ЭВОЛЮЦИЯ ПЛАСТИЧЕСКОГО ЯЗЫКА СТИЛЯ АР ДЕКО В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ АРХИТЕКТУРЕ КОНЦА 20-х – 50-х гг. ХХ ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета і задачі дослідження, дається характеристика об`єкта, предмета і методик дослідження, позначаються основні положення, які виносяться на захист.

Перший розділ “Дослідницькі підходи до описання вітчизняної архітектури стилю Ар Деко” має три підрозділи. Поява в наш час численних публікацій, присвячених питанню дослідження явища Ар Деко, а також припущення про те, що архітектура так званого „сталінського періоду” є частиною цього явища, викликають необхідність рефлексивного до них відношення. В першому підрозділі досліджується географія найменувань вітчизняної архітектури вивчаємого періоду і стилю Ар Деко, які існують в сучасній історіографії. Багатоликість виявів у архітектурі визначає складність стилю. З цієї причини Ар Деко має багато тлумачень у вивченні та описанні як на заході так і на сході.

Дослідження вітчизняного матеріалу показало, що в сучасному мистецтвознавстві та історіографії відсутнє ім`я, термін, який би характеризував радянську архітектуру кінця 20-х – 50-х рр. ХХ ст. не з політичної точки зору або історичних подій, а з професійної позиції. В цьому виявляється подібність ситуацій вітчизняної архітектури і західного стилю Ар Деко, тому що там цей стиль доволі довгий час не сприймали як ціле і він існував під різними назвами, наприклад, у Франції – “пишний, декоративний”, “сухий, машинний”, “компромісний стиль” та інш.; у США – “Нью Йоркський стиль”, “вертикальний стиль”, “стиль модерністік” та інш.; у Східній Європі – “рондо кубізм” і так далі.

Вивчення дослідницьких позицій періоду другої половини 20-х – початку 50-х років ХХ сторіччя у вітчизняній історіографії поділяється на чотири часові відрізки. Кожний період має свою групу назв. Перший етап досліджень – це кінець 20-х – 50-ті роки, співпадає з виникненням, становленням, розвитком та спадом стилю. Розвиток традицій і декоративних тенденцій у вітчизняній архітектурі проходив паралельно розвитку раціоналістичних течій. Ці тенденції мали дещо модернізований вигляд, тому, що видатні майстри архітектури намагались пристосувати класику до сучасних вимог (І. Фомін, І. Жолтовський, І Голосов та інш.). Після відомої постанови 1932 року та виникнення об`єднуючої організації Спілки архітекторів процес пошуку радянського стилю змінив свій напрям на „опанування історичної спадщини”. Перший з`їзд членів Спілки архітекторів ознаменував остаточну перемогу класичного напряму над авангардом і почав епоху, яка отримала в майбутньому багато назв і характеристик, але першою з`явилась назва „архітектура соцреалізму”.

Не зважаючи на єдиний напрям в культурі СРСР, який одержав підтримку Влади, дослідники-сучасники та критики (Д. Аркін, Н. Троцікий) відзначили найбільш видатні школи (школа І. Жолтовського, школа Б. Іофана та інш.), напрямки окремих майстрів, які мали своє обличчя в архітектурній діяльності (“пролетарська класика” І. Фоміна). У цей же час на Заході в архітектурі відбуваються такі ж процеси розмаїття раціоналістичних та ретроспективно-традиційних течій. Стиль Ар Деко виглядає не як цілісний, а як велика кількість окремих течій, напрямків та особистих шкіл майстрів.

Другий етап – це 60-ті – 80-ті роки, виявляє критичне відношення до архітектури попереднього періоду та замовчування багатьох факторів її формування. Найбільш розповсюджена характеристика - еклектичність з негативним віддтінком. В 1966 році на Заході виникає термін Ар Деко, який об`єднав всі поодинокі імена. До явища Ар Деко західні  дослідники (Б. Хіллер, Ю. Епелгейт, Д. Флемінг, Х. Онор, І. Брунгамер, П. Байер та інш.) віднесли також московські висотні дома 1950-х років.

Третій етап досліджень – 1980-ті – 90-ті роки, у вітчизняних дослідників формується кілька позицій – це: архітектура служить Владі і отримує назву “сталінська архітектура” (Б. Гройс, В. Паперний, Б. Черкес, та інш.), її порівнюють з архітектурами Германії і Італії нацистських режимів, отримує ім`я „тоталітарна” (С. Іванов); у зв`язку з використанням історичної спадщини підкреслюється, що вона ретроспективна; виявляються раніш не помічені місцеві школи, течії, наприклад „український стиль” та інш.; особливу увагу викликає неописаний пласт архітектури 1933 – 1935 рр., так званого „перехідного періоду” (А. Сардаров, С.О. Хан-Магомедов).

Четвертий етап досліджень – кінець ХХ – початок третього тисячоліття. Цьому періоду притаманні рефлексивне відношення до минулого, переоцінка цінностей, співвідношення радянської культури с західною. На цьому етапі формується погляд на вітчизняну архітектуру як частину світового архітектурного процесу та невід`ємну частину стилю Ар Деко, який розвивався паралельно раціоналістичним течіям “сучасного напрямку” (А. Буряк, О. Ремізова, Г. Ревзін, А. Боков, О. Рудченко, В. Хайт, А. Бенцекова та інш.).

Таким чином, важливо узагальнити вище означений матеріал. Дослідження вітчизняних джерел довели, що декоративна гілка радянської архітектури другої половини 20-х – 50-х років ХХ сторіччя не була місцевим ізольованим явищем, а є однією з різновидів світового процесу розвитку архітектури, який отримав на заході назву Ар Деко. На сучасному єтапі потрібен об`єктивний погляд, який характеризував би декоративну гілку вітчизняної архітектури вказаного періоду не з політичної точки зору чи відовідно запозичуваного архітекторами історичного матеріалу, а з професійної позиції. Термін Ар Деко виступає як узагальнюючий, він виявляє характер архітектури відмінної від раціоналістичної гілки радянського авангарду.

Стиль Ар Деко охоплює більш широку територію, аніж це описано у західній історіографії. Він розповсюдився на територію Східної Європи і СРСР. У вітчизняній історіографії межі досліджуваного явища визначались 1932 – 1954 рр. Однак, насправді ці межі ширше. Верхня межа західного стилю Ар Деко визначається 1908-1912 рр., в СРСР – другою половиною 1920-х рр. На Заході стиль розквітає у 1925-30-х рр., а в СРСР – друга половина 1930-х рр. Заключний етап розвитку Ар Деко на Заході – 1940-41 рр., в СРСР – друга половина 1950-х рр.

Сучасне уявлення про побудову стилю Ар Деко має опиратись на семіотичне дослідження архітектури другої половини 1920-х – 1950-х рр. Вітчизняна архітектура вказаного періоду розглядається як цілісна система пластичної мови, яка включає три складові – це синтаксичний, морфологічний та семантичний шари.

У дослідженні поняття пластичної мови вітчизняної архітектури 1920-х – 1950-х рр. розглядається як багатозначне та яке розвивається в часі.

В другому розділі “Пластична мова стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі” три підрозділи, де послідовно розкриваються – змісти, події, постанови і накази, які впливали на утворення  радянського стилю першої у світі держави працівників та селян, виділяються характерні для пластичної мови цієї архітектури форми та елементи, а також композиційні засоби.

Зміст пластичної мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі сформувався під впливом ідеології та програми побудови соціалістичної держави. Віра в технічні можливості та особисті сили у створенні нового типу державної організації знайшли відбиток у пластичній мові Ар Деко – в її ідейності, а найбільш яскравим ідеологізованим твором є конкурсний проект Б. Іофана – Палац Ради. Мова радянської архітектури вказаного періоду наслідує ідеї ідеалістичних держав минулого. В ній поєднані, з однієї сторони, зібрана спадщина з античних часів та теоретичні філософські трактати побудови ідеальних держав, а з іншої – концепція розвитку майбутнього людства, яка була утворена авангардистами. Радянські майстри звертались до трактатів Відродження та програм Великої Французької революції. Глибокі знання класичної спадщини дозволяли архітекторам вибирати та „сортувати” ті змісти, які відтворювали пріоритетність СРСР над капіталістичним світом.

Характерна ознака пластичної мови вітчизняної архітектури вказаного періоду – ілюзорність, часто втілювалась у штучно утворених універсаліях, наприклад, ВСХВ (іллюзія забезпеченого щасливого життя селян), виставкових павільонах Всесвітніх виставок 1937 і 1939 рр. Зображувальність знайшла відображення у найбільш стійких тематиках декоративних „одягів” –  темі соціалістичного будування; меморіальній темі; темі героїзму;  праці; достатку; культ фізичної сили; темі виховання молоді; дружби народів; технічного прогресу та темі Влади та інш. Ієрархія побудови державної влади знайшла втілення ієрархії типів споруд. Індивідуальність кожної конкретної споруди була обумовлена точно визначеним місцем у цій ієрархії. Характерною рисою пластичної мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі є її театралізованість. Авангард 1920-х рр. створив сценарій, у якому роль керівника держави належала народу, Ар Деко створив до цього сценарію декорації.

Прагнення досягти виразності визначило різноманітність засобів: написи, зображення, колір та світло, фактуру та матеріал, живопис та скульптуру. Нерідко всі вони об`єднувались в межах однієї споруди і несли в собі багато тем та сюжетів, переплетених між собою в єдину розповідь.

Морфологічна будова об`єкту складається з двох принципових шарів:

-  в основі об`ємно-просторової побудови геометрична форма, витримана по конструктивним та функціональним вимогам;

-  декоративний шар, який включає велику кількість виразних засобів та інколи зображує призначення споруди служить зовнішньою оболонкою об`єкту.

„Словник” пластичної мови вітчизняної архітектури кінця 1920-х – 1950-х років на етапі зародження стилю формувався з мінімального набору  “нефункціональних”, декоративних неконструктивних елементів – фільонок, гофрів та полу гофрів, перфорації та інш. Об`ємно-просторове рішення споруд метафорично відображувало технічну міць радянської держави. Ордер мав схематичний спрощений характер, застосовувався тільки доричний , як найбільш відповідний часу. На етапі кристалізації стилю об`ємно-просторова будова споруд ставала більш вертикальною, ієрархічною, поступово вкриваючись декоративним шаром. Словник форм та елементів поповнювався запозиченими: ордерними деталями, орнаментами, скульптурою та інш., які “розповідали” про зміст та ідею споруди. У заключному етапі розвитку пластичної мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі декор стає головним фактором, який впливае на формування об`ємно-просторового рішення, іноді підкорюючи собі форму, перетворюючи іі на форму-носій.

 Синтаксична основа пластичної мови вітчизняної архітектури базується на синтезі композиційних технік і засобів. В роботі визначено, що заходи та будова об`ємно-просторового рішення об`єктів радянської архітектури кінця 1920-х – 1950-х років об`єднує принципи раціоналістичної лінії авангарду – конструктивізму, функціоналізму, супрематизму з класичними правилами утворення споруди як цілісного організму. Характерні композиційні заходи, які спостерігаються у вітчизняній архітектурі другої половини 20-х – першої половини 30-х років, так званого „перехідного періоду” – це асиметрія з частковою симетрією; метро-ритмічні ряди лопаток і спрощених пілястр; осеві та складно-осеві побудови об`ємно-просторової композиції об`єкта, вільне сполучення геометрично чистих форм. Техніка стилізації декоративних форм: від спрощення, геометризації, схематизму площинних композицій на ранній стадії розвитку стилю змінюється детальною обробкою на стадії становлення, а на заключній  стадії кількість застосованих засобів перевищувала межі. Повертається принцип, який втілювався в архітектурі модерну – це вживання синтезу мистецтв при утворенні архітектурного об`єкту.

Вплив класицизму спостерігається у прагненні урівноважити композицію фасадів, зробити їх симетричними чи частково симетричними. Логічність та послідовність побудови планів споруд в просторовому прочитанні відбивають підпорядкування частин цілому – ієрархію з чітко виявленим центром. Пристосування трьох-частного ділення на фасаді відбувалось без додержання класичних пропорцій. В містобудуванні відроджувався принцип ансамблевості, тобто споруда або комплекс споруд проектувались з урахуванням оточення, зустрічаються приклади прямих аналогій з комплексами періодів французького та російського класицизму.  Запозичення композиційних заходів із ідеалістичних концепцій минулого також знайшло своє втілення в містобудуванні, тобто в розробці генеральних планів міст. Монументальність та перебільшення – засоби, які характерні для пластики мови вітчизняної архітектури. Подібні заходи характерні для східно-європейської вітки стилю Ар Деко.

Пластична мова радянської архітектури кінця 20-х – 50-х років схожа за своєю будовою та змістом з мовами, які мають у своїй основі вміння з`єднувати знахідки авангардних раціоналістичних течій та напрямів у архітектурі та мистецтві з досвідом класики. Вона подібна до пластичних мов французького та американського різновидів стилю Ар Деко. Але є й відмінні риси – це: в першу чергу, інша ідейна основа, спрямована на втілення комуністичних ідей, в протилежність американським та західно-європейським різновидам, які відбивали технічні досягнення. Ще одна особливість – це імітація “сучасних” матеріалів, таких як, наприклад, бетон. В період другої половини 20-х – початку 30-х років багато споруд будувались з цегли, яку зверху покривали штукатуркою, яка імітувала бетон. А бетон застосовували тільки в несучих опорах та перекриттях. В США імітували деякі цінні матеріали з метою зробити дешевим будівництво. У Франції зустрічаються приклади застосування як традиційних матеріалів у будівництві так і сучасних. Таким чином можна констатувати, що пластична мова  вітчизняної архітектури стилю Ар Деко відрізнялась семантично, але мала багато спільного у синтаксичному та морфологічному планах з західно-європейським та американським різновидами.

В третьому розділі “Розвиток мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі (кінець 1920-х – 1950-ті роки)” – аналіз світового процесу розвитку архітекури показав, що причинами виникнення та розвитку пластичної мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі кінця 1920-х – 1950-х рр. є:

1.                   Виникнення держави з новим політичним строєм та комуністичною ідеологією, яка потребувала вирішити задачу утворення свого особливого стилю.

2.                   Відмова від традицій і історії та пошук нових художніх засобів призвів до:

- змін напряму художніх процесів, виникнення авангардних течій і загостренню конкуренції між прибічниками традицій в архітектурі, і раціоналістичним крилом радянського авангарду, до якого примкнула молодь;

- боротьби між новаціями та традиціями, яка призвела до виникнення великої кількості архітектурних споруд, які в своїй основі мали компромісні рішення і “сплавляли” раціоналістичну та декоративну тенденції. На межі раціоналістичного і традиційного виникла мова Ар Деко.

3. Відмова від великої кількості творчих об`єднань та угруповань у радянській культурі призвела до зміни курсу на єдино-направленість – “освоєння культурної спадщини” і її декоративно-художнє переосмислення, у зв`язку з чим у формуванні стилю Ар Деко почалась стадія кристалізації.

Детальний аналіз тенденцій у розвитку пластичної мови вітчизняної архітектури кінця 20-х – 50-х років ХХ сторіччя дозволив побудувати картину еволюції, яка складається з трьох етапів. Вони не співпадають з часовими межами західноєвропейського і американського різновидів стилю Ар Деко.

I-й період – кінець 20-х – початок 30-х років ХХ сторіччя – етап становлення Ар Деко у вітчизняній архітектурі. В Європі у Франції цей стиль виник раніше та продемонстрував свої можливості і представ у розквіті на виставці 1925 року у Парижі. В США цей стиль набуває неабиякої популярності саме після цієї виставки.

II-й період – 1935 – 1941 роки – переорієнтація загального напряму мистецтва і архітектури, утворення спілок митців, літераторів, архітекторів та інш. Вітчизняний стиль Ар Деко розвивається на класичних надбаннях з урахуванням нових досягнень в області будівництва „всього прогресивного людства”. Влада контролює процеси в розвитку радянської архітектури. Аналогічні процеси відбуваються в Німеччині і Італії. Інша картина у США, тут Ар Деко розквітає в архітектурі хмарочосів, має багато облич і його пластична мова розвивається на базі нео-готичних, нео-барочних та інших ретроспекцій, а на початку 40-х головним і фактично єдиним напрямом стає раціоналістична лінія модернізму.

III-й період – перші післявоєнні роки - заключний в розвитку пластичної мови стилю Ар Деко у вітчизняній архітектурі, яка набуває насиченої декоративності. В Європі і США в цей час панує модернізм.

Пластична мова вітчизняної архітектури стилю Ар Деко кінця 1920-х – 1950-х років мала здібності почувати і розпізнавати політичні настрої уряду, а також змінюватись відповідно нових вимог і смаків. Тому пластика мови цього стилю відповідно змінюється, вона мало схожа в період свого зародження на передвоєнну і, зовсім відмінна від післявоєнної. Виходячи з результатів аналізу цих відмінностей виділяються три типи – це  конструктивний, ретроспективний і ретроспективно-орнаментальний.

Конструктивний тип має багато спільного з принципами формоутворення західноєвропейського стилю Ар Деко. Він найбільш демократичний за своїм змістом. Головні композиційні заходи транслюються від модерну та авангардних течій. Використання історичного матеріалу обмежено і носить “модернізований” характер. В оформленні споруд декор виступає другорядним по відношенню до об`ємно-просторового рішення. Основні прийоми оздоблення фасадів – це стилізація, аплікація, спрощення. Улюблені форми та елементи – це гофри, перфорація, тяги. Цей тип подібний до французького та американського різновидів стилю Ар Деко.

Ретроспективний тип близький за своєю будовою до східноєвропейської різновидності стилю Ар Деко (Германської і Італійської). Архітектура стає монументальною, вона як і Влада набуває вертикальності і відображує ієрархію побудови урядової структури, а також велич держави. Це виражається в ступінчастості, ярусності та декоративності. В оформленні фасадів використовуються класичні ордерні мотиви, реабілітуються орнаменти, монументальна скульптура та розпис, призначені демонструвати досягнення соціалістичного будівництва.

Ретроспективно-орнаментальний тип має схожі риси з американським стилем Ар Деко. Запозичуються композиційні заходи, форми, елементи з культур народів СРСР, класичних стилів. В містобудуванні відроджується поняття ансамблю. В оформленні фасадів декор стає першорядним по відношенню до  об`ємно-просторового рішення. В радянській архітектурі перших післявоєнних років втілюється принцип “синтезу мистецтв”.