БЕЗПЕКОВІ ІМПЕРАТИВИ ТЕЛЕВІЗІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано наукову  і політичну актуальність теми, методи і завдання дослідження, визначено об’єкт  і предмет, авторське бачення проблеми, хронологічні межі дисертації, її наукову новизну, практичне значення, особистий внесок здобувача, зв’язок роботи з науковими планами.

В першому розділі „Концептуальний вимір проблеми інформаційної безпеки” узагальнено і розширено існуючі підходи до тлумачення інформаційного простору, який формується на теренах України, показано, що єдиний підхід не вироблений досі, а власне журналістика зазвичай сприймається поза зв’язком із системою інформаційного забезпечення демократії. Інформаційний простір країни авторка сприймає як центральну систему (з її параметральними характеристиками, адаптивними можливостями, міжсистемними зв’язками та узалежненостями і т.д.), підсистемою якої є власне журналістика, яка, у свою чергу, містить також підсистему – телевізійний простір. Так само паралельно розглядаються системи інформаційної безпеки держави, інформаційної безпеки суспільства, інформаційної безпеки особистості.

Розвиток держави як відкритої соціальної системи неможливий без забезпечення її безпеки в усіх сферах, що відносяться до державної компетенції. Через те важливою особливістю соціальної форми розвитку є якнайтісніший зв’язок та взаємозалежність між розвитком і безпекою як двома сторонами загального процесу функціонування соціальної системи. Нерозривність відносин функції розвитку та безпеки пояснюється, передусім, принциповою єдністю всіх процесів людської діяльності, поділ котрих на окремі сфери, галузі, напрямки є досить умовний. Через це безпека не може бути як відокремлений об’єкт вивчення – вона може бути своєрідним специфічним аспектом вивчення різних сторін стану та розвитку відкритої соціальної системи, якою є держава.

Порівняно з розвитком безпека вторинна, однак це зовсім не применшує її ролі та значення в об’єктивній дійсності. Вагомість функцій безпеки пояснюється тим, що вона активно впливає на формування напрямків і можливі рівні розвитку в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Чимало завдань, що їх розв’язує кожна держава у сфері суспільного розвитку та забезпечення належного рівня безпеки, часто близькі та схожі. Крім того, оскільки безпека забезпечується всією сукупною міццю держави, природно, що чим розвинутіша країна загалом, тим більше в неї можливостей для забезпечення своєї безпеки. Тим часом за своєю суттю та змістом завдання розвитку і забезпечення безпеки зазвичай мають прямо протилежну спрямованість. Розвиток органічно потребує постійного розширення, оновлення, інновацій в різних сферах життя. Безпека ж вимагає стабілізації існуючого становища, обмеження новацій, особливо ризикованих, (що було, напр., продемонстровано у відомий брежнєвський період застою). Звичайно, абсолютної безпеки, якщо розглядати її як стан відсутності загроз і небезпек, бути не може, оскільки цілком ізолювати державу, суспільство та індивідів  від негативного впливу загрозливих чинників та забезпечити їхнє безконфліктне співіснування просто не реально. Однак підвищити ступінь їхньої безпеки до рівня, що гарантує ненасильницький їхній розвиток та виключає можливість заподіяння серйозної шкоди, цілком можливо.

Більшість науковців  тлумачить термін „безпека” як стан захищеності життєво важливих інтересів держави, суспільства та особистості, передусім, від зовнішніх і внутрішніх загроз. Що таке „життєво важливі інтереси”? Це сукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування та можливості прогресивного розвитку держави, суспільства, індивіда. Таке сприйняття поняття “безпека” практично збігається з терміном “національна безпека” (або “державна безпека”). Взагалі безпека в тріаді „держава-суспільство-особистість” – не якесь модне запозичення з арсеналу сучасної політології воно широко вживалося ще в ХІХ столітті, хоч сьогодні набуло значно ширшого тлумачення. Дійсно, національна безпека - це досить складна багаторівнева функціональна система, в якій безперервно відбуваються процеси взаємодії та протиборства життєво важливих інтересів держави, суспільства та особистості із загрозами цим інтересам – як внутрішніми, так і зовнішніми. Як цільова функція цієї системи виступає міра захищеності цих інтересів від загроз.

Щодо поняття “інформаційна безпека”, то воно має двоїстий вимір: з одного боку, це одна зі складових національної безпеки (нарівні з політичною, економічною, військовою та іншими), з іншого – невід’ємний компонент згаданих вище складових. Зважаючи на міждисциплінарне використання терміну “інформаційна безпека”, в науковому середовищі існує чимало його визначень. Так, лише в нормативних документах і в науковій літературі їх налічується кілька десятків.

Ми зробили спробу інтегрувати існуючі визначення в єдине, маючи на увазі, звичайно, інтереси досліджуваної сфери. Отже, інформаційна безпека – це такий стан захищеності життєво важливих інтересів, а, отже, й інформаційної озброєності держави, суспільства, особистості, за якого ніякі інформаційні впливи на них неспроможні викликати деструктивні думки і дії, що призводять до негативних відхилень на шляху стійкого прогресивного розвитку названих суб’єктів.

Щодо особистості, то це основний предмет інтересу в телевізійній ері комунікації. При цьому найбільшу зацікавленість викликає особистість, вільна в комунікації, здатна до творчості, впевнена у своїх можливостях. Можна припустити, що це зумовлено внутрішньою базовою потребою в якомусь еталоні у процесі розвитку людини, в якійсь моделі образу бажаного майбутнього. За словами Л.Виготського, “особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона являє собою для інших”. Завдяки своїм технічним можливостям телебачення може візуалізувати цей еталон.

Інформаційна безпека суспільства визначаться таким станом суспільства, за якого наявні сприятливі можливості для задоволення духовних і матеріальних потреб людини, забезпечення необхідного мінімуму стабільності, соціального імунітету, готовності і здатності протистояти деструктивним впливам та загрозам.

В другому розділі „Імперативи інформаційної безпеки телевізійного простору” досліджується стан забезпечення інформаційної безпеки телевізійного простору України, обґрунтовуються імперативи державної політики в цій надзвичайно важливій галузі, визначаються системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, ступені зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, а також ефективні заходи забезпечення від них.

Особливістю реалій України є несформованість, нестабільність і недостатня визначеність системи цінностей та інтересів суспільства, наявність суперечностей між інтересами різних соціальних спільнот і професійних груп, що спричинює нестабільність стану.

Внаслідок несформованості консенсусу в суспільстві щодо національних цілей, інтересів і цінностей бракує належної конструктивності у забезпеченні національної та інформаційної безпеки країни як "стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від зовнішніх і внутрішніх загроз". Життєво важливі інтереси як елемент національних інтересів по-різному сприймаються не лише в різних соціальних та етнічних групах, а й у різних регіонах України.

Враховуючи подвійну природу інформаційного чинника, що присутній у кожній з інших складових національної безпеки (передусім, політичній, соціальній, економічній, екологічній, військовій), важко переоцінити його роль у процесах розвитку. Цільовий вплив на інформаційні ресурси держави в тій чи іншій формі є одним з джерел загроз національним інтересам, що найактивніше може здійснюватись у формі "інформаційної блокади", "інформаційної інтервенції" і навіть "інформаційної війни".

Механізм забезпечення інформаційної безпеки країни повинен ґрунтуватися на реалізації всіх державних і громадських інститутів у парадигмальних вимірах демократичних ціннісних орієнтувань; на чіткому визначенні принципів і напрямків всеукраїнської і регіональної політики у сфері інформаційної безпеки та коригування взаємодії органів державної влади щодо її забезпечення; на вдосконаленні системи нормативно-правових актів, що регулюють відносини власності у сфері інформаційних ресурсів; формуванні правового забезпечення реалізації державних гарантій права на інформацію, вільне отримання, передачу та виробництва її; інформаційної недоторканності приватного життя, таємниці листування, інтелектуальної власності і т.д.

За 12 років незалежності України проведено вже п'ять парламентських слухань про свободу слова в нашій країні, які включали й питання інформаційної безпеки телевізійного простору однак про позитивні зрушення говорити зарано. Мабуть, через те, що ситуація в телеінформаційному просторі України є відображенням того, що відбувається в суспільстві загалом в період переходу від керованої до саморегулюючої системи, коли сталося привласнення телепростору приватними особами. Це призвело до експансії іноземного капіталу в нашому телерадіоефірі, отже, до дистанціювання його від захисту національних інтересів громадян і держави. Українське суспільство економічно нерозвинуте настільки, щоб могла повноцінно розвиватися телеіндустрія. В Україні є кілька великих монополістів, чимало компаній, які займаються відеопіратством, і лише кілька телекомпаній, які намагаються чесно вижити. Потрібна, отже, виважена стратегія захисту національних інтересів у сфері інформації, базована на використанні ефективної тактики, спрямованої на усунення та запобігання впливам загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси, локалізацію, деескалацію  та розв’язання  інформаційних конфліктів і т. ін.

Проблема формування системи інформаційної безпеки в країнах перехідного періоду органічно пов’язана з існуючим станом суспільної безпеки, що передбачає підвищену відповідальність кожного громадянина за себе, за суспільство, за державу. Створення такої системи є умовою і гарантією внутрішньої безпеки українського суспільства. Суспільна система безпеки створюється і здійснюється членами суспільства, їхніми об’єднаннями в різних сферах безпеки, у найширших масштабах – від країни до окремої людини. Вона функціонує незалежно від державних структур, взаємодіє з ними на умовах партнерства та рівноправ’я. Справжня демократія неможлива без вільних ЗМІ. Будь-яка влада, в тому числі й інформаційна, в демократичному суспільстві має бути легітимною.

Потрібен концептуально новий підхід до формування вітчизняного інформаційного простору, що має бути орієнтований на забезпечення доленосних проблем державотворення. Моделлю могли б, на нашу думку, слугувати програми (відтак – і канали) станового диференційованого телебачення, котре стало б справді націєконсолідуючою і формуючою силою у створенні сучасного самодостатнього, демократичного суспільства.

Третій розділ „Безпекові виміри телепростору України” присвячений дослідженню стану і ступеня впливу на інформативну безпеку низки суспільно-політичних чинників і, зокрема, правових. Труднощі формування українського інформаційного простору ускладнюються тим, що, паралельно з процесом становлення вітчизняних мас-медіа як „четвертої влади”, відбувалася активна інформаційна експансія з боку Росії. Це особливо стосується телебачення і радіо (особливо колишніх союзних 1-го і 3-го каналів), а також колишніх союзних центральних видань. А. З. Москаленко підкреслював, що це: «Одне з помітних явищ національного відродження – виникнення затяжної російсько-української війни газет, радіо, телебачення. Хоча вона й словесно-паперово-ефірна, але шкода від неї велика... Адже мова йде про національний престиж народу, який століттями пригнічували; мова йде про національне відродження...»

Про захист національного інформаційного простору йшлося, зокрема, на Всеукраїнському форумі «Інформаційний простір і безпека України» (червень 1995р.), де наголошувалося, що локальні інформаційні проблеми становлять контекст власне державної безпеки. Адже річ не в тім, що український інформаційний простір Росія використовує у своїх інтересах (для поширення неоімперіалістичних ідей, промосковської ідеологічної обробки громадян України), річ в тім, що відкрита інформаційна агресія проти України криє для неї велику небезпеку втрати незалежності.

Вжиті заходи – Закон України „Про національну Раду з питань телебачення та радіомовлення”, указ про створення Національного агентства з питань інформатизації, міністерства України у справах преси та інформації (яке пізніше було реорганізоване в Державний комітет інформаційної політики України, а потім – в Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення) – себе виправдали, однак лише частково, оскільки виявилися запізнілими.

На формування інформаційної безпеки України впливають, зокрема, два комітети ВР – з питань свободи слова та інформації; з питань будівництва, транспорту і зв’язку, а також інформаційне управління як структурний підрозділ апарату ВР.  Проблемами інформаційної безпеки займаються Державний комітет зв’язку та інформатизації України, Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації, Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення; зрештою, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів в інформаційній сфері, а суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя у сфері інформаційних відносин.

Аналіз стану забезпечення інформаційної безпеки, тим часом, показує наявність серйозних проблем, що спричинюють порушення конституційних прав громадян, тобто, що діюча в Україні система забезпечення інформаційної безпеки є малоефективною через відсутність, зокрема, дійових механізмів контролю за використанням ЗМІ в загальнонародних інтересах. Пріоритети державної політики визначаються не деклараціями, а їх реальним ресурсним забезпеченням: фінансовим, організаційним, кадровим та ін. Прикладом декларативного проголошення пріоритетів може слугувати Національна програма інформатизації України, розроблена урядом і схвалена окремим законом.

На середину 1990-х років інформаційний простір і телепростір держави загалом був сформований: завершилися процеси визначення пріоритетності в українському інформпросторі, державна телерадіокомпанія трансформувалась  в нові структури (радіо і ТБ) і т. ін. Тим часом, телевізійний простір України надмірно заполітизований  на користь правлячого режиму, поділений між вітчизняними та зарубіжними (передусім, російськими) олігархами, слабо презентований сучасними національними програмами. Існуюча загалом розгалужена і неузгоджена правова система забезпечення інформаційної безпеки не відповідає актуальним проблемам розвитку національного телевізійного простору, зокрема, вирішенню проблеми чужоземної інформаційної експансії та створення умов для формування національних конкурентноспроможних програм телебачення та радіоефіру. Відтак постає потреба переосмислення самої парадигми становлення інформаційно самодостатнього простору України.