У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження депопуляції, її чинників та наслідків” на основі аналізу наукового доробку вітчизняних і зарубіжних демографів, статистиків та інших вчених з питань природного руху й демографічної динаміки у цілому, узагальнено основні теоретико-методологічні підходи до дослідження депопуляції; з використанням положень теорії демографічних переходів та загальної теорії систем подано авторське тлумачення депопуляції як нерівноважного стану системи відтворення населення та визначено її сучасні чинники; сформовано власну методологічну схему комплексного дослідження депопуляції; охарактеризовано наявний методичний апарат дослідження процесів відтворення населення та депопуляції, що надалі використовується в дисертаційній роботі.
Вивчення природного руху населення та встановлення його закономірностей з часів виникнення демографії і донині залишається у центрі уваги демографічної науки. Однак, через об’єктивні причини, тривалий час в історії демографічних досліджень переважали спроби визначення факторів та механізмів прискореного зростання чисельності населення планети. Виняток становило вивчення процесів відтворення населення у періоди воєн, революцій та інших соціальних катаклізмів, що зумовлювали різкі зміни у перебігу демографічних процесів і оберталися чисельними втратами населення. Дослідженням встановлено, що перші спроби наукового аналізу депопуляції як феномену, викликаного тривалими глибинними змінами у механізмах відтворення населення та його структурі, з’явилися лише у минулому сторіччі. Серед дотичних до депопуляції процесів предметом більш пильного наукового інтересу вже тривалий час є старіння населення і особливо в останні десятиріччя – його соціально-економічні наслідки.
За концептуальну основу для з’ясування витоків та чинників сучасних депопуляційних тенденцій в Україні й деяких інших європейських країнах автором прийнято теорію демографічних переходів. Обґрунтовано, що у цілому даній теорії притаманна абсолютизація демографічної рівноваги, недооцінка того, що конкретне населення являє собою відкриту систему, для якої характерні нерівноважні фазові переходи у новий стан. Нерівноважні стани у демографічній динаміці можуть бути пов’язані як зі швидким зростанням чисельності населення, так і з його скороченням. Встановлено, що різноманітні соціальні потрясіння виступають «збудником» і каталізатором наростання нерівноважних станів у системі населення, причому особливо часто вони зумовлюють дисфункції системи, які зрештою виявляються у формі депопуляційних «відхилень».
Автором охарактеризовано гносеологічні можливості концепції другого демографічного переходу щодо встановлення чинників сучасної й майбутньої демографічної ситуації в розвинутих країнах (зокрема, європейських). Визначальною демографічно значущою рисою другого демографічного переходу є довготривале зниження народжуваності до рівня, нижчого ніж той, що забезпечує просте відтворення населення. Це переважно зумовлено розвитком індивідуалістично орієнтованої системи цінностей і відповідними змінами норм демографічної поведінки. Народжуваність, яка тривалий час утримується на критично низькому рівні, навіть за стабільно низького рівня смертності зумовлює флуктуації результатів природного руху населення у напрямі «депопуляційних ям».
Встановлено, що внаслідок тривалої депопуляції населення не зберігається не лише у своїй чисельності, але й за своїм складом. Таким чином, депопуляція, що уособлює собою кількісну складову відтворення населення, тісно пов’язана з виникненням і розвитком певних диспропорцій і щодо його якісних характеристик, з трансформацією єдності кількості та якості населення, тобто з порушенням його міри. Дана суперечність дотепер рідко вирішувалась у рамках корегування наявного співвідношення між народжуваністю й смертністю; частіше це відбувається за рахунок деяких додаткових демографічних ресурсів, які формуються за межами даної конкретно-історичної демографічної системи (населення країни, регіону тощо) і поповнюють її ззовні. Так, в умовах глобального демографічного переходу, етапи якого не співпадають у часі в різних частинах світу, часткове розв’язання згаданої проблеми лежить у площині імміграційної політики.
У дисертації розкрито роль і місце інформаційної взаємодії у демографічному розвитку, зокрема, у формуванні та підтриманні демографічної рівноваги. Встановлено, що ресурсами для обміну відкритої системи населення із зовнішнім середовищем виступають цінності та норми демографічної поведінки (шлюбної, дітородної, самозбережувальної тощо), а також власне людські ресурси (зокрема мігранти).
У цілому ж у процесі депопуляції (порушення певного балансу чисельності народжень і смертей) відбувається така трансформація єдності кількісних та якісних характеристик населення, яка диктує необхідність поступової заміни кількісного зростання населення на якісні форми його розвитку. Таким чином, депопуляція, яка є порушенням рівноваги й саморегуляції системи населення та зрештою призводить до виникнення певної дисфункції у цій системі, водночас слугує поштовхом у її динаміці, змушує шляхом змін у населенні привести систему у відповідність із новими умовами її існування. Автором обґрунтовано, що, оскільки одним із важливих засобів підтримання динамічної рівноваги у соціальних системах є соціальний контроль, то й у відновленні демографічної рівноваги важливу роль покликана відігравати соціально-демографічна політика.
Аналіз дослідження проблематики депопуляції у постсоціалістичних країнах показав відсутність єдності в її оцінках. Відтак дослідників можна умовно розділити на тих, хто вбачає у депопуляції глибинне порушення механізму відтворення населення і свідчення демографічної трагедії, та тих, хто оцінює депопуляційні тенденції як неминучий демографічний виклик, що є наслідком закономірної еволюції демографічних процесів. Стосовно визначення чинників розгортання депопуляції у країнах східної Європи науковці розділилися на прихильників гіпотези про те, що депопуляція зумовлена явищами, характерними для другого демографічного переходу, та тих, хто вважає, що депопуляція у постсоціалістичних державах стала виключно наслідком трансформаційної кризи. У дисертації показано, що трансформаційна криза в Україні виступила каталізатором наростання деструктивних демографічних явищ, що «визріли» ще у рамках старого демографічного порядку, а відтак – зумовили розгортання депопуляції. При цьому автором обґрунтовано (зокрема, на основі поетапного аналізу структурних змін у народжуваності за період незалежності), що кризовий соціально-економічний стан країни як фактор наростання депопуляції був визначальним у 1990-і роки, чинники ж другого демографічного переходу почали превалювати як детермінанта результатів природного руху населення здебільшого вже в останнє десятиріччя. Встановлено також, що трансформації прискорили настання другого демографічного переходу в країні, зокрема, за рахунок посиленого імпорту нових соціальних та економічних інститутів, взірців поведінки (у тому числі у шлюбно-сімейній сфері), притаманних країнам з розвинутою ринковою економікою.
З врахуванням актуальності та ступеня розробленості окремих аспектів депопуляційної тематики, а також вимог системного підходу автором сформовано методологічну схему комплексного дослідження депопуляції. Вона передбачає послідовну реалізацію таких його етапів: дослідження загальних і специфічних соціально-економічних чинників демографічної динаміки (екзогенних факторів депопуляції); аналіз тенденцій динаміки демографічних процесів і структур, що являють собою внутрішні фактори-складові депопуляції, та їх взаємозв’язків у процесі формування депопуляційних тенденцій; розкриття національної специфіки та регіональної диференціації факторів й інтенсивності депопуляції; визначення демографічних (вплив на динаміку чисельності населення, соціально-демографічні структури) та соціально-економічних (зміни обсягу й структури робочої сили, соціальних інвестицій тощо) наслідків депопуляції на даний момент й на перспективу. Завершальна ж стадія комплексного дослідження – розробка принципів та напрямів політики протидії депопуляційним тенденціям та адаптації соціуму до їх наслідків
