| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, частково висвітлюється стан наукової розробки проблеми, зв'язок роботи з науковими планами та програмами, визначаються мета та завдання дослідження, його методологічна та теоретична бази, встановлюється наукова новизна одержаних результатів та практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію результатів осмислення теми та публікації.
У першому розділі дисертації "Критерії розрізнення художніх мемуарів та автобіографічної повісті" зроблено огляд критичних статей та літературознавчих праць з питань жанрової природи автобіографічної прози, акцентовано термінологічне розмаїття, що має місце у визначенні її жанрів, у тому числі й у світовому літературознавстві. При побутуванні різних назв критерії розмежування творів автобіографічної прози в різних дослідженнях часто збігаються, що дає змогу класифікувати їх як суттєві ознаки, за якими можна визначити жанрові модифікації автобіографічної літератури. Розглядаючи такі жанри автобіографічної прози, як художні мемуари та автобіографічна повість, що найбільш поширені в українській літературі 90-х років ХХ століття і є найпроблемнішими стосовно їх розмежування, попередньо звертаємося до досліджень автобіографічних повістей О.Довженка, М.Стельмаха, Ю.Смолича, автори яких вважають, що тематичний центр цих творів не дозволяє трактувати їх лише як художні автобіографії – тобто як твори, де центральною темою, за словниковими визначеннями, є життя самого автора. За роботами П.Кононенка, М.Наєнка, Г.Скульського, В.Новикова, В.Саєнко, К.Волинського, першим критерієм ідентифікації жанру автобіографічної повісті є використання відомостей автобіографії для розкриття певної соціальної ("історія покоління") або філософської ("історія формування особистості митця") теми.
Ідучи від тлумачення в літературознавстві генезису поняття "художні мемуари", з'ясовуємо, що художні мемуари – це не суто новий жанр, а більш пізня й розвинена форма власне мемуарів, яка наслідує у "першоформи" розпливчастість кордонів, розмитість сюжету, мозаїчність композиції, але вже суттєво відрізняється від неї. В.Бєлінський свого часу зазначав, що майстерно написані мемуари – це "остання грань у галузі роману" . Л.Гінзбург називає перший зразок такого твору в російській літературі, "Былое и думы" О.Герцена, мемуарною епопеєю . Г.Єлизаветіна наголошує на жанровій неоднорідності художньо написаних мемуарів, стверджуючи, що вони є "досить складним поєднанням жанрових форм: автобіографії, нарису, мемуарів, листів, публіцистичної статті, являючи собою, однак, єдине ціле" . Н.Констенчик, А.Мережинська, В.Ханов, Г.Єлизаветіна, Т.Колядич називають художні мемуари мемуарно-автобіографічними творами, підкреслюючи таким чином багатоаспектність оповіді. Зокрема, Т.Колядич виділяє автобіографічний, художньо-документальний, біографічний, історико-літературний аспекти . Загалом дослідники говорять про один і той самий жанр, який розвинувся з власне мемуарів і з часом, за висловом Л.Гінзбург, зблизився з романом, не ототожнюючись із ним . При цьому вони оперують термінами "мемуарно-автобіографічний твір", "художні мемуари", "мемуарна епопея", рідше – "мемуарно-автобіографічна повість" (О.Мішуков), або "мемуарна повість" (О.Галич). Умотивування презентації одного жанру під різними назвами знаходимо в наукових розвідках Л.Гінзбург, В.Ханової, Г.Єлизаветіної, О.Мішукова, А.Мережинської, вибудованих на порівняльно-описовому аналізі різножанрових автобіографічних творів. На думку більшості теоретиків, одним з основних критеріїв ідентифікації жанру художніх мемуарів є подвійний тематичний центр твору – "історія "Я", "історія суспільства". "Від опису тільки масштабних історичних подій, за якими майже не видно оповідача, до "відображення історії в людині" й історії самої людини – такий результат довгого шляху мемуарно-автобіографічної літератури" , – зазначає, наприклад, Г.Єлизаветіна.
Другим критерієм розрізнення жанрів автобіографічної прози, що не залишився поза увагою жодного з авторів її ґрунтовного дослідження, є оповідна манера твору. Специфіка автобіографічної прози полягає, як відомо, у наявності у творі двох спектрів образу автора – героя та оповідача, зрілого характеру та характеру в процесі розвитку. Цю особливість зафіксовано в дослідженнях В.Кардіна, А.Мережинської, Н.Ніколіної, В.Спенджімена, І.Янської.
Англійський дослідник В.Спенджімен, спираючись на характер співвідношення у творі функцій головного героя та оповідача, виділив декілька типів оповіді й відповідно декілька жанрових підвидів автобіографічної прози. Перший тип оповіді – історичний самоспогад: право голосу надано оповідачеві (зрілому характеру), і саме його досвід знаходиться в центрі уваги. Слід зазначити, що така оповідна манера є органічною для творів із подвійним тематичним центром "історія "Я" – "історія суспільства", тобто для художніх мемуарів, оскільки для осмислення обох "історій" знання, досвід, роздуми зрілого оповідача якраз найважливіші. Другий тип оповіді – філософське самодослідження, яке притаманне творам, де домінуючим є досвід головного героя, перед яким світ та події розгортаються поступово, момент за моментом, і де розповідь ведеться з його позицій. Така оповідна манера, на наш погляд, є органічною для автобіографічних повістей, автори яких прагнуть "оживити" описувані події, занурити в них читацьку свідомість, але не для художніх мемуарів, де авторові важливо створити враження безпосереднього, відвертого й невимушеного спілкування оповідача з читачем "тут і тепер".
Таким чином, аналіз та синтез літературознавчих досліджень з питань жанрової природи автобіографічної прози дав підстави виділити головні та допоміжні критерії ідентифікації та диференціювання автобіографічних повістей і художніх мемуарів. До головних із них належать тематичний центр оповіді та співвіднесення функцій автора й оповідача, до другорядних – своєрідність композиції, наявність або відсутність принципів типізації, форма функціонування категорії часу.
У другому розділі дисертації "Тематичний центр українських художніх мемуарів та автобіографічних повістей 90-х років ХХ століття" представлено результати аналізу тематичних центрів восьми творів української автобіографічної прози 90-х років ХХ століття: "Музей живого письменника..." В.Дрозда, "Homo feriens" І.Жиленко, "Лозинова труна" та "Чорний ворон" П.Наніїва, "Кум, чорна кицька, Родіон і ми" М.Невидайла, "Записки каторжанина" Є.Іваничука, "Прожити й розповісти" А.Дімарова, "Десь на дні мого серця" В.Лопати.
У підрозділі 2.1. "Подвійний тематичний центр як домінанта жанрової специфіки художніх мемуарів 90-х років ХХ століття" основну увагу приділено аналізу тематичних центрів художніх мемуарів В.Дрозда та І.Жиленко як творів, що найважче піддаються ідентифікації та диференціюванню, неоднозначність жанрового тлумачення яких уже має місце в українському літературознавстві.
Відповідність "Homo feriens" І.Жиленко жанру художніх мемуарів стає очевидною вже в узагальненні, наявному в пролозі, де авторка підбиває підсумки "історії "Я" та "історії покоління", підкреслюючи, що власне життя прожито добре, й висловлює віру, що Україна відбудеться як справді незалежна держава. Подальша розповідь у творі розгортається у світлі цих оптимістичних висновків до обох "історій". Висловлені на початку, вони акцентують розуміння авторкою суспільства не як безликої сірої маси, а як об'єднання унікальних людських особистостей із домінуючим духовним началом. Протягом усієї оповіді авторка підкреслює і власну неповторність, несхожість на інших, сповідує безперечну вищість людини, особистості над обставинами.
Історія суспільства в "Homo feriens" постає через спогади про історію покоління, до якого належала й поетеса І.Жиленко – покоління шістдесятників. Тема Людини, особистості у творі є тією ланкою, що єднає "історію суспільства" та "історію "Я". Так, трагедію суспільства, у якого відібрано свободу, й окремої людської особистості, яка є його органічною часткою, зображено через долю головної героїні (автобіографічний шар оповіді), змалювання доль друзів-шістдесятників (мемуарний шар оповіді), введення у твір широкого історичного тла (історико-публіцистичний шар оповіді). Смислова домінанта "Homo feriens" – захоплення особистістю – зумовлює і стильові домінанти: ідеалізм та романтизм.
Зовсім інші ідейні настанови у творі В.Дрозда "Музей живого письменника...". По-іншому розкриті в ньому дві центральні теми. Розповідаючи історію власної душі, автор увесь час наголошує на її спільності з духовною історією покоління. Свої позитивні та негативні якості він проектує на ціле покоління й обґрунтовує їх політичною ситуацією в країні. В.Дрозд бачить усіх, хто жив у Країні Рад, гвинтиками великого репресивного механізму. Такий підхід до проблеми продиктував використання сатиричних образів-символів (мікроб снобізму, галіфе, іржа, трибунна маска, гвинтик, бронза, пам'ятник, музей), що узагальнюють вади епохи й допомагають паралельному втіленню мотивів каяття й самовиправдання. Ці образи сфокусовують у собі основні філософсько-психологічні пласти з таких творів письменника, як "Спектакль", "Ирій", "Балада про Сластьона", "Вовкулака", що були важливими етапами в духовному житті автора й країни. Гумор та сатира наявні в "Музеї живого письменника..." як засоби духовного очищення, а відтак і як засоби зображення дійсності. Не дивлячись на своєрідність підходу до висвітлення тем "історія "Я", "історія суспільства" та засобів зображення, у фіналі "Музею живого письменника..." звучать аналогічні до жиленківських висновки. Автор таки відбувся як особистість, отже, духовну катастрофу не можна виправдати обставинами, навіть якщо це катастрофа цілого суспільства.
Як і у творі І.Жиленко, у художніх мемуарах В.Дрозда теми "історія суспільства", "історія "Я" подаються у трьох ракурсах: автобіографічному, мемуарному, історико-публіцистичному. Останній представлений у формі авторських зауважень стосовно політичної, економічної, моральної ситуацій у країні, тих чи інших загальних тенденцій, які спостерігалися в описуваний період. Разом вони створюють історичне тло твору. У жанрі художніх мемуарів цей прийом використовується особливо широко з огляду на притаманний йому подвійний тематичний центр. І як автобіографія актуалізує тему "історія "Я", так історичне тло – тему "історія суспільства". Розкриттю подвійного тематичного центру художніх мемуарів І.Жиленко та В.Дрозда значною мірою сприяють і допоміжні теми "Головної книги", "Великого часу", "великої Історії" та творчості як найвищого злету людського генія. Ці теми давно вже стали програмовими для жанру художніх мемуарів, про що говорила ще О.Берггольц і що засвідчено в дослідженні сучасних художніх мемуарів І.Жиленко та В.Дрозда. Головна книга – це саме художні мемуари, які постають як підсумкова, завершальна книга життя. Вони мають відбивати Великий час та велику Історію. Акт творчості допомагає письменникові осягнути Великий час (час усього життя) та велику Історію і ввести їх у Головну книгу. Погляд на творчість у "Homo feriens" та "Музеї живого письменника..." неоднаковий. Якщо в першому творі вона інтерпретується як стан спокою, легкості, просвітління, як цінний сам по собі процес, незалежно від результату, то в другому – не тільки як радість, а й як важка робота, біль і сумніви з приводу того, чи знадобиться вона людям.
Не дивлячись на своєрідність світосприйняття та розкриття основних тем у творі кожного з письменників, відмінність способів зображення дійсності, їх об'єкт і предмет збігаються – це внутрішня історія, "біографія душі". Навіть зосереджуючись на темі "історія покоління", автори найперше цікавляться морально-етичними проблемами. Їх мета – зафіксувати факти духовного життя суспільства та особистості. Художні мемуари І.Жиленко та В.Дрозда – це художньо-документальні філософські твори, для авторів яких важливий інтуїтивний, метафізичний рівень пізнання. За широтою задуму та його вичерпаністю вони тяжіють до романів.
Підрозділ 2.2. "Єдиний ідейно-тематичний центр як основна ознака жанру автобіографічної повісті в українській літературі 90-х років ХХ століття" присвячений вивченню тематичного центру українських автобіографічних повістей 90-х років ХХ століття, його відмінностей від тематичного центру художніх мемуарів цього періоду. Аналіз твору П.Наніїва "Лозинова труна" у визначеному ракурсі дає підставу стверджувати, що він і за формою, і за змістом є повістю-свідченням. На першому плані в ньому знаходиться зовнішня історія часу. Автобіографічні відомості використовуються для розкриття центральної теми – голодомору 1932-33 років. Оскільки ці трагічні події припали на дитинство П.Наніїва, то й об'єктом спогадів, роздумів та художнього зображення у повісті став цей період життя автора. Тема "історія покоління" виділена як стрижнева ще на початку твору: перед автором-героєм, що свого часу опинився на краю загибелі, проходять епізоди його короткої, трагічної біографії, яку він називає "біографією мого покоління" , вмотивовуючи цим своє право й бажання говорити від імені покоління і про долю покоління. Головним героєм повісті, по суті, є український народ, традиції і світогляд якого розкриваються через вчинки та поведінку героїв. Правдиво висвітлюючи засади народного виховання, засновані на принципах людяності та гуманності, автор не ідеалізує свій народ. Його негативні риси виписані так само чесно та безсторонньо, як і позитивні. У "Лозиновій труні" зроблено спробу з'ясувати глибинні корені трагічних подій 1932-33 рр. Письменник, який сам пережив голодомор, виявився спроможним визнати не лише трагедію, а й провину свого народу.
Друга автобіографічна повість П.Наніїва "Чорний ворон" є продовженням "Лозинової труни", в її основу покладені хронологічні відомості з наступного періоду життя автора – його юності, що припала на пік репресій 1937-го. Події, описані в повісті, розташовані по висхідній з огляду на ірреальність зображуваного. У "Чорному вороні" письменник уже не дошукується реалістичних витоків трагедії, як у "Лозиновій труні". Пояснення тому, що відбувалося, приходить із площини містичної, як у творах Ю.Клена ("Попіл імперій"), В.Барки ("Жовтий князь"), Т.Осьмачки ("Ротонда душогубців"), а "портрет тоталітарної епохи" обростає новими потворними рисами.
Темі репресій присвячена й повість-свідчення "Кум, чорна кицька, Родіон і ми" М.Невидайла. Її тематичний центр – історія частини суспільства, затаврованої найменням "ворог народу", до якої свого часу був зарахований і автор. Акценти, зроблені у повісті, свідчать про те, що її автора цікавлять насамперед політичні корені трагедії ("московський імперіалізм" та "яничарські гени" – так він їх визначає), на відміну від П.Наніїва, який шукає її спочатку в морально-етичній, а потім у містичній площині. Крім того, мотив страждань у повісті М.Невидайла нерозривно пов'язаний із мотивами боротьби й нескореності. Напівтони у ній відсутні: суцільними чорними барвами змальовано негативних персонажів, як справжні велетні духу постають представники катованої інтелігенції, воїни УПА. Через образи останніх стверджується ідея життєздатності міцного коріння українського народу. У творі "Кум, чорна кицька, Родіон і ми" на автобіографічному матеріалі висвітлено трагедію суспільства, де героїв було оголошено "ворогами", а злодіїв – "героями".
Дійсність "навпаки" постає й у творі Є.Іваничука "Записки каторжанина", що складається з двох частин. Перша частина за багатьма ознаками наближена до автобіографічної повісті-свідчення. Друга – написана в жанрі власне мемуарів: хронологія запису подій у ній відсутня, розрізнені спогади пов'язані між собою асоціативно, використовується різнорідний фактичний матеріал, акцент перенесений з конкретних подій на авторські роздуми та підсумки, поряд із темою "історія суспільства" починає звучати тема "історія "Я". Утім обидві вони дещо розмиті й не мають уже тієї сили звучання, як тема "історія суспільства" в першій частині твору, або, скажімо, тема "історія "Я" у художніх мемуарах І.Жиленко та В.Дрозда. Імовірно, у другій частині автор прагнув подати спогади, які не могли ввійти в першу, не порушуючи її цілісної художньої структури, замкнутої в жанрі автобіографічної повісті, але які доповнювали й поширювали проблемно-тематичну базу першої частини, що має промовисту назву "Крок вліво, крок вправо...". Остання і стала об'єктом дослідження в дисертації. Авторська увага в ній зосереджена на табірному часопросторі, голос автора-оповідача звучить ненав'язливо, зате явно "чути" голос зовсім ще молодого автора-героя. Автобіографія використана для розкриття центральної теми повісті, що ідентична темі повісті М.Невидайла, – історія частини суспільства, оголошеної поза законом і приреченої на каторжні роботи. Якщо П.Наніїв та М.Невидайло у своїх повістях-свідченнях розкривають центральні теми у зв'язку з вирішенням проблеми коренів трагедії, то Є.Іваничук порушує проблему Людини, ставить питання про міру впливу обставин на особистість, що цікавить і авторів художніх мемуарів. І В.Дрозд, і І.Жиленко, й Є.Іваничук, художньо розгорнувши центральні теми, дають однакову відповідь: людина може й повинна залишатися людиною за будь-яких обставин. Проте у створеній Є.Іваничуком галереї портретів сучасників переважають негативні типи, що відповідає реаліям описуваного в повісті періоду життя країни.
Шляхом об'єктивного зображення дійсності йде й А.Дімаров: його твір "Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ" за жанром близький до "Записок каторжанина" Є.Іваничука. Матеріал другої частини оформлено як власне мемуари. Перша частина представляє собою класичну автобіографічну повість із тематичним центром "історія суспільства". Надзвичайно багатий та об'ємний автобіографічний матеріал дозволяє А.Дімарову поетапно відтворити історію радянського суспільства, представити повний і яскравий портрет епохи. Так, теми розкуркулення й репресій осмислюються через зображення життєвої трагедії батька, спадкового хлібороба. Розповідь про голодомор побудована на особисто пережитому автором у дитинстві. Таких спогадів небагато, але вони настільки промовисті (постають через коротенькі психологічні замальовки), що цілком можуть замінити докладну документальну оповідь. У побутописанні родини Дімарових, їх родичів, знайомих, односельців, однокласників автора відображене вкрай важке, злиденне (довоєнне й повоєнне) життя населення СРСР. Тема війни представлена у творі майже виключно на матеріалі власної біографії прозаїка. Увага сконцентрована на постаті головного героя, недосвідченого, забитого й затурканого армійською муштрою юнака, і його небезпечних, трагічних і комічних військових пригодах. Тема масових репресій у Західній Україні 1944-1950 років накладається на розповідь про журналістську роботу А.Дімарова на Волині. Таким чином, перед читачем автобіографічної повісті "Прожити й розповісти" постає великий період історії радянського суспільства у всій повноті її фактів.
Незважаючи на явне превалювання жанру повісті-свідчення в українській автобіографічній прозі 90-х, зберігся в ній і традиційний різновид автобіографічної повісті, центральною темою якої є "історія формування творчої особистості" і в якій автобіографічний матеріал використаний для художнього відтворення процесу розвитку та становлення особистості митця. Цей традиційний різновид представлений, зокрема, автобіографічною повістю В.Лопати "Десь на дні мого серця", якою відомий український художник успішно дебютував у прозі. Автор бачить витоки себе теперішнього як людини й художника в дитинстві, яке і є об'єктом художнього зображення і філософського осмислення в його творі. Домінантою оповіді є відтворення не стільки подієвого шару, скільки внутрішніх вражень і почуттів дитинства. Особливо багато уваги автор приділяє вираженню емоційних сплесків, збережених пам'яттю. Ця орієнтація на ейдетичні спогади, а також оригінальне художнє бачення В.Лопати відбилися на композиції твору. Кожний розділ повісті "Десь на дні мого серця" має свою тематичну вісь. На цю вісь нанизуються різноманітні яскраві спогади, безпосередньо пов'язані з об'єктом зображення самим по собі та у зв'язку із взаємодією його із суб'єктом зображення. Теми цих розділів підпорядковані двом основним підтемам твору, які умовно можна визначити як "Дім" та "Сім'я" (образи, які набувають широкого символічного значення: дім – уся Вкраїна, сім'я – увесь український народ), а вони, у свою чергу, беруть початок у центральній темі повісті – "історія формування творчої особистості", визначаючи два основні джерела впливу на процес розвитку й становлення індивідуума.
У підрозділі 2.2.1. "Засоби естетизації автобіографічного матеріалу в українських автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття" йдеться про своєрідність естетизації біографічного матеріалу в автобіографічних повістях, що визначає творчу індивідуальність письменника.
Повість В.Лопати "Десь на дні мого серця" має своєрідну композицію. Спогади автора розташовані подібно до виставки картин: "Мати", "Хата" тощо. Враховуючи тему повісті, така форма викладу матеріалу є органічною для неї.
Дві повісті П.Наніїва написані в різних оповідних манерах. "Лозиновій труні" притаманний тверезий реалізм, що іноді межує з документалізмом. Не дивлячись на загалом трагічне звучання, вона сповнена соковитого народного гумору. У ній цілком природно витримана світлотінь. Якщо у В.Дрозда гумор, сміх – засоби самоочищення, то у П.Наніїва – спосіб подолати суцільний морок обставин, навіть смерть, винайдений не автором, а самим народом, долю якого він художньо відтворював. У "Чорному вороні" оповідь про неймовірні, інколи трагічні, інколи трагікомічні події отримує містичний відтінок завдяки лиховісним образам-символам, що проходять через увесь твір. Центральним образом-символом повісті є образ чорного ворона, винесений і в назву. Поряд із реальним поясненням його як машини, якою НКВС, а пізніше ДПУ забирало людей до в'язниць, в оповіді наявне містичне трактування образу чорного ворона як фантастичної істоти із твору жахів. Останнє досягається за допомогою широко використовуваних автором порівнянь та уособлень. Обрамлення реалістичного каркасу автобіографічної повісті-свідчення містично-реалістичною канвою цілком виправдане тематикою твору. Воно не тільки не шкодить повісті, а й удосконалює її художній рівень.
Оригінальною є художня реалізація автобіографічного матеріалу в повісті М.Невидайла "Кум, чорна кицька, Родіон і ми". Автор визначив жанр свого твору в підзаголовку як "майже автобіографічна повість", що репрезентує інтригу, містифікацію. Він навмисне "ховається" за "ми", розповідаючи про події у концтаборі. Авторська увага зосереджується на оповіді про долю одного персонажа – Родіона Ільїна, його загиблого табірного побратима, при цьому для характеристики образу використано невласне-пряму мову. Письменник міг би розповісти про події в таборі від першої особи, але він бачить себе не стільки їх героєм-учасником, скільки літописцем. Тому у своєму творі він свідомо зрікається не лише теми "історія "Я", а й оповіді від імені "Я", акцентуючи розповідь про табірний страйк і трагічну долю друга Родіона.
Поєднанням ознак двох жанрових підвидів автобіографічної прози, а саме автобіографічної повісті та власне мемуарів вирізняються серед автобіографічних повістей 90-х років твори Є.Іваничука та А.Дімарова. Вони побудовані таким чином, що додаткова інформація винесена у другий, мемуарний розділ, що не заважає динамічному викладу подій у першому і суттєво розширює його інформаційно-пізнавальне коло. Але ці твори неправомірно, на наш погляд, називати мемуарно-автобіографічними, оскільки в них не відбулося взаємопроникнення жанрів.
Дослідження тематичних центрів художніх мемуарів І.Жиленко й В.Дрозда та автобіографічних повістей П.Наніїва, А.Дімарова, Є.Іваничука, М.Невидайла, В.Лопати показало, що не дивлячись на спорідненість тем, а подекуди й манери викладу автобіографічного матеріалу в них, типологічною рисою перших є подвійний, а других єдиний тематичний центр.
У третьому розділі дисертації "Специфіка образу автора в українських художніх мемуарах та автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття" основна увага приділена вивченню специфіки образу автора в автобіографічних повістях та художніх мемуарах 90-х років ХХ століття. Окрім бахтінсько-виноградовської проблеми "двоєдиності" автора художнього твору, яку дещо умовно, але можна визначити як позицію "біографічний автор – образ автора", при аналізі художньо-документального автобіографічного твору постає й проблема "двоєдиності" самого образу автора: оповідач (зрілий автор) та головний герой (автор у минулому, у процесі формування). Відповідно аналіз такого твору потребує з'ясування співвідношення функцій оповідача й головного героя та осягнення засобів їх естетизації для розуміння змісту твору, пізнання мети його написання, визначення рівня його художності.
У підрозділі 3.1. "Оповідач як альтернативний головний герой українських художніх мемуарів 90-х років ХХ століття" проведений детальний аналіз образу автора в художніх мемуарах В.Дрозда та І.Жиленко. Спираючись на думку М.Бахтіна про естетизацію образу головного героя сторонньою свідомістю, якою є свідомість автора, ми з'ясували, що образ автора-героя в автобіографічному творі може бути естетизовано свідомістю іншого рівня, а саме свідомістю автора-оповідача. Тоді як естетизація образу останнього потребує введення сторонньої свідомості, бо сам для себе оповідач не може стати свідомістю іншого рівня. У "Музеї живого письменника..." В.Дрозда формами вияву сторонньої свідомості є вища свідомість (Бог), сконструйована свідомість (уявний читач-опонент), реально існуюча свідомість (залучена, наприклад, шляхом цитування щоденників І.Жиленко). Однак основним засобом естетизації образів оповідача й головного героя (кожний з них має свій сюжетний час) у художніх мемуарах В.Дрозда служить сміх, гумор. Наприклад, велику роль у створенні естетично повноцінних образів автора теперішнього та автора в минулому відіграють їхні гумористичні портрети, або, швидше за все, дружні шаржі. Сміх як дієва зброя й основний засіб зображення знаходиться у повному розпорядженні оповідача. Сміючись над собою, він фіксує вади друзів, ворогів, суспільства в цілому. Відповідно, образ оповідача несе більше смислове навантаження, ніж образ головного героя, який у творі є швидше "експонатом", формальним головним героєм. Без знань, досвіду, коментарів оповідача, без його живої всеоб'єднуючої постаті, яка діє одразу у двох сюжетних вимірах (у часі головного героя як голос за кадром і у своєму – як персонаж), неможливим був би сам твір, основними темами якого письменник обрав "історію "Я" та "історію суспільства", а основною метою – самоочищення й застереження прийдешнім поколінням.
Аналогічне співвідношення функцій оповідача та головного героя має місце і в художніх мемуарах І.Жиленко "Homo feriens". Щоправда, шляхи естетизації цих образів відмінні від дроздівських. Зокрема, для естетизації образу автора-оповідача використовується свідомість прихильного читача та вища свідомість, в існування якої авторка беззастережно вірить. Автопортрети головної героїні та оповідачки в художніх мемуарах І.Жиленко є романтичними. Якщо для В.Дрозда життя – це постійний самоаналіз, що має своєю метою удосконалення через сміх над власними й чужими хибами, то І.Жиленко сповідує філософію любові до світу й до себе як до Божого створіння. Любов у "Homo feriens" є тією конструктивною, естетизуючою силою, якою у творі В.Дрозда "Музей живого письменника..." постає сміх.
У В.Дрозда та І.Жиленко головні герої є своєрідними ілюстраціями до тем "історія "Я" та "історія суспільства". У їхніх творах постійно підкреслюється існування головних героїв лише в минулому, у спогадах оповідача. Відтак оповідачів аналізованих художніх мемуарів можна вважити альтернативними головними героями, бо їхні образи несуть на собі вагоме ідейно-естетичне навантаження. Саме потреба естетизації образу оповідача як альтернативного головного героя суттєво відрізняє художні мемуари від автобіографічних повістей.
У підрозділі 3.2. "Акцентування образу головного героя як засіб висвітлення теми “історії доби” в українських автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття" розглядається насамперед співвідношення функцій образів оповідача та головного героя в автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття.
У повістях А.Дімарова "Прожити й розповісти" та Є.Іваничука "Записки каторжанина" потреби в естетизації образу оповідача немає як такої. Увагу автора-оповідача у першій частині твору А.Дімарова "Прожити й розповісти" спроектовано на автора-головного героя. Не дивлячись на очевидну присутність оповідача у творі, він не відволікає читацької уваги від образу головного героя. Оповідач у повісті – це голос, власника якого неможливо уявити, бо відсутній опис його зовнішніх рис та життєвого простору. Функцію створення емоційного фону передано головному героєві, оскільки розповідь ведеться або від його імені або через призму його свідомості. Оповідач повісті "Прожити й розповісти" тримається в тіні головного героя, опис життя якого стає знаряддям розкриття центральної теми твору – свідчення часів трагічних історичних подій. Якщо в художніх мемуарах, творах значною мірою філософських, важливим є розгортання ідеї і відповідно ключовою постаттю є автор-оповідач із його світоглядною позицією та філософією, то в автобіографічних повістях у центрі уваги знаходиться розвиток подій, а ключовою постаттю є автор-головний герой.
Психологічний портрет головного героя у повісті "Прожити й розповісти" повний та багатогранний. Утім, роблячи його сюжетну лінію основною в розвитку центральної теми, автор не пов'язує з ним саму тему твору, як роблять це автори художніх мемуарів "Homo feriens" та "Музей живого письменника...". Головний герой зображений як "один із багатьох", як типовий представник свого соціального прошарку, свого часу. Яскравим підтвердженням цієї думки є відсутність індивідуального автопортрета. Опис зовнішності головного героя зосереджений на вбогому одязі, але увага сфокусована не тільки і не стільки на ньому, скільки на його найближчому оточенні, на тих, хто розділяв його долю.
У повісті Є.Іваничука "Записки каторжанина" образ автора також представлений у двох іпостасях: головного героя (молодого Євгена, який потрапив до сталінських концтаборів) та оповідача (зрілого автора твору). За жанром повісті А.Дімарова та Є.Іваничука близькі між собою. Подібні вони й за співвідношенням функцій оповідача та головного героя. Але "Записки каторжанина", у першій частині яких подано історію виживання й становлення молодої людини в екстремальних умовах репресій, більше, ніж твір А.Дімарова, наближені до мемуарів, бо автор використав усю повноту свого життєвого досвіду, не обмежуючись досвідом молодого головного героя. Події з життя останнього переповідаються не стільки ним самим, скільки досвідченим оповідачем. Проте досвід оповідача використовується лише для повнішого розкриття життєвої трагедії головного героя, а через неї – теми репресій, і ніколи – для створення об'ємного, естетично вартісного образу самого оповідача, як у художніх мемуарах В.Дрозда та І.Жиленко.
На першому плані оповіді перебуває головний герой автобіографічної повісті П.Наніїва "Лозинова труна". Але практично ніколи він не постає у творі наодинці із самим собою. У центрі уваги оповідача знаходяться події, що відбуваються на селі, а не внутрішній світ хлопця. Він об'єктивно й навіть відсторонено ставиться до головного героя, не допускаючи зайвих емоцій. Письменник не виділяє себе малого серед маси страдників, абстрагується від особистих образ, гніву, радощів, посилюючи таким чином викривальний зміст повісті.
Надзвичайно вдалою у художньому плані є повість "Чорний ворон". Образ головного героя в ній, як і в "Лозиновій труні", естетизований за допомогою образу оповідача, який знаходиться на великій часовій відстані від головного героя, і його розташування за кадром оповіді в якості відстороненої свідомості. Право почувати, страждати, радіти, мучитися належить головному героєві. Він же є носієм містичного страху – наслідку крайнього психологічного напруження. Оповідач використовує всю повноту свого досвіду, щоб пояснити душевний стан героя реальними, невигаданими умовами. У повісті наявні три джерела інформації. Перше – головний герой, через образ якого йде найбільш емоційна, "сира" інформація, друге – зрілий оповідач, який передає осмислену, опрацьовану, таку, що не потребує додаткового переосмислення, інформацію. Третє джерело – безособове. Це посилання, що містять здебільшого сухі факти, статистику, документ і підтверджують правдивість перших двох джерел.
Зразок незвичайного співвіднесення функцій головного героя та оповідача подає "майже автобіографічна повість" М.Невидайла "Кум, чорна кицька, Родіон і ми". У ній, на відміну від традиційних автобіографічних повістей, оповідач не відсторонений; він пристрасний, гнівний, гордий і саркастичний в оцінці давноминулих подій; він наче переживає їх зараз, а не з часової відстані у сорок-п'ятдесят років. Такий підкреслений суб'єктивізм ідейно й естетично зашкодив би образу традиційного автобіографічного головного героя, але в повісті М.Невидайла останній є другорядним персонажем, про нього навіть йдеться лише у третій особі (виняток становить перший розділ "Інтродукція"). Увага автора зосереджена на постаті іншого персонажа – Родіона Ільїна, який уособлює всю тероризовану інтелігенцію радянської імперії. Він (автор) свідомо обирає собі роль особисто зацікавленого свідка, а не відстороненого, спокійного й розважливого очевидця, який пам'ятає події, та вже не відчуває їхньої гостроти. Такий перерозподіл ролей – удала спроба посилити емоційне звучання повісті, акцентуючи насамперед події.
Акцент на емоційному сприйнятті інформації зроблено і в повісті В.Лопати "Десь на дні мого серця". І головний герой, і оповідач у ній постають як персонажі екзистенціальні, які вміють відчувати й філософськи осягати буття. Вони фактично рівноправні, бо вміння розчинятися в бутті, черпаючи у стані, схожому на стан медитації, життєві й творчі сили, однаково властиве малому хлопцеві й зрілому митцю. Оповідач не просто художньо реконструює образ головного героя (себе в дитинстві), він намагається відродити в собі дорослому ту дитину, якою він був, відчути знову й виразити свої тодішні почуття, одним словом, викликати до буття маленького Василька, віддавши свій голос і свою свідомість у його розпорядження. Протягом твору почуття головного героя й оповідача ідентичні. Ці персонажі знаходяться на одній емоційній хвилі. Дистанціювання, необхідне для створення естетично вартісного художнього образу головного героя тут, як і в повісті М.Невидайла, відбувається трохи інакше, ніж в інших розглянутих нами автобіографічних повістях. Оповідач дистанціюється не стільки від головного героя, скільки від себе дорослого, підкреслюючи цим важливість змальованого в повісті образу. Причому образ головного героя важливий і цінний сам по собі, а не лише завдяки досвіду, набутому ним свого часу. Адже крім знань, надбаних емпіричним шляхом, головний герой володіє сакральним знанням, досвідом душі, притаманним йому від народження.
Отже, хоча в усіх досліджуваних автобіографічних творах 90-х років ХХ ст. образ автора розкладено на образи оповідача (зрілий характер) та головного героя (той самий характер, але в минулому, у процесі розвитку й становлення), їхні функції суттєво відрізняються. У художніх мемуарах І.Жиленко та В.Дрозда й оповідач, і головний герой представлені як персонажі твору. Відповідно обидва ці образи вимагають естетизації. Що стосується автобіографічних повістей означеного періоду, то в них образ оповідача не є персонажем твору й не потребує естетизації. Він голос за кадром, який ніколи не має власного сюжетного часу у творі. Тому зусилля письменника спрямовані лише на естетизацію образу головного героя.
У висновках систематизовані та узагальнені основні результати дослідження.
В основі української автобіографічної повісті 90-х років ХХ століття лежить відносно самостійний біографічний матеріал, вона має закритий фінал та єдиний тематичний центр – "історія доби" (повісті П.Наніїва, М.Невидайла, Є.Іваничука, А.Дімарова) або "історія формування творчої особистості" (повість В.Лопати). Автобіографічний герой в ній є головним діючим персонажем, на подіях його життя певного періоду зосереджено увагу оповідача. Останній же – лише голос за кадром, інтелектуальна субстанція, що робить образ головного героя завершеним. Не дивлячись на спільну тематику, кожній з повістей притаманний свій ракурс зображення та метод естетизації автобіографічного матеріалу, що робить кожну з них неповторною, несхожою на інші.
Подвійний тематичний центр ("історія "Я" та "історія суспільства"); принципово відкритий фінал; поєднання біографічного, автобіографічного, публіцистичного фактичного матеріалу; спрямованість більше на переказ подій та їх філософсько-психологічне осмислення, ніж на зображення; естетизація не лише образу головного героя, а й образу оповідача, репрезентація першого як "експонату" ("Музей живого письменника...") або мешканця "країни тіней" ("Homo feriens") – всі ці риси притаманні українським художнім мемуарам означеного періоду (твори В.Дрозда, І.Жиленко) й відрізняють їх від автобіографічних повістей.
Виявлення типологічних рис українських автобіографічних повістей та художніх мемуарів дозволило розмежувати їх, незважаючи на жанровий синкретизм, притаманний цим жанрам у 90-х рр. ХХ століття.
Белинский В. Собр. соч.: В 3 т. – М.,1948. – Т.3: Статьи и рецензии. 1843-1848. – С. 802.
|
