Лебідь Л.І. Соціальний простір бідності в старопромисловому регіоні (на прикладі Донбасу)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів і публікації.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми бідності в старопромисловому регіоні” проаналізовано історію вивчення феномена бідності, уточнено специфіку поняття „бідність”, встановлено теоретичні зв’язки між поняттями „бідність”, „депривація”, „соціальна ексклюзія”, „маргінальність” та „андерклас”, визначено критерії бідності, обґрунтовано комплексний показник забезпеченості, побудовано модель для дослідження соціального простору бідності, окреслено специфіку соціального простору Донбасу як старопромислового регіону.

Наукове вивчення бідності починається зі становленням індустріального суспільства. Дослідження даного феномена пов’язується з іменами соціологів, філософів та економістів. Серед них А. Сміт, Т. Мальтус, К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Спенсер, Ф. Гіддінгс, А. Маршалл, Ф. Хайєк, П. Таунсенд та ін. Одними мислителями бідність визначалася як соціальне благо, іншими – як соціальне зло чи природний стан. Відповідаючи на питання „хто винен в тому, що людина опинилася в ситуації бідності?”, наголошують чи то на індивідуальній, чи то на суспільній відповідальності. Ми дотримуємося тієї думки, що на сучасному етапі бідність – невід’ємний елемент соціальної структури (структурний підхід). Відповідальність за те, що людина опинилася в ситуації бідності, має суспільно-індивідуальний характер: в одних випадках причина бідності пов’язана зі способом життя суспільства, а в інших – індивіда.

Одночасно з теоретичним осмисленням проблеми бідності у XVIII столітті розпочинаються і емпіричні дослідження. Робляться перші спроби вивчення матеріального становища населення Західної Європи. Означені дослідження проводили Д. Девіс, Ф. М. Іден, Дж. Сінклер, Ф. Ле-Пле, Л. Віллерме, Ф. Енгельс, Е. Енгель, Ч. Бут, С. Раунтрі. Вони зібрали багатий матеріал щодо методології розробки критеріїв бідності.

Ґрунтовні вітчизняні дослідження бідності беруть свій початок у ХХ столітті. Соціальні проблеми, що проявилися під час революції 1905 – 1907 років, вимагали розв’язання. Це підштовхнуло вчених до наукових досліджень матеріального становища, умов життя робітників, розробки концептів „прожитковий мінімум”, „мінімальна зарплата”. За радянських часів поняття „бідність” було вилучено з наукового обігу при аналізі соціалістичного суспільства. Замість нього використовували поняття „малозабезпеченість”. Всі дослідження проблеми матеріального становища, бідності були секретними (бідність – це характерна риса соціальної структури капіталістичних суспільств; в СРСР бідності не повинно було бути). Після розпаду країни Рад, наслідком якого стала глибока економічна криза та масове зубожіння населення в колишніх радянських республіках, починається активне вивчення проблеми бідності.

У сучасній науковій думці існує декілька концепцій, які торкаються аналізу бідності. Це традиційна концепція бідності, деприваційний підхід в оцінках бідності, концепції соціальної ексклюзії, маргінальності та андеркласу. На основі аналізу базових понять даних концепцій доведено: незважаючи на те, що деякі з названих концепцій з’являлися як альтернативи одна одній, вони цілком можуть співіснувати в рамках єдиного теоретичного цілого. Якщо ми ставимо на меті дослідити феномен бідності в Україні, то необхідно використовувати власне концепцію бідності. Концепції соціальної ексклюзії та маргінальності торкаються проблеми бідності, але в їх межах вона не є центральною, акцент розсіюється й на інші проблеми. Концепція андеркласу має спірні моменти. До сьогоднішнього часу в науковій думці точаться дискусії щодо реальності існування андеркласу. Отже, якщо нас цікавить ґрунтовне дослідження феномена бідності, то виникає необхідність застосовування власне традиційної концепції бідності, під якою розуміємо вивчення даного феномена шляхом аналізу обмежень або депривацій, від яких потерпає індивід або група індивідів (ресурсний підхід).

На основі наукових розробок проблеми бідності виокремили два її види. Це бідність з об’єктивних та бідність з суб’єктивних причин. Бідність з об’єктивних причин визначаємо як стан повної або часткової неможливості підтримувати мінімальний соціально прийнятний рівень життя навіть за умови раціонального використання наявних ресурсів. Бідність з суб’єктивних причин інтерпретуємо як стан повної або часткової неможливості підтримувати мінімальний соціально прийнятний рівень життя через нераціональне використання наявних ресурсів.

Наше визначення поняття „бідність” має абстрактний характер. За його допомогою ми лише окреслюємо проблемне коло. Критерії бідності дозволяють конкретизувати зміст поняття „бідність”. У результаті аналізу встановлено, що базою для визначення показників бідності (поняття „критерії” відображають прагнення віднайти лакмусові папірці бідності, це певна позиція, що формує підхід до визначення показників, „показники” – це конкретне значення за певним критерієм, за яким починається бідність, це якісно визначена величина, що є результатом вимірів чи розрахунків) буде рівень споживання. Він розглядається у трьох вимірах: споживання продовольчих товарів, споживання промислових товарів, споживання послуг. На основі аналізу критеріїв бідності, розроблених сучасними вченими, створено комплексний показник забезпеченості (КПЗ), який складається з 15 критеріїв бідності. Відштовхуючись від теорії потреб А. Маслоу, нами запропоновано враховувати такі критерії: частку витрат на харчування, можливість вживання м’ясних (рибних), молочних продуктів, фруктів, овочів, можливість придбання одягу, необхідних меблів, побутової техніки, можливість оновлення необхідних меблів та побутових приладів, можливість оплати лікування, отримання освіти, підвищення кваліфікації, оплати самоосвіти, можливість оплати комунальних послуг, у тому числі найму житла в повному обсязі, придбання художньої літератури, можливість оплати відвідування театрів, кіно, виставок, танцювальних майданчиків, приймати гостей (придбання продуктів харчування) та можливість стикнутися з ситуацією недоїдання. Комплексний показник забезпеченості розраховується на основі оцінювання кожного критерію за 4-бальною шкалою. За величиною значення КПЗ визначається приналежність людини до таких категорій: злидарі, бідні, малозабезпечені, забезпечені. Перевагою комплексного показника забезпеченості виступає його придатність для аналізу різних типів поселенських структур (як для міста, так і для села). Він є варіантом багатокритеріального підходу до вимірювання бідності.

Для аналізу проблеми бідності запропоновано використовувати концепцію соціального простору. Розглянуто різні підходи до визначення соціального простору (Ф. Ратцель, Г. Зіммель, Е. Дюркгайм, П. Сорокін, Т. Парсонс, П. Бурдьє та ін.). На основі методології П. Бурдьє та П. Штомпки розроблено модель для дослідження соціального простору бідності, яка базується на трьох елементах: на позиції бідних в загальному соціальному просторі, їх габітусі та стилі життя. Позицію категорії бідних оцінюємо за обсягами економічного, культурного, соціального та символічного капіталів, якими вони володіють (за П. Бурдьє). Розуміння габітусу (система виробництва, сприйняття та оцінювання практик) і стилю життя (своєрідне поєднання практик, які опосередковують модель поведінки більшості представників певної соціальної групи) досягається шляхом аналізу внутрішньої структури соціального простору бідності. Це стало можливим завдяки дослідженню нормативного, ідеального, інтеракційного вимірів та виміру життєвих можливостей соціальної структури у викладі П. Штомпки.

На основі даних соціологічних опитувань окреслено специфіку соціального простору Луганщини, яка виступає невід’ємною частиною Донбасу. Встановлено, що для населення Луганської області значущими є цінності багатства, побутового комфорту, високого суспільного престижу. З цього випливає, що у жителів регіону сформовано систему цінностей, які здатні їх спонукати до дій, спрямованих на поліпшення добробуту.

У другому розділі „Соціологічний вимір соціального простору бідності” проаналізовано статистичну і соціологічну інформацію стосовно рівня життя українців, окреслено особливості соціального простору бідності в старопромисловому регіоні (на прикладі Донбасу), поглиблено знання про феномен бідності, соціальний простір бідності шляхом визначення причин бідності.

У результаті дослідження матеріального становища українців доведено високу актуальність проблеми бідності в Україні в цілому і на Донбасі зокрема. За комплексним показником забезпеченості підраховано, що на території Луганської області масштаби бідності в середньому становлять близько 20 %. Слід відзначити, що на селі цей показник приблизно в 1,5 разу вищий. Бідна категорія населення представлена переважно жінками, людьми похилого віку, людьми з низьким рівнем освіти, пенсіонерами або робітниками, самотніми. Виокремлено два типи бідних – це пенсіонери та представники робітничих спеціальностей (з низьким рівнем освіти).

На основі ґрунтовного аналізу даних соціологічного опитування визначено особливості соціального простору бідності в старопромисловому регіоні (на прикладі Донбасу). Зафіксовано, що бідні володіють меншими обсягами економічного, культурного, соціального та символічного капіталів. У ролі символічного капіталу для відносної більшості низькозабезпечених виступає економічний капітал.

У результаті вивчення нормативного, інтеракційного, ідеального вимірів та виміру життєвих можливостей соціального простору бідності окреслено специфіку габітусу та стилю життя бідних. Цінності, значущі соціальні інститути, уявлення про суспільство та власне місце в ньому, на наш погляд, здатні характеризувати габітус. Бідні надають великого значення цінності багатства у житті сучасного соціуму. Серед них домінує думка, що за допомогою грошей можна отримати що завгодно. Водночас вони засуджують шляхи придбання багатства. Бідні вважають, що багаті здобули свої статки неправедною діяльністю. Серед соціальних інститутів, які впливають на думку бідних щодо подій у світі, фігурують засоби масової інформації, сім’я та коло друзів. Що стосується уявлень низькозабезпечених про суспільство та місце людини в ньому, то вони доволі низько оцінюють рівні економічного, демократичного (політичного), культурного розвитку України. Бідні наголошують на існуванні низки злободенних проблем (низькі зарплати, пенсії, високі ціни на промислові та продовольчі товари, комунальні послуги тощо). Вони відзначають, що українці не надто прагнуть до політичної та економічної активності, рівень їхньої культури є доволі низьким.

Найприйнятнішою моделлю поведінки для бідних старопромислового регіону виступає конформізм (у розумінні Р. Мертона). Вони (відносна більшість) керуються принципом „не зашкодити іншим людям”. Рівень матеріальної забезпеченості не є нездоланною перешкодою при побудові інтеракцій бідної категорії населення з небідною. Незначний відсоток бідних зважають на рівень життя людини – потенційного друга, знайомого, шлюбного партнера (принаймні на цьому вони наголошують). У повсякденному житті більшість своїх взаємодій низькозабезпечені будують з людьми, які мають подібне до їхнього матеріальне становище і це закономірно. Навряд чи заможна людина прагнутиме спілкуватися з бідною, бо відмінності в стилі життя настільки суттєві, що спільного в них практично не може бути. Життєві шанси бідних, якщо порівняти з багатими, вкрай обмежені, особливо ті, що стосуються матеріального боку життя людини. При дослідженні схильності до збільшення обсягів власного економічного, культурного, соціального та символічного капіталів доведено, що низькозабезпечені в даному випадку виявилися менш активними, аніж заможні.

Отже, бідні є більш пасивними, ніж забезпечені у прагненні покращати власний добробут. Повинно бути якесь пояснення цього явища. З метою встановлення причин бідності, зокрема низького рівня активності бідних, проведено якісне дослідження (індивідуальне напівструктуроване інтерв’ю; опитували представників поширених типів бідних, які мешкають у сільській місцевості).

В інтерпретації пенсіонерів причинами бідності виступають низький розмір пенсійного забезпечення, стрімке зростання цін на продукти харчування та інші товари, відсутність можливостей через незадовільний стан здоров’я підробляти. З даними причинами важко не погодитися. Відзначимо, що в категорії осіб похилого віку причини бідності є об’єктивними, щоправда не всі вони суспільно зумовлені (наприклад, незадовільний стан здоров’я пов’язаний з природнім процесом старіння людини). Загалом цілком закономірно, що бідні (пенсіонери) більш пасивні, аніж забезпечені в спробах поліпшити своє матеріальне становище. Вік суттєво обмежує можливості людини підвищувати свій рівень життя.

Представники робітничих спеціальностей (з низьким рівнем освіти) серед причин бідності називають зростання цін, низькі зарплати. Також до таких відносять переважання приватної власності і відсутність у держави суттєвих важелів впливу на підприємців. На нашу думку, наявність приватної власності ще не є причиною бідності. Скоріше недосконалість законодавства щодо соціального захисту працівників та гарантування гідного рівня оплати праці зумовлюють ганебно низькі зарплати низькокваліфікованих працівників і як результат низький рівень життя. Як причини бідності респонденти виокремлюють неповні сім’ї. Деякі з наших опитаних (жінки) не мають чоловіків, у всіх є діти, зарплата невелика, тому дуже важко самотній людині сплачувати комунальні послуги, купувати необхідні товари. Дана причина бідності безпосередньо пов’язана з проблемою низьких зарплат. Отже, причини бідності в інтерпретації низькокваліфікованих працівників мають об’єктивний характер, причому є суспільно детермінованими.

Детально проаналізувавши інтерв’ю з бідними, до причин бідності в їхній інтерпретації можна віднести багатодітність та безробіття. Дійсно, наявність трьох і більше дітей призводять до більших навантажень на сімейний бюджет, а відсутність роботи у людини – найкоротший шлях до бідності.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження та представлено результати, отримані на теоретичному та практичному рівнях.

1.               В історії наукової думки склалися два головних підходи до проблеми бідності. Це індивідуалістський та структурний. Т. Мальтус, Г. Спенсер, Ф. Гіддінгс, Ф. Хайєк відстоювали індивідуальну відповідальність за те, що людина опинилася в ситуації бідності. П. Ж. Прудон, К. Маркс, Ф. Енгельс, Е. Реклю наполягали на суспільній відповідальності. На сучасному етапі результати низки досліджень доводять таке: відповідальність за те, що людина опинилася в ситуації бідності, має суспільно-індивідуальний характер. В одних ситуаціях першопричиною бідності можуть бути відсутність справедливого розподілу суспільних благ, умов для покращання добробуту, в інших – неадекватні дії індивідів такі, як нераціональне витрачання наявних ресурсів, лінь.

2.               За загальної згоди в сучасній соціології стосовно суспільно-індивідуального характеру бідності існує декілька підходів до її аналізу – традиційна концепція бідності, деприваційний підхід в оцінюванні бідності, концепції соціальної ексклюзії, маргінальності та андеркласу. В науковому дискурсі вони з’являлися як альтернативи одна одній. У результаті аналізу виявлено, що означені концепції здатні доповнювати розуміння проблемного поля бідності. Після їх ґрунтовного дослідження встановлено, що традиційна концепція бідності (під якою розуміємо вивчення даного феномена шляхом аналізу обмежень або депривацій, від яких потерпає індивід або група індивідів) є більш прийнятною для вивчення соціальної реальності України, аніж концепції соціальної ексклюзії, маргінальності та андеркласу.

3.               Розроблено багатокритеріальний підхід до аналізу бідності. Він втілився в комплексному показникові забезпеченості, який складається з п’ятнадцяти критеріїв. Комплексний показник забезпеченості позиціонуємо як соціологічний підхід до проблеми бідності. За його допомогою не лише оцінено масштаби бідності в старопромисловому регіоні, а й виокремлено категорію бідних для їх ґрунтовного дослідження.

4.               Концепція соціального простору є найбільш доцільною для комплексного аналізу феномена бідності в старопромисловому регіоні. З цією метою на основі методології П. Бурдьє та П. Штомпки створено модель для дослідження соціального простору бідності.

5.               Доведено, що в особистісному плані мешканці Донбасу є мужніми, витривалими, працьовитими. Водночас їх соціальна роль обмежується фамілістськими установками, які призводять до того, що соціальний капітал формується лише в межах малих соціальних груп. Це не сприяє згуртуванню населення для вирішення спільних актуальних проблем. Дослідження ціннісних установок населення Луганської області дозволило встановити, що для жителів регіону значущими є цінності багатства, побутового комфорту, особистої незалежності та високого суспільного престижу. Отже, у населення Донбасу сформовано систему цінностей, яка визначає їх прагнення до поліпшення власного добробуту. Концентрація соціального капіталу в колі родичів та найближчих друзів суттєво обмежує можливості індивідів підвищувати власний рівень життя.

6.               Конкретизовано специфіку бідності в Україні, виявлено, що на рівень життя людини впливає тип поселення (село – місто), регіон проживання (схід – захід, центр – периферія) та рід занять (працівник бюджетної сфери – банківський службовець). За офіційними даними в України близько 30 % населення є бідними. За результатами соціологічного опитування встановлено, що в старопромисловому регіоні приблизно 20% населення проживає у бідності. Розбіжності у відсотках мають пояснення. Відомо, що рівень бідності в місті менший, аніж у селі. З огляду на те, що більшість населення Луганської області мешкає у містах, зменшення питомої ваги бідних у структурі населення закономірне явище. Зафіксовано, що рівень бідності в сільській місцевості Луганщини, порівняно з міською, в півтора разу вищий.

7.               На основі порівняльного аналізу соціального простору бідності та соціального простору багатства встановлено, що бідні в старопромисловому регіоні, у порівнянні з заможними, володіють меншим обсягом економічного, культурного, соціального та символічного капіталів, вони характеризуються специфічним габітусом, а саме:

-                  бідні надають великого значення цінності „багатство”, вважать його одним із головних показників життєвого успіху людини. Водночас вони схильні відзначати, що надбано воно неправедною працею. Для населення, що пам’ятає яким чином збагачувалися в 90-ті рр. ХХ століття, багатство асоціюється з незаконними шляхами його отримання;

-                  переважна більшість низькозабезпечених зазначають, що вони самостійно формують свої уявлення про світ та події, які в ньому відбуваються. На їх сприйняття соціальної дійсності впливають також засоби масової інформації (радіо, телебачення, газети тощо). До референтної групи бідних належать родина та коло друзів. У даному випадку вбачаємо домінування фамілістських установок, прояв обмеженості соціального капіталу;

-             незаможні вказують на низький рівень економічного (якість роботи основних секторів економіки), політичного (можливість народу впливати на прийняття важливих для країни рішень) та культурного (якість функціонування культурних закладів) розвитку України. Наголошують, що пересічні громадяни характеризуються невисоким рівнем культури, політичної та економічної активності. Домінування означених думок пояснюється негараздами економічного характеру в родинах бідних: високий рівень розвитку країни сприяв би поліпшенню їхнього добробуту.

Особливості стилю поведінки бідних віддзеркалені у таких положеннях:

-             серед бідних набула поширення конформістська модель поведінки, а саме: вони відмовляються від реалізації таких цілей та засобів досягнення поставлених цілей, які можуть зашкодити іншим людям. Означена установка пояснює негативне ставлення бідних до шляхів надбання багатства в сучасному соціумі: збагачення одних людей відбувається за рахунок інших, призводить до утисків їх інтересів.

-             незаможні, якщо порівняти з заможними, є менш активними у спробах покращати своє матеріальне становище. Це пояснюється тим фактом, що в категорії бідних більшість становлять люди похилого віку, фізіологічні можливості яких обмежені;

-             спілкуються незаможні переважно з людьми, які мають подібне до їхнього матеріальне становище, бо в сучасному світі спосіб життя окреслює комунікативне коло індивіда.

8.               Уточнення співвідношення суб’єктивних та об’єктивних причин бідності дозволило встановити, що у переважній більшості випадків бідність зумовлена об’єктивними чинниками (брак вакансій на ринку праці, низькі зарплати, пенсії, незадовільний стан здоров’я).