| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано основні проблеми роботи та напрямки їх розкриття, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і наукову новизну праці, аргументовано теоретичне і практичне значення одержаних результатів, з’ясовано теоретико-методологічні засади дослідження, означено форми апробації та впровадження його загальної концепції.
У першому розділі роботи «Парадигма розвитку історико-літературного концепту в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка» розглядаються етапи сприйняття доробку знакового митця – як процес, що виявляє характерні прикмети еволюційності, поступу в напрямі осмислення творчості Г.Квітки. Сьогодні це осмислення, стаючи запорукою якості внеску цих студій у розбудову літературознавчої науки загалом, сформоване в значну галузь літературознавства. Художній рівень творчого спадку митця, як упевнюємося тоді, коли мова іде про Г.Квітку-Основ’яненка, стає прогностичним для виникнення поліфонізму акцентів у сприйнятті його творчої постаті. При цьому, переконуємося, зчаста нехтується закликом письменника до об’єктивного тлумачення творів літературознавцями, його вимогою до них забезпечити відповідність літературознавчої оцінки власне творчості митця.
У підрозділі 1.1. «Перший ступінь студій про Г.Квітку як ступінь найвищий» зауважуємо, що висока оцінка творчості Г.Квітки-Основ’яненка починається тезою М.Костомарова в його «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) про «возведення рідного слова на вищий ступінь розвитку», тобто, визначення у творчості цього письменника позицій, важливих для сприйняття всієї української літератури, й таких, що забезпечують, водночас, нашій літературі достойне місце серед літератур світу. Важить при цьому й те, що в наступній своїй праці «Малорусская литература» (1871) М.Костомаров співвідносить мистецькі портрети Гоголя й Квітки: зрозуміло, як приналежних не лише до однієї літератури, але й як таких, що художньо надаються до співмірності.
Чітка і безстороння позиція П.Куліша у погляді на українську літературу дозволяє йому в праці «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» охарактеризувати місце Г.Квітки в історії нашого письменства, визначаючи основоположною, пріоритетною роль цього митця в таких напрямах розвитку української літератури: 1.аспект зображення; 2. об’єкт зображення; 3. спосіб зображення; 4. характеристика і якість впливу зображеного на читача.
Перед нами – вияв цілковитого розуміння засобів і шляхів повноти реалізації письменника та вияв можливих аспектів «віддачі» літератури.
Далі від П.Куліша у кваліфікації заслуг Г.Квітки-Основ’яненка перед українською літературою та ролі письменника в процесі формування основних якостей цієї літератури сягає М.Сумцов, уперше охарактеризувавши не тільки засади народності митця, але й побачивши у нього ясне і чітке розуміння суті станової специфіки суспільства, а також наявність цілковито сформованого стильового підходу в зображенні життя.
На ім’я Г.Квітки-Основ’яненка як на верховний авторитет при вирішенні питань, що мають важливий суспільний та політичний характер у долі українського народу покликається І.Франко; безперечним взірцем для нього є цей митець і як такий, що здатний засвідчити лексичне багатство української мови, а також забезпечити цілий комплекс вимог, котрому підлягає сполучувана з класичною парадигмою митця, спроможного представити народ, творчість письменника. Визначаємо заслугу І.Франка у оцінці ролі Г.Квітки в жанровому новаторстві української літератури, в розбудові тематичної поліфонії прози та драматургії нашої літератури, у формуванні системи образів української літератури та у визнанні її світової першості при творенні позитивного образу з середовища народу, у становленні мистецьких засад українських письменників, у трансформації світоглядних засад митця під безпосереднім впливом проблем, основоположних для його творчості. Водночас, відзначаємо нечіткість і неповноту в І.Франка оцінки стильової моделі творчості Г.Квітки-Основ’яненка та визначаємо можливі причини такої оцінки.
Студії про Квітку в ХІХ ст. рухаються у своєму розвиткові кількома напрямами: біографічне квіткознавство; окреслення спадщини митця як важливого фактора розвитку української літератури; вивчення стильової особливості творчості письменника; новаторство митця в образно-тематичному розвиткові не лише української, але й світової літератури; кваліфікація художніх та естетичних якостей окремих творів письменника.
У підрозділі 1.2. «Новітні студії про Г.Квітку. Основні якості парадигми» аналізуються здобутки галузі в основних напрямах пошуку цієї доби: творча біографія митця, світоглядні засади письменника, а також особливість стильових явищ у творчості Г.Квітки.
Концептуальність у міркуваннях зауважуємо в працях Вас.Бойка, який, проте, не усвідомлює можливості права за письменником явити не лише свою добу, але і своє бачення цього часу; це виявляє і певний симптом у подальших квіткознавчих спостереженнях, а саме: маніпулювання літературної критики певними фактами творчості письменника. Не менш концептуальними є і квіткознавчі спостереження І.Айзенштока, який звертає увагу на такі проблеми, пов’язані з творчістю письменника, як необхідність достатньо об’єктивованої концепції переходу Г.Квітки до писання українською мовою (це питання підтверджує чинніcть низки невирішених проблем, до яких постійно повертатиметься літературознавство), а також необхідність кардинального вирішення проблем стильової приналежності творів митця, та, рівно, й того, що в стильовому плані є визначальним для його творчості.
Квіткознавство означеної доби завдячує Д.Багалієві у розбудові наукового осмислення біографії Квітки, у обґрунтуванні необхідності тематичної і стильової кваліфікації прозової спадщини Г.Квітки, а також у глибокій оцінці історіософської концепції Г.Квітки-Основ’яненка.
Пріоритетним для низки подальших літературно-критичних спостережень новітньої епохи стає прагнення побачити в письменникові свого сучасника; з цієї позиції акцентується на вадах його світосприйняття, огуджується пошук нових виражальних можливостей у творчості, соціологізується стильова парадигма тощо.
Важливим внеском у національне літературознавство вважаємо тезу С.Єфремова про межі, в яких стала можливою реалізація свободи Г.Квітки-Основ’яненка як митця та його випереджальність у цьому разі для літературного процесу своєї епохи.
Як першопроходця-прозаїка в системі української літератури XІX ст. оцінює творчість письменника Д.Чижевський. Дослідник тематично групує прозу митця, виділяючи в ній такі тематичні вузли, що концентрують увагу на стилетворчих факторах прози Г.Квітки та виділяє константу в системі образів прози письменника. Опонуємо, водночас, дослідникові тоді, коли він віддає перевагу Г.Квітці-Основ’яненкові-класицисту, а також, заявляє про необхідність «нової ідеології» в системі української літератури, не бачачи цієї «нової ідеології» (жанрово-тематичний і образний плани) саме в творчості Г.Квітки-Основ’яненка.
Українську історико-літературну думку в погляді на спадщину митця репрезентують також дослідження В.Петрова, М.Возняка; останній, вважаємо, найбільш обґрунтовано після М.Костомарова та П.Куліша обстоює тезу про відсутність у системі стильової парадигми творчості Г.Квітки сентименталізму – явища чужого для нашої літератури, з огляду на потужні традиції в ній української народної лірики, що несуть із собою не лише певні мотиви, але й настанови у трактуванні системи образів, як і, утім, у трактуванні самої моделі певного образу. Зупиняючись на проблемі внеску митця в розбудову традицій нової української літератури, М.Возняк зауважує, як Г.Квітка не лише розвиває, але й наскільки далі пішов письменник порівняно із творчістю І.Котляревського – також зачинателя етапних рубрик у контексті української літератури.
По-новому осмислюється роль та особливість впливу творчості митця на жанровий і образно-тематичний стрій української літератури у її подальшому розвиткові наступним етапом розвитку нашого літературознавства, що його представляє О.Білецький. Концептуальністю і виваженістю позначена позиція вченого у ставленні до світоглядних засад Г.Квітки, в основі яких – позитивне бачення світу й пошук у конкретному реальному світі романтичного ідеалу. Зауважуємо аналогічний конструктив і у пошукові Н.Крутіковою оптимальної моделі впливу (Квітки і на Квітку) за умов художнього діалогу або полілогу.
Резерви цього етапу досліджень про Г.Квітку-Основ’яненка вбачаємо у міркуваннях літературознавців (зокрема, Д.Чалого) про механічне засвоєння митцем традицій російської сатиричної літератури ХVШ ст.; у Є.Вербицької до таких резервів відносимо підміну проблемного підходу в оцінці художніх явищ спадщини митця вдаванням до аналізу фабульної структури твору; в О.Гончара – кваліфікацію протиріч між засадами творчості письменника, ґрунтованими на демократизмі й спричиненими походженням Квітки та його становою приналежністю, особливість сприйняття певних державних інститутів та посадових осіб. Тяжінням до описовості позначена характеристика творів Г.Квітки-Основ’яненка у С.Зубкова; водночас, вона достатньо розлога для здійснення низки паралелей із явищами художнього плану в російській літературі, хоч такого аспекту спостережень дослідник у своїй праці не розвиває; зауважуємо, проте, в ученого належну відповідь тим літературознавцям, які, виявляючи позаісторичність і волюнтаризм міркувань, фахово некоректно кваліфікують усю творчість митця на основі окремих зразків його доробку.
Головною характеристикою квіткознавчих студій цього періоду, вважаємо їх неповноту (а, отже, необ’єктивність), соціологічну тенденційність у новітню епоху, надто в узалежненні стильової і образно-тематичної характеристик Квітчиної творчості від класової приналежності письменника, а також відсутність достатньої доказової бази, тобто конструктиву при оцінці основоположних засад творчості митця та, що основне, відсутність розуміння того, що своєю прозою Квітка створює в українській літературі привід для розмови про національну школу, при тім такого художнього ґатунку, що дозволяє не лише співвідносити його творчість із західноєвропейською літературною традицією, але й вести мову про значну хронологічну випереджальність творчості митця, надто при формуванні в літературі знакового образу (селянина), порівняно з німецькою, французькою чи російською літературними традиціями; це сприяє появі можливості розуміння того, що «саме діалектика національного і загальнолюдського в мистецтві пояснює, чому світовий історико-художній процес являє собою не низку паралельних національних ліній, а складну мережу взаємних перетинів, впливів, запозичень, обмінів, зближень і розходжень».
У підрозділі 1.3. «Концепція квіткознавства 80 - 90х рр. XX ст.» зауважуємо зростання її деестетизації та, відповідно, соціокультурних чинників, згідно яких творчість письменника осмислюється не лише з класових, соціологічних засад, але й піддається блокуванню в плані кваліфікації мистецького та духовного масштабу митця; впливу стагнаційних чинників зазнає і стильова амплітуда творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Чи не найбільш ґрунтовно у 80-і рр. ХХ ст. у квіткознавстві кваліфікуються теоретико-літературні проблеми: попри стильову роль творчості митця, аналізується роль Г.Квітки у становленні прозових жанрів української літератури, здобуваються на оцінку явища поетики творчості Г.Квітки-Основ’яненка: функція комічного в творах, образ оповідача у письменника, засоби гумору та сатири.
Дедалі виразніше виявляє себе проблема зіставлення творчості Г.Квітки зі спадщиною інших митців – творчі паралелі; при цьому чи не найбільшу неспіввіднесеність (поліфонізм) думок дослідників простежуємо в оцінці літературознавцями стильової моделі творчості письменника за наявності вельми широкої амплітуди кваліфікації особливостей цієї моделі (В.Трофименко).
Для спостережень дослідників 90-х рр. особливу вагу має теза про сутність національної самосвідомості Г.Квітки (Л.Горболіс, О.Борзенко); при цьому, за нашими спостереженнями, переобтяжується залежність націєтворчого чинника у свідомості Г.Квітки від релігії. Доцільніше було б у цьому разі, гадаємо, зауважувати проникливе осягання письменником того, що в морально-етичному плані для нації ставало конструктивом, здатним доповнюватися іншими етико-естетичними програмами (окремі з яких забезпечує і релігія) – з тим, щоб явитися згодом і як, водночас, націєтворчий складник, і як загальногуманістична категорія буття. Саме тому, вважаємо, своїм розумінням національної суті особистості – як осяганням, у остаточному результаті, її достоїнства, пройшовши посередництвом власного життєвого і творчого досвіду шлях становлення національної самоідентифікації, Г.Квітка у своєму доробку і являє не тільки високий взірець розуміння української нації, але й дає відповіді на численні питання, що стоять перед елітою, насамперед, і, врешті, перед усім українським народом уже доволі тривалий час.
Народна, національна основа спадщини Г.Квітки-Основ’яненка, на нашу думку, спричинилася до випереджального внеску Квітчиної творчості в скарбницю світової літератури, адже ведучи мову саме про національне життя народу, заторкнувши певні теми, митець звернувся і до відповідних образів, доти не знаних ні західноєвропейською, ні російською літературами.
Для студій про Г.Квітку цього періоду каменем спотикання зостається, проте, візія стильової парадигми творчості письменника, що зумовлено, вважаємо, волюнтаристським постулюванням літературознавчої моделі та підпорядкованості її онтологічним і суспільним схемам, із полону яких або неспроможні виборсатися дослідники, або не воліють здійснити це (О.Гончар, М.Яценко).
Історико-літературний концепт оцінки творчості Г.Квітки-Основ’яненка дозволяє зробити висновок про амбівалентність парадигми її розвитку. З одного боку, спостерігаємо висхідний шлях у кваліфікації естетичної якості творчості Г.Квітки у таких дослідників, як П.Куліш та М.Костомаров, а, з другого, зауважуємо, як ці основоположні тези почали руйнуватися певними міркуваннями М.Сумцова та низки дослідників новітньої доби, починаючи з П.Петренка. ХХ ст. започатковує і низку стереотипів ув огудженні Квітки, зокрема, в педалюванні на сентиментальній природі стильової моделі творчості письменника, а також у намаганнях накинути письменникові роль не першовідкривача, а того, хто йде у фарватері російської літератури. Науково необґрунтованими видаються нам і намагання окремих дослідників початку ХХ ст. надмірно революціонізувати творчість Г.Квітки. Однак важливою прикметою досліджень цієї доби стає співвіднесення творчості Г.Квітки-Основ’яненка з певним філософським концептом. Такими, на наш погляд, є квіткознавчі студії С.Єфремова, з визначеними націєтворчими складниками творчої спадщини письменника.
Виокремлення у квіткознавстві виключно ідейного чинника для кваліфікації творчого потенціалу письменника, що відбувається у цю добу, вважаємо некоректним, оскільки світоглядно-ідейні засади митця вбирають у себе суспільний чинник лише як складову, поєднуючись із естетичними, релігійними, етичними та іншими позиціями. Окрім того, осмислення ролі та значення митця в літературі належить, на нашу думку, здійснювати без штучного завищення вимог до його творчості, надто, коли концепції митця володіли, згідно своєї епохи, випереджальним характером. Таке завищення «вириває» світоглядні засади письменника з контексту його творчості, а вона, поза сумнівом, носить на собі знак епохи. Оманливе бажання творити із митця, що жив півтора століття тому, нашого сучасника, виявляє невміння або небажання дослідників осягнути весь комплекс значення такого письменника насамперед для сучасної йому доби, яка покликала народження його як письменника.
Ось уже півтора століття Г.Квітку судять за чужими не тільки йому, як особистості, але й всієї його творчості критеріями, тим часом як він, згідно кантівського визначення генія, явив свої власні критерії, причому в масштабах цілої культури. У квіткознавстві можливо більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається практика герменевтичного підходу – реставрація того, що, за В.Дільтеєм, можна назвати «життєвою єдністю» або гуманістичною спрямованістю творчості письменника.
Українська літературна критика, зокрема, в погляді на творчість Г.Квітки-Основ’яненка, ще раз підтверджує: «значні заслуги в осмисленні й обґрунтуванні далеких шляхів розвитку літератури, організації літературного процесу в Україні», а історія літератури постає як «рух ідей», надто, коли це стосується концептуальної постаті в історії літератури.
Українська художня свідомість першої половини ХІХ ст., адекватно реагуючи на романтичні тенденції в українській літературі, виявляє, водночас, характерні ознаки синкретичності стильових явищ – навіть у коді творчості одного письменника.
У другому розділі роботи «Стильовий феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка» розглядаються особливості цієї парадигми, що з’ясовує еволюційну динаміку оцінок стильової природи творчості Г.Квітки.
У підрозділі 2.1. «Первісний стильовий канон в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка» як незаперечне розцінюємо те, що відмовитися від розуміння реалістичного світосприйняття, наявного в творах письменника, означає відмовитися від адекватного авторському задумові їх сприйняття, оскільки в цьому разі безперечну довіру вселяє думка такого оцінювача творів митця, як Г.Г.Вульф. Ця думка є суголосною тій концепції, що її в своїх дослідженнях репрезентують сучасники Г.Квітки – М.Костомаров та П.Куліш. Усі наступні літературознавці одностайні в твердженнях про активну життєву, громадянську позицію письменника, що зініціював низку важливих літературних подій культурного життя Харкова, коли тут своє піднесення переживає Харківська школа романтиків, творчість яких ґрунтувалася на врахуванні національної специфіки психологічного і розумового складу, тобто ментальності українського народу, що невід’ємним є від ідеї розбудження і національної свідомості українців. Це середовище стало для Г.Квітки-Основ’яненка тією духовною реальністю, в якій відбувалося становлення його художньої свідомості. Вона не тільки вбирає в себе зміст інтелектуальної насиченості епохи, але завдяки їй вступає в конфлікт із реальністю, що реалізовується посередництвом буття Г.Квітки як митця; завдяки цьому він отримує здатність до творення нової реальності, інспірованої впливом філософсько-романтичних ідей.
Оцінка літературного доробку митця з позиції, що відповідає увазі до цієї реальності, як і, утім, увазі до вдачі народу, про якого мова іде в творчості Г.Квітки, буде знехтувана, в суті, тими літературознавчими візіями, серед яких помітне місце посіла російська літературна критика, зокрема, статті М.Полевого про письменника, замітки і рецензії В.Бєлінського, статті й нотатки про Г.Квітку-Основ’яненка в журналах «Телескоп», «Северная пчела», «Современник», «Сын Отечества», «Отечественные записки» за 1831-1857рр., а також у працях із історії літератури Пипіна, Спасовича, (1865 р.) та Петраченка, (1861 р.), в яких дедалі настійніше проводиться думка про засадничо сентименталізм як стильову орієнтацію творчості Г.Квітки. Зважимо: у цей час письменник неодноразово подає в художній формі чітко артикульовану, з елементами бурлескної манери пародію на сентиментальні твори, що спостерігаємо, зокрема, в дилогії, де головним героєм постає Шельменко.
Небезпека помилки в оцінці стильового спрямування творчості Г.Квітки полягала не лише у тому, що не враховувала національної специфіки ментальності, але й у тому, що концепція російської літературної критики будувалася на відмінних від національної специфіки української ментальності стереотипах; так виникла ситуація, коли, оперуючи іншим розумінням ментальності, літературна критика стала оцінювати творчість письменника, володіючи кліше, що відповідало способові сприйняття певного художнього явища літературною критикою, однак не способу сутнісного сприйняття цього явища, до якого це кліше застосовується.
Уже першими дослідниками творчості митця, зокрема, М.Костомаровим, визначається небезпека неадекватного сприйняття стильової манери письменника, однак – внаслідок низки відомих історичних причин, що здійснювали посутні корективи в українському історико-літературному процесі, цим застереженням було знехтувано, й українська літературна критика, услід за «великоросійськими критиками» стала бачити в авторові перших прозових творів українською мовою, надто – повістей, насамперед і тільки сентименталіста. Цей стереотип у сприйнятті творчості митця діє і досі. Проте усе зводиться не лише до цього стереотипу: у погляді на стильову спрямованість творів Г.Квітки в української літературної критики виробився на всьому історичному етапі її буття своєрідний і неоднозначний погляд, у якому означилося перекодування образно-сенсової природи творчості письменника.
Тоді як П.Куліш кваліфікує чинність різних рис стильових явищ класицизму, романтизму й реалізму в прозі письменника, В.Петров найбільшу роль у стильовій будові прозової творчості митця відводить романтизму. Принципово новим у концепції сприйняття В.Петровим стильового спрямування творчості Г.Квітки-Основ’яненка є співвіднесення стильового напряму та прояву художньої думки у слові, тобто мови, в якій виявляється і «душа народу», і душа митця; це відкриття дослідник здійснює завдяки увазі до сприйняття П.Кулішем «Квітчиної художності».
У певний спротив тезі літературознавців про Квітчин сентименталізм вступає М.Сумцов, оцінюючи стильову модель сентименталізму в застосуванні саме до творчості Г.Квітки-Основ’яненка: «Квітчин сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і, в дійсності, є реалізм за вірним відтворенням основної риси народного характеру», однак згодом, визнаючи приявність стильової манери письменника до реалістичної, дослідники тут-таки можуть наполягати, що основою стильової манери письменника є сентименталізм і закріпити усю творчість митця за цим стилем. Згодом визначається – як тенденція нашого літературознавства – практика, коли стильова оцінка творчості письменника провадиться мимохідь, як супровідний чинник загальноконцептуального погляду на творчість Г.Квітки-Основ'яненка, а що питання спеціально не досліджується, то при погляді на явище зберігається лише констатація приявності стильової рубрики до творчості митця. Характерно, що цей волюнтаризм в означенні стильового напряму творчості письменника (М.Волков, А.Данилюк) дозволить згодом закріпити за митцем як проблематичну будь-яку кваліфікацію усіх наявних ресурсів стильових моделей.
Погляд літературознавців початку ХХ ст. на стильові явища у творчості Г.Квітки значним чином співвідноситься із тим, що його виявляє літературна критика попереднього етапу. С.Єфремов, зокрема, стверджуючи, що «з Квітки не сентиментальний був письменник» бачить у Г.Квітці-Основ’яненкові реаліста в зображенні життя. Що ж до тези С.Єфремова про Г.Квітку як «непоправного романтика» – тут мова іде про суспільну, громадянську позицію письменника. Протиріч і непослідовності сповнені й міркування Вас.Бойка про стильовий феномен творчості митця, хоч, за остаточним висновком квіткознавця, письменник – реаліст. Досить показовою у ставленні до стильової характеристики творів Г.Квітки є позиція Гр.Гетьманця (Сьогобочного); літературний критик пропонує читачеві самому визначити стильову приналежність (до романтизму чи до сентименталізму) творів митця. Оцінку стильової парадигми Г.Квітки як етнографічному реалізмові дає М.Возняк: вчений вважає, що Г.Квітка-Основ’яненко здійснює працю, яку першочерговою для себе мислять всі романтики першої половини ХІХ ст.: явити освіченому загалові красу й значення побутово-звичаєвої грані життя українського народу, в героєві-етнотипі зобразити дійсність переосмисленою саме в народному ключі, згідно розстановки акцентів у цінностях, що відповідають пріоритетам простолюдина. Особливістю у погляді на стильову характеристику творчості письменника вирізняється Д.Чижевський, візія якого конструюється із класицизму, сентименталізму і романтизму. Низка інших квіткознавчих досліджень цієї доби або уникає атрибутування стильової специфіки Квітчиної творчості, або кваліфікує її в стильовій парадигмі сентименталізму з відповідним постулюванням засадничих якостей цього напряму в творчості Г.Квітки-Основ’яненка, що неухильно вело до концепту про вторинність творчості митця, його залежність від стилю (Карамзін), манери розповіді російських літераторів (М.Гоголь, В.Даль, М.Погодін).
У підрозділі 2.2. «Стильові та соціологічні маркери комплексу складників творчості Г.Квітки-Основ’яненка” мова іде про характер і тенденції в оцінках літературознавцями стильової парадигми, зокрема, сентименталізму в письменника. Дослідники вважають за можливу таку оцінку з огляду на наявність у письменника замальовок природи, зображення побутових подробиць, притаманної його героям психологічної вмотивованості вчинків. Наявна й інша тенденція: сприймати в цьому разі сентименталізм як негативне стильове явище (що, на нашу думку, є парадоксальним, оскільки будь-який стильовий напрям не таїть у собі негації).
Зауважуємо у попередників й інше: відсутність розуміння відмінності між стильовим напрямом і пафосом літературного твору, а також накидання загальноприйнятої для певної доби стильової характеристики без урахування історичних, психологічних, культурних, геополітичних чинників, які визначають контекст творчості митця й відсутність уваги до яких здатна спричинити до певного нівелювання, зокрема, в стильовому плані, його творчості або накидання цій творчості не відповідної їй характеристики.
Окремі квіткознавці, полегшуючи своє дослідницьке завдання, узалежнюють стильову природу від класової природи, походження зачинателя української прози. Так встановлюється принцип детермінованості суспільної позиції митця та жанрово-стильової природи його творчості. Однак, певного глузду не слід шукати у взаємозалежності розумового пріоритету і суспільного закону в його пласкому застосуванні до сприйняття художньої творчості як такої. Саме тому заперечуємо абсолют у потрактуванні романтизму Г.Квітки, як напрям, інспірований класовою приналежністю митця (П.Христюк).
Не надається, на нашу думку, врахування стильових факторів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка в системі й «умовного» стильового кодування його творчості (скажімо, «умовно» сприймає реалізм письменника І.Айзеншток), оскільки умовність сприйняття певного стилю визначає можливість запитання: де межа цієї умовності, чим ця межа зумовлена і коли її можна застосовувати.
Отже, попередні етапи у погляді на стильовий феномен творчості Г.Квітки не завжди несли із собою належно виважений і об’єктивний оціночний елемент стильової програми письменника – надто тому, що ця програма сприймалася однобоко, з суто класової позиції, та цією класовою-таки позицією прагнула пояснюватися.
Цей пошук, проте, виявляє, на нашу думку, особливу якість стильових явищ у системі творчості письменника: не просто поєднуватися, а набувати особливої здатності динаміки, гнучкості, перемоделювання відповідно «національного космосу» і мікрокосму митця, тамуючи, таким чином, у собі значний заряд стильового перекодування і стильової повноти.
У підрозділі 2.3. «Новітня модель стильової рецепції творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Рух концепцій» визначаємо порубіжжям у сучасному погляді на стильову манеру письменника оцінку його стильового напряму, здійснену О.Білецьким, який відкидає залучення митця до послідовників Карамзіна, підкреслюючи виразність творчого обличчя Г.Квітки та постулює наявну в нього схильність до реалістичної стильової манери, не зауважуючи, втім, притаманної письменникові своєрідності в переосмисленні життя, питомої саме для романтиків.
Не помічає цього, услід за О.Білецьким, Д.Чалий, вважаючи наявною у творчості Г.Квітки й дивовижно поєднаною у ній сатирично-реалістичну парадигму з сентиментально-ідилічною та розцінюючи спадщину Г.Квітки як мистецьке явище перехідного плану, що здійснює лише накопичення нової якості.
Наявність реалістичної візії життя у письменника зчаста пояснюється дослідниками появою у митця яскравого образу представника народних низів, що дозволяє письменникові навіть долати ідеологічно – консервативну тенденцію у його творчості (Є.Вербицька), в такий спосіб ставлячи у пряму залежність від стильової характеристики творчості художню вартість спадщини митця, що, на наш погляд, не правомірно, оскільки приявність доробку до певної стильової моделі не заперечує цінності ідей творів тощо.
Найбільш усталеною у квіткознавстві виявиться думка дослідників про домінанту описово-етнографічного реалізму в письменника, що розцінюємо як тяжіння літературознавців до об’єктивної кваліфікації стильової динаміки та її самобутності в Квітки-прозаїка. Водночас, нехтування історико-літературним контекстом життя Г.Квітки-Основ’яненка, пов’язаним із романтизмом, спричинилося до втрати усвідомлення того, що романтизм, як нове стильове явище, дарував літературі, як і творчості окремого митця, нові можливості, тим збагачуючи її.
Стоїмо, водночас, на тому, що Г.Квітка в жодному разі не змагається із жодним стильовим напрямом: згідно художніх завдань, що їх він вирішує певним твором, письменник вдається до певних стильових ознак, що увиразнюють художню думку письменника, художню структуру твору, оптимізує зв’язок письменника із створеними ним образами. При цьому, однак, ми не схильні вважати, що митець підпорядковується певному стильовому напрямові як імперативу або канонізує принципи художньої формотворчості, – творча активність Г.Квітки підвладна, гадаємо, повній, цілковитій свободі індивідуальної інтерпретації певної змістової категорії. Г.Квітка-Основ’яненко, являє своєму читачеві не віддзеркалену, а переосмислену картину дійсності та, попри виразний індивідуальний спектр в осяганні героя, бачить свого героя насамперед у незлагоді, в непогодженості з довколишнім, а це вже є романтизм. Стильова суголосність із добою романтизму виразно виявляється і шляхом вирішення письменником теми свободи посередництвом змагання за визволення когось, і шляхом вдавання до категорій національного, індивідуального: герой письменника переконується в деструктивності відречення від питомого заради некритичного засвоєння чужинського в інтелектуальному, звичаєвому на суспільному рівнях існування людини. Не визнання цього провокує відверте ігнорування низки явищ, процесів, що відбуваються в українській літературі першої половини ХІХ ст., а також того, що в літературі цієї доби вигранюються чинники, що сприятимуть і становленню й розвитку потужного стильового явища в нашій літературі.
Визнання квіткознавцями-попередниками вибору стильової манери письменника як реалістичної давало їм змогу, на нашу думку, попри кваліфікацію «звільнення» митця від сентименталізму, зауважити сталість художніх переконань письменника, відсутність у нього вагань і послідовність у слідуванні раз обраним принципам; так у стильовому феномені творчості митця педалювалося не на тому, що розбудовує цю творчість, а що локалізує її здобутки. Таке схематизування, як показало вивчення творів письменника, звужувало «коридор», у якому можна об’єктивно концептуалізувати явище, яким є творчість цього оригінального, самобутнього митця, не залишало місця в його доробку для провідного в українській літературі першої половини Х1Х ст. стильового явища – романтизму, що дозволяє зауважити відкидання Квітчиної творчості на маргінеси стильових шукань української літератури даної доби, з означенням стильової програми творчості митця в режимі автономності від превалюючого в першій половині Х1Хст. романтичного стильового напряму. Вважаємо, що відповідною добі стильовою основою Квітчиної творчості є романтизм, із усіма притаманними цьому явищу характеристиками.
Третій розділ роботи «Характер і роль впливу творчості Г.Квітки-Основ’яненка на подальший розвиток української літератури» присвячено з’ясуванню впливу Г.Квітки і на стильові виміри творчості письменників-наступників, й на образно-тематичний лад їхнього доробку.
Зауважуємо обмеження дослідниками Квітчиного впливу на подальший розвиток літератури двома обставинами: мірою таланту й співвіднесенням із суттю ментальності народу: його, народу, розумовим та емоційним складом вдачі. Концептуальний характер щодо впливу творчості письменника на подальший розвиток письменства М.Костомаров вбачає у тому, що з іменем письменника пов’язаний новий, вищий ступінь розвитку рідного слова. Так само й П.Куліш вважає, що сутнісний момент впливу письменника на поступ української літератури полягає у поглибленні вияву виражальних можливостей української мови, а також у здатності літератури після Г.Квітки повернутися обличчям до простолюду.
У підрозділі 3.1. «Інтерпретаційна естетика як чинник реалізації Квітчиного тексту» зауважено, що чи не найбільшою категоричністю серед літературознавців у оцінці впливів творчості Г.Квітки-Основ’яненка виділяється Д.Чижевський, який визнає, що від початку роботи письменника над оповіданнями і повістями, писаними українською мовою, уся його творчість вибудувана на засадах літературних взаємовпливів.
Наявність певних вказівок митця – «латинська побрехенька» тощо – на елементи впливу в його творчості засвідчує, гадаємо, відкритість Г.Квітки до спілкування в контексті літератур світу, надто, що письменник володів розумінням стихії життя, яку добре знав, поряд із цим трансформуючи у своєму творі те, що притаманне іншим народам. Безперечно, зближує Г.Квітку-Основ’яненка з творчістю представників інших літератур і стильова модель, і жанрова.
Зазвичай, у сприйнятті переважної більшості дослідників вплив розглядається як явище одностороннього плану, що працює лише в одному напрямі, й де Г.Квітка-Основ’яненко постає лише узалежненим від доробку або стильової манери інших митців засвоювачем, митцем вторинного плану і носієм такого впливу. При осмисленні впливів щодо стильової моделі творчості письменника концептуальною є теза дослідників про засвоєння митцем – посередництвом обробки сюжетів, змалювання образів – традицій сентименталізму; кваліфікується також вплив українського фольклору на письменника, що дозволяє вести мову про заданість позиції, очевидну цілеспрямовану кон’юнктурність у осяганні ролі та значення впливу в творчості митця.
Посутньою вважаємо таку оцінку, що, зокрема, враховує вплив письменника на культурне життя поспільства Слобожанщини, насамперед, ініціювання Г.Квіткою, внаслідок посідання високих посад, створення низки культурних закладів: кадетського корпусу в Харкові, благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, публічної бібліотеки, без якої не міг існувати Харківський університет тощо. Це дозволяє оцінити Г.Квітку-Основ’яненка як етапну постать в системі української культури, яка розвивалася значним чином в такий, а не в інший спосіб і завдяки письменникові. Прикметно, що звертання І.Франка до самої лише драматургії, як до одного аспекту творчості Г.Квітки, дозволяє йому оцінити письменника як запоруку духу «тяглості творчості» серед освіченого поспільства.
Розуміючи поняття впливу достатньо широко, літературознавці-попередники в стильовому плані амплітуду між впливом та органічно властивим у письменника моделюють між явищами, що приходять у творчість Г.Квітки-Основ’яненка «ззовні» й такими, що органічно притаманні творчості митця. З такою позицією можна погодитися, коли під іншими художніми сферами, що їх звідувала творчість письменника, мається на увазі українська фольклорна і літературна традиція. Конструктивною вважаємо наукову тезу про вплив тоді, коли диференціюються у застосуванні до творчості Г.Квітки поняття про вплив і паралелі – як формо – і змістотворчі чинники, наявні в письменника, як і, загалом, у кожного митця.
Конструктивною у цьому разі мислимо і таку позицію, що здатна об’єктивно виважити характер і міру тих чинників, які працюють на зближення певних явищ, а, водночас – приводить нас до тієї думки, що окреме історичне явище, підлягаючи впливові низки певних причин і розвиваючись при цьому з відповідним багажем самодостатності, й саме – в свою чергу – виявляється достатньо активним, щоб із належною потугою впливати на середовище, котре покликало його до життя і навіть достатньо увиразнювати причини, що породили його, оскільки неможливе будь-яке осягання літератури поза історичним процесом.
Визнаючи слушність за літературознавцями (скажімо, О.Білецьким) тоді, коли вони співвідносять манеру відтворення змісту за допомогою оповідача та за вдаванням до розмовної мови, чергування фантастики й реальності та комічне зображення народних образів; огуджуємо трактування Т.Шевченка як прямого контрасту Г.Квітці, оскільки Т.Шевченко пішов далі, прокладеним прозаїком шляхом, а Шевченкові поема і повість «Княжна» і «Княгиня» – свідчення тому, що і поет поняття «панство» диференціював із, гадаємо, загальноцивілізаційних позицій: так сам, як це здійснював Г.Квітка.
Слушним визнаємо концепт Н.Крутікової, яка однією з перших у квіткознавстві в руслі традицій порівняльного літературознавства А. і В.Шлегелів, Т.Бенфея, ставить питання про наявність у певну епоху в літературах сюжетів, що виникають і розробляються цілковито незалежно, а «формальна подібність» їх пояснюється схожістю життєвих ситуацій, що їх породили; при цьому ми, однак, вважаємо полемічною тезу дослідниці про можливість на основі написаних російською мовою творів Г.Квітки залучати цього письменника до кола російських письменників, оскільки об’єктивним фактом є те, що в першій половині ХІХ ст. українська література творилася і українською, і російською мовами.
Переконуємося, що генетичний підхід у дослідженні та характеристиці взаємин певних літературних явищ у процесі становлення культури та ціннісно-орієнтованому її сприйнятті виявляє фіксацію розчленованості – як позитивну і негативну, підготовчу та завершену тощо – ціннісної художньої свідомості та національного закріплення цих ціннісних позицій відповідно орієнтирів, що в цьому разі можуть визначатися як політична ідеологія або «одержавлення» наукового підходу у вирішенні проблеми, що підпорядковувалася інтеграційним факторам найбільш стратегічної в минулому суспільстві ідеологеми. Скажімо, Д.Чалий, зауважуючи зв’язок творчості Г.Квітки з російською сатирою відмовляє, по суті, у такому зв’язку з українською сатиричною літературою, що виявляє у цього, як і у низки інших сучасних йому дослідників, приявність до заручництва від жорсткої системи приписів; це перешкоджало отриманню повної, широкоаспектної картини взаємин творчості митця з попереднім історико-літературним процесом та кваліфікації спільних закономірностей, які наявні в обох моделях.
У підрозділі 3.2. «Герменевтичний простір аналогій у квіткознавстві» з’ясовуємо, що, не обмежуючись увагою до тенденцій у творчості Г.Квітки, що дають підстави стверджувати наявність елементів впливу, запозичення тощо, в окремих випадках дослідники апелюють до аналогії, яка, відомо, є наслідком незалежного виникнення, появи окремих явищ.
Вдаючись до аналогії, дослідники-літературознавці (як от Є.Вербицька), тим виявляють іще один зразок суголосся творчості Г.Квітки зі світовою літературною традицією, яка враховує: основу тексту становить не тільки його внутрішня, закрита структура, що піддається вичерпному вивченню, а його вихід у інші тексти, інші коди, коли «текст існує лише внаслідок міжтекстових взаємин».
Якщо уподібнення у квіткознавців, надто, коли мова іде про творчий діалог М.Гоголя і Г.Квітки-Основ’яненка, з урахуванням того, що один митець не запозичав у іншого ні сюжетів, ні мотивів, ні образів, а, проте, обидва вони тяжіли до зображення саме народного життя – як найбільш відповідного високим моральним якостям, – внаслідок непослідовності лінії такої аналогії, завжди тяжіють до «розподібнення», то в інших моделях аналогій (скажімо, Г.Квітка – Є.Гребінка тощо) фіксується якісна єдність (див., зокрема, Є.Вербицьку), що хибує, гадаємо, настільки, наскільки хибує зіставлення, здійснене за допомогою невідповідної методології, та ще й захаращеної кон’юнктурою.
Перелічені іманентні явищу стимули до запозичення, проте, співвідносні з традиційними творчими схемами першої половини ХІХ ст. у літературі й не вириваються за межі адекватної добі художньої свідомості, що дозволяє нам залишити відкритим у цьому разі питання про можливу залежність певного художнього явища в творчості одного митця відповідно аналогічного явища творчості другого. Наголошуємо, що шлях гуманістично орієнтованої літератури ніколи не може бути односпрямованим – точніше, він передбачає взаємне залучення і збагачення, якщо перед нами не суто формотворчість. Тому ствердження наявності гоголівських рецепцій у творчості Г.Квітки – за об’єктивованої їх оцінки та підходу до наявності таких – вимагає, рівнозначно, визнання певних Квітчиних рецепцій і у творчості М.Гоголя, оскільки, на нашу думку, літературу не можна виключити із сфери комунікативної взаємодії, що характерна для цієї форми духовного спілкування людей, і в цьому – одна із закономірностей естетичного сприйняття, та, загалом, буття естетичних цінностей, а не рецидив процесів, здатних принизити митця або применшити значення його творчості.
Найслабшою ланкою тих квіткознавчих досліджень, у яких мова іде про особливості взаємин мистецьких начал певних письменників, наявного в їх творчості перегуку, вважаємо превалюючу бездоказовість тверджень літературознавців.
Підрозділ 3.3. «Пошук нових концепцій взаємодії творчості Г.Квітки з іншими художніми явищами» присвячено вирішенню питання, якими саме аспектами своєї творчості Г.Квітка-Основ’яненко розбудовує і українську, й світову літератури, що саме – в естетичному плані – приходить із письменником як конструктивний елемент і літературного процесу в Україні, й творчості митця зокрема.
Обстоюючи жанрово-тематичне й образне новаторство письменника, його стильову адекватність добі, ми, проте, визнаємо наявність виразного впливу на письменника традицій давньої української літератури (зокрема, житійних її зразків) та фольклору, що, на нашу думку, забезпечує єдність письменника із контекстом української культурної традиції та елемент тяглості української літератури, зокрема, її жанрово-стильової та сюжетно-образних структур. При цьому враховуємо стан розвитку літератури, яка починає вести мову про героїв, що є утіленням національно-історичних рис.
Звертаємо також увагу на відсутність у дослідників-попередників теми наявності або відсутності рецепції у Квітчиних творах тоді, коли мова іде, наприклад, про очевидні речі, як от: вплив у самій системі творчості Г.Квітки-Основ’яненка образу Фалалея Повинухіна на творення образу головного героя “Пана Халявского” або корекцію – згідно цього впливу – образів роману письменника “Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись XYШ века». Аналогічно вирізняємо свою позицію у погляді на літературні впливи та взаємодію від наших попередників тоді, коли бачимо в цих впливах діалогічний контакт попереднього (минулого) і наступного (майбутнього), що є умовою і гарантом літературного процесу, буття літератури взагалі, наявних у ній традицій та новаторства, причому якість і потужність одного забезпечує масштаб та якість – у історичному вимірі – й іншого.
Зауважуємо також, що радше винятково, аніж закономірно квіткознавці (зокрема, С.Зубков) одним із сутнісних важелів системи впливів у літературному процесі розглядають роль перекладу в системі впливів, із огляду на, попри написані Г.Квіткою російською мовою твори, наявний у митця автопереклад творів, вивершених українською мовою. Гадаємо, підемо, однак, далі цього дослідника зауваженням, що Г.Квітка-Основ’яненко стояв на тій позиції, згідно якої жодні виражальні засоби не мають стати перепоною на шляху сприйняття культури, отже, виходив у цій своїй справі не з раціоналізації національної приналежності митця, а із засад культурної тенденції, що розглядала відповідність національного прогресивному.
У підрозділі 3.4. «Модель інтерпретаційних тенденцій новітнього зразка» спостерігаємо наявність у процесі розуміння зв’язку творчості митця з іншими естетичними явищами, як найуживаніших у квіткознавстві, понятійних “зсувів”: до формул “наявні тенденції”, “відбиток” тощо. Поняття “вплив” фактично прирівнюється до понять “інтерес, захоплення, ознаки”, при цьому фактично ставиться знак рівності між поняттям “вплив” і “розуміння” тоді, коли мова іде про філософський концепт у Г.Квітки і фольклорні тенденції його творчості. Препарування творчості письменника при намаганні з’ясувати фактори впливів значною мірою постає деструктурантом оцінки самобутності митця.
У квіткознавстві 90-х рр. ХХст. здійснюється прочитання моделі впливу у творчості письменника як важливого психологічного чинника, до якого вдався митець при формуванні індивідуальних якостей своїх персонажів. Ближчою, гадаємо, до суті поставленої проблеми та відповідною їй стають дослідники-квіткознавці тоді, коли розцінюють зв’язки творчості Г.Квітки-Основ’яненка з українською літературною традицією, вбачаючи їх у формуванні характерів персонажів та психологічній мотивації вчинків героїв і зображенні їх внутрішнього світу.
Переконуємося, що окремі дослідження тяжіють до такої моделі з’ясування проблеми, коли – за відсутності синтетичного організовуючого стрижня – втрачається співвіднесення між впливами та самобутністю, творчою самодостатністю митця, а його хистові відводиться вкрай незначна роль. За таких випадків особливу роль починає відігравати суб’єктивно-смаковий підхід.
Наша позиція в цьому разі – принципово відмінна. Ми вважаємо, що при оцінці явища належить вести мову не про окремі твори ( чи й митців), а про весь комплекс явищ літератури чи фольклорної традиції, що передували появі чи співвідносні з творчістю основоположника української прози. Але й у цьому разі, коли мова іде про комплекс явищ літератури і фольклору, маємо здавати собі справу в тому, що залучення цих та інших чинників строго регламентоване характером і ментальністю, мірою хисту письменника; в такий спосіб ми ставимо на перше місце творче, індивідуальне “я” митця, а на друге місце (що відповідає характеру нашої поваги до письменника, творчість якого вирізняється оригінальністю тематики та жанрових і образних пошуків) фактор впливу на його самодостатнє творче “я”. За всіх інших обставин – як це було досі – будемо бачити окремішності, частковості, але не будемо розуміти, чому творчість митця, в якого гуманізм – від Г.Сковороди, зображення діяльного героя – від І.Котляревського, етико-естетичний комплекс – від фольклору і т.п. – належить до етапних не лише в українській, але й, у плані випереджувальності – у світовій літературах.
Зауважуємо, що, визначаючи, які саме чинники регламентують характер впливів у творчості Г.Квітки, дослідники вважають, що тут переважає християнізована модель, випускаючи з поля зору те, що європейському світосприйняттю певної доби характерним є романтизм, інспірований християнською моделлю, й штучне виокремлення митця за межі стильового феномена епохи, в яку реалізується творчість письменника, – неможливе.
Акцентуємо, що справа не в тому, у кого й що саме забирає письменник у свою творчість (саме таким спрощеним підходом до вирішення проблеми “грішили”, вважаємо, наші попередники), а в тім, що належить визнати: творчість будь-якого митця, надто наділеного хистом особливої потуги, – явище неможливе поза реалізацією і завдяки наявній у ній системі впливів.
Уваги потребує й інша грань впливів, пов’язана з творчістю Г.Квітки, а саме – вплив його творчих ідей на подальший розвиток української літератури: від драматургії Т.Шевченка – й до творчості низки українських прозаїків другої половини Х1Х ст. При подальшому спостереженні, стосовно вже ХХ ст., безперечний інтерес становить жанрова, тематично-стильова система таких митців, як О.Ільченко, В.Земляк, В.Дрозд тощо; водночас, генеруючи здатність засвоювання і трансформування певних мистецьких явищ, спадщина митця виявляється самоцінною в національному плані.
Розділ четвертий «Система поглядів Г.Квітки-Основ’яненка на світ і місце людини в ньому» присвячено з’ясуванню того, як найбільш повно відбувається реалізація в літературній творчості письменника філософських, моральних, естетичних, релігійних ідей, політичних ідеалів, що є глибинним підґрунтям його світоглядної позиції.
Одним із перших літературознавців зауваживши вплив на Г.Квітку-Основ’яненка гуманістичної філософії Г.Сковороди, С.Єфремов мовби спрогнозував ті само закиди Г.Квітці, що виникали в багатьох дослідників філософської спадщини Г.Сковороди стосовно позиції філософа в погляді його на світ і на місце людини в ньому.
Коли мова іде про творчість Г.Квітки, діє принцип: у кожного квіткознавця своє, що до певної міри має під собою підстави, коло асоціацій в оцінці системи поглядів митця. Саме тому одні дослідники вважатимуть, що письменник зайняв у літературі цілковито послідовну національну позицію, інші – що психологічні, естетичні й філософські засади творчості письменника актуалізовані суто історичною ситуацією, треті – що письменник ідеалізував моральні якості селянина, ще інші – що письменник – християнський, релігійний мораліст; ці концепції об’єднуватиме зверхньо-поблажливий або надміру доскіпливий тон, який виявлятиме недостатність об’єктивності в аналітичному сприйнятті явища. Важливою тенденцією при оцінці спадщини Г.Квітки є позиція, що розглядається в підрозділі цього розділу: 4.1. «Народницький тип світорозуміння у світоглядних засадах Г.Квітки-Основ’яненка». Поза доказовою моделлю вибудовуючи оцінку світоглядних засад Г.Квітки, І.Франко сконстатовує очевидний, на його думку, факт, що письменник вважає можливим щасливе життя селянина й при панщині, а суспільний стан цим виправдовується. Цими елементами світогляду Г.Квітки обмежується не лише візія І.Франка та, скажімо, М.Драгоманова; останній як докомпоновуючий момент світосприйняття митця означує його релігійність. У літературознавчих спостереженнях М.Драгоманова, присвячених питанням про світоглядні засади Г.Квітки, що прикметні ригористичністю та непослідовністю, імпонує, проте, прирівнювання мистецьких засад Г.Квітки до Шевченкових. Найчастіше, літературознавці, проте, саме суспільний чинник визначають не як складову, що докомпоновується естетичними, релігійними, етичними тощо позиціями, а як основну та єдину засаду Квітчиного бачення світу. Замалим не традиційними для українського літературознавства є співвіднесення і визначення як синонімічних понять ставлення митця до суспільного ладу і його світоглядні засади.
Крім того, визнаючи сформованість світоглядних засад Г.Квітки-Основ’яненка як раз і назавжди даних та “законослухняних”, літературознавці не враховували того, що в митця, наділеного таким великим талантом, як у нашого письменника, має бути виявлено в перфектній якості певне ставлення (позитивне або негативне) до життя, що виявляло б єдність ґрунтованих на засадах розуму і віри уявлень, а також, можливо, критичність у ставленні до комплексу уявлень та стану буття сучасної йому дійсності. Уявлення про сутнісні якості світогляду письменника розцінюється літературною критикою як суголосне суспільному ладові, в якому вибудувалася його творчість. Сприйняття цієї позиції літературної критики бодай як варіанта адекватної оцінки визначає необхідність відповіді на запитання: як тоді пояснити в цьому разі те, що письменник звертається – як до ідеалу – до найнижчої суспільної верстви – селянства. Вочевидь, мова може вестися не про ретроградну відданість концепції “природної людини”, так само – й не про “соціальне замовлення”, що його він у цьому разі міг виконувати, надто що в такому замовленні відсутня відповідність до основних мотивів творчості письменника.
У підрозділі 4.2. «Проблема конвергентності моделі світогляду письменника» зауважуємо, що за умов конвергенції світоглядних та суспільних позицій власне конвергентними у сприйнятті літературознавців стають і моделі світогляду та вдачі письменника, причому, різна оцінка компонентів цих явищ забезпечує константність негативу в обидвох випадках узагальнень.
Переконуємося, що про світоглядні засади митця літературна критика найчастіше судила з певних заявок у окремому творі, а не на основі сукупного цілісного погляду митця, що визначається із низки, із системи його творів, хоч при цьому і виникали певні застереження щодо можливих перекосів, коли окремі висловлювання митця, вихоплені з контексту його творчості, або довільно поціновувалися, або потрактовувалися неадекватно до всього комплексу, що співвідноситься із поняттям світогляд.
Застереження Г.Квітці щодо позитиву в сприйнятті системи влади Російської імперії, а також певних інститутів цієї влади, що визначаються сутнісними якостями світогляду письменника, не враховували, гадаємо, того, що митець, гаразд усвідомлюючи біди свого часу, проблеми і суспільного, станового, й морально-етичного плану, спрямував письменницьку працю на пошук позитиву, що допомагає зоставатися людині на достойному рівні людяності.
Важливо також збагнути й інше: Г.Квітка-Основ’яненко мав чітку стратегію творчості рідною мовою. Про це свідчить хоча б її початок: «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет», уривок із повісті «Маруся» й лише потім – збірка повістей. Продуманою частиною цієї стратегії, елементом тактики було листування із критиками та видавцями, в якому письменник був доволі обережним у визначеннях і проханнях, але, погодимось, враховуючи творчий доробок, що був надрукований протягом десятиліття, цілком прагматичний у досягненні мети. Творчість Г. Квітки дозволяє вести мову про виразність та розробленість української лексики, її амплітуду, її можливості – тобто, Квітка-письменник здійснює саме те, що необхідно для певного етапу розвитку мови і національної літератури, і що можливе на цьому етапі для того, щоб пізніше можна було окремим галузям утверджуватися в сфері вибудови гуманітарних наук, а також працювати з відповідною базою при створенні засад точних наук. Велику проникливість у цьому разі й засадничий мистецький чин виявив, на нашу думку, І.Срезневський, який побачив у Г.Квітці й захисника, оборонця мови та – посередництвом мови – навчителя для цілого народу: чинників, що, безперечно, належать до складників національного відродження України.
Г.Квітка завжди реалізовував на практиці прагнення вести про себе мову якомога стриманіше; велика самодисципліна, відсутність егоцентризму стало тим, що зближувало і визначало за орієнтир для світоглядних засад письменника тези раннього християнства, в якому письменникові найбільш адекватною була його провідна засада – мучеництво, що знайшло, до певної міри, художнє вирішення і в образах героїв повістей «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Перекотиполе». Так, у першій половині ХІХ ст. Г.Квітка в художньому плані, образом своїх героїв висуває тезу, до якої людство прямує вже третє тисячоліття, обравши за моральний ідеал саме Христа.
Стоїмо на тому, що правильно буде вести мову не про релігійність у світогляді митця, а про його орієнтир на ранньохристиянський ідеал у людських взаєминах: лише в цьому разі як природне й цілковито життєве явище сприймаємо думки та дії Марусі, Галочки, Оксани, Наума Дрота, Тихона Бруса. Письменник вважав, що традиції ранньохристиянських взаємин можуть здобуватися на підтвердження у житті й знаходять свою реалізацію у середовищі народу, варто лише це середовище достатньо знати. Тому й Квітчин герой Кость наполягає в «Божих дітях» на необхідності життя заради творення добра людям.
Водночас, своїм героєм, темою своїх творів Г.Квітка-Основ’яненко явив, на нашу думку, приклад станової неупередженості, означивши примат духовної концепції, згідно якої цілком логічно бачити губернатора чи імператора настановленими від Бога правдолюбцями і добротворцями, тим переклавши на них відповідальність за збереження світу адекватним задумові Творця.
Вивчення творчості письменника та досліджень про його творчість дозволяє зробити висновок про неоднозначність поступування квіткознавчої думки в українському літературознавстві. Найбільш відповідними сутності естетичної природи спадщини Г.Квітки-Основ’яненка вважаємо оцінки П.Куліша та М.Костомарова, які, власне, започаткували наукове висвітлення цієї проблеми.
Для І.Франка, який аналізував творчість митця в декількох ракурсах, все-таки ця творчість була і своєрідним показником духовної єдності українського народу. Окрім того, літературознавець переконливо обґрунтував, засвоєну й пізнішим квіткознавством, візію художнього новаторства письменника у світовій літературі. Ці тези найактивніше розвивали О.Колесса, Я.Пеленський, О.Сулима-Блохіна, тобто ті літературознавці, які працювали в еміграції, зокрема О.Колесса зауважив, що Г.Квітка-Основ’яненко є першим в європейській літературі творцем новітньої «… на тривкому реалістичному підкладі основаної повісти з життя сільського люду. На підвалинах, покладених Квіткою, розвинулася в українській літературі, відповідно до соціяльного розкладу кляс і верств українського народу із рішучою перевагою верстви селянської – повість із життя сільського люду ширше і буйніше як у інших європейських народів».
Основні якості парадигми квіткознавства ХХ століття формувалися у контексті тези, що література, літературознавство – це прояви суспільних граней життя. І.Айзеншток чи не єдиний із дослідників поставив питання про розробку Г.Квіткою-Основ’яненком концепції розвитку української літератури, спираючись на яку, письменник визначав своє бачення життя народу. Етапною у квіткознавстві була роль Д.Багалія, який посутньо розбудовує (після першого біографа Квітки Данилевського) життєпис митця, збагачуючи його численними фактографічними матеріалами.
На початку ХХ століття українське квіткознавство замислюється над адекватністю прижиттєвої критики на адресу письменника, феноменом білінгвізму, що у першій половині ХІХ віку відігравав роль і своєрідного рисорджименто і, водночас, останнього бастіону, що – посередництвом літератури – забезпечував самоідентичність українського народу.
Співвіднесення творчості письменника з певним філософським концептом – один із важливих складників новаторського підходу до оцінки спадщини письменника С.Єфремовим, який кваліфікує творчість митця у суголоссі з попереднім «літературно-громадським фоном» та впливом на наступників.
До етапних квіткознавчих досліджень відносимо одну із праць М.Возняка, який чи не найбільш виважено сформулював візію стильового феномена спадщини письменника, акцентуючи переосмислення з’яв життя у ній та відсутність залежності стильової парадигми творчості митця від сентименталізму як чужого для нашої літератури явища. Концептуальність погляду О.Білецького на спадщину Г.Квітки-Основ’яненка полягає, вважаємо, в новому баченні ролі та специфіки її впливу на жанровий і образно-тематичний склад української літератури у подальшому її розвиткові.
Чи не найвиразніше – як на свою добу – дискурс стильового синкретизму спадщини Квітки провадить Д.Чижевський, закріплюючи за творчістю письменника конструктив трьох стильових напрямів: класицизму, сентименталізму і романтизму. Те, що в дослідника оцінюється як «почасти можливе», пізнішими квіткознавцями сприймається вже за стильову константу доробку митця.
Найпоказовіші концепції, позначені соціальною заанґажованістю у студіях 30-х рр. ХХ ст. були засвоєні й розвинені у працях Д.Чалого, О.Гончара, С.Зубкова, Є.Вербицької, що забезпечило певну наступність цих позицій тодішнього квіткознавства. Соціальна заанґажованість у сприйнятті творчості Г.Квітки-Основ’яненка була значною мірою переборена дослідниками нашого часу, в полі зору яких постає, насамперед, роль письменника в подальшому розвиткові української літератури – від драматургії Т.Шевченка до жанрових і образно-тематичних пошуків О.Ільченка, В.Земляка, В.Дрозда з їх ліричною прозою. Однак неважко помітити, що фольклорна та літературні традиції, що позначилися на творчості письменника, осмислені не повною мірою.
Характер впливів у контексті спадщини Г.Квітки-Основ’яненка розглядається вітчизняною літературною критикою в найширшому регістрі – від з’ясування ролі та ваги впливу творчості письменника на читачів (М.Костомаров) до констатації підпадання митця під вплив Божественної суті й сутності життя українського народу (О.Борзенко). Але все-таки найактивніше самому ж письменникові нав’язувалася роль інтерпретатора художніх ідей, засвоєних із інших літератур або творчості інших митців.
Оцінки дослідниками погляду письменника на світ і місце людини в ньому доцільно розглядати, як переконливо довів ще І.Франко, у контексті історико-літературних епох. І хоч його спостереження були відзначені увагою лише до суспільного аспекту ідеологічних засад митця без урахування універсального смислу світогляду й естетичних та етичних докомпонентів явища, тим не менш вони стали додатковим стимулом активації уваги дослідників до творчості Г.Квітки-Основ’яненка.
Відтак модель світу у митця виявляється значно ширшою, ніж її кваліфікують наші попередники, і включає вона, крім соціопсихічних, етнічних, ще й історіософські та історіографічні моменти, етичні та естетичні виміри тощо. Натомість парадигма світогляду письменника значно ширша, аніж це визначено (як комплекс) у спостереженнях вчених, які, до того ж, не враховували й так званого закону симультанності, що передбачає сумісність і рівнозначущість явищ художньої свідомості.
В осягненні світоглядних засад Г.Квітки-Основ’яненка науковці не прийшли до розуміння суті позитивної програми письменника. Вона ґрунтується на усвідомленні апріорної рівності людей, неминучості та необхідності розбудови внутрішнього світу особистості в напрямі до душевної гармонії та ціннісної свідомості. Митець, на нашу думку, осмислює суть моральної природи людини в аксіологічному, а не в гносеалогічному аспекті, і саме тому його творчість є зразком форми художньо-ціннісної свідомості, власне, – ціннісної орієнтації людини у світі.
Творчість Г.Квітки-Основ’яненка дає підстави констатувати наявність у письменника сформованої національної свідомості, що виявляється в розумінні ним факту приналежності до своєї національної спільноти, в осмисленому ставленні до рідної мови, культури, території, історичної долі народу, в сутнісному чині якого виділяється така людина, що є носієм істинних моральних цінностей, вибудованих на засадах християнської релігії і що допомагає кожному вповні розкрити себе через етнічно-сакральне. Поняття ідеального героя у митця невіддільне від категорії свободи. В дискусії показано, що ідеал у письменника реалізується за умови осягнення індивідом власної свободи як форми практичного буття. Квітчин ідеальний герой – це той, хто виявляє свою непідвладність обставинам, верховенство над ними, хто осягає необхідність свободи волевиявлення.
Потреба створення ідеального героя у Г.Квітки-Основ’яненка зумовлювалася його розумінням сутності процесів, що відбувалися в тогочасному суспільстві, як кризових; посередництвом реалізації ідеалу письменник заявляв про свою незгоду з цими процесами, невдоволення ними. Своїм ідеалом митець явив взірцевого ефекту громадянську і моральну свідомість для практичного її впровадження. Це переконує у конструктивності, досконалості й зрілості програми всієї творчості письменника – який був свідомим того, що в “мистецтві переконання” остаточно переможуть ті, хто «чисті серцем».
Розуміння Квітчиних творів літературно-науковою критикою дає підстави для ствердження того, що саме герменевтика, як загальний і незалежний метод інтерпретації, актуалізуючи спостереження нашого сучасника філософа С.Б.Кримського: «…Пізнання багатоманітне і містить стільки ж неочікуваних поворотів і форм існування, як і доля людини», надає найбільше можливостей виявити сутнісні характеристики стану розвитку історико-літературного процесу і, одночасно, такої постаті в ньому, як Г.Квітка-Основ’яненко.
Каган М. Эстетика как философская наука. СПб.: «Петрополис», 1997. – С.416.
Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: «Femina», 1995. – С.334.
|
