ФОРМУВАННЯ ІНТЕР’ЄРУ ГРОМАДСЬКИХ БУДІВЕЛЬ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ (на прикладі Харківщини і Полтавщини)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і задачі роботи, об’єкт і предмет дослідження, наведено методику й межі дослідження, встановлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подані дані про апробацію роботи, наведена структура дисертації.

У першому розділі – „Історіографія. Історичні передумови розвитку  нових типів громадських будівель” –  проаналізовано та систематизовано історико-бібліографічні джерела, в яких приділено увагу дослідженню інтер’єру громадських будівель кін. ХІХ – поч. ХХ ст.; виявлені історичні передумови формування нових типів громадських будівель; висвітлені чинники, що впливали на формоутворення внутрішнього простору громадських споруд.

Архітектурна спадщина Харківщини й Полтавщини цього періоду постійно привертала до себе увагу істориків та науковців як у наш час, так і на зламі ХІХ–ХХ ст. Але інтер’єри громадських будівель не стали предметом окремого дослідження. Тому узагальнені роботи щодо вибраної теми не виявлені. 

Існуючі історіографічні матеріали з вивчення питання формування  інтер’єру громадських будівель зазначеного періоду запропоновано поділити на два хронологічних етапи: перший – кін. ХІХ і поч. ХХ ст. (до 1917 р.), другий – ІІ чверть і кін. ХХ ст., що різняться між собою характером досліджень.

Дослідження першого етапу за характером поділяються на історичні, періодичні видання архітектурного і краєзнавчого змісту, краєзнавчі праці; другого етапу – на історичні та краєзнавчі видання, наукові праці з історії, теорії  мистецтва й  архітектури та енциклопедичні видання.

 Історичні, соціально-економічні та культурно-політичні аспекти життя України, в тому числі Харківщини і Полтавщини,  розкриті у працях  М. Грушевського,  Д. Багалія, Д. Міллера,       Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка (перший етап      дослідження),  О. Субтельного, В. Верстюка,  О. Бойка, Я. Гуржія,  М. Поповича,   (другий етап дослідження) та ін. Ці роботи дають можливість проаналізувати  передумови й основні зміни у суспільно-політичному житті досліджуваних регіонів, що сприяли виникненню і розвитку нових типів громадських будівель.  

Виняткове значення щодо вивчення закономірностей формування інтер’єру громадських споруд мають дореволюційні періодичні видання: „Зодчий”, „Архитектурно-художественный еженедельник”, „Строитель. Вестник архитектуры, домовладения и санитарного зодчества”, „Сяйво”, „Ілюстрована Україна”, „Украинская жизнь”, „Художественная промышленность”, „Харьковские губернские ведомости”, „Полтавские епархиальные ведомости” та ін. Тут друкували статті видатні архітектори і митці того часу: О. Бекетов, О. Ржепишевський, В. Кричевський, О. Сластьон, М. Филянський та ін. Цінність цих  публікацій  підвищує  широкий  спектр  супроводжуючого матеріалу: плани, світлини тощо.

Краєзнавчі праці А. Гусєва, М. Рудинського й інших учених (перший  етап  дослідження), М. Бондаренка, В. Коржа, О. Касьянова, К. Гладиша (другий етап   дослідження) сприяють аналізу чинників формування нових типів громадських будівель на Харківщині й Полтавщині.  

Вагоме значення мають наукові праці з історії та теорії архітектури (другий етап дослідження). Це роботи Ю. Асєєва, В. Вечерського, І. Врони, І. Ігнаткіна,  О. Ігнатова, М. Кальницького, Г. Лебедєва, А. Мардера, В. Павловського,  Л. Прибєги, В. Самойловича, В. Тимофієнка, В. Чепелика, М. Цапенка, В. Ясієвича й інших. Окремо треба відмітити регіональні дослідження, що присвячені архітектурній спадщині Харківщини і Полтавщини, Є. Балишевої, Л. Вайнгорта,         Н. Дьяченка, О. Лейбфрейда, Ю. Полякової, О. Тіца, В. Ханка, П. Шпари, Ю. Шкодовського та ін.     

Формування інтер’єру в тогочасній Російській імперії здійснювало вплив на розвиток аналогічних об’єктів в Україні. Дослідити це питання дозволяє низка наукових праць з історії розвитку інтер’єру аналогічних об’єктів Росії (роботи І. Бартенєва, В. Батажкової, Є. Борисової,              Т. Володіної, Є. Кириченко, Т. Каждан, Т. Ку­чумова й інших).     

Значну наукову цінність становлять матеріали із фондів  Центрального  державного науково-технічного архіву України (м. Харків), Державного  архіву  Харківської області,  Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування (м. Київ).

Таким чином, аналіз літературних джерел свідчить про відсутність комплексного дослідження щодо заявленої проблеми. Залишились не розкритими питання стосовно визначення прийомів організації внутрішнього простору, класифікації та характеристики інтер’єрів за архітектурними стилями і напрямами, принципів їх художньо-композиційної організації, предметного наповнення й оздоблення. Отже, для теорії, історії архітектури вивчення питання формування           інтер’єрів громадських будівель є новим і до цього часу ґрунтовно та різнобічно не дослідженим. 

Період кінця ХІХ – початку ХХ століть був надзвичайно плідним для України. Нові історико-політичні і соціокультурні передумови спричинили  виникнення й формування низки нових типів громадських будівель: установ управління, фінансів, освіти, культури, медицини, торгівлі й транспорту. Протягом цього періоду вдосконалювались функціонально-планувальні, об’ємно-просторові та стилістико-композиційні вирішення цих будівель, розширювались їх типологія і диференціація. Культурологічний стан епохи зумовив зародження нового стилю модерну та його проникнення в усі галузі мистецтва. Відзначені здобутки українських  художників і архітекторів, які проводили активну професійно-громадську роботу й розпочали „той видатний мистецький чотирнадцятилітній марафон, який витворив УАМ як нове стадіальне явище вітчизняної архітектури” [за В.В. Чепеликом].

Дослідженням установлено головні чинники, їх взаємозв’язок та вплив на формоутворення внутрішнього простору громадських будівель. Провідним визнаний соціально-економічний чинник, який віддзеркалював рівень розвитку капіталістичного суспільства, його структуру та ідеологію і сприяв появі нових функціональних потреб суспільства. Ці потреби повинні були знайти втілення у просторовому середовищі, яке б відповідало новим  соціальним  вимогам  суспільства.  Функціональний чинник відображав сутність соціально-економічних процесів та утилітарних вимог характерних для досліджуваного періоду. Ці процеси сприяли розвитку і впровадженню нових конструкцій та матеріалів (конструктивний чинник), за допомогою яких архітектори розробляли нові принципи організації внутрішнього простору. Характер розташування громадської споруди в структурі міста й на ділянці  визначався її типологічним і функціональним призначенням. На межі ХІХ–ХХ століть містоутворювального значення набувають громадські будівлі адміністративних, фінансових та навчально-освітніх установ. Визначено три характерних типи розташування громадської будівлі на ділянці: рядовий, кутовий, вільний. Містобудівельні задачі  впливали на об’ємно-просторове вирішення споруди (а тим самим й на інтер’єр). Ці чинники стали  передумовою  об’ємно-планувальних, стильових,  художньо-композиційний та опоряджувальних прийомів. 

У другому розділі „Планувально-просторова організація  інтер’єру громадських будівель. Архітектурні стилі і напрями” автором визначені характерні прийоми організації внутрішнього простору громадських будівель, виділені основні  планувальні елементи. Встановлені хронологічні періоди,  класифікація і  характеристика інтер’єрів за архітектурними стилями й напрямами, що знайшли відображення в   інтер’єрах досліджуваних  типів  громадських  будівель Харківщини і Полтавщини.  

Здійснений аналіз об’ємно-планувального рішення досліджуваних об’єктів, на основі якого виявлено сім характерних прийомів організації  внутрішнього простору залежно від типу та функціонального призначення споруди:

- класичний – простір, що визначається складною (найчастіше Ш-подібною) конфі­гу­рацією плану з центра­льним роз­ташуванням головного композиційного об’єму (установи управління, освіти, медицини);

- компактний – просте вирішення внутрішнього простору з розплануванням, наближеним до квадрата чи прямокутника (установи фінансів, освіти, культури, медицини);

- центричний: а) простір, у якому центральний елемент є головним композиційним об’ємом, що компонує навколо себе інші приміщення; б) простір на основі включення у планувальну структуру внутрішніх дворів, обмежених освітленими коридорами, навколо яких компонуються всі приміщення (установи управління,  фінансів, освіти);   

- фронтальний – простір, що формується на основі головної осі, яка широким фронтом    звернена у зовнішнє середовище; різновидом є простір на основі кількох осей на кутовій ділянці (установи управління, фінансів, освіти, культури); 

- глибинний – характеризується протяжністю та розкриттям  у  напрямку  головної осі, яка утворює внутрішній простір, що перетікає і розвивається вглибину (установи освіти, культури);

- диференційований – складний, виразний простір на ос­нові вертикального і горизонтального зо­нування; складається з кількох  функціональних  об’ємів,  розвивається  вздовж  низки  головних осей, розкриваючись у часі (установи освіти, культури,  медицини);

- концентричний – характеризується розвитком від периферії до центру; це  обґрунтовано вимогами щодо забезпечення функціонального процесу і є логічно    ясною елементарною побудовою (установи культури).

Установлено, що для громадських будівель із нескладним функціональ­ним процесом було характерним застосування компактного (найпростішого) прийому організації  внутріш­нього простору і, на­впаки, багатофункціональність крупних громадських споруд зумовлювала використання інших (більш складних) схем.     

Дослідженням розглянуто три варіанти  внутрішнього  розпланування  громадських будівель (симетричне, асиметричне, дисиметричне). Зазначено, що жодному з вирішень не надавалася перевага.  Визначено основні  схеми групування  внутрішніх просторів, вибір яких зумовлювався характером функціональних процесів (чарункова, коридорна, зальна, анфіладна, комбінована). 

Організація плану громадської будівлі визначалась розташуванням і взаємозв’язком головного композиційного елемента (найбільш значного за функцією і розмірами приміщення) – з різними групами приміщень. Таким чином, наведені схеми групування внутрішніх просторів у свою чергу складалися з планувальних елементів, серед яких виділено такі структурні  вузли:  перший – вхідні групи  (головні, службові, допоміжні вестибюлі, гардеробні); другий – приміщення основного призначення; тут виділено дві підгрупи: головні приміщення (операційні, читальні, актові зали, зали засідань  тощо), службові приміщення;  третій  – підсобні й  допоміжні приміщення (комори, лабораторії, книгосховища й ін.); четвертий –  горизонтальні комунікації (коридори, холи, фойє, галереї); п’ятий – вертикальні комунікації (сходи головні, службові і допоміжні). 

Ці планувальні елементи мали різне значення при вирішенні художньо-композиційних рис інтер’єру. Урочисто й ошатно вирішувались  інтер’єри  головних вестибюлів, сходів, операційних, читальних залів, залів засідань та інших головних приміщень. Ці складові внутрішнього простору мали першочергове значення при формуванні інтер’єру громадських будівель. Отже, з’ясовано, що дані планувальні елементи мали чітке ранжирування за допомогою зміни насиченості інтер’єру декоративними елементами. Ця закономірність простежується в усіх розглянутих об’єктах незалежно від стилю, в якому вони вирішені.

Простежені особливості  ранжирування приміщень за значенням у кожному з досліджуваних типів громадських будівель та планувально-композиційна організація їх внутрішнього простору (всього 57 об’єктів).  На підставі отриманих  даних  визначені принципи архітектурно-планувальної організації внутріш­нього простору крупних громадських будівель, які полягали у домінуванні комбінованої схеми групування приміщень і дотриманні головної композиційної осі „головний вхід – вестибюль – хол – головні сходи – головне приміщення”.

Значна увага приділялася технічним характеристикам будівель (системам освітлення, опалення, вентиляції і каналізації).

Особливу увагу в роботі приділено характеристиці й класифікації архітектурних стилів і напрямів, що знайшли відображення у вирішенні інтер’єрів громадських будівель Харківщини і Полтавщини кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Найбільше поширення в зазначений період дістав історизм-еклектизм (принцип використання минулого на рівні форми та прийому). Найяскравішими зразками неоренесансної стилізації (кін. ХІХ ст.) є інтер’єри харківських будинків: Земельного (1898) (рис. 1), Торгового (1899) банків, Комерційного інституту (1916), Комерційного училища (1893), Міської громадської бібліотеки (1901) та ін.

Особливо відзначені надбання стилю модерн, що  виник  на поч. ХХ ст.  як  реакція на     еклектику і відкрив шлях для розвитку архітектури на основі національних традицій. Особливості даного стилю такі: побудова архітектурної форми      „зсередини-назовні”, контраст між площиною і декоративною деталлю, злиття окремих об’ємів, правдиве трактування конструкцій тощо. Прикладами є інтер’єри харківської будівлі Волзько-Камського банку (1907), народного дому в м. Золочів (1907) на Харківщині, полтавського будинку Російського банку для зовнішньої торгівлі (1912) тощо. Окремо в роботі відзначені здобутки стилю українського архітектурного модерну. Детально розглянуто інтер’єр будинку Полтавського губернського земства (1908) (первістка УАМ, який „склав епоху”), як унікальний приклад цілісності архітектурно-стильового вирішення на    основі традицій народної архітектури і мистецької спадщини (рис. 2).      

На початку ХХ ст. у стильовому вирішенні інтер’єрів громадських будівель знайшов відображення  новий історичний напрям – неокласицизм, що виник як протиставлення архітектурі модерну. Предметом наслідування стало романтичне звернення до російського класицизму кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст., як до національної російської спадщини (інтер’єри харківських будинків Повітової земської управи (1912), Судових установ (1902), Управління південних залізничних доріг (1914), Медичного товариства (1913) (рис. 3), притулку-пансіонату для дворян похилого віку (1916).