ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ КАЗИМЄЖА ВЄЖИНСЬКОГО (ВІТАЛІЗМ, КАТАСТРОФІЗМ, УНІВЕРСАЛІЗМ)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується вибір теми, розкривається її актуальність, визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження, методи аналізу, формулюються методологічні принципи, характеризується наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертації, аналізуються матеріали дослідження, подається структура роботи. Оскільки творча еволюція К. Вєжинського тісно пов’язана з його життєписом, то у вступі розглядаються основні факти біографії автора.

Кожен розділ складається з підрозділів і параграфів, що дає можливість більш чітко простежити особливості художньої еволюції та своєрідність напрямів творчого шляху поета.

У першому розділі “Польсько-російсько-українські контексти поетичної творчості Казимєжа Вєжинського раннього періоду” розглянуто вірші поета, які увійшли до його перших чотирьох збірок і охоплюють 1914 – 1927 рр. У роботі запропоновано розглядати цей період як етап творчого пошуку, вибору між попередньою традицією і новими тенденціями, які появилися у літературі початку ХХ століття. Величезне значення для формування поетичного стилю митця мало його літературне оточення (Л. Стафф, Ю. Тувім, Я. Лехонь, та ін.). У поезії К. Вєжинського цього періоду домінуючими були діонісійські та вітальні мотиви.

У підрозділі “1.1. Генеалогія віталістичних віршів К. Вєжинського” йде мова про перегук віталістичних мотивів поезії К. Вєжинського з літературою міжвоєнного двадцятиліття, зокрема, з творчістю представника “старшого покоління” Л. Стаффа та з діяльністю літературного угрупування “Скамандер”, члени якого подекуди виступали проти традицій “Молодої Польщі”. Розглядаючи творчість автора “Весни і вина” у контексті естетичних настанов “Скамандру”, дисертантка використовує поняття поетичної “тотожності”: митець прагне ототожнити себе з певною творчою групою (у даному випадку зі “Скамандром”), що обумовлює чітку художньо-стильову організацію віршів перших збірок К. Вєжинського. На основі вивчення генетично-контактних зв’язків, виокремлення алюзій і ремінісценцій дисертантка намагається простежити роль польського літературного оточення у формуванні художнього світогляду молодого поета. Не зважаючи на суголосність певних універсалій, образів, мотивів, К. Вєжинському вдалося створити оригінальний художньо-поетичний стиль, який зробив його одним з найпопулярніших поетів міжвоєнного двадцятиліття. У розділі багато уваги приділяється розглядові однієї з найважливіших характеристик віталізму – діонісійству, яка на рівні мотиву присутня у творчості всієї “скамандритської п’ятірки” (Ю. Тувіма, Я. Івашкевича, К. Вєжинського, Я. Лехоня, А. Слонімського). Аналіз збірок “Весна і вино” (Wiosna i wino, 1919), “Горобці на даху” (Wróble na dachu, 1921) засвідчує, що діонісійський мотив є домінуючим у ранній ліриці К. Вєжинського, за його допомогою автор розкриває шлях ліричного героя до внутрішньої свободи, до повернення первісної “волі”. Функціонування даного мотиву виконує подвійну функцію: пов’язує творчість “скамандритів” з античною традицією і водночас демонструє нове її трактування. Важливу роль при цьому відіграє ніцшеанська концепція єдності діонісійського і аполлонівського начал. Таким чином, у першому підрозілі дисертації ранню лірику К. Вєжинського розглянуто у польському літературному контексті, що дало змогу визначити, наскільки сильною була творча “тотожність” автора “Весни і вина” зі “Скамандром”, розглянуто особливості літературного діалогу з традицією (зв’язок з творчістю Л. Стаффа і античністю), а також визначено основні художньо-стильові характеристики поезії К. Вєжинського 1920-х років.

У підрозділі “1.2. Творчість К. Вєжинського і російська поезія початку ХХ століття” простежується, яке місце належить російській культурі у формуванні певних естетичних концепцій ранньої лірики К. Вєжинського. Російський літературний контекст вибрано невипадково. Нагадаємо, що у 1914 році К. Вєжинський, як офіцер австрійської армії, перебував у полоні в Рязані, саме тоді почалося його активне знайомство з російською літературою. У цей період відбувався складний процес зіткнення двох протилежних, навіть ворожих, ментальностей – польської та російської, що супроводжувалося активним культурним обміном між суб’єктами цього зіткнення – між “своїм” та “іншим”. Через мову, мистецтво, літературу творча особистість входить у культурне поле “іншого”, яке підкоряє її своєю “аурою”, виникає руйнування стереотипів і перебудова художнього світогляду.

Багато уваги у підрозділі приділено аналізу системи екзистенційних мотивів – діаметрально протилежних віталістичним. Нові історичні події та набутий художній досвід сприяють появі нового світовідчування. Спостерігається ускладнення типу ліричного героя, який, з одного боку, наближається до типу епікурейця та характеризується гіперемоційністю, прагненням до насолоди, гедонізмом, з другого – демонструє риси стоїка, який мужньо переносить життєві випробовування. Ліричний герой замислюється над глобальними проблемами: над долею світу, місцем людини в ньому, проблемою смерті. Серед тих, чия творчість формувала естетичні смаки К. Вєжинського, був О. Блок. Дисертантка визначає шляхи реалізації системи екзистенційних мотивів у поезії російського символіста і польського скамандрита. Варто нагадати, що згідно з філософією екзистенціалізму усвідомлення “екзистенції” посилюється перед обличчям смерті, у межовій ситуації, якою для багатьох стали події Першої світової війни. У циклі поезіях, написаних К. Вєжинським у полоні, екзистенційний модус смерті реалізується особливо сильно. Проте, паралельно з похмурими екзистенційними віршами-роздумами поет творив й іншу художню реальність – вітальну. І цей творчий полюс був набагато сильніший.

Також у підрозділі розглянуто одну з найдискусійніших проблем у вивченні творчості К. Вєжинського, а саме: яка природа взаємодії егофутуристичного віталізму російського поета І. Сєвєряніна і польського митця. Аналізуючи особливості реалізації трьох важливих для віталістичної моделі світу тематичних центрів (життя, людина, природа), дисертантка робить висновок: віталізм К. Вєжинського – антропоцентричний, а І. Сєвєряніна – егоцентричний, вітальна маска ліричного героя польського автора ближча типові первісної людини, яка мислить себе частиною природи, маска ж ліричного героя поезії І. Сєвєряніна пов’язана з типом салонної людини, яка далека від природньої безпосередності та відвертості. Зв’язок ранньої лірики К. Вєжинського з російською поезією початку ХХ століття розглядається як особливий тип літературної рецепції, яка передбачає активну переробку, трансформацію і модифікацію, а не механічне запозичення і відтворення.

В окремому параграфі розглядається інтимна лірика К. Вєжинського. Між любовними віршами першої збірки “Весна і вино” (1919) і четвертої “Щоденник кохання” (1925) існує суттєва різниця. Якщо інтимний дискурс перших двох збірок споріднює творчість К. Вєжинського з російським символізмом і є своєрідною формою міжлітературної рецепції, то “Щоденник кохання” засвідчує поступовий відхід поета від віталістичного світовідчування і появу у його віршах нових мотивів, які розвинуться у наступних збірках поезій.

У підрозділі “1.3. Лірика К. Вєжинського та українська поезія початку ХХ століття ” увагу зосереджено на схожості тем і мотивів польського поета з творчістю П. Тичини і Б.-І. Антонича. Окреслюється поетична філософія, концепція дійсності, естетичні погляди і визначаються ті особливості світогляду митців, які були близькі також К. Вєжинському. Творчість польського поета у контексті української літератури розглянуто крізь призму міфотворчості. У ранній ліриці поетові вдалося створити два індивідуалізовані “міфи” – про “малу батьківщину” та “досконалу людину-героя”. Міф “малої батьківщини” автор будував з елементів дитинства – власного “Золотого Віку”, тлом якого виступив таємничий світ рідного Прикарпаття (карпатська Аркадія). Це було імпульсом до написання ностальгічних, сповнених глибокого ліризму, віршів.

Б.-І. Антонич теж будував свій міф “малої батьківщини” з елементів дитинства, у центрі якого – світ лемківського села. Настроєва сфера не ностальгічна, а швидше романтична, що підтверджується наявністю у творах народнопісенних романтичних образів: крилата скрипка, сивий явір, весняні ключі, місяць – молодий музика тощо. За допомогою своїх переживань і К. Вєжинському, і Б.-І. Антоничу вдалося з реального світу вибудувати міф. У обох поетів “мала батьківщина” – це ідеальний образ, пов’язаний з дитинством, де панує гармонія між людиною і природою.

Створюючи у збірці “Олімпійський лавр” (1927) міф про “досконалу людину-героя”, К. Вєжинський вперше з такою експресією зумів зобразити фізичну красу і досконалість людського тіла, возвеличити силу спорту. Таким чином, у художньому світі автора “Весни і вина” виникло зіткнення різних світоглядних систем: “міф про досканалу людину-героя” був кульмінацією авторського віталізму, міф “малої батьківщини” продемонстрував появу лірики роздуму.

У другому розділі “Творча еволюція Казимєжа Вєжинського у довоєнний і воєнний періоди” розглядається поезія 1929 – 1946 рр. Цей період характеризувався активним пошуком поета у виборі художньо-стильових засобів – від іронічно-сатиричних до романтичних, від політичних до риторичних. Він позначений тематико-ідейним ускладненням: з одного боку, ще діє сильний вітальний струмінь, а з іншого – зростає тривога, появляється катастрофізм, який набрав сили з початком війни і вимушеною розлукою з батьківщиною.

У підрозділі “2.1. Образно-стильові трансформації поетичних збірок “Розмова з пущею” (1929), “Фанатичні пісні” (1929), “Гіркий урожай” (1933)” характеризуються еволюційні зміни лірики К. Вєжинського, а саме: відхід від вітальної скамандритської поетики і поява нових суспільних тем. У збірках “Фанатичні пісні” (1929) і “Розмова з пущею” (1929) функціонують нові образи і теми, що призвело до суттєвих художньо-стильових модифікацій: короткі строфічні, чіткої будови вірші замінили поеми, написані в стилі видінь-галюцинацій. Трансформувалися урбаністичні мотиви: місто, яке так захоплювало ліричного героя “Весни і вина”, перетворилося у потворного молоха, стало синонімом бруду, хвороби, нечистот. Життєва монотонність і самотність людини у мегаполісі стали домінуючими темами збірки “Фанатичні пісні”. Її ліричний герой – найнещасливіший мешканець, який від безцільного існування сховався за ширму своїх снів і уявлень. Таким чином аксіологічні константи поезії К. Вєжинського (батьківщина, природа, культура, мистецтво) складають внутрішню опозицію представленій моделі спустошеного світу, що демонструє цілісність творчості поета і водночас – модифікацію картин зображуваної дійсності.

У підрозділі “2.2. “Трагічна свобода” – “поетична історіографія” чи романтичний міф” розглядається збірка віршів “Трагічна свобода” (1937), яка ознаменувала початок політично-патріотичної теми у творчості поета. Хоча дослідники часто “звинувачували” цю збірку в суб’єктивізмі і негативно оцінювали її за політичну риторику, сам К. Вєжинський вважав цей том “справою свого життя”. Особливу увагу в автореферованій роботі приділено розгляду стильових характеристик. Поетична мова становить гармонійний синтез романтичної, тогочасної побутової і політичної лексики – все це увиразнює своєрідний поетичний стиль тому. Романтична тональність збірки “Трагічна свобода” відзначається поліфонічністю, у віршах присутня романтична традиція А. Міцкевича та Ю. Словацького, “молодопольський дискурс”, відгуки з творчості С. Виспянського і С. Жеромського. Цей важливий фактор засвідчив зміну авторського ставлення до літературної традиції, адже звернення до класичної польської літератури продемонструвало “розрив” К. Вєжинського зі “скамандритською” поетикою. Внутрішній світ збірки “Трагічна свобода” доволі суперечливий, що підсилюється за допомогою стилістичних засобів – гіпербол, оксюморонів, риторичних фігур. У різноманітних контрастних парах простежуються антитези: морок – світло, ніч – день, зрада – вірність тощо. К. Вєжинському у збірці “Трагічна свобода” вдалося майстерно поєднати живу людину (Ю. Пілсудського) з “живою” ідеєю (свобода), подати психологію поразки і перемоги, зневаги і захоплення.

Культурний контекст творчості К. Вєжинського розглянуто у підрозділі “2.3. Рецепція культури у збірці “Кургани”. У ній знайшла своє продовження та романтична тенденція, яка домінувала у попередній збірці. Ліричний герой – обов’язково знакова постать (Міцкевич, Шопен, Коженьовський, Пілсудський та ін.), репрезентант культурного діалогу зі світом. Ця поезія вимагає підготовленого читача, вона характеризуються рядом особливостей, серед яких виокремлено багатозначність, містичну візійність, музикальність. Романтичними виступають не лише цитати чи алюзії, скільки настрої віршів, тип аргументації, спосіб мислення самого автора, поетичний стиль, зрештою те, як автор зумів це все перенести на тогочасні суспільні та політичні проблеми.

У підрозділі “2.4. Топіка і символіка збірок періоду війни” розглянуто вірші К. Вєжинського, присвячені виключно темі Другої світової війни (“Варшавський барбакан” (1940), “Земля-вовчиця” (1941), “Троянда вітрів” (1942), “Балада про Черчіля” (1944), “Хрести і мечі” (1946). Ці поезії не є самостійним етапом у творчій еволюції автора, оскільки вони не відображають конкретної світоглядної динаміки у художньому світі К. Вєжинського. Ліричними героями цих творів є не генерали і проводирі, а прості солдати, які “б’ються за цілий світ”. Воєнна риторика К. Вєжинського часто була предметом гострої критики, поетові дорікали неспроможністю оригінально осмислити тогочасні події, а патетизм і звернення до “месіянства” вважали регресом його творчості. Проте, воєнні вірші автора мали свою читацьку аудиторію і користувалися величезною популярністю серед вояцтва. Уміння вести діалог з читачем стало особливістю поетичного таланту К. Вєжинського. Саме ті його твори, які сьогодні трактуються як “другорядні”, “неактуальні”, “незрілі” свого часу неодноразово перевидавалися і приносили авторові неабияку славу. Емоційний струмінь воєнного циклу віршів підсилювався зверненням до біблійної символіки і стилістики – вірші-“молитви”, “літанії”, “псалми”, знову спостерігається звертання до канонів романтичної лірики. Після поразки Варшавського повстання і підписання Тегеранського і Ялтинського договорів у поезії К. Вєжинського помітні разючі переміни – заклик до боротьби трансформувався у гостру сатиру і сарказм, посилилася катастрофічна візія світу.

У третьому розділі “Універсалізм еміграційної поезії К. Вєжинського” розглядається повоєнна (еміграційна) лірика К. Вєжинського (“Мірка маку” (1951), “Сім підков” (1954), “Тканина землі” (1960), “Скриня на плечах” (1964), “Чорний полонез” (1968), “Сон-мара” (1969). У ній, порівняно з попередніми віршами, реалізується більш складна модель буття, поет свідомо прагне показати суперечливу багатогранність життя. Формується нове бачення світу і місця людини в ньому, все, навіть природа, зміщується у сферу безпам’ятства, стає символом пустоти, бездомності і веде до екзистенційних визначень людської сутності. Як зазначалося, лірика К. Вєжинського завжди була персоналістично орієнтованою. Центральною категорією поетичного світу автора була людина, проте в еміграційних віршах проблематику віршів створює екзистенція саме обдарованої творчої особистості.

У підрозділі “3.1. Художні особливості хронотопу” розглядаються просторово-часові координати еміграційної лірики К. Вєжинського. Як відомо, хронотоп забезпечує цілісне сприйняття художньої дійсності і має важливе значення при розгляді саме еміграційної творчості, коли простір завжди розділений навпіл: “тут” і “там”, між ними проходить чітка межа, час теж розмежований – на “до” і “після”. У роботі час і простір розглядається як важливі фактори формування естетичної цілісності еміграційної поезії К. Вєжинського. “Тут” реалізується як конкретне місце екзистенції поета, воно має нетривалий, випадковий характер, що обумовлено постійною зміною місця проживання; опозицією до нього є “там” – покинута земля, недосяжна, далека. Функції “там” набагато важливіші. Це центр просторового світу еміграційної літератури. Навколо нього обертаються всі можливі “тут”. При розповіді про “там”, як правило, домінують емоції, тому, на відміну від “тут”, воно ідеальне, щасливе, постійно присутнє у пам’яті ліричного героя. Розповіді про “там” теж позначаються сумом і меланхолією, але з тою різницею, що смуток і песимізм “тут” пояснюється його присутністю, а туга і сум “там”, навпаки, відсутністю останнього. Просторові межі “там” у поезії К. Вєжинського чітко окреслені, це Прикарпаття, яке постає у творчості автора “Мірки маку” в різних іпостасях: насамперед, як далекий образ дитинства, до якого вже не повернутися; по-друге – це образ назавжди втраченої землі (після Другої світової війни Прикарпаття увійшло до складу СРСР); по-третє – це край, знищений війною, тому вірші сповнені жалю і співчуття як до прикарпатської землі, так і до її народу. Таке емоційне ставлення до втраченого світу надає тій прикарпатській країні рис сакрального містичного простору. Не менш складною і символічною є художня хронологія (час) еміграційної поезії К. Вєжинського. Саме та мить, той момент, коли людина вимушена покинути рідну землю, є межею між “ідилічним часом” (на рідній землі, в батьківському домі) і “авантюрним часом” (на чужині), який  часто є джерелом “містерійного часу” (нещастя, зневіра, пропасть). К. Вєжинський вільно оперує категоріями хронотопу, звертається до античності, використовує мотив подорожі по екзотичних країнах, при цьому згадує Дрогобич і Самбір, Стрий і Карпати, вводить у художню канву своїх текстів реальні факти власної біографії. Ліричний герой поезії цього періоду присутній у різних темпоральних площинах. Тому розглядається лінійний (минуле, теперішнє, майбутнє) і циклічний (весна, літо, осінь, зима) час. Тісно з ним переплетений реальний (історичний, біографічний) і міфічний (містичний, сакральний) час. Не зважаючи на присутність прикмет певної хронології, ліричний герой К. Вєжинського часто потрапляє у міжчасову площину (międzyczasie). Ще однією темпоральною властивістю еміграційної лірики К. Вєжинського є перетинання часових площин, що сприяє драматизації ліричного монологу.

У підрозділі “3.2. Модель світобудови у повоєнній творчості К. Вєжинського” обгрунтовано, що представлена в ліриці поета модель буття значно ускладнюється. К. Вєжинський свідомо передає суперечливу антинонімічність життя, у його творчості сформувалася нова візія світу і місця людини в ньому, все, навіть природа, змістилося у сферу безпам’ятства, стало символом пустоти, бездомності і привело до песимістичних визначень людської сутності. В еміграції поет створив найбільш художньо значимі твори. Складність їх організації полягає у багатоплановості і важливості представленої картини світу. Стремління поета подолати ранній віталізм і воєнну риторику, одностороннє представлення сфер природи і цивілізації привело його до необхідності створити нову художню дійсність, де ліричний герой виступив у різних іпостасях: на зміну людині, прагнучої насолоди, у його поетичний світ прийшла особистість страждаюча, самотня. Ці образи моделюються за допомогою промовистих метафор і контрастів. У віршах дисертантка віднайшла й інші характеристики людини – байдужа, приречена, яка просить вибачення, творча, закохана і, зрештою, щаслива. Така полісемантичність у представленні одного образу була новою для лірики К. Вєжинського.

З образом людини тісно пов’язана тема смерті – ліричний герой у результаті тяжких переживань, пов’язаних як з особистим, так і з загальнолюдським фактором, впадає у відчай, а відтак – і в депресію, часто роздумує про смерть. Проте постаті самогубців у віршах трапляються нечасто, здебільшого, у творчості К. Вєжинського виникає осмислення смерті як філософської категорії, вона наділена подвійним символізмом – як кінець часового буття, з одного боку, і віднайдення смислу існування – з іншого. З категорією смерті нерозривно пов’язана пам’ять. І в цій трансцендентній сфері ліричний герой сумує за рідною землею, відчуває свою відчуженість. Більшість віршів, у яких порушена тема смерті, написана у формі філософських роздумів і сповнена мінорних настроїв.

Центральним для всієї творчості К. Вєжинського, і повоєнної зокрема, дисертантка вважає архетип землі. Через нього автор не лише розкрив характер ліричного героя, а й осмислив закони буття. Прикладкою до образу землі часто є слова, які дають можливість читачеві більш точно визначити його семантичний відтінок: земля-вовчиця (“ziemia-wilczyca”), земля-мати (“ziemia-matka”), земля-дружина (“ziemia-żona”), земля-діва (“ziemia-panna”), земля-немовля (“ziеmia-niemowlę”). Поет звертався до теми землі у період важких випробувань: збірка “Земля-вовчиця”, написана у 1941 році, коли тривали воєнні дії, а “Тканина землі” вийшла друком у 1960 році, коли К. Вєжинський важко переживав розлуку з рідним краєм.

Як зазначалось, вагомим елементом художнього світу К. Вєжинського є природа. З нею пов’язана доля ліричного героя, вона є джерелом творчого процесу. Під впливом природи відбувається вторинна поетична ініціація, формується нова концепція поетичного слова і особливе значення в цьому процесі належить інтимному діалогу з природою. Загалом же, її роль в еміграційній поезії К. Вєжинського має одну суттєву відмінність від пейзажних віршів, написаних у ранній період творчості. Природа виступає не лише об’єктивним елементом духовної біографії ліричного героя, а й активним учасником зображуваних подій. Водночас природа представлена дуалістично: з одного боку, вона відкрита для вічності, а з іншого – несе загрозу смерті, причому смерть часто маскується красою. Важливим є і те, що природний світ осмислюється через призму людського характеру, виступає не тільки тлом життя людини, а його відображенням, продовженням; відбувається розмивання меж між зовнішнім реальним світом і внутрішніми переживаннями ліричного героя. Уже не людський світ уподібнюється до природнього і розкривається через нього, а, навпаки: за точку відліку береться природне буття, як найбільш близьке і зрозуміле.

Найважливішою складовою поетичної космогонії К. Вєжинського виступає культура. Значну кількість його повоєнних віршів присвячено слову, поезії, мистецтву вцілому. Ліричний герой шукає спасіння від байдужості та жорстокості реального світу саме у духовній сфері. Виникають різні аспекти однієї і тієї ж проблеми. З одного боку, герой сам намагається віднайти те слово, яке б відкрило йому істину буття і допомогло піднятися над поразкою (останню репрезентує відірваність від рідного краю), а з іншого – шукає спасіння у вже готових зразках мистецтва (живописі, архітектурі, музиці, античній міфології тощо). Відбувається входження ліричного героя у культурну спадщину людства, спостерігається опозиція між індивідуальним досвідом, творчим актом і універсальним знанням.

3.3. Сатиричні домінанти збірки “Чорний полонез” (1968). Нагадаємо, що ця збірка викликала цілу бурю протилежних рецензій і була проігнорована дослідниками творчості К. Вєжинського. Дисертантка вважає такий “бойкот” не цілком виправданим, оскільки ці поезії становлять не лише один з етапів творчої еволюції автора, а й чітко демонструють пошук митцем нового стилю для передачі наболілих політичних і суспільних проблем. Звернення до романтичної традиції, яке мало місце у “Трагічній свободі”, і патріотична риторика, яка домінувала у воєнних віршах, на даному етапі творчості виглядали б як “творча регресія”. К. Вєжинський доволі оригінально вирішив поставлене завдання – він звернувся до сарказму, а у поетичний текст ввів бруталізми, цинічні, а іноді й вульгарні, порівняння, простонародні звороти. Цим викликав осуд не лише у тогочасній Польщі, політичний і суспільний лад якої став об’єктом гнівної насмішки, а й в еміграції. Дисертантка розглядає “брутальну” збірку як “поетичну формулу”, з допомогою якої автор передав весь абсурд і цинізм так званої “народної влади”.

3.4. Жанрово-строфічне розмаїття творів К. Вєжинського. Ідейно-естетична еволюція письменника простежується в дисертаційному дослідженні і на жанрово-художньому рівні. Рівномірний силабо-тонічний або тонічний вірш, який домінував у ранній ліриці К. Вєжинського, змінився вільним віршем, якому притаманні емоційні та інтонаційні клаузули, що в свою чергу сприяло більш повному вираженню експресійних переживань ліричного героя. Творчість поета збагатилася новими жанровими формами, іноді їх визначав сам автор, окреслюючи у назві твору, серед них найбільше (десь біля дванадцяти) балад (“Балада нашого часу”, “Балада про нью-йоркського коня”, “Балада про стіл” та ін), елегії (“Елегія”), депеша (“Депеша”), епітафії (“Епітафія”, “Епітафія для філософа” та ін.), ліричні етюди (“Етюд для осені”, “Етюд на сьому ранку” тощо), листи (“Лист до приятеля”), кантати (“Кантичка”, “Кантата про ріки”, “Кантата про ліси”, “Кантата про гори”), вірші-мораліте (“Мораліте про чисту гру”, “Мораліте про корито”), посвяти (“На смерть Броневського”, “На смерть Яна Палаха”) тощо. Деякі з цих жанрових визначень є суто авторськими (як етюди і кантати), але вони дають можливість кращого розуміння віршів, допомагають сприйняттю представлених там художніх образів. У підрозділі детально розглядається система метафор – від простих метафоричних епітетів (gorzkie usta, kamienne życie тощо) до розгорнутих порівнянь і уособлень (Ptak przeleciał przeze mnie, ptak, / I drzwi zostawił otwarte, // Składamy się ze słów, // Ziemia podniosła usta do wiatru тощо). Метафорична конструкція рідко обмежується зв’язком кількох виразів, здебільшого вона поширюється на більший фрагмент, а то й на весь текст, творячи таким чином розгалужений порядок слів, результатом якого є створення розвиненого метафоричного образу. У творчому доробку поета присутні майже всі види строф – катрени, трирядкові, п’яти-, шести-, семи- і восьмирядкові тощо. Серед стилістичних фігур дисертантка звертає увагу на різноманітні повтори. Їх використання підсилює виразність твору, емоційність, передає найважливіші думки. Найбільш поширена – анафора, яка акцентує увагу читача на концептуальних словах чи фразах. Функція усіх видів повтору – це художнє увиразнення мови, посилення її експресивно-зображальних властивостей.

У Висновках підсумовано та узагальнено результати дослідження. Простеживши еволюцію художнього мислення К. Вєжинського, можна констатувати:

‑ основною тенденцією еволюції лірики поета є відхід від віталістичного представлення світу з його егоцентризмом і гедонізмом до метафізичного заглиблення в духовний світ людини, її переживання;

‑ у своїй творчій еволюції К. Вєжинський пройшов шлях від представлення (на початку творчості) емоційної поезії, яка характеризувалася розривом з літературною традицією, поєднанням лірики з елементами гумору, домінуванням діонісійських мотивів, до порушення у ній політично-суспільних проблем, зверненням до романтизму і, зрештою, через риторику та пафос воєнної лірики, до представлення песимістичної картини світу в еміграційній поезії;

‑ еволюція поета характеризується не лише зміною художньо-світоглядних чинників, а й розвитком окремих тем і мотивів, які присутні у всій творчості (наприклад, образ “втраченої батьківщини”, землі, слова та інші), а також трансформацією ліричного “я” з екстатичного героя-індивідуаліста до талановитого митця, мужнього солдата і автоіронічного циніка в повоєнній творчості.

Окреслені зміни дають підставу виокремити у поетичній творчості К. Вєжинського такі періоди:

·                перший – поезія 1914 – 1927 років. Час “поетичної ініціації”: від “скамандритських” захоплень Л. Стаффом і російським егофутуризмом до створення власних поетичних тем (“малої батьківщини”, “досконалої людини”). Цей період характеризується демонстрацією віталізму (хоча у деяких віршах, особливо написаних в російському полоні, присутні і драматичні мотиви), оптимістичним баченням світу, егоцентризмом, гіперемоційністю;

·          другий період охоплює 1929 – 1946 рр. Це час формування власного поетичного світогляду, коли спостерігається своєрідний перелом у поезії К. Вєжинського, який, зрештою, був характерний для всієї творчості міжвоєнного двадцятиліття, а саме: перехід від індивідуалізму до універсалізму, де визначальними стали суспільні теми і мотиви. На зміну вітальній експресії прийшло неоромантичне представлення “Трагічної свободи”, воєнна риторика трансформувалася в катастрофізм, який посилився з початком Другої світової війни;

·        третій період – це повоєнні вірші К. Вєжинського, створені в еміграції протягом 1951 – 1969 рр. У них автор звернувся до філософсько-естетичних основ європейської культури, поєднавши їх з ідеями гуманізму та універсалізму. Не зважаючи на песимістичну тональність і контрастність, ключовим словом цієї поезії є любов, як символ надії і віри, основна рушійна сила культурного поступу.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено у наступних публікаціях:

1.  Проць Степанія. Символіка ранньої поезії Казимєжа Вєжинського // С. Проць. Київські полоністичні студії. Романтизм: між Україною та Польщею. – Т. V. – Київ, 2003. – С. 450 – 458;

2.  Проць Степанія. Парадигма України у поезії Казимєжа Вєжинського // С. Проць. Київські полоністичні студії. “Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. – Т. VІІ. – Київ, 2005. – С. 449 – 458;

3.  Проць Степанія. Рання поезія К. Вєжинського і П. Тичини: до типології віталізму та гедонізму. // С. Проць. Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. – Випуск 7. – Київ: Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, 2005. – С. 61 – 66;

4.  Кочегарова Степанія. Хронотоп еміграційних віршів Казимєжа Вєжинського // С. Кочегарова. Київські полоністичні студії. Європейський вимір української полоністики. – Т. ІХ. – Київ, 2007. – С. 216 – 225;

5.  Кочегарова Степанія. Рецепція культури у творчості К. Вєжинського // С. Кочегарова. Київські полоністичні студії. Gente Ruthenus – Natione Polonus. – Т. Х. – Київ, 2008. – С. 142 – 150;

6.  Кочегарова Степания. “Роман с Россией” Казимежа Вежинского // С. Кочегарова. Русская культура в польском сознании. Сборник статей польских и российских исследоватилей. – Москва: Институт славяноведения РАН, 2009. – С. 189 – 199.