АРХІТЕКТУРНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ САДИБНО-ПАРКОВИХ УТВОРЕНЬ КИЇВЩИНИ КІНЦЯ ХVІІІ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано застосовані методи дослідження, окреслено його межі, наукову новизну, наукове і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію результатів дослідження, наведено структуру дисертації.

    У першому розділі „Історіографія. Історичні передумови розвитку садибного будівництва на Київщині кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.” подано загальну характеристику попередніх досліджень за темою дисертації, здійснено тематичний аналіз першоджерел, визначено матеріали для сучасного опрацювання; встановлено і проаналізовано історичні передумови розвитку садибно-паркових утворень.

    Багатий фактологічний матеріал щодо окремих резиденцій надає мемуарна література (щоденники, спогади, листування) і подорожні нотатки іноземних мандрівників кінця ХVІІІ – ХІХ ст., зокрема О. де Бальзака, О.Глаголєва, О. фон Гуна, Ю.Дунін-Карвицького, Я.-Г.Мюнтца, А.Пшездецького, С.Сегюра та ін. Проте поза їх увагою залишилися маєтки середньої та дрібної шляхти.

    Інформацію про історію населених пунктів, пам’ятки культури та архітектури Київщини, відомості біографічного характеру щодо власників маєтків містять джерела описово-статистичного характеру (енциклопедичні видання, путівники, довідники). Заслуговують, зокрема, серйозної уваги краєзнавчі праці Л.Похілевича та І.Фундуклея, у яких автори, подаючи історичні, статистичні дані про села, містечка і міста Київської губернії, фрагментарно торкаються також питання палацово-паркового будівництва. Суттєве значення має й  інформація періодичних видань другої половини ХІХ – початку ХХ ст. („Киевские губернские ведомости”, „Киевские епархиальные ведомости”, „Киевская старина”, „Старые годы”, „Столица и усадьба”, „Русская старина”), яка сприяє об’єктивному дослідженню соціокультурного стану епохи, історії дворянської садибної культури.  Частково ретроспективний огляд резиденційного будівництва України представлений у працях архітектурознавчого плану, виданих на початку ХХ століття. Серед авторів  таких праць – Ф.Горностаєв, Г.Лукомський.

    Суспільно-політичні і соціально-економічні аспекти життя Київщини висвітлені в історичних працях дослідників В.Антоновича, М.Максимовича; науковців радянського та сучасного періодів Л.Баженова, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Лисяк-Рудницького, Н.Полонської-Василенко, О.Субтельного, В.Тхора, Т.Чухліба. Слід згадати праці й польських істориків ХХ століття М.Богуцької,  З.Кулейовської-Топольської, Т.Опаса, В.Тженбінського, присвячені дослідженню розвитку міст у період занепаду феодалізму в Польщі та на українських землях, що входили до її складу; а також роботи французького вченого Д.Бовуа, в яких висвітлено соціально-етнічні конфлікти поляків-землевласників на теренах Київського регіону.

    Джерела, що містять відомості про життя дворянства як окремо взятої верстви („Архив Юго-Западной России...”, „Енциклопедія українознавства”, праці М.Богословського, О.Єфіменко, С.Лисенка і Є.Чернецького, В.Маркіної, О.Путро, В.Свербигуза, Н.Темірової), дозволяють виявити суспільно-політичні обставини, що зумовили розмах резиденційного будівництва, та соціально-етнічний склад власників садиб.

    Окремо слід згадати наукові праці, присвячені дослідженню палацово-паркових ансамблів колишнього СРСР та України. Дисертаційні роботи І.Єжової, Я.Зилгалвіса, О.Михайлишин, Н.Левкович, Н.Соснової, Є.Полянцева, К.Черкасової, Л.Шевченко, присвячені палацово-парковим ансамблям та садибним комплексам Поволжжя, Латвії, Волині, Галичини, Підмосков’я, Харківщини та Полтавщини, є  важливим матеріалом для порівняльного аналізу.

    Містобудівні та об’ємно-планувальні аспекти резиденційного будівництва України висвітлені у працях В.Козюліна, Ю.Нельговського, Г.Петришин, Л.Тидмана, В.Тимофієнка, що дає можливість проаналізувати розміщення садиб у міських структурах.

    Стилістика і регіональні особливості садибної архітектури відображені у працях вітчизняних вчених Ю.Асєєва, О.Друг і Д.Малакова, І.Ігнаткіна, В.Овсійчука, Д.Степовика, В.Тимофієнка і В.Єрошева, В.Чепелика, В.Ясієвича; польських науковців – Я.Захватовича, А.Мілобендського, В.Татаркевича, Т.Ярошевського. Однак, практично не існує досліджень, у яких розглядались би, архітектурно-просторові особливості малих садиб Київського регіону.

    Важливою з погляду фактографії є 11-томна праця польського дослідника Р.Афтаназі, останній том якої присвячений резиденційному будівництву на теренах Київського воєводства. Значимість дослідження зумовлена зверненням автора до історичного контексту, ретельним пошуком першоджерел та великою кількістю ілюстративного матеріалу. Проте, першоджерела архівів, бібліотек та музеїв України науковцем майже не відображені.

    Значна кількість досліджень, присвячена аналізові композиційної побудови паркових територій – невід’ємних структурних елементів садибних утворень. Серед них роботи українських науковців М.Грисюка, А.Жирнова, Ю.Клименка, А.Клименко, І.Косаревського, Д.Криворучка, О.Липи, І.Родічкіна, О.Родічкіної, А.Салатича та інших; російських – А.Вергунова, В.Горохова, Т.Дубяго, С.Ожегова. Однак, садово-паркове мистецтво  середніх та малих садиб Київщини у них, по суті, не розглядається.

    Пізнавальними за своєю сутністю є іконографічні матеріали ХІХ ст., які  предсталяють первісний вигляд садиб. Серед них роботи Г.Ванічека, Дюпрессі, Є.Лазарєва, Я.-Д.Ліндсея, Я.-Г.Мюнтца, Н.Орди, Е.Фабіянського та ін.

    Для виконання дослідження принципово важливе значення мало опрацювання фондів Центрального державного історичного архіву України (м. Київ), Державного архіву Київської області, Кагарлицького та Коростишівського історико-краєзнавчих музеїв, Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Яготинського державного історичного музею, а також фондів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (м. Київ).

    У першому розділі проаналізовано історичні передумови розвитку садибного будівництва на Київщині, окреслено соціокультурний стан епохи. Загалом        історичні передумови розвитку садибно-паркових утворень складалися залежно від суспільно-політичних та соціально-економічних чинників, що виникли у результаті входження (до 1793 року) Правобережної Київщини до складу Речі Посполитої та подальшої належності досліджуваного регіону – Російській імперії. Це зумовило своєрідну специфіку терену, до якого були включені земелі Лівобережної і  Правобережної України з переважанням польського землеволодіння при порівняно незначному – російському та українському.

    Перші приклади масштабного резиденційного будівництва на Київщині припадають на 80-і роки ХVІІІ століття, коли садиба стає предметом особистого престижу, набуває репрезентативного характеру, виконує функцію індикатора соціального статусу власника. Перша чверть ХІХ ст. ознаменувалась найбільшим розмахом палацово-паркового зодчества, а 1860-і роки – певним його спадом, що пов’язувалось зокрема з фінансовою неспроможністю власників утримувати свої резиденції.

    Розшарування населення Київщини на різні соціальні верстви й етнічні групи зумовило появу різнорідних типів садибних утворень. Будівництво резиденцій великих магнатів регламентувалось загальноєвропейською системою філософсько-естетичних принципів. Середні та малі садиби польських поміщиків зводились під впливом синтезу класицистичних засад і традицій польського садибного зодчества. Зразком для спорудження садибного будинку представника козацької старшини було селянське житло. 

    Нові соціально-економічні умови в 70-х роках ХІХ ст. зумовили перехід будівельної ініціативи до буржуазії. Центрами архітектурної діяльності стають міста, де зводяться особняки з неодмінною складовою – фруктовим садом; у приміських зонах великих міст з’являються дачі – новий тип житла, призначений для сезонного перебування.

    Основні наукові результати розділу висвітлені у відповідних публікаціях [1; 9].

    У другому розділі „Основні чинники формування садибно-паркових утворень” визначено основні чинники, що впливали на вибір архітектурно-просторових і композиційних вирішень при зведенні садибно-паркових утворень: природні, містобудівні, історико-соціальні, економічні, стильові напрями садибної архітектури.

    Вплив природних чинників на формування резиденційних утворень полягав у врахуванні просторової орієнтації садиб щодо сторін світу, наявності природних водоймищ (річок і озер), специфіки рельєфу, рослинності, ґрунтів та взаємного розташування палацової і рекреаційної територій. У кожному окремому випадку   вибір композиційних і планувальних вирішень передусім залежав від  унікальних особливостей географічного ландшафту. За характером примикання водоймища до резиденції означилися дві принципові схеми. Перша – лінійна   одностороння, коли водойма визначала одну із меж території резиденції  („Олександрія” у Білій Церкві, Томашівка); друга – комбінована острівна (Корсунь).

    За способом розташування водойм у планувальній структурі садибно-паркового утворення виділено такі основні прийоми: розміщення водойми на головній композиційній осі, в безпосередній близькості до палацу (Верхівня, Олександрівка, Тхорівка); розташування ставка або їх системи на другорядній композиційній осі, в глибині паркової зони (Кагарлик, Козацьке, Сулимівка). Встановлено характерні прийоми розміщення палацової будівлі на рельєфі: на пагорбі, що м’яко опускається до водойми (Верхівня, Монастирище, Олександрівка та ін.); на терасованому схилі (Тхорівка); використання перепаду висот рельєфу при просторовому вирішенні будівлі (Тимошівка та ін.). Зафіксовано домінуючу роль місцевої рослинності при створенні об’єктів садово-паркового мистецтва.

    При науковому аналізі з’ясовано, що більшість досліджуваних садибно-паркових утворень Київщини зводилася на терені сіл; менша кількість – у невеликих містечках; незначна – у межах повітових міст. Встановлено характерні прийоми розміщення садиб стосовно загальної забудови населеного пункту: у його центральній частині (Зимовий палац у Білій Церкві, Руде Село, Томашівка); на його околицях (Бердичів, Корсунь, Ташань, Яготин); за його межами („Олександрія”, Мошни). З’ясовано вплив розмірів населеного пункту та місцезнаходження садиби у його межах (центр, периферія) як на планувальну схему садиби, так і на співвідношення її структурних елементів, зокрема ядра садиби (палац, флігелі) та рекреаційної зони. Прикметною ознакою резиденцій, зведених на околицях міста або села, є широка номенклатура будівель і споруд, паркова зона оточує палац з трьох сторін і в окремих випадках переходить у ліс (Бердичів, Корсунь).

    Суттєве значення мали історико-соціальні та економічні чинники при формуванні садибно-паркових утворень. Їх вплив не обмежувався тільки моментом створення, а продовжувався протягом усього „життя” садиби. Майнове розшарування землевласників регламентувало розміри резиденцій, номенклатуру будівель і споруд, асортимент декоративних та плодових рослин, вибір стилістичних вирішень. За способом здобуття маєтки поділяються на групи: землі, отримані у спадок (Білопілля, Коростишів та ін.); землі, пожалувані польським королем (Біла Церква) та урядом Російської імперії (Кагарлик, Корсунь); куплені маєтки (Верхівня, Володарка). Слід зазначити, що остання група була найчисельнішою, починаючи з першої половини ХІХ ст., тоді як особливо вражаючими за своїми розмірами земельні володіння були  пожалувані у ХV – ХVІІІ ст.

    Вплив історико-соціальних та економічних чинників на формування резиденційних комплексів Київщини спричинив поділ садиб землевласників (відповідно до обсягів маєтку, що визначались кількістю десятин землі) на великі (від 10 тис. дес. і вище); середні (1-10 тис. дес.); дрібні (до 1 тис. дес.). Визначено „питому вагу” кожної із груп: великі – близько 26% від загальної кількості досліджуваних маєтків, середні – 67%, дрібні – 7%.

    Багатовимірність садибної культури, поліфункціональність резиденцій та високий соціально-майновий статус їх власників зумовили широку номенклатуру будівель і споруд, які умовно поділяються на наступні групи: головні (палацові будівлі, флігелі, домові каплиці); паркові (оранжереї, теплиці, павільйони тощо) та службові і господарські будівлі.

    Композиційні вирішення садибно-паркових утворень Київщини відображають певний історичний період та відповідні архітектурні стилі. Дослідженням встановлено хронологію поширення таких стильових напрямків у резиденційній архітектурі Київщини: класицизм (80-і рр. ХVІІІ – 30-і рр. ХІХ ст.), ампір (початок-середина ХІХ ст.), романтизм (кінець ХVІІІ – 90-і рр. ХІХ ст.), еклектика (середина ХІХ – початок ХХ ст.), модерн (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Поряд з цим зафіксовано приклади синтезу класицистичних елементів та атрибутів барокових польських шляхетських садиб ХVІІ – ХVІІІ ст. (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.), поєднання елементів народної архітектури з елементами класицизму (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.).

    Основні наукові результати розділу викладені у відповідних публікаціях  [2; 3; 4; 8].

    У третьому розділі „Закономірності архітектурно-планувальної та композиційної побудов садибно-паркових утворень” висвітлено архітектурно-просторовий розвиток садибно-паркових утворень, проаналізовано організацію внутрішнього простору будинків-палаців, розглянуто  закономірності розвитку присадибних парків.

    Означено функціональну модель системи життєвих процесів садибно-паркового утворення, що регламентує диференціацію його території на зони: парадно-репрезентативну, рекреаційну, храмову, службову, господарську, адміністративну та комунікаційну. „Питома вага” кожної з них на різних етапах історичного розвитку змінювалась залежно від трансформацій суспільної свідомості та матеріальних і духовних потреб різних соціальних груп.  Визначено структурні елементи кожної функціональної зони, з’ясована зміна їх „питомої ваги” в хронологічній послідовності від 80-х років ХVІІІ до початку ХХ ст.  залежно від обсягів маєтку (великі, середні та дрібні) і місцезнаходження садиби (міська, заміська). З-поміж зазначених зон дослідження дозволяє виділити дві домінуючі наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.: парадно-репрезентативну та рекреаційну.

    „Питома вага” рекреаційної зони в садибно-паркових утвореннях Київщини змінювалась відповідно до становлення і розвитку пейзажного стилю в садово-парковому мистецтві України та досліджуваного регіону зокрема. У великих маєтках розміри площі рекреації коливались від 20 га (Коростишів) до 406 га  (Тальне), а в середніх та дрібних – становили 5–30 га (Великі Гуляки, Лемешівка, Руде Село та ін.). Порівняно незначними розмірами, як і місцем розташування паркової території, садиби, зведені в великих містах, відрізнялися від тих, що споруджувалися у малих містечках і селах. В останніх простежується чітке зонування території за схемою „парадний двір – палац – рекреація”, при цьому парадний двір з трьох боків оточується ландшафтним парком. Вже існуюча містобудівна структура та розташування палацових будівель на червоній лінії забудови зумовили тип садибного міського комплексу, де замкнений двір оббудовується по периметру житловими і господарчими приміщеннями.

    Виявлено характерні для регіону композиційні прийоми організації припалацового парадного двору, зокрема такі:

    - палладіанський тип, коли палац з’єднується з бічними флігелями за допомогою галерей криволінійної форми (Мотовилівка, Спичинці);

    - два флігелі фланкують парадний двір (Березна, Верхівня, Зимовий палац у Білій Церкві);

    - розташування шести флігелів по три з двох боків палацу (Яготин);

    - один флігель з’єднано з палацом галереєю (Березна, Корсунь);

    -  флігель примикає до палацу (Руде Село);

    - палац фланковано лише одним флігелем (Бердичів, Вел. Гуляки);

    - палац позбавлено флігелів (Гайворонь, Добра, Коростишів).

    Найбільше розмаїття композиційних схем зафіксовано в період: 80-і роки ХVІІІ –початок ХІХ ст., а найбільш уживаними типологічними схемами впродовж усього досліджуваного періоду були – палац фланковано одним флігелем; палац без флігелів.

    Розташування службової зони у 80-і роки ХVІІІ – на початку ХІХ ст. здійснювалося поблизу репрезентативної (Верхівня, Кагарлик, Яготин). Адміністративно-господарська зона, що могла утворювати самостійні комплекси, розміщувалась у межах рекреації (Коростишів, Шпола). Винесення господарської зони за межі садиби зафіксовано у Корсуні. У середніх та дрібних садибах протягом зазначеного періоду господарсько-службова зона розташовувалася поруч з репрезентативною (Березна, Держанівка та ін.).

    На підставі аналізу головних стилістичних особливостей класицистичних палаців (що становлять найчисельнішу групу в резиденціях Київщини) можна виділити регіональні ознаки:

-        видовжений прямокутник як найбільш вживана форма плану;

-        відсутність прикладів застосування усталеної в тогочасній російській архітектурі об’ємно-планувальної побудови палаців, згідно з якою центрально розташований зал перекривається куполом;

-        самобутнє трактування окремих структурних елементів, місцева інтерпретація ордерних систем;

-        відносно скромні масштаби палацових закладень у садибах великих землевласників порівняно з представницькими царськими садибами і резиденційними палацами в маєтках великих магнатів сусідніх регіонів (Волинь, Полтавщина, Чернігівщина).

    Аналіз прийомів організації внутрішнього простору садибних будинків і палаців дає можливість визначити три характерні схеми функціонального вирішення палаців (зумовленого майновим статусом власника). Двоповерхові палаци мали дві схеми:

    - при розташуванні парадних апартаментів на другому поверсі, перший був службовим (кімнати для гостей, житлові служби і склади);

-        у випадках, коли перший поверх був парадним (з характерним поділом на офіційну та „особисту” половини), другий поверх займали апартаменти для гостей.

    В одноповерхових палацах парадні приміщення знаходились у центральному корпусі; кімнати для гостей, ванни, гардеробні, туалетні – в бічних крилах, а служби – в цокольному поверсі. Загальною рисою було симетрично-вісьове розпланування приміщень з двосторонніми анфіладами – у центральній частині й ускладненим коридорним розплануванням – у  бічних крилах.

    Підсумки аналізу розвитку садибних парків Київщини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. дають можливість дійти висновку про правомірність включення регіону в європейський контекст у галузі садибно-паркового мистецтва. Дослідженням встановлені чотири історичні етапи розвитку садибних парків, хронологічно  зумовлені панівними стильовими тенденціями: 1) становлення пейзажних парків (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.); 2) розвиток пейзажного стилю (перша чверть – середина ХІХ ст.); 3) синтез традиційних та нових композиційних прийомів (1860 – 90-і роки); 4) стильова різноманітність у паркобудівному мистецтві (1890-і роки – початок ХХ ст.).

    Перший етап знаменується створенням найбільших за площею та ідейно-художньою насиченістю парків із залученням відомих архітекторів і садівників (Блеріо, Д.Ботані, Вітт, П.Годегард, І.Ліндсей, А.Менелас, Л.Метцель, Я.Мюнц, Мюффо, Пельц). Такі парки формувалися в маєтках великих магнатів та царських вельмож.

    Другий етап позначений більшою кількістю (порівняно з попереднім) садибно-паркових утворень, що зводились у маєтках, середніх за розмірами. Цей етап характеризується подальшим удосконаленням стилю класицизм та пейзажного стилю – в паркобудівництві. Формування паркових зон відбувалося за участю Д.Міклера.

    Третій етап характеризується відходом від форм класицизму, посилюється інтерес до процесу акліматизації нових рослин, екзотів. Відбувається зміна типу власника – парки створюються в маєтках підприємців і промисловців.

    Четвертий етап  супроводжується формуванням резиденцій нового типу – заміських дач. Спостерігається зменшення площі паркової зони з одночасним збільшенням асортименту дерев і кущів, захоплення вирощуванням екзотів.

    У процесі дослідження були виявлені такі регіональні особливості: створення парків на територіях, непридатних для рільництва; активне використання місцевих рослин як засобу формоутворення паркового простору; включення екзотів до композицій репрезентативних частин парку; наявність фруктового саду; наявність у переважній більшості садиб ставка, або їх системи  – у запалацовій зоні; організація передпалацового та позапалацового простору регулярними та пейзажними прийомами – по всій території.      

    Основні наукові результати розділу опубліковані у фахових виданнях [5; 6; 7; 10].