МЕТАФОРА І.КАЛИНЦЯ: ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, визначено мету й завдання, предмет, об’єкт, методи дослідження, джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення, наведено відомості про апробацію здійсненої роботи.

Перший розділ “Метафора та інтертекстуальність” присвячено аналізу стану вивчення метафори в сучасному літературознавстві, розгляду історії поняття “інтертекстуальність”, а також визначенню місця Ігоря Калинця в літературному процесі ХХ століття.

У підрозділі 1.1. “Ігор Калинець у літературному процесі ХХ ст.” розглядається постать І. Калинця в українській та європейській літературі зазначеного періоду. Творчість поета ввійшла в український літературний масив та стала відомою широкому читацькому загалу в 90-х роках ХХ століття, з того ж часу почалося її наукове осмислення. У роботі проаналізовано основні дисертаційні дослідження, присвячені окремим аспектам творчого доробку І. Калинця: І. Онікієнко, Ж. Ящук, Л. Мних, О. Буряк.

Одним з найповніших та найдетальніших досліджень є монографія М. Ільницького “Ключем метафори відімкнені уста”. М. Ільницький розглядає поезію І, Калинця як цілісну, чітко структуровану відповідно до художнього замислу систему. Дослідник аналізує збірки й цикли віршів у відповідності з порядком, у якому їх розташував автор, простежує еволюцію його поглядів від намагання усамітнитися в минулому до чіткого обирання громадянської позиції. М. Павлишин також розглядає творчість І. Калинця як цілісну систему, простежуючи еволюцію автора як християнського поета. Факт припинення віршування є для дослідника одним з доказів його гіпотези: немає сенсу продовжувати працювати над закінченим твором. Подібної думки дотримується і Ю. Шерех, зазначаючи, що автор пройшов шлях від віршування як розваги до поезії як філософського осмислення життя й смерті.

Дослідники по-різному вирішують питання простеження у творчості І. Калинця рис барокової поетики і про співвідношення його творчості з модерними та постмодерними тенденціями. П. Шкраб’юк називає І. Калинця модерновим поетом, водночас протиставляє його творчість модернізму в його ставленні до традицій, Бога та сучасності. Д. Гусар-Струк вважає І. Калинця справжнім спадкоємцем європейського модернізму, і це твердження є чи не єдиною спробою ввести творчий доробок поета в європейську літературну парадигму. Між тим таке введення не лише можливе, а навіть необхідне. Митця можна порівняти з тими поетами, у творчості яких відбито повнокровний образ їхньої Батьківщини – країни par excellence. Це С. Єсенін, Р. Бернс, У.Б. Єйтс.

Огляд досліджень, присвячених творчому доробку І. Калинця, показує, що, попри термінологічну різницю, науковці вказують на одні особливості поезії, а саме: відмову автора примиритися з реальністю, яка не відповідає його світоглядним уявленням, спробу відокремитися, усамітнитися від неї та намагання збудувати нову гармонійну реальність. Проте не висвітлюється специфіка шляхів відчуження від існуючої реальності та побудови реальності нової.

Підрозділ 1.2. “Поняття метафори та інтертекстуальності в сучасному літературознавстві” присвячено актуальним питанням вивчення метафори та інтертекстуальності в сучасній науці. Як універсальний спосіб і засіб людського мислення, метафора знаходиться в колі уваги філософів, психологів, лінгвістів, літературознавців. У сучасних наукових розвідках метафору розглядають як засіб формування понять, що здатний відображати та зберігати особливості певної культури, у ній відбивається генетична пам’ять та соціальний досвід людини, вона виражає національні особливості мовної картини світу.

У сучасному літературознавстві метафора виходить за межі тропу та пересувається в центр уваги дослідників, які шукають у ній ключі до структури й змісту свідомості, мислення, пізнання, розуміння, інтерпретації. Незважаючи на солідну бібліографію, ця проблема постійно породжує нові аспекти дослідження та нові питання. Вивчення метафори в літературознавстві відбувається у двох напрямках – як “надлишкового” інкрустаційного елемента та як універсальної фігури людської свідомості.

Перший напрямок глибоко розроблений у науці, починаючи з Аристотеля. Метафора розглядається як троп, тобто слово, що використовується в невластивому для нього переносному значенні. Другий напрямок у вивченні метафори було закладено теорією словесності О. Потебні й розвинуто його послідовниками.

Вітчизняне дослідження метафори перебуває, на жаль, під сильним впливом інерції. З одного боку, регулярно з’являються статті, присвячені різним аспектам метафорології, вивчення метафори перебуває у фокусі уваги дисертантів. Найбільшим ґрунтовними дослідженнями метафори є докторська дисертація Б. Іванюка “Метафора та літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження” й дисертаційне дослідження Ю. Тимошенка “Метафора в структурі художньої свідомості”. Серед статей, присвячених метафорі, найважливішими є дослідження М. Коцюбинської “Відтворення чи перетворення” та Е. Соловей “Метафора-прийом” та “метафора-відкриття”.

Однак, попри детальні огляди та підсумовування вітчизняного й зарубіжного досвіду вивчення метафори, панівним у популярних виданнях довідкового та навчального характеру залишається уявлення про метафору як про троп. На перший план висувається її утилітарна функція прояснення та інкрустації.

У пошуках нових шляхів дослідження метафори актуальним є вивчення інтертекстуальних тропів. Визначення цього поняття неможливе без уточнення поняття “інтертекстуальність”. Основними ознаками поняття інтертекстуальності в сучасній науці стали широка популярність та невизначеність, що може призвести до розмивання семантики, до втрати терміном чіткого значення. Тому проблема класифікації інтертекстуальних елементів є надзвичайно важливою, оскільки чітка систематизація елементів допоможе визначитися, які саме випадки слід відносити до інтертекстуальності. Існує небагато спроб класифікації інтертекстуальних елементів та міжтекстових зв’язків.  Найбільш послідовними та повними серед них визнаються класифікації П. Торопа, Ж. Женетта, Н. Фатєєвої.

У дослідженні пропонуємо таку класифікацію. Інтертекстуальні елементи поділяємо на власне інтертекстуальні, інтермедіальні, паратекстуальні, архітекстуальні. Серед власне інтертекстуальних виділяємо цитати, алюзії та ремінісценції. Цитатою є пряме включення фрагменту „чужого” тексту в авторський текст, причому, йдучи за Н. Фатєєвою, доцільно виділити цитату з атрибуцією та без атрибуції. Включення в авторський текст певних елементів іншого тексту у вигляді натяку, іносказання, будь-яким непрямим шляхом є алюзією. Відсилання не до тексту, а до події, біографічного або історичного факту є ремінісценцією. Якщо авторський текст відсилає читача до іншого виду мистецтва, ці елементи визначаємо як інтермедіальний зв’язок. Співвідношення тексту з епіграфом чи заголовком розглядаємо як паратекстуальний зв’язок. Міжтекстові зв’язки, що встановлюються на жанровому рівні, розглядаються як архітекстуальність.

Важливим питанням є функції інтертекстуальності. Інтертекстуальні елементи здатні виконувати всі функції з класичної моделі функцій мови, запропонованої Р. Якобсоном. Цікаво, що при безпосередньому аналізі цих функцій інтертекстуальний елемент виявляє риси спорідненості з метафорою.

У розділі 1.3. “Співвідношення метафори та інтертексту” розглядається проблема співвіднесення інтертекстуальності з тропами. Дослідники дотримуються різних поглядів щодо питання, з яким саме тропом може бути зіставлений інтертекстуальний фрагмент: називаються метонімія (З. Мінц), синекдоха (О. Ронен), гіпербола та іронія (Л. Женні), метафора (М. Ямпольський).  

Подібно до метафори, інтертекстуальність не обмежується однією мовою (існує, наприклад, гра на міжмовних омонімах чи на прямому й зворотному перекладах), одним способом чи засобом художнього вираження в межах власне мови й поза її межами  (міжтекстові паралелі скасовують поділ на вірші та прозу, можуть виникати між різними видами мистецтва). І головне: звертаючись до джерел теорії інтертекстуальності, можна вичленити основу, ключову ознаку, за наявності якої певний фрагмент ідентифікується як інтертекстуальний. Це зсув. Фрагмент тексту розпізнається читачем як інтертекстуальний за умови його зсуву, виходу за межі лінеарності, за умови неможливості його розшифрування при іманентному розгляді. Фрагмент чужого тексту, засвоєний авторським, також зсувається – у часі, у мові (при перекладі чи мовній грі), у настрої чи пафосі (при пародіюванні), він зазнає трансформації і, відповідно, зсуву відносно свого попереднього місця в культурній парадигмі.

Метафора виявляє риси глибокої спорідненості з інтертекстуальністю. Інтертекстуальний фрагмент можна розглядати як троп: декодування тропів і розшифрування інтертекстуальних відношень засновані на “розщепленій референції” (Р. Якобсон) мовних знаків, або “силепсисі” (М. Риффатер). В обох випадках для адекватного розуміння зсунутої за синтагматикою конструкції необхідне звернення до простору мовної пам’яті: або до цілісної системи переносів, прийнятої в поетичній мові, або до цілісної парадигми текстів, що створюють культурний контекст певного тексту.

Метафора зближує предмети не за основними, а за вторинними ознаками. Незважаючи на швидке впізнавання, читач, зустрічаючи метафору в тексті, переживає момент загадковості, розв’язання таємниці. Це ще одна ознака, що поєднує метафору та інтертекстуальність. Чужий текст, інтегрований в авторський, також містить загадку для читача, розв’язання якої дає додаткове естетичне задоволення.

 Дослідники звертали увагу на інтертекстуальність поезії І. Калинця (М. Ільницький), називали імена письменників, тексти яких пов’язані з поезіями митця. Таким чином окреслювалося коло літературних, мистецьких, історичних постатей, у яке І. Калинець інтегрує свою творчість, та намічався культурний контекст, що мав ураховувати читач для розшифрування, декодування його поезії. Проте відкритим залишалося питання про функцію інтертекстуальності в поетиці творів І. Калинця. Спільною думкою дослідників творчості поета є твердження про визначальне місце поняття пам’яті (О. Гнатюк, Д. Гусар-Струк, І. Світличний, Е. Соловей). Поняття пам’яті дотичне до поняття інтертекстуальності (М. Ямпольський). Інтертекстуальність є художнім відображенням пам’яті автора в його творчому здобутку. Для І. Калинця інтертекстуальні зв’язки – це спосіб доторкнутися до минулого, пробудити генетичну, історичну пам’ять українського читача.

Другий розділ “Осмислення відчуженості (“Пробуджена муза”)” присвячено розгляду першої частини творчого доробку І. Калинця, об’єднаної автором у збірку “Пробуджена муза”. У підрозділі 2.1. “Усамітнення в минулому (початки творчості поета)” розглядаються спроби митця побудувати поетичний світ, ізольований від сучасності.

І. Калинець у поезії не створює солодких ілюзій, а сміливо називає речі своїми іменами. Його несприйняття жорстокої дійсності виражене не у формі безпосереднього протесту, а в специфічній побудові поетичного світу. Поет не тікає у світ ілюзій, а заперечує існуючу дійсність створенням власної.  Така специфічність поетичного світу перегукується з творчими настановами київської школи поезії.

І. Калинець зображує світ у межах своєї поезії – гармонійний, але повністю відділений від реальності. Навколишня реальність у такий спосіб позбавляється права на існування, вона лежить за межами поетового сприйняття. У збірці “Вогонь Купала” про неї просто не згадується. Автор усамітнюється в минулому, відтворюючи це минуле шляхом перетину власних текстів з текстами класиків української літератури; фольклором та обрядовістю; народними витворами (писанки, килими, ікони); іншими видами мистецтва. У багатьох поезіях збірки відчутні мотиви праслов’янських вірувань (обожнення вогню, культ Місяця). Поетичний світ першої збірки “Вогонь Купала” виявляє спільність із праслов’янським світом ще й тим, що в ньому, як у первісному світогляді, можна простежити поділ світу на своїх і чужих. Індикатором “свого”, можливістю проникнення в поетичний світ І. Калинця є впізнавання інтертекстуальних фрагментів, установлення передтексту – дохристиянських праслов’янських уявлень – і, таким чином, дешифрування поетичного послання. Основним видом інтертекстуального зв’язку, за допомогою якого утворюється перетин із фольклорно-міфологічною реальністю, є алюзії на твори усної народної творчості та міфи.

Інша, крім фольклорно-міфологічної, реальність представлена в першій збірці І. Калинця іменами митців, чия творчість близька авторові – Б.-І. Антонич, О. Довженко, С. Людкевич, О. Мишуга, П. Тичина, Т. Шевченко. Основним видом інтертекстуального звязку в поезіях цієї групи є ремінісценція – відсилання читача до біографічних фактів. Таким чином, передбачається знання потенційним читачем життєвого шляху митців, їхнього творчого доробку, тобто глибока обізнаність з українською культурою. Так реалізується фатична функція інтертекстуальних елементів.

У збірці “Вогонь Купала” створюється образ минулого як Золотого віку. Відчуття дійсності як чарівного незвичайного світу цілком відповідає первісному уявленню про світ. Ситуація змінюється в збірці “Відчинення вертепу”: ліричний герой більше не є органічною частиною давнього світу, ізольованого від сучасності, він відчуває недостатність штучно обмеженого світу. Зникає відчуття минулого як єдиної існуючої реальності, натомість воно показується читачеві як вертепне дійство. Інтертекстуальний зв’язок відбувається на архітекстуальному рівні, тобто на рівні жанру. Уся збірка в цілому будується за зразком вертепної вистави: вірші групуються в три дійства, що відділені одне від одного двома інтермедіями.

У “Відчиненні вертепу” відбувається перехід від праслов’янського язичницького сприйняття світу до виразно християнізованого. Якщо в першій збірці ліричний герой насолоджувався своєю єдністю з природою чи ностальгував за цією єдністю, то на нинішньому етапі він відчуває відповідальність людини, і свою в першу чергу, за те, що відбувається довкола. Часи гармонійного існування на рівні з деревами, тваринами, природними явищами невідворотно залишилися в минулому. На новому етапі творчості І. Калинця починає виразно домінувати християнська етика й порушуються питання гріха, спокути та відповідальності.

На збірці “Відчинення вертепу” припиняються поетові спроби відмежуватися від реальності, не брати її до уваги. Внутрішній спротив процесам руйнації змушує поета вийти за межі поетичного світу, зануреного винятково в минуле. Незгода з існуючою реальністю реалізується на художньому рівні як “відчуження”. Цей процес і спостерігаємо в умовному другому періоді творчості І. Калинця, який розглядається в підрозділі 2.2. “Відчуження від сучасного”.

У наступних збірках виразно відчуваються екзистенціальні мотиви. Ліричний герой усвідомлює свою закинутість у світ і його чужість. “Коронування опудала” – збірка, у якій найсильніше відчувається розгублення, це своєрідна криза поета, безпорадність спроб зберегти маленький ідеальний світ хоча б у межах вертепу. Автор усвідомлює примарність вертепного світу й не-існування ніякого суголосного йому світу взагалі ніде, окрім його власної свідомості. Починається самозаглиблення, зміщення фокусу поетичного сприйняття вглиб. Передтекстом у збірці “Коронування опудала” є житія перших християн, легенда про вигнання з раю.

Збірка “Спогад про світ”, за спільною думкою дослідників, є подоланням кризи. Ліричний герой намагається обрати дорогу й знаходить точку опори – сприйняття страждання свого та своїх однодумців як спокути гріхів суспільства. Поет відмовляється від спроби зберегти старий ідеальний світ у реальності й заперечує цю реальність узагалі. Ліричний герой стає на шлях самопізнання й обирає постать Г. Сковороди в якості морального орієнтира, що підкреслюють паратекстуальні зв’язки з творами філософа. Кордони світу, у якому ліричний герой може відчувати себе комфортно, обмежуються фактично самою свідомістю героя, але він ще не готовий усвідомити свою безсилість вплинути на навколишню реальність. Ця ідея утверджується за допомогою алюзії до біблійного образу чаші – випивши свою чашу, герой дошукується не істини, а розгублення.

Наступним етапом (збірки “Підсумовуючи мовчання”, “Реалії” та “Додатки до біографії”) стає повне відчуження від реального світу. Основним передтекстом цієї частини творчого доробку І. Калинця є Євангеліє та новозавітні апокрифи (легенда про хустку Вероніки).

Окремі чужорідні елементи, включені в тексти І. Калинця, сприяють  документалізації й прозаїзації поетичного тексту. Серед таких елементів спостерігаємо згадки про політичні події, прямо названі імена, прізвища, дати, специфічну лексику, канцеляризми. Фрагментарність довкілля підкреслена також синтаксичними особливостями поезій циклу. Поділ на синтагми не збігається з поділом на рядки. Відсутність пунктуації ще поглиблює хаотичність, перерваність сприйняття світу. Реальна дійсність більше схожа на марення. За допомогою прийому псевдо-інтертекстуальності автор витісняє реальність у текстовий простір. Реалії радянської дійсності сприймаються як симулякри, і реакцією автора стає витворення альтернативної реальності – текстової. 

У третьому розділі “Створення авторської реальності (“Невольнича муза”)” розглядаються аспекти розростання текстової реальності, у якій розташовується ідеальна Україна. У підрозділі 3.1. “Шляхи створення текстової реальності” зазначено, що в “Невольничій музі” панує естетика бароко. Специфікою барокової поезії визначається можливість входження читача в поетичний світ автора: барокове віршування є своєрідним фільтром для пропускання кандидата в закритий клуб інтелектуалів. Не можна не помітити, що аналогічно діють інтертекстуальні фрагменти, якщо розглядати їх апелятивну та фатичну функцію: вони адресуються читачеві, який може розпізнати, а в ідеалі й оцінити вибір фрагмента. Якщо фрагмент не ідентифіковано, то розуміння тексту ускладнюється або стає неможливим.

У збірці “Невольнича муза” І. Калинцем послідовно вибудовується текстова реальність, яка розгортається в кількох аспектах: історично-географічному, аудіовізуальному, символічному. Ці аспекти реалізуються за допомогою різних передтекстів: народної творчості та творів української літератури, історичних пам’яток, творів живопису, текстів-знаків (кольори, звуки, числа, літери, камені, знаки зодіаку тощо). Названі елементи виконують функцію своєрідного будівельного матеріалу.

У підрозділі 3.2. “Історично-географічний аспект” розглядаються часові та просторові координати текстової реальності. І. Калинець створює історичний та географічний виміри існування ідеальної України за допомогою міжтекстових зв’язків з фольклорними джерелами, історичними писемними пам’ятками та творами української літератури. Географічно простір текстового світу утворюється на перетині з комплексом асоціацій, пов’язаних з різними областями України. Автор називає цей цикл “України”, ніби підкреслюючи, що ці області – різні варіанти або аспекти існування України. Кожному віршу в циклі передує мотто, утворюючи складний інтермедіальний зв’язок, оскільки в ролі мотто виступають образи, музика, комплекси художніх текстів.

Історичний вимір текстової реальності концентрується в збірці “Міф про козака Мамая”. Її назва чітко говорить про авторську інтенцію не наукового відтворення минулого, а його фольклорного, легендарного варіанта. У збірці фігурують не історичні факти, а легенди, не історичні діячі, а персонажі фольклору. Автор творить міф України не такої, якою вона була, а такої, якою вона має бути.

 Серед передтекстів, що утворюють історичну площину ідеальної України, наявні також літературні твори авторів, з якими І. Калинець відчуває певну суголосність. Серед них окремо слід виділити Василя Пачовського, чиї рядки стали назвою останньої поетової збірки – “Ладі й Марені”. Назва книги повторює у скороченому варіанті назву збірки В. Пачовського “Ладі і Марені терновий вогонь мій”. Повністю ця назва повторюється як мотто до збірки із зазначенням джерела. Звертає на себе увагу гранична прозорість передтексту, яка проявляється і в самій збірці: І. Калинець вказує джерело та автора кожного епіграфа, таким чином окреслюючи коло для інтеграції власного тексту (з точки зору автора) та для розшифрування його (з точки зору читача). Але це лише перший рівень інтертексту, багато алюзій міститься в текстах віршів, іноді прозорих, іноді зашифрованих.

У підрозділі 3.3. “Аудіовізуальний аспект” розглядаються передтексти та типи інтертекстуальних зв’язків, за допомогою яких утворюється аудіовізуальний простір ідеальної України. Основним є інтермедіальний зв’язок. Особливо яскраво це проявляється у циклі “Сім кольорів любові (Окремі за В. Кандінським)”. Аналіз літературного та філософського доробку В. Кандінського демонструє глибоку близькість його поглядів на мистецтво переконанням І. Калинця. У поетичному циклі “Кохання у семи барвах” знайшли своє відображення теоретичні положення В. Кандінського щодо емоційних та символічних характеристик кольорів. І. Калинець вибудовує певну систему від чорного – абсолютного кінця – до білого – універсального початку. Чорний, жовтий, зелений, червоний, блакитний, синій та білий кольори позначають етапи духовних пошуків ліричного героя. Результатом цих пошуків стає пізнання любові як доброти й милосердя, проявленого в слові. Любов, проявлена у слові, стає запорукою вічного існування світу, але не в матеріальному відтворенні, а в постійному розвитку. Таким чином цикл утверджує любов як єдиний шлях пізнання Всесвіту та свого місця в ньому.

Аудіовізуальний аспект текстової реальності менше занурений у національну історію чи символіку: візуальними передтекстами виступають твори європейських художників, випадкові малюнки на листівках, зображення різних сортів троянд тощо. Однак і вірші, що створені на перетині з перерахованими образами, групуються довкола тієї ж основної ідеї – утворення текстової моделі України. На це вказують окремі алюзії, наприклад, виразне відсилання до творчості Б.-І. Антонича в циклі “Сім кольорів любові”, фольклорні алюзії в циклі “Листівки”, обирання в якості візуального передтексту картин Г. Собачко-Шостак.

У  підрозділі 3.4. “Символьний аспект” розглядаються шляхи утворення нематеріального, “тонкого” виміру. Для того, щоб одухотворити реальність, автор створює перетин своїх текстів з полем смислів довкола знаків. Кожен знак продукує довкола себе поле смислів: символічного, релігійного, побутового. Ці смисли багатошарові та взаємозумовлені. Символьний аспект уявного світу, як і аудіовізуальний почасти, зосереджений у збірці “Тринадцять алогій”. З усього доробку вона є, можливо, найбільш химерною, бароковою.

Цикл “Лапідарій” – розгорнута метафора, за допомогою якої поет прагне осмислити визначальні людські властивості. Вона складається з дванадцяти віршів, що описують дванадцять каменів – символів зодіакальних знаків. Невидимий зв'язок, який існує між каменем та його зодіакальним відповідником, поширюється на людину та космос, утілюючи ідею про людину, що поривається осягнути себе як мікрокосм – частину макрокосму, досягти свого небесного взірця.

Символіка циклу “Числа” виявляє явні християнські риси. На противагу хаосу числа є символом порядку, отже, числовий ряд – це своєрідна система, духовний шлях ліричного героя. Ряд чисел від одного до десяти є поступовим рухом ліричного героя від усвідомлення свого існування до розуміння цілого світу з його гріховністю, конечністю та вічним оновленням. Автор включає в цикл ще сакральні числа одинадцять, дванадцять і тринадцять, що виразно говорить про домінанту християнської традиції в тлумаченні числової символіки. Число тринадцять завершує цикл виразною трагічною нотою. У християнській традиції це число асоціюється із зрадою Юди. Ліричний герой глибоко поринає в осмислення цієї зради, ідентифікує себе з Ісусом Христом. Цикл “Числа” являє собою історію духовних пошуків ліричного героя: від усвідомлення присутності Бога в цьому світі до гіркого розуміння долі Сина Божого в ньому ж.

Побудування текстової реальності завершується поселенням у ній найважливішого для автора жителя – Т. Шевченка. Образ поета, яким, за власним висловом І. Калинця, починається та завершується його творчість, опосередковано з’являється в перекладі українською мовою присвяти до поеми “Тризна”. І. Калинець символічно повертає російськомовну поезію Т. Шевченка в український дискурс.

Результати дисертаційного дослідження узагальнено у висновках. Метафора та інтертекстуальний фрагмент виявляють риси глибокої спорідненості. В обох випадках ідеться про зсув фрагмента: метафора переносить значення, таким чином змінючи, деформуючи його; інтертекстуальний елемент є зсунутим відносно авторського тексту й відносно свого попереднього місця в культурній парадигмі. Естетичний ефект метафори й інтертекстуального елементу побудований на певній загадковості: потрібно виділити ознаку, за якою відбувається метафоричне найменування; необхідно ідентифікувати чужорідний елемент у тексті та виявити його джерело. Урешті, свідомо обрані для міжтекстових перегуків елементи культури, подібно метафорі, відбивають особливості авторського менталітету та соціального досвіду.

Поняття метафори та інтертекстуальності є ключовими для інтерпретації творчості І. Калинця. Вибудована самим автором структура його завершеного поетичного доробку дає можливість простежити еволюцію моделі світу та її відносини з дійсністю.

Перша частина поезій, об’єднана в збірку “Пробуджена муза”, являє собою послідовне відчуження від світу. У перших збірках автор створює мікросвіт, повністю замкнений у минулому, утворений за допомогою алюзій на фольклор, слов’янську міфологію, народні вірування, ремінісценцій до життєвого шляху українських культурних діячів. У наступних збірках ліричний герой відчуває несправжність і штучну обмеженість свого ідеального світу й більше не може тримати його в ізоляції від реальності. Він залишає межі цього замкненого світу для того, щоб зустрітися зі світом реальним. Специфічна конструкція збірки утворює архітекстуальний зв’язок між віршами та вертепним дійством, наслідком є створення світу-вистави. Вихід ліричного героя в реальний світ супроводжується відчуттям його чужості й абсурдності, яке наростає до появи екзистенціальних мотивів. Ліричний герой заглиблюється в самопізнання, основним передтекстом збірок виступає філософський доробок Г. Сковороди. У цей період відчутне поступове зникнення язичницьких мотивів з творчості І. Калинця та домінування християнської моралі. Глибока криза екзистенціального жаху перед реальністю долається усвідомленням необхідності заявити про свою громадську позицію й захистити дисидентський рух від наклепів та забуття. Цілком у межах екзистенціальної філософії автор визначає власні життєві цінності та обирає свідоме дотримання цих цінностей. Його незгода з існуючим порядком виражається у творчому, текстуальному руйнуванні навколишньої дійсності. Реальність послідовно руйнується шляхом включення до передтекстів елементів публіцистичних творів, документів, псевдоцитат. Остаточне відмежування ліричного героя від реальності відбувається в останніх збірках першого періоду. Основним передтекстом виступає Новий Завіт. Ключовим поняттям для розшифрування образів є “гріх байдужості до вогню”. Образ В. Мороза та дисидентів змальовується автором як образ нового Христа та християнських мучеників, що своєю самопожертвою мають спокутувати цей гріх. “Вогонь” – з уточненням в інших збірках “терновий вогонь” – цей дух і одухотворення, відчуття приналежності до нації. Уражені гріхом байдужості люди та реальність перетворюються на фікцію. Єдиною справжньою реальністю стає простір Нового Завіту з новими персонажами.

Друга частина творчого доробку, структурована під назвою “Невольнича муза”, – це поезії, створені І. Калинцем під час ув’язнення та заслання. У цій частині автор послідовно будує альтернативну текстову реальність. Шляхом утворення інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків з різнорідними передтекстами текстова реальність обростає різними гранями: візуально-чуттєвою, історичною, символьною, географічною. Автор використовує народні перекази, легенди та пісні, звертається до творів живопису світових і українських майстрів, апелює до філософських, культурознавчих та історичних розвідок. У віршах цього періоду переосмислюються міфічні образи, звуки, цифри, кольори, символіка зодіаку, рослин тощо. Автор перекодовує елементи різних видів мистецтва, сповнює їх новим смислом.

Логічна та продумана структура поетичного доробку І. Калинця свідчить про домінування авторської інтертекстуальності (у значенні свідомої). Твори поета можна схарактеризувати як підпорядковані певній метафізичній ідеї: створення простору для існування ідеальної держави, духовної України, “країни колядок”.