ГАЛИЦЬКО-РУСЬКІ НАРОДНІ ПРИПОВІДКИ” ІВАНА ФРАНКА: ПАРЕМІОЛОГІЧНИЙ ТА ПАРЕМІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТИ, ПОЕТИКА ТЕКСТІВ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми з огляду на її актуальність, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, окреслено джерельну базу і методологічні засади. Коротко охарактеризовано методи, що були використані у роботі. Розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також вказано конференції та публікації, де було апробовано результати дисертаційного дослідження.

Перший розділ „Розвиток української пареміографічної та пареміологічної традиції та її вплив на формування збірника І.Франка „Галицько-руські народні приповідки”.

Тритомний корпус у шести книгах „Галицько-руські народні приповідки” (1901-1910) І.Франка – верховинне досягнення української пареміології та пареміографії. Вдалий вибір методики, що передбачала чітке окреслення головних принципів опрацювання паремійного матеріалу, залучення широкої джерельної бази, прискіпливий добір текстів, розкриття їх семантики та висвітлення художніх особливостей, – усе це забезпечило високий науковий рівень праці, її тривалу актуальність. Цей звід багатющого паремійного матеріалу – визначне наукове явище в українській фольклористиці, що постало на ґрунті осмислення національних та європейських здобутків у галузі. Безпосередній вплив на формування пареміологічної концепції І.Франка мали насамперед його українські попередники, котрі підготували основу для появи ґрунтовного корпусу галицького мудрослів’я.

Початок українській пареміографії у ХVІІ ст. поклав К.Зіновіїв. Його рукописний збірник „Приповісті посполиті”, що охопив паремійний матеріал Київщини та Чернігівщини, став першим важливим кроком для подальшого розвитку пареміографії в Україні. У 30-40 рр. ХVІІІ ст. з’явилися виконані на кшталт збірника К.Зіновіїва рукописні добірки паремій І.Ушівського, І.Панькевича та ін. Нечисленні матеріали були результатом аматорської роботи піонерів фольклористики, які тривалий час залишаючись невідомими широкому загалові, все ж дали поштовх систематичному збиранню та вивченню паремійного матеріалу.

Перші публікації паремій з’являються у періодичних виданнях, додатках до граматик чи поетик, їх використовують як ілюстративний матеріал у наукових мовознавчих студіях. Так О.Павловський у „Грамматике малороссийского наречия” (1818) помістив невелику збірку „Фразы, пословицы и поговорки малороссийские”. Схожі паремійні добірки доповнювали праці М.Лучкая „Grammatika slavoruthena” (1830) та Й.Левицького „Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien” (1834). Збірник В.Смирницького „Малороссийские пословицы и поговорки, собранные ВНС” (1834) – перший самостійний друкований звід паремійних одиниць. Використане у праці упорядкування текстів за алфавітним принципом до 1864 р. залишалось головним атрибутом усіх пареміографічних здобутків в Україні.

Визначною пареміографічною пам’яткою першої половини ХІХ ст. став збірник Г.Ількевича „Галицькі приповідки і загадки” (1841), у якому презентовано значний пласт оригінальних текстів і певною мірою передано вишукану досконалість народного паремійного стилю.

Упродовж 50-х рр. ХІХ ст. в Україні відбувається активне нагромадження паремійного матеріалу, який періодично друкується у ряді регіональних часописів. Так, у „Черниговских губернских ведомостях” з’являються колекції паремій О.Лазаревського, П.Огієвського-Охоцького, О.Шишацького-Ілліча, Г.Милорадовича, П.Єфименка, М.Ісаєнка, Г.Кулжинського, І.Богуславського, П.Кузьменка, цікаві пареміологічні розвідки О.Тищинського та Л.Глібова. „Волынские губернские ведомости” публікують матеріали О.Ясинського, В.Абрамовича, В.Пироговського. Неодноразово поміщають прислів’я „Киевские губернские ведомости”, „Киевская старина”, „Подольские губернские ведомости”, „Полтавские губернские ведомости” та інші видання.

Друга книга тритомного видання „Старосветский бандуриста” (1860) містила збірник М.Закревського „Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки” – працю, сформовану на основі компіляції матеріалу з попередніх дрібніших видань. Її цінність полягає у спробі систематизації наявного паремійного матеріалу в межах одного видання, намаганні збагатити дослідження короткими поясненнями окремих текстів, навести до деяких із них слов’янські паралелі. Ці додаткові компоненти, незважаючи на їх вибірковість і несистематичність, знайшли застосування і в наступних пареміографічних студіях.

Більшість збірників ХІХ ст. супроводжували невеликі передмови. Така практика поступово ставала нормою, надаючи публікаціям наукового характеру. У них автори-упорядники висловлювали свої роздуми над природою жанру (жанрова дефініція, видовий розподіл, генеза тексту й особливості його функціонування), окреслювали основні тенденції дальшого дослідження паремій. Теоретичні міркування, висловлені у супровідних вступних статтях, ставали ґрунтом для оформлення пареміології як галузі фольклористичної науки. Усе це засвідчило паралельний розвиток пареміографії та пареміології як двох важливих взаємодоповнюючих дисциплін.

Найвизначнішим досягненням української пареміографії ХІХ ст. став збірник М.Номиса (Симонова) „Українські приказки, прислів’я і таке інше” (1864). Праця становила новий тип збірника – національний. Коли раніше упорядники збірників паремій переважно подавали матеріал певного регіону, то М.Номис спробував представити тексти з усіх регіонів України. Використавши популярну на той час у європейській пареміографії тематичну систему упорядкування паремій, апробовану у працях В.Даля та Ф.Челаковського, М.Номис уперше в Україні відмовився від механічного розміщення текстів за абеткою. У праці, що вражала кількістю залучених зразків (понад 14 тис.), представлено різнорідний паремійний матеріал, запропоновано досить ефективний спосіб його систематизації. Пареміограф залучив до збірника широкий спектр паремійних різновидів, чітко організував матеріал, розширив варіантні гнізда, у текстах зберіг усі діалектні мовні особливості, що забезпечило високий науковий рівень видання.

Оскільки у збірнику М.Номиса паремійний матеріал з деяких регіонів був представлений неповно, то наступні видання спрямовувались передусім на повніше відображення паремійного фонду окремих місцевостей. Зокрема прислів’я Галичини, Буковини та Закарпаття потрапили у видання В.Віслоцького „Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси” (1868), а зразки народної мудрості з Полісся та Поділля склали основу збірника П.Чубинського „Пословицы и загадки” (1878).

У 70-80-ті рр. ХІХ ст. продовжувалось активне нагромадження паремійного матеріалу завдяки численним публікаціям у регіональній періодиці. Наприклад, систематично з’являлися добірки прислів’їв і приказок у львівському виданні „Ластівка”, рідше − у коломийському „Руська рада”. У наддніпрянській Україні плідно працювали чернігівська та київська когорти пареміографів, об’єднані навколо місцевих „Ведомостей”.

Найпомітніший здобуток української пареміографії після виходу у світ збірки М.Номиса − „Нова збірка народних малоруських приказок, прислів’їв, помовок, загадок і замовлянь” (1890) М.Комарова. Попри незначну кількість матеріалу видання вирізнялося чіткою методологією опрацювання текстів, низкою важливих пареміологічних та пареміографічних зауваг (максимальне розширення жанрової компетенції, спроба семантичного аналізу тощо). 

Наступним етапом наукової рецепції жанру стали пареміологічні розвідки. Перші такі студії були своєрідним узагальненим семантичним аналізом споріднених текстів, на основі яких пареміологи висвітлювали певні аспекти народного світогляду. Деякі дослідники через прискіпливий аналіз значного пласту української народної афористики намагалися вибудувати національну філософську доктрину. Проте відсутність належної методології, суб’єктивний добір матеріалу, висновки, що відповідали не так змісту самих паремій, як наперед запрограмованій філософській системі інтерпретатора, робили ці розвідки радше популістськими, ніж науковими.

Системний філософсько-семантичний аналіз українського паремійного фонду було розпочато у другій половині ХІХ ст. У 1873 р. з’явилася розвідка Є.Згарського „Народная русская философия. Составилъ ведля пословиц и приповедок Е.Згарский”. Наукову інтерпретацію паремійних текстів продовжив П.Іващенко у праці „Религиозный культ южно-русского народа в его пословицах” (1875). Деякі аспекти вивчення паремій у студії „Опыт исторического изучения малорусских пословиц” (1896) розглянув М.Сумцов, спинившись, зокрема, на питанні історизму жанру, вперше заторкнувши питання співвідношення національного та інтернаціонального у пареміях. Цінним аспектом його дослідження є вивчення історії записування паремій, яку він розпочав від найдавніших літописів. Своєрідним продовженням цієї теми стала розвідка В.Перетца „Из истории пословицы” (1898).

Наприкінці ХІХ ст. одним із пріоритетних напрямів дослідження у пареміології, як і на сучасному етапі, було з’ясування генези жанру. Принцип „міжжанрового переходу”, що відбувається за схемою „літературний твір → народна паремія”, охарактеризували О. Потебня („Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка” (1894) та І.Тимошенко („Византийские пословицы и славянские паралели к ним” (1895), „Литературные первоисточники и прототипы трехсот русских пословиц и поговорок” (1897).

Загалом, українська пареміологія та пареміографія на початок ХХ ст. досягла високого наукового рівня, змогла представити широкому загалові низку кваліфіковано виконаних збірників, у яких зафіксовано чималий пласт оригінальних текстів, що складають основу українського паремійного фонду. Зазначені розвідки відображають головні тенденції поетапного розвитку галузі, засвідчують поступове обґрунтування і дальше утвердження принципів, необхідних для сучасних наукових студій над зразками жанру.

На ґрунті досліджень В.Смирницького, Г.Ількевича, М.Закревського, М.Номиса, П.Чубинського, М.Комарова виникло епохальне шестикнижжя І.Франка „Галицько-руські народні приповідки”. Міркування попередників допомогли упорядникові корпусу галицького мудрослів’я увійти у контекст процесу активного осмислення складного фольклорного жанру. Узагальнивши і виокремивши найважливіше з усього галузевого доробку, І.Франко створив багатоаспектне, чітко структуроване дослідження, що й дотепер не втрачає актуальності.

Другий розділ „Галицько-руські народні приповідки” І.Франка у контексті української пареміології та пареміографії” присвячено вивченню пареміологічно-пареміографічних ідей І.Франка на основі докладного аналізу його корпусу народних приповідок.

1. Історія постання збірника „Галицько-руські народні приповідки” та його рецепція у науковому світі

Тритомний корпус І.Франка „Галицько-руські народні приповідки” став першим українським пареміологічно-пареміографічним дослідженням узагальненого характеру. У цій описово-аналітичній студії учений розглянув такі важливі питання теорії жанру, як проблема класифікації паремій (алфавітна, тематична, опорно-гаслова), їх видове розмежування (порівняння, прикмети, примовки, вітання, побажання, прокляття тощо), дефініція жанру, семантичний аналіз приповідок з урахуванням комунікативної ситуації, образності та асоціативності, генетичної основи, національної приналежності (національні, інтернаціональні, локальні), структурної організації. І.Франко розробив чітку методологію фіксації, упорядкування та вивчення паремійного матеріалу, апробував цілісну систему принципів. Дослідникові вдалося окреслити весь спектр основних проблем, актуальних для сучасної пареміології. З наукового погляду збірник має велике значення і як джерело вивчення оригінального й автентичного фольклорного матеріалу.

Осмислити цінність Франкового збірника народних сентенцій, підтвердити вагомість пареміологічно-пареміографічної спадщини дослідника намагалися чимало науковців. Уже сучасники І.Франка Ї.Полівка, О.Брюкнер, Й.Пата та В.Гнатюк, котрі рецензували окремі книги видання „Галицько-руські народні приповідки”, відзначили суттєвий обсяг зібраного у ньому матеріалу, принципи упорядкування зразків, успішне застосування новітньої на той час опорно-гаслової класифікаційної системи.

Високо оцінив збірник галицьких прислів’їв і приказок В.Охримович, котрий свою працю „Українсько-руські приповідки правничі, систематично впорядковані та юридично пояснені” (1912) побудував за принципом Франкового дослідження, використовуючи аналогічні критерії фіксації, систематизації й аналізу паремійних одиниць.

У різний час з короткими характеристиками „Галицько-руських народних приповідок” виступали М.Грушевський, Ф.Колесса, О.Вєтухов, П.Попов, Л.Скрипник. Розглядаючи збірник у контексті розвитку української фольклористики, дослідники відносили цей корпус до найкращих її здобутків, а Ю.Шевельов у статті „Номис – Даль – Адальберґ. З проблем української пареміології середини 19 сторіччя” (1985) назвав його найвищим досягнення української пареміології позитивістичного періоду.

Над вивченням історії постання збірника та його рецепції у науковому світі працювали О.Дей, О.Сербенська, М.Пазяк. Окремі аспекти дослідження проаналізовано у статтях М.Зубрицької, В.Корнійчука, Т.Кознарського, Ю.Прадіда та Л.Самойлович. Існування вузьких, фрагментарних, часто принагідних розвідок, що лише частково висвітлюють наукову значущість праці І.Франка, свідчить про недостатню вивченість теми, вказує на необхідність її ґрунтовного комплексного дослідження, яке б спиралося на цілісну рецепцію пареміологічно-пареміографічних здобутків науковця та скрупульозний багатовекторний (жанрова специфіка, генеза, поетика) аналіз зафіксованого у збірнику паремійного матеріалу.

2. Пареміологічний аспект

2.1. Жанрова дефініція та видова диференціація паремій. Пареміологічна концепція І.Франка становить цілісну систему, яка мало чим поступається нормам сучасної науки. Поставши на ґрунті попередніх пареміологічних досліджень, Франків підхід суттєво вирізнявся на їхньому тлі, адже учений запропонував зміну усталених традиційних норм, відкрив нові шляхи опрацювання паремій. Зміна теоретичних акцентів у науковому світогляді І.Франка відбулася внаслідок переходу до якісно вартіснішої методології досліджень – позитивістичної, визначальними критеріями якої стали об’єктивність, точність, достовірність, реальність, органічність, відносність і корисність. Вибір нової методології допоміг дослідникові вирішити чимало складних наукових завдань теоретичного і практичного характеру, першочерговим з яких було осмислення внутрішньої природи жанру, визначення та розмежування його видової палітри.

На початок ХХ ст. в Україні, як і в інших країнах Європи, традиційно склалися два способи тлумачення жанру: широкий і вузький. Перший передбачав поєднання широкого спектру жанрових різновидів (прислів’я, приказка, порівняння, вітання, побажання, прокляття, прикмета, примовка, мудрування, каламбур, нісенітниця тощо) у межах одного родового поняття „паремія”. Другий ґрунтувався на обмеженні жанрової компетенції лише двома видовими формами: прислів’ями та приказками. І.Франко став на позиції широкого тлумачення жанру, розглядаючи його як комплексне явище, у якому слід виокремлювати цілий спектр жанрових різновидів. Це дало йому змогу створити монументальний збірник чималого пласту коротких форм, у яких народ виявив глибину думки, нагромаджений віками досвід, досконале володіння мистецтвом слова. Дослідникові вдалося виокремити істотні гомогенні ознаки, простежити міцну внутрішню єдність між непоєднуваним на перший погляд матеріалом і розглянути часто різні за структурою та функціональним навантаженням мовні звороти у межах одного мегажанру.

Одним із найскладніших і найсуперечливіших пареміологічних питань є розмежування прислів’їв і приказок. І.Франко, систематично залучаючи до збірника обидві видові форми, не ставив собі за мету чітко окреслити спектр їхніх диференційних ознак, а прагнув продемонструвати наявний між ними ще з періоду виникнення глибинний внутрішній зв’язок.

Незважаючи на досить вільну інтерпретацію паремії, І.Франко чітко і послідовно відбирав матеріал, скрупульозно піддаючи його багатоступеневому аналізу, який передбачав особливу увагу не тільки до встановлення „приповідкової” сутності зразків, а й визначення їх естетичної цінності, функціональної активності, генетичної основи. Дослідник відмовився залучати до збірника паремійні зразки літературного походження, невиразні, безóбразні фрази сумнівного характеру з обмеженими актуалізаційними можливостями, відсутністю прагматичної детермінованості. Скориставшись досвідом М.Сперанського, І.Франко провів чітке розмежування між народними пареміями і їх книжними відповідниками, так званими апотегмами (апофегмами).

2.2. Генеза жанру. Особлива увага дослідника до проблеми походження жанру невипадкова, адже встановлення першоджерела, на його думку, мало допомогти окреслити загальні принципи становлення основного контингенту приповідок, з’ясувати, як виокремилась паремія з традиційної жанрової „архітектури”, емансипувалась і зажила самостійним життям.

Відображення генетичної основи чималої кількості паремійних одиниць у „Галицько-руських народних приповідках” стало безпрецедентним явищем в українській науці, чим І.Франко підтвердив високий рівень фольклориста-аналітика, який, вільно оперуючи широкими пластами фольклорного та літературного матеріалу, виявляє тісні зв’язки та взаємовпливи між різними за своєю природою жанрами, глибоко проникає в їх етимологію. Виокремивши широку джерельну базу паремій, торкнувшись надзвичайно складної проблеми їх походження, апробувавши різні способи пошуку першоджерела, дослідник доказово продемонстрував генетичну неоднорідність жанру, обґрунтував перспективність студій у зазначеному напрямі.

На основі фактичного матеріалу зі збірника І.Франка, враховуючи фахові коментарі пареміолога, узагальнюючи спостереження інших науковців щодо генези жанру, відзначимо, що виникнення паремійних одиниць відбувається за трьома найпродуктивнішими схемами: 1. міжжанровий перехід; 2. узагальнення; 3. факультативність.

Міжжанровий перехід передбачає творення паремій з іншого жанру через вибір центрального елемента його структури або стягнення його до окремого висновку. Узагальнення полягає у тому, що типова реакція на типову життєву ситуацію еволюціонує до сталої лаконічної вербальної форми. Факультативність заснована на спрощенні у межах самої паремії, її трансформації та переосмисленні і найчастіше активізується у процесі переходу прислів’я у приказку.

Генеалогічний аналіз паремійних одиниць дає змогу виокремити похідні та непохідні зразки. В основі похідних одиниць лежить якесь першоджерело – анекдот, байка, оповідання, легенда, пісня тощо. Непохідні, або ж, за висловом І.Франка, „звичайні життєві обсервації” влучно та дотепно виражають безпосередню реакцію мовця на типову ситуацію, виступаючи дієвим засобом мовної економії, який повноцінно, не втрачаючи своєї свіжості та виразності, актуалізується у процесі щоденної комунікації.

2.3. Співвідношення національного й інтернаціонального у жанрі.

У комплексі пареміологічних проблем важливе місце займає питання співвідношення між інтернаціональним і національним елементами у межах паремійного фонду. Шляхи вирішення цієї проблеми певною мірою зумовлені методологічною заанґажованістю дослідника. Вдалий вибір і вміле послуговування ефективним методологічним апаратом для кінцевого результату роботи стають визначальними, такими, що забезпечують відповідний рівень і загальну наукову вартість студії. Приклад І.Франка особливо яскраво демонструє, як правильний методологічний підхід під час аналізу паремійного матеріалу допомагає об’єктивно його розглянути, зокрема точно виокремити автохтонний елемент, встановити чітке та достовірне співвідношення між національним та інтернаціональним началами.

Сучасна інтерпретація Франкових висловлювань щодо національної приналежності паремій дає підстави ствердити, що пареміолог виокремлював два пласти текстів: інтернаціональний (зразки активно побутують у різних народів, загальнорозповсюджені); національний (зразки автохтонні, є надбанням одного етносу), у межах якого можна виділити локальні паремії (використовуються на невеликій території і не виходять за межі регіону).

Точно диференціювати паремійний матеріал за вказаною схемою надзвичайно важко, оскільки дослідник повинен врахувати такі аспекти, як ареал поширення, генеза, особливості побутування на сучасному етапі, зміни у структурі тексту та семантиці тощо, з’ясування яких передбачає проведення скрупульозного синхронного та діахронного аналізу кожного зразка у багатотисячному макрокосмі приповідкової мудрості.

2.4. Відображення народного світогляду у пареміях. Збірник І.Франка „Галицько-руські народні приповідки” – неоціненне джерело вивчення народного світогляду. Його упорядник безперечно усвідомлював важливість саме цього аспекту, тому намагався якнайповніше представити приповідковий фонд Галичини, виокремити в ньому основні тематичні пласти, пізнати глибинний внутрішній зміст текстів. Паремії, на думку дослідника, це „короткі ядерні вислови”, що акумулюють у собі моральні судження, філософські погляди, практичні правила життєвої мудрості. Докладно і максимально об’єктивно аналізуючи матеріал, І.Франко під час з’ясування проблеми „філософії приповідок” виявив наукову виваженість і обережність. Негативний досвід фольклористів-попередників (Ф.Челаковського, В.Даля, М.Номиса), які використовували паремійний матеріал для побудови нібито національних, а насправді власних філософських концепцій і „підпирання” часто антинаукових тез, змусив дослідника з певним застереженням підійти до вирішення цього актуального і складного питання. Учений висловив ідею порівняльно-статистичного аналізу паремій. Цей метод, ґрунтуючись на одночасній кількісній і якісній характеристиці декількох національних паремійних фондів (за задумом І.Франка, українського, російського, білоруського та польського), мав забезпечити найбільшу вірогідність у процесі виокремлення національного автохтонного елемента та з’ясування основних положень народного світогляду. Однак внаслідок ряду об’єктивних обставин дослідник не встиг самостійно апробувати дієвість окресленого методу.

3. Пареміографічний аспект

3.1. Класифікаційна система. Першочерговим пареміографічним завданням для І.Франка став вибір класифікаційної системи, яких на початку ХХ ст. сформувалося три: алфавітна; тематична; опорно-гаслова (опорно-гніздова або опорно-стрижнева). Упорядкування за алфавітом вело до втрати семантичних зв’язків між текстами, ускладнювало їх систематичне наукове опрацювання, адже базувалося на механічному розподілі зібраного матеріалу. В основі тематичної класифікаційної системи лежав розподіл зразків за відповідними тематичними групами. Розрахована на опрацювання значної кількості матеріалу, така класифікація передбачала презентацію національного паремійного фонду як цілісної системи. Однак складна специфіка жанру, зокрема полісемантизм багатьох текстів, суб’єктивізує, робить антинауковим будь-який тематичний розподіл паремій. Опорно-гаслова система класифікації, що виникла на противагу тематичній, увійшла в науковий обіг у другій половині ХІХ ст. Уперше її використав К.Вандер у виданні п’ятитомного корпусу німецьких паремій „Deutsches Sprichwörter Lexikon” (1867-1880), а продовжив, дещо спростивши й удосконаливши, С.Адальберґ у виданні „Księga przysłów polskich” (1889-1894). Ретельну інтерпретацію обох збірників зробив І.Франко, зосередивши основну увагу на вивченні та характеристиці нової для тогочасної пареміографії опорно-гаслової класифікації. З’ясувавши для себе ряд її переваг, а також виявивши чимало недоліків тематичного принципу (суб’єктивне виокремлення тематичних груп, неврахування реального змісту образних паремії тощо), І.Франко вперше використав розподіл за опорними словами щодо українських паремій.

3.2. Принципи фіксації та впорядкування паремійного матеріалу. У комплексі пареміографічних проблем важливим є вироблення чіткої методології опрацювання матеріалу. Методологічна система Франкового дослідження сформувалась унаслідок узагальнення та переосмислення актуальних і ефективних принципів, апробованих у найавторитетніших європейських виданнях. Уникаючи їх механічного перенесення на український ґрунт, дослідник створив оригінальну схему дослідження паремій, головним критерієм якої стало врахування складної внутрішньої природи жанру. І.Франко чітко окреслив найвагоміші атрибути пареміографічної студії високого наукового рівня, запропонував такі методологічні принципи, за якими можна провадити планомірний науковий аналіз паремійного матеріалу, робити достовірні висновки про особливості побутування, мовну специфіку, національний характер цих „дрібних творів”, з’ясовувати семантичну невизначеність окремих зразків шляхом встановлення їх актуалізаційного контексту або проведення іноземних паралелей тощо.

3.2.1. Принцип збереження мовних особливостей. І.Франко усвідомлював важливість збереження автентичності паремійного матеріалу, оскільки вона дає багатий ґрунт для характеристики регіональної (діалектної) мовної специфіки різного рівня – синтаксичного, лексичного, морфемного, фонетичного. Дослідник наголошував, що свідома мовна уніфікація фольклорного матеріалу є антинауковою, адже вона нівелює місцевий колорит тексту, руйнує ілюзію безпосередності вислову, зменшує його естетичну вартість, а відтак призводить до втрати наукової цінності запису. Відображення багатства народної мови для І.Франка було одночасно і вимогою дослідника, і творчим пошуком митця, який розглядав словесний скарб народу як дієвий і ефективний базис для утвердження й уніфікації єдиної української літературної мови, відчував у народному мовленні, приповідковому насамперед, неповторну й оригінальну естетику нестертого слова – bel parlar gentile.

3.2.2. Принцип паспортизації („географічного умісцевлення”). Принцип паспортизації (у Франковій термінології „географічного умісцевлення”) спрямований на визначення географії поширення певного зразка. „Умісцевлення” паремійних одиниць передбачає не тільки констатацію факту побутування прислів’я, приказки чи порівняння у зазначеному локусі, а й дає змогу диференціювати тексти на національні та локальні, розкриває широке поле для наукових пошуків діалектологів чи істориків мови. Доцільність паспортизації наочно підтверджує діахронний аналіз паремій, висновки якого презентують комплекс історичних змін у межах певного зразка чи всього паремійного фонду окремого регіону, місцевості, села.

3.2.3. Принцип пояснення текстів. У методологічній схемі упорядкування збірника „Галицько-руських народних приповідок” чільне місце займає новаторський принцип послідовного пояснення змісту паремійних одиниць. Висвітлення точної семантики паремії є своєрідною мікростудією, що потребує глибокого проникнення в „організм” тексту і передбачає обов’язкове врахування актуалізаційного моменту, позамовної реальності. І.Франко провадив цілеспрямований пошук необхідної інформації про змістове наповнення кожного зразка, а щодо „затемнених” текстів використовував низку допоміжних прийомів: зіставлення, генетичний аналіз, вивчення актуалізаційного аспекту тощо. Лаконізм, чіткість викладу, точність, глибока інформативність та скрупульозність пояснювальних ремарок у Франковому шестикнижжі – результат багаторічної праці проникливого дослідника, який завдяки своєму глибокому досвіду та всеохопному баченню фольклору як цілісної, взаємопов’язаної системи зумів висвітлити невичерпний внутрішній потенціал, що криється в українських прислів’ях і приказках.

3.2.4. Принцип компаративного аналізу. І.Франко органічно доповнив загальну методологічну схему опрацювання галицьких приповідок компаративним аналізом текстів. Акумулюючи досягнення європейських пареміографів і пристосовуючи їх до аналізу українського матеріалу, дослідник провів глибоке порівняльне вивчення „величезної приповідкової літератури різних народів” (німців, поляків, словаків, чехів, лужицьких сербів, росіян, білорусів, болгар, литовців), долучив до наукових студій багатий національний паремійний контингент, виокремив у ньому домінантний автохтонний елемент, переконливо довів існування чималого інтернаціонального пласту, частково систематизував міжнародні закони моделювання зразків, відобразив національну специфіку жанрової стилістики, передавши оригінальну та неповторну „ауру” українського народного „велемудрія”.

3.2.5. Принцип розширення варіантних гнізд. Систематично застосовуючи принцип максимального розширення варіантних гнізд, що його частково використали попередники (М.Номис, П.Чубинський, М.Комаров та ін.), І.Франко зумів повніше відобразити паремійний фонд західноукраїнського регіону. Дослідник намагався довести практично, що широкі варіантні гнізда є цінним науковим матеріалом, синхронний та діахронний аналіз якого дасть змогу виявити регіональну специфіку окремих зразків (регіональна варіантність), простежити історичні зміни у структурі тексту (історична варіантність). Пареміолог розглядав кожен варіант як окрему самостійну паремійну одиницю, що виникла в результаті нового творчого акту і набула при цьому властивої тільки їй колоритності й оригінальності. Варіативність додає жанрові життєвої сили, допомагає йому пристосуватися до умов комунікативної ситуації, відреагувати на зміни у самій структурі мови.

Третій розділ „Поетика паремій”. У комплексі пареміологічних досліджень особливої уваги заслуговує питання поетики жанру. В Україні його наукову вагомість обґрунтували І.Франко, О.Потебня, Ф.Колесса та ін., заклавши підвалини аналізу паремійного матеріалу з погляду його естетичної вартості. Паремійна образність, асоціативність, художньо-виражальна насиченість підтверджує художню довершеність жанру, засвідчує його приналежність до найкращих взірців, у яких виявлено майстерне володіння мистецтвом слова. У прислів’ях і приказках гармонійно поєднуються глибина та повнота змісту, краса та неповторність форми. Досконалість мовного оформлення паремій виявляється на різних рівнях: звуковому (фонетичному), морфологічному (дериваційному), тропо-лексичному, синтаксичному.

 Фонетичний рівень жанру відзначається багатством і колоритністю, адже його максимально сконденсована форма надає особливої виразності засобам евфонії (алітерація, асонанс, рима, ритм, інтонація тощо) („Що болото, то не злото”, „Брат собі рад, сестра собі несла”, „Дій швидко – так бридко; дій тихо – і так лихо”). Найяскравішими у плані звукового оформлення є зразки, що виникли внаслідок свідомого „відшліфовування” і постійної естетичної оцінки. Вони вирізняються злагодженою звучністю, оригінальною мелодійною тональністю.

Елементи морфологічного рівня, що використовуються у пареміях для відображення найтонших смислових відтінків і підсилення їх експресивної рельєфності, репрезентовані переважно згрубіло-збільшувальними суфіксами та суфіксами здрібнілості, пестливості („Годуй в зимі пєцушка, будеш мати в літі пастушка”, „Не болезне, то й не любезне”).

В арсеналі художньо-виражальних засобів паремій найповніше представлено тропо-лексичний рівень. Максимальна лаконічність як конститутивна ознака жанру передбачає багатовимірність (глибину, доречність, точність, влучність, дотепність та ін.) кожної лексеми. Передаючи найтонші обертони смислу, виражаючи експресивно-оцінні нюанси, слово у паремійному вислові вагоме, зумовлене низкою чинників. З особливою ефективністю використовуються синоніми, антоніми, слова-реалії, діалектизми, неологізми, власні назви, топоніми, архаїзми, історизми та одиниці інших лексичних пластів („Біда з бідов побере сі тай нужду сплодит”, „Вчи сі за молоду, не зазнаєш на старість голоду”, „Бідний мусить їсти пироги, як не чиру”, „Хто має дягель і бедрич, той ся не боїт нич”, „Возний – тягниверета, а левізор – теребилюлька”).

Універсум народних паремійних форм – це яскрава палітра виразних образів з традиційним набором фольклорної тропіки (loci communes), до складу якої входять постійні епітети, метафори, порівняння тощо. Постійні епітети, проникаючи в „організм” паремії, несуть глибокий заряд перманентної інформативності, роблять вислів чіткішим і виразнішим, докладно передаючи його найтонші експресивні тембри („Золоті руки, а вражий писок”). Паремійна метафорика виступає своєрідним засобом дохідливого сприйняття абстрактних понять, даючи змогу апперципувати складне через просте, загальнозрозуміле („Чужа праця боком вилазе”). Емоційно-оцінна сутність порівнянь додає зразкам жанру особливої експресивності, успішно пристосовує їх до активного вживання у реальних обставинах комунікативного акту („Має гонор, як жиба фіст”, „Дорога, як з п’єца на голову”). 

Особлива виразність паремій виявляється на синтаксичному рівні. Чітка, максимально збалансована архітектоніка жанру відображена у широкій гамі синтаксичних побудов, які нерідко довершують загальну естетичну сутність текстів. У паремійному синтаксисі домінують еліптичні структури, виникнення яких спричинене дією „закону мовної економії” („Грубо – любо, тонко – гірко”, „Говорила – їхала, сиділа – везла ся”).

Загалом, у пареміях вражає щира безпосередність живого слова, стислість і влучність. Естетична виразність цих згустків глибокого народного мислення формує своєрідний „стилістичний ореол”, відчитування, пізнання якого допомагає збагнути таємниці паремійного стилю.