МЕТОДЫ УСКОРЕНИЯ Метаболизм Т-2 токсина в организме животных
Тип:
Автореферат
Краткое содержание:
Експериментальна частина роботи виконана в 1999-2003 роках в проблемній лабораторії мікотоксикозів тварин кафедри фармакології та токсикології. Клініко-експериментальні дослідження проведені в клініці і віварії факультету ветеринарної медицини НАУ. Біохімічні дослідження з визначення активності ферментних систем детоксикації проводили на базі Інституту екогігієни і токсикології ім. Л.І. Медведя МОЗ України.
Експериментальні дослідження проведено в перших двох серіях дослідів (модельні) на котах і білих щурах, в третій – на поросятах великої білої породи двохмісячного віку з масою тіла 15-17 кг на початку експерименту.
У першій серії дослідів вивчали вплив Т-2 токсину в токсичних дозах на клінічні, морфологічні і біохімічні показники у котів та застосування унітіолу для лікування при підгострому перебігові Т-2 токсикозу. Спочатку було встановлено основні параметри токсичного впливу Т-2 токсину на організм тварин. Для цього було проведено два досліди на 10 безпородних котах, яким задавали Т-2 токсин щоденно в дозі 0,05 мг/кг маси тіла, один раз на добу протягом 14 діб.
У першому досліді, який тривав 14 діб, було використано 4 коти, у другому, який тривав 21 дoбу, – 6 котів. Для відтворення експериментального токсикозу використовували Т-2 токсин у формі 0,05%-го розчину в 5%-му етиловому спирті. Тварин утримували в індивідуальних клітках при вільному доступі до води. Годівля – стандартний корм "Kitekat". Котів щоденно клінічно обстежували, відбирали кров із яремної вени до введення токсину, на 1 добу та 7 і 14 діб після введення та на 21 добу – у другому досліді. Стан тварин оцінювали за результатами досліджень клінічних, гематологічних та біохімічних показників.
У третьому досліді було сформовано дві групи тварин (по 3 голови в кожній групі). Для встановлення ефективності застосування унітіолу за Т-2 токсикозу тваринам другої групи з лікувальною метою перорально вводили 5% розчин унітіолу в дозі 10 мг/кг маси тіла. Утримання і годівля тварин були такими ж, як і в перших двох серіях дослідів. Кров для досліджень відбирали вранці до годівлі з яремної вени до введення токсину (контроль) та на 1, 7, 14 доби токсикозу.
У другій серії дослідів на білих щурах вивчали можливість протективної дії унітіолу і комплексу антиоксидантів (дибунол, селеніт натрію та a-токоферолу ацетат) за Т-2 токсикозу і зв’язок такої дії із впливом на активність ферментних систем печінки.
Досліди третьої серії проводили методом груп-періодів на поросятах, по чотири голови в кожній групі, віком 10 тижнів, масою тіла 15-17 кг. Тварин утримували у станках по дві голови з дворазовою годівлею та вільним доступом до води. Тривалість кожного періоду становила 14 діб. Після закінчення кожного періоду досліду тварин зважували. Перший період – підготовчий, другий – токсикозу, третій – перерви після введення Т-2 токсину, четвертий – токсикозу із застосуванням лікарських препаратів. Т-2 токсин задавали всередину з кормом щодня в дозі 0,1 мг/кг тваринам першої групи та 0,2 мг/кг – другої. Після перерви щоденно внутрішньом’язoво вводили нукливет в дозах відповідно 2 та 5 мг/кг тваринам першої та другої груп. За тваринами велось постійне клінічне спостереження. До початку введення токсину у тварин брали кров із заочного венозного синусу для визначення контрольних показників, а на 7 і 14 добу від початку введення та після 14 діб перерви – для визначення параметрів його токсичного впливу на основі результатів гематологічних та біохімічних досліджень. Після перерви взяття крові відновлювали на 7 та 14 добу з метою визначення ефективності нукливету. За такою ж схемою проводили дослід по вивченню лікувальних властивостей унітіолу за Т-2 токсикозу поросят (доза токсину – 0,2 мг/кг маси тіла). Унітіол згодовували з кормом у дозі 30 мг/кг маси тіла.
У крові визначали: кількість еритроцитів, лейкоцитів, ретикулоцитів і кров’яних пластинок – шляхом підрахунку в лічильній камері з сіткою Горяєва за загальноприйнятою методикою; концентрацію гемоглобіну – гемоглобінціанідним методом; лейкограму – шляхом підрахунку 100 клітин у мазках крові, пофарбованих за Романовським-Гімзою; осмотичну резистентність еритроцитів – макроскопічним методом за Лімбек і Ріб’єр, визначаючи мінімальну та максимальну концентрації гіпотонічних розчинів натрію хлориду, за яких він гемолізує еритроцити; вміст трьохвалентного заліза в трансферині, церулоплазміні та метгемоглобіні – за допомогою запису сигналу електронно-парамагнітного резонансу (ЕПР) радіо-спектрометра "Varian Е-109"; N-деметилювальну та денітрозувальну активність цитохромів Р-450 в лімфоцитах периферійної крові тварин – за С.В. Сноз і Н.П. Дмитренко; активність глутатіонредуктази в еритроцитах – за інтенсивністю окиснення глутатіону; активність глутатіонпероксидази – спектрофотометричним методом за інтенсивністю окиснення NADPH в NADP; рівень глутатіону в безгемоглобіновому фільтраті крові з використанням реактиву Елмана.
У плазмі крові визначали: концентрації загального білку – біуретовим методом; сечовини – уреазним методом; активності аспартатамінотрансферази і аланінамінотрансферази – колориметричним динітрофенілгідразиновим методом за Райтманом і Френкелем; лужної фосфатази – оптимізованим стандарт-методом німецького товариства клінічної хімії згідно рекомендацій Міжнародної федерації клінічної хімії; g-глутамілтранспептидази – кінетичним методом за Персійн та Ван дер Сілк.
У гомогенатах печінки білих щурів визначали: вміст мікросомального білку – за методом Лоурі; активності цитохромів Р-450 – за С.В. Сноз і Н.П. Дмитренко; глутатіонредуктази – за окисненням глутатіону; глутатіонпероксидази – спектрофотометричним методом за окисненням NADPH в NADP; рівень глутатіону – з використанням реактиву Елмана.
Отримані результати досліджень піддавали статистичному аналізу з використанням комп’ютерної програми Microsoft Excel методом Монцевічюте-Ерінгене.
РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЇХ АНАЛІЗ
Клінічні та гематологічні показники у котів при експериментальному підгострому Т-2 токсикозі
На 6-у годину після введення котам Т-2 токсину в дозі 0,05 мг/кг маси тіла клінічний стан тварин значно погіршувався. Спостерігалось виражене пригнічення та розлад травлення з ознаками діареї. Калові маси рідкі, з домішками слизу. У деяких тварин спостерігалась блювота. Встановлено підвищення температури тіла і прискорення пульсу. За добу після введення токсину клінічний стан тварин дещо нормалізувався. Протягом наступних діб зник апетит, посилилися ознаки пригнічення. На 6-8 добу від початку досліду у окремих тварин були серозні витікання із носових отворів, посилення салівації, хрипи, а у однієї – блювота. Серцевий поштовх відчутно слабшав, показники клінічного стану погіршувались. На кінець дослідного періоду тварини були виснаженими, їх маса тіла зменшувалася на 15 % і складала 2,2 кг проти 2,7 кг до початку досліду.
Більш виражених змін зазнавали гематологічні показники. На 7 добу від початку введення Т-2 токсину в обох дослідах у тварин встановлено лейкопенію. Кількість лейкоцитів у крові тварин вірогідно зменшилася у першому досліді на 80,5 %, у другому – на 74,5 %. Лейкопенія була і на 14 добу токсикозу. Навіть за 7 діб після припинення введення токсину у крові котів кількість лейкоцитів була на 42,6 % нижчою від початкового показника. Кількість еритроцитів в обох дослідах не зазнавала вірогідних змін і залишалася близькою до контрольного показника. Рівень гемоглобіну крові після незначного підвищення за добу від початку введення Т-2 токсину поступово зменшувався у тварин в обох дослідах. Зменшення величини кольорового показника вказує на розвиток у дослідних тварин гіпо-хромної анемії.
Суттєво змінювалась і лейкограма крові котів. За добу після початку введення Т-2 токсину збільшувалась кількість паличкоядерних нейтрофілів при незначному зменшенні кількості сегментоядерних. На 7-у добу було встановлено збільшення кількості еозинофілів в 3,8 раза, а кількість паличкоядерних нейтрофілів зменшилась, наближаючись до вихідного рівня. Одночасно в обох дослідах встановлено зменшення кількості лімфоцитів (майже у 3 рази). Навіть на 7-у добу після припинення задавання токсину кількість лімфоцитів була меншою від вихідної в 1,3 раза, еозинофілів у 2 рази, а паличкоядерних нейтрофілів більшою у 3,3 раза. Необхідно зазначити, що характерними змінами лейкограми при підгострому Т-2 токсикозі є незначна нейтропенія у першу добу токсикозу із зсувом ядра нейтрофілів вліво протягом усього періоду дослідів і абсолютно протилежний характер змін кількості еозинофілів порівняно із паличкоядерними нейтрофілами, а також поступова значна лімфоцитопенія.
