ІСТОРИКО-МІСТОБУДІВНЕ ФОРМУВАННЯ КИТАЇВСЬКОГО КОМПЛЕКСУ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ КИЄВА Х – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами; визначається мета, завдання, об’єкт, предмет, хронологічні межі та методи дослідження; наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача. Наводяться дані про апробацію основних результатів, структуру та обсяг дисертації.

В першому розділі “Об’єкт та джерельна база дослідження” визначається об’єкт дослідження, його параметри та складові елементи. Проведено аналіз попередніх досліджень комплексу, з’ясовано їх характер, змістовність та межі охоплених питань.

В результаті аналізу історико-бібліографічних матеріалів, визначено, що питання, пов’язані з Китаївським комплексом, починаючи з кінця ХVІІІ століття, знаходили відображення в статистичних описах, до яких відносяться “Описи Київського намісництва” (70-80 роки ХVІІІ століття), праця Д.П. де ля Фліз (1854), “Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей” (1874), “Весь юго-западный край (...)” (1913). Більшу частину існуючого матеріалу становлять краєзнавчі праці митрополита Євгена (1826, 1831), І.Фундуклея (1847), Л.Похілевича (1864), М.Сементовського (1900), В.Зноско (1900, 1906), М.Паревського (1911), В.Щербини (1927), І.Нікодімова (1943), Л.Проценко (1994) та ін.

В архівах та фондових збірках, в часових межах 1716-1924 років, збереглись документальні свідчення щодо елементів Китаївського комплексу: описи, листування тощо. Зокрема, Виявлені проектні рішення церкви Преображення Господнього (1870), обмірні креслення (1919) та описи будівель і споруд духовних осередків комплексу тощо, створюють необхідну інформативну базу для відтворення втрачених та реставрації існуючих об’єктів Китаївського комплексу.

В міру становлення і розвитку вітчизняної науки, починаючи з середини ХІХ століття комплекс став конкретним об’єктом уваги вчених і, в першу чергу, археологів. В цей час до комплексу звертаються в своїх розробках Д.Самоквасов (1874), В.Науменко (1876), В.Антонович (1879), В.Хвойка (1886, 1889), В.Городцов (1886, 1889), О.Ертель (1910-1914), Л.Добровольский (1912, 1914, 1927), М.Наркевич (1914), Н.Лінка (1947, 1952), В.Бедзіля (1961, 1963), А.Кубишев (1976), Л.Степаненко (1976), І.Мовчан (1973, 1984, 1987-1989), П.Толочко (1976, 1980), Д.Телєгін (1982) Т.Бобровський (1994, 2007) та ін.

З 40-х років ХХ століття комплексом зацікавились історики архітектури. До однієї з його складових – Китаївської пустині, в своїх працях зверталися М.Холостенко (1940), Д.Яблонський (1952), Б.Крицький (1953), Ю.Івашко (1998), Т.Кілесо (1996, 1997, 1999), В.Вечерський (2002).

Питання, пов’язані із збереженням та використанням пам’яток культурної спадщини комплексу, від 1919 року знаходили відображення у державних документах, а також в працях В.Коваленка (1988, 1996, 1999), Р.Кухаренка (2003) та автора дисертації (2004, 2006, 2007). В роботі використані результати досліджень Є.Водзинського, Ф.Котлова, Т.Кулєшової, Н.Мірошник, Л.Прибєги, О.Сєдака, В.Тимофієнка та інших при розробці рекомендацій щодо регенерації Китаївського комплексу.

Результатом проведеного дослідження стало введення до наукового обігу архівного, історіографічного та іконографічного матеріалів. Зокрема, праці Л.Добровольського “Китаїв під Києвом” (1927), Л.Добровольского та М.Наркевича “Памятка для г.г. участников экскурсии Киевского отдельного императорского русского военно-исторического общества. Обозрение достопримечательностей на пути из Киева к Китаеву по Днепру” (1914); матеріали фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, які досі не були опрацьовані в належній формі та повному обсязі, зокрема, карти та плани Китаївського комплексу створених протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ століть, які дозволяють детальніше дослідити історико-містобудівні елементи та сам процес формування Китаївського комплексу в контексті розвитку Києва Х – початку ХХІ століть.

Критично проаналізовано накопичений на сьогодні історіографічний матеріал. З’ясовані спірні питання та помилкові твердження, пов’язані з елементами Китаївського комплексу, зокрема щодо авторства Троїцької церкви, яке безперечно належить С.Ковніру, на відміну від поширених в історіографії теорій, які віддають авторство церкви П.Неєлову (М.Холостенко, Т.Кілесо), а також щодо її первісної об’ємно-просторової структури.

Встановлено, що досі не існує жодних наукових розробок щодо історико-містобудівного формування Китаївського комплексу та його подальшого розвитку. Визначено, що існуючий та виявлений матеріал надає можливість: простежити формування Китаївського комплексу протягом Х – початку ХХІ століть, встановити та з’ясувати чинники та умови, що вплинули на цей процес.

В другому розділі “Формування Китаївського комплексу в V – початку ХХІ століть” досліджено історико-містобудівне формування Китаївського комплексу, встановлено сім основних характерних періодів його розвитку, визначено та досліджено історичні, політичні, соціальні, економічні та інші умови й чинники, які вплинули на розвиток Китаївського комплексу.

На основі історико-археологічних досліджень з’ясовано, що поява перших поселень на теренах Китаївського комплексу, припадає на період освоєння Київського Придніпров’я племенами Трипільської, Черняхівської та Пізньозарубенецької культур та характеризується переходом кочових племен до осілого способу життя. Активне освоєння території припадає на період V-ІХ століть. В цей час, в межах комплексу, існувало невелике, проте вже укріплене слов’янське поселення. З ІХ до першої половини ХІІІ століть в межах комплексу формується нове містобудівне утворення, яке в Літописі Руському згадується як Пересічень. Початок його формування пов’язаний з військово-політичною діяльністю князя Володимира.

Вигідні географічні та природні умови зумовили розвиток ремесел та торгівельних зносин з іншими регіонами країни та іншими державами, що вплинуло на зростання соціально-економічного потенціалу Пересіченя і визначення цього містобудівного утворення поняттям “МІСТО”. Місто входило до південного фасу системи укріплень довкола Києва, а його архітектурно-планувальна структура відповідала мисовому типу городищ з виокремленою військовою, житловою, виробничою, торгівельною та культовою зонами. Завершальним етапом його розвитку став 1240 рік, коли місто було зруйноване ордами Бату-хана. За цей час остаточно сформувалось архітектурно-планувальне ядро Китаївського комплексу.

Життєдіяльність в межах комплексу відродилась лише у ХІV столітті і характеризувалась іншим функціональним призначенням – культовим. Перехідним етапом в формуванні Китаївського комплексу стала організація в ХІV столітті на території Китай-гори печерного скиту, для заснування якого були використані вже існуючі печери, що залишились від часів літописного міста Пересічень.

Подальший розвиток комплексу припадає на період 1716 – початок ХХ століття та проходив під протекторатом Києво-Печерської лаври, що стало духовним чинником розвитку комплексу.

З 1716 року починається формування архітектурно-планувальної структури духовних осередків комплексу. Встановлено, що їх формування і, в першу чергу Китаївської пустині, визначали регіональні особливості архітектури в поєднанні з унікальним природним середовищем, а також спадковість в створенні ансамблю пустині. Китаївська пустинь, в ареалі духовних осередків Києва є однією з трьох (Києво-Печерська лавра, скит в урочищі Церковщина), яка сформувалась в результаті трансформації печерного скиту в архітектурний ансамбль. Організоване на початку ХХ століття в межах Спасо-Преображенського скиту печерництво є унікальною особливістю, бо печери були влаштовані тоді, коли формування самого скиту вже завершилось. Цей печерний комплекс був останнім, заснованим в межах тодішньої Російської імперії.

Визначено, що архітектурно-планувальна структура Китаївського комплексу, закладена в період формування духовних осередків, в якій провідну роль відігравала та відіграє Китаївська пустинь, повинна стати ядром подальшого розвитку комплексу в цілому.

В ході дослідження Спасо-Преображенського скиту та Китаївської пустині, введено до наукового обігу імена досі невідомих лаврських архітекторів другої половини ХІХ – початку ХХ століття: рясофорного монаха Анастасія, лаврського архітектора В.Іванова, ієродиякона О.Памви, послушника Андрія Петренка. Розширено перелік творчого наробку архітектора В.Ніколаєва, який спроектував ряд будівель Спасо-Преображенського скиту, що є важливим при дослідженні його творчості.

З середини ХІХ століття в межах Китаївського комплексу починає формуватись промислова забудова, що пов’язано з економічним зростанням Києва та приватна – в результаті нарощування популярності заміського літнього відпочинку. Разом це стало соціально-економічним рушієм розвитку комплексу, зокрема його транспортних, пішохідних, економічних, а також культурних зв’язків із містом.

Культурні зв’язки сформувались в результаті становлення комплексу, з другої половини ХІХ століття, як своєрідного культурного центру, де збирались, перебували або проживали провідні державні діячі культури і мистецтва: В.Войно-Ясецький, М.Грушевський, О.Купрін, М.Лєсков, В.Мякотин, І.Рєпін, Д.Петрушевський, П.Піскорський, О.Пчілка, Г.Сковорода, М.Старицький, Е.Тарле, Леся Українка, сім’ї Драгоманових та Лисенків.

Унікальні природно-кліматичні та географічні умови (географічне розташування, ландшафт, флора та фауна території); нерозривна спадкоємність у архітектурно-планувальній організації території від Х до середини ХХ століття, зокрема формування архітектурно-планувальної структури за часів літописного міста Пересіченя та духовних осередків комплексу; застосування регіональних архітектурно-художніх особливостей у формуванні Китаївської пустині та Спасо-Преображенського скиту; домінуюча роль в архітектурно-планувальній структурі комплексу ансамблю Китаївської пустині (20-ті роки ХVІІІ – перша чверть ХХ століть) та Спасо-Преображенського скиту (1870-ті – 1930-ті роки); панорамність, яка обумовлюється природним середовищем у взаємодії з об’ємно-просторовим вирішенням архітектурних об’єктів є визначеними в роботі особливостями історико-містобудівного формування Китаївського комплексу в Х – початку ХХІ століть. У зв’язку з інтровертністтю розвитку Китаївського комплексу, обумовленої значною його віддаленістю від міста, ці особливості зберігались до середини ХХ століття та є провідними, які характеризують сучасний стан Китаївського комплексу і повинні стати пріоритетними в подальшому його розвитку.

В третьому розділі “Формування історичного оточення та інтеграція Китаївського комплексу до містобудівної структури Києва” розглянуто формування історичного оточення Китаївського комплексу, до якого віднесено території сіл Мишоловка, Корчувате, Пирогів, хутори Болгарський та Самбурський. Це оточення відігравало значну роль в поступовій інтеграції Китаївського комплексу до містобудівної структури Києва, а сьогодні впливає та в подальшому впливатиме на розвиток і сприйняття комплексу, як цілісного містобудівного елементу.

Освоєння території Київського Придніпров’я Трипільською, Черняхівською та Пізньозарубенецькою культурами (с.Пирогів та історична територія Корчуватого); ХІ-ХІІІ століття – поява укріпленого поселення в межах території с.Пирогів; ХVІ-ХVІІІ та ХІХ-ХХІ століття – формування хуторів, сіл, мікрорайонів, заводів та комбінатів, є основними етапами формування історичного оточення Китаївського комплексу.

Доведено, що село Мишоловка виникло, як спадкоємець літописного Пересіченя. На цьому прикладі показано, як відбулося перенесення основного акценту містобудівного розвитку з територій колишніх городищ та поселень на нові місця, де виникнення нових населених пунктів проходило осторонь від поселень часів Київської Русі.

Інтеграція Китаївського комплексу до містобудівної структури Києва пройшла в 4 етапи:

G  Х – середина ХІІІ століття – заснування та апогей розвитку літописного міста Пересіченя;

G  ХVІІІ-ХІХ століття – формування монастирських осередків в межах комплексу та його входження до складу Китаєво-Голосіївської лісної дачі;

G  1923-1960-ті роки – входження комплексу у складі села Мишоловки, як адміністративної одиниці Києва, до складу міста;

G  1960-ті – 2008 роки – самостійна адміністративно-територіальна одиниця Києва.

Визначені внутрішні та зовнішні територіальні, функціонально-планувальні, природні, пішохідні, транспортні, об’ємно-просторові, візуальні, політичні, соціальні, економічні, культурні та духовні зв’язки комплексу, стали однією з основ при розробці наукових рекомендацій щодо регенерації його історичного середовища. Встановлено, що на всіх етапах розвитку Китаївського комплексу головними були його візуально-просторові зв’язки, які повністю зберігались на внутрішньому та зовнішньому рівнях ще до середини ХХ століття. В процесі розвитку історичного оточення Китаївського комплексу ці зв’язки були порушені, що негативно позначилось на візуальному сприйнятті комплексу як містобудівного елементу Києва. Це сталося внаслідок знищення історичних домінант, помилок у формуванні нової об’ємно-просторової структури комплексу в ХХ – початку ХХІ століть. До сьогодні збереглись одні з ключових зв’язків комплексу – культурні та духовні.

Збереження і покращення візуальних та культурних зв’язків повинне бути пріоритетним у подальшому розвитку Китаївського комплексу, в удосконаленні функціонального зонування його території, розвитку пішохідно-транспортної інфраструктури.

Четвертий розділ “Рекомендації щодо регенерації історичного середовища Китаївського комплексу” містить розроблені теоретичні та науково-практичні рекомендації щодо регенерації історичного середовища Китаївського комплексу за такими основними напрямками: збереження, відтворення, організація.

В подальшому розвитку Китаївського комплексу слід керуватись визначеними в роботі наступними засадами:

G  містобудівною буферизацією історичних територій, яка передбачає консервацію існуючої малоцінної забудови, яка сформувалась на місці історичного ансамблю, комплексу, осібного об’єкту (пам’ятки), які відігравали значну роль у формуванні території, з метою унеможливлення нового будівництва до початку розробки науково-обґрунтованих заходів щодо відтворення названих елементів. Містобудівна буферизація історичних територій повинна поширюватись лише на ті території, об’єкти яких були та знов повинні стати ключовими для підвищення містобудівних якостей конкретних територій;

G  історичною відповідністю, яка визначає відтворення ансамблю, комплексу, осібної пам’ятки в тих об’ємно-просторових формах та ідейно-художніх особливостях, що були притаманні їм до часу руйнації;

G  засобами візуалізації середовища, які визначають умови архітектурно-планувальної організації історичного середовища з формуванням багатоплановості панорам у візуальному сприйнятті існуючих комплексів, ансамблів, осібних пам’яток (в тому числі таких, що плануються до відтворення), тобто створення виразних видових зон, осей, фронтів тощо, з визначенням пам’яток за такі, що є домінуючими у цьому середовищі;

G  встановленою історико-архітектурною спадковістю розвитку Китаївського комплексу в подальших містобудівних перетвореннях.

Проведення археологічних досліджень, забезпечення екологічного та інженерно-геологічного захисту території, врахування її природних особливостей при вирішенні об’ємно-просторової та архітектурно-планувальної структур, висотності забудови; узгодженість з історично сформованим природним та антропогенним ландшафтом, повинні стати однією з умов подальшого розвитку Китаївського комплексу.

В роботі, на основі проведеного аналізу існуючого зонування території Китаївського комплексу обґрунтовано та подано скориговані межі Китаївського історичного ареалу; межі території, яка відповідає визначеній в роботі містобудівній буферізації історичних територій. Розроблено межі зон регулювання забудови, які визначено встановленими в роботі візуальними зв’язками Китаївського комплексу та його історичного оточення. Це – Корчуватська та Китаєво-Голосіївська зони регулювання забудови.

Розроблено науково-обґрунтовані рекомендації, щодо відтворення церкви Преображення Господнього, яка була однією з домінант комплексу та впливала на формування його візуальних зв’язків на внутрішньому та зовнішньому рівнях.

Всі запропоновані засоби щодо регенерації середовища комплексу з урахуванням його історичного оточення мають відповідати містобудівній пріоритетності, яка зумовлює впровадження нових містобудівних перетворень певного середовища зі значним історико-культурним потенціалом у такому взаємопов’язаному порядку: збереження – відтворення – організація.