МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РЕГЕНЕРАЦІЇ ЗАПОВІДНИХ АРХІТЕКТУРНИХ КОМПЛЕКСІВ ІСТОРИЧНИХ МІСТ (на прикладі Західної України)

Краткое содержание

У першому розділі „Стан теорії і практики збереження, відбудови та відтворення пам’яткових архітектурно-розпланувальних комплексів в історичних містах” розкрито еволюцію наукових поглядів на збереження та реставрацію історичних містобудівних об’єктів. Показано, що місто, як історично складений архітектурно-урбаністичний феномен, почало притягувати увагу дослідників, починаючи від початку ХІХ ст. Встановлено, що першими роботами з історії міст в Західній Україні були переважно праці та пошуки істориків чи дослідників старовини (але не архітекторів чи урбаністів) стосовно розвитку окремих найвідоміших міст (Львів, Перемишль, Галич, Белз). Це наукові праці М. Балінського та Т. Ліпінського, Д. Зубрицького, В. Ільницького, А. Петрушевича, І. Шараневича, А. Шнайдера, О. Чоловського, В. Чарнецького, В. Площанського та інших авторів. Єдиним архітектором, який брав участь в опрацюванні таких тем був Юліан Захарієвич (ректор Львівської політехніки, член Ґрона консерваторів Галичини у 1880–1890 роках). Він залишив дуже цінні описові матеріали та рисунки про кілька міст у своїх публікаціях, здійснених за матеріалами спеціальних краєзнавчих експедицій. У Східній Україні в ХІХ–п. ХХ ст. великий вклад у дослідження міст внесли В. Антонович, Д. Багалій, В. Владимирський-Буданов, М. Лучицький, О. Лазаревський, А. Балик, В. Маценко, К. Бочкарьов та інші вчені.

Початки пам’яткоохоронної діяльності в Західній Україні були закладені в 1820–40 роках у результаті досліджень окремих ентузіастів. У першу чергу слід назвати І. Вагилевича та Я. Головацького (членів „Руської трійці”), К. Мілевського, К. Шайноху і А. Шашкевича („Товариство старожитностей”) та ін. Велика роль у активізації досліджень давніх українських міст належала Науковому Товариству ім. Шевченка (НТШ), яке почало діяти у Львові від 1873 року. У працях НТШ проблема досліджень еволюції міст була поставлена на новий якісно вищий науковий щабель. Методика досліджень, крім використання та опрацювання документальних архівних та літературних джерел, була збагачена працями з вивчення об'єкту в натурі, розшуками топографічних доказів на місцевості, збиранням та аналізом історичних топонімів, записуванням та науковим опрацюванням усної історії (роботи С. Томашівського, І. Созанського, М. Грушевського, Л. Чачковського, В. Січинського, згодом – І. Крип’якевича, В. Кубійовича, Я. Пастернака та ін. авт.). У 1856 р. було утворено першу пам’яткоохоронну організацію – Ґроно консерваторів Галичини, яке налічувало у 1890 роках вже біля сотні членів. Хоча у Ґроні не було спеціальної комісії, котра досліджувала би містобудівні пам’ятки (на жаль, у діяльності організації так і не було досягнуто розуміння проблеми збереження цілісних містобудівних комплексів), але експедиції та праці членів сприяли поступовому утвердженню таких поглядів у майбутньому.

            Перші наукові праці, які розкривали не лише історичні описи міст, а й намагалися аналізувати їх розпланувальні характеристики побачили світ наприкінці ХІХ ст. Появу таких праць зумовили роботи з реконструкції розпланування міст (т. зв. „регуляції”). Теоретичною підставою для таких перерозпланувальних ідей було прагнення створити комфортніші умови для транспортного руху у міських центрах (погляди Я. Ліпчинського). У 1910 роках опубліковано праці З. Ґольдберґа, З. Манчeнського, Л. Пінінського про важливість збереження характерних міських панорам, історичного вигляду вулиць і площ. Міський пейзаж, міська культура в цілому викликають у цей час нову хвилю інтересу в науковців. Як приклад можна навести дослідження Я. Пташника, Ф. Персовського, К. Малечиньського, М. Дзєдушицького, М. Голубця, Т. Коструби, Ф. Ковалишина, І. Крип'якевича, Б. Януша та інших авторів.

            Після руйнувань Першої світової війни появилися теоретичні праці та проекти з відбудови історичних міст (роботи галицького урбаніста І. Дрекслера). Публікуються статті, в яких на фаховому науковому рівні подано оцінку культурної вартості історичних міст, виявлено їх роль як самобутніх, вартих збереження та охорони пам’яткових об'єктів. Однією з перших таких робіт було дослідження О. Сосновського про особливості розпланувального укладу міста Бродів, а також праця-розвідка Ч. Тульє про оборонні міста. Велике значення для поступу методики дослідження історичних міст у 1930-х рр. мала праця Я. Витвицького над реконструкцією у макеті середньовічного Львова. До цієї групи належать також праці Т. Маньковського, Ю. Сіцінського, В. Січинського та інших авторів, як українських, так і польських. Таким чином до Другої світової війни було сформовано погляди на необхідність збереження містобудівних ансамблів і усвідомлено потребу законодавчого врегулювання цього питання.

У післявоєнний час в Україні значно розширилося коло дослідників містобудівної спадщини та поступово сформувалася власна правова база для збереження пам’яток архітектури в т.ч. історичних міст. При повоєнній відбудові історичних міст, як правило, не ставилося завдання збереження традиційного характеру їх середовища. Особливих руйнувань в часи Другої світової війни зазнали райони центральних площ та середмість західноукраїнських міст. Наприкінці ХІ – у першій половині ХХ ст. була тенденція до заселення таких дільниць переважно єврейським населенням. Тому в час війни було зруйновано майже повністю квартали на ринкових площах у Зборові, Бурштині, Букачівцях, Угнові, Белзі, половину забудови середмість Бережан, Монастириськ, Чорткова, Збаража, частину кварталів у середмісті Жовкви, Бродів, Куликова, Бучача, Клевані, Олики та багатьох інших міст. Згодом у більшості з тих міст було реалізовано проекти реконструкції (перебудови) їх центральних частин з додаванням нових немасштабних будівель. Було ліквідовано також історичну розпланувальну систему ділянок та вулиць у зв’язку зі зміною форм власності. В результаті таких перебудов було втрачено дуже цінні в історико-містобудівному плані комплекси забудови (наприклад, у Жовкві, Бучачі, Гусятині).

Положення про збереження історичних міст відображені в нових законах „Про охорону культурної спадщини”, „Про основи містобудування” та ін. Сьогодні у спеціальному списку історичних поселень України є 401 об’єкт. Це дещо менше ніж у сусідніх західних країнах (наприклад, такий список у Польщі налічує понад 800 об’єктів, у Німеччині – понад 2000). В Україні в 1980–1990 рр. було опрацьовано кілька проектів реґенерації заповідних частин історичних міст. Ці проекти мали дуже різні підходи до вирішення питання збереження та відтворення традиційного характеру середовища. Часом вони діаметрально протилежні для міст подібного типу (наприклад, пропозиції для Збаража чи Жовкви). Часткові кроки з реалізації реґенераційно-відтворювальних робіт були здійснені дотепер лише у містах Кам’янці-Подільському, Луцьку та у Жовкві.

В результаті узагальнення матеріалів визначено сучасні особливості реалізації та сукупність критеріїв (наукові, реставраційні, естетичні), яким повинна відповідати діяльність зі збереження та реґенерації містобудівних пам’яткових комплексів в історичних містах Західної України.

У другому розділі „Досвід збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст в закордонних європейських країнах” проведено аналіз діяльності з реґенерації в зарубіжних країнах у трьох основних аспектах – правовому, науково-методичному та організаційному. Виявлено відмінності у роботах з охорони та реґенерації історичних міст у Східній та у Західній Європі.

У Польщі в 1953 році були утворені окремі відділи при Державних майстернях реставрації пам’яток, які виконували систематичні історико-урбаністичні дослідження для містобудівного проектування. На початку 1960 років було утворено спеціальну групу експертів, яка проводила дослідження з виявлення списку історичних міст та опрацювання методики їх охорони. Ця група працювала під керівництвом архітекторів К. Павловського та М. Вітвіцького. Було встановлено список із близько 1400 міст, які підлягали спеціальному дослідженню з метою їх пам’яткоохоронної категоризації та ревалоризації (у Польщі прийнято вживати не термін реґенерація, а – „ревалоризація”). Виділено список з 802 міст, для яких треба було опрацювати урбаністичні пам’яткоохоронні заходи. До середини 1980 рр. такі опрацювання вже були здійснені для 250 міст. До кінця 1990 рр. історико-урбаністичні студії були виконані для всього списку міст. В основу методики збереження архітектурно-просторового укладу історичних міст було покладено принцип охоронного зонування (шість зон у залежності від ступеня збереженості цінних пам’яткових субстанцій). Особливу увагу в Польщі було приділено групі міст, які зберегли виняткові краєобразні та просторові вартості староміського ансамблю (було визначено 205 таких міст). Для них першочергово було опрацьовано „плани ревалоризації” і вони перебували під постійною реставраційною опікою (Краків, Замостя, Казімєж Дольний, Сандомир, Ченстохова, Кальварія Зебжидовська та ін.). У цих містах було виконано великі обсяги реставраційно-відновлювальних робіт, часто із повним відтворенням втрачених дільниць забудови (Варшава, Гданськ, Ельбльонг). Позитивною стороною урбаністично-реставраційних робіт у Вроцлаві було те, що тут до цінних об'єктів, що підлягають реґенерації та реставрації, належить й система історичного озеленення та парки центральної частини міста. Реґенерована система озеленених просторів різного типу (від внутрішніх садів, скверів, озеленення вулиць до парків-пам’яток) є однією із складових неповторності вигляду міста. Загалом у 70% міст із першочергового списку виконано всі основні заходи з реґенерації визначених частин. Найвинятковіші міські комплекси внесено у список Всесвітньої спадщини (Варшава, Замостя, Краків, Торунь, Мальборк, Кальварія Зебжидовська).

Аналогічні методики збереження історичних міст були застосовані в Угорщині і в колишній Чехословаччині. Крім того, саме у тих країнах було започатковано утворення історико-архітектурних заповідників у центрах історичних міст. Зокрема, у Словаччині вже в 1978 році 10 міст були на обліку як історико-архітектурні заповідники. У місті Ризі (Латвія) проект реґенерації району Старої Риги був затверджений Радою міністрів до реалізації ще у 1983 році. Донині реалізовано більшу частину проекту, і досвід цих робіт поширений на інші міста Латвії.

В 1975 р. у ФРН роботами зі створення „зон оздоровлення” було охоплено 475 міст. Насамперед здійснено розробку правничої системи охорони історичних міст. Започатковано серію спеціальних видань з охорони архітектурно-містобудівної спадщини (з висвітленням даних про історичні міста – охоронних зон,  програм та завдань збереження їх центрів). Прикладом є робота, яка завершилася виданням для землі Шлезвіг-Гольштайн в 1976 р. атласу про історичні міста з публікацією для кожного міста списку об’єктів, що охороняються (в тому числі пам’яток містобудування), меж охоронних зон і зон регулювання забудови. При цьому в планах чітко зазначалися контури містобудівних пам’яток, вказувалася їх атрибуція, заходи, які необхідно витримати для збереження їх розпланувального та архітектурно-просторового укладу. Позитивні приклади розробки та реалізації проекту ревалоризації центральної історичної частини міста, як правило, популяризуються.

У Франції перший закон про охорону культурної спадщини було прийнято в 1913 р. Він передбачав лише охорону окремих об’єктів, але наступний закон від 2.05.1930 р. включав вже й охорону груп будівель. За законом передбачався захист великих територій, які могли бути віднесені до „історичних центрів”. Тоді ж міністерство культури відкрило спеціальний реєстр історичних центрів. До реєстру заносилися міські центри на підставі висновків спеціального департаменту рішенням міністра. До історичних центрів могли бути занесені й території з приватною формою власності. Закон „Луї Малро” № 62-903 від 1962 (його вважають одним з найдосконаліших в Європі щодо охорони та реґенерації містобудівних пам’яток) мав на меті забезпечити від деградації і знищення старі частини міст, надати їм нові функції і нових вартостей, активізувати їх заселення та використання. Виконання закону передбачає можливість юридичного виділення „зон охорони”, в яких проводяться спеціальні комплексні дослідження та реставраційні роботи. Впродовж короткого часу було визначено кількість міст та сіл у Франції, в яких терміново треба було провести заходи для збереження, приведення до порядку цінних історичних центрів міст. Їх було налічено декілька тисяч. Комплексна реставрація здійснюється переважно не власниками, а створеними для цього товариствами (як правило, туди входять муніципалітет, департамент, суспільні чи громадські організації, торгові палати, банківські інститути).

            Законодавство Італії дещо раніше від інших країн визначило право держави на здійснення розпланування міст та на охорону пам’яток містобудування (закон № 1089 від 01.06.1939 р. „Охорона пам’яток мистецтва та історії” та закон від 26.06.1939 „Охорона пам’яток природи”). В законах було обумовлено шляхи збереження старих міст та правила їх оновлення. Подальші закони передбачали всі необхідні норми для збереження та запобігання небажаних змін в історичних центрах міст. Закон 1942 р. № 1150 про розбудову міст був доповнений в наступні роки новими законами та декретами (в 1967, 1968, 1971 рр.). Вже перше положення цього закону містило вимогу про гарантування збереження культурних цінностей при проведенні містобудівельних робіт. Передбачалася обов’язкове розроблення пам’яткоохоронних завдань в містобудівній документації різного рівня: 1) реґіональні плани; 2) міжкомунальні плани; 3) загальний план розвитку міста; 4) план забудови, який діє 10 років. Пам’яткоохоронне зонування та кількість пам’яток встановлювалися міськими управліннями, в тому числі і межі „історичного центру”. В 1960 роках було прийнято ряд положень, які розширили можливості охорони і реставрації різних видів містобудівних районів.

В розділі на закордонних прикладах з Франції, Німеччини, Італії, Швеції, Угорщини, Латвії показано вирішення різних типів завдань та відповідні  методи реґенерації та відновлення архітектурно-просторового середовища історичних міст. Одними із найбільш вдалих та найповніше реалізованих прикладів відтворення середовища у Східній Європі є Казімєж Дольни (Польща) та Бардеїв (Словаччина), у Західній Європі – німецьке місто Швабіш Галл та австрійське – Грац. Унікальне місце належить роботам у Варшаві, яку спеціалісти вважають прикладом архітектурно-містобудівної реституції великого комплексу забудови. Сьогодні у різних європейських країнах (або й об’єднано  в групах країн) реалізуються різноманітні програми, скеровані на дослідження та збереження історичних міст. Прикладами такого підходу є скандинавська програма „Інтерсейв” для збереження історичного середовища міст, ініційована шведськими та датськими спеціалістами.

Встановлено, що одним із принципових питань, відмінних в українському законодавстві, від закордонного, є  трактування категорії „пам’ятка містобудування”. За методикою більшості європейських країн такі пам’ятки спеціально реєструються і більш активно підлягають охороні і реставрації. У результаті, у реєстрах цих країн можна знайти значно більше пам’яткових містобудівних комплексів, ніж це ми сьогодні бачимо в Україні, а містобудівною реставрацією там охоплено не лише цінні ансамблі, але й цілі історичні міста. Виявлено сукупність методичних прийомів та засобів реалізації засад реґенерації у закордонній практиці.

Порівняльний аналіз практики перетворень у центрах історичних міст України показав, що запровадження нового підходу сьогодні гальмується невирішеністю низки науково-теоретичних, методичних та організаційно-правових питань. У першу чергу, реґенерація грунтується на глибокому науковому знанні історико-містобудівних особливостей об’єкту. Правильна ідентифікація містобудівного комплексу, розуміння композиційної сутности його різночасових частин та їх історико-культурної вартости, вироблення правил їх збереження та спадкового розвитку – це ті питання, які є підвалинами методу. Показано, що не всі з цих питань мають нині достатнє теоретичне опрацювання та науково-методичне забезпечення у вітчизняній архітектурній науці.

У третьому розділі „Розвиток функціонально-просторової та архітектурно-розпланувальної систем західноукраїнського міста на фоні європейського містобудування” висвітлено послідовні зміни основних структурних компонентів західноукраїнських міст впродовж ХІ–ХХ ст. порівняно із закордонними. Визначено характерні для різних періодів розвитку функціонально-просторові вирішення, архітектурно-розпланувальні схеми міст в цілому та їх частин, типи вулиць, площ та інших елементів міського середовища, що дозволило скласти загальну еволюційну картину західноукраїнського містобудування. Періодизація розвитку міст в Україні вже висвітлювалася в працях Ю. Нельговського, О. Годованюк, В. Вечерського, В. Тимофієнка, З. Мойсеєнко, Г. Петришин, П. Ричкова, І. Фоміна, В. Чепелика, С. Кравцова та інших авторів. Зокрема, вона добре конкретизована В. Тимофієнком для XIX ст., В. Вечерським - для XVII–XVIII ст., І. Фоміним для періоду 20–90 років XX ст., В. Тімохіним для моделювання загального планувального розвитку міста. Нами враховано та поглиблено висновки праць попередників, враховуючи конкретику робіт з реґенерації історичних міст, яка сьогодні вимагає наповнення детальнішим змістом концептуальних положень історії розвитку містобудування в Україні. Враховано також результати останніх досліджень з історії західноукраїнського містобудування (Х. Бойко, Ю. Диби, Р. Могитича, О. Олешко, В. Петрика, О. Рибчинського, Н. Соснової).

У результаті аналізу виділено десять умовних фаз розвитку функціонально-просторової структури західноукраїнських міст в X–XХ ст. Запропоновано також їх укрупнений поділ на чотири визначальні етапи. Розвиток міського комплексу на перших трьох етапах X–XVIII ст. розглянуто через призму трьох характерних для того часу основних функціонально-просторових компонентів – замку, самоврядного середмістя, передмість. При аналізі середмість виділено основні розпланувальні елементи – міські укріплення, громадські простори (головні вулиці та площі із оточуючою їх громадською забудовою) та житлові квартали. Аналіз побудований на структурному виокремленні цих трьох елементів, як основи, що впливала на функціональний та розпланувальний уклад міста. Такий узагальнений підхід став достатнім для досягнення основних цілей дослідження – виявлення різночасових розпланувальних схем міст, їх взаємозв’язку із функціональною структурою, особливостей розпланувального укладу основних міських елементів та залежність їх розпланування від функціонального призначення чи способу організації життєдіяльності міст у конкретну епоху. При тому зверталася увага на систему громадських просторів як провідного елемента розпланувального укладу міста, виявлялися чинники, що найбільш істотно впливали на їх формування (функціональні, транспортні та ін.). Розглядався  розпланувальний уклад „відкритих” просторів у структурі міста та його центру.

Для ранніх етапів розвитку міст запропоновано розрізняти дві фази – долокаційну та локаційну. У першій – для розпланувальних укладів міст характерне нерегулярне вирішення пов’язане із особливостями тогочасної соціальної організації міських утворень, залежне від топографії місцевості, схеми стихійно сформованих шляхів та комунікацій. У другій фазі міста дістають регулярні розпланувальні уклади, пов’язані із необхідністю чіткого визначення меж ділянок (парцелей) та однакової початкової величини земельної власності для всіх поселенців, що дістають міські права. У роботі розкрито планіметричні закономірності в організації розпланувальних систем середмість та передмість.

Показано, що середньовічне західноукраїнське місто мало логічні закономірності та правила архітектурно-розпланувальної організації. Виявлено типи архітектурно-розпланувальних вирішень: A) в групі еволюційних розпланувальних систем – 2 типи (вуличний та нерегулярний) з 5 схемами; Б) в групі новозакладених  міст також простежуються два типи – простого укладу та комбінованого укладу із значно ширшою палітрою із 6 схем. Серед долокаційних вирішень простежено типові схеми – з довгим ринком трикутної, веретеноподібної, прямокутної або нерегулярної форми; з регулярними парцелями  при регулярній або нерегулярній схемі вулиць; з округлим, овальним або нерегулярним обрисом міських оборонних укріплень. Виняткове значення сьогодні мають збережені ранні середньовічні уклади в Бучачі, Львові, Журові, Галичі, Олиці, Острозі, Луцьку, Мукачевому та ін. Серед нових локаційних типів найбільш поширені – з квадратним, прямокутним або неправильної форми ринком, з регулярними парцелями при регулярній ортогональній схемі вуличної мереж; з квадратним або прямокутним обрисом лінії міських оборонних стін з баштами, вежами та брамами. Характерними збереженими прикладами тут є Дрогобич, Львів (Новий Ринок), Печеніжин, Стрий, Самбір, Коломия, Бучач (Новий Ринок), Куликів та ін.

В ХV–XVI ст. адміністративно-громадська функція центральної площі в європейському місті відокремлюється, відділяючись від торгової. Ядро міста стає параднішим і адміністративно-громадським. Торгові ринки, як правило, переносяться на окраїни, виникають на площах біля міських брам чи на головніших торгових дорогах. Ця тенденція функціональної (а також архітектурно-розпланувальної) реконструкції центрів міст випливала із урбаністичних кредо епохи ренесансу, відображених в теоріях ідеального міста та проектах низки теоретиків містобудування (Д. Мартіні, П. Катанео, Дж. Вазарі, В. Скамоцці та ін.). Вона викликала як появу нового типу розпланувального, функціонально-просторового укладу міста, так і нові засади облаштування центрального міського простору (наприклад Замостя, Жовква). Для прикладу можна взяти засади ідеального міста, втілені Павлом Щасливим (П. де Кламенсі) у проекті Жовкви в 1594 р., яка спланована таким чином, що найбільш транспортномісткі об'єкти розташовувалися поза середмістям, у той час як центральний простір міста має репрезентативний характер і призначений в основному для пішоходів, народних зібрань, громадського життя. Під мурами середмістя, на основних транспортно-пішохідних осях було розміщено ще три торгові площі (торги сіном, дровами і худобою). Проведений аналіз дозволив започаткувати список вітчизняних „ідеальних міст”, в який внесено та охарактеризовано 22 об’єкти. До міст, урбаністична структура яких має міжнародне історико-теоретичне значення належать Жовква, Броди, Івано-Франківськ (Станіслав), Збараж, Маріампіль, Гусятин, Олика, Бережани, Дунаїв.

Доведено, що для ренесансних західноукраїнських міст  були характерними такі типи архітектурно-розпланувальних вирішень: новозакладені міста – спряженого типу; зірчастого обрису з лініями фортифікацій регулярного та нерегулярного типу; з ортогональною та радіальною схемою вуличної мережі; мисові міста з незамкнутою оборонною системою; реконструйовані міста – з новозакладеними центральними площами (паралельно до тих, що існують) зустрічаються фортифікації новоіталійської, старо- і новоголландської, французької, пруської шкіл оборонного будівництва. Зустрічаємо кілька випадків укріплення не лише середмість, але й передмість. Архітектурно-розпланувальні вирішення середмість зустрічаються двох видів: а) з головною та допоміжними площами на середмісті; б) з головною площею у середмісті та допоміжними площами за його межами. Виявлено п’ять розпланувальних типів головної  площі в новозакладених містах у залежності від розміщення композиційних та комунікаційних осей. Квартали забудови на головній площі ренесансних міст розміщувалися за двома схемами: 1) площа з „П”-подібним укладом забудови відкрита до замку, 2) замкнуті по всьому периметру забудовою площі (квадратної або прямокутної у плані схеми) з вулицями у кутах. Площі в цей період, як правило, мали одну або дві взаємно перпендикулярні композиційні осі, по яких прокладувано головну вулицю (посередині прясел забудови площі). За функціональним призначенням міста поділяються на: міста-резиденції, духовні міста, міста-центри господарських ключів, містечка (господарські підцентри у латифундіальних володіннях).

Показано, що кількість нових закладень міст наприкінці XVII–початку XVIII ст. була меншою, проте зустрічаємо багато прикладів реконструкцій середмість та головних міських площ. Серед одних і других було створено містобудівні пам’ятки європейського рівня (Христинопіль, Бучач, Городенка, Кукизів). У бароковий період розвиваються попередні принципи забудови міста та виникають резиденційні міста із великими палацово-парковими комплексами (Христинопіль, Оброшин, Тартаків, реконструкція Жовкви, Вишнівець). Відбувається реконструкція багатьох малих міст з формуванням осьових композиційних вирішень: середмістя-палацовий комплекс-парк (Микулинці, Коропець, Псари). Виникають міста-форталіції, збудовані на особливих розпланувально-просторових та функціональних засадах (Окопи Св. Трійці).

Період кінця ХУIII–початку ХIХ ст. відзначається розвитком великих міст при тому, що загальна кількість міст зменшується. Нові виробничі технології формують новий тип промислового міста, поряд із яким виникає тип міста рекреаційно-відпочинкового та курорту. Основним фактором нового розпланувального укладу міст стає те, що міста не потребують більше неперервного кільця оборонних укріплень. Міські оборонні стіни, вали та вежі стають анахронізмом і їх повсюдно розбирають на будівельний матеріал або перебудовують і пристосовують під нові потреби. Територія міста не має більше чіткого розмежування на два функціонально-просторові організми – середмістя і передмістя. Для забезпечення умов функціонування загальноміського центру проводяться реконструктивні містобудівні заходи („регулювання” забудови), із яких доцільно виокремити два найтиповіші. Перший полягав у влаштуванні кільця проспектів чи бульварів на місці старих міських укріплень і його забудові будинками громадського призначення (театрами, музеями, готелями, заїжджими дворами, міськими та урядовими установами). Одним з обов'язкових та важливих елементів такого кільця виступав репрезентативний пішохідний бульвар чи променад. Такого типу новий громадський центр міста був реалізований у Львові до кінця 1830 рр., що було однією з перших реалізацій реконструкції міського центру такого типу. Згодом подібні вирішення з’явилися у Відні, Кракові, Лейпцігу, Мюнхені, Празі. Другий захід полягав у інтенсифікації функціонального використання щільнозабудованої території історичного ядра міста шляхом використання під громадські функції внутрішніх дворових просторів і, зокрема, будівництвом пасажів. До кінця ХІХ ст. торгові пасажі розповсюджуються по всіх містах Європи, включаючи західноукраїнські.

Період ХІХ ст. відзначається: а) роботами з реконструкції центрів міст, закладенням нових центрів поза межами середмістя; б) формуванням паркових поясів у містах, а в другій половині ХІХ ст. – рух за озеленення всіх міських вулиць і створення скверів; розвинуті палацово-паркові резиденції виникають у містечках (Краковець, Хоростків, Бурштин, Більшівці, Коропець) та селах (Псари, Хом’яківка, Семенівка, Більче, Гряда); в) будівництвом у більших містах шляхетських палацово-паркових комплексів серед міської забудови  (Львів, Бережани); г) роботами з реконструкції середньовічного укладу забудови у містах методом пробивання нових вулиць; д) з’являються промислові дільниці міст та промислові міста (Львів, Стрий, Дрогобич). Прикладом промислового міста, що виникло у цей час, є Борислав.

Особливістю реґіону є те, що у цей час майже не було закладень традиційних  нових міст за винятком промислових, міст-курортів та малих  поселень німецьких чи австрійських колоністів (серед них є об’єкти, які варто взяти на облік як пам’ятки містобудування – Кеногзауе, Йозефсберг, Винники). Дотепер збережено окремі розпланувальні елементи міст-курортів у Трускавці, Немирові. На початку ХХ ст. з’являються райони, вирішені за принципом міста-саду. У містах формуються райони надщільної забудови на середмісті та престижні райони віллової забудови на периферії.

У результаті аналізу сформовано два систематизаційні висновки: розроблено класифікацію історичних функціонально-просторових структур західноукраїнського міста та класифікацію архітектурно-розпланувальних укладів в розвитку західноукраїнських міст. Перша з них розкриває зміну функціонально-просторових елементів міста і характеризується десятьма основними рівнями, починаючи від протоміст Х ст. до міст середини ХХ ст. Показано виникнення, роль, місце та зміни містобудівних структур історичного міста – замку, середмістя, передмість, юридик, торговиць, міських укріплень та ін. Друга розкриває зміни розпланувально-архітектурного укладу функціонально-просторових комплексів міста впродовж його історії. Показано відмінності укладів одних і тих же структурних елементів, закладених у різні періоди (середмість, головних площ, житлових кварталів та ін.). Наприклад, виявлено типологічно-розпланувальні схеми розвитку середмість за такими трьома основними етапами: а) долокаційні розпланувальні системи: два типи (нерегулярного та вуличного укладу), які сформували п’ять підтипів розпланування середмість (посадів) у ХІ–ХІV ст.; б) локаційні розпланувальні системи мали три характерних періоди розвитку: для міст XIV–XV ст. виявлено два типи та чотири підтипи локаційних середньовічних укладів середмість; для міст у ренесансний період XVI–XVII ст. – шість основних типів; у бароковий  період для міст XVII–XVIII ст. – три основних типи розпланувальних систем середмість; в) у XIX–XX ст. спостережено появу нових функціональних типів міст (4 розпланувальні схеми – промислових міст, курортів, колоній, військових); розпланувально-архітектурні системи формуються шляхом реконструкцій (три характерних типи) або новими закладеннями (розвинулося три основних типи укладів).

У четвертому розділі „Історико-містобудівні основи збереження та реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст” на підставі узагальнення результатів аналізу розвитку західноукраїнських міст опрацьовано їх ретроспективну систематизацію за функціональними та розпланувальними ознаками. Показано їх приналежність до різних груп. Виконано узагальнюючу таблицю для 300 міст із оцінкою збережених історичних архітектурно-розпланувальних систем, їх датуванням, вказанням різночасових елементів, зазначенням унікальності. Запропоновано виділяти в структурі історичного міста окремі структурні елементи – історичні містобудівні комплекси, що характеризуються приналежністю до одного умовного періоду закладення та єдиним архітектурно-розпланувальним і композиційним укладом. Обгрунтовано та запропоновано систему критеріїв для ранжування збережених історико-містобудівних комплексів. Вони охарактеризовані за двома групами: а) історично-естетичні; б) архітектурно-містобудівні (ступінь унікальності, збереженості та автентизму – розпланувальної системи, просторово-композиційної структури, архітектурно-предметного наповнення середовища).

Отримані результати використано для розроблення методик аналізу та оцінки архітектурно-розпланувальних систем історичних міст. Вони підтверджують, що із розпланувальними структурами міст необхідно пов’язувати питання їх історико-містобудівної цінності, зокрема розвинуто поняття автентизму архітектурно-розпланувальної системи міста чи його частини (розвиваючи положення Г. Лаврика,  Л. Прибєги, В. Тимофієнка, М. Дьоміна, С. Царенка, Є. Водзинського). Визначальним питанням оцінки історико-містобудівної спадщини є ідентифікація складових частин історичних міст. Через відсутність методичних розробок з цього питання за останні роки ми втратили унікальні розпланувально-просторові композиції містобудівних комплексів площ Старого (XIV ст.) та Нового (поч. XVI ст.) Ринку в місті Бучачі, ренесансні архітектурно-розпланувальні схеми середмість в містах Збаражі, Бродах, Гусятині, Івано-Франківську, Клевані, Острозі, класицистичне образно-просторове вирішення площі Міцкевича у центрі Львова та ін. В дисертації опрацьовано методику, яка враховує систематизацію розвитку історичних розпланувально-просторових систем міст, як базису інвентаризаційних, ідентифікаційних та верифікаційних робіт. Пропонується внаслідок аналізу функціонально-просторової, а згодом архітектурно-розпланувальної систем історичного міста виділяти різночасові історичні містобудівні комплекси, які розглядаються надалі як основні операційні обєкти дослідницької та проектної стадій робіт. На прикладах різних за величиною  міст – Львова, Бережан, Белза, Букачівців та ін., розкрито методики встановлення меж історичних містобудівних комплексів, які можуть бути визначені точно або умовно. Показано дві типові просторові схеми таких комплексів (компактної організації та дисперсної), а також методи встановлення їх меж на підставі збережених чи втрачених межових елементів (фортифікаційного, природнього, розпланувально-геометричного чи іншого характеру) або на підставі композиційно-просторової цілісності скаладових елементів. До основних стандартних показників, які характеризують історичний містобудівний  комплекс віднесено: 1 – планіметричні, 2 – особливості функціонально-просторової організації забудови, 3 – геометрично-стилістичні, 4 – способи забудови ділянок, 5 – співвідношення відкритих і забудованих територій. Таким чином, пропонується нова методологічна основа початкової стадії робіт з реґенерації. Вона полягає: а) у чіткій „інституціоналізації” та інвентаризації історичного містобудівного об’єкту як пам’ятки містобудування; б) категоризації як пам’яткової містобудівної субстанції. Експериментальна перевірка підтвердила правильність запропонованих методичних положень і наукову спрямованість ідентифікаційних та валоризаційних робіт.

Стадія оцінки та ідентифікації в багатьох випадках вимагає планіметричної реконструкції комплексу. Показано історичну еволюцію планіметричних принципів розпланування міських територій. Охарактеризовано різночасові метричні системи, які використовувалися у місторозпланувальній практиці Західної України. Подано  особливості застосування метричних систем у будівництві фортифікаційних комплексів. Виконано стандартні моделі планіметричних побудов  міської території у долокаційній та локаційній містобудівній практиці. Охарактеризовано планіметричні системи франконського та фламандського лану XIV-XVIII ст., викладено принципи волочного переміру 1565 р. та системи розпланування міст, які застосовувалися наприкінці XVIII– у XIX ст. Узагальнено та сформульовано закономірності еволюції планіметричних систем у практиці закладення міст в Західній Україні.

Одним з найважливіших питань теорії та практики охорони спадщини є визначення автентизму та вартості історичних містобудівних комплексів. Роботи з реґенерації містобудівних комплексів історичних міст повинні базуватися на знаннях про „автентизм” цінного містобудівного об’єкту і, відповідно, треба вміти визначити цей автентизм, встановити його датування, ступінь збереженості, періодизацію розвитку, цінність, стандартні та особливі риси тощо. Показано, що поняття автентизму містобудівної пам’ятки чи історичного міста перш за все слід пов’язувати із традиційними принципами архітектурно-розпланувальної їх організації у певні історичні періоди. В основу визначення автентизму містобудівної пам’ятки пропонується покласти інформаційний блок про історичні архітектурно-розпланувальні системи, які слугували розпланувальним базисом при її закладенні або при її наступних трансформаціях. Іншим важливими показниками при визначенні автентизму можна вважати наявність первісної забудови, її збереженість, дотримання властивих обєктові масштабу та просторових відношень забудови у природньому середовищі.

Опрацьовано методику визначення пам’яткової вартості історичних містобудівних комплексів, враховуючи складне нашарування різнорідних та різночасових елементів міської структури та базуючись на оцінці їх автентизму. Виявлено фактори, за якими рекомендовано визначати хронологічну глибину розпланувально-просторової системи міста. Обгрунтовано, що розпланувальна система містобудівного комплексу може бути провідним елементом у визначенні його урбаністично-архітектурної унікальності як певного історико-урбаністичного явища (наприклад, міста перехідного типу чи ін.). Визначено та класифіковано фактори, за якими треба проводити оцінку унікальності та автентизму історичних міст або історично-сформованих містобудівних комплексів: а) фактор локації при закладенні міста; б) фактор різночасовості закладення окремих дільниць; в) фактор планіметричної побудови розпланувальної системи; г) фактор композиційної ієрархії; д) фактор етнічної приналежності дільниць; е) оборонний фактор; ж) фактор консерватизму відносно змін парцелятивного укладу дільниць при активних змінах самої забудови.

Виявлено дуже мало міст, де збережено лише одночасовий розпланувальний уклад. У переважної більшості західноукраїнських міст спостерігаємо явище присутності у сьогоднішній розпланувальній системі різночасових частин: як середньовічних, так і пізніших – ренесансних, класицистичних, нових і т.д. Кожна із цих різночасових частин має свої особливі розпланувальні риси: ступінь регулярності, величину модульних елементів, композиційну схему та ін. Дослідженням виявлено також низку міст, які відзначаються збереженою автентичною одночасовою локаційною розпланувальною системою. Прикладами таких одночасових збережених розпланувальних структур часто є малі міста чи містечка (Журів – взірець середньовічного долокаційного розпланувального укладу XV ст., Комарно – регулярний розпланувальний уклад середньовічного міста на магдебурзькому праві XV ст., Жовква – взірець розпланування ренесансного ідеального міста). Досить нечисленну групу серед міст із різночасовими розпланувальними системами складають ті, що мають збережену свою найранішу, т. зв. долокаційну систему (Львів, Бучач, Буськ, Белз та деякі інші).

Встановлено, що заповідна історична частина міста є містобудівним пам’ятковим комплексом, що часто містить дуже цінний та різносторонній культурний потенціал. З’ясовано, що у більшості досліджуваних міст на обліку перебувають лише пам’ятки архітектури, а іноді й пам’ятки історії. Крім них можуть бути виділені пам’ятки містобудування, пам’ятки садово-паркової архітектури, пам’ятки археології, пам’ятки монументального мистецтва, пам’ятки техніки, у 25% міст збережено унікальні історично-сформовані архітектурно-ландшафтні візуальні картини; у 20% міст є потенціал для оголошення пам’ятковими об’єктів нематеріальної спадщини. Ці дані підтверджують вимоги про необхідність забезпечення специфічних містобудівних форм охорони історичних міст і врахування у планах їх розвитку питань відтворення цінного містобудівного середовища.

В основу методичної послідовності робіт з реґенерації пропоновано увести: а) дослідницькі інвентаризаційні; б) ідентифікаційні; виділення історичних містобудівних комплексів; в) верифікаційні; г) формування урбогенетичного „вектора” заповідного міського комплексу за кількісними, функціональними та розпланувально-композиційними показниками; г) вибір методів та послідовності архітектурно-просторової реалізації засад реґенерації (адаптації та музеєфікації збережених пам’яткових структур, ревалоризації комплексу). Такий підхід при його виваженому застосуванні може дозволити переорієнтувати методику урбаністичного проектування стосовно історичних міст від „реконструктивного” до „реґенеративного” підходу.

У п’ятому розділі „Принципи, методики і засоби методології збереження та реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст” викладено основи методології робіт передпроектної та проектної стадій зі збереження та реґенерації історичних містобудівних комплексів. Враховано роботи з дослідження комплексу, його ідентифікації, опрацювання охоронних заходів, розробки пропозицій з відтворення, реставрації, оптимізація функціонального використання, реалізації та контролю. Для кожної з цих стадій узагальнено та запропоновано відповідні методичні положення та засоби. Сьогодні в практиці найповніше регламентована перша дослідницька стадія, а також вимоги до встановлення системи охоронних зон. Виявлені в дисертації наукові положення щодо організації робіт з реґенерації заповідних комплексів історичних міст пропонується застосовувати як логічну сукупність принципів, методів, методик та засобів.

Розроблено низку основних принципів, які пропонується взяти за основу методології реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст:

- наслідування традиційної функціонально-просторової системи міста;

- відтворення історичної розпланувальної системи міста;

- відображення композиційно-образної системи історичного міста;

- збереження  та   відтворення архітектурно-розпланувального укладу забудови, який може включати нову забудову, вирішену у відповідності з вимогами охорони традиційного характеру середовища;

- дотримання засад розпланування згідно історичної планіметричної системи колишнього міста або його частини;

- збереження „п’ятого фасаду” історичної заповідної частини міста;

- „живої музеєфікації” функціонально-просторової структури та предметного наповнення середовища у найбільш цінних зонах.

 Проведено категоризацію заповідних комплексів історичних міст залежно від стану їх збереженості (від майже повної збереженості первісної розпланувальної системи та структури забудови до мінімальної, коли збережено лише залишки розпланувальної системи та автентичної забудови). Розроблено у формі концептуальної моделі стандарт ціннісно-пам’яткової категоризації сформованих архітектурно-містобудівних комплексів історичного міста, згідно з яким пропонується виділяти пам’ятки містобудування, цінні містобудівні комплекси, комплекси, що мають значення для збереження традиційного міського середовища, комплекси фонової забудови. Визначено методичні засади опрацювання пропозицій для збереження та реґенерації традиційного середовища об’єктів кожної категорії. Відповідно до категорії пропонується до застосування стандартний набір  положень щодо формування „правил забудови” для кожного конкретного історичного міста чи його вибраної зони.

Запропоновано сукупність методичних прийомів робіт для проектів реґенерації заповідних містобудівних комплексів. Основні з них: метод “розкриття і усунення” малоцінних нашарувань в містобудівному об’єкті, метод ревалоризації архітектурно-містобудівного комплексу забудови, метод адаптації функціонально-просторової системи заповідних районів історичних міст, метод рекомпозиції та повернення композиційних цінностей комплексу забудови, метод реінтеграції та доповнення забудови чи інших просторових елементів на засадах історичного укладу, метод охорони урбаністично-архітектурних вартостей комплексу, метод відтворення втрачених об’єктів комплексу та ін.

Викладено загальні вимоги та сформовано сукупність архітектурно-розпланувальних засобів щодо збереження та перетворення історичного середовища у містах, що відповідають завданням охорони пам’яток містобудування та реґенерації заповідних дільниць. Їх запропоновано розділити умовно на три класи:.

1). Містобудівні:  а) дотримання особливостей історично-складеної панорами міста; збереження системи забудованих та відкритих просторів із складеною системою п’ятого фасаду; б) відтворення силуету, висотних домінант, складених історичних картин; в) застосування традиційних спадистих дахів, способу забудови, будівельних матеріалів та ін.; г) відтворення розпланувально-просторової історичної системи міста, кварталів, вулиць, відкритих територій та ін.; д) композиційно-містобудівне вирішення „реперних” пунктів урбаністичної тканини у традиційному дусі навіть, якщо цей об’єкт реалізується у зовсім нових архітектурних формах; е) ведення забудови та будь-яких інших перетворень, враховуючи історичну планіметричну систему міста в цілому чи окремої дільниці; ж) збереження та реставрація містобудівного об’єкту, як різночасового комплексу незалежно від хронологічної глибини збереженої міської забудови.

2). Архітектурні: а) врахування фактору швидкого „старіння” модерних вирішень, що зумовлює необхідність пошуку контекстуальних вирішень новостворюваної забудови, включно з  „ретроверсій”; б) застосування копій або ретроверсій для будівництва на місці втраченої забудови; в) врахування складеної цінності кожного конкретного місця на якому проводиться забудова – архелогічних решток, „легенди” місця та його історичної символіки, ролі у панорамі вулиці чи площі та ін.; г) збереження історичної парцеляції у композиційно-просторовому вирішенні нової забудови незалежно від форми та способу інвестування; д) використання у новій забудові історичних елементів та способів декорування та опорядження фасадів; е) наслідування традиційного поділу фасаду та даху у нових будівлях; є) „копіювання” істричної символіки місця; ж) реставрація та збереження міських інтер’єрів – площ, вулиць, скверів та ін.; з) пристосування горищних приміщень забудови із збереженням форми та матеріалу даху.

3). Вирішення „малої” архітектури та предметного наповнення історичного міського середовища: а) відтворення історичних елементів благоустрою, згідно з сучасними вимогами безбар’єрної архітектури; б) відтворення та реставрація історичних вулиць різного рангу з підкресленням їх символіки та історичних деталей благоустрою і опорядження; в) реставрація і відтворення архітектурного декору, вивісок, ліхтарів, шильд, брам, дверей, вікон та ін. як елементів міського інтер’єру; г) пристосування історичних будівель до нових потреб без руйнування традиційної забудови; д) використання підземних просторів для інтенсифікації функціональних процесів та параметрів історичних районів; е) відтворення і реставрація історичних пофарбувань фасадів.

Обгрунтовано доцільність зміни методики та алгоритму проектного процесу стосовно історичних міст, її переорієнтація з методу опрацювання об’єкту на виконання в комплексах забудови. Запропоновано початкову стадію – аналіз системи міст у межах умовних реґіональних одиниць. Така переорієнтація можлива для реалізації, коли виконуються цілеві програми (починаючи від паспортизації історичних міст). Рекомендовано проводити роботи із комплексного дослідження історичних міст в межах, специфічних за своїми історично-урбаністичними ознаками реґіонів – Західної України, Закарпаття, Криму і т.д. Власне на підставі таких досліджень можна буде  здійснити поглиблену оцінку містобудівної спадщини України в цілому, визначити категорії та види історичних міст та опрацювати вихідні матеріали до реґіональних програм їх реґенерації.

            Узагальнено результати дослідження та викладено сутність запропонованої сукупності методів у формі проектно-праксеологічної моделі проектно-організаційної діяльності зі збереження і реґенерації історичних міст. Запропоновано нову послідовність робіт у формі алгоритму науково-дослідного та проектного процесу. Обгрунтовано умовний поділ історичних міст на три категорії  за показниками збережености історичної розпланувальної системи та пам’яткової забудови. Запропоновано виділяти три умовних рівні завдань з реґенерації їхнього архітектурного історичного середовища: а) збереження та повного відтворення архітектурно-розпланувальної системи; б) фрагментарного відтворенння; в) символічного ознакування.

Сформульовано методологію реґенерації містобудівних комплексів відповідно до визначених критеріїв. Пропонується алгоритм та модель дослідження історичного міста, опрацьовано евіденційну форму яка акумулює інвентаризаційні (дослідницькі), ідентифікаційні та верифікаційні (експертна оцінка) методи роботи. Опрацьовано методику визначення пам’яткової вартості старих міських комплексів, враховуючи складне нашарування різнорідних та різночасових елементів міської структури. В основу методики покладено комплексний аналіз історичних джерел та натурних обстежень. Запропоновано поглиблену методику аналізу картографічних історичних матеріалів, що дало позитивні результати при опрацюванні проектної документації для кількох міст реґіону (у м. Белзі, Жовкві, Бучачі, Бережанах).

Удосконалено методологію збереження та реґенерації заповідних комплексів історичних міст, яку пропоновано розпочинати з опрацювання „евіденційної карти історичного міста”, в якій вже на початковому етапі роботи встановлюються містобудівні об’єкти охорони (в т.ч. пам’ятки містобудування), заходи зі збереження та правила реґенерації для кожного міста. Ці дані отримуються в результаті цільової науково-проектної роботи, яку рекомендовано виконувати навіть для великої групи об’єктів. Запропоновані методологічні засади дозволяють обгрунтовано вирішувати завдання реґенерації заповідних частин історичних міст, спонукають до розроблення проектів реґенерації для центрів історичних міст, які часто сьогодні розвиваються без належних наукових опрацювань. Вони також дозволяють вирішити проблему, пов’язану з існуванням значної кількості міст, що не отримали статусу історичних, і які не були охоплені дотепер методикою охорони та реґенерації.

Вказано на актуальність поширення позитивного досвіду реалізації проектів реґенерації. Пропонується створення спеціальних програм для проведення історико-містобудівних досліджень, встановлення пам’яткоохоронних заходів та розроблення принципових схем реґенерації для ширшого кола міст чи селищ. Визначено, що завдання реґенерації є різними для різних типів історичних міст. В одному випадку вони скеровані на максимальне відтворення цінного історичного містобудівного середовища в цілому, в інших – вони можуть мати завдання збереження та відтворення або ознакування лише основних, найбільш цінних елементів історичного міста, тобто запропоновані засади є достатньо гнучкими щоб врахувати специфіку умов кожного окремого містобудівного комплексу.

Подано пропозиції щодо необхідної регламентації розробки проектів реґенерації у складі містобудівної документації для реґіонів та історичних міст. В дисертації сформульовано методичні рекомендації з організації діяльності дослідження, збереження і реґенерації заповідних архітектурних комплексів в історичних містах, застосування яких дозволить підвищити ефективність містобудівного проектування з врахуванням  пам’яткоохоронного аспекту. Методологічні положення дисертації також можуть бути використані для розроблення стандарту місцевих правил забудови заповідних територій в історичних містах.