ГАРМОНІЧНІСТЬ ЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДИНАМІКИ САМООРГАНІЗАЦІЇ МІСТОБУДІВНИХ СИСТЕМ

Краткое содержание

У Вступі розкривається сутність і стан наукової проблеми та її значу­щість, підстави і вихідні дані для розробки теми, обґрунтована її актуальність, визначені мета, задачі і методи дослідження, висвітлені основні наукові результати роботи, її практична значимість і впровадження в практику, наведена структура дисертації.

Розділ 1. Підґрунтя концепції гармонічної спрямованості еволюції містобудування. На основі комплексного аналізу в дослідженні встановлено, що у сучасній науці поряд з класичною теорією еволюції набуває сили доктрина глобального еволюціонізму, у якій об’єднуються ідеї прогресивного розвитку і сумісної самоорганізації природних і штучних систем, їх гармоніч­ного співіснування у коеволюційних процесах. Теоретико-методологічна основа цієї доктрини корениться: у працях Ж. Ламарка, Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, Л. Берга, Л. фон Берталанфі, де досліджувались проблеми градаційно-прогре­сивного, екстремального, економічно-вибіркового, номогенезного (закономір­ного) і еквіфіналітетного (доцільного) розвитку живих систем; у концепціях В.І.Вернадського, О.О.Богданова, О.В.Кордюма про сферний характер коеволюції живої і косної матерії у єдиному континуумі.

У роботі показано, що системне узагальнення різноманітних концепцій коеволюційного розвитку, за висловом О.О.Богданова, - "речей, людей та ідей", - якщо додати до них категорію "законів", стає можливим за умов їх взаємодії в межах єдиного просторово-часового континууму. Межі цього континууму, фор­муючись у різних галузях знання, інтегруються в сучасній доктрині глобаль­ного еволюціонізму. Значний внесок у цю доктрину належить відносно новим міждисциплінарним напрямам досліджень, які склалися в тектології, синер­гетиці, системології, еволюціоніці. В них теорія самоорганізації й адаптації прирівнюється до сучасної еволюційної теорії і на цій основі здійснюється пошук загальних зако­номірностей коеволюційного розвитку. Цей пошук привів до формулювання принципів системного морфогенезу (Ю.С.Ларін), структуро­генезу (Е.М.Сороко), тектогенезу (О.О.Богданов), номогенезу (Л.С.Берг), систе­могенезу (П.К.Анохін), тоталлогенезу (В.В.Кізіма). Якщо узагальнити їх сутність, яка полягає в наявності однакових етапів генезису в якісно відмінних рядах і рівнях безперервного розвитку, то сукупність цих принципів визначає змістовне і конструктивне ядро доктрини глобального еволюціонізму.

Аналіз розгортання цієї  доктрини дозволив  виділити чотири етапи її розвитку. На першому, відбірно-нормативному етапі основним механізмом еволюції визнавався природний відбір, який, економно зберігаючи норму, відсікав екстремальні ухилення як в бік регресу, так і в бік прогресу, формуючи "вертикаль" розгалуження еволюційних форм. На другому, вибірно-екстремаль­ному етапі поняття еволюції почали охоплювати "горизонтальну" міжвидову взаємодію на основі вибору ефективних структур розвитку видів у процесах взаємного пристосування і самоорганізації в біосфері. Третій, набірно-функціо­нальний етап пов’язаний із перетворенням вертикального відбору і горизон­тального вибору у глибинний, багатоярусний і набірний характер біогеосферної еволюції. На четвертому, добірно-гармонічному етапі ноосферної еволюції сумісно узгоджуються яруси, ряди і ритми відбору форм, вибору структур, набору організацій у екстремальних процесах утворення найбільш ефективних, досконалих і адаптованих один до одного видів, спроможних виконувати максимум внутрішньої і зовнішньої роботи.

Аналогічні за змістом етапи розвитку функціональної, операціональної і нормативної планувальних теорій у містобудуванні зафіксовані у дослідженнях К.Лінча. Традиційно найбільша увага у сучасній містобудівній теорії приділя­лась динаміці планувальних форм міст і агломерацій, а також структурно-функціональному аналізу ефективності і економічності перетворень цих форм. Значно менша увага, за виключенням окремих робіт Г.О.Гольца, приділялась проблемам впливу процесів самоорганізації на характер розселення і функці­онально-планувальну структуру міста. Дослідження проблем просторово-часо­вої будови еволюції містобудування присутні у роботах О.Е.Гутнова, де виявлено циклічний характер розвитку містобудівних систем. У інших дослід­женнях циклічність стала основою аналізу розвитку міст і агломерацій, містобудівних культур (Е.Грушка, М.В.Мамаков, І.О.Фомін, Дж.Форрестер). Загальні методологічні аспекти системного аналізу, що пов’язані з інваріант­ністю, ієрархічністю і екстремальністю структурної організації архітектурно-містобудівних систем досліджувались у роботах Г.І.Лаврика. Окремі проблеми перетворень фундаментальних форм симетрії і ритму розглянуті у працях Кр.Александера, М.В.Кострикіна, О.Б.Раллєва, Н.І.Смоліної, А.Тінг. Проблеми гармонізації на основі пропорційних рядів “золотого перерізу” висвітлювались у роботах О.С.Нестеренко, І.Ш.Шевельова, Н.М.Шебек, І.П.Шмельова.

Відокремленість і розосередженість сучасних досліджень у значній мірі пояснюється відсутністю належної уваги до проблем впливу еволюції просто­рово-часових уявлень на історичний розвиток міських планувальних систем. У розвитку цих уявлень виявлено чотири етапи: архаїчний (інтегральний), антич­но-середньовічний (інтегрально-диференціальний), ренесансно-бароковий (ди­ференціальний), класично-ампірний (диференціально-інтегральний). На сучас­ному, знову інтегральному, етапі виникає нагальна потреба в систематизації містобудівного світогляду, у якому повинні гармонічно узгоджуватись різнома­нітні просторово-часові уявлення і моделі, що в скритому, завуальованому і опосередкованому вигляді співіснують в планувальних архетипах історичних міст.

Формування сучасного містобудівного світогляду пов’язано з необхідніс­тю визначення місця і ролі ідеї гармонії в контексті існуючого подвійного розуміння її сутності: як причини і як наслідка дії фундаментальних законів природи. Визначення гармонії як наслідка дії законів збереження, принципів найменшої дії, біогенетичного закону Е.Геккеля привели до використання їх загальнонаукового змісту у формулюванні принципу компактності в архітек­турі та містобудуванні (Г.І.Лаврик), принципів генетичного коду і циклічного розвитку містобудівних систем (О.Е.Гутнов), інших принципів оптимізації розвитку планувальних рішень. Уявлення про гармонію, що визначає дію законів, привело до подальшого розгортання ідей наперед установленої гармонії Г.Лейбніца у формі принципів упередження ознак нового Л.С.Берга, випереджаючого відображення П.К.Анохіна, антиципації (передбачуючого випередження) Г.П.Мельнікова. У цьому ж напрямі просувались дослідження, у яких виявлена відповідність структури архітектурних і містобудівних об’єктів до пропорційних рядів “золотого перерізу”.

У дослідженні встановлено, що один із можливих шляхів систематизації і гармонізації містобудівного світогляду лежить у площині впровадження досяг­нень сучасної системології, у межах якої співіснують системно-структурний, системно-цілісний, системно-організаційний і системно-ціннісний підходи у дослідженні проблем еволюційного розвитку. Системно-спільнісна (системоло­гічна) інтеграція цих підходів може здійснюватись у межах сумісного викорис­тання класичних методів синхронічного і діахронічного аналізу, а також некла­сичних методів синхоричного і діахоричного аналізу і синтезу, які започат­ковані в хроногеографії, геохронології та інших суміжних з містобудуван­ням науках. Окремі прояви некласичних підходів містяться у концепціях решітчастого, морфотипового, аплікативного, колажного і симбіозного розвит­ку міського середовища (Кр. Александер, О.В.Бабуров, В.Л.Глазичев, О.Е.Гут­нов, К.Лінч, К.Курокава, К.Руо, В.Сааков).

Впровадження традиційних і нових підходів обумовлює необхідність сумісного використання всієї палітри існуючих кількісних і якісних методів моделювання: імітаційних, оптимізаційних, симуляційних (імітаційно-оптимі­заційних), стимуляційних (гармонізуючих). Ці методи і підходи в сукупності із загальнонауковими принципами системного розвитку глобальної еволюції “речей”, “людей”, “ідей” і “законів” визначають теоретико-методологічну базу дослідження фундаментальних причин і наслідків динамічної самоорганізації і гармонічного розвитку містобудівних систем, що можуть бути представлені у формі багатовимірних матриць. Будова цих матриць систематизує взаємодію матеріальних, рушійних, формальних, цільових і цілісних причин походження (морфогенезу) містобудівних форм, перетворення структур (структурогенезу) містобудівної діяльності, виникнення просторово-часової організації (тектоге­незу) містобудівної еволюції, відтворення механізмів і закономірностей (номо­генезу) еволюційної динаміки, а також узгодження принципів (системогенезу), що обумовлює гармонічний розвиток містобудівних систем (рис. 1). У всіх чарунках матриць у вигляді своєрідних ”чисельників” і “знаменників” розміщено характеристики процесів і відповідних структур, що відображують відношення їх причин і наслідків.