Корх-Черба Оксана Володимирівна. Теорія і практика підготовки домашніх наставників в Україні в другій половині ХІХ століття

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи педагогічного дослідження, висвітлено джерелознавчу базу; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів дослідження; відображено достовірність здобутих результатів та їх апробацію.
У першому розділі “Аналіз ступеня дослідження проблеми підготовки домашніх наставників” доведено, що підготовка домашніх наставників є актуальною історико-педагогічною проблемою, схарактеризовано різні напрями наукового пошуку досліджуваної проблеми та ступінь їх наукової розробки.
До першого напряму відносимо наукові праці сучасних дослідників Т.Куликової, Н.Романюк, Є.Сарапулової, Л.Троїцької, С.Теплюк, Д.Федоренко, В.Чепурко та ін., в яких обґрунтовується необхідність підготовки домашніх наставників у сучасних умовах, розкриваються освітньо-виховні можливості таких навчальних дисциплін як державна та іноземні мови, українське православ’я, малюнок, різні техніки розпису, ритміка і спів, народно-музична і пісенна творчість українців, музичні інструменти, основи психології, педагогіки і медицини, норми народної етики і етикету тощо для отримання більш глибоких знань вихованцями в умовах домашньої освіти; визначаються складники, завдання, функції і зміст діяльності домашніх педагогів. Крім того, доводиться доцільність підготовки домашніх педагогів для роботи як з обдарованими дітьми, так і з дітьми-інвалідами, які потребують особливої уваги з боку педагогів.
Другий напрям складають дослідження історико-педагогічного спрямування. У наукових працях, переважно 90-х років ХХ століття, висвітлено шляхи відродження традиційного домашнього виховання та навчання, що віддавна практикувалися в Україні (М.Стельмахович, С.Сірополко, З.Нагачевська), підкреслено роль підготовки домашніх наставниць у жіночих гімназіях Х1Х століття: Києво-Фундуклеївської (Г.Александровський), Санкт-Петербурзької Олександрійської, Тверської Маріїнської, Московської жіночої класичної гімназії С.Н.Фішер та ін. (Н.Христофорова, О.Звєрєва, ); здійснено порівняльний аналіз специфіки дворянського виховання і навчання на прикладах творів художньої літератури (О.Бєлова).
Окремий напрям презентують праці історико-педагогічного спрямування - І.Важинського, Н.Дем'яненко, М.Євтуха, С.Золотухіної, О.Іонової, О.Кузнєцової, О.Попової, Л.Штефан та ін., в яких висвітлено шляхи, зміст, умови педагогічної підготовки майбутніх учителів.
Однак проведений аналіз численних матеріалів засвідчив відсутність цілісного історико-педагогічне дослідження, предметом якого була б теорія і практика підготовки домашніх наставників у другій половині Х1Х ст. Це й дало підставу звернутися до творчого опрацювання педагогічного досвіду з названої проблеми.
У другому розділі “Теоретичні ідеї підготовки домашніх наставників у вітчизняній педагогічній теорії другої половини Х1Х століття” схарактеризовано становлення ідеї домашнього наставництва у світовій педагогічній думці минулого, простежено її динаміку, визначено внесок зарубіжних і вітчизняних педагогів, громадських діячів, учених досліджуваного періоду в розвиток проблеми організації підготовки домашніх наставників.
На основі вивчення багатьох історичних джерел у роботі виявлено, що інституція домашнього наставника-педагога, як наукова проблема, досліджувалась ученими, психологами, філософами минулого на теоретичному, експериментально-дослідному рівнях (обґрунтування сутності, складників підготовки домашніх наставників, визначення умов, засобів її формування тощо).
Доведено, що ідея домашнього наставництва пройшла довгий шлях у своєму зростанні і на різних етапах історичного розвитку мала свої особливості: від окремих висловлювань з приводу доцільності, дієвості і значення домашнього навчання і виховання (Сократ, Платон, Аристотель) до грунтовного аналізу відмінностей між домашнім та суспільним вихованням дитини (Марк Фабій Квінтіліан „Краще вчити дітей удома чи слід віддавати до училищ?” розділ „Про виховання оратора”).
Подальший розвиток ця проблема набула в працях і педагогічній діяльності зарубіжних педагогів, філософів, просвітителів - І.Гербарта, К.Гельвеція, Д.Дідро, Я.Коменського, Дж. Локка, І.Песталоцці, Ж.Руссо та ін. Визначено, що першість теоретичного обґрунтування доцільності домашньої освіти належить Я.Коменському („Материнська школа”, „Посібник для материнської школи”, „Велика дидактика”) та Дж.Локку („Думки про виховання”, розділ “Про переваги домашнього виховання”), які розкрили переваги домашнього виховання дітей дошкільного віку перед суспільним. Ідеї Я.Коменського, Дж.Локка були сприйняті та творчо розвинуті І.Песталоцці, („Листи до вчителя Петерсона”, „Як Гертруда навчає своїх дітей”, „Лінгард та Гертруда”, „Книга для матерів”, „Щоденник Песталоцці про виховання його сина ”, „Лебедина пісня” тощо). За його глибоким переконанням, першими вихователями дитини є сім’я, де вона зіштовхується з різнобарвним життям і де в неї формуються почуття любові до батьків, родичів. Виходячи з цього, педагог наголошував на важливості та доцільності домашньої освіти.
У дисертації акцент зроблено на внесок у розвиток ідеї домашнього наставництва українського філософа-педагога Г.Сковороди, який декілька років був домашнім учителем Василя Томари. Заняття зі своїм учнем він проводив у формі бесіди, спонукаючи його до висловлювання власних думок, переконуючи свого вихованця в тому, що усвідомлювати істину краще самостійно, „бо нерозумно випрошувати те, чого можеш досягти самостійно” („На день народження Василя Тамари” та ін.).
У ході дослідження з’ясовано, що саме у другій половині Х1Х століття прогресивно налаштовані громадські та освітні діячі здійснили розробку теоретичних засад підготовки домашніх наставників: обґрунтували її роль, сутність, визначили зміст, складники, форми та методи. Так, аналіз їхньої педагогічної спадщини, а саме: Х.Алчевської ”Півроку із життя недільної школи”, ”Передумане і пережите”, ”Книга для дорослих”, О.Водовозової „Розумове та моральне виховання дітей від першого прояву свідомості до шкільного віку”, О.Духновича ”Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских”, П.Каптєрева ”Педагогічні курси для матерів та нянь”, ”Прислуга, як вихователька дітей в багатих сім’ях”, ”Енциклопедія сімейного виховання та навчання”, П.Лесгафта ”Сімейне виховання дитини і його значення”, ”Шкільні типи”, П.Литвинського ”Домашнє навчання: особливості шкільного і домашнього навчання”, Л.Модзалевського „До питання про виховання дітей у багатих сім’ях”, М.Миропольського ”Школа і суспільство. Приватна Харківська жіноча недільна школа”, В.Одоєвського ”Керівництво для гувернанток”, ”Досвід про педагогічні способи при початковій освіті дітей”, ”Наука до Науки”, ”Книжка дідуся Іринея”, М.Пирогова ”Питання життя”, ”Циркуляри по Київському навчальному округу”, К.Ушинського ”Листи про виховання спадкоємця престолу”, ”Про моральний елемент у вихованні”, ”Про користь педагогічної літератури”, ”Педагогічна поїздка до Швейцарії”, ”Людина як предмет виховання” тощо - свідчить про глибоке усвідомлення ними місії домашніх наставників, їхньої ролі і місця в формуванні в дітей християнських традицій і чеснот, ґрунтовних знань, умінь і навичок, розумових здібностей та моральних якостей в домашніх умовах.
У ході дослідження встановлено, що педагоги намагалися переконати громадськість у доцільності розвитку системи педагогічної підготовки вітчизняних домашніх наставників, в необхідності оволодіння ними широким спектром знань, зокрема з російської мови, арифметики, іноземних мов, історії, географії, малювання, танців, музики, рукоділля тощо.
Характерними для педагогів другої половини Х1Х століття були пропозиції щодо обмеження прав та повноважень закордонних гувернерів, які насаджали іноземну мораль, нехтуючи вітчизняною і, як правило, не мали навіть спеціальної педагогічної освіти.
Об'єктивно оцінюючи роль і значення домашньої освіти, педагоги виступали проти будь-яких крайностей у процесі навчання та виховання дітей в домашніх умовах.
Аналіз історико-педагогічної літератури, тогочасних словників (Ф.Брокгауз, І.Ефрон, С.Гончаренко, А.Джуринський, Д.Латишина, С.Сірополко) дозволив визначити домашнього наставника як особу з вищою освітою, яка працювала з дітьми в умовах сім’ї, займалась їхнім всебічним розвитком й навчали таким предметам, як рідна мова, історія, іноземні мови, географія, катехізис тощо. Нормативні документи визначали статус домашніх наставників, як офіційно підпорядкованих Міністерству народної освіти урядовців, з певними перевагами, пільгами та нагородами. Метою та змістом діяльності домашніх наставників був всебічний розвиток дітей в дусі християнської моралі та надання їм початкової освіти.
Отже, усвідомлюючи важливість і необхідність підготовки домашніх наставників, педагоги досліджуваного періоду визначали мету, зміст, завдання та пропонували широкий спектр засобів, методів, прийомів, шляхів та умов реалізації цієї підготовки. Особливістю педагогічних поглядів учених і педагогічної громадськості була переконаність у неповторності кожної людської особистості, у необхідності спеціальної організації підготовки вітчизняних домашніх наставників й наставниць, у створенні умов для ефективного домашнього навчання й виховання тощо.
У третьому розділі „Досвід підготовки домашніх наставників у другій половині Х1Х століття” на основі узагальнення й аналізу офіційно-нормативних документів з проблеми підготовки домашніх наставників схарактеризовано зміст, форми і методи підготовки домашніх наставників; висвітлено особливості їхньої педагогічної просвіти на сторінках педагогічної преси; намічено шляхи творчого використання прогресивних надбань минулого в сучасних умовах.
У ході дослідження доведено: система домашнього виховання і навчання була невід'ємною, офіційно визнаною частиною освітньої структури Російської імперії, тобто „охоплювала всі напрямки народного виховання, що надавало цьому руху відповідні сподівання уряду на моральний благоустрій держави” (Наказ Миколи 1 до Правлячого Сенату стосовно домашніх наставників та вчителів – Петергоф, 1 липня 1834 року). Уряд наголошував на істотному значенні підготовки домашніх наставників та організації контролю за їхньою діяльністю.
Численні постанови і розпорядження стосовно організації домашньої освіти і підготовки домашніх наставників досліджуваного періоду, зокрема „Положение о домашних наставниках и учителях”- 1834 р., „О дозволении студентам Решельевского лицея вступать в домашние наставники” - 1840 р., „О дозволении студентам Главного педагогического института заниматься обучением в частных домах” – 1866 р., ”О точном соблюдении правил о домашнем обучении” - 1866 р. та інші свідчать про надзвичайну актуальність цієї проблеми, а їх аналіз дозволив визначити мету, завдання, зміст, форми здійснення домашньої освіти, вимоги до моральних якостей домашніх наставників, їхнього віросповідання.
Крім того, у ході дослідження виявлено механізм отримання звання домашнього наставника, вимоги до їхньої базової освіти, порядок складання іспитів та специфіку їх проведення; переваги, що мали домашні наставники, шляхи підвищення ними кваліфікації, форми стягнення за некваліфіковано виконану роботу, зразки свідоцтв, що видавалися домашнім наставникам, права отримання пенсій тощо.
Як відомо, наприкінці Х1Х століття склалася розгалужена система закладів вищої та середньої педагогічної освіти, яка підпорядковувалася різним відомствам (Міністерству народної освіти, Відомству установ Імператриці Марії, Відомству православного сповідання, Духовному відомству та ін.):
- спеціальні педагогічні навчальні заклади (жіночі педагогічні інститути та училища Відомства установ Імператриці Марії (інститути: Миколаївський Сирітський, Маріїнський, Павловський, Патріотичний і Принцеси Ольденбурської; училища: Виховне товариство шляхетних дівчат, Олександрівське, ордена Св.Катерини, Єлизаветинське, які діяли в С.-Петербурзі, Москві, Оренбурзі, Керчі, Тамбові, Полтаві, Харкові, Одесі, Києві та ін. станом на 1883-1884 рр.), педагогічні інститути, учительські семінарії та гімназії Міністерства народної освіти та ін.);
- додаткові педагогічні класи (восьмий додатковий клас в жіночих гімназіях Міністерства народної освіти - існували в Москві, С.-Петербурзі, Харкові, Сумах, Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі та ін.);
- педагогічні курси (при університетах, товариствах допомоги гувернанткам та вчителькам у Москві, Санкт-Петербурзі, Фребелівському товаристві, Кубанській учительській семінарії), вищі жіночі курси (у Москві, Києві, Казані і С.-Петербурзі);
- духовні навчальні заклади (жіночі училища Відомства православних сповідань, семінарії), які мали на меті також і підготовку домашніх наставників.
Установлено, що в кожному навчальному закладі була передбачена теоретична та практична підготовка домашніх наставників. Так, зміст теоретичної підготовки складався з таких предметів: закон Божий (вивчались головні молитви, з доступним роз’ясненням кожного слова та усього змісту молитви, читання вибраних місць із Біблії та ознайомлення з її складовими, особливо зі священними книгами Нового завіту); російська мова: читання й письмо, вільне, плавне читання з правильною вимовою слів та з належною виразністю, вміння зв’язно, грамотно та доступно викладати думки як усно, так і письмово, заучування байок та віршів; граматика: коротка етимологія і синтаксис та у зв’язку з цим необхідність вивчення правил правопису; педагогіка: дидактика і розділи загальної педагогіки про фізичне, розумове, моральне та релігійне виховання дітей; арифметика: рахунок, нумерація, російські виміри довжини, ваги рідких та сипучих тіл, часу і т.п.; практична геометрія; вітчизняна географія: вивчення Батьківщини, вивчення географічної карти, кордонів, населення, тварин, клімату, промислів, торгівлі і т.п.; вітчизняна історія: послідовні хронологічні розповіді про історію держави; природознавство: ознайомлення дітей наочно з місцевою природою, тваринами тощо; співи; гімнастика: метою занять був справжній фізичний розвиток особистості тощо.
У дисертації доведено, що протягом досліджуваного періоду теоретична підготовка в різних навчальних закладах мала певні відмінності як у змісті, так і в формах її реалізації. Так, у жіночих гімназіях Міністерства народної освіти та закладах Відомства установ Імператриці Марії приділялося більше уваги вивченню педагогічних дисциплін, у порівнянні із закладами Відомства православних сповідань, а саме: із загальної педагогіки розділ про фізичне виховання дитини включав загальні правила гігієни, харчування грудних дітей, догляд за шкірою тощо, розділ про розумовий розвиток вихованців містив відомості з психології і логіки, моральне та релігійне виховання дітей ґрунтувалося на прикладах з життя виховного характеру тощо; з дидактики: загальнонаукові та педагогічні методи; з методики: прийоми навчання читанню, письму, закону Божому, рідній мові, арифметиці, елементарній геометрії і кресленню.
У другій половині Х1Х століття основу підготовки домашніх наставників, згідно з офіційно-нормативними документами, становили не лише теоретичні знання, а й практична підготовка, яка передбачала: спостереження за вихованками молодших класів гімназії та ведення педагогічного щоденника; виконання обов'язків помічника вихователя; відвідування уроків досвідчених учителів у базовому навчальному закладі та складання конспектів цих уроків; проведення ученицями практичних занять у вигляді пробних і залікових уроків у присутності комісії, з подальшим їх аналізом та обговоренням на педагогічних конференціях.
На основі вивчення досвіду підготовки домашніх наставників, зокрема практики Києво-Фундуклеївської жіночої гімназії систематизовано форми і методи підготовки домашніх наставників, які існували на той час: лекції, бесіди, концерти, театралізовані вистави, педагогічна практика у притулках, сирітських будинках та молодших класах гімназій і прогімназій.
Аналіз та узагальнення досвіду підготовки домашніх наставників доводить, що характерним для неї були: індивідуалізація, диференціація – врахування вікових, індивідуальних особливостей вихованців; високий рівень освіти; використання лише індивідуальної форми організації навчальної діяльності; гуманізм - створення умов для формування кращих якостей і здібностей вихованців, добрі стосунки між домашнім наставником і вихованцем, основані на повазі, довірі, розумінні гідності особистості, відсутність фізичних покарань тощо; демократизм – відхід від сурової регламентації освітньої діяльності та авторитарного стилю виховання і навчання, залучення до спілкування, сприйняття особистості вихованця як індивіда.
Здійснений науковий пошук дозволив виявити динаміку розвитку ідеї підготовки домашніх наставників, яка пройшла шлях від визнання педагогічною громадськістю важливості домашньої освіти (початок Х1Х ст. – до 1834 р.), інтенсивного її розвитку, про що свідчить створення розгалуженої мережі закладів, в яких готували кваліфікованих домашніх наставників, приняття численних „Постанов”, „Розпоряджень”, що регламентували їхню діяльність (1834 р. – друга половина Х1Х ст.), до занепаду і навіть заборони підготовки домашніх наставників (після 1917 р.).
У роботі висвітлено місце та роль педагогічної преси, як важливого органу просвіти домашніх наставників, вчителів та гувернерів з питань психолого-педагогічних та медико-фізіологічних знань. Різнобічність проблем, що піднімались на сторінках педагогічної преси, різноманітність авторів (іменитих і невідомих), характер публікацій (теоретичний і рекомендаційний), створення періодичних видань („Гувернантка”, „Журнал для батьків і наставників”, „Виховання і навчання”) - сприяли підвищенню педагогічної культури домашніх наставників. Інформація, що надавалась на сторінках вітчизняної преси досліджуваного періоду, відзначалась чіткою педагогічною спрямованістю; її зміст складали: теоретико-практичні знання суто педагогічного характеру (мета, завдання, фактори та умови здійснення морального, розумового, фізичного, естетичного виховання дітей в умовах родини); загальні відомості з педагогіки і психології як необхідної бази психолого-педагогічної просвіти домашніх наставників, що зумовлювало духовне зростання особистості, її розумовий і моральний розвиток; широке коло знань з анатомії і фізіології дитини, яке надавало домашнім наставникам можливість усвідомлювати сутність і взаємозв’язок фізичного, розумового та морального виховання дитини, орієнтувало їх на недоцільність перевантаження дітей.
Особливо підкреслювалося значення рольової гри у процесі розвитку дітей, бо саме в іграх виявляється моральний настрій дитини, її тілесне здоров'я, а також такі якості, як добродушність, щирість тощо.
Виявлено, що до певних заслуг вітчизняної педагогічної преси в галузі педагогічної просвіти домашніх наставників слід віднести: залучення до співробітництва прогресивно мислячих педагогів, методистів, психологів, медиків, гігієністів, що дозволяло висвітлити з різних боків різноманітні актуальні та дискусійні проблеми домашньої освіти (навчання і виховання дітей в умовах сім’ї); а також прагнення систематизувати, глибоко розкрити надбання домашньої освіти досліджуваного періоду, критично оцінити накопичений досвід домашнього навчання в Україні.
У ході дослідження з’ясовано, що глибокі соціально-економічні зміни в різних сферах життєдіяльності сучасного суспільства зумовлюють звернення до досвіду організації підготовки домашніх педагогів з метою застосування кращих її надбань, підняття престижу і авторитету сімейних нянь, домашніх наставниць через широку й активну пропаганду значення їхньої праці.
На основі аналізу педагогічної літератури, наукових джерел та матеріалів мережі Inte
et установлено, що в Україні вже існують і продовжують з’являтися сучасні агентства та фірми, які займаються підготовкою домашніх наставників і гувернерів („Пелюстки троянди”, „Матіола”, „Афіна”, „Добрий ангел” тощо), переважно з короткочасним терміном навчання, що на наш погляд, знижує її рівень і якість.
У ході дослідження виявлено також досвід організації підготовки домашніх наставників (гувернерів) в зарубіжних країнах. Проведене дослідження американців (Джефф Ілджін, Ріт Барто, Сара Мюрей та ін.) продемонструвало, що на сьогодні в США заявили про себе такі приватні бренди, як Sylvan Lea
ing Centers, які надають послуги дошкільної підготовки дітей, а також Drama Kids, Computer Tots і Mad Science Group, що працюють зі школярами початкових класів. За визначеннями авторів, домашня освіта забезпечує кращу підготовку учнів в порівнянні зі шкільною, але відсутність спілкування з однолітками та недостатня фізична підготовленість вказують і на негативні її сторони.
У дисертації доводиться, що в умовах реформування освіти необхідне творче використання набутого досвіду реалізації підготовки домашніх наставників, яке сприяє органічному поєднанню сучасності з історією і національними традиціями, а також збагаченню культури українського народу.
У ході наукового пошуку встановлено, що педагогічні ідеї та практичний досвід підготовки домашніх наставників в Україні в другій половині Х1Х століття можуть бути творчо осмислені та реалізовані завдяки таким конкретним шляхам як: започаткування в педагогічних навчальних закладах підготовки фахівців за спеціальністю „домашній наставник”; створення законодавчої бази, яка б регламентувала їхню діяльність; широке висвітлення на сторінках сучасних періодичних видань проблеми підготовки домашніх наставників та розробка для їхньої успішної роботи методичних рекомендацій з визначенням методів, засобів, прийомів викладання окремих навчальних предметів тощо.
Особливої уваги в сучасній педагогічній теорії і практиці заслуговують питання цілісного підходу до розробки проблеми, яка відбиває специфіку мети, завдань і змісту підготовки домашніх наставників, тому в дисертаційному дослідженні з опорою на „Положення про домашніх наставників та учителів 1834 року” і „Проект положення про домашню освіту” дослідників О.Звєрєвої та А.Ганічевої пропонується власний варіант проекту положення про домашню освіту, який спирається на Закон України “Про освіту”.
Таким чином, в процесі сучасного реформування освіти України акценти практичних і теоретичних завдань збігаються з багатогранністю навчальних систем минулого, серед яких чільне місце займала організація домашньої освіти та підготовка домашніх педагогів. Звернення до найкращих здобутків і поширення професійної підготовки домашніх наставників (гувернерів) сприятимуть розквіту освіти української держави.