизмом відмінкових форм та перенасиченістю їх різними значеннями. Подібні явища мали місце також у грецькій мові. Відмінкові форми могли замінюватись прийменниковими конструкціями, оскільки прийменники виявлялись, як правило, однозначнішими, а значить чіткіше і адекватніше передавали думки. Поєднання відмінкової форми з прийменником усувало питання семантичної недостатності відмінкової флексії.

З погляду морфології існує кілька думок щодо походження прийменників. За теорією двох класів коренів Франца Боппа прийменники походять від займенникових коренів, що є джерелами утворення флексій. А. Мейє вважає, що прийменники, як і прислівники, мають вигляд застиглих форм імені, що первісно відмінювались. Поширеною є теорія про походження прийменників від прислівників (В.М. Ліндсей, К. Бругман, Г. Пауль). Це твердження базується на випадках появи прийменників у мовленні в абсолютно самостійному значенні, тобто без відмінків поряд з ними.

У грецькій мові прийменники поділяються на класи залежно від їх походження та морфологічної будови.

За походженням прийменники грецької мови поділяються на :

1. Первинні, або непохідні, які існували протягом усієї історії мови. Ще античні граматики виділяли вісімнадцять таких прийменників : α)μφι /- довкола, α)να/ - по, α)ντι/ - навпроти, α)πο/ - від, δια/ - через, ει)ς – до, ε)κ – з, ε)ν – в, ε)πι/ - на, κατα/ - по, μετα/ - за, παρα/ - біля, περι/ - довкола, προ/ - перед, προ/ς – до, συ/ν – з, υ(πε/ρ – над, υ(πο/ - під. Ці прийменники можуть поєднуватись з одним, двома або трьома відмінками, а також виступати в ролі префіксів у складних словах.

2. Вторинні, або похідні – пізнішого походження, утворені від інших частин мови:  α)/νευ – без, ε(/νεκα – заради, πλη/ν – крім, α(//μα – разом, χωρι/ς – окремо від, λα/θρα – потай від кого-небудь та інші.

Первинні і вторинні прийменники по-різному диференціюють значення відмінкових форм: первинні – загальніше, з більшою кількістю окремих значень; вторинні характеризуються рядом конкретних, спеціалізованих значень. Переобтяження значеннями первинних прийменників призводить до появи вторинних (від повнозначних слів), які мають менший ступінь абстракції і виражають часто одне відношення, цілком певне і виразне.

За морфологічною будовою прийменники поділяються на прості і складні. Прості прийменники – це переважно первинні, хоча зустрічаються і вторинні: α)/νευ, πλη/ν, ο(μου=, χα/ριν та інші. Складні прийменники утворюються шляхом поєднання двох (значно рідше трьох) семантичних одиниць – первинних прийменників α)ντι/, α)πο/, δια/, ε)κ, ει)ς, ε)ν, ε)πι/, κατα/, προ/ς, υ(πε/ρ і семантично споріднених з ними прийменників або синтетичних прислівників: διαπρο/ -  через, наскрізь; ε)/ναντι – в присутності, перед; α)ντιπε/ρας – по той бік; ε)νω/πιον – напроти; ε)πι/προσθεν – попереду; υ(περα/νω – вище та інші.

Для кожного із досліджуваних періодів грецької мови були властиві свої особливості  функціонування прийменників. Вільне розташування прийменника щодо іменного й дієслівного складників у реченні в Гомера поступово замінюється сталою позицією в прозі Ксенофонта, що символізує відхід від адвербіальних коренів прийменника. Мова шліфується, скорочує зайві форми, обираючи кращий варіант. Тому вже в аттичній прозі деякі прийменники виходять з узусу. Подібні процеси відбиває й мова Нового Завіту. Головною рисою мови вказаних текстів періоду койне є широке використання вторинних прийменників і не характерних для більш ранніх періодів прийменникових конструкцій, що було зумовлено вимогами точного перекладу з єврейської мови.

У четвертому підрозділі „Вторинні (похідні) прийменники грецької мови” з’ясовуються причини виникнення вторинних прийменників у грецькій мові, вивчається специфіка їх складу та семантичного наповнення.

Перевантаження первинних прийменників різноманітними значеннями (від просторових до кавзально-фінальних), потреба у вираженні відношень між предметами у просторі і часі якомога точніше привели до утворення великої кількості вторинних і адвербіалізованих прийменників. Процес появи нових прийменників відбувався трьома шляхами. Перший представляє перехід ряду невласне прийменників до категорії прийменників у власному розумінні слова. Другий шлях полягає у залученні до сфери прийменникового вживання ряду нових слів з категорії прислівників та іменників. Третій шлях є формуванням складених прийменників.