КУЛЬТУРНИЙ ФАКТОР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ (НА ПРИКЛАДІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.

Перший розділ – „Теоретико-методологічні засади та джерельно-документальна база дослідження” – присвячений аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

Автором проаналізовано та систематизовано існуючі наукові розробки з досліджуваної проблеми культурного фактору європейської інтеграції. Слід зауважити, що вивченню означеної тематики у сучасній вітчизняній науці загалом присвячено відносно мало уваги. Тому особливу увагу автор звернув на іноземні  джерела.

Джерельну базу дослідження складають документи, зарубіжні й вітчизняні праці, теоретичні та наукові розробки, монографії,  статті та матеріали наукових конференцій, періодика та інтернет-видання, які стосуються розробки означеної теми.

В процесі роботи автором була використана широка нормативно-правова база, основу якої складали основоположні документи ЄС, доповіді Європейської комісії, заяви Європейського Парламенту, резолюції. Важливе місце серед офіційних документів ЄС, використаних автором, посідають документи Ради ЄС, Європарламенту і Європейської комісії (регламенти, директиви, рішення, заключення).

До першої групи належать наукові та науково-публіцистичні роботи та статті, що досліджують формування культурної політики Європейського Союзу, її суперечностей та особливостей. До неї належать праці вітчизняних та зарубіжних авторів, які становлять важливу фактологічну базу дослідження, наприклад, К. Шора, А. Літоз-Монне, П. Крауса, С. Бенхабіб, Н. Мусиса, М. Фуше, Е. Еверіта, Ч. Лендрі, С. Манді, Ф. Матарассо та інших.

Другу групу складають праці авторів, які займаються дослідженням феномену європейської ідентичності. Зокрема, автором були використані праці таких вчених: Е. Сміта, М. Вінтла, Д. Лейтіна, Ч.Тейлора, С. Зеттерхолма, К. Рамфорда, Л. Хендсона, Д. Дюнкерлея, Д. Говланда, Р. Ітвела, М. Вільсона, Р. Меєра, Д.  Якобса, І. Ноймана, І. Балібара, М. Хейслера, Дж. Шоттера, Ю. Хабермаса,П. Ленінга, Г. Дубіля, Д. Уельша, І. Сойсела, Ф. Черутті, Е. Ренана, Ж.-К. Тебо, Ж. Віньйон, Л. Зідентопа та інших.

Третю групу складають праці, присвячені регіональному виміру ЄС у сфері культури. Так, зокрема  проблеми ролі і місця Росії у формуванні європейського цивілізаційного культурного простору досліджують Л. Глухарьов, Ю. Шишков, Ю. Борко, О. Буторіна, В. Шемятєнков, П. Гуревич, В. Самохвалова, А. Большаков, В. Федотова, Н. Моісеєв, В. Іноземцев, В. Межуєв, О. Зотова, Ю. Гусаров, К. Разлогов, Д. Венедиктов та інші.

Становлення й розвиток Євросередземноморського партнерства, його перспективи, проблеми демократизації арабського світу за допомогою культурних чинників та розвитку міжкультурного і міжцивілізаційного  діалогу досліджуються у праці італійської дослідниці С. Панеб’янко “Нова Євросередземноморська культурна ідентичність”, а також такими арабськими дослідниками, як М. Селімом, А. Халеком, Ф. Аншарі, К. Хафезом, А. Галалом, Х. Халілом та іншими.

Вивченню особливостей європейської інтеграції та її культурних аспектів сприяють праці таких вітчизняних дослідників, як В.В. Копійки, де розкрито особливості взаємовідносин Росії і Європейського Союзу, проблеми реалізації євроінтеграційної стратегії України, досліджено еволюцію євроінтеграційних процесів,  В.А. Манжоли, який досліджує парадигму Великої Європи та визначає роль України у розвитку загальноєвропейського будівництва,  Н.Л. Яковенко, В.Ю. Крушинського, в чиїх працях на прикладі розгляду особливостей європейської політики Великої Британії зосереджено увагу на питаннях співробітництва України і Британії в контексті британських підходів до євроінтеграції, що є важливим з огляду на нове бачення місця і ролі України в процесі європейської інтеграції, Т.І. Шинкаренко, в чиїх працях велике значення приділяється ролі України в загальноєвропейській інтеграції, проблемам активізації міжкультурного діалогу, співробітництву Європейського Союзу з міжнародними організаціями, зокрема з Радою Європи. Проблемам дослідження цивілізаційної ідентифікації України та розвитку цивілізаційної динаміки України присвячені праці О.А. Коппель, що є надзвичайно важливим в контексті міжкультурної співпраці ЄС та України та її місця у формуванні єврокультурних стратегій, Ю.В. Павленка, який також вивчає проблеми цивілізаційного розвитку, зокрема й особливості цивілізаційної ідентичності України. У працях Є.Є. Камінського розкриваються питання впливу нової геополітики на міжкультурне співробітництво та роль культурного співробітництва у поширенні європейських цінностей.

Культурний фактор є надзвичайно важливою передумовою для європейської інтеграції, одним із основних стимулів її розвитку, тому він розглядається автором саме як складова процесу європейської інтеграції, яка має свою структуру, що складається з політичних, економічних та культурних факторів. І якщо раніше визначальними для розвитку європейської інтеграції вважались саме політичні та економічні чинники, то на сьогодні спостерігається зростання культурного фактору, збільшується його роль у процесі розвитку євроінтеграційних процесів. Суттєвою відмінністю нинішнього етапу європейської  інтеграції є ідея сприйняття культури як важливого фактору вирішення економічних та політичних проблем.

У дослідженні дисертант пояснила та розмежувала такі категорії як “культурний фактор”, “культура”, “культурна політика”, “політична культура”.

Культурний фактор є певною парадигмою для забезпечення ефективних результатів в процесі європейського будівництва і важливою передумовою для зближення громадян держав-членів ЄС, які виступають найголовнішими дійовими особами інтеграційного процесу і  від яких залежатиме успішність побудови об’єднаної Європи.

На концептуальному рівні автором дослідження розглядається культурний фактор євроінтеграції, який складається  з трьох основних парадигм: перша парадигма визначає культурний фактор як єдність цінностей, що є спільними для всіх, друга – ототожнюється із політичною культурою, головною рисою якої є наявність демосу, що поділяє демократичні цінності, третя парадигма визначає наявність спільних надбань.

На сьогодні нараховується понад 500 різних визначень поняття “культура”. Одним з універсальних визначень категорії “культура”, яка має міжнародний характер, є визначення культури як “сукупності ярко визначених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу”, – закріплене у Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури. При цьому функціональне призначення культури – слугувати способом соціальної інтеграції і консолідації суспільства. Сутність культури полягає у втіленні єдності в розмаїття єдиного цивілізаційного комплексу.

Коли культура сприймається як основа розвитку, то розуміння культурної політики значно розширюється. Одне із перших визначень терміну “культурна політика” було запропоноване під час засідання  “круглого столу” ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако. У доповіді “Політика у сфері культури – “попередні міркування” під політикою у сфері культури вирішено розглядати “комплекс операційних принципів, адміністративних та фінансових видів діяльності і процедур, які забезпечують основу діяльності держави у сфері культури”. Культурна політика, на думку автора, розглядається як канал використання фактора інтеграції. Вона виступає процесом, що вибудовує фактор інтеграції, є джерелом його інституційного оформлення.

В дослідженні автор використовувала цільовий, інституційний, інструментальний, ресурсний та комплексний управлінський підходи до визначення культурної політики.

Визначено, що основою функціонування ЄС у культурній сфері є принцип субсидіарності. Культурна політика залишається безпосередньо компетенцією держав-членів, а ЄС лише доповнює їхню діяльність і сприяє розвитку й поширенню культури. Принцип субсидіарності відповідає об’єктивній закономірності: велика зосередженість зусиль європейців на регіональних проблемах призведе їх до більшого усвідомлення себе європейцями.

Категорію “політична культура”, яка є складовою культурного фактору,  на думку автора, слід розглядати у трьох вимірах: 1) виокремлення елементів структури; 2) виявлення зв’язків між елементами та їх ієрархію; 3) визначення простору, в межах якого здійснюється пошук елементів і зв’язків.

Аналіз теоретичних підходів та концепцій дає змогу констатувати, що культурний фактор мав величезний вплив на розвиток європейської інтеграції, став основою для культурного, економічного й суспільно-політичного зближення європейських народів.

У другому розділі – „Культурний вимір інтеграції в ЄС” –  автор висвітлює місце співробітництва у культурній сфері в структурі євроінтеграційних процесів, еволюцію принципів та механізмів співпраці держав-членів ЄС у сфері культури, особлива увага приділена проблемам формування європейської ідентичності у контексті мультикультуральної парадигми.

Співтовариства започаткували перші спроби у розвитку культурного співробітництва  наприкінці 1960-х – початку 1970-х рр. У той час не існувало міжнародно-правового інструментарію, який би передбачав компетентність ЄЕС у сфері культури. Розвиток європейської культурної політики був із самого початку задуманий як інструмент поширення європейської ідеї серед європейців.

Автор представила власну періодизацію еволюції культурної політики ЄС, де виокремлено три етапи.  Перший етап розпочався на початку 1960-х і тривав до кінця 1980-х рр. Він характеризувався тим, що початкові спроби втручання ЄЕС у культурну сферу мали економічне підґрунтя і полягали, перш за все, у розширенні культурних ринків держав-членів. Культурна сфера залишалась прерогативою урядів держав-членів, інституції ЄЕС не брали безпосередньої участі у цій сфері.

Другий етап розпочався наприкінці 1980-х рр. і тривав до підписання Маастрихтського договору, який надав культурній політиці юридичного виміру. Впродовж цього етапу Європейська Комісія і Європарламент почали виявляти інтерес до культурної сфери, який полягав у прийнятті резолюцій, рішень, які не мали обов’язкового характеру. Культурна сфера розглядалася лише через призму економічної інтеграції, і у такий спосіб формувалась стратегія лібералізації  культурного виміру. Саме цей період поклав початок формування культурної політики. Адже проводились ініціативи на міжурядовому рівні держав-членів, і вже тоді європейським державам було зрозуміло, що неможливо надалі розвивати інтеграційний процес, ігноруючи культурний вимір.

Співтовариство започаткувало культурну політику задовго до того, як вона була юридично закріплена в Маастрихтському договорі про заснування Європейського Союзу, підписання якого  відбулось 7 лютого 1992 р., і з якого саме й  розпочався третій етап еволюції культурної політики.

Із набуттям чинності у 1993 р. Маастрихтського договору, розпочалась  нова стадія у процесі об’єднання Європи, сформувались передумови для  створення більш тісного союзу між її народами, і з’явились повноваження у сфері культури, згідно зі статтею 128, яка присвячена безпосередньо культурі. Культурна політика стала офіційною політикою ЄС. Вона не має на меті гармонізацію культурних особливостей держав-членів, а сприяє забезпеченню їх різноманіття.

            Європейський Союз реалізував такі найвизначніші програми у сфері культури, як “Калейдоскоп” (1992-1996 рр.), “Аріан” (1997-1999 рр.), “Рафаель” (1997-2000 рр.), “Культура 2000” (2000-2006 рр.), “Культура” (2007-2013 рр.). Усі вони спрямовані на надання культурній сфері транснаціонального характеру при збереженні національної самобутності кожної держави-члена ЄС.

На думку автора, Європейський Союз має незмінну тенденцію до досягнення політичної інтеграції – найвищого етапу. Однак, це буде не класична федерація, де суб’єкти мають обмежений суверенітет, а абсолютно новий тип: суб’єкти володітимуть широким суверенітетом, збережеться політична суб’єктність національних держав. Проте наскільки ефективно діятиме така структура – з’ясується лише з часом.

            Початок інституціоналізації, з огляду на розвиток культурної політики, поклала Європейська культурна конвенція 1954 року. Аналіз співвідношення інституціональних і культурних аспектів інтеграції в Європі у другій половині ХХ ст. вказує, з одного боку, на конструктивні можливості політики з утворення транснаціональних та наднаціональних інститутів нової моделі європейського соціально-економічного й політичного порядку, а з другого боку,  – на роль культури і відповідного інтеграційного проекту, що функціонує у рамках концепції “європейського націоналізму”.

            Транснаціональна модель європейського націоналізму як складова частина спільного інтеграційного проекту займає у ньому підпорядковане положення, поступаючись деякою мірою інституціональній складовій стратегії європейської інтеграції. Тим не менш, культурний фактор певною мірою визначає специфіку інституціональної системи, що формується, а відповідно і направленість самої європейської інтеграції. Концепція європейської інтеграції і визначення форми об’єднання у суспільній свідомості первісно пов’язувались з демократичними принципами і легітимністю утворюваних транснаціональних інституціональних структур. Культура як основоположний фактор європейської ідентичності, яка перебуває у процесі формування, виступає наріжним каменем встановлення легітимості і демократії у рамках інституціональної системи. Процеси глобалізації посилюють питання збереження культурної самобутності, культурного розмаїття, тому культурний фактор, окрім того, що був потужною передумовою для розвитку європейської інтеграції, здійснював вплив і на розвиток інституціональної системи.

Процес інституціоналізації європейської інтеграції протягом всього часу свого розвитку характеризувався конкуренцією федералістської та націоналістичної традицій у концептуалізації принципів управління Європейським співтовариством та розуміння національної ідентичності. Разом з тим, значну роль у достатньо успішній інституціоналізації європейської інтеграції відіграв культурний фактор, який забезпечував формування у суспільній свідомості ідеї про спільну європейську цивілізацію із спільною духовною і культурною спадщиною, спільною культурною ідентичністю.

Стратегією створення об’єднаної Європи як єдиного політичного та культурного утворення передбачалось досягнення соціально-економічної стабільності й безпеки у регіоні. Важливим аспектом культурної складової європейської інтеграції стала ідея формування європейського громадянства, що свідчило про орієнтацію суспільної свідомості на формування європейської ідентичності як громадянського типу національної ідентичності.

Ідея європейського громадянства базується на двох традиціях: ліберальній, а саме, на ліберальному консенсусі відносно трактування проблеми громадянства як засобу здійснення контролю виконавчої влади на національному і європейському рівнях, а також на традиції захисту партикулярних інтересів як основи забезпечення спільного добробуту. Культурний фактор є складовою частиною формування європейської ідентичності і європейського громадянства.

В Європейському Союзі підтримка культурного розмаїття є необхідним фактором культурної політики. Європейський культурний простір з огляду на культурну плюралізацію є більше гетерогенним, аніж гомогенним, тому що складається з мультикультурних суспільств. Тому автор розглядала процес формування європейської ідентичності саме у контексті мультикультуральної парадигми, основними принципами якої є:  позитивне відношення до етнокультурних відмінностей, культурна рівноцінність і взаємна толерантність, єдність у розмаїтті, при цьому культурні відмінності доповнюються принципом недискримінації і рівності у соціальній сфері.

Розглядаючи механізми реалізації політики ідентичності в Європейському Союзі автор зробила висновок, що конструювання європейської ідентичності здійснюється на чотирьох рівнях, якими є: а) розвиток європейського громадянства, б) створення наднаціонального культурно-символічного простору ЄС, в) формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору, г) гомогенізація систем освіти держав-членів ЄС завдяки виведенню їх з-під контролю національних держав.

Європейська ідентичність – це феномен, явище, яке постійно еволюціонує і видозмінюється. Формування європейської ідентичності – природний, органічний процес, який не може спонтанно виникнути лише з ідеї європейської культурної нації, центральних директив Брюсселя чи держав-націй. Воно може виникнути лише завдяки громадянам європейських держав, впевнених, що вони виграють від процесу інтеграції. А для цього надзвичайно важливою є інформованість і участь громадян держав-членів ЄС у процесі прийняття рішень на наднаціональному рівні. Тому сьогодні формування європейської ідентичності у більшій мірі залежить не від представників політичних еліт, які фактично “згори” вибудовували об’єднану Європу, а саме від пересічних громадян ЄС, які повинні відчути для себе користь від європейської інтеграції і перенести частину лояльності по відношенню до своєї національної держави на колективне утворення.

У третьому розділі – „Вплив культурного чинника на динаміку європейської інтеграції” – досліджується регіональний вимір співробітництва ЄС у сфері культури. Інтеграція відбувається у ширшому контексті, ніж у рамках Європейського Союзу, тому розглянуто співпрацю з третіми країнами та міжнародними організаціями.

Сучасні міжнародні реалії, з огляду на збільшення міжлюдських контактів, підвищення мобільності  та посилення міжкультурної та міжцивілізаційної взаємодії, зумовлюють інтенсифікацію співробітництва ЄС у культурній сфері, зокрема з Україною, яка після найбільш безпрецедентного розширення ЄС на схід стала його безпосереднім сусідом завдяки наявності спільного кордону; з Росією, розвиток партнерства з якою є одним з пріоритетних напрямів діяльності ЄС,  формування їхніх взаємовідносин у культурній площині створює  додатковий імпульс  для стимулювання взаєморозуміння і сприяння спільній взаємодії в інших ключових сферах співпраці; з країнами Середземномор’я, поглиблення і вдосконалення партнерства з якими є надзвичайно актуальними для ЄС.

Україна є європейською державою, що зумовлене не тільки її географічним розташуванням, але й історичним минулим, належністю до культурних традицій західної цивілізації. Культурно, історично, географічно та духовно Україна безумовно є державою у такому ж ступені європейською, як і будь-яка інша з держав Східної Європи. Однак, деякі західні науковці намагаються наголошувати на відмінностях між Західною та Східною Європою. Наприклад, окремі французькі науковці, які працюють у сфері політології, культурології, все частіше вживають термін “інша Європа” (l’autre Europe), зауважуючи зокрема й нашу державу. Водночас європейський простір не є гомогенним, однорідним чи духовним утворенням, це швидше консолідована сукупність різноманітних культурних регіонів, політичних систем, духовних засад. Це різноманіття і становить сутність європейської цивілізації. Окрім того, “коріння” Європи створює античність, християнська культура, римське право, а також орієнтація на раціональну складову свідомості. Україна безумовно належить до цього простору, хоча й має власну специфіку.

Відтак сьогодні, коли ми стали перед проблемою самоідентифікації в полікультурному суспільстві, коли глобалізація дійшла до нас повною мірою, українська держава має посилити свою роль у підтримці сфери національної культури. Зміцнення культурних зв’язків має стати потужним чинником протидії спробам  встановити нові розподільчі кордони в Європі, сформувати панорамне сприйняття України як держави, в якій поважають історичні традиції вітчизняної культури і водночас розвивається динамічне культурне життя в умовах різноманіття, культурного і мовного плюралізму.

Процеси, що відбуваються в сучасній Європі, мають цивілізаційний характер. По суті, саме зараз розпочався процес формування Європи як цивілізаційного утворення, вирішення питань щодо не лише політичного та економічного, а, перш за все, цивілізаційного виміру об’єднаної Європи, який багато у чому залежить від сьогоднішніх кроків. На думку С. Хантінгтона, світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики. Економічно інтегровані співтовариства вибудовуються не лише у вертикальній площині – як ланки різних економічних устроїв, а й у площині горизонтальній – як соціокультурні світи, шляхом макро-регіональної інтеграції ми входимо в епоху конкуренції культурних світів і конкуренції історій.

Розглядаючи слов’янський світ як частину нової європейської цивілізації, не можна не згадати про те, що слов’янські держави, слов’янські народи протягом тривалого часу виступали у ролі компонентів інших соціокультурних проектів. Україна, як одна із слов’янських держав, може претендувати на роль активного провайдера “слов’янського світу” в рамках європейської цивілізації.

Важливим є розвиток співпраці ЄС у сфері культури з Росією.  Стаття 85 УПС, що набрала чинності у 1997 р., стосується культурної співпраці. І хоча аспект культури є складовою частиною співробітництва між Росією та Євросоюзом, названа стаття не активізована до цього часу. Рада зі співробітництва, зазначена у статті, досі не збиралась. Відсутнім є ключовий орган, що приймає рішення стосовно виконання стратегічного партнерства між ЄС та Росією. Такий стан речей, на думку автора, склався через відсутність моделі співробітництва між ЄС та Росією – не було ані програми співробітництва, ані рамок фінансування, ані органів для підготовчої роботи по співробітництву, ані процедури для заснування такого органу.

Культурні зв’язки розвиваються майже виключно у рамках двосторонніх відносин між Росією і державами-членами ЄС. Водночас, у більшості держав-членів ЄС активне сприяння розвитку співробітництва з Росією у культурній сфері надавали уряди і місцева влада.

На саміті Росія-ЄС, що відбувся 31 травня 2003 р., вперше проголошено ідею створення “чотирьох спільних просторів”, “дорожніх карт” у рамках УПС між Росією та Європейським Союзом: економічний, внутрішньої безпеки та правосуддя, зовнішньої безпеки та  спільний простір наукових досліджень та освіти, включаючи культурні аспекти.  Досить невеликий розділ “Дорожньої карти” присвячено “Культурі”. Навряд чи це можна пояснити недостатньою увагою з боку Росії та ЄС до цієї сфери співробітництва. На нашу думку, одним із недоліків розділу можна вважати відмову від створення специфічних органів управління.

Не менш важливе значення має також культурний вимір Євросередземноморського партнерства, який полягає у намаганні Євросоюзу створити культурний простір у Середземномор’ї, експортувати європейські цінності до сусідніх арабо-мусульманських держав, здійснити пошук ефективного інструменту, який сприятиме  циркуляції ідей, цінностей та продуктів культури на середземноморському просторі. Основними проектами на регіональному рівні є EuroMeSCo (координація зовнішньої політики), Euromed Heritage programme (охорона історичних пам’ятників), Euromed Youth programme (програма з надання допомоги молоді в отриманні освіти) тощо.

Головні обриси нинішньої середземноморської політики ЄС викладено у Маастрихтському договорі, в якому окреслені основні напрями культурної співпраці ЄС і Середземномор’я, зокрема,  охорона культурної спадщини, спільні культурні та мистецькі заходи, спільне виробництво культурної продукції , аудіовізуальні проекти та переклади.

Барселонська декларація, прийнята у 1996 р., надала культурному співробітництву більш важливого значення. Культурні питання містилися у ІІІ розділі декларації під назвою “Культура” і передбачали надання культурі особливого виміру.

Формування реальної платформи для розвитку партнерства у культурній сфері викликало сумніви й підозри у більшості арабських аналітиків. Більшість з них вважає, що поява і розвиток культурної глобалізації продемонстрували існування домінуючої глобальної англосаксонської культури, яка серед країн Середземномор’я сприймається як агресія по відношенню до їхньої власної національно-культурної специфіки.

Окремі дослідники переконані, що ЄСП можливе лише за умов його розвитку у трьох напрямках: економічному, політичному й культурному. У Барселонській декларації містяться усі три напрямки співпраці, однак вони не взаємопов’язані, а розглядаються окремо. Культурна співпраця не повинна розглядатися разом із політичною. Політичні або економічні проблеми у взаємостосунках між сторонами  не мають гальмувати розвиток культурного діалогу.

Найуспішнішими спільними проектами у культурному співробітництві були проекти стосовно аудіовізуальної сфери, проекти з розвитку інформації та комунікації, молодіжні проекти, які включали навчання, обміни, стажування, вивчення мов.

На думку автора, культурний вимір євросередземноморської політики відіграє особливу роль у встановленні і розвитку міжкультурного діалогу, інтеграції культурного виміру на всіх рівнях співробітництва, визнанні, збереженні і сприянні цінностям культури  на основі підтримки розвитку потенціалу у даному регіоні, розвитку культурної індустрії і підвищенні доступу культурних продуктів і послуг на середземноморський ринок.

Зовнішньополітичний аспект діяльності ЄС у сфері культури полягає у співпраці з міжнародними організаціями, зокрема Радою Європи і ЮНЕСКО. Співробітництво між організаціями дозволяє створити ефективний механізм для забезпечення міжкультурного діалогу  як основи мирного співіснування людей, розвитку політичної ідеології полі культурності, як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн.

Рада Європи та Європейський Союз впродовж свого існування розвивали взаємовідносини у різних напрямах, зокрема й у сфері культури і освіти. В Раді Європи, як і в Європейському Союзі, активно пропагуються і втілюються ідеї європейської самобутності, європейського громадянства, європейської культури та європейської ідентичності. Культурна співпраця Європейського Союзу з Радою Європи спрямована перш за все на підтримку та розвиток міжкультурного діалогу у відповідь на зростання кількості соціальних та політичних конфліктів, причинами яких є і культурні відмінності.

Доцільно наголосити на відмінностях щодо питань  культури між Європейським Союзом і Радою Європи, які полягають у тому, що, починаючи з Маастрихтського договору ЄС має правову основу для діяльності у сфері культури. Він може самостійно пропонувати і проводити культурні програми та розпоряджатись встановленим бюджетом. Натомість Рада Європи не має у своєму розпорядженні компетенцій, які б вимагали приводити законодавство європейських країн у відповідності до своїх резолюцій та конвенцій. Однак без ініціатив Ради Європи європейська політика у сфері культури  здійснювалась структурами ЄС у набагато менших масштабах, тому по праву саме Рада Європи виступає каталізатором культурних ініціатив Євросоюзу.

Співпраця Європейського Союзу і ЮНЕСКО заснована, перш за все, на спільних цілях і спрямована на підтримку та розвиток різноманіття європейських культур, збереження культурної спадщини, мистецтв, пам’яток європейської культури, налагодження міжкультурного діалогу. Співробітництво у сфері культури між ЄС та ЮНЕСКО реалізується на трьох рівнях розвитку: національному, регіональному та міжрегіональному.

Таким чином, співробітництво у сфері культури  між організаціями демонструє, що ефективні наслідки спільної діяльності можливі тоді, коли комбінуються спільні ресурси й цілі задля досягнення якомога кращих результатів у сфері підтримки й розвитку європейської культури.