Правове регулювання судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету дослідження, його об’єкт, предмет і завдання, висвітлено його наукову новизну й методологію, найбільш значущі приклади апробації проведеної роботи, а також її практичне значення.

Розділ 1. «Загальна характеристика судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Сутність захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» визначено місце прав людини в царині праці серед її інших соціально-економічних прав, з’ясовано їх сутність, установлено історичні передумови виникнення й розвитку правового регулювання судового захисту трудових прав особи, досліджено зв'язок юридичної категорії «захист права» з іншими загальнотеоретичними категоріями, на кшталт «охорона права», «реалізація права», «забезпечення права» та ін.

Зроблено висновок, що під соціально-економічними правами слід розуміти можливості людини і громадянина у сфері праці й відпочинку, соціального захисту й охорони здоров’я, що мають за мету створення умов для належного розпорядження особою своєю працею й захист з боку як держави, так і суспільства тих, хто опинився у складній життєвій ситуації. У сукупності ця група прав забезпечує свободу людини в економічній і соціальній сферах, надає їй можливості захистити свої життєві потреби. Так, у питаннях життєзабезпечення багато людей не може покластися тільки на свої сили. Зберігаючи свободу, вони в той же час залежать від людей, інтереси яких часто є зовсім іншими.

Висловлюється міркування, що забезпечення соціально-економічних прав людини в досліджуваній сфері – це діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань і громадян по створенню сприятливих умов для правомірної й неухильної реалізації й захисту прав індивіда, що стосуються праці.

Указується, що ідея, так би мовити, другорядності соціально-економічних прав індивіда є помилковою. Усі права, закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конституції України, є рівними, неподільними і взаємопов’язаними. Реалізація й захист соціально-економічних прав у сфері праці, закріплених у цих актах, повинні бути забезпечені державою незалежно від рівня її економічного розвитку. Як наслідок – у разі порушення вказаних прав особа може одразу звернутися до суду для їх захисту без дотримання встановлених трудовим законодавством процедур досудового розгляду трудового спору.

Наголошується, що реалізувати соціально-економічні права взагалі й у сфері праці, зокрема, в повному обсязі значно складніше, ніж права громадянські й політичні, оскільки для цього потрібні високорозвинена соціально орієнтована економіка, багатство ресурсів, а також спеціальна цілеспрямована правотворча й організаційна діяльність держави по їх забезпеченню й захисту.

У підрозділі 1.2. «Значення захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» розкривається зміст судового захисту соціально-економічних прав людини в розглядуваній царині й робиться висновок про його важливе значення. Одними з основних завдань трудового права варто вважати визнання й послідовний розвиток системи соціально-економічних прав і свобод індивіда у сфері найманої праці, встановлення державних гарантій їх дотримання й захисту, впорядкування суспільних відносин у цій царині. Доведено, що за сучасних умов надзвичайно важливо посилити захисну функцію трудового права на фоні розширення судового захисту соціально-економічних прав людини. Працівник має право оскаржити до суду будь-яке порушення його прав. Для більш повного забезпечення прав і свобод кожного громадянина важливо також посилити захисну функцію профспілок, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону здоров’я на виробництві, законодавчо закріпити норми конвенцій і рекомендацій МОП про інспекцію праці.

Обґрунтовано доцільність подальшого оперування у трудовому законодавстві й у правозастосовній практиці термінами «захист» і «охорона», а не вважати їх взаємозамінюваними. З огляду на вагоме їх значення й одночасне використання в аналогічному розумінні в чинних законодавчих актах треба визнати, що полеміка, дискусії щодо застосування згаданих термінів має суто теоретичний характер і не впливає на розвиток законодавства в цілому.

Запропоновано авторську дефініцію конструкції «захист соціально-економічних прав людини у сфері праці» і «правове регулювання судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці». Під першою варто розуміти сукупність засобів, за допомогою яких поновлюються права порушені неправомірними діяннями, передбачені законодавством, соціально-партнерськими угодами, колективним і трудовим договорами. Друга категорія тлумачиться як правовий механізм, що складається з юридичних засобів, за допомогою яких судові органи поновлюють порушені незаконними діями соціально-економічні права у сфері праці, встановлені законодавством, соціально-партнерськими угодами, колективним і трудовим договорами.

Акцентовано увагу на тому, що для захисту цих прав держава використовує передусім внутрішні механізми, органи й організації. Серед існуючих засобів державного захисту трудових прав пріоритетним є судовий, право на який закріплено на конституційному рівні й має особливий статус, оскільки є важливою гарантією всіх інших прав і свобод індивіда. Можливості судового захисту розширено, і нині працівник має право оскаржити до суду будь-яке порушення його соціально-економічних прав, що стосуються праці.

У підрозділі 1.3. «Судовий захист як провідна форма захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» досліджуються існуючі форми захисту соціально-економічних прав працівника й визначається провідна з них. Обґрунтовується, що під формою захисту соціально-економічних прав працюючих слід розуміти регламентований правом комплекс особливих процедур, здійснюваних правозастосовними органами й самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу і спрямованих на поновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права. Вибір конкретної форми захисту зумовлюється: (а) матеріально-правовими вимогами й предметом захисту; (б) специфікою й характером компетенції органа, яким може бути розглянута дана вимога; (в) особливостями порядку розгляду заяви, акта, скарги; (г) відповідними юридичними і фактичними умовами, в яких опинилась особа, чиє право було порушено, та її реальними можливостями самостійно захистити своє право.

Захист соціально-економічних прав трудівника здійснюється в різноманітних формах, які можна об’єднати у 2 групи – юрисдикційну й неюрисдикційну. Основна відмінність між ними полягає в тому, що захищаються права у першій різними державними органами, з властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності, в той час як їх захист у формі неюрисдикційній протікає в рамках матеріальних правовідносин і здійснюються самими сторонами без звернення до компетентних органів. Юрисдикційну форму захисту, у свою чергу, можна поділити на судову, несудову (адміністративну і громадську) і нотаріальну.

Серед форм захисту соціально-економічних прав у царині праці судовий захист відіграє особливу роль, тому що він є набагато ефективнішим за несудовий, що зумовлено наступними чинниками: а) специфічна функція держави – правосуддя – знаходиться у виключній компетенції судів; б) у системі державних органів останні займають відокремлене положення, при прийнятті рішень вони є самостійними й не залежать від інших гілок державної влади; в) суди спеціально утворені для відправлення правосуддя; для інших же юрисдикційних органів правовий захист є тільки одним з напрямків діяльності.

Найефективніший захист прав та свобод людини і громадянина у сфері праці забезпечують суди загальної юрисдикції, які розглядають переважну більшість справ, пов’язаних з порушеннями вказаних прав. Судова форма розгляду справ є найбільш універсальною, бо стосується всіх і кожного.

Розділ 2. «Правове забезпечення судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» складається з 2-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Роль органів судової влади в механізмі захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» стверджується, що праву на судовий захист властиві всі ознаки права суб’єктивного. Воно є таким тому, що належить конкретному суб’єктові – працівникові або особі, яка бажає працювати й набути статусу трудівника. Це право становить собою можливість відповідної поведінки (звернення до суду), що гарантується державою і правом шляхом забезпечення юридичних і соціальних гарантій незалежності й неупередженості судової влади, а також законодавчого закріплення права на судовий захист. Суб’єктивному праву особи на судовий захист кореспондує обов’язок суду прийняти заяву й розглянути справу по суті в розумний строк. Цей обов’язок утворює правові умови для реалізації суб’єктивного права особи на судовий захист. Вирішуючи справу по суті, за наявності достатніх підстав суд поновлює порушене право або відмовляє в цьому, тим самим здійснюючи правосуддя. Рішення суду є обов’язковим для всіх органів державної влади, юридичних і фізичних осіб. Діяльність цієї установи щодо відправлення правосуддя є реалізацією права індивіда на судовий захист.

Важливою рисою судової форми захисту соціально-економічних прав працівника є гарантованість його здійснення. Це забезпечується тим, що суди – це органи, спеціально засновані для того, щоб вершити захист порушених прав або підтверджувати оскаржені права, тобто відправляти правосуддя. Для інших юрисдикційних органів захист прав є лише одним з напрямків діяльності. До переваг судового захисту можна віднести також широту правоохоронного діапазону, тому що в судовому порядку можуть бути захищені будь-які трудові права. Тільки судова влада, яка нібито зрівнює суб’єктів трудового спору, допомагає максимально повно і всесторонньо захистити соціально-економічні права працюючих у випадку їх порушення.

У підрозділі 2.2. «Особливості правового регулювання судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці» наголошується, що переважна більшість індивідуальних трудових спорів, розглядуваних судами України, – це спори з приводу застосування трудового законодавства (про поновлення на роботі і стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, про накладення дисциплінарного стягнення, визнання незаконною відмову в прийнятті на роботу, про виплату заробітної плати чи притягнення до матеріальної відповідальності). інакше кажучи, йде саме про спори, що виникли в результаті порушення соціально-економічних прав трудівників (права на працю, на її оплату, на гідні умови праці та ін.).

Професійні судді, які обов’язково є юристами за фахом, мають достатньо реальних механізмів для забезпечення ухвалення об’єктивного й неупередженого рішення у справі. У порівнянні з членами комісій по трудових спорах вони володіють більшою правовою обізнаністю, а тому їх рішення ґрунтуються на праві і є більш аргументованими. Діяльність цих представників судової гілки влади має високий ступінь законодавчої регламентації, починаючи з прийому заяви й закінчуючи винесенням рішення та його виконанням. Однак лише в тому випадку рівень юридичних гарантій може вважатися дійсно високим, якщо буде забезпечено швидке поновлення порушених прав трудящих, якщо будуть створені органи, за допомогою яких працівник без усяких труднощів зможе отримати ефективний захист своїх прав.

Аргументовано доводиться, що доцільно створити професійні трудові суди, які в умовах становлення правової держави стали б надійним гарантом додержання законності у сфері реалізації соціально-економічних прав працівників і спеціалізувалися б на розгляді спорів трудових і з питань соціального захисту трудящих. Для цього необхідно до нового Трудового кодексу України включити процесуальні норми, які регламентували б процес судового розгляду зазначених справ, або розробити і прийняти Трудовий процесуальний кодекс України. Проте негайне створення спеціалізованих трудових судів вважаємо передчасним, оскільки доволі складно врахувати сучасну політичну й економічну ситуацію в Україні, особливо в умовах кризи. Виваженою на першому етапі можна назвати ідею спеціалізації по трудових спорах окремих місцевих суддів і залучення до розгляду справ фахівців у галузі трудового права (науковців і практиків).

Ефективне застосування судової форми захисту соціально-економічних прав людини в царині праці неможливе без чіткого й послідовного порядку діяльності судових органів. Нормативно-правовим підґрунтям судового розгляду порушень трудових прав працівника виступають приписи Кодексу законів про працю України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України. Трудовий спір суд розглядає за загальними правилами цивільного або адміністративного процесу, а зміст останнього в конкретній справі визначають норми матеріального трудового права (про трудовий договір, заробітну плату, охорону праці та ін.).

У новому Трудовому кодексі України запропоновано закріпити диспозитивну норму, згідно з якою за бажанням працівника суд може ухвалити рішення або про його поновлення на роботі, або про виплату відповідної компенсації без поновлення на робочому місці.

Є сенс законодавчо окреслити коло індивідуальних трудових спорів, що належать до виключної судової підвідомчості, тому що нинішня редакція ст. 232 КЗпП України, яка встановлює, які трудові спори підлягають безпосередньому розгляду в суді, не повністю відповідає вимогам сьогодення.

Місячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі треба обчислювати з моменту вручення трудової книжки з відповідним записом про звільнення, із зазначенням підстави останнього згідно з чинним законодавством і з посиланням на відповідний наказ. З урахуванням викладеного зі змісту ч. 1 ст. 233 КЗпП України пропонуємо вилучити посилання «з дня вручення копії наказу про звільнення або...», що сприятиме одностайному тлумаченню меж строків звернення до суду з питань звільнення працівників і захищатиме реалізацію права на працю.

За чинним трудовим законодавством працівник вправі звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався (або повинен був дізнатися) про порушення свого права, а в справах про звільнення – у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці трудівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працюючого матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі чи організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення завданої цією особою шкоди. Існуюча різниця у строках позовної давності, а значить, і у встановленні порядку захисту трудових прав працівника й роботодавця порушує принцип рівності сторін, є невиправданою й потребує перегляду. З урахуванням цієї колізії запропоновано усунути існуючу нерівність у строках позовної давності шляхом повного вилучення частин 2 і 3 зі ст. 233 КЗпП України.