ЕСЕЇСТИКА ВАСИЛЯ БАРКИ: ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено методологічну основу роботи, предмет і об’єкт вивчення. Висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну й теоретичну цінність результатів.

Перший розділ „Есе: історія і теорія жанру” присвячено проблемам генези, жанрового моделювання, загальних аспектів розвитку есеїстики в світовій та українській літературах, розглянуто дискусійні моменти історії та теорії цієї художньої форми, запропоновано власну систему дефініцій у царині теорії есе.

Історія есе досить довга: діалогічні розважання Платона, роздуми Марка Аврелія, твори Ісократа й Тертуліана – в цих зразках античної літератури формувалися такі риси майбутнього жанру, як наголошена авторська позиція, суб’єктивність оціночних суджень, рефлективний характер дослідження теми, пристрасність викладу й витонченість стилю. Корені есе, спостережені в античності, знайшли сприятливий ґрунт саме в епоху Відродження – час усвідомлення людиною самоцінності своєї особистості, – коли й виокремився жанр есе як повноцінний і самодостатній.

М. Монтень, відштовхнувшись від компілятивної структури популярних тоді творів повчального характеру й наснаживши її живими спостереженнями та коментарями, змінивши моралізаторські інтонації на тон невимушеної дружньої бесіди, створив унікальну мобільну форму, сцементовану особистістю автора – основною темою і метою „Дослідів”. Подальший розвиток жанру пов’язаний з іменами Ф. Бекона, У. Корнуолліса, Н. Бритона, Т. Оверборі, Дж. Ерла, А. Каулі, У. Темпла, Дж. Донна, Дж. Драйдена. XVIII століття називають золотою добою есе, адже зібрання тогочасної англійської есеїстики нараховує 50 томів – переконливе свідчення не маргінальності цієї форми, як інколи стверджується, а, навпаки, її магістрального характеру. В XVII – XVIII – ХІХ століттях есе впевнено прописується на сторінках преси (з чим і пов’язана найпопулярніша точка зору на цю форму як на художньо-публіцистичний жанр), зі сторінок якої до читачів прийшли тексти Дж. Аддісона, С. Джонсона, Ч. Лема, У. Хезлітта, Г. Гейне, А. Франса та багатьох інших відомих есеїстів. У ХХ столітті есеїстика залишається в західному письменстві такою ж популярною і поширюється на сферу мистецтва й критики: „Вибрані есе” Т. Еліота, „Вибрані есе” Дж. Оруелла, „Втрачене дитинство та інші есе” Г. Гріна, „Рука маляра” У. Одена вважають класичними зразками жанру.

Історія української есеїстики, як і теорія жанру, ще не досліджена, але з небагатьох розвідок, дотичних до теми, можна зробити висновок, що науковці та критики вбачають наявність есеїстичних рис у деяких творах щоденникового, літературно-критичного та нарисового характеру в доробку Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, тобто у жанрово-стильовій системі літератури ХІХ століття. Вивчення нехудожньої прози Василя Барки, намагання дослідити її генезу спонукало дисертанта переглянути традиційну точку зору на історію української есеїстики і не обмежуватися ХІХ століттям. Очевидно, що творчість письменника живиться джерелами середньовічних естетичних відкриттів, а точніше бароко, серед визначальних її домінант – барокова антитетичність, символізм і алегоричність, отож проповідницьку прозу І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, Д. Туптала, С. Яворського та інших, з її біблійною герменевтикою і постійним варіюванням інваріантного смислу, можна розглядати як джерело Барчиних есе-проповідей і як першу ланку в історії зародження й формування української есеїстики.

Отже, історію розвитку жанру есе на вітчизняному ґрунті можна прослідкувати від формування окремих рис у бароковій релігійній прозі через щоденникову (Т. Шевченко), художньо-публіцистичну (Марко Вовчок), літературно-критичну (І. Франко) есеїстичну прозу ХІХ століття до повноцінного функціонування жанру в рефлективних за характером і пристрасних за оцінками писаннях вісниківців (Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза). Еміграційна проза середини ХХ століття продовжила вітчизняні традиції есеїстики, тоді як на теренах радянської України беззастережно запанували публіцистична стаття і нарис, але з 60-х – 70-х років і у прозових творах П. Тичини, М. Рильського, О. Сизоненка, О. Гончара, Д. Павличка та інших митців з’являється тенденція до суб’єктивації, інтимізації, філософування, що призвело до виокремлення і утвердження есе як самостійного жанру. Тексти сучасних есеїстів (О. Забужко, В. Медвідя, Я. Гояна, Є. Пашковського, В. Цибулька, О. Багана та багатьох інших) демонструють широкі можливості жанру, що є відкритим полем для експериментів та здатен гармонізувати в собі інтелектуалізм і пристрасність, поетичність і епатажність, філософічність та інтимність.

Традиційно цією формою літературної творчості цікавляться зарубіжні дослідники, намагаючись осмислити теоретичні й історичні проблеми есеїстики (як це було зроблено в англо-американському літературознавстві в низці робіт перших десятиліть ХХ століття), укладаючи антології, навіть даючи рекомендації есеїстам-початківцям. Відносно тривала, порівняно з українською, історія вивчення питання в російському літературознавстві: одна з перших праць, присвячених есе, належить В. Шкловському – стаття „Літературна спроба („essai”) в її формальному оточенні” (1927), де автор прослідкував античні корені есе, визначив сутність жанру, можливості, запропонував засновану на зовнішніх формотворчих чинниках типологію. Наступна хвиля інтересу російських учених до проблем есеїстики пов’язана з відомою дискусією про нарис у 60-х – 70-х роках ХХ століття. Її своєрідним підсумком стали ґрунтовні праці Н. Глушкова і В. Канторовича, в яких автори порушили питання співвідношення нарису та есе і дійшли  висновку, що ці форми є близькими. Зацікавленість феноменом есе, прагнення виявити його жанрову сутність засвідчили роботи 70-х – 80-х років: оглядово-аналітичне дослідження І. Щербакової та Є. Плоткіної „Есе. Деякі проблеми жанру” (1974), розвідка Є. Зикової „Досліди” М. Монтеня і проблема зародження жанру есе” (1980), яскрава стаття М. Епштейна „Закони вільного жанру (Есеїстика та есеїзм в культурі Нового часу)” (1987).

В українському літературознавстві проблема есе ґрунтовно не вивчалася: маємо лише розвідку мовознавця С. Єрмоленко (1989), короткі характеристики есе в підручниках з теорії літератури та більш широкі в підручниках чи посібниках з курсу літературної критики і кілька сучасних критичних статей (І. Булкіної, Л. Стефанівської щодо есеїстики Ю. Андруховича та О. Гнатюк щодо польської есеїстики). Дослідженню англійської есеїстики присвячені роботи В. Березкіної, розвідки З. Торкут. У журналі „Українські проблеми” в  середині 90-х років у рубриці „Антологія українського есею” було опубліковано короткий допис О. Багана теоретичного характеру та добірку есеїстичних текстів минулого і сучасності; пізніше на основі цього проекту С. Квіт уклав методичні рекомендації до „Есеїстичного семінару”, здійснивши спробу прищепити практику подібних есеїстичних курсів, характерних для європейської системи вищої освіти, на український ґрунт.

Аналіз есеїстики Василя Барки потребував звернення до теорії есе, вивчення якої показало недостатній стан її сформованості та неоднозначність і дискусійність багатьох моментів. Частина з них – породження термінологічної ситуації в генології, де існують різні погляди на природу жанру й роду, їх визначення і основи класифікації. За двома магістральними концепціями, які панують у сучасному літературознавстві (аристотелівською та гегелівською), епос, лірика і драма (в деяких дослідженнях до традиційної тріади додано четвертий, а то й кілька родів) розглядаються не як замкнуті структури, а як відкриті для взаємних впливів системи, які вступають у контакти, породжуючи суміжні утворення – двородові, чи межиродові. З-поміж різних поглядів на родову природу есе (епічний рід, дидактичний, розважально-автотелічний) варто виокремити точку зору, згідно з якою місце жанру визначається на помежів’ях літератури та публіцистики, критики, філософії, історії, мистецтвознавства тощо. Тому в літературознавстві, особливо після дослідження М. Епштейна, формується думка про синкретичний характер есе, його інтеграційну природу. Симбіоз різних форм свідомості (художньої, наукової, побутової) розглядається як одна з важливих жанрових ознак есеїстичного тексту, отже, есе потрактовується як жанр не двородовий, а позародовий (термін В. Халізєва), тобто такий, що виходить за межі традиційного поділу літературних творів. З’ясовуючи характеристики категорії жанру, теоретики літератури вводять поняття „об’єм жанрів” (Л. Чернець) – сукупність жанроутворювальних ознак – і наголошують, що виявляються ці ознаки відповідно до дії основного жанрового закону. Щодо есе, жанру неканонічного, структурованого, „гібридного”, мова і може йти саме про визначення такого єдиного принципа, якому підпорядковуються всі інші, часто необов’язкові риси. Серед кількох спроб сформулювати основний жанровий закон есе, з’ясувати його суть (для І. Щербакової і Є. Плоткіної це критико-гіпотетична настанова, пошукова спрямованість жанру; для М. Епштейна – самообґрунтування авторської індивідуальності, релятивістська основа світогляду есеїста) найвдалішим видається пояснення Є. Зикової: особливості форми есе розглядаються через постульований цим жанром принцип суб’єктивації явищ культури. Індивідуальне, суб’єктивне, особистісне тлумачення теми, суб’єктивація об’єктивного світу – ця сутнісна риса визначає всі інші: довільність композиції, асоціативність, неповноту і вибірковість у вивченні проблеми, яскраво-індивідуальний стиль, налаштованість на діалог. Деякі визначені попередниками риси (невеликий обсяг, фрагментарність, легкість і прозорість стилю, філософічність, абсолютна інтелектуальна свобода, імпульс симпатії тощо) визнаються дисертантом як такі, що не є жанроутворювальними, а характеризують окремі групи есеїстичних творів.

У дисертаційному дослідженні приймається визначення есе як специфічної форми на помежів’ях літератури та інших форм свідомості, в якій синкретично поєднуються начала епосу й лірики з нехудожніми і неестетичними елементами і суттю якої є суб’єктивація авторським „я” різноманітних явищ культури; цій вільній за композицією, асоціативній за логікою розвитку думки, неповній за характером висвітлення теми формі притаманні надзвичайна рухливість і мобільність, налаштованість на контакт з іншими жанрами, тому есе може розглядатися як гібридний жанр, структура і стиль якого підпорядковуються суб’єктивній авторській логіці.

Українську еміграційну есеїстику середини століття можна умовно поділити на кілька груп: ліричні есе, що наближаються до поезій у прозі; есе-рефлексії; есеїзовані літературно-критичні студії, есеїстична спогадова проза; публіцистичні есе. В основі цієї типології не тематичний принцип (твори всіх названих типів можуть розробляти різноманітні проблемно-тематичні комплекси або, навпаки, належати до однієї тематичної групи), а момент контакту есе з пограничними жанрами.

У межах проблемно-тематичної класифікації есеїстику Василя Барки можна схарактеризувати як філософсько-релігійну, літературно-критичну, літературно-філософську. Композиційно-мовні типи його нехудожніх творів демонструють тяжіння до двох основних структур: есеїстичні елементи у поєднанні з такими ж важливими іншими (проповідницькими, літературознавчими) і твори, в яких есеїстична спрямованість безперечно переважає і підпорядковує композиційну форму рецензії, літературного портрета, статті.

Другий розділ „Функціонування есе та есеїстичних компонентів у нехудожній прозі Василя Барки” складається з чотирьох підрозділів. У першому – „Концепція творчості як Божого покликання в есеїстиці письменника” – схарактеризована релігійна філософія Василя Барки, зокрема концепція творчості-інспірації, що є організуючим началом його нехудожньої прози, ідейно-емоційним центром її проблематики. Проаналізовано погляди Барки на творчість, які, на думку дисертанта, є логічним вислідом життєвої позиції митця-християнина. Осердям концепції творчості як Божого покликання є твердження письменника про життєдайну силу Христової віри для істинної поезії. Критерієм визначення істинного-неістинного, справжнього-несправжнього мистецтва для есеїста є відображення глибинної правди Божественної присутності в конкретно-чуттєвих образах земного життя. Закономірним результатом такого світоглядового підходу в системі Барки є постульована щирість і метафоричність мови художньої літератури. Слід відзначити, що метафора в розумінні есеїста слугує своєрідним містком між матеріальним та ідеальним, земним і трансцедентним, адже вияскравлює незнану, не видиму фізичним зором внутрішню сутність предметів і явищ. Мистецтво є вічно високим, живим і правдивим, бо воно відкриває духовні основи людського життя. Автор художнього твору в цій концепції виступає не стільки медіумом, скільки сповненим захоплення й активного бажання дати відповідь на поклик Неба митцем, який своєю творчістю торує власний шлях до Христа, що одночасно є допоміжним дороговказом іншим, хто шукає стежину до Вічного Світла.

У другому підрозділі – „Форма проповіді як прообраз есе” – розглянуто збірку Василя Барки „Вершник неба”, в основу якої покладено виступи письменника на радіо „Свобода” в серії „Недільні розмови”. Комунікативна спрямованість творів, орієнтованих на слухацьку аудиторію – людей різного віку, рівня освіти, смаку – з метою пропагувати Слово Боже, визначає особливості композиції і стилю текстів: вони лаконічні, прості для сприйняття, витримані в урочистому дусі Святого Письма. Автор дисертаційного дослідження з’ясовує, наскільки і в якому вигляді проповідницька настанова творів збірки допускає елементи есеїзму в їхню композиційно-стильову структуру. Аналіз форми текстів збірки показує, що вона відповідає традиційній побудові релігійних бесід-повчань: думка чи алегорична картина з Біблії пояснюється через ряд тлумачень і прикладів. У сучасній гомілетиці проповідь визначається як звернення до слухача з бажанням допомогти йому зрозуміти послання Бога і відгукнутися на нього, при цьому важливо усвідомлювати відповідальність місії проповідника – передати послання Бога, а не своє власне. Це той сутєвий момент, який відрізняє власне проповідь від релігійного філософування і який практично унеможливлює проникнення в її тканину есеїстичних рефлексій, що ризикують привести до неортодоксальності. Твори Василя  Барки відповідають цій центральній настанові – перед нами тлумачення біблійних слів, сюжетів, фундаментальних понять християнства, що спирається на текст Святого Письма як першооснову і не допускає відхилень від нього. Однак ці проповіді не можна назвати цілком вдалими, якщо зважати на гомілетичні настанови: автор практично нехтує вимогами комунікативної налаштованості та емоційної переконливості. Збірка „Вершник неба” в цьому плані очевидно поступається проповідям його сучасників, письменників діаспори І. Барчука та І. Власовського: їхні тексти насичені яскравими прикладами і доводять життєву необхідність істини Євангелія для кожного. Загальна мета проповіді у Барки реалізується не стільки за рахунок комунікативно-риторичної майстерності, як шляхом звернень до біблійного тексту і міркувань над ним, емоційність його текстів має не заклично-переконливий характер, а є художньо-образною. До того ж проповіді-есе письменника, адресовані пересічному слухачеві, насичені специфічним матеріалом, який, здається, йому не потрібен у практичному житті: екскурси в історію літератури та живопису, галерея імен світових митців, творчість яких сповнена вірою. Спираючись на Біблію, пояснюючи й увиразнюючи її окремі історії, образи, Василь Барка у збірці „Вершник неба” розвиває коло своїх, важливих особисто для нього проблем, у силовому полі яких постійно обертається його есеїстика: віра і безвір’я, ідеалізм і матеріалізм, творчість з відчуттям присутності Творця і псевдотворчість, серце, дароване через нього містичне надпізнання і безсилля розуму в осягненні вищих правд. Його есе-проповіді, позначені простотою і доступністю, сконцентровані на цих центральних, для автора, проблемах, що й видається дисертанту прикметною рисою есеїстичного характеру. Головна риса Барчиних есе-проповідей – звернення до сфери високої творчості й постійне наголошування на життєдайній силі Святого Письма для митця.

Третій підрозділ – „Поєднання ознак есе і літературознавчого дослідження у студії „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм” – присвячено аналізові жанрових особливостей книги Василя Барки про П. Тичину. Вона була покликана стати повноцінним сегментом історії української літератури, відповідно, й зорієнтована на ґрунтовне опрацювання теми. Серйозність роботи не виключає її есеїстичної спрямованості на саморозкриття і самовизначення особистості – саме П. Тичина і його слово є найбільш адекватним вираженням внутрішнього світу автора, тож  цю літературознавчу розвідку можна назвати і есе про Барчиного Тичину, Барчин світ. Автор „Хліборобського Орфея...” намагається осягнути багатовимірність самого поняття „кларнетизм” як індивідуально-авторського стилю, мистецького напряму, світовідчування, естетико-філософської системи. Основою цієї системи письменник визначає спрямованість до всеохопності й цілісності: на переконання справжнього християнина, Всесвіт у його дивовижному розмаїтті й контрастах є прекрасним цілим творінням Божим, і саме в тих мистецьких творах, які відбивають гармонію цілісності, усьогосвітності, всього кругу життя (в термінах Барки), живе дух справжньої поезії. Отже, лише християнський світогляд, на переконання Василя Барки, є беззаперечною основою цілої картини всесвіту в художній творчості. Концепції інших літературознавців позбавлені христоцентризму: дослідники наголошують на „божественній панівній силі” (Ю. Лавріненко) чи „Божественній Першосутності” (Ю. Ковалів) у філософії кларнетизму і  відмовляються від однозначності потрактування цієї сутності. Аналіз творчості П. Тичини, проведений Баркою, є своєрідною полемікою з позицією А. Ніковського. Цей критик у книзі „Vita nova” стверджував, що релігійний екстаз і пафос у поезії П. Тичини використано „як певний поетичний механізм”, у його першій збірці лише образи Святого Письма і християнська традиція, але не суть, не зміст, не сама віра. Василь Барка заперечує твердження про пантеїстичний світогляд автора „Сонячних кларнетів” і наголошує на його християнському світовідчутті. У зв’язку із цим дисертант висуває гіпотезу, що відчути релігійний характер творчості митця, його християнське світобачення може лише релігійний критик, і, щоб перевірити істинність такого припущення, звертається до критичної праці Г. Костельника – людини, що також сповідувала християнські ідеали й цінності. Називаючи автора „Сонячних кларнетів” високоталановитим, вродженим ліриком, високо підносячи його поезію за щирість і природність інтонацій, майстерне володіння мовою, Г. Костельник із сумом констатує, що в прекрасних (з огляду на мову й форму) поезіях бракує смислу, ідей – вони лише відтворюють прості почуття радості-суму, поет дбає насамперед про красу звукоритмів, а глибини людської душі і велич Бога (як найвартісніші теми мистецтва) залишаються поза його увагою. Критик-християнин не знаходить у творах поета Бога, не відчуває християнського світогляду, а бачить, як його атеїзм і натуралізм убиває філософське заглиблення. Отже, думка про можливість сприйняття релігійного духу твору лише релігійним читачем навряд чи правильна. Очевидно, дошукуючись причин різночитання поезії П. Тичини, варто враховувати специфіку самого феномена читання, який є своєрідним процесом перекладу з мови авторських образів та ідей на мову вражень реципієнта, зумовлених життєвим досвідом, рівнем культури, особливостями психіки. Крапку в дискусії щодо релігійності П. Тичини пробував поставити Ю. Лавріненко, акцентуючи на естетичному, а не релігійному характері проблеми космосу в його поезії. Проте для Барки, який уважає Біблію взірцем поезії, а значить, і втіленням естетичного ідеалу, подібне розмежування релігії та естетики навряд чи було б зрозумілим.  

Як літературознавець Василь Барка порушує у своїй роботі ряд важливих теоретичних та історико-літературних питань: специфіка ліричного твору та ліричного світовідчуття в цілому; проблема ритму в її філософському і версифікаційному аспектах; особливості ритмічного малюнка в поезіях П. Тичини; музичність його лірики як вислід української народнопісенної традиції; образ особистості в збірках „Сонячні кларнети” і „Замість сонетів і октав”, що є своєрідним маніфестом ідей гуманізму і християнського антропоцентризму; питання барокових традицій у творчості П. Тичини; феномен інтимної лірики і штучність політичної поезії без глибокого філософського осмислення. Звичайно, основну увагу письменник приділяє дослідженню планети тичининського кларнетизму, її орбіти, супутників – визначено стрижневу основу кларнетичного світогляду, його духові й естетичні настанови, джерела й компоненти стилю, традиції та впливи. Наголошуючи, що в ліриці П. Тичини відроджено дух християнського милосердя і любові, яким жила народна пісня, Барка акцентує і на суто художніх прикметах кларнетизму, якими визначає метафоричність поетового мислення і надлогічність образів. Трагедією П. Тичини, який, утративши віру, таки поцілував червону пантофлю і цим умертвив свій орфеїчний талант, письменник ілюструє твердження про життєве значення духовного світла для справжньої поезії. Ця думка – квінтесенція Барчиної філософії високої творчості: вона, народжена й натхенна Божою іскрою, покликана плекати світло й чистоту в душах людських. Як і належить есеїстичній прозі, тема постає в яскраво індивідуалізованому освітленні, однак немає підстав говорити про звичайно притаманну цьому жанрові таку ознаку, як невичерпне трактування теми. Василь Барка вибудовує свою світлу концепцію творчості не лише з приводу поезій П. Тичини (така манера притаманна саме есе, і вона, безперечно, певною мірою характеризує досліджувану роботу), а й на основі їх глибокого аналізу. Автор літературознавчої студії, обравши тематико-хронологічний принцип вивчення поезій П. Тичини, використовує багатющий арсенал спеціальних прийомів аналізу поетичного тексту: від переказу сюжету (де це можливо й потрібно), коментування окремих рядків, виділення провідних тем, образів, мотивів, спостереження над логікою і динамікою розвитку образу, композиційними особливостями, тропеїчною і версифікаційною майстерністю, ритмічною будовою – до повного ідейно-художнього аналізу твору. У той же час робота Барки, хоч і присвячена конкретній темі, насичена роздумами письменника про різноманітні речі, містить багато моментів, які могли б бути названі, за монтенівською традицією, „Про…”. Об’єкти роздумів дослідника завжди опосередковано пов’язані з центральною темою – творчістю П. Тичини, вона – точка опори, від якої відштовхується думка письменника, щоб полинути (щоразу з новою траєкторією) до іншого предмета, іншої проблеми, обмірковуючи яку автор розкриває власне „я”.

Студія „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, як і загалом есеїстика письменника, дає цікавий матеріал для дослідження проблеми модернізму в інтерпретації Василя Барки. Модернізм митець асоціює з новаторством, причому переважно з новою версифікаційною формою і поетикою (його власні формальні шукання в цьому напрямку і стали основою легенди про Барку-модерніста). Відхиляючи окремі елементи модернізму – естетизм, інтелектуалізм, – він стверджує обов’язковість інших його принципів – звернення до сфери серця, асоціальність. Однак їх гіпертрофія веде до абсолютизації духовного життя з повною неувагою до матеріального світу сучасності та запереченням можливості його інтелектуального осмислення-пізнання (це, ймовірно, дало підстави назвати поета "псевдомодерністом"). Бездуховному, на його думку, модернізму митець протиставляє традиції християнства, фольклору, книжного староукраїнського письма (звідси й виснуваний його традиціоналізм). Що ж до самоозначення письменника, то в його есеїстиці не простежуються спроби ідентифікувати свою творчість з модернізмом чи будь-якими іншими течіями. На переконання Барки, висока поезія, яку він і прагне творити, є натхненною інспірацією, вслуховуванням у гармонійну радість Небесного. Вона зроджується серцем, що вчуло голос Духа, тож смішним і зайвим, штучним є прагнення класифікувати таку поезію на різні "ізми". У цьому незвичність, осібність творчості письменника.

У назві першого розділу студії („Доля генія при „іконоборцях”) – код до розуміння праці: центральна антитеза (геній – „іконоборці”), постійно модифікуючись і оновлюючись, залишається своєрідним компасом у подорожі країною Барчиних думок, іноді начебто нелогічно поєднаних, часом важких для сприйняття через зашифровану алегоричність, біблійну лексику, урочисто вишуканий синтаксис. Численні пари мистецьких, етичних, політичних понять (поезія – проза, віра – безвір’я, українська революція – російська революція, смиренність – гордість, висока культура – дикунізм більшовиків тощо) варіюють виголошену на початку антитезу „геній – „іконоборці”. Перші складові елементи цих пар об’єднані поняттям духовного світла, другі – його втратою, а то й убивством. Уславлення життєдайного світла Божого, що наснажує творчі злети геніїв, історичні рухи народів і порухи людського серця та заклик відродити його в збіднілих душах – ось пульсуючий нерв роботи Барки. Творчість П. Тичини і трагічна доля його таланту стали для письменника найяскравішою ілюстрацією цієї думки.

У четвертому підрозділі – „Збірка „Земля садівничих” – вершина форми есе в нехудожній прозі Василя Барки” – розглянуто різні жанрово-стильові модифікації літературно-критичної прози письменника: есе-рецензії, есе-портрети, есе-рефлексії. Серед голосів Барки-літератора, мистецтвознавця, релігійного мислителя, мемуариста, симфонічно поєднаних у книзі “Земля садівничих”, провідна партія належить Барці – літературному критику, погляд якого на творчість різних письменників вельми цікавий як власне інтерпретація, розуміння, тлумачення їхніх текстів, так і як самоінтерпретація, самоозначення, оскільки, безсумнівно, за кожним митцем чи аналізованою поезією постає сам автор збірки. Одне з перших есе книги “Світло поезії старовинної і сучасної”, присвячене творчості поетів нью-йоркської групи, виразно демонструє погляди Барки на завдання літературної критики – не регламентувати, механічно “розбираючи” на часткове, а дошукуватися істини, духу твору, акцентувати на перемогах і здобутках, при цьому обов’язково відзначаючи недоліки як вади на шляху до досконалості, утверджувати духовність як найбільше багатство життя й літератури, нарешті, плекати метафоричність вислову як наближення через поетичну образність до осягнення трансцедентного.

Літературно-критична есеїстика Василя Барки, як і його нехудожня проза загалом, дуже образна. Яскраві пасажі емоційні й експресивні або ліричні й ніжні – стиль есе набуває ознак стилю характеризованих автором письменників. Щоб показати особливість Барчиного есеїстичного мислення, дисертант вдається до порівняння його есе про І. Франка з творами на ту ж тему Є. Маланюка. Останній використовує тему за привід для розгортання власних думок, структура його есе позначена виразною асоціативністю, з точки зору логіки – безсистемністю, непослідовністю: письменник вільно змінює тему, відходить від неї, наближається і, зрештою, так і не вирішує. Есе Барки – приклад іншої організації: автор в цілому логічно підходить до розкриття винесеної в назву теми, будує ряд прикладів і тез, спрямованих на вияскравлення й поглиблення її. Але есеїстична настанова на самоозначення спрацьовує безпомилково: за кожним з наведених тверджень, згаданих постатей, творів – сам автор, який не бачить і не шукає цілого об’єктивного образу поета, не вивчає і не прагне вивчити художній твір у повноті його образів, ідей, символів, а намагається знайти віддзеркалення своїх християнських життєвих орієнтирів, щоб ще раз і ще ствердити вічні істини, показати, як вони важливі для художньої творчості і допомогти читачам стати на Христову дорогу спасіння. Збірка „Земля садівничих” демонструє, як есеїстична форма, що традиційно асоціюється з легкістю, відкритістю до інших точок зору, релятивністю, може вільно функціонувати в межах догматичного християнського світогляду.

Третій розділ „Традиційні проблеми української еміграційної есеїстики та їхнє потрактування в релігійній нехудожній прозі Василя Барки” складається з двох підрозділів. У першому – „Національна проблематика” – розглянуто комплекс проблем національного життя в типологічно різних есеїстичних текстах Василя Барки (есе-проповіді, есеїстична наукова розвідка) Є. Маланюка, Ю. Липи (есе-рефлексії), В. Винниченка, У. Самчука (спогадова есеїстична проза, позначена впливом стилю публіцистичного нарису). Осмислення особливостей українського менталітету, національної свідомості, причин трагічних моментів історії народу, русифікаторської політики більшовиків, послідовності в розвитку національних організмів – надзвичайно важливий проблемно-тематичний компонент еміграційної нехудожньої прози. Аналіз есеїстики Барки показує якісну зміну пріоритетів: національна ідея є лише варіантною щодо серцевинної теми його творчості – велика духовність як дорога до спасіння, – тому й інтерпретується у світлі християнських істин. Політичні теми його есе – трагедія усобиці в українській історії, русифікаторська політика царської Росії та більшовиків, характер російської та української революцій тощо – трансформуються в релігійні мотиви гріха, гордині й смиренності, сили віри в боротьбі проти зла, очисної ролі страждань. Зосередженість на вічних проблемах поєднується з пристрасним викриттям земного зла в його політичних формах (Російська імперія, більшовицький терор, сталінська диктатура), що веде у стилі до сусідства високої урочистості біблійного характеру, яскравої ліричної метафоричності з різкими сатиричними інвективами. Обертання в смисловому полі Біблії з її категоричною поляризацією добра і зла диктує вибір антитези як основного формостилетвірного компонента есеїстики митця. Історичний шлях кожного народу, на думку Барки, є дорогою до Христового Царства, і українці, незважаючи на невизначеність їхнього політичного життя, повинні зберігати в серцях Боже світло і сподіватися на сповнення свого особистого і національного призначення на Небі.

У другому підрозділі – „Гоголівський вектор” – зроблено спробу вписати Василя Барку в гоголівській діалог у літературній свідомості зарубіжжя, який був і залишається досить напруженим, майже завжди національно-ідеологічним, суб’єктивно-пристрасним. Ім’я М. Гоголя в есеїстиці Барки – завжди в одному ряду з іменами Т. Шевченка, Гете, Данте, Г. Сковороди, тобто тих світових геніїв, творчість яких присвячена пошуку відповіді на онтологічні питання через висвітлення духовних християнських основ людського життя. Гоголева творчість, як і мистецтво загалом, розглядається не в національній площині, а в духовній: есеїстові чужі намагання вирішувати проблему національної приналежності митця, шукати історико-соціальні причини його російського вибору, як у Є. Маланюка, Ю. Липи та багатьох інших. „Немає елліна, немає юдея”, – говорив Ісус. Цю аксіому християнського віровчення – найвища цінність і рівність всякої душі людської перед Христом Спасителем, незалежно від її національності, – Барка прикладає і до сфери мистецтва: істинна творчість завжди вселюдська і звернена до Божественної височини. Як і у випадку з рецепцією творчості П. Тичини, Т. Шевченка, попри наголошувану серцевинну важливість духовного спрямування художнього твору, есеїст не ігнорує національного чинника, але, на відміну від есеїстів-вісниківців, у концепції яких цей критерій визнано основним, для Барки він відіграє допоміжну роль. Національність, національне чуття, національна свідомість допомагають митцеві втілити даровану Провидінням місію проглядання Вищої істини в художніх образах, але не визначають цю місію, не формують її. Есе Василя Барки „Знахід Гоголя” є контрастною до націоцентричної позиції Є. Маланюка і Ю. Липи рецепцією гоголівської творчості. Однак, безсумнівно, спільним моментом для усіх цих письменників є есеїстичний підхід до порушеної проблеми, який виявляється у виповіданні через аналізований об’єкт своїх власних поглядів. У випадку з Баркою – релігійних поглядів на покликання мистецтва. Критик оминає традиційні для проблеми М. Гоголя питання приналежності митця до української чи російської літератур, мови його творів, роздвоєності, національної і духовної трагедії – Василь Барка вияскравлює як сутнісну і єдино важливу духовну місію спадку письменника.

ВИСНОВКИ

Жанр есе, вперше в цілісності своїй репрезентований „Дослідами” М. Монтеня, набув популярності і став на сучасному етапі одним з найбільш затребуваних. Історично склалося так, що в українській традиції він не був особливо продуктивним, а надто в радянську добу, скута творча атмосфера якої не сприяла функціонуванню цього вільного жанру нехудожньої прози. Сьогодні есеїстика – один із лідерів літературного процесу: збірки К. Москальця, О. Забужко, Є. Сверстюка, С. Процюка, книги Ю. Андруховича – яскравий зразок повноцінного життя жанру, мобільного, гібридного, відкритого до контактів з пограничними структурами. Магістральними напрямками еміграційної есеїстики середини століття можна вважати мемуарно-щоденникову прозу (спогади Г. Журби, А. Любченка, У. Самчука), літературознавчі студії, позначені впливом есеїстичного мислення (розвідки Ю. Шереха, В. Барки) і есе-рефлексії, що відтворювали так звану „чисту” жанрову форму (роботи Ю. Липи, Є. Маланюка, Ю. Вассияна, Р. Рахманного). Нехудожня проза Василя Барки репрезентує зразки останніх двох напрямків. Есеїстика українського митця належить до філософського різновиду жанру. Попри позірну тематичну різновекторність робіт Барки, їхня ідейна, духовна наснаженість однакова: письменник захоплено стверджує абсолютну цінність постулатів християнства і розробляє концепцію творчості як Божого покликання. На переконання Василя Барки, поезія, як і релігія, промовляє до сфери серця, її можна відчути лише внутрішнім, душевним, слухом. Творчість – Боже покликання, інспірація, прозирання й прочування вищої істини.

Спільна особливість Барчиних есе-проповідей зі збірки „Вершник неба” (1956) – звернення до сфери високої художньої творчості, яка відтворює дух Божественного, і реалій радянського життя як утілення матеріалістичної „бісівщини” сучасності. Порівняння текстів збірки з проповідями українських письменників І. Власовського та І. Барчука дозволило з’ясувати специфіку мислення Барки, що можна схарактеризувати як есеїстичне. Його тексти, хоч і спрямовані до слухацької аудиторії, не відзначаються особливою комунікативною настановою, позбавлені елементів повчань, звернень, закликів, не апелюють до конкретних злободенних тем, які можуть хвилювати адресата, – натомість автор розробляє коло своїх тем, безперечно, пов’язаних із релігією, що й стало осердям всієї його подальшої есеїстики. Ці теми (віра і сумнів, серце і розум, інтуїтивізм і раціоналізм, віра і творчість) є різними аспектами центральної проблеми нехудожньої прози Василя Барки – концепції творчості як Божого покликання. Важливим моментом, який наближає аналізовані проповіді до есеїстичної структури, є художня образність, саме через яку (а не через моралізаторсько-повчальні сентенції) автор і намагається вплинути на читача.

Книга Барки „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм” (1961), що була задумана як частина історії української літератури, витримана на рівні серйозної наукової студії. У ній досить детально розглянуто ранню лірику П. Тичини (збірки „Сонячні кларнети”, „Плуг”, „Замість сонетів і октав”), визначено джерела і принципи кларнетизму як естетичного і світоглядового явища, проведено глибокий аналіз багатьох поетичних текстів (із залученням арсеналу спеціальних літературознавчих прийомів). Однак інтерпретація предмета розвідки настільки особистісна (для автора перша збірка П. Тичини – „новітній маніфест живого гуманізму християнства”), а коло тем рефлексій настільки широке (релігійні, мистецькі, філософські, історичні, політичні проблеми), що незаперечним є есеїстичний характер роботи. Взаємопроникнення ознак есе і літературознавчого дослідження бачимо і на рівні стилю: симбіоз яскравої образності, афористичності й наукової термінології.

Василь Барка, автор численних ліричних, прозових творів, релігійно-філософських есе, увійшов до історії українського літературознавства і як релігійний критик, адже вся нехудожня проза письменника, яка так чи інакше обертається в колі питань християнської етики і моралі, є своєрідним мета-есе про істинну поезію, натхненну Божественною красою. Роздуми митця на цю тему посідають центральне місце і в збірці „Земля садівничих” (1977), статті якої присвячено переважно літературі. Її покликання, на думку автора, плекати чистий сад людської душі, збагачувати його світлою радістю і добром. Як літературний критик письменник дотримується принципів цілісності, органічності, звертаючи найбільшу увагу на метафоричність поетичної мови. Збірку „Земля садівничих” можна вважати вершиною втілення форми есе у творчості Барки, в ній дисертантом виділено такі жанрові модифікації, як есе-рецензії, есе-портрети, культурологічно-релігійні есе, літературно-філософські есе. Між цими різновидами, зрозуміло, немає чітких меж, у багатьох творах певною мірою поєднано кілька з них.

Есеїстика Василя Барки видається цілком зосередженою на релігійній тематиці, однак автору не чужий комплекс проблем, актуальних для свідомості української еміграції середини століття. Національна проблематика (особливості українського менталітету, рефлексії над трагічними моментами нашої історії, потрактування почуття національної свідомості, проблема русифікаторської політики більшовицького режиму, поступовість у процесі історичного розвитку нації, призначення окремих націй і народів у загальному розвитку людства тощо) розробляється і в нехудожній прозі Барки. Проведений у дисертаційному дослідженні компаративний аналіз творів письменника на фоні есеїстики Є. Маланюка, Ю.Липи, В. Винниченка, У. Самчука дозволив виокремити специфічно Барчин акцент у потрактуванні національної проблематики – наголос на сердечній основі українського менталітету та української релігійності, роздуми над причинами нашої віковічної хвороби розбрату, впевненість у нематеріальному, неземному характері втілення Божого призначення для українців, як і для будь-якого іншого народу. Гоголівський вектор есеїстики Барки також спрямований до християнського ідеалу: творчість М. Гоголя поціновується автором у релігійних координатах, причому письменник уникає традиційних для українського гоголезнавства проблем українськості-російськості митця, наголосів на його національній і творчій трагедії тощо – для есеїста безсумнівним є великий приклад життя Гоголя-людини і письменника як пошуку вищої істини і шляху до неї.

Головним для есеїстики є спрямованість на самоствердження, самоідентифікацію письменника. У нехудожній прозі Василя Барки за кожним героєм постає образ самого автора, дивного релігійного самітника, подвижника поезії, що своєю творчістю прагне служити Світлу Божому. Аналіз есеїстичної прози письменника доводить єдність її ідейного звучання – разом вона складає цілісний релігійний текст з численними варіаціями різних аспектів проблеми „віра і творчість”, які митець утілює (залежно від мети і предмету роздумів) у певні жанрово-стильові модифікації синкретичної форми: есе-проповіді, ліричні релігійні есе, есе-рецензії, есе-портрети,  літературно-філософські есе, літературознавчі есеїстичні розвідки.