ФОРМУВАННЯ АРХІТЕКТУРИ ЖИТЛА В УМОВАХ СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ (на прикладі житлової архітектури Львова радянського та пострадянського періодів)

Краткое содержание

У вступі викладено актуальність дослідження, визначено мету, завдання та методику роботи, предмет та об’єкт дослідження, а також сформульовані наукові результати роботи, їх практичне і теоретичне значення.

У Розділі 1 «Теоретичні та методичні передумови дослідження питання формування архітектури житла в умовах соціальних трансформацій» проведено аналіз літературних джерел стосовно архітектури України та Львова досліджуваного періоду. Для аналізу проблем щодо загальної історії та теорії архітектури були використані дослідження Ю. Асєєва, М. Бархіна, Р. Віппера, А. Іконнікова, А. Каплуна, С. Кілессо, І. Фоміна, Л. Тонєва, Ф. Баумгардта, Г. Кована, Н. Певзнера. Категорійно-понятійний апарат у галузі архітектури для даного дослідження був сформований на основі праць А. Мардера, В. Тимофієнка, П. Безродного, а також довідників та енциклопедичних видань. Також були проаналізовані роботи стосовно історії архітектури України, у тому числі житла, зокрема наукові праці В. Дахна, В. Єжова, І. Сєдака І. Гнеся, А. Пучкова, Ю. Криворучка. Загальне тло формування архітектури тоталітарного періоду було сформоване на основі досліджень І. Голомштока, С. Іванова, І. Фоміна, Б. Черкеса, А. Амана. Ряд дослідників розглядали у своїх роботах проблеми формування архітектури Львова: В. Вуйцик, Р. Липка, А. Рудницький, Б. Черкес, М. Габрель, В. Проскуряков, І. Русанова, А. Шуляр, М. Касьянов, Г. Швецько-Вінецький. Було виявлено, що у сучасних дослідженнях стосовно розвитку архітектури житла Львова 40-х рр. ХХ ст. − 2000-х рр. накопичений значний фактичний матеріал, котрий сформував інформаційну базу для даної роботи.

Аналіз робіт із суміжних дисциплін дозволив сформувати історичний контекст епохи, архітектурні процеси якої досліджуються, та виявити суть і зміст соціальних трансформацій українського суспільства у період з 1939 р. до 2005 р. З цією метою були проаналізовані історичні розвідки Я. Грицака, Д. Дорошенка, А. Вільсона, О. Субтельного.

Важливою складовою даного дослідження стало визначення поняття «соціальна трансформація». Для цього були проаналізовані роботи Є. Головахи, Н. Паніної, С. Катаєва, Р. Рукомеди, Е. Ковтуненка, Т. Ганса, Е. Гідденса, Д. Норта, Р. Хіршлера, В. Цапфа, Л. Бальцеровича, Ж. Сапіра, що стосуються соціології та політології. Термін «трансформація» походить від латинського «transformatio» - перетворення, перебудова, видозміна. В науково-категорійному апараті соціальних наук вживається категорія «соціальна трансформація», котра була введена науковцями для характеристики соціальних процесів і застосовується при аналізі змін у всіх сферах суспільного життя. У даному дослідження прийняте таке трактування соціальної трансформації: зміна політичної системи суспільства, його економічних підвалин та зміна у ставленні держави до людини, її прав і свобод.

Методика дослідження ґрунтувалася на використанні як фундаментальних наукових принципів (найважливішим став принцип детермінізму, тобто об’єктивної, причинної зумовленості явищ), так і загальнонаукових принципів (історичного, термінологічного, системного, пізнавального). Методи наукового дослідження, використані у дисертаційній роботі, базувалися на узагальненні досвіду теоретичних та практичних розробок у галузі теорії та історії архітектури. Аналіз розвитку житлової архітектури проводився на кількох послідовних рівнях: генплану міста, житлової групи, будинку і квартири. Розроблена методика роботи передбачала використання таких етапів дослідження:

І етап - постановка проблеми, обґрунтування актуальності дослідження, формулювання мети, завдань, об’єкту і предмету дослідження, визначення меж дослідження та формування робочої гіпотези;

ІІ етап - аналіз літературних джерел стосовно житлової архітектури України та Львова досліджуваного періоду, визначення змісту поняття «соціальна трансформація» в суміжних дисциплінах та можливостей його використання у характеристиці архітектурних процесів;

ІІІ етап - аналіз історичних джерел стосовно досліджуваного періоду та виявлення періодів та змісту соціальних трансформацій українського суспільства;

ІV етап - проведення аналізу житлової архітектури Львова у період з 1939р. до 2005р. у відповідності з визначеними періодами соціальних трансформацій; виявлення взаємозв’язку між розвитком житлової архітектури та соціальними трансформаціями;

V етап - узагальнення отриманої інформації, перевірка сформульованої робочої гіпотези щодо взаємозв’язку між формуванням архітектури житла та соціальними трансформаціями.

У Розділі 2 «Розвиток архітектури житла Львова у радянський період (з 1939 р. до середини 50-х рр. ХХ ст.)» проаналізовано житлову архітектуру Львова даного періоду. Встановлення радянської влади у Львові у вересні 1939 р. ознаменувало кардинальну соціальну трансформацію, котру можна охарактеризувати як трансформацію тоталітарного типу. Її головними ознаками стали: зміна політичного режиму та заміна ринкової економіки на планову. У місті відбулася заміна національного складу населення та його соціальної структури, що стало результатом комуністичного насильства та депортацій в 1939 – 1946 рр. Внаслідок ліквідації культурних інституцій та греко-католицької церкви Львів втратив значення українського культурного центру та міста-з’язку із Західною Європою. До 1939 р. Львів мав характер торгово-адміністративного міста. Із встановленням радянської влади пріоритетним напрямом розвитку міста був визначений розвиток промисловості, головною галуззю котрої стала металообробна (40 %).

У зв’язку з тим, що архітектура у СРСР тоталітарного періоду була визнана одним із найвпливовіших засобів пропаганди, першим кроком нової влади у місті стало підпорядкування архітектурної діяльності. За зразком загальносоюзних взірців у місті була створена єдина творча організація – Спілка архітекторів (1940 р.) а також централізовані проектні організації.

Головною ідеєю розробки генеральних планів Львова (1940 р., арх. А. Касьянов і 1948 р., арх. О. Натальченко, Г. Швецько-Вінецький) стала трансформація образу міста на соціалістичний лад; у їх концепціях послідовно впроваджувалися ідеї, розроблені та апробовані у радянському містобудуванні: пріоритетний розвиток промисловості, функціональне зонування території, перетворення радіальних структур сформованих міст у радіально-кільцеві, трактування міста, як міста-ансамблю та завершеного архітектурно-художнього образу.

На момент встановлення радянської влади у Львові в теорії та практиці радянської архітектури була повністю сформована концепція житлового будівництва, утверджені норми та правила формування забудови. Найважливішою ідеєю стало впровадження типового проектування («Каталог типових проектів одно-, дво -, і триповерхових житлових будинків», 1948 р., 1951 р.). Секції типових проектів відрізнялися за розмірами: І - ий тип - секція з малометражними квартирами; ІІ - ий тип - секція зі збільшеною площею квартир. Площа малометражної 2-кімнатної квартири мала 28 – 30 м², 3-кімнатної – 42 – 45 м². У секції ІІ - го типу площа 2-кімнатної квартири становила 35 – 40 м², 3-кімнатної – 50 – 55 м². Важливою тенденцією у проектуванні житла стало проектування будинків зі збільшеною площею квартир з метою комунального заселення для громадян і для посімейного заселення для партійної еліти. Впроваджуючи радянські методи проектування житла, архітектори свідомо ігнорували досягнення львівської архітектурної школи міжвоєнного періоду (1919 – 1939 рр.)

Основна кількість споруд у Львові тоталітарного періоду була споруджена у повоєнний час, починаючи з 1948 р. Оскільки Львів під час Другої світової війни суттєво не постраждав, то у центральній частині міста споруджували будинки-вставки у сформованому середовищі рядової забудови. Проектування велося на основі прив’язки типових секцій (вул. Куліша, 6б – приклад пристосування типової торцевої секції № 13 серії 403-1; вул. Ген. Чупринки, 50 – використання типової секції Р-2-2-2). На околицях Львова розгорнулося будівництво комплексів малоповерхових житлових будинків та селищ для робітників. Будівництво велося на основі типових проектів серій 201, 207, 228 (вул. Зелена, 95; Антоновича, 115, Золота, 22, Низинна, 19). З введенням типових проектів архітектура житла на околицях міста ставала анонімною, позбавленою індивідуальності архітектора.

В житловій архітектурі центральної частини Львова тоталітарного періоду відобразилися принципи тогочасного стильового розвитку: розробка ідей соціалістичного реалізму з виразним домінуванням історизму у його класицистичному варіанті та використання символічного начала у створенні архітектурного образу. У розвитку композиційних та стильових вирішень житлових будинків переважав принцип «палацовості», що виразилося у створенні симетричних, ордерних композицій, використанні класичного архітектурного декору (вул. Я. Мудрого, 1, Городоцька, 87).

Таким чином, соціальна трансформація тоталітарного типу, яка відбулася у Львові у 1939 р., кардинально змінила напрями розвитку житлового будівництва. Двозначність політики тоталітарного режиму виявилася у дихотомії ставлення держави до людини та до її потреб, оскільки деклароване Конституцією гарантування прав і свобод поверталося політикою репресій та переслідувань. Це чітко відобразилося в архітектурній доктрині країні. Зокрема, споруджувалися т.зв. «палаци для народу» – високоякісне, дороге та комфортне житло, проте лише для державної та партійної еліти; населення проживало у комунальних квартирах або у розділених помешканнях колишніх прибуткових кам'яниць.

У розділі 3 «Напрями розвитку архітектури житла Львова у радянський період із середини 50-х рр. по 1991 р.» визначено, що у даний період соціальної трансформації не відбулося, мали місце лише т.зв. соціальні зміни, які проходили у межах самої тоталітарної системи. Зміни в СРСР відбулися, починаючи з 1954 р. з викриття культу особи Й. Сталіна. М. Хрущовим у 1961 р. була розроблена доктрина «злиття націй», котра була успішно продовжена Л. Брежнєвим у 70-х рр. та доповнена доктриною «нової» людини – радянської людини. Метою розробки цих доктрин була денаціоналізація народів СРСР та створення нової політичної спільноти – радянський народ. Наступним важливим етапом соціальних змін стала серед. 80-х рр., коли М. Горбачов оголосив курс на перебудову. Протягом періоду, що розглядається, житлова політика у СРСР формувалася під ідеологічним контролем Компартії; постанови щодо розвитку житла були загальнообов’язковими на всіх теренах СРСР, що призвело до повної тотожності основних напрямів розвитку житлової архітектури.

У концепціях генплану Львова 1956 р. (арх. А. Барабаш, І. Персиков) знайшли своє відображення дві основні тенденції розвитку архітектури житла того часу: розвиток малоповерхового індивідуального будівництва (вул. Левандівська, Кн. Ольги, Пасічна) і початки типового проектування (вул. Пасічна). Проекти малоповерхового житла Львова ІІ-ї пол. 50-х рр. - це спарені або блоковані будинки з 2-3-кімнатними квартирами, площею 30-32 м² та 40-50 м², відповідно (арх. Г. Швецько-Вінецький, М. Вендзилович, А. Консулов, Я. Новаківський). В архітектурно-планувальному аспекті проекти малоповерхових будинків стали перехідною ланкою від розробки індивідуальних проектів повоєнного періоду до типових проектів багатоквартирних будинків 60-х рр.

У 1957 – 1959 рр. проектні інститути розробляли проекти перших житлових багатоквартирних будинків з малометражними квартирами. Архітектори та інженери Львівського філіалу Діпроміста розробили ряд типових проектів житлових будинків, об’єднаних у серію 167. На поч. 60-х рр. у плануванні житлових районів Львова широко починають використовувати принцип «вільного планування», який, як вважалося, відображав прогресивний напрям у розвитку радянського містобудування.

Реалізація масштабів житлового будівництва згідно з генпланом 1965 р. (арх. А. Барабаш, І. Базарник, М. Йорищ, А. Шуляр) вимагала нарощування виробничих потужностей у вигляді домобудівних комбінатів. У результаті виконання програми житлового будівництва були вирішені важливі питання архітектурно-планувальної організації міста, прийнята планувальна структура міста з поділом його на 5 районів – центральний, північний, південний, східний та західний. Окрім того, передбачалося перенесення масового житлового будівництва на околиці міста і збереження його історичного ядра. Це стало головною тенденцією подальшого містобудівельного розвитку міста до поч. 90-х рр. У період з середини 50-х рр. по 1990 р. у розвитку житлового будівництво простежується кілька етапів:

І етап: кінець 50-х – поч. 60-х рр. - початок заводського методу будівництва і зведення перших п’ятиповерхових, крупнопанельних будинків з малометражними квартирами;

ІІ етап: середина 60-х – поч. 70-х рр. - урізноманітнення планувальних вирішень, розширенням номенклатури квартир, більша увага до естетично-художньої виразності забудови;

ІІІ етап: 70-ті – 80-ті рр. – будівництво житлових будинків підвищеної поверховості з різними типами квартир, пошуки архітектурної виразності забудови у межах типового проектування.

Широке використання в архітектурній практиці методів типового та повторного проектування дозволило у порівняно короткі терміни досягнути великих обсягів будівництва, котрі, починаючи з 1956 р., поступово нарощувалися. Особливо значними вони були в друге п’ятиріччя 80-х рр., коли за рік споруджували до 350 тис. м² загальної площі житла. Проте протягом всього періоду обсяги житлового будівництва недовиконувалися: житлова забезпеченість виросла з 10,3 м²/ос. до 14,4 м²/ос. замість 18 м²/ос. Окрім того, обмеженість серій типових проектів 5-ти- та 9-типоверхових будинків не дозволила створити комфортне середовище для проживання людини, що є недоліком, особливо відчутним тепер.

З викриттям культу особи Й. Сталіна, у 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві», що ознаменувало новий етап у стильовому розвитку житлової архітектури. Офіційна парадність архітектури асоціювалася зі спадщиною сталінізму. Нові міфи ґрунтувалися на принципах «зрівнялівки», що забезпечувало раціональний рівень мінімальних благ. У комплексі з доктриною «злиття націй», а згодом «радянської людини» це породжувало установку на безлике середовище для існування, тотальну стандартизацію та типізацію, яка завжди економічно та технічно обґрунтовувалася. Уніфікація стала однією із найважливіших рис соціалістичного стилю. Уніфікацію архітектури періоду сталінізму (за канонами класицизму), змінила більш рішуча бездуховна уніфікація на основі промислового стандарту. Уніфікація архітектури мала важливе ідеологічне значення, оскільки сприяла уніфікації суспільства, допомагала формувати «ідеальну» радянську людину, важливими рисами якої стали денаціоналізація, деіндивідуалізація, стереотипність поведінки та мислення.

У розділі 4 «Формування житлової архітектури Львова у пострадянський період з 1991 р. до 2005 р.» проаналізовано основні напрями розвитку архітектури міста у пострадянський період. Визначено, що у цей час суспільство пережило кардинальну соціальну трансформацію - трансформацію демократичного типу. Її ознаками стали: зміна суспільного устрою, заміна планової економіки на ринкову, розширенням прав і свобод громадян. На відміну від соціальних трансформацій тоталітарного типу, які мають радикальний характер, соціальні трансформації демократичного типу носить характер еволюційних змін. Незважаючи на незавершеність процесу, трансформація призвела до зміни свідомості соціуму та людини як його невід’ємної частки.

Основними двома характеристиками трансформаційного процесу є:

- деінституціоналізація (зміна соціальних інституцій і правил) і становлення нових соціальних інституцій;

- утворення нової соціальної стратифікації суспільства.

Одним із ключових моментів при переході до ринкової економіки є житлова реформа. Її основна мета в умовах соціальних трансформацій демократичного типу полягає у створенні ринку житла.

Нові суспільно-економічні відносини зумовили необхідність розробки нових генпланів Львова. У 1992 р. приймається генплан міста, оскільки попередній вичерпав свої ресурси. Генплан 1992 р. ґрунтувався на ТЕО, розроблених у 1983 р., і тому вже на кін. 90-х рр. втратив свою актуальність. Концепцію нового генплану, опрацьованою у 2005 р., передбачено ведення будівництва шляхом заповнення резервних ділянок у житлових масивах навколо Львова та збільшення норм загальної площі на одну особу до 26 м²/ос.

Важливим фактом є те, що на державному рівні визнано необхідність диференціації квартир за рівнем комфорту, що є відображенням у житловій політиці процесу соціальної стратифікації. Зокрема у новому ДБН В.2.2.-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» вперше введене нормування диференційованих типів житла: першої категорії - комерційний тип та другої - соціальний тип.

Виходячи із принципу мінімізації, були встановлені норми площ квартир соціального призначення, досягнуті на поч. 2000 р. Загальна площа становить 21 м². Розділення житла на дві категорії визначило пошуки нових планувальних вирішень будинків та квартир, а вдосконалення нормативно-проектної бази стало початком підвищення якості умов проживання.

У зв’язку із зникненням державного замовлення поступово припинилася будівництво за принципом мікрорайонування великих житлових масивів Поки що у зв’язку із нестабільною економічною ситуацією, недостатньою підтримкою державою розвитку соціального житла, у Львові розвивається, передовсім, комерційне житло. Аналіз забудови свідчить про те, що зараз основними типами стали комплекси житлових споруд і окремо розташовані будинки. Виразною стала тенденція до урізноманітнення номенклатури квартир та поступовим виключення із арсеналу сучасної архітектурної практики використання типових проектів. За пострадянський період житлове будівництво у Львові пережило кілька етапів свого розвитку:

І етап: поч. – середина 90-х рр. – розвиток малоповерхового індивідуального будівництва;

ІІ етап: середина 90-х рр. – поч. 2000р. – домінування будівництва житла середньої поверховості;

ІІІ етап: поч. 2000-х рр. – до теперішнього часу – будівництва житла середньої та підвищеної поверховості.

У стильовому відношенні пострадянський період – це час стильового плюралізму та розвитку різних стилетворчих концепцій. У будівництві у центральній частині міста виразно домінує постмодернізм (спостерігаються тенденції різноманітних його проявів у формі неовернакуляру - вул. Повстанська, Черемиська; історицизму - вул. Самійленка, Ген. Чупринки, Крип’якевича), в останні роки з’являються житлові споруди, позначені новаторськими пошуками, – тенденції пізнього модернізму – вул. Ак. Сахарова.

Відсутність концепцій формування «ідеальної» людини свідчить про визнання державою факту соціальної стратифікації і права індивідуальності за кожною особистістю, що є важливою ознакою загальної демократизації. Соціальна трансформація демократичного типу відобразилася процесами демократизації архітектурного процесу, що виявилося у визнанні на державному рівні диференціації житла, створенні ринку житла, скороченні типового проектування та появі різних типів житла, а також в тому, що процес проектування житла став індивідуальним (розвиток приватних майстерень). Все це в умовах ринкової економіки підвищує конкурентність архітектурної діяльності та обумовлює підвищення якісних характеристик житлового середовища.

У розділі 5 «Відображення процесів соціальних трансформацій суспільства у формуванні архітектури житла» проведено порівняльний аналіз основних тенденцій формування житлової архітектури протягом радянського та пострадянського періодів у Львові та інших містах Європи. У міжвоєнний період в Європі у зв’язку з гострою житловою кризою розпочалися інтенсивні пошуки т. зв. «мінімального житла». Країнами-епіцентрами цих новаторських пошуків стали Німеччина, Австрія, Чехія. У Львові у цей час (1919–1939 рр.) відбуваються аналогічні процеси, що виразилося в інтенсивному розвитку житлової функціоналістичної архітектури. Після завершення Другої світової війни та створення «Східного блоку», напрями розвитку житлової архітектури в обох суспільних системах (капіталістичній і соціалістичній) стали відрізнятися. У країнах Західної Європи після Другої світової війни для задоволення житлових потреб звертаються до практики типового проектування, проте вона згортається на поч. 70-х рр. З того часу основною тенденцією розвитку житлової архітектури стає прагнення до диверсифікації та індивідуалізації, що відображало пріоритетні демократичні цінності суспільств. У СРСР та країнах соціалістичного табору після Другої світової війни домінувала практика соціалістичного реалізму, тому у зв’язку з дороговизною процесу проектування та будівництва не вдавалося ефективно подолати житлову кризу. У 60-х рр. у цих країнах звернулися до практики типового проектування, і ця тенденція зберігалася до часу дезінтеграції СРСР та розвалу «Східного блоку». Проте, починаючи з 90-х рр. після соціальних трансформацій демократичного типу, котрі відбулися у всіх цих країнах, у них намітилися виразні тенденції до демократизації всього архітектурного процесу.

Аналіз взаємозв’язку процесів соціальних трансформацій у суспільстві та напрямків розвитку житлової архітектури свідчить, що пріоритетним у формуванні житлової доктрини держави є трактування державою людини-громадянина. Соціальні трансформації змінюють ідею трактування державою людини. При соціальних трансформаціях тоталітарного типу держава розробляє концепцію «нової» людини – ідеального представника суспільства і, таким чином, уніфіковує суспільство, намагаючись «підігнати» всіх під цей стандарт. В архітектурі це відображається у типізації та уніфікації на всіх рівнях. При соціальних трансформаціях демократичного типу держава надає кожному право на індивідуальність. Це відображається у різноманітності архітектури і архітектури житла.

Механізм відображення соціальних трансформацій в архітектурі житла реалізовується наступним чином: акт соціальної трансформації призводить до переустрою суспільства і до формування нової доктрини людини та її місця (реального, а не декларованого) у житті суспільства; залежно від рівня економічного розвитку країни, попереднього історичного досвіду та власної доктрини держава виробляє свої критерії щодо формування приватного простору цієї людини – житла, у вигляді норм і правил щодо будівництва (містобудівельних, об’ємно-планувальних і стильових), обмежень щодо фінансування будівництва, форм власності на це житло тощо. Держава формує громадянину його приватний простір і дозволяє у певній формі володіти ним.